Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

– Садовіть дітей! – кричав Мадіаї. – Хто може плавати – помагайте! І скоріше, бо, он, ворог іде!

Ворога, правда, ще не було ні чути, ні видати, але пригадка своє зробила. Кидаючись один поперед одного, ареси схопилися до роботи: хто поплив ловити колоди, хто шукав жердок, а хто вже розмотував шнури, щоб в’язати для певности колоди в пари. Були звичні до переправ через ріки, тож нікого не треба було вчити, що і як робити. Обставини наглили до поспіху – і праця горіла у вправних руках. В останній хвилині навіть виявилося, що перестаралися і зробили тих провізоричних плотів більше, ніж треба, бо ж усі, за виїмком зовсім маленьких дітей, плавали, як риби.

Умістилися діти, умістилися й клунки, що їх і так лишилося небагато, умістилися й ранені. Готово! Жердки вперлися в дно – і утлі плоти, підтримувані для певности по боках ліпшими пливаками, відчалили. Яка сотня людей, в тому й Аракшо, пустилися вплав самотужки.

Холоднувата вода приємно лоскотала нерви й викликала вибухи сміху й веселости. Почалися навіть перегони, хоч півгодини тому людям важко було пальцем кивнути.

Ледве відплили від берега, як знову шарнула злива.

– Пильнуйтеся! – закричав Маідаї. – Тримайтеся купи, бо готові в останній хвилині погубитися й потопитися! Що скажу на раді племени, коли треба буде здати за вас звіт?! О, хоч би вже скоріше наш морубішаба видужав, щоб я позбувся клопоту із своєї голови!

Погубитися серед такої зливи було, справді, легко, а й потопитися не важко, бо по самій середині води діялося щось небезпечне і незрозуміле: людьми й колодами почало крутити й підкидати, хоч не помітно було, щоб течія кудись бігла. Вода найбільше скидалася на озеро.

– Гей, тримайтеся, тримайтеся! – гукав Мадіаї, намагаючись вирівняти пліт, на якому лежав Татаурана. – Разом! Ану, разом!..

Але тут раптом бренькнула стріла і вп’ялилася в струпішалу колоду.

– Ворог!

– Обстрілює!..

– Уай! Мене поцілило в руку!

– Тихо! Скоріше!

Стріли фурчали і врізувалися у воду, бахнуло кілька пострілів, але, на щастя, без шкоди для аресів, тільки десь продіравило мішок з харчами.

– Рапози!

– Водоноси!

Серед непроглядної дощової мли падали злобні й образливі вигуки, напружувалися конвульсійно мускули, скреготіли зуби: щоб якось цю дивну й незрозумілу силу, яка прив’язала їх посередині води, перебороти. Плавцям здавалося, що їх хтось хапає за ноги, тягне зниз і потім знову підкидає вгору. Колоди танцювали на місці, загрозливо занурюючись то одним, то другим кінцем у брудні хвилі і гойдалися, ніби прив’язані. Дна в цьому місці не можна було досягнути навіть найдовшою жердкою, тож доводилося покладатися виключно на силу м’язів. І ареси бовталися на місці.

Врешті всі почіплялися за плоти і під команду Мадіаї дружно запрацювали ногами. Це помогло. Колоди проскочили заворожене місце і швидко попливли далі, а з ними й люди.

Дощ ніби дражнився. Поки плем’я доплило до другого берега, розпогодилося зовсім, навіть виглянуло на прощання сонце. Воно вже сиділо на хребті гірського кряжу, готове от-от скотитися на другий його бік.

І знову людей стрінуло гірке розчарування. Найгіркіше, бо завела остання надія: ніякої брами не було. Перед ними височіли скелі, звичайні собі пісковикові скелі, стрімкі, високі й голі. Тільки де-не-де зеленів на них причеплений кущ, стирчало з розколини кволе дерево, або кущилися рідкі клапті трави. Скелі виглядали так, ніби біля них хтось попрацював величезною сокирою і обстругав, бо такі дебелі кам’яні «тріски» густо встеляли підніжжя, лежали боком, або сторч і загромаджували берег. І вправо і вліво виднілася та сама картина, з тією різницею, що на місці висадки племени лишився незалитим кусник землі, а далі вода підходила під самі скелі.

Це було все.

У цілковитій зневірі, із свідомістю приречення, люди припадали до каміння і самі, здається, ставали камінням. Не питали навіть: «Що тепер?» – бо й так ясно було, що тепер – кінець.

– Дивіться, діти! – показав Аракшо на протилежний берег і усміхнувся злорадно.

Збайдужілі, тупі погляди ліниво повернулися у вказаному напрямі і побачили ворога. Положення бандейри виглядало значно гіршим, ніж положення аресів. Із щілин обабіч гори валили грізні хвилі напучнявілих рік і виривали з-іпід ніг коней і людей землю. Коні дико іржали, намагаючись вилізти на вище місце, але дарма. З одного боку – стіна слизької, розмоклої глини, з другого боку ,– камінь. Бандейранти, видно, потратили розум, бо, замість пускатися за прикладом аресів уплав через воду, почали між собою сварку.

Ареси дивилися на них байдужо, мовляв: «Ну і що нам до того? Хай там!»

– Ти не туди показуй, ти показуй сюди! – металевим голосом раптом крикнула Жаїра і, вхопивши жреця однією рукою за плече, другою вказала на скелю. – Куди нас завів своїми дурними наказами?! Дивись – тут скеля, там – вода, а над нами дощ. Нас потопить тут, як мишей! Відкривай же мерщій твою браму, бо ми змучені й голодні!

Жаїра трясла старця за плече, захлинаючись від злости, і її бліде, змарніле обличчя грало твердими жовнами. Було зовсім сіре, зовсім плоске, сказати б, мертве, коли б не ці жовна і не пекучий погляд із звужених щілин очей.

Її ніхто не любив, її слова, тон і поведінка в цей момент були зухвалі, але всі стали раптом по її стороні.

– Правда! – закричали. – Жаїра каже правду, Аракшо: відчиняй браму!

– Ми більше не можемо! Ми хочемо їсти й відпочити!

– Де брама, до якої ти нас вів?!

Аракшо дрібно затрусився й винувато спустив голову. Ніхто ніколи з ним так не говорив, навіть у молодості. А вже довгі-довгі роки він звик лише до послуху, до пошани, до обожнювання. І тепер... Що ж він винен, що так сталося? Не видумав же нічого – переказував те, що чув ще від своїх батьків. А батьки ніколи не брехали. Хіба б збрехали в цьому випадку, щоб в останній хвилині свого довгого життя Білий Крук осмішився і показався брехуном? За що ж би покарали його карою, страшнішою від найтяжчої смерти: брехун! Жалюгідний, самонадіяний брехун!

Аракшо підняв очі і післав до неба довгий-довгий, повний розпучливого докору погляд і знову звісив старечу голову на груди.

– О, дивися! – знову закричала Жаїра. – Бандейра хоче пускатися за нами! Відчиняй браму, брехуне!

– Відчиняй браму! – завторували ареси, наскакуючи на жреця і в той же час оглядаючись на другий берег, де справді перші коні вже ступали у воду. – Скоріше! Сонце заходить, зараз буде ніч!

– Хі-хі-хі! – зашелестів нараз поблизу такий неприродний і такий моторошний сміх, що в аресів волосся відразу стало дуба. – Хі-хі-хі!

Над величезною брилою каміння, що була подібна до підкови й тісно прилягала до скелі, ріс якийсь розлогий кущ, а з-під його прилиплого до стіни гілляча блищали чиїсь хижі очі й шелестів оцей несамовитий сміх:

– Хі-хі-хі!

Ареси відразу забули і про Аракшо, і про браму, і про ворога, прикипівши розширеними від жаху очима до страшної появи. А поява тим часом далі вистромила із щілини голову – і ця голова належала за всіми ознаками старезній бабі.

– Квевезу! – хотіла крикнути Жаїра, але страх скував їй горло.

Видно, що й решта з тієї самої причини не могла видобути з себе ні звука, бо стояла мовчки, хоч поява цілком доброзичливо всміхалася своїм поморщеним і беззубим ротом.

– А що? – шамкала. – Як Мараґіґана за плечі хапає, то відразу під полу до Матері, га? І дорогу знайшли, і якраз до брами трапили? Хі-хі-хі!

Суха і чорна, як корінь, рука щось пошамоталася і висунула із щілини згорток, подібний до переплетених гадюк. Цей згорток розгорнувся і повис: драбинка.

– Лізьте! – писнула баба і знову засміялася.

– Ти хто? – перший здобув із себе хрипкий голос Аракшо.

– Я? Я – сторож брами до Землі Співучого Каменя, молокососе...

Старий жрець образився:

– Даремне кпиш з моєї сивини, жінко. При твоєму віці вона не личить, бо я вже доживаю до четвертого цвітіння бамбука... – сказав з гордістю.

– Хі-хі-хі! – засміялася співчутливо баба. – То ти можеш бути мені внуком, коли так. Молодий ти, хлопче, дуже молодий! Ну, але лізьте скоро!

На цю гостинну пропозицію ареси тільки подалися назад: сторожиха таємничої «брами» видалася їм страшнішою від бандейрантів.

– Куди ж лізти? – вдав заклопотаного Аракшо.

– Як то куди?! – здивувалася баба. – Та на браму. Брама, бач, замкнена, а ключ від неї на дні Озера Кайманів. Хочеш піти принести? Коли принесеш – матимеш право мене посватати. Хі-хі-хі!

Аж тепер жрець сковзнув оком по великій брилі, що мала яких понад два чоловічих зрости і була дійсно подібна до брами.

– Га! – сказав і на всякий випадок перехрестився, віддаючи себе одночасно в опіку поганському Тупанові і християнському Богові. – Я лізу перший, діти, а ви чекайте.

Вхопився за мотузяну драбину і поп’явся по ній із спритністю мавпи.

«Куди він лізе?» – мовчки спитали себе ареси.

Дійсно, нікому не могло прийти в голову, щоб над вершком «брами» міг бути який вхід. Ріс там згаданий уже кущ, і брила вгорі трохи відставала від скелі – більш нічого. Однак Аракшо доліз до верха брили, перемахнув крізь неї в лежачій позиції і щез – кудись скотився.

На людей знову напала тривога: що зустріло там їхнього старця?

Але чекали недовго, бо ось поворушилися гілляки і крізь них пролізла голова – на цей раз Аракшо.

.– Лізьте, діти, сміло! – весело й бадьоро запросив жрець. – Трапили ми, куди хотіли! Лізьте, тут добре! Ого, а вони таки пливуть!

І враз ніби земля загорілася під ногами аресів: ось за цим плескуватим каменем, що прилип до скелі, їх чекав спокій і відпочинок, а позаду напирав ворог, що ніс смерть.

– Скоріше, скоріше!

І люди кинулися до драбинки. Підсаджували ранених, передавали з рук в руки дітей, а міцний Аканґасу, що цілу подорож через рану в стегні лишався непомітним, тепер випростувався, поставив на свої плечі Арусаві й так зробив другу живу драбину, по якій дряпалися отроки. Долізши до верха «брами», люди протискалися у вузьку щілину і, здавшись на волю Божу, котилися кудись вниз.

А в куточку щілини знову показалася розпатлана сива голова Сторожихи і заблищали чорні мишачі очка – цілком наче тарган, причаєний у шпарі біля печі. Вона дивилася на води і злорадно хихотіла:

– Хі-хі-хі! Допливають до середини! Але переплисти середину Передбрамного Озера не так легко, ні! А що, а що?! Ось зараз ще Мати Ітараре піділлє вам водиці із свого дзбанка – і тоді побачите! Ого, і дощик припускає! Скупаєтеся сьогодні за все життя! Так, скупаєтеся гарно і попливете чистенькими до Озера Кайманів! Каймани вже давно голодні – будуть раді вам! Хі-хі-хі!

Мадіаї, Акангасу й Арусаві, що лишилися останніми, почули, як десь угорі щось гуркнуло, зашуміло, а потім могутнім водоспадом ринуло у Передбрамне Озеро. Побачили також, як плавці, що змагалися з хвилями посередині води, закрутилися у вирі, мов корки, і почали плисти кудись на схід усе скоріше і скоріше. Іржали жалібно коні, в розпуці кричали люди, устя річок, що витікали обабіч гори Камінного Пальця, викидали все потужніші води, а на кінець густа запона нової зливи і вечірній морок прикрили все...

Ітараре

Ріка Ітараре належить до найцікавіших явищ природи Південної Америки. Починається вона в гірському кряжі Паранапікаба, тече з півдня на північ, пробігає кордоном сучасних штатів Парана й Сан Павло і нарешті впадає в ріку Паранапанема. По прямій лінії ріка Ітараре біжить на просторі 200 кілометрів, але справжній її шлях значно довший, бо вона весь час в’ється поміж крутими примхуватими берегами, поступово ухиляючись на захід, творить безліч водоспадів, урвищ, печер, і, що найцікавіше, значну частину своєї дороги пропливає під землею.

Місцевість обабіч цієї дивної ріки ще й два століття пізніше описуваних тут подій лежала пусткою, яку із страхом обминали мандрівники, а понура слава про неї збереглася ще й досі. І лише під кінець 19-го століття на лівому боці Ітараре почали з’являтися населені пункти, а правий її берег поміж течією ріки й гірським кряжем Серра да Фратура і по сьогодні заселений слабо, нараховуючи ледве кілька скупчень, як от Фратура, Ітапоранґа та Ітараре. І хоч клімат та природні багатства цього краю дають широкі можливості для розвитку, невдячний терен і бездоріжжя, навпаки, спиняють усякий поступ.

Ітараре в перекладі з індіанської мови означає точніше «Камінь, в якому шумить вода», але мешканці пралісу, що живуть майже первісним життям в околицях Ітараре, тлумачать цю назву як «Проклятий Камінь». І власне серед тих, ще далеких від цивілізації, автохтонів наприкінці минулого століття жив переказ про красуню Жаїру, що покохала білого чоловіка...

* * *

Так, отже, перелізши через «браму», ареси опинилися в широкому й похмурому підземеллі, де палало вогнище, розложене старою господинею, що назвала себе Сторожем Ітараре. Не хотіла назвати свого властивого імени, та, зрештою, ареси її про це й не питали, вдоволяючись самим «титулом», і хоч «Сторож», чи, зручніше, Сторожиха відразу виказала до прибульців найбільшу доброзичливість, – усі старалися триматися далі від неї.

А Жаїра просто тремтіла перед цією таємничою бабою і, зашившись у найтемніший кут підземелля, невідривно водила за нею переляканими очима.

«Чи вона рідна сестра Квевезу?» – рішала питання дівчина.

А Сторожиха була справді двійником ворожки з печери в Канавієйрас: та ж сама відвисла нижня губа, те саме скудовчене сіре волосся, той самий беззубий, запалий рот, той самий зловісний, шелестячий сміх і ті ж самі тьмяні, сльозливі очі, здібні нараз темніти, молодшати і загорятися живим, гострим блиском. Тільки була ще більше обідрана від Квевезу, бо, замість блюзчини, у неї лишився самий комір, і на ньому та на рубцях від колишніх рукавів звисав якийсь чорний нагрудник, а спина до пояса була зовсім гола. Від пояса висіло щось, що колись називалося спідницею.

«Ми ще стрінемося з тобою...» – звучала в вухах Жаїри погроза Квевезу.

Невже справді зустрілися?

А Сторожиха метушилась по підземеллі, дибаючи своїми тонкими, кочергуватими ногами, підкидала дров до вогнища і вказувала сухіші кутки, де можна було розміститися.

– Обсушуйтеся, грійтеся і відпочивайте, – гостинно запрошувала вона. – Але нагодувати вас не маю чим – даруйте. Звідки одна стара баба може набрати їжі на стільки людей? Хі-хі-хі! – і закашлялася від диму.

Але ареси мали ще власні харчі, тож не лише самі їли, але й Сторожиху нагодували. Зігріті вогнем, заколисані шумом зливи, що десь бушувала поза підземеллям, виснажені своїми пригодами, засипали один по одному, навіть не скінчивши вечері...

Спали дуже довго, прокидалися, щоб вдоволити голод, і знову спали, байдужі до пори дня і до всього іншого, крім своєї втоми. Скільки це тривало – ніхто не знав. Може, два дні, може, і більше.

Господиня тим часом пильнувала вогнища, щось ворожила біля Тіні й ранених та бавила дітей, які виспавшись досить скоро, почали шукати розваг і руху. Відчувши серцем у страшній з виду бабі приязну людину, вони відразу прилипли до неї, як до рідної матері. Ходили за нею по підземеллі, тягнули її за космики сірого волосся, заглядали в беззубий рот і напихали в нього все, що знаходили в харчових клунках. Маленька Ґвабіроба навіть ухитрилася впхати бабі в уста величезного засушеного жука-носорога – найціннішу свою власність, якою так дуже пишалася, і в першій хвилині баба мало не вдавилася. Закрила уста рукою, вдала, що ковтнула, але коли Ґвабіробі очі налилися сльозами жалю, – витягнула жука десь із-під свого нагрудника.

– Бачиш, твій жук виліз бабі через груди, – сказала.

Це викликало серед малечі подив і радість.

– Ще! З’їж його ще!.. – кричали діти.

Сторожиха покірно «ковтала» жука і витягала його то з-поза вуха, то з-поза спини. Діти реготали, аж падали, баба хіхікала разом з ними, і невідомо було, кому забава справляє більше втіхи: дітям, чи самій бабі?

Від лікування ранених і хворих Сторожиха усунула всіх і проявила таку майстерність, що навіть Аракшо мусів признати себе у порівнянні з нею невігласом. Він взагалі пройнявся великою пошаною до цієї жінки й не мав сили дуже протестувати, коли вона його й далі називала хлопчиком, або синком. Зрештою, вони обидвоє найскоріше зблизилися і заприязнилися. Ще коли решта спала покотом, обидвоє сиділи біля вогнища й розмовляли. Сторожиха, правда, не відповідала на питання Аракшо, і сама нічого не питала – більше снувала вголос свої власні думки, а жрець їх слухав.

Обхопивши руками зігнені гострі коліна і спершись на них підборіддям, Сторожиха злегка погойдувалася і ніби співала, ніби скаржилася:

– Давно вже я не чула ніякого іншого голосу, крім свого власного... Говорю до скель, до води, до звірів, до власного серця... Вже й забула, як інші говорять... Тільки часом у снах мені вчуваються дитячі голоси... Чи ти любиш дитячі голоси, хлопче?

– Люблю...

– Коли б так можна слухати їх день і ніч, день і ніч... – говорила замріяна Сторожиха, не зауваживши відповіді. – Слухати, слухати, дивитися на них, торкатися їхніх маленьких тіл... Я давно забула про це щастя... Ні, не забула! Я тужу за ним, я згоряю від цієї туги! Ти не знаєш цього, сину, бо ти завжди бачиш дітей...

Потім вона оповідала про підземелля:

– Сто рукавів у ньому, а від кожного рукава – сто інших рукавів, переплетених між собою, мов клубок сплутаної пряжі. Хто потрапить у нього – не вийде більше. Але я знаю тут усе. Напомацки знайду дорогу. Мала час пізнати кожний камінь і кожну шпарку... Виведу вас у долину. Гарна долина! В ній повно сонця й зелені, але що будете їсти? Дикі овочі не родять круглий рік...

– Посадимо дещо. Наші люди вміють обробляти землю, – вкинув Аракшо.

Але Сторожиха мов би не чула його:

– Риби багато в ріці, смачної риби: піранканжуби, мамбіжуви, піяби, корімбати, сагіру, аламбарі і всякої іншої... Тільки – що ж з риби? Самою рибою не проживете... Звіря можна також вполювати... Для мене одної звірини вистачало: вб’ю оленя – і на місяць маю. Але вас багато. Скоро виб’єте все, – решту порозганяєте – тоді як? Ой, не будуть діти більше бабі рота напихати – видеруть у баби й те, що вона собі роздобуде. Голод буде!

– Ми не думаємо тут довго сидіти, – обізвався Аракшо, затривожений таким понурим пророцтвом. – Ми мусимо вийти для великої справи. Ти нам покажеш дорогу, правда?

– Вийти, вийти! – передражнила баба. – Куди вийти? Тут буде голод, там – ворог. Нема куди йти – скрізь біда.

Аракшо почав розтолковувати їй докладніше наміри аресів, але вона його не слухала.

– Ви ще добре трапили, – тягнула своєї. – Через Передбрамне Озеро не завжди можна перейти. Бачив, що робилося з водою на середині? Через цілу середину дно Озера тріснуло від краю до краю, а в тріщині ще є діра аж на другий бік землі. У добру погоду води Передбрамного Озера тікають у тріщину і забирають з собою все і кожного безумця, що зважиться ступити у них. Але в дощ вода не вспіває витікати дірою в дні, тріщина заповнюється – і крізь неї можна переплисти. Та не довго так буває, бо в Озеро скоро набігає води, а коли ще Мати Ітараре лине в нього зі свого переповненого дзбанка, що є високо в горах, – тоді Передбрамне Озеро виходить з берегів і стрімголов летить в Озеро Кайманів...

Хоч відомості були цікаві, Аракшо нетерпеливився:

– А на захід можна буде вийти? Нам найліпше вийти на захід!

– На сході ворог і гори, на південь – ворог і гори, на північ – ворог і гори, – не то давала ухильну відповідь, не то думала вголос Сторожиха. – А на захід Ітараре-ріка. Страшна вона і неприступна, бо хоронить її потужний Камінний Дух. Він мовчазний і вимагає від інших також камінної мовчанки. Хто зрадить його таємниці – карає смертю. Ти мусиш принести йому жертву. Поведу тебе до його печери – побачиш...

* * *

Гора, в якій ареси відпочивали й перечікували негоду, нагадувала собою величезну почорнілу і скаменілу губку – така вона була діркувата й багата у всякі дивогляди. Ареси на власні очі бачили в ній підземні озера, джерела, водоспади, що при світлі смолоскипів навівали млосний жах. Потім, виходячи із свого сховища, мусіли дряпатися по каміннях вгору, або спускатися в якісь яри, що видавалися в темноті безоднями. І врешті, коли по довгій мандрівці опинилися на вільному, напоєному сонцем погожого ранку повітрі, не могли собі повірити – таким щастям їм це видалося.

– Ну, ви вже тепер не потребуєте моєї помочі, – сказала Сторожиха. – Але я вас завжди матиму на оці. Прийду непрохана раніше, ніж настане скрутна хвилина...

Хіхікнула на прощання і полізла назад у пащу тунелю, з якого щойно вийшла.

Постоявши мить, діти з криком і сміхом кинулися у той бік, де чулося потужне гудіння води і виднівся урвистий берег. Бігли навперейми, але, добігши до краю, стали, мов укопані: сподіваної ріки не було. На її місці зяяла якась прірва, з дна якої доносився моторошний стогін, рев і клекотіння. Діти з острахом подалися назад, безмовно переглянулися між собою і кинулися чимдуж до старших, щоб поділитися з ними новиною.

Місцевість була гарна, але ні в кого не викликала захоплення. Досвідченим оком ареси скоро оцінили її і зрозуміли, що їх чекає важке життя. Мальовничі гори із сходу добре боронили від небезпеки, але не обіцяли поживи, горбкувата місцевість їжилася уламками скель і не лишала багато місця під управу, а ріка справді викликала страх і недовір’я. Схована в землі, вона високо підносила західній берег і лише десь далі, де терен сходив униз, давала до себе крутий і вузенький доступ. Цим доступом був потік, що біг із сходу і, промивши глибоке річище, вливав свої води до Ітараре.

З розчаруванням і важким серцем ареси взялися до роботи: позводили оки, вичистили й вирівняли ґрунт під майбутню радну площу, викопали ганчарну піч, а тоді заходилися біля всяких інших справ. Головною з них було – вишукати кусника землі й обробити під майбутнє поле.

Але найбільше часу відбирало полювання і риболовство. Двісті шлунків вимагали щодня поживи, а її важко було роздобути.

Сторожиха казала правду: племені в недалекому майбутньому загрожував голод. До врожаю треба було чекати кілька місяців, а в аресів лишилося дуже мало кукурудзи, фасолі й мандьокових балабушків. Мадіаї з першого ж дня зарядив скрайню ощадність на ці рештки, але бачив, що й найбільша економія ситуації не врятує. Асусаві цілими днями мок у ріці, ловлячи рибу, кількоро чоловіків неустанно полювали, а у висліді плем’я могло раз у день наїстися риби, а раз на три дні з’їсти по кусникові м’яса з оленя, паки, чи капібари. Решту надолужував кожен, як міг: хто підбив птаха, хто піймав черепаху, а хто знайшов у лісі якийсь овоч. Тому всі, як Божого змилування, чекали на одужання Татаурани, вірячи, що він щось придумає. Але ослаблений морубішаба якось дуже поволі вертався до здоров’я, і Аракшо суворо заборонив його турбувати, а навіть наближатися до нього.

Змарніла, аж прозора Жаїра не цікавилася ні майбутнім племени, ані не поділяла його турбот. З’їла, що приберегла мати, виходила поза оселю й блукала, як запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Ніхто не зауважив, як при виході з підземелля дівчина раптом нагнулася, щось підняла з землі і, мало не скрикнувши, затиснула в кулаці. З того часу ходить Жаїра, мов запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Не бачить людей, не чує голосів, не розуміє їх і все шукає чогось у землі. Часто нагинається, підносить і, або розчаровано відкидає свою знахідку геть, або, злодійкувато оглядаючись, ховає. Потім тікає в якусь закутину, висипає знахідки на землю, перебирає їх уважно і знову частину викидає, а частину ховає в пазуху.

Якось-то її на цьому зайнятті переловив Пірауна.

– Жаїро! – крикнув злякано. – Навіщо це? Що ти робиш?!

Сполохана криком, дівчина затряслася і накрила блискучу купку руками.

– Іди геть звідси! – воркнула крізь стиснені зуби. – Яке тобі діло?!

– Мені велике діло, дитино! – зашептав благально Пірауна, присідаючись побіч. – Хіба ти забула, що оповідав Васко? Можеш збожеволіти від цих камінців, як ті бандейранти. Пам’ятаєш?..

Жаїрі відразу стало холодно, і їй видалося, що справді відчуває на собі морозний дотик божевілля. Але вперто відповіла:

– Не бійся, нічого зі мною не станеться! Іди собі!

Але Пірауна не відходив. Він просив, він благав, він переконував:

– Не станеться, кажеш? Воно вже сталося, Жаїро! Я помітив, що ти ходиш, як заворожена, але не знав, чого. Викинь, моя дитино, ці камінці й не дивися більше на них! Мені стає страшно, Жаїро! В ріці я бачив кращі речі: там є правдиві великі діяманти... Але навіщо вони? Нас чекає голод. Над цим треба думати. О, ти ще ніколи в житті не голодувала і не знаєш, що це таке! Кажу тобі ще раз: покинь камінці – ними не наїсися. Іди ліпше до лісу, збирай овочі, суши їх, бо минуться – і тоді пожалуєш.

Пірауна говорив запально, майже із сльозами в очах, але Жаїра, хоч у неї бігали мурашки поза спиною, уперто відповідала:

– Іди собі геть! Іди собі геть!

Однак, бачачи, що Пірауна не відступає, сама схопилася, згорнула камінці й побігла, кинувши злісно через плече:

– Ніде від тебе спокою немає! Лазиш постійно по п’ятах...

Задихана, вскочила в оку і впала в гамак. Серце тривожно товклося в грудях, а в голові шуміло від розбурханої крови. Думала над тим, що сказав Пірауна. Може, він має рацію – може, Жаїра й справді починає божеволіти, не помічаючи того? Адже й увісні ввижаються їй дорогоцінні каміння – гори каміння! Вона ні про що інше не може думати – тільки про багатства, розсипані по цій дивній землі. Он Пірауна каже, що в ріці є великі діяманти. Жаїра досі знайшла один – і той невеликий. Решта – переважно аквамарини і дві грудки золота. Знайшла без ніякого труду – отак собі підняла з землі. Це означає, що, коли б пошукати добре, – можна було б зібрати незлічені багатства. Але треба цим зацікавитися, треба, замість ловити рибу, шукати в ріці діамантів, треба робити так, як роблять білі. О, ці вміють перетерпіти все! Зате по кількох місяцях стають багачами. І то не біля Ітараре, де скарби валяються просто під ногами, а в значно скупішій місцевості. Адже, коли шукачеві вдасться знайти один діямант на місяць – це уважають щастям. А Пірауна каже, що бачив багато їх у ріці і навіть не зігнувся, щоб підняти! Ну, що ж, – звичайно, дикун. Усі вони, як один, дикуни! Нічого не тямлять Мозоляться біля управи поля, ганяють лісами за звіриною, за овочами, гниють у ріці за рибою, а найціннішого не бачать. За яку кару доля зв’язала її з цим дурним племенем?! Коли б, замість аресів, тут був лише десяток таких Маврикіїв, чи Макуків, – можна було б чудеса зробити!

Дівчина думала, думала і додумалася до того, що її почала трясти лихоманка. Тоді вона злякалася. Знову пригадалося їй оповідання Васка й осторога Пірауни. Справді, можна захопитись цією небезпечною грою, збожеволіти. Бо чи ж в силах людина сказати собі: «Годі!» – коли знає, що кожен день, кожна година дає все більші й більші багатства? Жаїра не змогла б себе зупинити, знає це напевно. Вона шукала б і шукала б, збирала б і збирала б – і їй завжди було б мало. Чи ж це вже не є початок божевілля?

Жаїра постаралася зосередитися і перевірити себе. Але, що більше зосереджувалася, то ясніше їй здавалося, що вона справді вже душевно хвора. На неї сунуло щось холодне, темне, волохате, несамовите! Ще мент – і буде кінець.

– Ай!!! – вереснула вона диким голосом і схопилась! В порожню оку вскочила перелякана Жабуру.

– Що тобі? Чого ти кричала? – спитала.

– Нічого, – відповіла збентежена дівчина, обтираючи холодний піт з чола. – Видалося мені, що в гамаку лежить гадюка, а то шнурок...

Вийшла на двір, на світло і попростувала до жінок, що ліпили з глини посуд. Сіла близько коло Сабії, шукаючи при боці матері захисту перед самою собою, і поволі заспокоїлася.

«Це Пірауна мене злякав, – розважала себе. – Не треба нічого думати – і все буде добре. Я зовсім не божевільна – здорова. Була б божевільною, коли б не скористала з того, що дає оця земля. Ні, я не божевільна. От, наперекір тому Пірауні, знайду доступ до ріки і пошукаю там діамантів. Ми ж не вік тут сидітимемо. Підемо скоро звідси геть, і тоді більше не буде такої нагоди»...

А все ж страх не покидав її, і десь у підсвідомості все ворушився сумнів, що розростався і знову сунув на неї холодною волохатою потворою. Коли полягали спати, Жаїра кілька разів зривалася й сідала в гамаку, стискаючи груди руками. Аж мусіла встати Сабія і, порадившись з Ірасемою, напоїла її настоянкою з листя тімбо, після чого дівчина, постановивши собі покинути забаву з камінцями, заспокоїлася і заснула.

Але ранком почалося ще гірше. Жаїру з одного боку палило бажання зійти до ріки, а, з другого боку, навівали на неї жах нічні примари і згадувалася тверда постанова. Раз так, а раз так – і це могло справді довести до божевілля. Приглушений рев ріки, що виривався з глибокого провалля, ходив за дівчиною вслід, лякав її, а одночасно й манив, тягнув до себе з непереможною силою.

І врешті дівчина зрозуміла, що безсила цьому покликові опертися. Як маніяк, тинялася сюди й туди, все більше віддаляючись від оселі і все ближче підходила до урвища. Вкінці стала над ним і пішла його краєм проти течії ріки, Тряслася і холоділа.

«Чого я така чудна? – намагалася себе заспокоїти. – Ріка, як ріка. Ну, тече вона в прірві. Чи ж то мало рік тече в прірві? Мало ми їх перейшли? Піду й подивлюся. Буде вигідний доступ – зійду, не буде – вернуся. Он Арусаві цілими днями сидить у воді, гурма дітей при ньому – і не бояться. Чого ж би я мала боятися?..»

Розмовляючи сама з собою, непомітно зайшла дуже далеко і врешті знайшла те, чого шукала: кам’янистий берег трохи подався назад, а по ньому, ніби вирубані людськими руками, збігали вниз нерівні східці.

Жаїра стала над ними й завагалася. Невидима вода ревіла тут особливо голосно, а східці скручували поміж двома стінами і пропадали за виступом.

Іти, чи ні?

Жаїра обережно поставила ногу на першому східку, готова кожної хвилини скочити назад, але нічого не сталося. Навпаки, сонце світило так яскраво, всюди було так спокійно, що на страх не лишалося місця. Тільки всезростаючий рев води боляче бив у вуха, аж голова від нього розсаджувалася.

Закривши вуха руками, Жаїра сходила все нижче, нижче, поки сходи, зробивши ще один різкий поворот, не відкрили перед нею видовища, від якого вона попросту скаменіла: ціла маса вод потужної ріки летіла стрімголов через величезну скелю, падала із страшної висоти вниз і, ревучи, пінячись та клекочучи, щезала десь під тією самою скелею.[32]32
  У цьому місці, що називається Фуніл («Лійка») Ітараре має 24 метри ширини, 42 метри глибини і випливає з-під землі 80 метрів нижче.


[Закрыть]

Приголомшена величавим видовищем, а ще більше гураґаном звуку, Жаїра наоспіх сходила долі, забувши вже про мету свого приходу. Ступила на дно провалля і пішла вниз, куди повинна була текти Ітараре. Але ріка щезла, лише під ногами стугоніла й здригалася земля, а відгуки водоспаду громами билися у камінних берегах урвища.