Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)
– Та ти ж маєш іще того багато!
– Все одно... Але ось щось вам виберу...
Жаїра стала спішно вибирати найгірше ганчір’я, кидаючи його то одній, то другій.
– Е-е, це погане! – вигукували розчаровано дівчата. – Дай оте...
– Не можна!
– Та в тебе ж ще є стільки!
– Не дам! – відрізала Жаїра, притьмом кидаючись усе в’язати докупи.
– І-і-і, та вона деймака! – з острахом вигукнула Аґваї, і це зробило величезне враження на інших.
«Деймака» – значить «скупендряга» і серед індіян, надзвичайно щедрих по природі, є чимсь дуже страшним. Тому «деймака» – це найбільше образливе слово, що існує в дикунів, і людина, натаврована ним, стає в оточенні мов прокаженою.
Жаїра ще того не знала, і здивувалася дуже, що дівчата зараз же посхоплювалися з місць і з криками «деймака», «деймака» повибігали одна за одною з оки, не забувши, однак, захопити з собою те, що дістали.
Позапихавши речі в мішок, Жаїра міцно його зав’язала, а тоді й собі побігла за дівчатами, щоб перевірити, чи вони чогось не потягнули. Знайшла їх аж за оселею, де вони сиділи на піску, і, завзято обговорюючи подію, додирали рештки ганчір’я і ділили між собою. Блакитна сукенка, ще зовсім добра, але вже замала на Жаїру, червона спідничка і синя хустина перетворилися у вузькі стяжки, що їх дівчата зав’язували на голову, на шию, на руки і на стан. Тепер черга дійшла до жовтої блюзочки, яка вже розлазилася від старости в руках і не давалася подерти рівно.
Захоплені поділом, молоді дикунки цвіроктіли, аж луна йшла довкола, і зовсім не помітили наближення Жаїри. І лише, коли вона вже стала над ними, враз замовкли, а потім, ніби змовившись, сплеснули в долоні й пурхнули разом до ріки. Там покидали решту ганчір’я у воду і, дивлячись, як воно пливе з хвилями вниз, почали реготати й кидати навздогінці камінням.
– Ану, хто дожене?! – крикнула Каароба і шубовснула у воду.
За нею поскакали інші, лишивши Жаїру на березі. Сміх, крик і веселий гамір попливли околицею.
А Жаїрі хотілося плакати з досади, що її подарунки не знайшли належного пошанування і зазнали такої сумної долі. Вона думала, що дівчата поховають їх, мов якісь реліквії, а вони подерли й повкидали в воду. Дикунки! Дурні дикунки!
Але, що було найгірше, після того випадку всі дівчата в оселі стали від неї бокувати. Жаїрі не дуже то залежало на приязні з ними, але все ж це було образливо.
Нудьга з кожним днем докучала все більше і ставала нестерпною. Всі були чимсь зайняті, всі щось робили, або розважалися, а вона знову була відбитою від берега. В господі де Лара її відчуженість давалася менше взнаки, бо обов’язки не лишали багато часу на роздумування, ну і, крім того всього, вона таки мала становище. Все ж таки її роля була значна, і без неї не могли обійтися ні пани, ні слуги. А тут вона ніщо. Вона стояла поза обсягом життя в оселі, і воно пливло собі без неї своїм звичайним руслом.
Щоб хоч трохи розважитися, пробувала прясти, пробувала ліпити посуд, але з того нічого не виходило, а навчитися не вистачало терплячки. І Жаїра знову йшла до ріки, годинами мокла у воді, або верталася до гамака.
Та якось то вона піймала Піндобу у відокремленому куточку за оселею, де молода дикунка любовно перебирала надерті з Жаїриних речей стяжки, перекладаючи їх барвистим пір’ям.
– Що робиш, Піндобо? – спитала Жаїра.
Піндоба спочатку дуже злякалася й не могла нічого відповісти, тільки спішно поховала свої забавки до плетеного кошичка.
– Не ховай, Піндобо, – доброзичливо усміхнулася Жаїра. – Я бачила. А гарні стяжки, правда?
Піндоба скривилася, як на плач.
– Взяли й викинули... – промовила з жалем. – Навіщо викинули? Я б поховала і дивилася б...
Жаїра подобріла цілком.
– Не журися, Піндобо, я тобі дам щось гарне, – великодушно приобіцяла Жаїра. – Не думай, що я справді «деймака», тільки ж навіщо давати гарні речі, коли їх не вміють шанувати?
– Дай, дай! – з жадобою і благально попросила Піндоба. – Ти маєш так багато! Ти завжди носиш одежу, а я навіть для свята не маю нічого. Як даси мені гарну спідницю, я одягнуся, щоб мій Батіста вподобав мене ще більше.
Ницість Піндоби викликала в Жаїри почуття презирства, але одночасно і сподобалася їй. Вона побачила, що Піндоба запобігає в неї прихильности, а це лоскотало самолюбство.
Сівши побіч дикунки, Жаїра почала розмову. Говорила про це і те, а накінець, непомітно для себе самої, зійшла на спогади із свого минулого життя. Забувши нараз усі прикрі його сторони, затужила за ним і уявляла його прекрасним. А що трохи фантазії і брехні нічого не коштували, то вона почала оповідати наївній слухачці справжні байки, не жалуючи барв і красномовности. Вона будувала палаци, ткала найдивовижніші тканини, вигадувала хвилюючі випадки, зараховувала до фактів свої мрії, яким ніколи не суджено було здійснитися. А приголомшена Піндоба слухала її з розкритим ротом і тільки стогнала.
– Жаїро, – обізвалася врешті, – ти мусиш це всім розказати! Ах, які то гарні казки!
І з того дня Жаїра знайшла собі нове зайняття: вона забирала крадькома дівчат, ішла з ними кудись, де ніхто не міг перешкодити, і влаштовувала цілі вистави. Що там були вигадки Анни-Марії супроти її оповідань! Жаїра щоразу знаходила щось нове і, наслідуючи спосіб індіян, починала грати експромтом власні «п’єси». Вона вдавала високородних сеньйор і лицарів, вона походжала павою, падала на коліна, підкочувала очі під лоба, як Анна-Марія, вклонялася низько, вдаючи, що замітає пір’ям капелюха землю, наслідуючи закоханих кавалерів. Дикунки захоплювалися до оп’яніння, хоч і мало що з того всього розуміли, а Жаїра дійшла до того, що сама глибоко вірила у свої фантазії. З них виходило, що вона, тікаючи в ліс, рятувалася від одного багатого й гарного шляхтича, який марне добивався її руки і врешті постановив викрасти її силою. Але Жаїра нібито любила когось іншого, ще багатшого, ще кращого і відважнішого, а тому втекла. Лишила чудовий палац, де постійно гриміла музика, де було повно рабів, дорогих речей і всякого іншого добра, і скрилася в лісі. Тут вона чекатиме свого судженого, що приїде зі своїм військом її шукати. Коли знайде, забере її звідси і дасть ще краще, ще пишніше життя, ніж вона його мала досі.
– Ех, ви! – казала на кінець співчутливо-зневажливо. – Що ви тут бачите? От, коли б ви побували серед білих, ви б тоді зрозуміли, що таке справжнє життя...
Одурманені її оповіданнями, дівчата розходилися мовчки і потім, як неприкаяні, блукали по оселі, сумні й задумані.
І нараз усе це скінчилося.
– Жаїро, – обізвалася несміливо Ірасема, подаючи їй сніданок, – ти забагато говориш з дівчатами...
– А що, не можна? – зухвало подивилася на неї дівчина.
– Татаурана заборонив оповідати про те, що тебе бито канчуками....
Жаїру вкинуло в жар:
– А хто про це говорить?
– Ніхто. Знаю лише я і Татаурана...
– Ну, і я про це не говорю, – з полегшею сказала Жаїра.
Ірасема не відповіла нічого і зараз же відійшла. Але настрій був попсований, і Жаїра вже не шукала своїх постійних слухачок для чергової «вистави». Лягла в гамак і не вставала аж до полудня.
«Господи, яка ж нудьга! – думала, справді нудьгуючи сьогодні ще більше, ніж коли. – Хоч би захворіти, чи що. Та я й так, здається, захворію з того всього. Не витримаю, не витримаю!»
День був святковий, то ж ніхто до праці не йшов, і в оселі було повно. Напевне і в річці повно, і біля оселі. Не лишалося нічого, тільки лежати в гамаку і сохнути з туги.
Але по обіді несподівано підійшов до неї Татаурана. Був суворий.
– Жаїро, – сказав сухо і неприязно, – хочу з тобою говорити. Може, встанеш і вийдеш зі мною?
Хоч був набусморений і неприязний, втішив Жаїру своїм проханням.
– Ов! – пожартувала і прижмурила очі, ховаючи пустотливі іскорки. – Великий морубішаба щось дуже гнівний, і я його боюся...
– Вийдеш, чи ні? – роздратовано повторив питання Татаурана і нахмурився ще більше.
– А коли ні? – з викликом піднесла голову дівчина, ображена його тоном.
– То я говоритиму тут при всіх, але для тебе буде гірше...
Говорив шепотом, але так грізно й владно, що Жаїра покірно встала. Вже відчувала, що розмова буде поважна, і це її схвилювало. Помітила, що мати й Ірасема дуже уважно за нею слідкують, а це навело на догадку, що Татаурана збирається її сватати. Але таким тоном?! Що він собі, врешті, думає?! Що зробить їй ласку, бо є жалюгідним морубішабою маленького дикунського племени?! І то так владно, так наказуючої
«Чекай же ти! – злобно думала Жаїра, ідучи за ним крок-у-крок. – Я тобі дам сватання! Я тобі покажу таке сватання, що тобі відхочеться на все життя! Ти ще побачиш, з ким маєш справу!..»
Поволі вийшли на те саме місце, де розмовляли перший раз.
– Сідай, Жаїро! – знову наказуючим тоном обізвався Татаурана і сів сам.
А Жаїра, хоч як їй хотілося не послухатися, не могла того зробити, і сіла також. Що за дивна зміна сталася з тією людиною?! Ті самі припухлі дитячі уста, ті самі сполохані, як крила дикого птаха, брови, той самий м’який ніс, але вираз обличчя – мов камінь, і голос має твердість криці.
І це би так він мав її сватати: наказом?! Ну, ні! Ой, ні!
– Сідаю, грізний морубішабо, – легокважно посміхнулася дівчина. – Наказ є наказом. І що далі?
– Слухай, Жаїро, – почав Татаурана, не звертаючи найменшої уваги на її посмішку, – я тобі суворо забороняю плести дівчатам усякі нісенітниці про твоє минуле і про життя серед білих. Розумієш?
Жаїра з дива й несподіванки остовпіла зовсім. Язик кудись утік, а очі, вліпившись у Татаурану. безсилі були відірватися.
– Я при кожній нагоді тільки те й роблю, що доказую людям марність усяких ганчірок і брязкалець, що при їхній допомозі білі купують нашу совість і наші душі, а ти руйнуєш усю мою роботу! – продовжував далі Татаурана. – Дівчата починають дуріти за барвистими сукнями, за блискучими намистами, за якимись скляними палацами, втратили цікавість до всього іншого, покинули всяку роботу і ходять, як тіні. Ти знаєш, до чого це веде? Адже вони – майбутні матері! Гляди, Жаїро! Вважаю на твій молодий вік і на твою глупоту, а тому покищо дарую. Але щоб це мені було останній раз! Я наказів не повторяю двічі, запам’ятай!
Жаїра вже отямилася з дива й несподіванки, але натомість попала у владу злости.
– Ти... Ти... – зашипіла вона, намагаючись підібрати якнайдошкульніші слова. – Чим був, тим і є... Видно, що наука в школах...
– Жаїро!!! – гримнув він і блиснув таким демонічним поглядом, що дівчина відразу замовкла. – Мені зовсім не цікаво знати, що там тобі видно! Говорю з тобою, як вождь племени, до якого належиш, і наказую дотримуватися наказу.
– А коли я не послухаю? – зухвало піднесла голову Жаїра.
– То зараз же скличу раду племени з участю жінок і дівчат і змушу тебе оповісти правду, про яку я досі забороняв згадувати! Досі ніхто в племені не знає справжньої причини вашої втечі, але ти її розкажеш сама!
– Ха! А я мовчатиму, як камінь, і що мені зробиш?
– Що зроблю? Накажу тебе роздягнути догола, щоб усі могли порахувати рубці від ударів нагайкою на конюшні! Правду розповість твоя мати, чи батько. Потім накажу зібрати все твоє ганчір’я і спалити, а всякі там скельця і решту непотребу – викинути в річку. Може, тоді зрозумієш, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу!
Жаїра зблідла, аж посіріла, і її зухвалість заламалася.
– Твоя сила – твоя й правда... – сказала крізь сльози. – О, ти можеш робити зі мною, беззахисною, що лише хочеш!
– Не те, що хочу, а те, що мені наказує обов’язок вождя племени! – поправив невблаганно Татаурана. – Я, власне, повинен був би це вже зробити, але не хочу виставляти тебе, як майбутню дружину морубішаби, а з тим і самого себе, на посміховище підлеглих! Вони мусять шанувати і мене, і тебе.
Жаїра підскочила, мов ужалена.
– Що-о-о?! – спитала, наступаючи з затисненими кулаками на Татаурану. – Що ти сказав?!
– Сказав те, що має бути! – зі спокоєм, в якому пробивалася незламна певність, знизав плечима Татаурана. – Ти, хіба, сама повинна розуміти, що воно так станеться...
Це переходило всякі межі, і Жаїрі мало бракувало, щоб скочити цьому зухвалому морубішабі до очей.
– Що ти собі, врешті, думаєш, дикуне?! – сичала вона, граючи твердими жовнами, що виступили на вилицях. – Що ти собі уявляєш?! Покладаєшся на свою морубішабську владу?! Та я сміюся з неї!... Я...
Але не скінчила, бо тепер скочив Татаурана і, перше, ніж дівчина встигла мигнути оком, скрутив їй руки, вмить поставивши на коліна.
– Стули рота! – вишептав з зловіщим присвистом. – Над Татаураною і своїм нареченим можеш собі сміятися, але до моєї морубішабської гідности – вара!
З болю Жаїра скрутилася гадюкою біля ніг Татаурани, але не здавалася:
– Сміюся, сміюся, сміюся! – повторювала завзято. – Плюю на твоє морубішабство і на твою гідність! Дикун! Варвар! Собака!
Останнє слово скінчила вже в повітрі, бо Татаурана, як тримав її за руку, так підняв, мов невагому річ, розмахнувся і з усього розмаху жбурнув у ріку. Тоді сам скочив за нею.
Вода в цьому місці була досить глибока, але Жаїра добре плавала, тож зараз виринула на поверхню. Та розлючений морубішаба притиснув своєю важкою долонею її голову і потопив. Потримавши так кілька секунд, витягнув на повітря, щоб дати можливість відітхнути, і знову потопив. Повторював це доти, доки дівчина почала зовсім тратити силу й добре охолола від води, і тоді лише витягнув на берег.
– На перший раз – стільки! – сказав, важко дихаючи.
Більше й не треба було, і злякана та розбита Жаїра вже не казала нічого.
Посадивши її на піску, Татаурана схилився і почав стягати з неї черевики.
– Не руш! – крикнула вона, підгинаючи ноги.
– Повторити купіль? – зиркнув скоса.
Не було сумніву, що повторить, а Жаїра вже й так мала досить. Тож уже не протестувала, коли він стягав з неї взуття й викручував воду з кіс та подолка спідниці. Сиділа, здригаючись від холоду й нервового потрясення, і нараз розплакалася.
– І все ж ти – варвар! – сказала, дзвонячи зубами. – Варвар! Послуговуєшся силою! Але, запам’тай собі, що ніяка сила не поможе тобі зробити мене своєю жінкою!
– Сила?! – вкрай здивувався Татаурана. – Хто говорить про силу? Сама підеш за мене.
– Ніколи!!!
– Не зарікайся, Жаїро!
– Зарікаюся! Не присилуєш і не вблагаєш мене!
Він ліг так, щоб бачити її обличчя, і, рубаючи слова, як сталевий дріт, сказав:
– Силувати тебе не буду, просити – тим більше. Цього не бійся і на це не надійся. Але ти, Жаїро, – ТИ! – будеш мене просити! Ти будеш іще думати так, як я! Ти ще будеш наперед з моїх очей вичитувати кожне моє бажання, щоб його сповнити! І лише тоді досягнеш чести стати дружиною морубішаби. Інакше – ні! Якщо, – додав раптом зміненим і посумнілим голосом, – ми взагалі доживемо обидвоє до нашого подружжя...
Встав і, не глянувши на неї, спішно відійшов.
– Скинь одежу, Жаїро, і просушися! – крикнув з віддалі. – Не смій повертатися до оселі, як мокра курка, щоб з тебе не сміялися!..
Слухняно роздягнулася, повикручувала усе мокре, порозкладала проти сонця, і сама лягла на теплий пісок. Робила все без розмислу, бо думки її були зайняті чим іншим, а залізна воля мужчини, що вже відійшов, тяжіла далі над нею. Помимо злости, відчувала своєрідний чар щойно пережитих гострих хвилин. Не могла здавити в собі захоплення перед цією силою, рішучістю, безоглядністю і навіть брутальністю. Татаурана був бестією! Бестією, але імпозантною і захоплюючою. Поступив з нею грубо, варварськи, але зате напевне і не зрікся б її так легко, як той паничик Себастьян, і не допустив би до батогів. Як він сказав? «Не хочу виставляти тебе, як майбутню дружину морубішаби на посміховище підлеглих! Вони мусять шанувати тебе»... Так говорить справжній лицар і не мнеться, як та ганчірка: «Дівчинко моя кохана, моя маленька, солодка Жарі! Сили небесні проти нас! Я безсильний щось зробити!»
Тьху, гидота!
А от у Татаурани знайшлися б сили, напевно! Цей би оборонив перед десятками Ґабрієлів, і перед сотнею Маврикіїв, і перед батьківським наказом, і перед братовими умовляннями. Татаурана витримав би і вийшов би переможцем – по сьогоднішньому випадку нема в тому найменших сумнівів!
Або знову: перший казав про одруження, не питаючи її згоди, а другий навіть поставив, як передумову, щоб Жаїра його попросила. Але чому ж його зухвалість не разить? Бо Себастьянові додавало певности його ім’я, його становище, гроші і... її рабство. Татаурана покладався виключно на себе самого, на свої «вальори», як то казала Анна-Марія, а на Жаїру дивився, як на людину, що її мав підняти до свого рівня. Шанував себе не як особу («Над Татаураною і своїм нареченим можеш сміятися»), а як вождя, і хотів, щоб Жаїра також тією пошаною пройнялася. Сам викручував їй руки і топив у ріці, але напевне нікому іншому не дозволив би її пальцем торкнути. Бо шанує. Шанує і як свою вибраницю і як майбутню дружину морубішаби. Ось що значить бути справжнім кавалером! Спочатку провчити за зухвалість, а потім так дбайливо стягати черевики з ніг, так обережно викручувати воду з кіс і з подолка спідниці... І на прощання не забув пригадати, щоб просушилася. Наказ і дбайливість разом...
Заспокоєна і зігріта сонцем, Жаїра під кінець розмріялася зовсім солодко:
Ех, коли б же він при цих усіх «вальорах» та ще відмовився від своїх божевільних намірів! Вони могли б іще бути щасливими... Навіщо йому, справді, ці дурні ареси й решта дикунів? Що має, остаточно, спільного з ними він, освічений, вихований серед культурних людей, розумний та енергійний мужчина? Чи не краще в тисячу разів зробив би, коли б пошукав собі місця серед білих? Адже білі так радо вітають усіх індіян, що стають по їхньому боці, а такого, як Татаурана, вітали б з подвійною радістю. Ех, коли б же послухав її – вона перепросила б, схилилася б йому до ніг, благаючи взяти за дружину, дійсно вгадувала б наперед всі його бажання і сповняла б їх. Але думати так, як він? О, ні!
«А з дівчатами треба буде таки розмови скінчити, – думала далі. – Ставати впоперек волі того навіженого дійсно небезпечно. Казав, що не лише раб, а й вільна людина мусить шанувати владу. А Пірауна знову обіцяв цілковиту волю. Волю все робити, згідно з уподобаннями... Га, видно, помилявся... Воля не така, як я собі її уявляла...»
Купно
Вернувшись перед самим вечором до оки, Жаїра застала на своєму гамаку повно свіжих квітів і якийсь невеличкий, але важкий, шкіряний мішечок.
– Що це? – спитала здивовано.
– Від Татаурани... – відповіла їй Ірасема.
– Не потребую! – насупилася дівчина. – Зараз же забери це й викинь!
– Татаурана не казав – я не можу того викидати...
– То я викину сама!..
Зібрала все жужмом, винесла на двір і викинула.
Але на другий день свіжі квіти і таємничий мішечок появилися знову. Мішечок викликав пекуче зацікавлення, але Жаїра постановила не заглядати до нього і викинула його разом з квітами вдруге. Та це нічого не помогло: свіжі квіти й мішечок з’являлися на її гамаку неодмінно кожного разу, як тільки вона на хвилину виходила з оки. Річ ясна, що тут не обходилося без участи Ірасеми, бо Татаурана здебільша був далеко від оселі, а, коли й заходив до оки, то не дивився на Жаїру. Але Ірасема на всі запити повторювала своє одноманітне:
– Це – від Татаурани.
І, врешті, зацікавлена до скрайніх меж, Жаїра не витримала. Вичекавши, коли ока була порожня, вона спішно розв’язала мішечок і остовпіла: він був набитий золотим піском і самородками, поміж якими виблискували діаманти, зеленкаві евклази, зелені сафіри, блакитні аквамарини й сині смарагди. Камені були сирі, нешліфовані, але добірної величини й найчистішої води. Жаїра на тих речах розумілася досить добре, і їй попросту дух забило, коли приблизно оцінила вартість цього подарунку. Боже милий, оце так подарунок! Він зробив її, Жаїру, багатою людиною, а вона так легковажно кидалася тим багатством, мов торбою з лушпинням!
І вона розсміялася, але зараз же їй схотілося заплакати. І дійсно, сльози рясно побігли з очей. Сміх і сльози, сльози і сміх – з дівчиною почалася істерика. Згортала дорогоцінності на купу, припадала до них лицем, реготала від надмірної радости і ридала від такого ж надмірного нез’ясованого жалю.
Потім їй стало страшно: адже хтось може підгледіти і вкрасти! Та за такі цінності сотні людей ладні були б поперегризати собі горла! Це ж роками треба гірко напрацюватися, намокнутися у воді, нагодувати своєю кров’ю безліч комарів, зазнати сотень смертельно-небезпечних пригод, – і то невідомо, чи зібрав би хоч половину того всього. О, вона знала, якими коштами оплачуюються дорогоцінні каміння й золото, наслухалася про це досить у домі де Лара!
З гарячковим поспіхом зсипала все назад до мішечка й розгублено заметушилася, не знаючи, куди його сховати. Кожне місце було небезпечне, кожна схованка непевною, і тому постановила взагалі з своїм багатством не розлучатися. Прив’язала до мішечка стяжку, надягнула на шию і так тримала під блюзкою. Було воно незручно, але іншої ради не знаходила.
З того дня втратила зовсім спокій. Вночі прокидалася в тривозі, міцніше притискала до себе мішечок і усміхалася в темінь. Ідучи купатись вдень, закопувала свою скарбничку в пісок і, плюскаючись у воді, не відривала очей від того місця, де вона була захована. Ніяк не могла зважитися, щоб висипати все при світлі і, як слід, посортувати, порахувати, встановити бодай приблизно вартість того, що мала – все боялася, що хтось підгляне, нападе і видере.
Примирившись у думках з Татаураною цілком, більше не скидала квітів зі свого гамака. Знаходила їх незмінно щодня, збирала і ставила у глиняні дзбанки з водою, так що скоро цілий її кутик став подібний до суцільної китиці. Але з Татаураною не могла поговорити, хоч і як хотіла принаймні подякувати йому. Морубішаба ще вдосвіта виходив з оки, давав накази і зникав з групою мисливців на цілий день. Навіть обідати не приходив. А увечорі лишався на площі біля вогнищ і розмовляв з чоловіками до пізньої ночі. Раз тільки застав Жаїру, коли вона міняла воду в дзбанках, глумливо зморщив свого м’якого носа і зараз же вийшов, не сказавши ні слова.
І в Жаїри почала рости туга за ним. Хотілося поговорити з ним, почути його голос, навіть сварку, хотілося сказати йому так багато, вияснити все, висловити свої думки і спробувати його переконати. Але – що ж? Зачіпати його й кликати набік не личило, а випадкова зустріч не траплялася, хоч дівчина годинами сиділа на тому місці, де вони двічі розмовляли, хоч до пізнього вечора вона ховалася в темному кутку, невідривно дивлячись на молодого вождя. А він сидів у колі чоловіків і все був глибоко задуманий, або сумний. Світло вогнища золотило його смаглу постать і купало її в пурпурах, і особливо тоді Татаурана видавався Жаїрі величним, таємничим, привабливим, а заразом і якимсь неприступним. Тепер дивувалася навіть, як це вона могла йому наговорити стільки грубіянських слів?! І от тепер він загнівався. Наказує їй класти щодня свіжі квіти на гамак, зробив справжній королівський подарунок, але не дивиться в її бік, не помічає, не хоче бачити.
І Жаїрі ставало подвійно сумно.
Двічі підходила до неї тиха Піндоба, намовляючи вийти за оселю і знову «оповідати казки», та Жаїра гнала її геть, воліючи лишитися насамоті з своїм шкіряним мішечком і снувати власні казки. А решта дівчат, діставши, очевидно, доброго прочухана від суворого морубішаби, ще більше уникала Жаїри і, зустрічаючись з нею, боязко спускала очі.
А в оселі тим часом готувалися до традиційного свята «пробивання вуха», яке проходило з великою урочистістю. Вже кілька днів жінки готували кульки з висмаженої солодкої картоплі й гарбузів, заправлених медом, запікали в меді ж банани, на різні способи приправляли м’ясо й рибу та виробляли всякі інші ласощі.
Напередодні свята героїв – хлопчиків у віці яких 10 років – добре нагодовано й оточено всякими виявами уваги й ласки. А в самий день свята, по звичайній ранковій молитві на окаеті, почалася церемонія: дбайливо розмальовані яскравими фарбами і прибрані у вінки з живих квітів та пер, хлопчики поставали – кожний біля свого батька. З віддаленої оки, ведений по-під руки, урочисто виступав піяґа Аракшо. У своїй білосніжній святковій туніці, що золотилася в проміннях сонця і в хмарах куряви, яка поставала від промітання перед ним дороги, виглядав, як з’ява з потойбічного світу, і викликав до себе мимовільний трепет пошани.
Ставши посередині площі, біля приготовленого для себе місця, положив на землю знаряддя церемонії і, піднявши руки до неба, довго молився. Потім глянув довкола, випростав свою старечу постать і заговорив:
– Ареси, діти мої! Я знову дочекався того радісного дня, коли зможу ще раз послужити вам, як служив досі, як служили мої батьки вашим батькам і як служитиме хтось, колись із ваших синів вашим унукам. Закони і звичаї племени є вічні: їх лишили нам наші батьки, а ми подбаймо про те, щоб передати їх нашим дітям. Бо нічого не вартий народ, який забуде закони і звичаї предків. Гнів Тупана зітре його обличчя, і зітре його самого з лиця землі. Що вартий кущ, коли з нього пообрізувати всі пуп’янки й листя? Що вартий птах, коли з нього повиривати все пір’я? Що вартий тигр, коли йому поспилювати зуби й пазурі? Народ без звичаїв і законів – це голий кущ, це – обдертий птах, це – обеззброєний звір: у нього нема краси, нема снаги піднестися високо, нема засобу нападати й боронитися. Народ без звичаїв – це тулуб без власного лиця, це – ніщо. Запам’ятайте собі добре слова Білого Крука, бо скоро-скоро його уста стануть холодні й нерухомі, і він не зможе вам більше того нагадувати. І може, сьогодні ті ваші сини, яких переведу своєю рукою в стан отроків, будуть останніми отроками з моїх рук. Хай же не лише вони пам’ятають мене за той біль, хай пам’ятає мене і мої слова кожен з тих, що мене чують!
Після цього почалася суттєва частина свята: Аракшо, вибравши із свого знаряддя одну загострену кістяну паличку, обкинув оком натовп і почав хижими кроками зближатися до Асу, за яким ховався синок велетня – Піра. Асу широко розвів руки, вдаючи, що боронить дитину, хлопчик учепився за батьковий пояс і зі справжнім страхом визирав з-поза своєї кремезної оборони, а піяґа, ставши вмить подиву гідно звинним і бистрим, заскакував то з однієї, то з другої сторони, виблискуючи в сонці своєю паличкою. Врешті зробив цільний стрибок, відірвав Піру від батька, стиснув його колінами й блискавичним ударом пробив йому кінчик вуха, просуваючи в нього паличку. Хлопчик позеленів з болю, сльози виступили йому на очі, але він старався з усіх сил усміхнутися, показуючи, що він уже не дитина і може кпити з такої «дрібниці».
Окаета завирувала від радісних криків і оплесків:
– Піра вже отрок! Піра! – отрок! Піра – молодець – він сміється!
Щасливий Асу обнімав сина, даруючи йому гарного нового лука й пучок стріл, прикрашених перами. А піяґа пішов по другу паличку, на цей раз намірившись на сина Аканґасу. Все повторилося від початку і кінчилося рівно ж щасливо.
– Коли вухо загоїться, – приобіцяв Аканґасу своєму синові, – я тобі застромлю в нього найкращу китицю з пір’я.
– А Пірі? – спитав герой, ледве перемагаючи ґримасу болю.
– Йому його батько зробить це також. Усім отрокам. Кожний з вас буде мати найкращу китичку у вусі.
Знаючи, що ніхто не вступиться з окаети, поки церемонія не скінчиться, а по ній усі не понаїдаються, Жаїра крадькома висмикнулася з натовпу й пішла собі вздовж ріки до того місця, яке полюбив Татаурана. Тепер їй ніхто не перешкодить зробити те, що хотіла давно: розглянути добре подарунок вождя.
Сідаючи, все ж розглянулася довкола. Але все було гаразд: на океаті кричали і плескали, або мовчали, видно, спостерігаючи напади Аракшо, і напевне нікому й у голову не приходило відходити від такого цікавого видовища. Можна було спокійно починати.
Жаїра простелила хустину, зняла мішечок і висипала все добро на купку. Тьмяний блиск золота і гострі відблиски кольорового каміння відразу заворожили її, як очі гадини, і дівчина, похилившись над хустиною, сама стала подібна до гадини. Вона впивала в себе поглядом красу дорогоцінностей, а її хижо роздуті ніздрі намагалися вловити ще й аромат мертвих речей, які жадного запаху не мали. Хіба для самої Жаїри. Так, вона чула в них запах волі, сильніший від того, що його навівав напоєний солоними випарами морський простір; вона бачила перед собою багатство, реальніше від того, яке давало «посідання» безкрайого неба, далекого сонця й неозорих лісних масивів; вона тверезо оцінювала кожну крихітку цієї блискучої купки й перечисляла її на матерії, меблі, будинки, худобу, плянтації, рабів. Виходило того не надмір, але все ж достатньо на початок.
Жаїра почала сортувати каміння й відгортати окремо золото:
– Ось за цих два діяманти, – міркувала впівголоса, – можна дістати сорок, або й п’ятдесят рабів. Раби – дешева річ і для початку необхідні. Так, п’ятдесят рабів... Оцих п’ять аквамаринів вистачить уповні, щоб купити теслярське знаряддя, бо ж, насамперед, треба збудувати хату. Бодай невелику і просту... Так... А оце треба було б на меблі... Ну, а далі? Конечно слід би придбати кілька мулів і коней та упряж на них... Далі – знаряддя для праці. Раби мусять мати знаряддя для праці, бо інакше нічого не варті. Коли ж працюватимуть, то дадуть прибуток... Ага, а ще треба наємних наглядачів і майстрів...
Бувши добре обізнаною з господарськими справами, Жаїра міркувала дуже тверезо й незабаром мала вже в голові цілком готовий плян. Коли б знайти десь вигідне місце, то можна було б заложити невелику оселю й урухомити при ній якусь майстерню, наприклад, цукроварню. Само собою розуміється, що в плян входили і плянтації і випас худоби, які не вимагали великого вкладу, але давали добрі прибутки. За кілька років уміло ведена господарка могла б потроїтися. І тоді...
На розстелену хустку зненацька впала тінь і увірвала дальші мрії. Жаїра прожогом згорнула все в купу і злякано обернулася. Перед нею стояв Татаурана, насмішливо зморщивши свого м’якого дитячого носа.
– Як ти мене злякав! – вигукнула дівчина. – Підглядаєш?
– Більше, підслухую, Жаїро...
– Це нечесно.
– Зате корисно, дівчино, і... цікаво. Ти ж знаєш, що я дикун, а дикуни мають інакші мірила на чесність і не вважають нечесним вдоволяти свою цікавість...
Говорив насмішливо, морщив носа, а його тріпотливі брови, що нагадували крила сполоханого птаха, ось-ось збиралися полетіти.
Жаїра змішалася.
– Пробач мені, Татаурано, – обізвалася винувато. – Беру свої слова назад і прошу дарувати мені образу... Хотіла давно про це попросити, але до тебе не можна було підступити...
Татаурана далі іронічно посміхався.
– Що ж це? – спитав. – Серце шляхетної сеньйоріти так раптово зм’якло, відчувши твердий дотик шляхетного металу й каміння?..
