Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)
– Людина не гадина, морубішабо...
– Буває гірша...
– Буває, але не завжди. Все ж вона створена по образу і подобію Божому, має душу, в основі якої, крім злого, лежить і добрий початок. Людину все можна переробити на краще.
– Довга робота...
– Правда, довга. Тому краще без мороки попросту вбивати, ні? – зійшов і собі на іронію Пірсон.
Тепер зніяковів Татаурана і не знайшов ніякої відповіді. А гість дивився на нього своїми добрими очима, і в них малювалося щире співчуття.
– Знаю, що мішанці залляли багато сала за шкуру своїм рідним братам по материнській лінії, – продовжував він, – але ви ще не розумієте всієї важливости місії, яку вони відіграють у майбутньому. Ставши на початках правою рукою загарбника, ті самі мішанці пізніше стануть згубою для нього.
– Згубою загарбника станемо ми! – вдарив себе в груди Татаурана. – Ми не будемо чекати на те далеке майбутнє, в якому мамелюки схотять відігравати якусь там ролю! Признаюся тобі щиро, що метою мого і мого племени існування є – позбутися чужинців та мішанців з нашої землі!
– Сказавши одверто, морубішабо, не вірю в успіх таких намірів, але й не відмовляю тебе від боротьби. Навпаки, скажу тобі: борись! Борись, бо лише в боротьбі витворюється нація. Ви, індіяни, покищо не є нацією. Ви – покищо окремі роди і племена, що не мають не тільки спільної, а взагалі ніякої мети. Ви – сира, безформна глина, ви – тісто без закваски, ви – сила, яка взаємно себе поборює і у висліді дає слабість. І щойно ворог дасть вогонь, який випалить глину, дасть закваску, яка зрушить тісто, виробить форму національного тіла і скерує його дію в єдине річище. Якщо... Якщо ви зумієте зробити історію вчителькою свого життя. Ваша історія складається своєрідно. Ви не маєте ворога під боком. А такий сусідній ворог є завжди найстрашнішим. Найстрашнішим тому, що, сидячи міцно корінням у власному ґрунті, запускає безнастанно свої хижі парості в сусідні городи і глушить у них все живе. Ваш ворог далеко, і він не такий страшний. Щоб напастувати вас, він мусить відриватися корінням від рідного краю, а це раніше, чи пізніше приведе до остаточного зриву з ним, до зради своєї батьківщини, до переродження. Згадай собі гунів, згадай фенікійців: що з ними сталося?
– Я ще раз кажу: задовго чекати! – понуро бовкнув Татаурана. – Земля конає у вогнях, в крові, в рабстві, в кайданах, а ти говориш про переродження!..
– Вона не конає – вона дає початок новому життю, а це завжди йде в парі з великими болями...
– То радиш терпіти мовчки?
– Сказав уже: ні! Але, хіба, ставши до боротьби, не наразиш на нові болі свою землю і свій народ? Не запалиш вогнів? Не розіллєш крови?
– На те, щоб знищити ворога – не шкода.
– А хто ж ворог?
– Хіба не знаєш? Кожний чужинець і кожний мішанець!
Пірсон сумно похитав головою:
– Ні, морубішабо, не кожний. І не знищиш ти їх усіх. Це неможливе! Є вже дуже багато таких білих, не згадуючи навіть мішанців, які занадто глибоко пустили за сто п’ятдесят років коріння у ваш ґрунт. Вони вже не такі, як були їхні предки, а їхні нащадки стануть ще інакшими. Ваші завойовники через покоління виродяться в завойованих, скорені одвічними правами й законами землі. Вони вже інакше говорять, інакше думають, інакше почувають, ніж їхні діди, або їхні свояки, які приїжджають з метрополій. Вони поженилися з індіянками і дали початок новій расі. Ви, індіяни, є диким пнем, займанці – це шляхетні щепи, а вас разом напоїть своїми соками свята земля і виростить зовсім новий ґатунок людей, що матимуть у собі первні пня і щепи, але не будуть ні одним, ні другим. І ті мішанці, яких ти так ненавидиш, є саме першими поколіннями нації, якій у майбутньому належатиме Бразилія.
Татаурану аж підносило з обурення, і він тільки тому не перебивав Пірсона, що не міг знайти слів, якими б можна було висловити свої почування.
– Як?! – скрикнув урешті. – Уважаєш, чужинче, що ті білі розбишаки є шляхетними щепами?! О, не дивно, що ти так говориш, бо ж і ти білий – біліший, ніж інші! У тебе грабіж, несправедливість і насильство називаються шляхетністю?! То іди ж тоді вчитися до нас, дикунів, бо ми маємо вищі поняття про шляхетність!..
– Заспокійся, морубішабо, – лагідно торкнувся його руки Ґілерме. – Я тобі наведу трохи інший приклад: коли хотять ушляхетнити овочеве дерево, його виривають з ґрунту, обрізують йому частину коріння і гілляк і пересаджують. Займанці переходять той самий процес: вони пересадили себе на інший ґрунт, обрізавши коріння, що лучило їх з батьківщиною, і пускають тут нове коріння і нові пагінці. Біль – це така річ, що ушляхетнює однаково, як рослину, так і людську душу, то ж ушляхетнить згодом і ваших, сьогодні жорстоких, завойовників. Біль зриву з минулим уже проходить у них, але зроджується новий біль з любови до землі, на якій вони народилися й виховалися. Вона не лише ваша, вона і їхня тепер. А ви також знаходите любов до батьківщини саме через біль. Біль ушляхетнить і вас, бо щойно в боротьбі ви оціните вартість свободи, а ваша земля щойно тоді набере для вас ціни, коли ви поллєте її своєю кров’ю і викупите тяжкими жертвами. Вона взагалі стане матір’ю для кожного, хто для неї дасть кров, хто поставить її інтереси вище особистого щастя і життя, байдуже, чи буде він чорний, жовтий, білий, а чи мішанець. Той же паразит, який з землі лише користає, а не дає для неї нічого, не може називатися її сином, не може мати до неї права – він мусить відступити і щезнути. Закон землі твердий, але і справедливий...
Татаурана поволі заспокоївся і злагіднів. Він ще довго говорив з гостем, і лише, коли сонце вже звернуло з полудня, пішов, щоб поглянути, як працюють ареси без його нагляду.
– Що він тут базікав, той дикун? – підійшов до задуманого Пірсона Перо.
Пірсон сердито глянув на провідника:
– Говорив про те, що занадто багато завелося на землі нечисти, яка з зухвалістю невігласів уважає кожного дикуном, бо сама носить рапозові чоботи...
* * *
Довго увечері радила ньємонґаба і врешті винесла рішення, підказане їй Татаураною: «Хай білий чужинець іде, куди хоче, хай вивчає і записує те, що побачить. Хай сучасний і майбутній світ довідається правди про життя і боротьбу, що ведеться в гущавині бразилійського лісу».
І ранком другого дня Ґілерме разом із своїми людьми вирушив у дальшу дорогу. Ареси прощалися з ним без ворожнечі, але й без приязни. Обмінялися подарунками, бо так велів звичай гостинности, однак на мамелюків дивилися косо і радили їм щиро на майбутнє якнайдалі обминати стежки, якими ходять ареси.
Ще не прохололи сліди несподіваних гостей, ще не вспів Татаурана дати розпоряджень на день, як до оселі причвалали нові люди. Це були індіяни з племени каяпос. з якими ареси мали угоду про ненапад. Мали круглі голови, підрізане в кружок волосся і «для краси» повибивані передні зуби: в кого один, у кого два. Прийшло їх троє, і відразу видно було, що вони часто стикаються з білими, бо мали намисто не з зубів, а з усякої всячини, вірніше, з усяких дрібничкових покидьків, як от: кілець від ланцюгів, бляшок, ґудзиків, пряжок, а в одного навіть, ніби дукат, красувався спереду кінець зламаної ложки. Власник, як видно, придбав її недавно, бо дуже нею пишався і, час від часу, погладжуючи пестливо цю «окрасу», гордо роззирався довкола. У нього була якась масна пика й облесні, хитрі очі.
Ареси не питали нічого, лиш посадили гостей біля вогнища, подали їду і нетерпляче чекали, що вони скажуть. А каяпоси їли довго і завзято, хоч напевно перед виходом з дому вже снідали.
Врешті, скінчивши з їдою, пообтирали жирні руки об власне волосся і перейшли до справи:
– Ми посли від племени каяпос, – почав той, що мав ложку. – Прислав нас наш морубішаба просити у вас помочі у війні.
Татаурана живо зацікавився новиною.
– 3 ким же воюєте? – спитав.
– Покищо з ніким. Але думаємо, що найкраще буде виповісти війну оселі ґвалашів. Вони – наші сусіди, і до них нам найближче, – пояснив власник зламаної ложки й масно всміхнувся.
У Татаурани гнівно заламалися брови:
– Як це?! Шукаєте війни без причини? Та ж ґвалаші, як і ви, належать до родини креньс. Чого ж шукаєте зачіпки?
Провідник посольства поправив ложку і важно відповів:
– Зараз скажемо... До нас оце прийшли білі з миром. Принесли подарунки, багато подарунків, і сказали так: «Ми хочемо виміняти у вас бранців. Чи маєте бранців?» Наш морубішаба відповів: «Ні, не маємо, бо тепер не час на війни, і ми з усіми сусідами в мирі». А білий морубішаба сказав так: «То нічого, що ви з сусідами в мирі. З миру завжди може бути війна. Зробіть війну і наберіть бранців, а ми виміняємо. Маємо багато гарних речей на обмін за бранців». І тоді наш морубішаба скликав раду племени. Мужі згодились на війну. Будемо воювати проти ґвалашів і просимо вас помочі. Наберете й ви бранців. Буде зиск. Як, отже?
Татаурані темніло в очах. Мав охоту вхопити післанців за карки і втовкмачити їх носами у вогнище, такий був лютий. Але все ж не забував, що говорить з дикунами, і стримувався, як міг.
– Слухайте, люди, – почав їм розтолковувати, стараючись дібратися до їхнього сумління, – де ж ви взяли такий закон, що дозволяє мирних сусідів і братів по крові продавати ворогам?
– Братів по крові ми ворогам ніколи не продаємо. Такого закону нема, – згодився гість. – як би ми продавали ґвалашів, коли вони вільні й є з білими також у мирі, як і ми? Але, коли буде війна, ґвалаші стануть нашими ворогами, ми їх поб’ємо, возьмемо в полон, а бранців закон дозволяє проміняти, кому завгодно.
Його річ була масна й солодка, як дьоготь з патокою, і Татаурану від неї млоїло.
– Ну, а коли ґвалаші вас поб’ють, возьмуть у полон і проміняють білим, – буде добре? – спитав він, перемагаючи обридження до маснопикого власника ложки і його товаришів, що сиділи мовчки, як бовдури, і лише похитували головами.
– Ні, не буде добре, – заперечив посол. – Тому ми просимо вас на допомогу. Разом з вами напевне ґвалашів розіб’ємо.
– Найліпше зробите, коли, замість ґвалашів, поб’єте тих білих, що намовляють вас на війну! – різко сказав Татаурана, відчуваючи, що йому починає уриватись терпець.
– Не можна того: ми з білими в мирі.
– Аз ґвалашами не в мирі?
– З ґвалашами також. Але від миру з білими більше користи: білі дають за полонених ґвалашів викуп, а ґвалаші не дадуть нічого.
Від цієї логіки Татаурану огорнула розпука, і він, як до останнього засобу, вдався до прохання:
– Послухайте мене, брати каяпос, і не починайте війни ні проти ґвалашів, ні проти інших племен. Бережіть свої сили для іншої війни. Перекажіть вашому морубішабі, що незабаром почнеться смертельний похід проти всіх білих. Тому не час тепер битися між собою, навпаки, треба миритися і тим, хто досі був у війні.
Гості нашорошили вуха:
– Війна смерти проти білих? Це добре! О, це дуже добре! Коли?
– Скоро. Десь по зборі врожаю.
– Е-е, до збору врожаю ми ще помиримося з ґвалашами. Самі ж знаєте, що ми з ними – родина креньс. Ця війна не буде довга: тільки набрати трохи бранців, щоб проміняти білим. Тоді буде мир знову. Як, отже?
– Як?! – дав волю своєму обуренню Татаурана. – А так: ідіть зараз же геть звідси і перекажіть вашому морубішабі, що буде він водоносом білих, коли почне війну з ґвалашами! Забирайтеся!
– Відсилаєш нас без ради племени? А що вона скаже?
– Я зневажив би раду племени, коли б її таке спитав! Забирайтеся геть!
Післанці так само спокійно, як прийшли, так повставали тепер, і під недоброзичливими поглядами аресів, попленталися назад.
Над площею зависла понура тиша. Задуманий Татаурана забув зовсім, що сьогодні так і не дав ще денного наказу, а ареси не важилися йому нічого нагадувати. Чекали, поки сам пригадає.
І так, поки Татаурана думав, поки чекали його підвладні, до оселі ще раз підійшли нові гості – ґвалаші. Було їх четверо таких подібних між собою, що розпізнати їх можна було хіба по прикрасах. Такі ж самі круглоголові, як каяпоси, так само поприкрашувані всяким непотребом, визбираним на смітниках цивілізації, мали у вухах і носах попересилювані мідні дроти, а в одного такий дріт ішов від вуха до нижньої губи й був закручений на кінцях у спіралі.
Знов почалося невідмінне частування, бо ж не годиться гостям говорити навіть про найпекучіші справи на порожній шлунок.
І ґвалаші їли, цямкаючи і плямкаючи, поки не спорожнили всі поставлені перед ними дерев’яні й глиняні посудини. А тоді пообтирали руки у волосся і почали говорити. Властиво, говорив той, що мав дріт від вуха до губи, а решта лише притакувала.
– Хе-хе! Ні з чим вернулися каяпоси...
– А ви вже знаєте? – спитав Татаурана.
– Знаємо. Чули, як вони говорили між собою, вертаючись від вас. А нас прислала до вас рада племени просити допомоги проти них – каяпос.
– Тепер не потребуєте нашої допомоги, – сказав Татаурана. – Вони не нападуть. Але, коли б і напали, то ми поможемо. Наша рада племени – згодиться на поміч.
– Хе-хе! – хитро засміявся голова посольства і став зовсім подібний до того каяпоса із зламаною ложкою на шнурку. – Ми не будемо чекати, аж поки вони знайдуть поміч і нападуть. Ми вдаримо перші.
– Чекайте, – не зрозумів спочатку Татаурана, – може, вони ще взагалі роздумаються. А найліпше буде вам і їм об’єднатися і вдарити на білих.
Ґвалаші здивувалися:
– На білих?! Порушити закон гостинности і напасти на білих, коли вони прийшли з миром і подарунками?!
– Як з миром?! – ще більше здивувався Татаурана. – Таж вони підмовляють каяпос на війну проти вас, а ви дотримуєте з ними миру?!
– То так, – почав пояснювати посол, поправивши дріт, який заважав йому говорити: – Білі потребують бранців. Прийшли до каяпос і до нас. Їм усе одно, які бранці, аби бранці, і дають за них добре. Тож ми...
– Уже знаю, не говори! – зраненим звірем крикнув Татаурана і схопився на ноги. – Каяпос хотять проміняти вас, а ви – каяпосів. Ви однакові, як одні, так другі!
– Атож, – спокійно притакнули ґвалаші: – ми всі належимо до родини креньс.
– Коли ж так, – розходився Татаурана, – то ви всі варті, щоб вас білі виловили до одного! Вертайтеся назад, бийтеся, ріжтеся, обмінюйтеся бранцями з білими – їжте один одного!
Не чекав ніякої відповіді від здивованих ґвалашів, не дав ніяких заряджень племени. Покинув усіх на площі й рвучким кроком пішов кудись, куди очі бачили. Вірніше, куди не бачили, бо лють туманила йому зір. Мав охоту підпалити праліс, вогнем винищити підступ, продажність і зраду разом з їхніми носіями. Знищити білих, мамелюків, індіян і себе самого за свою віру й любов до тих, які були його братами по крові.
Милосердний Боже, що ж це таке?! Білі не мають права ловити в рабство індіян з мирних племен біля побережжя – передбачливі закони забороняють це, щоб не дрочити індіян у близькому сусідстві. Тож знайшлися хитруни, які радять собі з тим законом: бранців муссурани* вільно вимінювати. І хитруни підбурюють одне плем’я на друге, штучно викликають війну – і мають товар для невільничих ринків. Справді, навіщо відбувати далекі походи вглиб країни, навіщо гаяти стільки часу, навіщо наражати себе на видатки, труднощі й небезпеки, коли можна зробити ґешефт під боком?
Ну, та їм нема чого дивуватися: така вже їхня природа, що вони живуть коштом віроломства, брехні й хитрощів. Але індіяни? Бачать це все, розуміють, і прощають. Ворогові прощають усе. Супроти ворога дотримують закону гостинности і уважають ганьбою порушити умову «миру». Але своїм рідним братам не прощають нічого. Найменша дрібничка може стати причиною війни смерти, як, наприклад, тембета. За тембету різалися протягом десятиріч, поки врешті не звели тисячне плем’я нанівець! А скільки є смертельних воєн, що просто тягнуться з традиції, хоч причини вже погубилися в пам’яті найстаріших мужів? Та коли б десяту частину тієї завзятости й послідовности затратити на боротьбу із справжнім ворогом, який грабує землю, який несе рабство й знищення, – країна стала б вільною. Але що ж з того? Трембета важливіша! Задля трембети вони підуть на спілку з дияволом, але не подарують! Взаємно виріжуться, винищаться, а решту проміняють за кільця від ланцюгів, за мідяні дроти і ґудзики в рабство. Не проміняли б і самого Татаурани за зламану ложку? Проміняли б напевне, ще й хвалилися б, що мали з того неабиякий зиск. А він би за них виточив крапля по краплі кров із свого серця, він би дав себе розп’ясти, спалити живцем на малому вогні, щоб лише вибороти для них волю, щоб зробити людьми, щоб вивести з темряви дикунства на дорогу цивілізації. Але їм байдуже це все.
Волі їм? Ні, їм треба батогів, тортур, вогню і рабства! Їм треба великого-великого болю! Може, тоді отямляться. Бо ж як казав Пірсон: «Біль ушляхетнює людські душі». Правду казав!
І сам Татаурана чому не подібний до них? Чому не подібний до тих інших своїх товаришів-індіян, що, як і він, при допомозі протекції отців-місіонарів за виключні здібності до науки потрапили до колегії? Ті вже напевне вибилися «в люди», а він, ось, сидить поміж дикунами в пралісі. Чому? Тому що з дитинства його торкнулася рука великого святого болю. І печать того болю лягла на його душу, на все його життя. Важко з нею. Але не проміняв би її за спокій і байдужість – ніколи! Навпаки, дякує Провидінню за нього, як за виключну ласку. Ненавидить білих – це правда. Однак, мусить одне признати: вони йому сказали про Великого Вчителя. Вони поставили перед його очима святий Взірець, і Татаурана вважав би найбільшим щастям для себе, коли б удостоївся чести вступити хоч раз у слід його. Ніколи не забуде святих слів: «Бо немає більшої любови від тих, хто життя положить за друзі своя». Він, Татаурана, хоче положити. Не бажає за це винагороди, хіба одної: щоб друзі стали людьми. Вільними людьми! Але найбільша розпука в тому, що вони не хотять. Так, не хотять!
Сидів над берегом ріки, зігнувши коліна, поклав на них руки, а на руки вперся підборіддям і так заціпенів. Внизу лащилася до берега весела ріка, вгорі сковзали по небі білі хмарки, довкола таємничо шепотіла зелень і завзято цвірінкали горобці, передражнюючи інших пірнатих обивателів лісу, але для Татаурани не існувало нічого, крім болю і чорних думок.
Знечев’я відчув, що до нього хтось наближається. Не ворухнувся і не оглянувся, але весь напнявся від гостро-солодкого хвилювання, вгадуючи всіми змислами, що йде Жаїра.
І справді, це була вона. В легенькій жовтій сукенці, заквітчана жовтими квітами іпе, виглядала, як лісова казка, як богиня лісу Каа. Стала напроти Татаурани й дивилася на нього ніжно, ховаючи в очах лукаві іскорки.
– Ти?! – спитав, відчуваючи, що від її погляду в нього крутиться в голові, і застрягає в горлі повітря.
– Я.
– Чого прийшла?
Голос його був різкий, навіть брутальний, і кошлаті брови гострими кутами піднеслися вгору, але серце... Ех, хто б міг окреслити ту радість і ту ніжність, які в цей момент ллялися з його вщерть виповненого серця?!
– Хіба ж ти не казав мені колись прийти до тебе? – спитала багатозначно, розпалюючи ще більше ніжно-лукаві вогники в очах і одночасно прикриваючи їх довгими віями.
Вмить зловив дівчину за зап’ястя рук, зігнув їх і, поставивши перед собою на коліна, впився в її очі своїм пронизливим, хижим зором.
– І умову, яку я поставив тобі, пам’ятаєш також? – витиснув крізь зуби з мукою надії й недовір’я в голосі, заглиблюючись далі через її очі в саме нутро душі.
– Пам’ятаю... – тихенько відповіла дівчина, граючи усмішкою очей і уст.
Утопився в її очах, і його недавно підняті гострими кутами вгору густі брови, тепер знову затріпотіли, як крила сполоханого птаха, а уста набрали опуклої дитячої м’якости.
– Таїна-Кан дуже сумний сьогодні, – далі тихенько співала Жаїра, – і скромна Денаке прийшла його потішити своєю ласкою...
Шарпнув її до себе і без слів почав божевільно цілувати. На якусь хвилину віддалив, ніби перевіряючи, чи це справді вона, знову притягнув і знову цілував. Потім поклав її голову собі на груди і, колисаючи, мов дитину, заговорив із скаргою:
– Так, моя Жаїро, я сумний і потребую твоєї потіхи... Бо ж і я – не лише суворий вождь племени, а й людина також. Я маю свої слабості і свої потреби. Я люблю своїх аресів, однак, завелика різниця між мною і ними. Вони мені дуже рідні, але й дуже далекі інколи. Ти, ти одна можеш бути рівна мені, ти можеш мене розуміти, бо ж ти бачила і знаєш більше, ніж може дати праліс. Коли будеш побіч мене – мої сили подвояться. Ти станеш для мене тим, чим є чисте джерело для втомленого довгою дорогою і палючою спекою мандрівника; ти станеш тим вогнищем, що гріє в холодну, дощову ніч; ти станеш тією піснею, що розганяє чорні примари зневіри й підносить духа вгору. О, моя Жаїро, ти можеш дати мені багато такого, що так потрібне мені!
Дівчина визволилася з його обіймів і поправила зім’яті квіти у волоссі.
– Я дам тобі, Татаурано. все, що можу, і все, що хочеш. Але й ти повинен мені дати те, чого я хочу. Послухай мене уважно і подумай над моїми словами... Я сьогодні чула розмову з послами каяпос і ґвалашів... Чи ж ти не бачиш, що тотальна війна проти білих не поведеться? Ти тільки вигубиш своїх аресів і... мене при тому. Хіба б тобі не було шкода мене? Ти розказав мені легенду про Таїну– Кана. Як зробив Таїна-Кан? Чи він шукав війни? Ні. Його першим обов’язком було дбати про свою Денаке. Він же сказав: «Тепер я твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду». А ти не кажеш так. Ти дбаєш про своїх індіян. З того все одно нічого не вийде. Ще ареси – так. Але навіщо тобі якісь ґвалаші, каяпоси, ґварані, каріжо і всякі інші? Лиши їх жити так, як вони хотять. Дбай лише про аресів. Забери їх і йди геть звідси. Знайдемо десь поклади золота, срібла, або ріки, де є діяманти, і ареси їх назбирають повно. Зробившись багатими, вийдемо в якісь спокійніші околиці, ближче до берега, де діє закон, і під його охороною заложимо нову оселю. Але не таку з тростяних ок, а з мурованих будинків, з церквою, з школою. Ареси будуть працювати на плантаціях, чи при якійсь майстерні, й заживуть спокійним, ситим життям. Їхні діти вчитимуться в школах і не будуть дикунами...
У міру того, як дівчина говорила, обличчя Татаурани темніло, холодніло, брови знову, піднявшись угору, різко зламалися, а погляд набрав жорстокого й ворожого блиску.
– Он як! – вибухнув жовчно. – Хочеш, попросту сказавши, зробити з аресів рабів. Так?
– Чому ж рабів? – спробувала оборонятися заскочена Жаїра. – Адже...
– О, не говори, не говори, дівчино, гарна, як ранкова зоря і отрутна, як коралова гадина! Не говори! Я вже знаю, чого хочеш, я вже зрозумів! О, ти, солодка пропаснице, що маниш людину і ведеш до згуби душі і зради! Хочеш з аресів зробити таких рабів, які б навіть і не підозрівали, що вони раби?! Хочеш їхнє довір’я до мене і мою владу над ними обернути проти них, як зброю?! Скажи, звідки в тебе при твоїй молодості й красі стільки підступу, продажности й демонічної хитрости? Набралася їх від білих?!
Він жалив словами, як кропивою, і, порівнюючи Жаїру до коралової гадини, сам скидався на велетенську жібою*, що кидалася й сичала, готова до смертельного скоку на свою жертву, і наводив на Жаїру страх.
Дівчина встала й собі. Була сердита, що розмова не повелася, картала себе в душі за необережно зраджені думки, але ще пробувала направити помилку.
– Татаурано, – сказала, силкуючись на спокій, – ти такий сліпий, що не хочеш бачити правди. Твоя війна смерти і твоя держава індіянам не потрібні. Вони вище цінять усяку бужіґанґу, ніж...
– Знаю, – перебив Татаурана. – Знаю і не дивуюся, бо ж вони бідні дикуни. Але ти? Ти хіба не така сама, як вони?! Не ціниш більше всяких брязкалець від чести, від гордости, від батьківщини і від волі?! Ти, нікчемна, рабська душе! Жалію своїх сьогоднішніх слів до тебе, бо ти негідна їх! Зла доля поставила переді мною велику спокусу, вкинувши в моє серце кохання до тебе. Але запам’ятай: власними руками розірву груди і розтрощу серце, коли в ньому на одну тільки мить зродиться бажання зрадити свої обов’язки задля твоїх солодких уст! Запам’ятай!
Обернувся і пішов до оселі, навіть не глянувши на дівчину.
Страшенно важкий день випав сьогодні. Спочатку каяпоси і ґвалаші, потім Жаїра... Та одробина щастя, що її зазнав, цілуючи дівчину, випала ніби тільки на те, щоб зазнати ще тяжчого розчарування. Ішов, мов несвоїми ногами, і ніс на розкопирсаній до кривавих ран душі камінний тягар. А все ж аж тепер згадав, що лишив плем’я, не давши ніякого наказу на день. Що ж люди роблять?
Коли вийшов на горб, побачив із здивуванням, що на площі зібралися всі мужі племени, і, хоч місце морубішаби лишилося незайнятим, усі сиділи в порядку, а поміж радним колом біліла туніка Аракшо.
Нова тривога торкнулася душі вождя і він приспішив кроку.
– Що ж це?! – спитав суворо, наблизившись до збору. – Рада племени без морубішаби?! І це ти, Аракшо, заводиш нові порядки?!
Усі голови шанобливо похилилися, а Білий Крук встав.
– Не гнівайся, морубішабо, – пояснив. – Я скликав мужів племени, бо стався поганий випадок. Ми мусіли його обміркувати без тебе. Починай раду, а ми все скажемо...
Вождеві відразу подали його корону та берло, а він, приймаючи їх, допитливим поглядом сковзнув по радному колі й поволі заспокоївся. На нього дивилося кілька десятків пар щирих очей, доброзичливих, одвертих і повних глибокої відданости.
– Першим буде радити мудрий Аракшо! – сказав.
Жрець мав право говорити сидячи. Тож він, вмостивши зручніше свої старечі ноги, почав:
– Зараз радитиму я, старий Аракшо, а ви, мужі й вояки племени арес, слухайте, чи все буде згідне з правдою, і цю правду засвідчите перед морубішабою, коли я скінчу.
Пожував задумано поморщеними старечими устами і продовжував:
– Коли огірчений морубішаба лишив тут плем’я аресів разом з послами від племени ґвалашів, ґвалаші сказали так: «Скиньте свого нікчемного морубішабу і виберіть такого, який би згодився на війну проти каяпос. Для чого вам такий морубішаба, який не хоче зисків для племени?» Тоді прийшли до мене мужі і сказали: «Ґвалаші радять нам скинути морубішабу. Морубішаба пішов. Ти найстарший. Іди і порадь нам, як ми маємо відповісти ґвалашам». Я відповів: «Скажіть ґвалашам, щоб ішли геть. Нехай чекають у своїй оселі. Відповідь дамо їм завтра». Ґвалаші послухали й пішли. Але тоді вернулися каяпоси і сказали також: «Ми вернулися, бо бачили, що ваш морубішаба пішов геть з оселі. Скличте раду племени й виберіть нового морубішабу. Ваш теперішній морубішаба нічого не вартий. Він не хоче, щоб плем’я набрало бранців і виміняло в білих на гарні речі. Ми дозволили вам поселитися недалеко від нас і були з вами в мирі. Але, коли ваш морубішаба не хоче з нами жити по-приятельськи, а ви не хочете вибрати нового, то ми зробимо мир з ґвалашами і виповімо війну вам. Білим однаково, які бранці, і за вас вони також дадуть добрий викуп. А нам однаково, чи промінювати ґвалашів, чи аресів». І знову прийшли мужі племени до мене, питаючись, що мають відповісти, а я сказав, щоб відповісти так, як і ґвалашам. А тоді ще сказав: «Зберіться всі в радному колі і поговоримо без морубішаби». І мужі зібралися. А я прийшов і радив, як оце тепер. Я казав: «Ареси, настали погані часи. Приходять посли з інших племен і зневажають нашого морубішабу. Нікому нема діла до нас і до нашого вождя. Татаурана нікого не забирав силою з місійної оселі. Він скликав лише охочих і відважних. Він нікому не обіцяв легкого життя. Він казав відразу, що йде дорогою найбільшої небезпеки. І ви пішли. Пішли по своїй волі, а слабосилі й слабодухи лишилися позаду... Недавно ви радили на ньємонґабі й постановили вислати послів до інших племен. Велика справа розпочалася. Але, хто не хоче, – відступити не пізно. Коли є такі, які не хотять війни смерти проти білих, які не хотять Татаурани, або хотять пристати до ґвалашів, чи каяпос – нехай відступають тепер. Можуть собі вибрати іншого вождя, або піти під берло морубішаби з якогось іншого племени. Ніхто не буде стримувати, відпустимо з миром. Але хто лишиться, той мусить слухати, коритися й виконувати накази Татаурани. Радьте далі».
І мужі радили, але ніхто не хотів відходити і ніхто не бажав вибору нового морубішаби. Всі є за тобою. Я питав кожного зокрема – і всі казали те саме: «Татаурана був нашим морубішабою і буде! Ніхто не хоче іншого! Лишимося йому вірні до смерти! А що робити з ґвалашами і каяпосами – врадимо на ньємонґабі з нашим морубішабою».
Ареси, чи так я переказав, як було?
– Так, так! – зашуміли ареси. – Мудрий Аракшо все переказав, як було! Ми всі за тобою! Не зрадимо до смерти! Наказуй – ми слухаємо!
Татаурана повернув голову в усі боки і переконався, що зради справді нема. Звідусіль до нього тягнулися руки і погляди, повні віри й послуху.
Вождь встав і махнув своїм арауе[22]22
Арауе – берло – знак влади.
[Закрыть].
– Ареси, – промовив здавленим від хвилювання голосом, – найбільшою нагородою, яку я міг випросити від Бога, – це те, що я тепер почув. Я гордий вами, гордий тим, що є вождем вашого племени! І я не лише наказуватиму, а й служитиму йому, як найвірніший слуга, до останнього свого віддиху... Тепер радимо над тим, що робити з ґвалашами і каяпосами. Хто хоче говорити?
– Я! – обізвався Аканґасу.
– Говори.
– Ареси, – підвівся Аканґасу, – зараз буду радити я, Аканґасу. Але я не маю про що говорити, бо все сказав наш морубішаба Татаурана. Він сказав і каяпосам, і ґвалашам: «Візьміться разом і вибийте білих». Вони не послухали. То послухаємо ми. Я скінчив. Хай радять інші.
Далі заявив охоту радити вдумливий і тихий Леонідас. Він говорив ще коротше від свого попередника:
– Коли здіймається сильний вітер, який грозить від вогнища запалити оселю, то ніхто не думає поливати оки водою, лиш насамперед гасить вогнище. Оки – то ґвалаші й каяпоси, а вогонь – білі купці.
– Добре радив Леонідас! – однозгідно висловила своє вдоволення радне коло. – Ніхто краще не скаже.
Татаурана покликав іще до слова, але охочих радити більше не було.
Тоді вождь встав і махнув берлом:
– Ареси! До вечора всі мужі, крім тих, які не можуть іти на війну, мусять бути готові з повним запасом стріл. Поведу я. Замість себе залишаю в оселі Аканґасу. Його слухати, як мене самого. До вечора – ніякого полювання і ніяких робіт, окрім перевірки зброї. Рушниць не беремо. Порох і кулі мусимо щадити для справжньої війни. Леонідас бере двох мужів і зараз же йде вивідати місце постою білих. До ночі мусить бути назад. Відповідь каяпосам і ґвалашам, як ви пообіцяли за радою Аракшо, дамо завтра, вертаючись з бою попри їхні оселі. Рада скінчена! – і він спустив берло вниз.
Усі негайно посхоплювалися з місць і поспішно кинулися виконувати накази. А Татаурана стояв ще якийсь час нерухомо, і його припухлі уста кривилися, мов у розжаленої після великої кривди і заспокоєної пестощами дитини.
