Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

Так зустрілися обидва по довгих роках, як щирі приятелі, а розсталися, як вороги...

Торкнений у першу хвилину почуттям щирого жалю, Татаурана вже було зробив рух, щоб закликати своїх людей і звеліти їм понести навздогінці невеличкого відділу трохи харчів, але зараз же стримався.

– Ні, – похитав сумно головою. – Для Макуко я зробив би все, але ти більше Крістофоро де Олівейра, ніж Макуко, і ліпше буде, коли згинеш. Коли ж врятуєшся – Божа воля. Ех, Макуко, Макуко, легше мені було б бачити тебе мертвим, ніж таким упідленим...

Але не було часу багато думати над Макуком. Татаурана згадав про небезпеку і негайно скликав раду племени. Мусів думати не про себе, а про людей, за життя яких відповідав. Зараз же гукнув на хлопчаків і післав їх у різні кінці, наказавши негайно скликати мужів, які працювали поза оселею, а сам пішов до оки. Тінь лежала у своєму гамаку, але Жаїри не було, і Татаурана затурбувався.

– Де Жаїра? – спитав, уперше по багатьох тижнях вимовивши її ім’я вголос.

– Щойно була тут, – відповіла Ірасема. – Десь напевне вийшла...

– Покличте її й накажіть, щоб з оселі не виходила нікуди ні кроку! – наказав він і підійшов до Тіні.

– Лежиш? – спитав турботливо. – Може, знову хвора?

Тінь підвела боязко на нього свої райдужні очі, які тепер у темноті оки видавалися синіми сапфірами, і зараз же заплющила їх.

– Що тобі казав... той? – спитала тихо.

– О, він багато казав!

І почав оповідати про те, що післанці до різних племен наробили багато переполоху, але ні слова не згадав ні про відділи Барретеса, ні де Лара, ні про те, що оселя опинилася в дуже тяжкому становищі.

– А ще що? – з мукою і ваганням випитувала Тінь.

Він зрозумів дуже добре і ту муку, і сором, і страх, які нуртували в серці дівчини. Вона боялася, щоб її минуле, що його так пильно заховувала, не виплило на світло денне. І Татаурана вперше за своє життя скрив правду.

– Ми багато говорили, але про це розкажу тобі колись іншим разом. Тепер не час, – легким і бадьорим голосом відповів він. – Але тобі, Тіне моя, хочу дати сьогодні наказ: надалі одягатися тільки в біле! Чуєш? Тільки в біле! Чи ж то я справді такий страшний, що тінь моя мусить бути похмуро-чорною? – пожартував і силувано всміхнувся.

– Ні, ні! – запротестувала дівчина і злякано закрила очі руками. – Я не маю права! Змилуйся наді мною, морубішабо!

– Тіне моя, – схилився над нею Татаурана і забрав ті руки від очей, – коли ти не маєш права на білий колір – він не повинен існувати! Розумієш? Тому наказую тобі, як морубішаба племени, ще раз: віднині одягатися тільки в біле, косичитися в білі квіти й ніякого іншого кольору, крім білого, на собі не мати!

Не вспів похопитись, як Тінь піймала його руку і припала до неї вдячним і гарячим поцілунком.

Татаурана шарпнув руку.

– Що ти зробила, Тіне моя?! – спитав обурено. – Чи ж ти рабиня, а я – твій власник?!

– Ні, – заперечила Тінь, дивлячись на нього з глибокою пошаною, – я зовсім не зробила цього, як рабиня. Але чей же й вільній людині вільно шанувати шляхетне серце великого мужа і вождя.

– Тіне моя, – зворушився Татаурана, – та людина, яка вміє шанувати шляхетність і авторитет вибраних по рільній волі, сама заслуговує на найглибшу пошану. А ти, Тіне моя, заслуговуєш її більше, ніж будь-хто інший...

Схилився шанобливо і поцілував край сіро-чорної туніки.

Коли випростувався й оглянувся, зустрівся з Жаїрою. Стояла пополотніла, із стисненими болісно устами й темними очима, в яких звичні пустотливі іскорки тепер горіли рсаринами пекучої заздрости.

Татаурана підійшов до неї рішучим кроком, мовчки стиснув за руку і вивів за собою з оки. Не говорячи ні слова, вийшов так аж за оселю, і там зупинився, владним рухом обернувши дівчину обличчям до себе.

– Ну, а ти знову підслухувала? – спитав, пронизливо дивлячись їй в очі, а його тріпотливі брови тремтіли, так ніби от-от збиралися полетіти.

– Зовсім не хотіла підслухувати! – гордо випростувалася Жаїра. – Ти наказав мене покликати – я прийшла... цінуючи авторитет вождя, вибраного по вільній волі... – додала глумливо по короткій павзі.

– Ні, я не про те... З моїх розмов з Тінню таємниць не роблю – можеш не лише підслухувати їх, а й просто слухати. Але я про розмову з Макуком. Підслухувала?

Жаїра враз присмирніла й винувато спустила голову.

Татаурана взяв її за скроні своїми гарячими долонями і підвів голову догори.

– Слухай, Жаїро, – сказав грізно, – коли хоч одна особа довідається від тебе про те, що оповідав Крістофоро, буде погано! Розумієш? Я не погрожую тобі, але говорю до тебе, як до розумної людини: ні одна душа не повинна знати про небезпеку, яка загрожує племені! Коли довідаються про це жінки – може виникнути паніка, а це – найбільша небезпека, яка тільки може бути в нашому і без того важкому становищі. Кажу тобі ще раз: буде погано! Погано для нас усіх і для тебе також. Обіцяєш мені тримати язика за зубами?

– Обіцяю, – поважно відповіла дівчина і глянула сміливо Татаурані в очі.

– Молодець! Дякую тобі за це... Ну, а тепер ще одне: ти, звичайно, чула й про Тінь. І тут не погрожую тобі, не забороняю і не прошу нічого. Але, коли б ти посміла хоч словом, хоч натяком виявити чи їй самій, чи будь-кому іншому щось із того, що підслухала, – я б перестав тебе поважати і як людину, і як жінку, бо це була б страшна підлість! Розумієш?

– Розумію, – так само поважно і сміливо відповіла Жаїра.

Татаурана, підтримуючи її пальцем за підборіддя, уважно і трохи здивовано дивився в її очі, мов би бачив її уперше.

– Я вдоволений тобою, Жаїро... – сказав багатозначно.

Жаїра не витримала цього погляду, відвернулася і раптом розплакалася.

Схвильований Татаурана обійшсхв довкола, став перед нею і знову взяв її за скроні своїми гарячими долонями.

– Жаїро, – промовив болісно й пристрасно, – Жаїро! Колись я поставив тобі одну умову: прийти до мене, перепросити і сказати, що ти хочеш бути моєю дружиною... Тепер скажу тобі ще одне: у мене в цю хвилину зійшовся світ клином. І це найвідповідніший момент, коли ти можеш прийти до мене з бажаним словом...

Дівчина аж сахнулася назад з несподіванки й перестала плакати.

– Тепер?! – спитала вражено.

– Так, тепер, або ніколи! Я не знаю свого завтрішнього дня, не знаю, що мене чекає, і саме тому мені так важно знати, що ти скажеш.

– Ти настоюєш на одруженні?! – далі дивувалася Жаїра.

– Ні! – нетерпеливо потряс головою Татаурана. – Я лише хочу пригадати тобі легенду про Таїну-Кана. Я хочу знати, чи ти Денаке, що вміє любити гоненого й переслідуваного, чи ти Іамеро, що бажає зривати зорі з неба? І кажу тобі: або ти возьмеш мене тепер, щоб двигати зі мною разом тягар прийдешніх небезпек, або я зрікаюся тебе назавжди. Вибирай!

– Я маю брати тебе? Адже це право мужа, а не жінки!

– Віддаю тобі це право, Жаїро. Не понижую тебе, а підношу, бо люблю тебе вірно, щиро, глибоко.

Коли б думка мала голос, Татаурана напевне сам злякався б своїх слів. Але думки німі, і він не знав того, що думала Жаїра. Він бачив лише, що вона глибоко схвильована і толкував це схвильовання на свій спосіб.

А Жаїра по хвилині роздуми й болючого вагання раптом зсунулася на землю й обняла його коліна.

– Хочу бути твоєю Денаке, мій Таїна-Кане! – вишептала покірно. – Коли можеш мене простити за все, будь моїм мужем...

– Жаїро, – суворо пригадав Татаурана, – чи пам’ятаєш, що я тобі нічого не обіцяю?

– Так...

– Чи знаєш, що я тепер, як той гонений звпр, можу кожної хвилини опинитися в пастці?

– Так...

– Чи ти здаєш собі справу, що вибираєш мужа, який ітиме дуже страшною і трудною дорогою?

– Я облегшу тобі дорогу, мій Таїна-Кане! Я буду твоїм джерелом, твоїм теплом, твоєю піснею. Візьми мене за жінку, Таїна-Кане!

Він схилився, підхопив її на руки і притиснув до своїх грудей.

– Моя Жаїро! – вишептав крізь сльози. – Це правда, що я вибрав тяжку й небезпечну дорогу, але я кленуся тобі зробити все можливе, щоб ти ніколи-ніколи не пожаліла свого вибору!

Поставив її на землю й закохано дивився в темні, загадкові очі.

– Я йду на раду, Жаїро. Але після ради чекай мене. Будемо ще говорити.

– Чекатиму...

Він ще раз притиснув її до себе і, повний щастя, пішов бадьорим кроком до оселі, а Жаїра дивилася йому вслід, задумано похитуючи головою.

– Я не хочу з заздрости й розпуки перетворитися в страшного урутана, як Іамеро, – шептала тихо. – Тобі світ зійшовся клином – мені також. Але ти нічого не знаєш...

І справді Татаурана не знав, що вона кілька хвилин тому бігла, як шалена, навздогінці за Макуком, а, дігнавши його, навколішках благала забрати з собою. Але Макуко не схотів. Грубо відштовхнув її ногою з дороги і крикнув презирливо:

– Не бажаю через волоцюгу нажити собі ще більших неприємностей. Не хотіла триматися в порядному домі – тримайся тепер свого дикунського племени. Повиснете разом на гілляках, і для тебе це буде найкраще...

Що мала робити? В кому шукати опори? Хто міг їй дати захист? Одинокою особою лишився Татаурана. Він її любив, він її шанував, він вірив у неї більше, ніж вона сама собі вірила. Він був мужем розумним, відважним, твердим, його не можна було відкинути в таку розпучливу хвилину. Тим більше, що він міг дати щастя.

Хто зна? Може й осягне те, що постановив...

Та, на всякий випадок, належить тепер їй, і Тінь не має до нього ніякого права...

А на радній площі тим часом зчинився радісний галас: прийшло кількоро ґвалашів, а серед них той самий, що мав дріт від вуха до нижньої губи, і притаскали з собою кілька міхів усякого добра.

– Це вам, – казали сміючись. – Ви з нами поділилися тоді, ми з вами – тепер. Побили білих і набрали стільки всякого добра, що тільки – ух!

– Навіщо ж ви їх побили? – спитав Татаурана.

– А ти ж навчив. Чого лазять по наших землях? Хотіли ще й до серця Ітараре дорогу знайти! До Ітараре не пустимо нікого з білих! Ітараре – це серце індіянської Матері-Землі. Хто досягне Ітараре – той буде в безпеці.

Татаурані прийшла в голову одна думка.

– А ви знаєте дорогу до Ітараре? – поцікавився він.

– Ми – ні, – відповіли ґвалаші. – Дороги до серця Ітараре взагалі нема. Але туди може пройти кожен, коли Мараґіґана[28]28
  Мараґіґана – передвісниця смерти.


[Закрыть] наступає на п’яти. Тоді Ітараре розкриває обійми, приймає втікача і знову замикає дорогу...

Татаурана дозволив прийняти зі здобутих ґвалашами трофеїв лише вогнепальну зброю, а решту завернув, наказав обділити гостей щедрими подарунками, нагодувати і відпустити по-приятельськи.

– Коли треба буде допомоги – кличте, – казали на відхідному ґвалаші. – Ми прийдемо. Наш морубішаба сказав, що триматиме з аресами мир до смерти.

– А ми з ґвалашами! – вигукували ареси. – Мир назавжди!

– Назавжди!

По тому Татаурана почав раду племени.

Отроки

Ньємонґаба мала бути секретною, і до неї допускалося тільки зрілих мужів та випробуваних і вірних юнаків. Однак ці останні мусіли ще особисто по одному ставитися перед Татаураною й Аракшо та скласти присягу, що вони дотримають таємниці ради. Дивлячись на них суворими очима, Татаурана в той самий час почував велику радість, бо юнаки, що стояли перед ним, могли бути без вагання зачислені до гордости і надії племени. Підходили по одному, поставні, міцні, з гордо піднятими чолами, з вогнем завзяття в молодих очах, втішені виявленим до них довір’ям.

– Ми молоді, щоб думати й наказувати, – говорили вони, – але досить дорослі, щоб уміти виконувати накази і вмерти.

Татаурана радів.

Натомість дуже скривдженими відчули себе отроки, які вже носили китички пір’я у вухах: що ж це таке, справді? Не довіряють їм? Не дозволяють навіть слухати того, про що радитиме ньємонґаба? Вони ж завжди слухали, а старші все заохочували їх бути присутніми на радах, щоб учитися. А тепер...

І вони побігли зі скаргою до своєї вчительки.

А Тінь вислухала їх з ласкавою усмішкою і сказала:

– У мужів племени є свої справи, у жінок і дівчат – свої, а у вас можуть бути свої. Ви вже знаєте, як відбувається рада мужів племени, то чому ж би вам не зробити раду отроків племени?

Хлопчики тільки очі розплющили: рада отроків племени! Справді! Це буде дуже гарно! Але що скаже на це морубішаба?

– Морубішаба дозволить вам, – далі всміхаючись, запевнила Тінь. – Але ви наперед мусите його спитати. Спитаєте завтра, коли морубішаба буде вільний, а тепер, як хочете, я вам оповім казку про неслухняного отрока, який, всупереч забороні, підслухав таємну ньємонґабу, і що з того вийшло...

– Казку, казку! – заплескали в долоні хлопчата. – Тінь оповідатиме гарну казку про неслухняного отрока, що підслухав таємну ньємонґабу! Сідайте всі, сідайте, будемо слухати!

І, забувши свій недавній жаль, аресята побожно заслухалися в казку, в якій прецікаво розгорталися важкі пригоди малого індіянина і дійшла до найстрашнішого, що могло його спіткати: до втрати отрочої китички.

А ньємонґаба тим часом радила.

Татаурана, не окриваючи нічого, вияснив тяжке положення племени і зажадав його докладного обміркування. Під кінець свого слова сказав таке:

– Ареси! Надійшла хвилина, коли я ще раз мушу вас спитати, чи всі ви однозгідні зі мною? Гнів білих головно зосереджений на мені. І коли б я знав, що ви в рішучий мент пожалуєте діла, початого за моєю намовою, то я вже йду геть. Тоді, зустрівшись з білими, можете сказати: «Винуватця нема між нами, а нас не карайте, бо ми хочемо жити з вами в мирі». Подумайте над цим і скажіть мені остаточно, на що рішаєтеся. Тепер не силую нікого, але потім, під час війни, каратиму смертю кожного слабодуха і кожного відступника. Свої сили мусимо знати наперед.

Серед радного кола спочатку виникло скрите замішання, але зараз же підвівся Асу і сказав:

– Морубішабо, ображаєш нас, питаючи, чого не повинен питати. Коли не вїриш – питай кожного в лице.

За Асу підвівся Аканґасу.

– Морубішабо, – заговорив сердито, – ти такий самий винуватий, як і ми. Не ти один бажаєш волі – ми всі її бажаємо. Нам усім остогидло скриватися на власній землі перед ворогом. Хочемо бути господарями, а не переслідуваним звірем. Ти мудріший за нас, але ми не гірші від тебе. Коли не віриш – питай кожного в лице.

– Так, так! – загомоніло радне коло. – Питай в лице, коли не віриш!

Татаурана оббіг поглядом по вінці облич, зніяковів і зворушився.

– Даруйте мені, мужі, і ви, юнаки, – попросив з виною в голосі. – Не буду вас ображати і питати кожного зокрема. Вірю вам. Вірте ж і мені, що стою при вас до смерти і що перший підставлю груди в обороні племени! Тепер радьмо над тим, що робити далі? Ворог нас окружує з усіх боків, Пірауна ще не вернувся з дороги, врожай не зібраний. Радьте: лишаємося на місці, чи йдемо? І куди йдемо?

Питання були дуже поважні, але ньємонґаба їх скоро вирішила: покищо, оселя лишається на місці до пори збору кукурудзи, на яку плем’я мало велику надію; по мірі можливости почекати на поворот Пірауни від племени ґварані; щоб ворог не заскочив оселі зненацька, виставити на всіх шляхах доступу стежі й тримати їх незмінно; намовити ґвалашів до спільної оборони на випадок небезпеки; взятися до вправ з вогнепальної зброї, яка досі лежала без вжитку і з якої ареси добре не вміли стріляти; і, нарешті, вислати кількох чоловіків з Леонідасом, щоб розвідати дорогу до Матері Індіанської Землі – ріки Ітараре. Цю останню думку піддав Татаурана, а підтримав її Аракшо.

– Про Ітараре – Ріку Співучого Каменя – відомо віддавна в найдальших закутинах індіанської землі, – сказав він. – Вона манить, вона й страшить. Земла Співучого Каменя ратує в останню хвилину – і тим вона добра й ласкава. Але вона й страшна, бо, кого прийнала, вже не випускає. Ґвалаші правду казали: Ітараре – це брама, що відкриваєтьса тільки в один бік: кого впустить – більше не випустить. А дорога до неї така: з одного боку прірва, і з другого боку прірва. Хто на цю дорогу ступить – не може обернутись більше назад. Так казали ще мої батьки і батьки моїх батьків. Краще було б, коли б не довелося на таку дорогу ступити, але краще мати хоч і таку дорогу, ніж не мати ніякої...

І рада постановила на всякий випадок цю страшну дорогу собі забезпечити.

Відповідальність за розставлення і пильнування стеж покладено на молодого Маріо і віддано до його розпорядження юнаків, які ще не мали звання мужів, але вже були допущені до сьогоднішньої, такої важливої, ньємонґаби.

Коли вже всі висловили свою думку і коли все було упорядковане, Татаурана сказав усім триматися бадьоро, вірити у свої сили, і закрив раду, поспішаючи на умовлену стрічу з Жаїрою.

Знайшов її при вході в оку, взяв за плечі й повів до ріки. Ішла слухняно, але не говорила нічого, і Татаурана відчував, що була сумна.

– Над чим думаєш, Жаїро? – спитав урешті, обернувши її обличчям до себе. – Не сумуй – все буде добре.

Жаїра зідхнула гірко:

– Коли вибирається найгірший шлях тому, що він одинокий, – як може бути добре?

– Жаїро, – нахмурився суворо вождь, – ти зважувалася знову підслухувати?

Дівчина стріпнула волоссям.

– Коли вже я знала про небепеку, то могла знати й про те, що радилося для її уникнення, – відповіла не то апатично, не то зухвало.

Татаурана розгнівався:

– Жаїро, – сказав різко, – запам’ятай собі раз і на все, що ти не смієш підслухувати речей, які не призначені для твоїх вух!

– Татаурано, – наслідуючи його, випростувалася вона, – запам’ятай і ти собі, що, коли хочеш, щоб я ділила з тобою всі труди й небезпеки – мусиш мене в них втаємничувати! Якщо ж не вважаєш мене гідною довір’я – ліпше відкинь мене.

– Річ не в довір’ї, річ у засаді: ти мусиш шанувати закони племени!

– А плем’я мусить шанувати мене, як твою майбутню жінку! – відрізала Жаїра.

Він не знав, що на це сказати, але стало йому жаль: перша розмова по зарученні перейшла в сварку. І від самого початку, як лише мова сходила на поважніші речі, вони сварилися.

– Скажи мені, Жаїро, – почав він з сумом у голосі, – чому з тобою ми ніколи не можемо прийти до порозуміння? ,

– Бо ти завжди починаєш з докорів, завжди наказуєш, а я не зношу того!

– Коли я докоряю, Жаїро, то маю підстави до докорів. Коли я наказую, то тому, що несу відповідальність і за тебе і за всіх інших. Але, скажи мені, чи ти й у рабстві проявляла таку образу за докори і такий непослух на накази?

– Я тому втекла з рабства, щоб не слухати ні докорів, ні наказів!

– Ой, ні, Жаїро, не тому: ти втекла тому, що тобі лишився «одинокий, хоч і найгірший шлях». Я це знаю добре... Ти напевне ніколи не думала над тим, що й поза рабством існують певні закони, які вимагають послуху. Вимагають тим більше, що їх видають ті самі, які мають їм коритися. Не шанувати того, що самим собою постановляється, – значить не шанувати самого себе.

– Я нічого не постановляла, Татаурано, і ніяких законів не видавала, тому вони мене не зобов’язують!

– Іншими словами, ти, користаючи з захисту племени, не хочеш коритися його вимогам? – спитав Татаурана, і голос його став твердим і холодним. – У такому випадку, Жаїро, ось що: сьогодні якраз я на раді говорив про те, що не силую нікого лишатися зі мною, але тих, які вирішать лишитися, а потім, у часі небезпеки, проявлять слабодухість, чи зраду, каратиму смертю! І ти, Жаїро, також розваж собі добре: можеш уже в цій хвилині залишити оселю, коли тобі не по нутру наші закони. Коли ж лишишся – мусиш їх шанувати і їм коритися! Можеш у цій хвилині зректися даного мені слова – не скажу тобі нічого. Але, як моя наречена, а тим паче дружина, повинна будеш подвійно ці закони шанувати, бо почесне становище – це не нехтування порядком, а, навпаки, перш усього, підчинення порядкові. Ще одне: коли хочеш, я можу схилити раду племени, щоб вона зробила чудернацький і нечуваний досі виїмок, прийнявши тебе, дівчину, в радне коло. Тоді будеш усе знати і радитимеш разом з нами. Але тоді також підлягатимеш усім суворим законам, які накладаються на мужів племени: за прояв страху, за слабодухість, за зраду, за паніку в час війни – смерть! Для жіноцтва цього закону нема, і я перший є проти такого закону. Але, коли його прийму – буду нещадним!

Уже відвернувся, але вона не дала йому відійти. Повисла у нього на шиї, притулилась до нього всім тілом і зашептала:

– Не відходь у гніві, мій грізний морубішабо, не лишай мене! Вже більше не підслуховуватиму, не домагатимусь від тебе зради таємниць племени, не хочу сидіти в радному колі – хочу бути лише твоїм джерелом, твоїм теплом, твоєю піснею – твоєю слухняною Денаке! Я навіть у темноті бачу, як гнівно хмуриться твоє обличчя, як суворо зламалися брови, але розпогодься, усміхнися, пригорни мене міцно-міцно – нехай відчую твою силу, бо в ній черпатиму свідомість моєї безпеки!

Не знайшов у собі сили опертися, але відповідав на її пестощі стримано й боязко, немов би ласкав гарного і водночас дуже небезпечного звірка. Було йому важко й сумно, а перед очима стояла синьоока Тінь, в якій завжди бачив джерело своїх поглядів і своїх бажань.

«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»

А притулена до нього Жаїра, слухала биття його серця і думала про той шлях, який не є найліпшим, але лишається одиноким...

* * *

На другий день раннім ранком Татаурана немало був здивований, коли до нього підійшов Піра – син Асу – і сказав:

– Морубішабо, нас, отроків, учора не допустили до ньємонґаби. Мужі племени мають свої справи, жінки й дівчата – свої. А ми, отроки, також хочемо мати свої справи і радити над ними, як мужі на ньємонґабі. Дозволь нам, морубішабо, на отрочу ньємонґабу.

Брови вождя піднялися вгору, але не заламалися суворими трикутниками, лиш радісно затріпотіли, припухлі дитячі уста готові були засміятися, але він удав поважного і спитав:

– Як же воно буде тоді, Піра? Рада мужів племени постановить одне, рада отроків – інше. Тоді почнеться війна між нами? Як гадаєш?

Заклопотаний Піра не знав, що на це відповісти й люто потер свого носа.

– Зачекай, морубішабо, – сказав. – Зараз дам тобі відповідь.

Лишив Татаурану і вихром погнав до оки, а Татаурана дивився вслід малим п’ятам і всміхався:

– Побіг до Тіні на пораду, – догадався, і йому радісно і легко стало на душі.

За хвилину вернувся задиханий Піра і доповів:

– Не буде ніякої війни між радою мужів племени і радою отроків, морубішабо! Морубішаби осель коряться великому морубішабі цілого племени. Рада отроків коритиметься раді мужів, морубішаба отроків – морубішабі оселі. А що ухвалимо – спитаємо тебе. Чи так добре?

– Так добре! – хитнув поважно головою Татаурана, хоч йому хотілося вхопити Піру й обцілувати його розчімхану голівку. – А хто ж буде морубішабою отроків?

– Ще не знаємо. Скличемо раду і на ній постановимо, – засяяв очима щасливий хлопець і додав несміливо тоном гарячого прохання: – Дозволь нам запалити власне вогнище, морубішабо...

– Ну, звичайно, – згодився морубішаба. – Яка ж то рада без вогнища? Мусите обов’язково робити так, як роблять мужі племени. Ідіть і починайте з Богом!

Піра виструнчився, потім схилився перед морубішабою і відійшов, стараючись твердо ступати ноженятами, як це робили всі мужі і юнаки, що одержали важливе доручення.

«Лепський з нього отрок – гідний син свого, батька і свого дядька, – думав Татаурана. – Маючи таких отроків, плем’я не повинно журитися майбутнім. Боже, дай їм сили докінчити те діло, яке почали ми!».

Потім в'ін покликав кількох чоловіків і оповів коротко всю розмову.

– Не втручайтеся до них! – наказав. – Хай палять власне вогнище, хай радять, як уміють, хай привчаються. Коли почали справу за порадою Тіні – напевно не зроблять нічого поганого. Постанови ради отроків шанувати ревно! Майбутньому морубішабі зробити малу аканґатару і арауе. Коронуватиме сам Аракшо. Зараз іду до нього...

Незабаром на краю оселі палало нове вогнище, біля нього зібралися отроки. Всі вони були збуджені і радісні, але рівно ж і заклопотані, бо ніхто з них не знав, як почати раду, коли ще нема морубїшаби.

– Підім по Білого Крука! – пригадав Піра. – Білий Крук завжди є на радах. Він старший від нашого морубішаби і від ради племени. Спитаємо його, як зробити першу раду племени?

А мудрий Аракшо вже знав, що без нього не обійдеться, бо стояв при вході до своєї оки, вбраний в білу святкову туніку, на якій добра Тінь вишила два круки чорними нитками: одного на грудях, другого на плечах.

– Аракшо, Аракшо! – загукали хлопчаки. – Ми прийшли...

– Годі вам! – суворо гримнув Аракшо, ховаючи під бровами щасливу усмішку. – Не знаєте, як проситься піяґу на раду? Беріть під руки і ведіть!

Хлопчики в першу хвилину захлиснулися від щастя: не будь-хто, а сам старий і мудрий Аракшо згодився прийти на їхню раду, і оце їм випала честь вести його під руки! Де й взялося вмить пальмове листя!

– Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу! – задзвеніли на цілу околицю дитячі голоси. – Сам мудрий Аракшо йде на першу раду отроків племени арес!

Батьки й матері, стоячи оддалік, із сльозами радости слідкували за урочистою процесією, в центрі якої біліла святочна туніка жреця, оточена малими голими постатями і обкурена порохами, що здіймалися з промітаної дороги.

– Аракшо йде на раду отроків племени арес!

А під окою проти ранкового сонця сидів гурт дівчат і кінчав роботу над білим одягом для Тіні. Та й скільки там тієї ррботи? Зшили два полотнища, підрубили долом і на розрізі для голови, що йшов від плеча до плеча, – тільки й всього. До того ще білий пояс. Але білих поясів, мистецьки виплетених з білих ниток, в оселі досить – нема чим журитися. А білих квітів? Хто ж би журився в пралісі білими квітами? Є орхідеї, є туберози, є магнолії, є чудесні біло-оксамитні зірки, що змагаються з орхідеями, вростаючи в стовбури старезних дерев, саме цвітуть дикі помаранчі – білих цвітів є, скільки душа забагне.

І коли вже Тінь, вбрана в усе біле й щедро закосичена доброзичливими дівчатами в білі квіти, засоромлена і радісна, вийшла з оки, її перестріла Жаїра. Хотіла показатися великодушною і заговорила перша. Але ненависть у неї була сильніша від великодушности, і питання вийшло схожим на кпини:

– Ну, як же ти – вже подужала?

– Подужала, – відповіла спокійно Тінь. – Я відразу подужала, як прийшла до цієї оселі.

– Це так тобі здається...

– Залежить, як розуміти хворобу... А ти – одужуєш також?

– Я? – здивувалася Жаїра. – Я ніколи не була хвора.

– Це так тобі здається... – багатозначно відповіла Тінь.

Жаїра поспішила відійти, а в душі знову спитала себе, чому вона так боїться тієї немічної істоти?

Коротка розмова, почата з добрими намірами, скінчилася терпко й залишила ще гіркіший осад...

Святково скінчився цей день в оселі. Рада отроків одноголосно вибрала своїм морубішабою Піру. Бо Піра перший почав справу, Піра говорив з Татаураною, Піра вже вславився тим, що піймав колись дуже велику рибу, і, власне від неї дістав своє справжнє ім’я[29]29
  Піра – риба.


[Закрыть], Піра сміявся, коли йому пробито вухо, Піра мав найбільшого в оселі батька. Словом, Піра показався найгіднішим на пост вождя отроків, і Піру вибрали. Сам Аракшо власноручно укоронував його червоною аканґатарою, що її під час наради вже вспіли зробити найкращі того роду майстри племени, і доручив йому таке ж червоне берло з пір’я. Піра тішився і пишався невимовно, а його батько – великий добродушний Асу – ще більше.

Перед вечором Татаурана знову скликав раду племени і представив їй молоду зміну. Мужі тішилися, обнімали за плечі отроків, які сьогодні зайняли почесні місця в радному колі.

– Ареси, – сказав Татаурана, – тепер буде радити морубішаба отроків – Піра. Послухаймо, що він нам скаже.

Схвильований і вкрай збентежений Піра змушений був встати і говорити.

– Слухайте, ареси, – почав він, наслідуючи старших. —Зараз радитиму я, морубішаба ради отроків, Піра – син Асу... Я не вмію ще добре говорити, але я навчуся... Ми радили, щоб помогти мужам і юнакам племени... Ми будемо вчитися робити стріли і добре стріляти з луків... Наша рада завжди слухатиметься ради мужів і морубішаби... Ми хочемо бути такі, як наші батьки... І... і... Я не вмію ще добре радити. Хай радять інші.

– Добре радив Піра, добре! – загукали мужі, а найголосніше Асу. – Він мудрий і сильний отрок! Ми зробимо йому місце в радному колі мужів – хай слухає і вчиться!

Рада скінчилася великим бенкетом, на якому їли багато м’яса, солодощів, овочів, і пили засолоджену медом воду.

Але молодий морубішаба, забувши на мить свою гідність, не витерпів, покривився якомусь юнаку і сказав:

– Отроки мають свою раду і свого морубішабу, а ви, юнаки, – ні. Ага!

Юнак гордо надувся:

– Ми не потребуємо: нас і так допускають на ради, а вас – ні.

– А ми підростемо – і нас також допустять!

– Ну, то ж треба чекати ще...

* * *

Дні спливали далі, і, хоч Макуко запевняв, що бандейрантів ось-ось не видно, стежі не доносили нічого підозрілого. Зрештою, дістатися до оселі не було так легко. Ареси вже добре вивчили місцевість і знали, що небезпека найскоріше могла прийти із сходу, де були досить вигідні просмики поміж перехрещеннями гірських кряжів Паранапікаба і Достатку[30]30
  Серра да Фартура.


[Закрыть]. Кряж Паранапікаба добре боронив з полудня, а Гори Достатку, що йшли рівнобіжно з течією Ітараре вздовж її східнього берега, були зовсім непрохідні. Не було також безпечно з заходу, але там від західнього берега Ітараре вглиб країни тягнулися поля – Кампос Жарайс – і, щоб пройти їх, треба було витратити багато часу. Північна сторона була цілковито безпечна, бо власне на півночі, поміж Горами Достатку й рікою Ітараре лежала таємнича й непрохідна околиця Матері Індіянської Землі – Землі Співучого Каменя. Отже, напасти на оселю несподівано, тим більше окружити її – було не такою простою справою.

Натомість, з кожним днем непокоїло аресів все більше, що не вертались Пірауна, Арусаві та Вотупока, які пішли до племени ґварані. Їх могла спіткати лиха пригода в дорозі, коли підбурювання на війну набрало такого широкого розголосу.

В оселі оминали вже називати їхні імена вголос (адже всім відомо, що викликання мертвих ніколи не приносить добра), а бідна Сабія очі свої виплакала за Пірауною. Але – що ж? – дарма!

І вже тоді, коли в найбільших оптимістів зникла всяка надія – вони повернулися. Це було пізно увечорі, і більшість мешканців оселі спала. Тільки Татаурана з старшими мужами племени, яким тривога проганяла сон з очей, сиділи на окаеті при погасаючому вогнищі. Тоді з пітьми безшумно виринуло три міцних, мов з міді вилитих, постаті і зблизились до гурту.

– Наші! – підскочив перший Аканґасу.

– Наші! – підхопили інші. – Післанці вернулися!

І вмить ожила оселя. Посунули з ок старі й молоді, навіть діти. Вже голосила з радости Сабія, обіймаючи чоловіка, вже молодого Вотупоку окружили брати, сестри й батьки, і лише один Арусаві стояв смутно сам один, бо не мав в оселі ніякої рідні. Було йому боляче й важко на душі, що, відбувши таку далеку дорогу, наражаючи своє життя для племени, тепер почув себе немов чужим.