Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)
Ворог
Усе частіше поверталися мужі з полювання без добичіг усе менше ставало овочів у лісі, і все далі доводилося ходити за здобуванням харчів. Плем’я скінчило останні запаси харчів і жило впроголодь. На рибу вже й дивитися ніхто не хотів, але мусіли їсти, бо ще однієї тільки риби не бракувало.
Врешті звернулися до Аракшо й просили його, щоб він показав їм дорогу, якою післанці дісталися на другий бік ріки. А там, за рікою, напевне можна було ще полювати. Та Аракшо нічого сам не міг зробити без Сторожихи, а та, мов на злість, уже з тиждень не показувалася.
І раптом одного дня від ріки прилетіли перелякані підростки, які помагали Арусаві ловити рибу.
– Ворог!!! – ляментували вони, намагаючись перекричати один одного. – Ворог на другому боці ріки! Вбили стрілою Арусаві, і він поплив з водою!
У першій хвилині всі остовпіли, але зараз же мужі почали хапати луки й кинулися бігти.
– Стійте! – зупинив їх Татаурана. – Нас усього жмінька, і ніхто не сміє кидати життям насліпо! Хай діти розкажуть толком! Говори ти, Тетекера, але коротко і зрозуміло! Ну?
Тетекера – найстарший серед хлопців – почав оповідати, йому допомагали інші, а врешті повторили те саме: вони ловили рибу, аж раптом з протилежного боку ріки свиснуло дві стріли. Одна мало не поранила Кембіте, а друга прошила наскрізь Арусаві, і вода його понесла. Отроки хотіли затримати тіло, але впало ще дві стріли – було небезпечно. І вони кинулися тікати.
– Хто ж стріляв? Бачили ворога?
Ні, ворога вони не бачили. Протилежний берег високий і поріс понад краєм корчами. Але Арусаві загинув. Вода зачервоніла від його крови, і прудка течія понесла тіло на гострі каміння.
Забігали, рвучи на собі волосся, жінки, їхні голосіння підхопили діти, а мужі стали в коло, тісно голова до голови, і почали нараджуватися:
– Це може бути якесь індіянське плем’я – тоді треба б з ними устійнити мир...
– Це може бути просто кілька мисливців з якогось племени, що зайшли далеко на полювання...
– Хтось мусить піти на те місце й розвідати...
– Оповісти їм нашу біду й наші наміри...
– Але вони вбили Арусаві...
– Бо вони не знали...
«Бах-бах-бах!...» – гримнуло раптом за рікою і луною озвалося по горах.
Справа вияснилася відразу: за рікою стояли білі. Індіяни не послуговувалися вопненальною зброєю.
По оселі війнуло холодом.
На додаток надбігли мужі, що працювали в полі близько ріки, і повідомили, що їх також обстріляли з луків. Невдаха Екоете, не вспівши, як слід, зализати старі рани, дістав знову стрілу в плече. На щастя, стріла зачепила лише шкіру і продерла її, так що поранення було зовсім незначне.
І тоді ще щільніше збилися вкупу мужі, ще тісніше постулювалися головою до голови й гарячково зашептали. Ворог! Білий ворог! Цей не піде ні на які мирні переговори, не дасть ні риби наловити, ні в поле вийти. Тепер – біда! Тепер почнеться справжній голод! Як зарадити лихові?..
– Ньємонґабу! Зараз же стягнути всіх мужів до оселі й почати ньємонґабу!
Усі важливі питання розв’язувалися на ньємонґабі. Але що вона могла помогти в даному випадку? Відігнати ворога? Заборонити йому стріляти? Перенести поля в безпечніше від обстрілу місце? Посунути кряж Фратура далі й поширити долину? Чи, врешті, нагнати в цю сторону більше звіря і розвісити більше овочів по деревах?
Кожен ставив собі ці питання, а, однак, усі надіялися на раду племени.
На Жаїру постріли з рушниць зробили потрясаюче враження. Вони її зморозили й обдали вогнем. Білі! За рікою стоять білі! По другому боці Ітараре стояли люди, до яких вона тягнулася болізно весь час цілою своєю душею! Навіть давши Татаурані своє слово, чи не дала його фактично тому майбутньому, яке вже в сучасності мали білі? Не цікавили її ні індіяни, ні їхня майбутня держава – її вабило лише становище, яке могла осягнути, одружившись із володарем цієї держави. Але це – далека й дуже непевна мета, на шляху до якої стоять іще тисячі перешкод і небезпек. А тут – щастя під боком! Жаїра вже не хоче ні молодого, ні гарного, ні багатого. Вона погодиться на будь-кого, хто вирвав би її з хащів пралісу, з лабет примітивізму й дикунства. Зрештою, чого їй треба? Затерти сліди за собою перед родиною де Лара. Багатство лежить під ногами. З багатством прийде решта. Титул – дрібниця. Найліпший титул – торбина, туго набита блискучими камінцями. З таким додатком її кожний посватає, навіть хоч би вона була така, як Сторожиха. А вона ж молода і гарна. Вона не поступиться ні перед однією білою жінкою.
Коли б же якось тільки дістатися на той бік ріки!
– А коли там якраз ті, що шукають її? – нараз прошибла її холодна думка. – Може навіть сам Антоніо де Лара?
– Ні, ні!!! – протестує розпачливо Жаїра. – Це було б занадто жорстоко! Цього не може, не сміє бути!
Вона не може всидіти на місці. Жалібне голосіння, що його завели жінки по Арусаві, шарпає нерви, дратує. Тож, обережно просунувшись поза оки, вона виходить за оселю і йде далі від людей. Іде, нервово заламлюючи пальці, спотикається об каміння, бо не бачить перед собою дороги. Горить і тремтить, мов у лихоманці. Все, чим обманювала себе досі, чим силоміць намагалася випхати життя, надавши йому змісту, стало далеке й смішне. Королівство, палац у столичному місці – це ж наївні фантазії, зроджені з відчаю, це – блудні вогники на болотяній трясовині. Але тут, за рікою, може бути реальність. Не така пишна, правда, не така казкова, але все ж реальність.
Реальність? Так, але яка реальність? Чи не сам Антоніо де Лара?
Подивилася в той бік і побачила клуби диму, що виростали з-за високого берега, підносилися вгору й розтягалися пасмами. Вони отаборилися! Господи, глянути б туди одним оком на одну мить, щоб побачити, і тоді вже знати, як думати і як почувати...
* * *
На західньому боці Ітараре здіймається висока червона скеля. Вгорі і внизу вона оперезана двома вузенькими терасами, а якраз посередині – глибока поздовжна розколина, якою сльозить вода. Коли б не ця розколина, по тих терасах можна було б пройтися від краю в край скелі, але розколина не дає.
Геть високо вгорі на другій приступці сидить молодий мужчина, приграє собі на гітарі й співає тужливу пісню. Він має темні каштанові кучері, що спадають йому аж на плечі, ніжні білі руки й голос, який хапає за серце. Подробиць його обличчя на віддалі розрізнити не можна, але Жаїра переконана, що вони мусять бути чарівними.
Уже шостий день підряд вона, ризикуючи бути поміченою й підстреленою з лука, приповзає сюди, ховається за уламки каміння і завмирає від щастя, слухаючи тужливу пісню й млосно-солодкий бренькіт гітари. Чоловік, який сидить угорі, є для неї Блакитним Лицарем, бо він убраний у все блакитне і має на гітарі широку блакитну стрічку, яку трепле вітер. Цей чоловік став для Жаїри блакитним сном, блакитною мрією, блакитним щастям, великим, як небо, і, як небо, недосяжним. Невблаганна злобна ріка робить Блакитного Лицаря недоступним для дівчини, і через це він видається ще кращим, ще бажанішим. Побачивши і почувши його вперше, Жаїра відразу зрозуміла, що таке справжнє кохання. Воно відразу оп’янило її, отуманило і перемінило світ у казку, де все розливалося в солодкому чаді чару, що йшов від постаті Блакитного Лицаря. Від Себастьяна і Татаурани вона чогось вимагала, чогось сподівалася, але від цього не хотіла нічого. Вона просто хотіла його кохати, бачити його, слухати його безконечно. Коли він кінчав співати й зникав за закрутом скелі, казка меркла, усе ставало таким буденним і осоружним, що душа починала хлипати від нестерпної туги.
Жаїра верталася в оку, кидалася в гамак, заплющувала очі й мріяла про наступну зустріч. Вона не бачила тростяних стін, не бачила бантин, на яких висіла зброя та всяке знаряддя, не бачила людей, – перенісшись цілим своїм єством туди, до червоної скелі, на якій сидів Блакитний Лицар і спі’ва'в тужливу пісню.
Ніхто не звертав уваги на її дивний стан, бо плем’я жило турботами дня й майбутнього. Вже зранку всі, крім малих дітей, лишали оселю й виходили роздобувати харчі. Ішов навіть Татаурана, і в оках лишалися з дорослих лише Жаїра, Аракшо та Тінь. Жрець сидів у своєму курені, Тінь пильнувала малечу, а Жаїра спішила до червоної скелі. Вона боялася лишатися з Тінню, боялася прилипчивого погляду очей, що нагадували сині пера птаха, і була переконана, що Тінь знає її таємницю. Ненавиділа її ще більше, як завжди, і більше, як завжди, боялася.
Кілька разів денно вона виходила до червоної скелі, хоч знала, що скеля порожня. Блакитний Лицар з’являвся щойно перед вечором і співав, поки заходило сонце. Тепер саме настав молодик, і при світлі його прозорого серпика спів Блакитного Лицаря набирав глибшого змісту й сильніше вдаряв по серці. Жаїра слухала його, тремтіла, страждала й розкошувала одночасно. Нераз їй хотілося вискочити з-за каміння й крикнути до своєї блакитної мрії, але якась знемога сковувала її рухи і не давала. Потім, коли Лицар зникав, вона жалувала слізно і постановляла зробити це невідмінно на другий день. Та приходив другий день – і Жаїра знову не могла зважитися.
Так тривало шість днів...
А Блакитний Лицар, нічого не підозріваючи, виходив на скелю, сідав собі на горішній приступці й починав співати. Тут береги ріки сходилися зовсім близько, вода шуміла десь дуже глибоко, вітер перед вечором віяв з заходу, і слова пісні доносились досить виразно. Здебільша Лицар співав все ту саму пісню, і Жаїра вже вивчила її напам’ять, могла б навіть сама заспівати:
Як сонце блисне в раннім небозводі,
І пташий спів сипне на всі лади, —
Я жду тебе і серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
І в день палкий, коли в поблідлім небі
Вмирають ніжних хмар тонкі ряди, —
Я жду тебе, і серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
Настане ніч, засіють зорі небо,
І ясний місяць гляне до води, —
Я жду тебе, і серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
Минають дні за днями в журній тузі,
Мандрую я, не знаючи, – куди? —
Тебе шукаю, й серце моє плаче:
Прийди, коханая, прийди!
Плакали слова в останніх двох рядках, плакав голос співця, плакала гітара, плакала й Жаїра, відповідаючи душею на пристрасний заклик.
І сьомого дня, коли вона з завмираючим серцем слухала знайомої пісні, на нижній приступці скелі по другій стороні розколини з’явилася інша постать. Це був зовсім біловолосий юнак, високий і цибатий, що мав на собі червону сорочку й шкуратяні короткі штани. Ставши під скелею, пильно й довго оглядав один і другий берег, а тоді гукнув угору:
– Доне Антоніо!
– Я! – обізвався Блакитний Лицар, урвавши спів.
– Вас ще досі не поцілили з лука?
– Здається, що ні, – залунав згори глузливий голос. – А що?
У Жаїри зупинилося серце: Антоніо! Невже Антоніо де Лара? Але ні, вона добре знала голос молодого де Лара і не могла б помилитися. Ні, це не той Антоніо. Антоніїв, зрештою, багато...
– Ви проявляєте велику необережність, виставляючи себе на ціль для дикунів з другого боку, – кричав між тим білий юнак, намагаючись подолати своїм голосом потужне гудіння скритої ріки й віддаль із співрозмовником. – Ласка Божа, що вони досі вас не поцілили.
– Крім ласки Божої, неабияку ролю відіграє й відсутність дикунів, – відповів рівно ж голосно названий Антонієм. – Зрештою, звідси видно далеко, і я помітив би небезпеку заздалегідь.
– Прекрасно! Але, доне Антоніо, я хотів би вам щось сказати. Чи не будете ви такі ласкаві зійти до мене?
– Мій шляхетний сеньйоре Карлосе, мені до вас дорога точнісінько така сама, як вам до мене, не згадуючи вже загальноприйняті засади, що все молодший іде до старшого, а не навпаки...
– Тисяча перепрошень, шляхетний сеньйоре Антоніо! – крикнув Карлос з ноткою образи в голосі. – Я не дозволив би собі вас трудити, але хочу вам показати щось, чого з вашої позиції не буде видно.
– Нічого, кажіть! Коли ваше «щось» покажеться варте труду – я зійду.
Юнак, видимо, сердився, але почав пояснювати:
– Ось, обстеживши береги цієї клятої ріки вгору і вниз, я переконався, що через неї перейти неможливо.
– І я маю зійти, щоб підтвердити слушність ваших переконань?
– Ні. Слухайте, доне Антоніо, але одиноке можливе місце є, і воно саме тут, під цією скелею. Тут прірва найвужча.
– Радите стрибати?
– Не глузуйте, доне Антоніо, я говорю цілком поважно. Тут треба перекинути місток.
– Чудово, доне Карлосе, я також кажу, що треба перекинути місток! Але для цього потрібна маленька передумова. А саме: щоб частина людей дісталася на протилежний берег без містка, а частина повисіла якийсь час у повітрі над цією прірвою, виконуючи роботу над перекиненням мосту..
– Зовсім ні! – роззлостився Карлос. – Треба лише вирубати високу деревину...
– ... притягнути її сюди і зіпхнути в пропасть... – закінчив Антоніо.
– Але ж ви зовсім зле думаєте, доне Антоніо! – тратив панування над собою Карлос.
– Ні, то ви зле думатєе і беретеся до справ, яких не розумієте, доне Карлосе! – вже різко й поважно перебив Блакитний Лицар. – Щоб перекинути через прірву деревину такої висоти, треба мати площу під ногами. Де ж змістяться люди, які мають цю деревину сюди принести, тримати, обертати й перекидати? Ви думали над цим?
– Я думав! Є кілька способів на це, і можна пробувати. Десять, чи двадцять разів воно не вдасться, а нарешті таки щось вийде.
– Так, так! А дикуни по другому боці, яких ви вже озлобили непотрібними жартами, сидітимуть спокійно і чекатимуть, дивлячись на наші зусилля... Ви вже забули, що й вони мають луки та стріли, перед якими ви щойно мене остерігали?
Безсилий проти такої логіки, Карлос почав нервуватися ще більше:
– То треба щось інше придумати! Треба щось пробувати, а не сидіти бездіяльно!
– Ви, доне Карлосе, найменше цим турбуйтеся. За виправу відповідаю покищо я...
– Бачу, як ви відповідаєте! До полудня спите, пополудні граєте в кості, а увечері співаєте романси: «Прийди, коханая, прийди-и-и!..» – перекривив Карлос. – Не прийде!
– А, може, якраз?
– То для вас гірше! Напевне не буде захоплена вашою поведінкою...
– Доне Карлосе, по молодості вас не личить викликати на двобій, а для різок ви вже завеликі, і лише тому вам ваші слова сходять безкарно. Але ви цим не надуживайте...
– Що?! – шарпнувся Карлос. – Прикриваєте власне боягузтво благородством?! Погорджую вашими словами і прошу змірятися зі мною силами!
– Це був би злочин з мого боку. А взагалі, доне Карлосе, ідіть собі до своїх зайнять і дайте мені спокій!
– Не дам спокою, не дам!!! – кричав у нестямі Карлос. – Ставлюся вам! Ставлюся вже сьогодні!
Але Блакитний Лицар, мов би не чув, сів зручніше і взяв акорд на гітарі.
– Чуєте, ви там?! – репетував Карлос. – Мусите прийняти мій виклик, бо інакше ви не мужчина! Ви баба!
Цієї образи, найгіршої з усіх можливих, Блакитний Лицар подарувати не міг. Як стій шурнув просто по скелі вниз, аж посипалися камінці й закурилося за ним, і лише чудом не злетів у пащу Ітараре, затримавшись на нижній приступці.
Жаїра скрикнула не своїм голосом, схопилась і наставила вперед руки, немов би могла ними затримати героя від загибелі.
Забувши вмить про Карлоса, стали обидвоє один напроти одного, розділені прірвою, і скам’яніли. Низьке сонце, зачепившись за край скелі пристрасно-гарячим світлом поливало дівчину, що стояла, як золота статуя, простягнувши руки до своєї блакитної мрії. Зробила на Антонія ще більше потрясаюче враження, ніж він на неї, бо ж з’явилася, як відгук на його тужливий заклик.
– Ах, тепер я вже все розумію! – крйкнув Карлос і кинувся бігти.
Переполохана Жаїра здригнулася, присіла за камінь і почала повзти назад, а Блакитний Лицар далі стояв нерухомо, шукаючи очима дивного золотого привиду.
* * *
Майже щодня Аракшо, взявши в мищину вогню, в дзбанок – води, а на оберемок – найкращих квітів, виходив з оселі. Вогонь, вода і квіти – це була жертва Камінному Духові Ітараре, що десь жив у печері. Ніхто не знав, де знаходиться та печера, і нікому в голову не приходило питати про неї в жреця. Її таємниця була відома лише Білому Крукові та Сторожисі. І коли він, урочистий та суворий, вбраний у свою білу туніку з вишитими на ній чорними круками на грудях і плечах, повагом ступав з жертвами в руках, – всі схилялися низько, або падали ниць, чекаючи, поки стихнуть його кроки. А він ішов десь у бік Ітараре і зникав поміж горбами та скелями.
І якось то, повертаючись з печери, сказав:
– Бачив я сьогодні сторожа Ітараре. Обіцяла ввечорі прийти до нас. Може, щось порадить на нашу біду...
Цю вістку прийняли з великою радістю, бо Сторожиха не показувалася від того дня, коли вийшли посли з оселі, а вона єдина могла щось помогти.
Заздалегідь вичистили радну площу, наносили дров на вогнища і навіть дещо з їди лишили, щоб належно прийтяти свою доброзичливу опікунку, хоч вона, яко жінка, не мала права засісти в радному колі.
А вона прийшла, похмура й таємнича, мовчки минула радне коло й сіла біля самого вогнища, обхопивши руками зігнуті коліна й спершись на них підборіддям.
– Я прийшла, – сказала тихо. – Кажіть, що вам треба...
Не хіхікала, як при першій зустрічі, була дуже сумна й задумана, хоч очі її сьогодні виглядали зовсім чорними, блискучими й молодими.
За радним колом стояли жінки й діти, і власне жінки, порушивши звичаї, почали гукати:
– Голодуємо, Сторожихо!
– Діти їсти просять!
– Ворог не дає навіть риби наловити!
– Вбили нам нашого Арусаві!
– Тепер усі мусимо ходити по харчі, цілими днями блукаємо і з порожніми руками вертаємось додому!
Татаурана дав знак замовчати і заговорив сам. Коротко переказав Сторожисі про невідрадне положення племени і просив помочі.
– Ми б і не турбували тебе, добра жінко, дали б собі самі раду, коли б могли якось рушитися звідси. Але, сама знаєш, наші посли мусять повернутися сюди. Де нас шукатимуть, коли ми змінимо місце постою?
Сторожиха задумано дивилася у вогонь і щось шептала. Коли Татаурана замовк, її шепіт став чутнішим.
– Баба нічого не винна, що праліс голодний, – говорила, мов би сама до себе. – Він і великий і тісний, і багатий і голодний. Ще й ворог! І нема куди вам тікати, бо голод і ворог – вони скрізь. Одне є – знищити ворога!
– Ми саме того хочемо! – сказав Татаурана. – Чекаємо на поворот наших послів. Ти ж знаєш про це...
Сторожиха похитала головою:
– Коли ворог під боком – не треба чекати. Його треба нищити завжди, де б він не з’явився. Знищили б того, що стоїть найближче до вас, – могли б вийти полювати на другий бік ріки, могли б знову ловити рибу. А так – що?
І баба замовкла, знову задивившись у вогонь.
– Ти нам радиш знищили тих, що стоять за рікою? Але ж ми з ними не дамо ради! У нас ледве п’ять десятків вояків!
Тонесенька їдка усмішка зморщила Сторожисі уста і так застигла біля них. Баба далі мовчала.
– Радь щось!
– Поможи!
– Дивись, як наші діти вихудли!
– Добре, що хоч у нас нема старих. Старі не відважилися йти з нами, коли ми покидали місійну оселю. Бо як би ми їх прогодували?
Сторожиха підвела голову і перебігла очима довкола по вінці облич.
– Треба, щоб хтось умер! – сказала твердо і голосно.
Від несподіванки люди подалися назад і затремтіли. Настала хвилина моторошної камінної мовчанки.
– Що вона сказала? – спитав тихо й недовірливо хтось.
– Я кажу, що треба чиєїсь смерти! – повторила Сторожиха. – Хай одна з дівчат посвятить себе і прирече на страшну, дуже страшну, смерть – тоді решта вийде, а ворог буде знищений. Я б посвятила себе для вас, але я вам буду потрібна, тай не спокушу того красеня, що сидить на червоній скелі, бренькаючи на струнах. Хі-хі-хі!.. – і баба вперше за сьогодні зловісно засміялася.
Люди подалися ще далі назад, а над їхніми головами повис жах.
Що вона каже?!
Сторожиха засміялася сильніше й підскочила з землі.
– Питаєте мене ради, а самі боїтеся! – засичала вона. – Якже хочете виповідати війну смерти, коли боїтеся смерти?! Однісенької лиш смерти!
Тілом баби почали пересмикувати якісь конвульсії. Вона обійшла довкола вогнище, тримаючи над ним свої чорні сухі руки, потім стала і зареготала знову:
– Є два виходи на той бік ріки. Один безпечний і короткий, другий – довгий і в ньому сидить смерть. Я проведу дівчину безпечним ходом і покажу їй гарного, мов сонце, ворога, що сидить вечорами на червоній скелі, бренькає на струнах і викликає свою кохану. Треба, щоб дівчина підмінила собою ту кохану, увійшла в серце ворога, як отруєна стріла, і примусила його сліпо чинитися своїй волі. Я дам дівчині торбу з найкращими камінцями які знайшла в цій долині, а дівчина мусить показати її ворогові й заманити його в той хід, де чекає смерть. Смерть! Страшна смерть! Але тільки одна. Ця смерть вирятує плем’я і знищить ворога – усього ворога, що має сотні голів і вдвоє більше ніг! Підземелля довге – там змістяться всі і всі загинуть. Дівчина також. Але чи ж то не гарна така смерть? Однісенька смерть, яка рятує життя цілому племені і нищить сотні ворога! Така смерть трапляється рідко, і спішіть з неї скористати, дівчата. Хто піде?
Сторожиха говорила скоро, гарячково, і від її. слів розходилась якась страшна сила, що притягала й одночасно викликала жах. Ареси слухали, дивилися на бабу і стояли, мов спаралізовані.
– Ну, хто піде? – повторила питання Сторожиха.
– Я! – впало раптом у несамовито-напружену тишу.
Усі здригнулися, пізнавши голос Тіні.
– Я! – секундою пізніше впала друга відповідь: це голосилася Жаїра.
Сторожиха переводила погляд з однієї на другу й усміхалася.
– Я піду! Я раніше сказала! – виступила вперед Тінь.
– Ти?! – зневажливим поглядом зміряла її від ніг до голови Жаїра. – Ха-ха-ха! Не знаю, чи матимеш успіх...
Тінь страшно збентежилася, бо ж знала, що має землисте обличчя, гострі, костисті плечі й руки, подібні до висушеного коріння іпекакуаньї. Ніколи вона не хотіла бути гарною, а в часи, коли її тіло було свіже й здорове, притягаючи до себе заздрісні погляди, вона ненавиділа свою красу, що стала її прокляттям. Але тепер би багато дала, щоб вернулася її краса й здоров’я. Хотіла прислужитися племені, хотіла вмерти, бо справді ліпшої смерти від тієї, яку обіцяла Сторожиха, не могла собі уявити. Але, що ж, видно, не була гідна такої смерти...
Позбувшись першого приголомшення, Татаурана скочив, як тигр.
– Ні!!! – крикнув. – Ні одна з вас не піде! Такою ціною ми не хочемо рятуватися від голоду!
Ареси також ніби попрокидалися від поганої змори й закричали:
– Морубішаба каже правду: такого не хочемо!
– Ліпше поголодуємо!
– Почекаємо, поки вернеться отрок Піра! Він напевне приведе з собою інші племена!
– Дівчат на смерть не пустимо!
– Цитьте!!! – вереснула пронизливо Жаїра. – Яке вам діло?! Я хочу йти! Моє життя належить мені!
– Неправда! Твоє життя належить племені! – відповіли їй.
– Рада племени є на те, щоб оберігати кожне життя!
– Коли рада племени не дозволяє – не смієш умирати!
Татаурана був такий потрясений, що мало не плакав.
«Я завжди погано про неї думав, – докоряв собі. – А вона тепер тільки показала, ким є насправді. Хоче йти на смерть для добра племени! Тінь мене не дивує – вона завжди була такою, і я її інакшою не знав. Але Жаїра? Яка ж у неї шляхетна й велика душа! І який же я нікчемний, що раніше її не оцінив!»
Готовий був привселюдно впасти на коліна і благати прощення, але Сторожиха замахала руками, даючи знак, що хоче говорити.
Крики стихли.
– Слухайте мене, ареси! – почала баба радісно й урочисто. – Я казала про смерть, бо мусіла так казати. Я повинна була знати, що дівчина, якій зраджу дві великі таємниці Камінного Духа, варта їх. Я повинна була випробувати її. Тепер скажу вам щось інше: ризико є велике, але смерть не конечна. Коли дівчина буде розумна і хитра – вийде цілою. Я заберу її з собою і навчу всього, що потрібне буде для рятунку. Я ж ходжу тим підземним ходом, як ви ходите по своїй оселі білого дня, і нічого мені не стається. Пустіть її, коли вона хоче йти. Ризико є скрізь, а готовість до смерти – найпевніший засіб, щоб смерть побороти. Смерть утікає від відважних, але косить слабодухів. Пустіть дівчину!
– Пустіть мене! – підхопила Жаїра. – Я не така дурна, щоб лізти смерті в кігті! Ще перед тим, як Сторожиха сказала останні слова, я подумала, що зможу ворога обдурити. Він піде в пастку сам!
– А коли вони змусять тебе іти з собою? – спитав Татаурана.
– То піду! – тріпнула головою дівчина. – Ти ж чув: Сторожиха каже, що навчить мене, як урятуватися.
– Ти також чула: ризико є велике. А що, як рятунок не вдасться?
Жаїра рвучко ступила крок уперед, стала перед Татаураною і заговорила йому в лице холодно, попросту з ненавистю:
– Чи в тому, що ти робиш, морубішабо, нема ризика? А що буде, коли не вдасться задумана тобою справа? А що буде, коли Пірі не вдасться підбурити інші племена? А що буде, коли нам усім не вдасться врятуватися від голоду? А що буде, коли ворог знайде спосіб переправитися через Ітараре й нападе на нас з силою, проти якої ми не зможемо встояти? Що тоді буде зі мною, з Тінню, з усіми іншими дівчатами й дітьми? Чи не чекає нас щось гірше, ніж смерть у підземеллі?
Татаурана був присоромлений і розбитий. Вперше почув себе переможеним цією дівчиною, яку любив безмежно і якій ніколи не вірив.
– Досить! – сказав. – Як рада племени згодиться – можеш іти. Я не перечу.
Рада племени по короткому обговоренні справи згодилася. Татаурана махнув берлом – і Жаїра одержала дозвіл. Муж, або юнак одержали б наказ, але рада жінкам наказів не давала.
Трохи пізніше Жаїра, вбрана в ясну сукню й заквітчана від голови до стіп, сиділа на почесному місці між морубішабою та жрецем, а їй, мов королевій, подавали на тацах усе найкраще, що було в оселі. Їй говорили похвальні слова й подивляли її красу, розум та відвагу. Всі бажали їй успішного сповнення місії та щасливого повороту на лоно племени. Поруч розчулений Татаурана шептав їй на вухо ніжні слова й благав пробачити йому все, чим він досі перед нею завинив.
– Моя кохана, – казав, – я все ж не лишу тебе напризволяще. Боюся за тебе, пускаючи тебе між зграю хижаків, ласих на дівочу вроду... Але, що б не сталося з тобою, – пам’ятай: я завжди любитиму тебе. Я любитиму тебе подвійно за твою посвяту! Але я чуватиму над тобою, Жаїро. Я попрошу Сторожиху, щоб вона і мені вказала таємний хід. Вночі я чекатиму тебе в умовленому місці. Коли крикну тричі голосом сара куара[33]33
Сара куара – нічний птах.
[Закрыть] – вийди до мене. Ти мусиш вийти, щоб повідомити, в котрий день ворог піде в друге підземелля. Тоді я знатиму, щоб на всякий випадок прийти тобі на допомогу. О, моя Жаїро, моє щастя, моє ґроно бананове!
Жаїра вдавала, що слухає, але не розуміла нічого. Вона вже в думках була в обіймах свого Блакитного Лицаря й пила його слова, його пестощі. Тепер бачилися, розділені рікою, двічі на день. Зранку, коли сонце било зі сходу на захід, Жаїра мала змогу краще придивитися до Антонія. Він мав прекрасні карі очі, ніжне обличчя, маленькі вусики й гостреньку борідку. Сторожиха правду казала, порівнюючи його з сонцем.
Зате коли сонце похилялося на захід і ставало за плечима Блакитного Лицаря, він мав змогу краще роздивитися Жаїру, що її постать світилася в пурпурах та золоті. Складав побожно руки на грудях, мов би молився до її фантастичного образу і довго не міг відірвати від неї очей.
Вони тужили одне до одного, але туга безсила була перекинути міст черз прірву, на дні якої ревіли і стогнали води підземної ріки.
Та тепер Жаїра піде до нього. Понесе йому своє кохання і всю себе саму. Вона нічого не бажатиме взамін, вона нічого не хоче, хіба одного – любити!
* * *
В одній печері тієї гори, якою пройшли ареси від «брами» в долину, горіло вогнище, а при ньому сиділа Жаїра. Сторожиха стояла напроти, дивилася на неї пильно-пильно і раптом сказала:
– Я звідкись знаю тебе, дівчино.
Жаїра здригнулася, пригадавши собі Квевезу, і поспішила заперечити:
– Звідки ж би? То тобі так здається.
Баба задумано похитала головою:
– Ні, я бачила тебе... Може, ввісні, може, в думках, але бачила... Ти ніколи не приносила жертви Камінному Духові?
– Печерному, ти хочеш сказати?.. – мимовільно вихопилося в Жаїри.
– Це все одно: Камінному, чи Печерному. Приносила?
Жаїру опанував такий страх, що вона побоялася збрехати.
– Раз було таке... – відповіла тремтячим голосом. – Далеко звідси...
– Ага, ага!.. – зраділа Сторожиха. – Вже знаю: дві дівчини, похилені над камїнною чашею, що хотять вичитати у воді свою долю! Світло жертвенного каганця і квіти перед каменем, в якому сидить дух... А в чаші вода. Темна вода, що нічого не каже... Так, так, тепер уже знаю!
Жаїрі сперло віддих: а що, як ця несамовита баба, яка бачить на віддалі, побачить її думки і відчитає її справжні наміри?
Але Сторожиха не догадувалася нічого. Сіла біля Жаїри, трохи подумала і почала:
– Слухай мене, дівчино, уважно, бо від того, що почуєш і запам’ятаєш, залежить твоє життя і багато такого, що важливіше від твого життя... Слухай добре!
Прочистила землю перед собою, взяла в руку паличку і почала креслити:
– Ось так іде короткий шлях на другий бік ріки, а так – довгий. Дивися, сюди є ходи і туди. Праворуч – три, ліворуч – п’ять. Треба йти середнім з тих п’яти ліворуч, хоч він найвужчий і вода спочатку в противний бік. Потім...
По півгодині Жаїрі почало крутитися в голові: вправо, вліво, просто, три ходи, два ходи, струмок, яма, камінь, знову вправо, знову вліво і знову два ходи, чотири ходи...
Але невблаганна Сторожиха товкла й товкла, креслила, повторювала десятки разів різні подробиці, а потім перепитувала Жаїру і починала знову від початку. Вже по півночі наказала дівчині йти спати, але ранком взялася знову до навчання.
Так тривало два дні, поки Жаїра не вивчила всього напам’ять. Спочатку в один бік, а тоді назад. Сторожиха раз-у-раз питала:
– Як іти на той бік і натрапиться на джерело, що б’є ліворуч, куди треба йти?
– Взяти ще більше ліворуч і обійти камінь, з якого падає вода, – автоматично відпалювала дівчина.
– Добре. А, як іти назад і натрапиться на два розгалуження з сірого каменя, що робити?
– Не йти ні вправо, ні вліво, лиш лізти через камінь угору,
Їй уже в думках виринало все підземелля, як на долоні, і вона знала, де саме треба було пропустити ворога вперед, сховавшись несподівано в малу шкалубину, з якої можна було вийти безпечно. Ворог тим часом мав попасти в лабети якоїсь страшної смерти, про яку Сторожиха говорила лише натяками, але ці натяки морозили в жилах кров.
Жаїра вчилася й тужила. Вона вже два дні не бачила свого Блакитного Лицаря і боялася, що він, не дочекавшись її у звичні години, перестане приходити до червоної скелі.
Наступив і третій вечір, а вона все вчилася і вчилася. Сторожиха не дозволяла їй ані вийти надвір на свіже повітря, ані нічого іншого робити, лише повторювала у безконечність ті самі речі. Коли ж дівчина починала блудити словами – веліла їй лягати спати, а по відпочинкові все починалося наново.
