Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)
Від гарячкових слів Сторожихи на Жаїру війнуло холодним жахом. Уявивши себе такою старою і страшною, як ця баба, засудженою на довгі роки самотного життя в кам’яних печерах, відчула знову моторошний дотик божевілля.
– Ні, ні! – прошептала помертвілими устами, наставляючи вперед до оборони руки.
– Тс! – поклала собі раптом палець на уста Сторожиха і, мов тінь, вислизнула з намету.
Жаїра повела рукою по вогкому від поту чолі й недовірливо глянула на те місце, де щойно стояла страшна гостя. Відчула полегшу і вже питала себе, чи вся сцена їй часом не приснилася. Але тут почулися кроки, пола намету відхилилася й увійшов Антоніо. Був дуже веселий, бо сьогодні йому пощастило в грі, а, побачивши причепурену й заквітчану Жаїру, подобрів зовсім.
– О, що я бачу! – вигукнув здивовано. – Моя мрія змінила барву і, замість золотої, стала білою! Але ж ти чудово виглядаєш сьогодні, дівчино!
Жаїра прискочила до нього і впала в його відкриті обійми. Тряслася і від щойно пережитого переляку, і від давно вже не чутих ласкавих слів, і від радости, і ще від чогось, чого й сама не могла вияснити.
– Що за зміна, моя кохана?! – дивувався Антоніо. – Я вже давно не бачив тебе такою гарною! Ти чогось кликала мене? Вибач, що я не прийшов відразу, але мені саме дуже йшла гра. Обіграв чисто малого Міґеля, грубого Естасіо й того глухого Жвона. Кажи скоріше, що маєш казати, бо я спішуся. Коли щастя йде – не можна ним нехтувати...
– Ні, ні, не йди! – притулилася до нього ближче Жаїра. – Будь сьогодні зі мною! Мені так страшно!
– Страшно?! А то чому?
– Не знаю, не можу сказати!.. Але ти не йди, Антонію, я тебе благаю! Те, що я тобі дам, буде більше від найщасливішого виграшу! Дивись...
Вона кинулася до постелі, видобула з-під неї шкіряну торбу, розв’язала її і показала.
Зчудуванню і втісі Антонія не було меж.
– Звідки це, чарівнице моя? – спитав приголомшено.
– Не питай нічого, мій любий! Візьми. Це – тобі. Тільки скажи мені, що ти мене любиш, що будеш цілий вечір сьогодні зі мною. Добре?..
Заглядала йому благально в очі й мало не плакала.
«А все ж вона рабиня!.. – з нехіттю подумав Антоніо. – Могла б зараз не просити, могла б наказувати – і це було б мені далеко приємніше...»
Але вголос сказав:
– Добре, я буду з тобою, коли ти вже так просиш. До речі сказавши, я дуже голодний, а ти маєш вечерю. Чудесно! Ну, сідай!
Вона підсовувала йому найкращі кусники, подавала вино, а сама думала про небезпеку, перед якою її остерегла Сторожиха: «Праліс горить! Праліс горить!..» Сказати це йому? Тоді негайно ж схопиться і побіжить, а вона знову лишиться сама. Сама! Ні, ні, не треба нічого тепер казати! Вона скаже пізніше, трохи пізніше! До ранку ще далеко. Сторожиха казала: «Ранком». Зрештою, може, дурила. Може, взагалі нема ніякої небезпеки. Може, і Сторожиха їй лише привиділася. Ні, не треба нічого казати!
Антоніо їв, пив, оповідав їй про сьогоднішню гру, а вона дивилася на нього пожадливо, слухала і нічого не розуміла, крім того, що він тут і що сьогодні ласкавий.
Добра вечеря, п’янке вино і вид висипаних на скатертину грубих самоцвітів зробили Антонія таким закоханим, як у перші дні спільного життя. Він голубив Жаїру, пригортав до серця й знову заговорив про те, що забере її й піде з нею далеко-далеко від людей, де на них чекатиме щастя. Знову називав її своєю мрією й присягав, що кращої жінки не зустрічав ціле своє життя. Від цього всього Жаїра була більше п’яна, ніж він від вина, і старалася забути все те, що було вчора, і те, що буде завтра.
Затопившись у солодощах щасливої хвилини, обидвоє були байдужі до того, що діялося поза наметом, і не почули ні незвичного руху, ні окремих вигуків, які зчинилися в таборі. А тим часом пола намету рвучко піднеслася і пропустила півголого малого хлопця, який, задихаючись, випалив одним духом:
– Прибула шляхетна дружина пана у супроводі свого брата!
Ледве скінчив ці слова, як відкинулися обидві поли намету і в них з’явилася вбрана в дорожній одяг... Анна-Марія. За нею, граючи їдкою усмішкою на білому пласкатому обличчі, показався Карлос.
«І обидві дороги, різні для кожної, пересікаються і плутаються, як два канчуки в спільному зударі»...
У наметі залягла нестерпна, несамовита тиша. Але тільки на кілька секунд. Пізніше відігралася ще більше несамовита сцена, якої ніхто з учасників не міг би ані встановити в пам’яті, ані переказати...
* * *
Зв’язана і прив’язана до стовпа, який підпирає вершок шатра, стоїть Жаїра. На її обличчі й голих плечах ясно виступають фіялково-чорні смуги від канчука, а обдерта й забруднена біла сукня є найкращим свідоцтвом важко пережитих хвилин. Біла скатертина, перетворена в брудну ганчірку, лежить у кутку і цілком нагадує Жаїру. В наметі більше світла (засвічено аж п’ять свічок) і двоє вартових: спливаючий товщем червонопикий Естасіо та ще якийсь жилавий метис на ім’я Матеус. Зовсім не в’яжучись присутністю Жаїри, вони обговорюють випадок:
– Шкода, що не можна звідти вийти! – зідхає Матеус. – Я б з охотою тепер подивився, що там з нашим капітаном діється...
– Як тебе це так цікавить, то можу тобі сказати: пестить дружину.
Матеус засміявся:
– Скоріше вона його «пестить»... канчуком, як оцю... – і показав на Жаїру.
– Ти дурний, нічого не знаєш, – ліниво обізвався Естасіо. – Вона ж божеволіє за чоловіком, то досі вже перегнівалася.
– Гадаєш?
– А ти думав! Для чого ж веліла перенестися до іншого шатра? Чи не чув, як вона сказала: не може сидіти на місці, яке нагадувало б їй зраду чоловіка.
– А капітанові що сказала? Що не хоче його на очі бачити.
– Е-е, то лише так говориться! А пішов же він до того другого шатра разом з нею, і Карлоса нагнали. Для чого? Щоб не перешкоджав! – і Естасіо усміхнувся масно.
– Гм!.. Може бути... – почав міркувати Матеус. – Та він і не винен.
– Певно! – Естасіо цинічно підморгнув і засміявся знову.
– Чого смієшся?! – розсердився Матеус. – Я вірю, що ця відьма могла його зачарувати. Вона напевно знає чари.
– Їй ще потрібні чари? – продовжував сміятися Естасіо. – Та вона з своєю пикою, зі своїми очима і зі своїм тілом кожного зачарує...
– А ти знаєш, чи то все в неї справжнє?
– До чорта! Справжнє, чи не справжнє, коли б згодилася мене полюбити – я б не питався! Ей, ти, красуне, схотіла б мене полюбити, чи ні? Ти мені вже давно в око впала, і я, правду кажучи, чекав, поки капітан тобою натішиться...
Жаїра лише зуби заціпила й дивилася в бік, немов би не чула.
– Хі, горда! – не переставав сміятися Естасіо. – А я б тебе по-справжньому любив: одружився б з тобою.
– Коли б донна Анна-Марія дозволила... – вкинув Матеус.
– Я відкупив би її, або... Є інші способи увільнити рабиню серед пралісу...
– А я б такої відьми не хотів, коли б мені до неї ще й доплачували.
Стояла вже пізня ніч, і вартові були сонні. Ні одному, ні другому говорити не хотілося, але й спати не сміли.
– Е-е-х! – позіхнув Матеус. – Але, що не кажи, а дружина нашого капітана – відважна жінка. Відбути таку дорогу – на це не кожна зважиться!
– Кажу тобі, що вона задля чоловіка і в пекло скочила б.
– Так любить його?
– Вони обидвоє любляться.
Матеус позіхнув ще раз.
– Ага! – пригадав. – Що то там плещуть, що ніби їм довелося чекати ночі, щоб пройти непоміченими попри табір дикунів? Ще чого доброго, нас окружать і витовчуть...
– Ет! – скривився сонно Естасіо і також позіхнув. – Мало тут усяких дикунів волочиться... Ти ліпше піди розстарай чогось перекусити і випити, бо мене вже починає сон морити.
– Казали не відходити.
– Іди, іди, не бійся...
Коли Матеус вийшов, з Естасіо відразу злетіла йото удавана сонність, і він приступив до Жаїри.
– Слухай, дівчино, – зашепотів, – я справді тебе люблю і хочу тобі помогти... Не будь дурною і прийми мою поміч... Тебе чекає помста Анни-Марії, а це погана річ! Антоніо тебе не оборонить, він – ганчірка! Я їх обидвох знаю ще з Сантосу: він – ганчірка, а вона – чорт у спідниці. Скажи мені, де той підземний хід, яким ти прийшла з того боку, – і ми втечемо обидвоє. Я тебе звільню...
Жаїра страждала невимовно. Але одночасно голова її напружено працювала весь час. Коли Матеус вийшов, вона вже сама хотіла заговорити до Естасіо, і тепер зраділа, що той обізвався першим.
– Гаразд, – погодилася, – я тобі вкажу підземний хід, але при одній умові: ти мені викличеш сюди дона Антоніо.
Естасіо дуже втішився такою скорою згодою, але, дослухавши Жаїру до кінця, лише свиснув і засміявся.
– Я не дурний, дівчино! – сказав. – Коли хочеш тікати, то навіщо тобі здався Антоніо? Ти ще надієшся на нього?
– Зовсім ні! Але я хочу помститися.
– Помститися? Як?
– Знаю одну річ про Анну-Марію і хочу йому сказати.
– Та навіщо тобі воно здалося?! Ніч кінчається, тепер найліпший час для втечі, а ти згадала про якусь помсту.
Але Жаїра настоювала на своєму: вона не зрушиться з місця, поки не помститься! Коли не зараз, то завтра кине привселюдно правду в очі Анні-Марії, а тоді не знати, чи Антоніо буде ганчіркою супроти своєї жінки...
Естасіо врешті згодився, але також поставив умову: сказати йому, де є підземний хід – інакше він не піде.
Жаїра хвилину вагалася. Потім сказала:
– Хід є близько від тієї криївки, де ти ховаєш червінці.
Червона пика Естасіо стала враз жовтою, і він з острахом подався назад від Жаїри.
– А ти й справді часом не відьма? – спитав.
– Ти дурний, Естасіо! – нетерпеливо крикнула Жаїра. – Я така ж відьма, як ти ворожбит! Я бачила тебе ще тоді, коли ти нічого про мене не знав...
І вона коротко переповіла йому його розмову з Андре.
– Хід у підземелля під старим імбуєм, – скінчила. – Але мусиш взяти зі собою більше людей, бо ж по тому боці ріки сидить моє плем’я. А воно буде битися. Іди накажи зрубати імбуй і поширити вхід, а сам біжи по Антонія. І відв’яжи мене від цього стовпа. Скоро, скоро!
Естасіо ще вагався, але врешті згодився.
– Добре, – сказав. – Я піду по Антонія і відв’яжу тебе від цього стовпа, але самої тебе не лишу. Не вірю тобі. Мусимо почекати, поки прийде Матеус.
Відрізав ножем сирицю і, притуляючи Жаїру спиною до стовпа, наказав:
– Стій так! І не показуй, що ти вже відв’язана.
– Звільни мені ще руки!
– Руки? Е, ні, дівчино, забагато хочеш на один раз! Я пішлю людей перевірити, чи ти правду сказала, а тоді звільню тебе зовсім. Тихо! Здається, Матеус вертається...
Справді повернувся Матеус з вином та їдою і немало здивувався, почувши, що Естасіо хоче вийти.
– Ліпше б ти не лишав мене з цією чаклункою, я боюсь її, – признався одверто.
Але Естасіо таки вийшов, на прощання значучо підморгнувши Жаїрі.
Матеус, христячись і спльовуючи та скоса поглядаючи на Жаїру, потягнув собі з боклаги вина і закусив добрим шматком в’яленого м’яса, а дівчина, зовсім не помічаючи його присутности, гарячково думала своє. Хвилювання заваджало їй уложити виразніший плян, і в голові у неї плуталося.
Спочатку, як лиш її зв’язали й прив’язали, була така люта на Антонія, що з цілої душі бажала йому найгіршої смерти. Не могла подарувати йому його страху перед Анною-Марією, обурення викликала в ній згадка про його плазування перед жінкою і запевнення в тому, що він упав жертвою чарів і дурману. І коли почула між вартовими згадку про якийсь індіянський табір, що затримав Анну-Марію з Карлосом та їхніми людьми в дорозі, навіть зраділа:
«Це ж "праліс горить"! – думала зловорожо. – Це ж. ранком тут "буде бенкет", як казала Сторожиха! І добре! Ах, як це добре! Так їм усім і треба! Мені байдуже, я прийму смерть з радістю, але вони!»
Малювала собі в уяві картини кривавої різні й тішилася: прийде смерть і вирівняє всі рахунки.
Але несподівано прийшла їй думка, що вона не обов’язково мусить загинути. Її могли б пощадити, особливо, коли б знайшли її в такому жалюгідному становищі...
Скоро це припущення переросло в певність, і тоді їй стало страшно: як житиме, коли Антоніо загине? Який сенс має помста, коли той, проти кого вона скерована, перестане її відчувати? Не звернеться вона проти самої Жаїри? Що вона тоді робитиме в житті й навіщо воно їй здалося?
«Врятувати Антонія, врятувати!..» – закричало її серце, і тоді власне відбулася її розмова з Естасіо.
Не було часу обдумувати подробиць – важне було відсунути смерть.
Естасіо побіг, його змінив Матеус, а неспокій в душі дівчини розрісся так, що її почало кидати то в жар, та в холод. Питання майбутнього, яке тривожило її постійно від пам’ятного приїзду Анни-Марії до Паранаґви і яке гнітило її весь час після втечі з рабства, тепер виринуло особливо гостро, і вона марне шукала на нього якоїсь задовільної відповіді. І як свого часу останньою дошкою рятунку став Татаурана, так тепер нею лишився одинокий Антоніо. Тим більше, що вона його любила по-справжньому, себто, по-рабському, а не так, як Татаурану, чи Себастьяна. Не уявляла собі життя без нього. Хай він буде зрадливий,, хай буде ниций і байдужий, хай буде одружений – Жаїрі все одно. Вона вдоволиться тим, що бачитиме його, чутиме його голос, дихатиме з ним одним повітрям. Її рабська душа по-рабському кохала і знаходила вдоволення навіть там, де не лишалося найменшого місця для людської гідности, чести й совісти. Розуміла дуже добре, що, ставши раз на дорогу підлости й зради, тепер уже з неї звернути не може, коли не хоче вмерти, або піти слідами, протоптаними Сторожихою. Цього останнього Жаїра боялася більше, ніж смерти, а іншого вибору не було, крім дальших спроб підлости і зради. Саме спроб, бо говорити про успіх тепер було ще зарано. Але тратити вона й так не має чого. Адже не могла вже навіть числити на поворот до племени. Та й за чим шукати серед дикунів? Другого Татаурани не буде. Та й не треба. Їй взагалі нікого не треба. Вона любить одинокого Антонія і без нього не може жити.
Отже, рятувати його перед пожежею пралісу, рятувати! Правда, він одружений, а його жінка завзялася на Жаїрине життя. Однак, якщо тепер Жаїра вирятує її від смерти, справа не буде така проста... Взагалі над усякими деталями покищо не варто сушити голови. Важне, щоб Антоніо й Жаїра лишилися живими і були разом, чи з Анною-Марією, чи без неї. Далі час покаже... Що то говорила Квевезу про якісь смерті? "Дві смерті, чи три смерті?" Жаїра напружує пам’ять і намагається пригадати, але не може. Занадто схвильована й нетерпелива. А Антонія чомусь нема.
Вона знову перебирає думку за думкою, хоче бодай трохи виразніше скласти собі уявлення про те, що має чинити, але з того нічого не виходить.
– Ти не бреши! – раптом уриває її роздумування чийсь голос поза наметом. – Це вона тебе послала! Ось ми зараз довідаємося, для чого їй здався шваґер!
Жаїра здригнулася і завмерла, догадавшись, що Естасіо впав в руки Карлоса.
Дійсно до намету ввалився Карлос і Естасіо. Молоденький фон Варт тримав жирного Естасіо за комір і тряс його з усієї сили. Був дуже подібний до сестри, мав навіть ті самі напучнявілі сині жилки на скронях, лиш відрізнявся пласкішим лицем і злими ясно-сірими очима.
– Ти! – крикнув до Жаїри. – Признавайся, для чого тобі був потрібний дон Антоніо?!
В Жаїри закипіла кров, і вона, презирливо змруживши очі, холодно відповіла:
– Коли б я це могла сказати вам, доне Карлосе, то кликала б вас, а не дона Антонія.
І без того розлючений, Карлос дав собі волю і, прискочивши до дівчини, вдарив її з розмаху в обличчя.
Жаїра ані не моргнула. Звикла вже до цього та й сподівалася. І тому ще презирливіше примружила очі і ще холодніше процідила крізь зуби:
– Доне Карлосе, ганьбою є для лицаря бити жінку, та ще й зв’язану, навіть коли та жінка є рабинею!
Карлос, який уважав себе в душі справді неабияким лицарем, зніяковів і почервонів аж під саме біле волосся. Але на своє виправдання закричав:
– Ти, ти! Ти ще смієш називати себе жінкою, волоцюго?!
– Я не лише жінка, а й похресниця вашої сестри, доне Карлосе, і цього вам не слід забувати! – з гідністю відповіла Жаїра. – А взагалі мушу вам вияснити одну річ: смерть, яка незабаром завітає сюди, зробить усіх нас рівними.
– Що?! Смерть! Яка смерть? – трохи розгубився Карлос.
– Про це, власне, я хотіла сказати донові Антонієві...
– Вигадуєш!
– Ні, не вигадую. Прошу мені негайно закликати дона Антонія! – піднесла голос Жаїра.
– Але ж ця рабиня нахабна! – підскочив Карлос, звертаючись до Естасіо й Матеуса. А потім, щоб допекти Жаїрі, сказав з їдкою насмішкою: – Коли ж бачите, шляхетна похресниця сестри моєї сестри, дон Антоніо не схоче прийти напевне. Він тепер перебуває в товаристві своєї дружини, за якою так дуже стужився за довгі місяці розлуки...
Жаїра підкинула голову вгору і засміялася:
– Уявляю собі подробиці цієї зворушливої зустрічі! Але дон Антоніо напевне не признається своїй шляхетній дружині як він її ненавидить! Бо казав мені, що ладен би був утекти до самого пекла від її настирливого кохання, коли б знав, що вона за ним і в пекло не вскочить. Про цю трагічну любов цілий Сантос говорить, а навіть і тут, в бандейрі, є живі свідки...
Червоний Естасіо зжовк, як гарбуз, і смикнув Карлоса за рукав:
– Ходіть, доне Карлосе, геть звідси! Хай цій відьмі чорт!
– Відчепися! – штовхнув його Карлос і приступив до Жаїри. – Він тобі це казав?! – спитав задихаючись, а жилки на його скронях так поналивалися, мов би збиралися тріснути.
– Чи ж то він мені одній казав?! – крикнула нетерпеливо Жаїра. – Але ви не тратьте часу на розмови і покличте мені Антонія! Коли вже хочете знати правду, то я вам її скажу: Бачили індіанський табір, коли їхали сюди? Отже, ми окружені! На світанку індіяни вдарять на нас і не випустять звідси ні одної живої душі! Праліс загорівся, доне Карлосе! Знаєте, що це означає?
Матеус, який досі мовчки слухав розмови, схопився, як опарений, і перший вискочив з намету, а Естасіо пожовк ще більше і став подібним до цитрини.
– Маю рятунок! – зверещав дико. – Маю рятунок! Знаю підземний хід! Люди вже роблять те, що треба! Ходім, Карлосе! – потягнув юнака за руку, забувши навіть додати «доне». – А ти, коли така, – звернувся до Жаїри, – гинь!
– Заберу сестру і підемо! А він хай цілується з цією мавпою і... зі смертю! – крикнув Карлос. – Його треба було б убити, але це й без мене зроблять!
– Певне, певне! – годився Естасіо. – І небезпечно, бо Антоніо таки сильніший за вас...
Жаїра не могла не всміхнутися: так просто і щасливо все склалося! Хай ідуть обидва з Анною-Марією в лабети червоних килимів! А вона буде з Антонієм, з Антонієм, з Антонієм!
Рванулася бігти і зараз же впала, вдарившись грудьми об землю. Забула, що має зв’язані руки й ноги. Закричала, взиваючи помочі, але її голос відразу потонув у хаосі криків, що завирували в таборі.
– Зрада!
– Та капітанова відьма була в змові з індіянами!
– Дикуни її підіслали до нас!
– Неправда, вона вказала Естасієві підземний хід!
– Де?
– Он уже люди сходять в нього!
– Рятуйтеся, хто може!
– Світла дати більше! Запаліть смолоскипи!
– До дідька зі смолоскипами! Погасіть решту вогнищ, щоб ворог не бачив, що у нас діється!
– Рятунку!
– Тихо! Не кричати!
– Зрада!
– Зрада!
У смолисто-чорній передсвітанковій темряві яку ще більше згущували останні відблиски гашених багать, кітлувало, як під водоспадом. Очманілі й перелякані люди кидалися в різні боки, налітали один на одного й кричали, як божевільні. Найбільше ж колотнечі й криків доносилося звідти, де людська маса збилася в густу купу над підземним ходом на місці зрубаного імбуя.
Жаїру опанувала розпач: де ж вона серед цього пекла відшукає Антонія, та ще й зв’язана?
З великим зусиллям якось викотилася з шатра і почала кричати, що було сили:
– Доне Антоніо! Покличте мені дона Антонія! Маю щось важне йому сказати!
Намарне! Ннхто її не чув, ніхто не звернув на неї уваги. Крики, помимо осторог і зацитькувань, зростали, паніка збільшувалася.
Жаїра ще кілька разів крикнула але перенапружене горло відмовило послуху. Вона закашлялася, припала обличчям до землі й заплакала.
Аж ось із пітьми виринула якась постать і попрямувала просто на неї. Антоніо! Пізнала його крізь темінь.
– Сюди! – крикнула, щосили . – Антоніо, сюди!
– Ага, це ти! – з люттю вигукнув Антоній, ставши над нею. – Шукаю тебе. Скажи мені, брехухо, коли це я тобі оповідав усякі нісенітниці про мою дружину?! Коли я тобі хоч словом згадав про те, що я одружений?! Зараз підеш і...
– Лиши, Антоніо! – перебила його. – Про це потім!
– Ні, не потім! А оця паніка в таборі? Хто її підняв?
– Я! Але це не порожня тривога, Антоніо, присягаю тобі на наше кохання! – з пристрастю розпуки кричала вона. – Нас оточили індіяни, які вдарять із сходом сонця! Рятуймося, мій коханий! Я вкажу дорогу рятунку, але не ту, кудою йдуть люди! Туди не йди! Там – смерть! Розв’яжи мене!
Антоніо змішався:
– Ти правду кажеш?
– Ах, Боже мій! – заквилила дівчина. – Він ще не вірить! Спішися, бо кожна хвилина дорога! Розв’язуй, кажу тобі! Ноги! Насамперед ноги!
Він кинувся розв’язувати, але сириця була затягнена міцно, серед пітьми він нічого не бачив, а від хвилювання в нього тремтіли руки, і всі його заходи йшли намарне.
– Ти знаєш оту дірку біля червоної скелі на дні якої є вода? – спішно пояснювала між тим Жаїра. – То не криниця. Води там дуже мало... Але там є хід... Він веде берегом ріки...
Антоніо вовтузився біля сириці й одночасно уважно слухав. Врешті якось розв’язав.
– Тепер руки! – Встала Жаїра й обернулася до нього плечима.
Він заходився біля рук, а вона продовжувала пояснювати: як пройти ходом, як увійти в печерю Камінного Духа, як зійти на поверх, минути водоспад і допасти до сходів біля другого водоспаду.
– Коли станемо по другому боці підземного ходу – будемо врятовані, – захлинаючись від поспіху словами, кінчала Жаїра. – Там хід вузький, напасник буде йти по одному – по два, і кількоро людей зможе стримати тисячі... Чого ти так довго вовтузишся?!
– Зараз, зараз!.. Нічого не бачу! Ну, а далі?
– Далі – ареси. Їх мало, але вони боронитимуть долини ітараре, і з ними доведеться битися... Там же скарби! Одна печера Камінного Духа чого варта! Ах, Боже мій, вже, чи ні?!
– Не можу нічого зробити!
– Розріж!
– Не маю при собі ножа...
– О, я ж так і знав, що капітана треба при бабській спідниці шукати! – рявкнув несподівано біля них грубий і низький бас. – До дідька, капітане! Що це діється?! Показилися люди, чи що?! Ви нічого не знаєте?
Це питав кудлатий Ґреґоріо, що вславився своїм здоровенним голосом і неменшим кулаком, – фактичний начальник бандейри.
– Мають чого казитися! – істерично відповів Антоніо. – Ми окружені дикунами! Із сходом сонця вони почнуть наступ! Естасіо веде людей... Куди Естасіо веде людей? – звернувся до Жаїри.
Жаїра пояснила. Потім вони обидвоє – Жаїра й Антоніо – ще раз переказали Ґрегорієві, де шукати другого підземного ходу і як вийти на другий берег Ітараре.
– Що робити, Ґреґоріо? – у відчаї питав Антоніо.
– Насамперед замкнути рота і нікому нічого не казати ні про небезпеку, ні про скарби! – вирішив Ґреґоріо. – Ви, капітане, більше ні до чого не мішайтеся і пильнуйте своїх жінок, а я вже сам дам раду...
– Ходімо!..
Покинули Жаїру без слова і пірнули в пітьму.
– Антоніо! – крикнула за ним навздогінці Жаїра, але зараз же, втративши рівновагу, впала. Із зв’язаними руками не могла бігти.
Десь щось діялося, десь щось упорядковувалося, підкоряючись громовому басові Ґреґорія, але крики й далі билися серед темряви сполоханими птахами, злітали й падали, вирували й розбивалися одні об одні.
А все ж незабаром у напрямі до червоної скелі пішов якийсь гурт. За ним другий, третій, почали бігти й менші гуртки, або й поодинокі люди. На ходу всі щось питали, але ніхто не відповідав. Лише часом падали притишені пояснення:
– Ґреґоріо попереду – він кудись веде!
– Не кричіть!
– Ідемо в наступ!
– В наступ!
– В наступ!
Оце «в наступ» мало магічний вплив на людей, бо паралізувало паніку. Перелякані заспокоювалися, гарячі охолоджувалися, а всі разом ставали уважнішими й обережнішими.
Бандейра розкололася на дві частини: більша її частина десь товклася й завивала в тій стороні, де ріс недавно старий імбуй, меншість у повному порядкові йшла до червоної скелі.
Жаїра й собі подалася туди. Маючи зв’язані руки, не могла втримати рівноваги і все падала, коли її нога натрапляла на найменшу нерівність ґрунту. Ледве зводилася, як її штовхали, і вона знову падала.
Тим часом почало вже розвиднятися, і очі могли розрізняти окремі постаті. Так пізнала вона Антонія, що ніс на руках загорнену в біле жінку. Анна-Марія, видно, була непритомна, бо безвладно звисала з обіймів чоловіка, а він, задиханий і змучений, все підсував її зручніше. Переводячи віддих, пристав на секунду якраз біля Жаїри.
– Антоніо! – благально крикнула дівчина.
Її крик був зрозумілим без усяких пояснень, але Антоніо, хоч і чув його добре і розумів, виминув Жаїру і побіг далі.
– Негідник невдячний! – кинула йому навздогінці Жаїра. – Її несеш, мов скарб, а мені навіть рук не хочеш розв’язати!
Ледве-ледве добилася до червоної скелі, оперлася об неї плечима і з розпукою дивилася на сліди своєї зради: кількадесят кроків далі, нижче від її ніг, біля входу в підземелля швидко товпився людський натовп. Озброєні канчуками розпорядники втримували лад і по одному пропускали людей у чорний отвір, майже кожному пригадуючи:
– Ідіть тихо! Тримайтеся один за одного – і вийдете, куди треба. Напереді чекає вас Ґреґоріо. Сміло!
Чекаючи своєї черги, люди стиха перекидалися словами і навіть нервово зубоскалили.
– То це напевне і є той хід, яким пройшла капітанова відьма!
– Вона пройшла тим, куди Естасіо повів людей. А цей Ґреґоріо сам знайшов...
– А безпечно?
– По ланцюгу передали, що безпечно...
– Друзі, таж виглядає так, що допадемо до скарбів!
– От наберемо!
– Набереш, перш усього, стріл повну шкіру! По тому ж боці дикуни!
– Ми також маємо луки і мушкети на додаток...
– Пропустіть! Пропустіть капітана з жінкою!
– Таки відбив!
– Чому відбив?
– Та бо вона побігла з братом за Естасієм. Кричала, що не хоче більше Антонія знати...
– Дурне говорення! Чоловікове право більше, ніж братове...
– Певно, на те він чоловік! Видно, відбив силою...
– Аж зімліла!
– Може, і приголомшив її навмисне, щоб не брикалася...
– Ей, ви там! Знайшли час губами стукати по-дурному!
– Або що?
– Смерть на карку сидить!
– То поцілуйся з нею, коли її ще не бачив, а нам уже не вперше!
– Якраз хочемо перед смертю наговоритися!
– Тихо!
Недавно очманілі від страху й безголов’я, бандейранти тепер намагалися показати своє презирство до небезпеки, до якої, зрештою, були справді звичні.
Побачивши, як пробивається крізь поріділий натовп Антоніо, любовно притискаючи до грудей свою білу ношу, Жаїра хотіла скрикнути й кинутися за ним навздогінці. Але нараз відчула, що її піймали міцно за плечі холодні кам’яні руки і притиснули до скелі, до якої була оперта спиною. Така ж кам’яна сила здушила її за горло і за серце. І в ту мить, коли Антоніо спускався з жінкою в підземний хід, несподівано присвітило сонце, немов би для того, щоб Жаїра виразніше побачила сцену, яка роздирала її душу.
Дівчині стало темно в очах, холодні дотики скелі морозили її й втягали в себе.
«Камінний Дух мститься! – блиснула їй в голові думка. – Камінний Дух душить!»
Нелюдський жах додав їй нелюдської сили. Рванулася від скелі, заточилася і впала на самий край урвища. Притулилася скронею до землі й нараз почула виразний клекіт Ітараре.
Жаїра завмерла.
«Ходи, ти – моя!..» – почула крізь рев той самий голос, яким співала колись сонна Ітібере.
І Жаїрі він видався на цей раз чарівним і солодким.
«Ходи!..» – повторила ріка.
– Я йду! – відповіла Жаїра.
Підсунулася ще ближче і нараз відчула, як під нею відкрилася пащека чорної гадини...
* * *
Антоніо насилу пробився підземним ходом і вийшов з Анною-Марією в печеру Камінного Духа. Він весь час боявся, що зімліла дружина вмерла. Але биття її серця заспокоювало його. Не міг лише зрозуміти, чому вона зімліла і чому лежала при вході в намет. Чи вибігла й втратила притомність з переляку? Тяг її цілу дорогу, цілував, питав – безуспішно. Тож тепер, опинившись у печері, постановив, перш усього, привести її до пам’яти.
В печері стояла ціла шпалера підібраних Ґреґорієм людей, які своїми плечима заслонювали надто спокусливі для очей речі й кричали:
– Нагору! Нагору сходами! Зброю тримайте напоготові!
Люди не мали часу розглядатися, бо смолоскипи освітлювали лише дорогу до сходів, і тому покірно бігли у вказаному напрямку.
Але, коли з’явився Антоніо, Ґрегоріо дав наказ пропустити його крізь ланцюг шпалери.
– Ідіть туди, капітане, і сидіть тихо! – ревнув йому в вухо. – Бавтеся собі з жінкою і не пхайте носа в інші справи!
Оглушений гуркотом водоспаду, Антоніо лише хитнув на знак згоди головою, і поліз у зроблену для нього щілину. Але, ледве переступив шеренгу варти, як вражений видовищем, мало не випустив Анни-Марії з рук.
– Отже, правдою є те, що зберіг переказ про мого пращура! – скрикнув сам до себе. – Правда й те, що оповідала рабиня, хоч мені тоді не в голові було думати над скарбами! Не даром же мене так тягнуло сюди, не даром життя моє було затруєне цією думкою, що я мало до монастиря не вступив! Анно-Маріє, дружино моя кохана, ви тепер будете горді, що стали сеньйорою де Са! Отямтеся, отямтеся, благаю вас!
Хотів покласти Анну-Марію на землю, щоб покропити її водою, яка розливалася біля блакитного Камінного Духа, але жінка раптом сильним рухом випручалася, стала на ноги і стягнула з себе білий завій. Антонієві полізло волосся догори: перед ним стояла стара і страшна баба.
– Ні!!! – крикнув Антоніо, наставляючи вперед руки. – Ні!!! Хто... Хто ти?
Замість відповіді, баба, не спускаючи пронизливих, несамовито-зловорожих очей з Антонія, зірвала зі своїх грудей решту чорного ганчір’я і показала пальцем: на них були витатуювані підкова і стріла під орлиною головою – шляхетський герб де Са.
«Клавдія де Са!.. Клавдія де Са!..» – шептав помертвілими губами Антоніо і відступав назад.
Але Сторожиха, – бо це була вона, – насувала на нього, як смерть, все показуючи на груди пальцем.
Всього кільканадцять кроків далі від них обидвох було повно людей, які, коли б щось могли чути крізь рев води, прийшли б з допомогою. Але вони не чули і були зайняті своїм, тож навіть не підозрівали, яка драма відбувається у них за плечима.
Антоніо, з перекошеним від смертельного жаху обличчям, все відступав і відступав назад поза гігантський аквамарин в той бік, де прозорою стіною летів з шаленою силою в безвісті водоспад. А Клавдія поступала на нього крок за кроком, твердо, грізно, невблагано. Ще мить – і нога Антонія не знайшла підпори. Решту доконала вода...
* * *
В цей день земля насякла кров’ю, мов губка, і почервонілі води Ітараре понесли з собою сотні трупів. Одчайдушно боронилася горстка аресів і цілий день витримала натиск, ставши над крутими сходами, що вели від водоспаду на берег; розпучливо боронилися бандейранти, які лишилися у відкритому полі по другому боці ріки, перед наступом пралісу, що його запалив малий Піра. А найстрашніша боротьба йшла під землею між тими, що їх повів легковірний Естасіо, та червоними волохатими мешканцями підземних печер. Туди одним з перших зійшов молодий білявий юнак і його ясноволоса сестра, що зреклася зрадливого чоловіка. Ніхто не знав, чому здригалася, й вила земля, і добре, що не знав...
