Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Діти падали навколішки, простягали руки до сонця і мовчки, але гаряче і щиро молилися.

А Татаурана, дивлячись на них, чув, як у його наболілих від ран грудях наростає новий біль, готовий зірватися з уст розпучливим зойком:

«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»

З одного боку був радий, що Жаїра не підходить до нього, бо не хотів, щоб вона бачила його охлялого, зарослого, безпомічного. Але, з другого боку, долягав йому великий жаль, що Жаїра так ретельно дотримується розпорядження Аракшо й не підійде до нього ні на мить.

Він не брав ніякої участи в житті племени тепер, зате нераз, приплющивши втомлені повіки, крізь дрімоту чув розмови мужів. Ці розмови здебільша оберталися довкола останнього бою з відділом ворога біля оселі ґвалашів та дальшої мандрівки.

– Задали ж ми чосу їм! – звичайно обзивався хтось.

– А завдали! – годився інший голос. – Коли б каяпоси були з нами на самому початку, то не випустили б ні одного чоловіка...

– Їх було більше від нас, а ми перемогли...

– Шкода, що частина все таки втекла. Вони ще вернуться напевне.

– Вернуться і застануть порожнє місце...

– Пустяться в погоню...

– Ми вже далеко відбігли...

– Але вони підуть по наших слідах і доженуть скоро: у них же нема ранених, і дорогу в лісі ми прорубали – вони підуть по готовому...

– Та-а-ак...

– Куди ми зайдемо, накінець?..

– Хіба не знаєш? Постановили ж іти до Ітараре.

– А чи добре йдемо?

– Почекайте, ось вернуться розвідники і скажуть...

– Нічого розвідники не поможуть, коли Ітараре не схоче до себе доступу відкрити...

– Е, ми ще далеко від Ітараре!

– Хто це може знати?

– А все ж недобре, що ми стільки тут сидимо – тратимо багато часу...

– Інакше не можна: ранені мусять подужати.

– Так. А найголовніше – морубішаба. Він дбав про ціле плем’я, поки був здоровий. Тепер плем’я мусить дбати про нього.

– Правда. Ліпшого вождя не знайдемо.

– Ліпшого, мабуть, нема, не було й не буде...

– Лепський вождь!..

– І-і-і, кращого бажати не можна!

Татаурана слухав ці притишені голоси, що журнали, мов прозорий струмок, вдячно всміхався і врешті засипав глибоким, мирним сном...

Аж одного дня, коли сонце вже сідало, його збудили здивовані голоси й посилений рух у таборі.

– Дивіться – Арусаві!

– Звідки він іде?!

– Та його не було з нами!

І всім стало трохи ніяково: у повні труднощів та небезпеки хвилини забули про Арусаві, згубили його й не помітили. А він не мав родини, яка б про нього пам’ятала.

Тим часом захеканий, змарнілий і обдряпаний Арусаві досягав вершини гори і шкірив свого щербатого рота в радісній усмішці. Видно, був щасливий, що допав до своїх.

Стараючись надолужити свою неуважність, ареси зустріли його дуже дбайливо й гостинно та взялися відразу годувати й поїти.

– Звідки ти, Арусаві? – не витримав Мадіаї.

Арусаві, давлячись їдою, махнув рукою на південь:

– Звідти... Слідив ворога... Маю поважні новини...

Наївшись, він почав оповідати цікаві речі.

Отже, коли Макуко після нещасливого для себе нападу на оселю ґвалашів кинувся з горсткою недобитків навтікача, Арусаві подався за ними назирці і слідив його протягом двох днів. На третій день утікачі зустрілися з великою бандейрою Фернанда Барретеса, і Арусаві, спритно вмішавшись між натовп, пробився аж до шатра головачів, де підслухав їхні наради. Макуко, прекрасно обізнаний з місцевістю пропонував усі сили поділити на чотири частини і ними обставити чотири єдино можливі виходи з цієї закутини. Провідниками трьох частин пропонував своїх людей, які знали місцевість не гірше, ніж він сам, а четверту частину брав на себе. З нею Макуко мав ще раз ударити на ґвалашів, щоб помститися на них за першу кривду і за другий ганебно програний бій, а потім піти навздогінці за аресами.

– Куди б вони не кинулися, – запевняв Макуко, – з наших рук не втечуть. До місяця заженемо їх у матню. Я тут знаю кожну ямку і кожний горбок, тож вони не висмикнуться – гарантую! Як не попадуться мені в руки, то наскочать на нас. Побачите!

Підслухавши це все, Арусаві вночі вислизнув з табору і поспішив попередити ґвалашів, які вже на той час об’єдналися з каяпосами. Та, на жаль, принесені відомості знову поділили об’єднані племена: каяпоси хотіли знову запропонувати ворогові мир, а ґвалаші, знаючи, що не можуть очікувати помилування, пропонували битися. Скінчилося тим, що і ґвалаші і каяпоси звернули всю вину на аресів, а свій гнів почали зганяти на Арусаві. Та він весь час дипломатично тримався на віддалі й у рішучу хвилину дав ногам знати.

– Поки вони сперечалися, – кінчав свій звіт оповідач, – бандейра напала і погромила їх цілком. Боротьба була коротка, оселя згоріла, а, хто не загинув – пішов у неволю. Я стояв на горі й дивився. Бачив усе добре: бранців повели на схід, а бандейра пішла вашими слідами. За два дні може бути тут...

І ніби на підтвердження слів Арусаві, малий Піра крикнув:

– Дими на півдні!..

Усі очі, досі приковані до оповідача, скерувалися у вказаний малим морубішабою напрямок. І справді, далеко на півдні, близько до обрію, по чистій блакиті неба снувалися ледве помітні волокна чорного диму. Кволі й невинні здалека, вони крили в собі грізну небезпеку і викликали гнітюче враження: бандейра зупинилася на ніч уже близько.

– Вони тепер біля великого броду... – висловив свою думку Пірауна.

– Так, – згодився Мадіаї. – Ми пройшли той шлях за три дні, вони пройдуть скоріше, бо йтимуть проторованою дорогою і не мають ні ранених, ні дітей. Мусимо вже звивати табір і завтра до схід сонця рушати в дорогу.

– Куди ж рушимо? – висловив сумнів Абаете. – Адже той Макуко казав, що ми не вийдемо звідси...

– Ідемо до Ітараре!

– Чи ж є можливість справді знайти туди дорогу? Макуко її не знайшов.

– Макукові смерть ще не наступала на п’яти! – відрізав Мадіаї і дав наказ лаштуватися до дальшої подорожі. Вибравши раз утечу, ареси були тепер безсилі звернути з цього єдиного шляху...

Сторож Ітараре

Властиво, дуже важко було б окреслити, чому плем’я було загіпнотизоване цією таємничою Землею Співучого Каменя, а ще важче – пояснити, на чому опиралася їхня віра, що вони саме туди дістануться. Але навіть розумний і освічений Татаурана піддався цій загальній гіпнозі, розраховуючи на те, що примістить плем’я в безпечному місці, а сам вибереться на організування загального повстання. Жінки й діти в’язали йому руки, а залишити їх напризволяще було годі. Тож він уже раніше мріяв про Ітараре, але тільки мріяв. Одначе, тепер, чи то тому, що розпалена гарячкою голова здібніша приймати за правду найбільшу фантазію, він вірив в Ітараре, як у спасіння. І що більші труднощі стрічалися на дорозі, то більше він вірив, що йдуть правильним шляхом до мети.

А труднощі... Вся дорога була труднощами, які збільшувалися з кожним кроком, а довкілля, ніби ворожо змовлене, не дозволяло вибирати аресам дороги і пхало їх стежкою, з якої неможливо було завернути. Гориста місцевість, переорана ярами й пропастями, переможена була густою сіттю гірських рік і потоків, поросла віковічним пралісом, заллята у видолах глибокими трясовинами, представляла собою справжній лябіринт, у якому всі дороги, крім однієї, вели до згуби. Так, принаймні, видавалося аресам, бо розвідники, які виходили наперед, кожного разу верталися із звідомленням, що з усіх, на перший погляд, можливих виборів, лишається лише одинокий і той найгірший.

У першому ж дні вони втратили ще двох коней і мусіли викинути значну частину вантажу, в першу чергу – вогнепальну зброю, з якої і так ніхто не вмів добре стріляти. Становище ранених різко погіршало, в Татаурани знову відкрилася рана на грудях, а Тінь ледве трималася на коні, заходячись у спазмах важкого кашлю. Арусаві не відступав від її стремена і ніс її більше, ніж кінь, але це мало помагало. Діти падали з виснаження, жінки виглядали, як кістяки, чоловікам поприсихала шкіра до ребер, у юнаків блищали тільки очі й зуби. І лише двоє з цілої валки трималися відносно добре: Аракшо та Жаїра. Жрець взагалі не змінився: був худим і кволим, як завжди, плентався в самому кінці, але й не відставав. Щождо Жаїри, то її сили зберігала хитрість і розважність. Вона не поспішала, обачно ставила кожний крок, приймала кожну можливу допомогу, але сама не уділяла нікому найменшої, пильнувала виключно себе і свого клунка, сідала відпочивати, чекаючи черги при особливо важких переправах, І ховалася за спини інших, коли треба було спільними зусиллями щось зробити. Правда, і на ній ця несамовита мандрівка витиснула свою печать, але все ж дівчина не піддавалася. Зродилася в ній якась запекла завзятість, зосереджена в похмурих очах і вперто стиснених устах, з яких не виривалось найменше нарікання. Що вона думала – лишалося виключно її таємницею.

А валка, беручи боєм кожну п’ядь землі, неухильно тримала курс на північ, бо, власне, там десь, на півночі, лежала таємнича Земля Співучого Каменя. Коли увечорі щастило зупинитися на нічліг на височині, ареси бачили дим у таборі ворога. З кожним днем цей дим присувався все ближче й ближче, а бандейра, видимо, дуже певна себе, не намагалася навіть скрити місця свого перебування.

Врешті одного дня ареси вступили в якесь провалля, і йшли дном ріки проти течії. Дорога була не найгірша серед тих, які вони вже пройшли, але старий Аракшо все скоса і ворожо поглядав на стрімкі боки урвища, і юшив повітря й невдоволено крутив головою.

І десь перед полуднем показалося, що його невдоволення мало за собою грунтовні підстави, бо води ріки скаламутніли й почали швидко підійматися. Видно було, що на півночі впали дощі, а й у проваллі стало дуже душно й парно.

– Погано! – сказав Мадіаї. – Починає нести навіть пні. Коли не знайдемо відповідного місця – нас може потопити.

– Не можна зупинятися! – заперечив Маріо. – Ворог близько...

– Ця ріка тепер найближчий ворог, – відповів Мадіаї й почав розглядатися по сторонах.

Через деякий час ріка розгулялася не на жарт, і просуватися по ній стало неможливо. На щастя, в одному місці боки провалля трохи розступилися і злагідніли, так що, видряпавшись на них, плем’я уникло небезпеки. Правда, було тісно й незручно на похилому ґрунті, але ареси вже забули про вигоди й раді були, що можуть хоч сяк-так примоститися, розправивши натруджені ноги.

Однак, найтверезіші не тішилися тим вимушеним відпочинком. Вони обраховували час і доходили до дуже понурих висновків: ворог тепер не стоїть, а просувається. На скільки скоротилася між ними віддаль?

А ріка збирала й збирала. Її брудно-жовті хвилі скипали на гребенях рожевою піною, творили вири і злісно скакали на береги. Ареси злякано дивилися на неї й думали над тим, що буде, коли злива затягнеться на кілька тижнів?

Так сиділи вони решту дня, сиділи цілу ніч, а на ранок побачили, що вода впала. Налипла біля всяких перешкод, піна висіла брудними густими клаптями, а ціле річище було захаращене гіллям і стовбурами принесених звідкись дерев.

Арусаві подивився сюди й туди, пошкріб потилицю і промимрив:

– Я, що належу до племени риболовів, ніколи не хотів бути рибою. Але тепер заздрю навіть жабі. Коли б тут був мій товариш, імени якого не хочу називати вголос, він би сказав: «Хай мене мавпа оближе!».

І справді, в такій ріці могли розкошувати хіба жаби, але в людей вона викликала мимовільні дрижаки й млість. Але ареси мусіли спускатися до неї і йти по ній. Мусіли, бо не могли тратити часу, бо ворог був за плечима...

Ще невгамовані хвилі прйняли їх ворожо: вони скривали під собою зрадливі брили каміння і такі ж зрадливі ями, вони кидали впоперек вивернені з корінням пні, вони гусли несподівано у в’язкі намули й напирали у вузькіших місцях людям на груди, змушуючи їх потроювати зусилля. Взагалі це була дорога, що на неї могла зважитися лише та людина, над якою повисла примара неминучої загибелі.

Коні й мули спотикалися, падаючи, або в розпуці намагалися вчепитись за обслизле каміння, чи розмоклу глину берегів. Люди брьохалися по пояс у воді, або в болоті, хапалися один за одного, хекали й стогнали. Скигліли діти, кричав Мадіаї, охали ранені, чавкало болото й хлюпала вода – картина, що викликала б жаль у найтвердіших серцем.

Татаурані погіршало зовсім. Його знову опанувала гарячка, знову сочилася кров з його поранених грудей, голова знову почала палати, і в неї полізли різні марива. Як не старалися носії, як не вважали, але Татаурана раз опинявся в позиції головою вгору, другий раз – головою вниз, а інколи взагалі мало не випадав з ношів.

Ірасема не відступала від нього і у важких хвилинах кидалася на поміч, але її помочі потребували також інші, тож вона кидалася то в один, то в другий бік, і лише завдяки своїй виключній силі не пристала зовсім.

Одиноким подиву гідним виїмком був Аракшо. Дивлячись на нього збоку, можна було б присягнути, що цей немічний старець ось-ось впаде. А тим часом він собі ліз своїм слимачим ходом і все був разом з останніми у цілій валці. Не приймав ні від кого ніякої помочі, відштовхував кожну простягнену руку й бурмотів:

– Не треба! Я сам, сам... Я собі помалу... Пильнуйте інших...

А плем’я в одчайдушній боротьбі з рікою вже забуло, куди й чого воно лізе. Не було часу думати ні над чим іншим, крім того, як би певніше поставити ногу, як би за щось учепитися, встояти, не впасти.

Днище підносилося все вгору і вгору й бігло здебільша поміж прямовисними скелями, або такими крутими глинястими берегами, що їхні верхи можна було побачити, лише добре закинувши голову назад.

Ніхто не помітив, де й коли вода почала мілшати, ріка перетворилася в потік – у струмок, а струмок ставав також щораз слабшим і вже ледве слизив по розмоклому глинистому дні, рясно висланим камінням. Та люди не завважали нічого. Ішли, як маніяки, заболочені, виснажені, запаморочені, сліпі. Вже ніхто не нарікав і не стогнав, бо не було сили, а добросовісний Арусаві навіть не здавав собі справи, що весь час несе перекинуту через плече півмертву Тінь, ніби вона була частиною його власного тіла.

Аж ось, коли сонце почало вже схилятися на захід, провалля зробило скрут на схід, боки його розступилися й знизилися, а струджені мандрівники вийшли на відкрите місце і спинилися перед двома розділеними між собою горами.

У першу хвилину ніхто не міг повірити, що це не сон, а правда, – таким щастям воно видавалося. Подумати лише: чудесний плосковерхий горбок, вкритий зеленою низькою травичкою, де не треба вже дряпатися й грузнути в болоті, де можна не то спокійно стати, чи сісти, а навіть лягти. Лягти! Це було більше, ніж розкіш, і сильніше, ніж щастя! Тварини – і ті заіржали від радости, вгадуючи відпочинок, а люди, простоявши хвилину, закричали і засміялися з утіхи. Падали на землю, розтягалися, мов на перинах, випробовуючи, чи це часом не омана. Ніхто не мав бажання оглянути околицю, ніхто не хотів згадувати про ворога, – усі хотіли тільки спочинку, виключно спочинку!

І тому ніхто не звернув уваги на Аракшо. А тим часом старець, побачивши гори, від зворушення упав ниць і щось довго шептав. Чи молився до свого Тупана, чи розмовляв сам з собою – хто це міг знати?

Полежав трохи, підвівся і ще раз приглянувся горам.

– Так, – прошептав, – дві гори, три ріки, Камінний Палець і Мараґігана на п’ятах – усе, як сказано...

Подивився назад, звідки прийшли, і повторив ще раз:

– Марагігана на п’ятах – усе сходиться...

Хотів поділитися своєю радістю з племенем, але, побачивши, які всі стомлені й отупілі, махнув рукою і взявся обходити ранених.

Його приклад протверезив людей. Один по одному почали зводитися і готуватися до нічного відпочинку та вечері.

Хтось зауважив на півдні дими.

– Ворог близько! – почали гукати люди. – Не далі, як пів дня дороги!

– Так, і йде напевне іншим шляхом – не тим, яким ми йшли!

Аракшо, що був похилений над Тінню, підвів голову.

– Ворогові пів дня дороги до нас, нам – пів дня дороги до брами Ітараре, – сказав повагом. – Вечеряйте і лягайте спати. Не бійтеся нічого.

Його слова викликали зацікавленість і здивування:

– Звідки знаєш, скільки нам до Ітараре?

Аракщо вказав на дві гори:

– Мої батьки казали: буде дві гори і три ріки, а на одній горі – Камінний Палець. Відти пів дня дороги до брами Ітараре.

Лише тоді очі всіх уважніше спинилися на горах. Властиво, одна з них – це була висока, стрімка гранітна скеля. Друга ж була гора, бо її кам’яні, кутасті ребра сильно злагіднював і заокруглював грубий шар землі. Тільки подекуди вилазило з-під нього каміння як рівнож на самому вершечку стриміла просто в небо камінна шпичка – Палець. На горі зеленіла трава і навіть росли дерева та корчі, але не густо – от ніби для декоративности.

З-під гори било потужне джерело, творило у підніжжя широке, але мілке озерце, яке розливалося далі й трьома рукавами обмивало гори: йо краях і по середині. За цими двома горами визирав далі інший, могутній і високий, кряж, верхи якого купалися в молочно-білих хмарах.

Взагалі місцевість була дика, таємнича, але чарівно-гарна. Пройдена аресами дорога губилася поміж скрутами та западинами, що мережали весь південний кряж аж до обрію і чергувалися з високо піднятими спинами гір, торкнених тут і там білими плямами водоспадів, що подобали здалека на розвішане павутиння.

Та аресам по сьогоднішньому дневі було не до споглядання природи. Спішно вдоволивши голод, вони колодами падали на землю і в ту ж мить засипляли мертвецьким сном.

* * *

Раннім ранком, по короткій нараді вирішили йти крайнім від сходу річищем, бо воно вело просто на північ, де, на думку всіх, належало бути брамі до Землі Співучого Каменя. Середній потічок ішов на північний захід, а крайній праворуч – просто на захід.

Наперед пішов, як звичайно, найспритніший розвідник Леонідас, узявши з собою Батісту, а вся решта посунула за ним.

Ішли скоро, напружено-нетерпеливі, бо всіх опанувала гарячка якнайскоріше вже побачити ту таємничу браму, що вела до ще таємничішої Ітараре. Ріка бігла при самому боці скелі, а над другим її боком незабаром став густою щіткою темний, замкнений у собі, праліс. Інколи його зелені рамена знижувалися до самого плеса води, інколи ріка ухилялася від них і текла попри зелені моріжки, але праліс не відступав від них далеко.

Сонце сходило над міру яскраве, і Аракшо, поглянувши на нього, невдоволено жував поморщеними устами. Але назагал ранок був бадьорий, збуджуючий, так що навіть ослаблений Татаурана вернувся до притомности і час-від-часу пробував піднести голову, щоб поглянути довкола.

Ареси спішили.

І саме вже близько полудня, коли плем’я вийшло на один з таких гарних, залитих ущерть повінню сонця берегів, назустріч вискочили украй перелякані Леонідас і Батіста.

– Стійте! – закричали, махаючи руками. – Далі дороги нема: ріка впадає в озеро з берегами, як стіни, а в озері повно кайманів[31]31
  Каймани – рід крокодилів.


[Закрыть]!

Люди стали, як вриті. Що ж тепер? Вертатися назад? Майже пів дня дороги сюди, вдруге стільки треба, щоб вернутися назад і якраз впасти проти Камінного Пальця, або ще й раніше, в руки бандейрі!

– Вертатися не можемо!

– А що зробимо? На цю скелю хіба не виліземо?

– Звертаймо в ліс!

– Авжеж! Будемо йти, прорубуючи дорогу, а ворог пройде по готовому і застукає нас ще до ночі...

– Вертаймося!..

– Авжеж! Заощадім ворогові труду: навіщо він має нас доганяти? Лізьмо самі йому в руки!

Голоси поділилися, і готово було занестися на сварку, але тут у розмову вмішався Аракшо. Почувши слова Леонідаса, він раптом сів на землю й люто потер чоло. Потім нараз підскочив і закричав:

– Пригадав! Тепер усе пригадав! Діти, не сваріться – слухайте мене!

Сварка враз утихла і всі з цікавістю обернулися до Аракшо. А він почав спішно пояснювати:

– Так мусіло бути, діти! Небезпека, віддалена на пів дня дороги, – це ніяка небезпека. Вона мусить бути близько, мусить сидіти на плечах, наступати на п’яти! Так, так! Я пригадав усе добре: дві гори, три ріки і Камінний Палець... Одна ріка – до Озера Кайманів, дві других – до брами Ітараре. Гора Камінного Пальця – якраз навпроти брами. Ходімо, не гаймося!

У хвилину розгублености рішає той, хто говорить твердо. І ареси відразу, без слова спротиву, почали завертати назад.

– Скоріше, скоріше! – кричали. – Тепер уже мудрий Аракшо вкаже дорогу!

– Він не помилиться і поведе добре!

– Білий Крук ніколи не помиляється!

– Скоріше, скоріше!

Без відпочинку і без їжі рвали назад. Одчайдушно продиралися рікою, трощили зелене склепіння, не вважаючи на гілляки, що боляче хльоськали по обличчях і голих грудях. Мало-мало не вилітав з ношів Татаурана, цупко трималася за шию свого вірного Арусаві Тінь, діти чіплялися за пояси матерів і бігли-бігли...

– Скоріше там, не відставайте!

– Ніхто не відстає...

– А Білий Крук?

– Я тут, не журіться!

Хоч бігли всі, але малий Піра таки вирвався наперед, щоб розвідати, чи ворог не вийшов уже перед гору Камінного Пальця. Вернувся, задиханий і спітнілий.

– Ще нема нікого! – доповів. – Але вони вже близько! Чути як ідуть! Скоріше, скоріше!

Ареси ще надали ходу і незабаром вийшли на галявину перед двома горами: справді чути виразний шум, окремі сильні вигуки і тупіт.’

Куди ж тепер?

– Йдемо рікою!

– Краще вилізти на гору і йти горою!

– Рікою!

– Горою!

Мадіаї розсердився:

– Мало маємо досвіду з ріками?! Не вірю більше рікам! На гору!

І, не оглядаючись, перший кинувся почерез прозорі води озера на гору. За ним посунули інші.

Гора була прикро-крута, і лізти на неї було дуже важко.

– Коні не вилізуть сюди!

– Лишити коні! Вони тепер – тільки завада...

– А мули?

– Лишити й мулів! Навіщо вони нам?

– А вантаж?

– Забрати на плечі, що можна. Що не можна – викинути! Скоріше!

Змучені тварини, яким уже давно давалося взнаки товариство оцих божевільних двоногих, які, замість сидіти спокійно на вкритих смачною травою галявинах, чомусь дерлися кудись через ліси, води й гори, – аж повеселіли, коли з них поздіймали вантажі й пустили вільно. Вони не знали того, що людина – не лише докучливий володар, але також і оборонець, без якого годі вижити в пралісі. Вдоволені, відразу припали до паші, і тільки, коли валка, минувши їх, подалася далі, деякі попідіймали здивовано голови й жалібно заіржали.

А люди пішли геть. Пішли? Сказати «пішли» – це нічого не сказати. Опановані лихоманкою поспіху й страху, вони дерлися з усіх сил, чіпляючись пазурями і мало не зубами за кожен виступ, за кожен віхоть трави і просто за землю, щоб тільки скоріше, щоб тільки якнайдалі від ворога! З-під їхніх ніг стрімголов тікали гадюки, ящірки, павуки й усякі комахи, яких тут ніхто ніколи не тривожив. Часом виривався із свого віковічного леговища якийсь камінь і, глухо нарікаючи, котився вниз. Люди, що несли неспокій у грудях, передали цей неспокій цілій околиці, покотивши по ній луною вигуків.

За яких півгодини, однак, видряпалися на верх і тоді оглянулися: з ярка вже висувалися перші сильветки кінних бандейрантів. І так близько – здавалося каменем до них би докинув!

Побачивши ворога, ареси на мить заціпеніли. А бандейранти також побачили їх і переможно загалайкали:

– Га-га-га!

Стояли внизу й вимахували кулаками.

Луна підхопила крики, вдарила ними об гори, розбила, розтріпала й вернула помноженими стократно «Га-га-га!»

Татаурана, якого носії поклали разом з ношами на землю, зібрав сили й помалу встав. Звела його непереможна потреба – бачити ворога на власні очі. Хитаючись від подувів вітру, стояв і, заломивши густі брови, пильно вдивлявся вниз. Серед дрібних здалека, мов ляльки, фігурок зауважив раптом брунатну куртку з двома рядами мідних ґудзиків, які звідси виглядали не більші від макового зеренця.

– Макуко! – скрикнув він.

Чи Макуко почув його, чи також пізнав, чи лише догадався, але нараз зупинився. Так стояли один напроти одного, потім, ніби змовившись, одночасно піднесли кулаки і погрозили один одному.

– Далі! Скоріше! – пригадав Мадіаї.

Але ареси якось не могли зрушитися з місця. Сковані жахом, дивилися на ворога, якого все більше й більше висипалося з ярка – не менш, як три сотні добре озброєних мужів, з яких чи не половина сиділа на конях. І що могло порадити проти них плем’я, нараховуючи тепер ледве півсотні боєздатних вояків?!

Тим часом бандейранти, зігнорувавши цілком тяжкий вихід на гору, поділилися й пустилися в обхід потоками з правого й лівого боку. Програвши на часі, тепер хотіли зискати на дорозі, яка, очевидно, внизу була легша для коней.

Побачивши це, ареси знову пустилися бігти хребтом гори. А гора, коли б хто її мав час докладніше оглянути, була цілком подібна до тулуба кита, побільшеного в сотні разів: ширша й округліша на початку, вона звужувалася на другому кінці і спадала вниз майже прямовисними глиняними боками. Подібність доповнювали води, серед яких гора ніби плавала, і шпичка Пальця нагадувала фонтан викидуваної морським велетнем води.

Та ареси не мали часу приглядатися горі. Вся їхня увага була звернена туди, де мала бути брама до епасительки-Ітараре.

Але ніякої брами вони не бачили – лише самий хребет гори, що тікав кудись у далечінь і там звужувався, мов вістря ножа.

Бігли, бігли...

Одне в їхньому становищі було добре: вони мали ворога в полі зору. Часом бандейранти випереджували їх то з одного, то з другого боку, часом, навпаки, ареси лишали бандейрантів далеко поза собою, бо, видно, в долині дорога також мала свої труднощі, але назагал вони йшли майже поруч. Інколи бандейранти пробували стріляти вгору, але, на щастя, їхні стріли падали марно. Зате ареси у відплату скочували вниз каміння, і цим робили серед напасників чималий заколот.

Але плем’я вже вичерпувалося цілком і посувалося вперед останніми силами. Змагання стало б взагалі безнадійним, коли б шлях, вибраний бандейрантами, не утруднювався: потоки, дуже вигідні й широкі біля чола гори, дедалі звужувалися і, приймаючи до себе допливи струмків із сусідніх гір, глибшали. Тому ареси все частіше почали вириватися наперед, і це додавало їм сили.

У тих шалених перегонах ні одні, ні другі не помітили, що в небі діються прикрі зміни: воно заволікалося різної величини, різного забарвлення і різного характеру хмарами, що звідусіль сунули на сонце, розставляючи свої тенета. І ареси помітили цю зміну щойно тоді, коли сонце піймалося в пастку, а з неба сипнуло рясною хвилею дощу.

Від холодного дощу люди відразу отямилися й зупинилися.

– Що тепер?

Аракшо засміявся:

– Добре, діти! Вже зранку знати було, що впаде дощ, але я думав, що нам на шкоду. А тепер – добре! Коли б так справжньої зливи – довелося б нашим ворогам плавати без човнів...

Однак, дощ зараз же перестав, тільки хмари закітлували ще більше.

– Вперед, ареси!

Знову бігли. Зрештою, їм лише видавалося, що бігли. Насправді ж вони ледве-ледве волочилися, падаючи з утоми.

А хребет гори тягнувся й тягнувся у безконечність, стаючи раз-у-раз вужчим. Люди почали тратити надію, що колись дійдуть до кінця, і деякі вже сідали, байдужі до того, що має статися.

– Спочинку! Хоч хвилинку спочинку! – почались благання.

Але Мадіаї знав, що, сівши на хвилинку, половина вже не зможе підвестися, і тому підганяв:

– Ще трохи, ареси! Скоро буде кінець. Тоді спочинемо. Ну ж бо, брати, ще трохи!

За якийсь час небо знову сипнуло дощем, на цей раз уже впертим і ще ряснішим, а на кінець линуло справжньою зливою.

– Скоріше, ареси, скоріше! До ночі мусимо бути в безпечному місці! – гукав Мадіаї, але його за зливою вжене було видно.

Про яку там безпеку він говорить? Навіщо та безпека? Хіба не все одно? Найкраще впасти отут під зливою і лежати нерухомо – це найкраще...

– Нуж бо, брати, ворушіться! Ірасемо, поможи Жабуру, забери в неї маля! Леонідасе, де ти? Підтримаймо Екоете, бо він упав! Де Аракшо?

– Я тут! – обізвався старечий голос крізь дощову запону.

– Добре! Пильнуйте дітей, щоб не погубилися! Ну ж. бо, ареси, ще трохи!

Злива хляпотіла злісно й завзято, знизу доносився все зростаючий шум потоків, якими брели бандейранти, але ареси вже не думали про них. Вони нічого не думали – вони були майже мертві.

Але ось несподівано війнув вітер і забрав кудить геть зі собою дощові струми, а перед мандрівниками показався довгоочікуваний кінець гори, врізувався гострим клином у якісь води внизу, і його стрімкі боки обпливали розмоклою червоною і білою глиною. Просто попереду грали якісь каламутні води, що припирали до стрімких гранітних скель.

Цього ареси зовсім не сподівалися і розгубилися остаточно: а деж та брама? І всі очі звернулися на Аракшо.

Він був розгублений і розчарований більше, ніж інші, бо зовсім не так уявляв собі оцей кінець. Але не дав нічого по собі пізнати.

– Брама мусить бути там! – упевнено вказав на скелі по другий бік води.

Витягнувши руку, втратив рівновагу, послизнувся і, щоб не впасти, несвідомо вчепився за Мадіаї. А той, не приготований і втомлений, і без того не тримався на ногах. Тож похитнувся, а що стояли обидва над самим краєм урвища – разом покотилися вниз.

З несподіванки й переляку плем’я зойкнуло в один голос. Кілька мужів кинулося на допомогу, але, тільки ступивши крок на зрадницький ґрунт, відразу поїхали за Аракшо та Мадіаї, зісковзуючи по слизькій глині. На порятунок чоловікам кинулися їхні жінки, а за ними вже почали скакати без розбору всі – старі й малі. Штовхали дітей, пускали вниз клунки, присідали, або попросту лягали і з’їздили, мов по маслі, з якої двістіметрової кручі. Писк, крик, вереск і божевільний нервовий регіт залящали далеко навкруги. Хтось роздер стегно і лишив по собі довгий кривавий слід, хтось викрутив руку, хтось комусь наїхав з розгону на голову, десь верещала від ляку дитина, десь йойкали ранені.

Але за кілька хвилин усі були внизу. Захекані, подряпані, обмащені від ніг до голови білою глиною, виглядали, мов мухи в сметані, і, дивлячись один на одного, неприродно істерично реготали.

Однак Аракшо, Мадіаї та ті мужі, що опинилися внизу перші, не сміялися. Вони вже вспіли заглянути сюди й туди, а тепер гарячково нараджувались: що робити? З гори вони з’їхали – це, може, добре, а, може, і ні. Дві ріки злизали клином кінець гори, і тепер з них валять каламутні хвилі, що набрали потужности від зливи. Злива далі висить над головою і готова кожної хвилини розгулятися знову. По цей і по той бік потоків здіймаються скелі, попереду якась непевна вода, а в руслах потоків сунеться ворог. Що робити?

– Тільки вперед! – рішив Аракшо. – До тих скель по другому боці!

– А вода? Ми ж не знаємо, що то за вода...

– Сильні мужі й добрі плавці хай спробують пошукати броду. Он плавають стовбури дерев. Хто не зможе плисти – посадимо на стовбури, коли нема броду...

Невідома вода розлилася на яких півкілометра, і по сотні метрів дійшла розвідникам попід пахи. Далі було ще глибше. Тоді, не пробуючи навіть дістатися на другий берег, плавці почали ловити плаваючі колоди і гнати їх до берега, де стояло плем’я.