Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)
Ольга Мак
Жаїра
Історичний роман з бразилійського життя
Другий том:
На волі
1958
Накладом Видавництва «Гомін України».
Торонто, Онтаріо, Канада
Бібліотека Видавництва «Гомін України» Ч. 9
Обгортка роботи Б. Стебельського
Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo) Publ. Co. Ltd.
Copyright
Перші кроки
– Втомилася дуже, доню?..
Жаїра гнівно роздуває ніздрі, нетерпеливо знизує плечима і, навіть не глянувши на Сабію, простягається на високо вимощеній постелі.
Дурне питання! І навіщо його повторювати кілька разів на день? Адже й так видно, що вона не просто втомлена, а виснажена до краю. Оця проклята мандрівка через ліси, де людина почуває себе так, ніби її зав’язали в мішок з колючим хабаззям*; оці виверти й коріння під ногами, ця постійна настороженість перед усякими небезпеками, і цей страшний тягар на душі – чи ж це мало? Дівчина схудла, ледве ногами пересуває, пристає, а мати все питає, чи вона не втомилася? Діставши відповідь, або ні, починає зовсім непереконливо потішати, що терпіти вже недовго, що вони скоро прийдуть кудись і там усе вже буде добре. А куди прийдуть? Чим буде добре?
– Жаїро, я розітру тобі ноги, хочеш?
Дівчина мовчки обертається горілиць і на знак згоди підставляє матері спочатку одну, а потім другу ногу. Сабія обережно стягає черевики, обтирає вогкою ганчіркою ступні доньки, намащує їх жирною мастю і починає масажувати. Вона знає, що ці масажі справляють приємність доньці, і тому пропонує їх при кожній зупинці. Мій Боже, Сабія зробила б не знати що, щоб тільки облегшити своїй єдиній дитині мандрівку, щоб прогнати смуток з її чола, щоб привернути веселість того незабутнього першого ранку після втечі з рабства. Але Сабія не знає причини смутку доньки, не може вгадати, чого саме їй потрібно, тож бодай розтирає їй ноги. Жаїра тоді робиться якоюсь спокійнішою лагіднішою, і це вже тішить Сабію.
Весело потріскуючи, розгоряється багаття, на західній частині неба погасають в останніх відблисках сонця перісті хмари, щось тихенько оповідає перлистим голосочком поблизьке джерело, а сонний уже ліс починає загортатися величною тишею. Сабія пестливо приговорює до доньчиних ніг, поза багаттям червоною тінню нипає* Пірауна, а Кумаже з Арусаві десь над берегом ріки білують на вечерю впольовану дику козу. У височині з’являється перша зірка, і Жаїра, помітивши її, пригадує собі легенду про Кунумі Маніпуера Ґвара...
«... І лише коли вони прийшли до Сантосу, і Сімон показав молодій полонянці всі свої добра й багатства, вона змінила ненависть на любов та погодилася стати дружиною сеньйора де Са»...
Жаїра далеко від думки, щоб осуджувати «Найкращу Зірку», навпаки, вона вповні її розуміє. Котра ж би жінка не прихилилася до лицаря, який, взамін за нужденне животіння в тростяній оці[1]1
Ока – індіянська халупа. (Тут і далі у виносках примітки авторки. А примітки упорядника інтернетної публікації до інших маловідомих слів, позначених у тексті зірочками (*), надані наприкінці книги.)
[Закрыть] серед дикунів, давав справжнє життя заможної пані? А ось вона, Жаїра, навпаки, мусить зректися мрії про таке «справжнє життя» й засуджує себе на животіння в індіанській оселі.
У дівчини тужно щемить серце, коли уявляє собі своє майбутнє, і тепер їй зовсім незрозумілими стають радість і щастя, з якими зустрічала перший ранок своєї волі.
Їхній човен загнало сильним вітром далеко від берега на схід, і там вони висадилися на безлюдний острів, щоб перечекати бурю. Над ранком стихло, і стомлена Жаїра заснула Коли ж зійшло сонце, Пірауна збудив її й радісно заговорив:
– Вставай, Жаїро, і подивись, як гарно! Ось тобі сонце, ось – небо, ось – море, ось – ліс. І все твоє! Бери його, скільки хочеш, і тішся, бо ти вже вільна! Уга-га-га-гей-гей-гей!..
І Жаїра справді тішилася, справді відчувала себе власницею сонця, неба, моря, лісу – цілого всесвіту! Вона скакала по березі разом з усіма, вигукувала на цілі груди: «уга-га-га-гей-гей-гей!», а потім, купаючись, кидалася від батька до матері, від Кумаже до Арусаві, хапала їх за шиї і перекидала у воду. Від Жануарії – похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара – не лишилося нічого. Сонце й море сполоскали з неї поволоку цивілізації, вилущили її з усіх суворих приписів добре вихованої панни й повернули її пралісові. Тепер вона була лише дикункою-індіянкою Жаїрою. Вона по-дикунському раділа, по-дикунському вигукувала й була щасливою, щасливою!..
Бавилися всі п’ятеро, мов діти, і навіть завжди похмурий та зосереджений Арусаві весело порскав, спльовуючи солону воду, і показував свої щербаті зуби, що заступало в нього сміх.
Голодні, як вовки, але бадьорі й відсвіжені, присіли по купанні до великого мішка, який дбайлива Сабія заздалегідь напхала всяким їстивним добром, і їли довго, завзято, з насолодою.
– Чи й наші пани вже снідають? – обізвалася Сабія.
– Ге, коли їм сьогодні снідання смакує – хай мене мавпа оближе! – негайно відгукнувся Кумаже, вишкірившись пилками своїх зубів.
– Хто втратить нараз п’ятеро своїх найкращих рабів – втратить неодмінно й охоту до їжі, – переконано сказав Арусаві й запхав при цьому в уста цілий кукурудзяний балабушок величини доброго постола.
– До ста чортів!!! – схопився Кумаже, наслідуючи дона Ґабрієля. – Маврикіє, Жвоне, Васко! Сідлайте коней, випускайте собак – треба їх дігнати!..
– Іга-га! Іга-га! – заіржав він, удаючи коня.
– Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! – став накарячки й почав нюхати землю. – Був дощ, і ми не чуємо запаху слідів, Гав-гав-гав! Що тепер робити?..
– Піймайте мені мою Жарі, мою рабиню! Давайте її зараз же сюди!
Кумаже то ставав на ноги, то плазував на чотирьох і так уміло представляв сцену, що решта товариства зі сміху качалася по траві.
– А хвіст? Де твій хвіст? – спитав Арусаві. – Кінь і пес мусять мати хвіст.
– До ста чортів! Я забув свого хвоста! Де ж він? Ага, ось!..
І Кумаже зірвав очеретину з шовковистою китицею на верху, приклав її до того місця, де повинен був бути хвіст, а тоді продовжував свою гру. Правда, стояв уже не «на чотирьох», а лише «на трьох», бо однією рукою мусів притримувати очеретину, але це нічого не шкодило. Вдаючи коня, він спускав свого імпровізованого хвоста вниз, удаючи собаку, задирав його вгору, або крутив ним, як млинком. Він корчив плаксиво-розгублені гримаси, як донна Ізабелла, підкочував очі під лоба, як Анна-Марія, тупав ногами, як дон Ґабрієль, а врешті змучився сам і змучив усіх надмірним сміхом.
– Вернись назад, Арусаві, і переконайся, чи не є там усе так, як я показував, – сказав накінець. – Коли не так – то хай мене мавпа оближе!
– Я не хочу вертатися назад, – відповів Арусаві, – але, коли ти хочеш, я можу також показати, що з тобою зроблять, як нас упіймають...
Це не був тільки жарт, а й пересторога, важливість якої всі зрозуміли без дальших пояснень. Тому зараз же човен витягнено далеко на берег і добре замасковано, жарти й вигуки припинено.
– Поховайтеся добре всі й лягайте спати, – наказав Пірауна. – Я лишуся сторожити. Потім сторожитиме Арусаві, а на кінець – Кумаже. Ідіть.
Вибравши добре місце, всі, крім Пірауни, полягали на відпочинок у холодочку. Жаїра, поклавши голову на рам’я матері, заснула твердо й солодко, а коли прокинулася, сонце вже стояло добре з полудня.
Непривичний у таку пору сон розслабив її, розморив і лишив по собі почуття досади та пригнічення. Хотіла скупатися, але Арусаві остеріг її, що по морю сновигають рибальські човни, тож можуть помітити. Батько й Кумаже спали, з Сабією якось розмова не клеїлася, і, не маючи що робити, дівчина взялася переглядати клунок із своїми речами, що їх Пірауна викрав уночі. Розстеляла шовкові сукні й спіднички, розкладала прикраси, – зовсім так, як робила це в своїй кімнаті, – і дивилася на них з жалем і смутком, прощаючись у думках з минулим. Пощо їй тепер шовки й оксамити, навіщо тоненькі ланцюжки, дрібні намиста й делікатні сережки, коли в пралісах ходять наго, а прикраси уважаються тільки тоді гарними, коли вони великі і яскраві? Перед ким вона може похвалитися цим добром? Хто його оцінить? Яку вартість воно матиме і для інших, і для неї самої?
Жаїра кусала уста й ледве стримувала ридання. Коли б можна було – вернулася б назад тієї ж самої хвилини. Але шлях повороту був відрізаний...
Кілька днів тривав тяжкий марш через праліси, і Жаїрі він видавався суцільним безглуздим кошмаром. Інколи її охоплював такий розпач, що мала охоту впасти на землю й завити диким звірем. Здавалося, що все майбутнє життя складатиметься з цієї нестерпної блуканини в задушливих обіймах нетрів, де за кожним стовбуром причаївся страх. І хоч батько та Кумаже, ідучи попереду, вибирали й розчищали дорогу, вона не бачила нічого у віддалі двох кроків перед собою. Кожний дотик обвислої галузки чи ліяни примушував її здригатися, кожного разу, ступивши ногою, вона чекала, чи не вкусить її гадина, кожна зупинка батька викликала в неї переконання, що їм загрожує напад хижого звіря, або якась інша небезпека. Це була жахлива подорож, що шарпала нерви, виснажувала тіло й доводила до божевілля. З радістю зідхала, коли виходили на відкриті місця, але, на жаль, їх не було багато, та й ті треба було уникати. Спішно переходили через галявини, або голі кам’янисті горби, інколи йшли водами потоків, а тоді знову лізли в осоружний, непривітний ліс, повний таємниць і небезпеки.
Перед вечором звичайно зупинялися десь над берегом ріки. Сабія розкладала вогонь, Кумаже й Пірауна заходилися білувати впольовану звірину, а мовчазний Арусаві, що походив з племени риболовів, ішов ловити рибу.
Жаїра, як упривілейована, не брала в тих клопотах ніякої участи. Скидала тяжкі черевики й розлягалася проти вогнища, де мати завжди приготовляла їй м’якеньку, добре вимощену постіль.
Взагалі про неї дбали, як про малу дитину: Кумаже зривав для неї найкращі овочі, мати носила її клунок, а навіть щербатий похмурий Арусаві всміхався приязно, подаючи їй найсмачнішу рибу. Тільки одна Жаїра йшла вдягнена і взута з легеньким мішечком за плечима. Решта ж була нага, опоясана, за індіанським звичаєм, вузькими набедренниками, та мала ще забандажовані вузькими пасками полотна ноги від щиколодок до колін так тісно, що мускули набрякали, мов шнури. Та це саме було нібито гарно, бо свідчило про силу.
Жаїра завжди була переконана, що вона міцна, звинна* й витривала, але тепер втрачала віру в себе. Справді, сила, що її мала аж надмір для домашнього життя, показалася мізерною в боротьбі з пралісом. Вона вичерпувалася з кожним днем усе більше, бо і ночі не приносили потрібного відпочинку. Дівчина погано спала, дарма що втома залізним тягарем привалювала голову, зліплювала повіки й ломила тіло. Вона схоплювалась на кожний повів вітру, на кожний підозрілий шелест у хащах і довго прислухалася крізь оглушливе гупання власного серця і шум власної крови, що вирувала у вухах. Перечекавши трохи, лягала знову, щоб за кілька хвилин знову схопитись і знову прислухуватися. І лише на світанку, коли прокидався ліс, опановувала її непереможна сонність. Але саме тоді невеличкий табір мусів звиватися й знову рушати в дорогу, щоб якнайскорше і якнайдальше втекти від небезпеки.
Так минали дні, і Жаїра втратила їм рахунок.
Аж якось в пообідню пору натрапили на виразну стежину, і Кумаже, випнувшись, як струна, усім своїм бронзово-мускулярним тілом, почав нюхати і слухати.
– Оселя близько, – зголосив по хвилині шепотом. – Я чую дим...
– Я також, – підтвердив Пірауна. – Треба піти на розвідку...
– Чого там! – обізвався позаду Арусаві. – Підемо просто. Приходимо ж з миром. Не бійтеся...
Порадившись трохи, товариство рушило обережним кроком далі.
По упливі якої години ліс розступився, розкриваючи вид на невеличку індіянську оселю, що півколом своїх стіжкуватих ок припирала до ріки. Посередині окаети[2]2
Окаета, або окара – площа серед халуп, де відбуваються також і ради племени.
[Закрыть] горіло кілька вогнищ, біля яких сиділи нагі чоловіки й жінки. Діти бігали довкола, вправляючись у стрілянні з лука, чи метанні списа, а частина їх хлюпалася при березі в ріці. По всьому видно було, що оселя мирна і не має війни з іншими племенами, про що свідчив загальний спокій і відсутність варти.
Новоприбулих помітили, як тільки вони вийшли з лісу. Голови всіх повернулися в їхню сторону з виразами німих запитів в очах і так застигли. Ніби фільмова стрічка зупинилася в бігу, і рух постатей припинився, поставивши акторів у неприродні пози.
А новоприбулі, завагавшися хвилину, пішли до найближчого вогнища й мовчки почали одне за одним сідати: спочатку чоловіки, потім Сабія, і нарешті – непевна й перелякана Жарі.
Пірауна, Кумаже й Арусаві повагом позапалювали свої люльки від вогнищ і тоді почали обдаровувати тютюном чоловіків племени, що підходили з різних сторін і сідали поруч, або ставали за спинами гостей.
Минуло кілька хвилин у мовчанці.
– Може, ви голодні? – спитав урешті якийсь кремезний чолов’яга, що мав до половини обгризене ліве вухо.
– Голодні, – відповів Пірауна. – Не їли від ранку.
На ці слова господарі заметушилися, і за кілька хвилин перед прибулими вже стояли на плетених і дерев’яних тацах м’ясо, риба, овочі та білі балабушки з висушеної потертої айпі, що заступають індіянам хліб.
Гості накинулися на їжу і їли довго, багато, поки не наситилися. Одна тільки Жаїра обмежилася тим, що поколупала трохи риби та лизнула дикого меду, почуваючи себе вкрай збентеженою під численними поглядами жінок, що безцеремонно заглядали їй просто в уста.
По обіді Пірауна розв’язав один з клунків і витягнув звідти гарний великий ніж.
– Хто у вас вождем племени? – спитав.
– Я, – відповів той з надгризеним вухом, ласо поглядаючи на ніж. – Мене звуть Іакума.
– А мене звуть Пірауною. Дарую тобі, Іакумо, цього ножа. Він міцний і гострий.
Усі очі заздрісно повисли на ножі, а Іакума, прийнявши цінний подарунок, зараз же зняв з шиї разок намиста, мистецьки нанизаний з мавп’ячих зубів, і подав Пірауні.
– А я тобі дарую намисто, – сказав. – Воно дуже гарне.
За прикладом цих двох вождів пішла і решта, обмінюючись стрілами, люльками, сагайдаками та іншими дрібницями.
Коли цим способом між гостями і господарями була нав’язана дружба, Пірауна почав:
– Ми всі втекли з рабства. Ось тут – моя жінка, а оце – моя донька, що виховувалася в домі білих. Ці два мужі – мої побратими, хоч ми колись належали до різних племен: я – з ґварані, Кумаже – з ґваяназес, а Арусаві – з тамойос. Ми тікаємо геть, щоб приєднатися до своїх племен.
Господарі оселі відразу насторожилися, а Іакума спохмурнів зовсім.
– Ми – каріжо, – сказав сердито, – і тепер у мирі з білими. Наш спільний великий морубішаба[3]3
Морубішаба – вождь племени.
[Закрыть] вже давно ходив до Кананеї і там розмовляв з морубішабою білим. Білий морубішаба був дуже ласкавий до нашого морубішаби, обдарував його гарними речами й обіцяв, що білі більше не нападатимуть на племена каріжо, зате наші племена мають допомагати в усьому білим, як також ловити всіх втікачів з рабства й віддавати їх назад у руки білих.
Почувши це, гості зараз схопилися з місць, але не встигли більше нічого зробити, бо опинилися в руках переважаючої кількости господарів оселі.
– Браття! – кричав Пірауна. – Чи ж звичай вашого племени дозволяє видавати мирних гостей у руки ворогів?!
– Каріжо ще не вкрили себе такою ганьбою! – образився Іакума. – Але ми вірно тримаємо обіцянки й уважаємо ворогів наших приятелів за наших ворогів!
– Ворогів?! – пручався Пірауна. – Після того, як ми курили й їли при вашому вогнищі, після того, як ми обмінялися подарунками, вважаєте нас своїми ворогами?
– Ми не знали, що ви втікачі, – спокійно відповів Іакума. – Коли б знали – не дозволили б вам наблизитися до наших вогнищ і не прийняли б ваших подарунків...
Зчинилася бійка. Каріжо намагалися повалити гостей на землю й пов’язати їх, а ті відбивалися руками та ногами з люттю хижих звірів, що вступили в смертельний бій.
– Запроданці! Бугри![4]4
Бугри – зневажлива назва в індіянській мові, що означає «носій води». «Бугри» стало також зневажливою кличкою племен, які служили білим.
[Закрыть] Міхоноші!.. Рапози[5]5
Рапоза – бразилійська лисиця, подібна зовсім до великого щура. Дуже смердяча.
[Закрыть] смердячі! – вигукували Арусаві й Пірауна.
– Хай мене мавпа оближе, коли я бачив бридкіших людей!.. – хекав Кумаже, б’ючи ногами.
Жінок не зачіпали, але Сабія дерла собі нігтями груди й голосила, заливаючись сльозами, а Жаїра, відскочивши набік, причаїлася, як пантера, і злобно виблискувала очима, готова вчепитися в горло кожному, хто б важився до неї наблизитися. Тряслася, мов у лихоманці, а думка її в той час напружено працювала, шукаючи виходу із становища.
– Стрівайте! – крикнула нараз так пронизливо і так грізно, що всі здригнулися. – Стійте, зрадники! То ви виламуєтеся з-під наказу великого морубішаби, який має проголосити війну смерти білим від усіх індіянських племен?!.
Питання спаралізувало як господарів, так і пов’язаних уже гостей, і всі здивовано повернули голови в бік дівчини.
– Війну смерти? Хто? Де? Коли? – почали падати довкола питання, повні здивування і страху.
– Не може бути ніякої війни смерти з білими, бо наш великий морубішаба... – почав Іакума, але Жаїра не дала йому скінчити.
– Що ти знаєш про великого морубішабу?! – кинула різко й згірдливо. – Великий морубішаба має стати, як колись великий Аімбіре, на чолі всіх індіянських племен, а я буду його жінкою!
Несподівана заява мала наслідки удару обухом в тім’я, і найбільше приголомшила Пірауну з товаришами. Вони витріщили очі на дівчину і стояли, мов скаменілі.
Іакума нічого не міг зрозуміти й нетерпеливо поскуб себе за обгризене вухо:
– Як кажеш, дівчино? Ти маєш стати жінкою великого морубішаби?..
– Так! – хоробро брехала Жаїра. – Великий морубішаба хоче помстити кривду, що йому мене не віддали. Він давав за мене білому морубішабі десять звіриних шкір, мірку жовтого піску, п’ять разків намиста й сіть на ловлю риби, але той не схотів. І тоді великий морубішаба сказав:
«Ти не хотів узяти викупу й не хотів бути моїм приятелем. Тепер не будеш мати ні викупу, ні приятеля». А я сказала: «Морубішабо, мій пан не буде мати і рабині: ще не зміниться тричі місяць на небі, як моя мати прийде до тебе в оку і повісить мій гамак над твоїм». Морубішаба відповів: «Приходьте. Коли твій гамак повисне над моїм, і ми обоє підемо увечорі в ліс, щоб назбирати дров для нашого окремого вогнища, – тоді я кину бойовий клич до всіх племен, стану на їхньому чолі та проголошу війну смерти білим».
Усі з глибокою увагою слухали вигадок Жаїри, а батьки її, Кумаже й Арусаві пройнялися незрозумілим страхом до цієї дівчини, що так гладко й переконливо брехала.
Тільки Іакума ніяк не міг того всього второпати й далі немилосердно скуб своє надгризене вухо:
– Ти щось не те говориш, дівчино... Нема звичаю, щоб мати дівчини приходила до майбутнього зятя в оку й вішала доньчин гамак. Звичай каже матері юнака приходити до оки молодої й вішати гамак майбутнього чоловіка...
– Ха-ха! – засміялася Жаїра. – Куди ж мала прийти з гамаком мати великого морубішаби? До дому білого пана? Ми ж не маємо своєї оки.
Відповідь була мудра, але Іакума мав ще сумніви:
– І великий морубішаба каріжо вже старий. Він має багато дорослих синів, то як би хотів тебе за жінку!
Жаїра на хвилину втратила під ногами ґрунт, але відступати було ніяк, тож вона, зібравши всю свою відвагу, заговорила із ще більшим запалом:
– Ти говориш про той черепок, що залишився від давньої слави дзбанка великого морубішаби? Ха-ха! Сьогодні вже кожен птах у лісі знає, що дні його почислені. Ось незабаром на великій ньємонґабі[6]6
Ньємонгаба – рада племени, або племен.
[Закрыть] племен каріжо мають обрати нового великого морубішабу, що є наймудрішим з усіх мужів, і має таку силу, що голими руками ловить великих ягуарів. Знаєш про нього?
– Ні, – признався Іакума.
– Шкода! – зідхнула Жарі. – Незабаром, однак, дізнаєшся. І я раджу тобі пізнати його, як приятель, а не як ворог, бо майбутній морубішаба не знає миру з ворогами й образи не дарує...
Нема, звичайно, потреби пояснювати, що каріжо забули вже про свій намір, і гості, вмить звільнені з сириці, сиділи біля вогнища на давніх місцях. Були збентежені, злякані й не мали відваги глянути один одному в очі. Може, вперше за своє життя пізнали почуття стиду, хоч і не знали, як його назвати. Були сердиті на господарів оселі, але одночасно й жаль їм було обдурених, а Жаїра видавалася їм страшнішою й огиднішою від «міхоноші» білих. Дарма що дівчина врятувала їм життя, вона стала для них чужішою від ворожо наставлених «бугрів».
Тим часом каріжо, начебто й не трапилось нічого, порозсідалися ближче до гостей і наперебій почали їх випитувати про все, що стосувалося майбутніх виборів нового великого морубішаби й війни смерти проти білих. І не знати, до чого б ті випитування довели, коли б хитра Жаїра не припинила розмов, і цим не врятувала своїх із халепи.
– Великий морубішаба велів не говорити про ці справи! – сміливо встрянула в розмову. – Він боїться зради тих, що готові за подарунки й ласку білих виявити їм усе...
– Серед нас нема зрадників, дівчино! – схопився обурений Іакума.
– Не говори, ми вже бачили... – зневажливо всміхнулася Жарі й примусила ватажка зніяковіти.
Сабія, не менше від інших здивована поведінкою та словами доньки, в душі пишалася нею: «О, моя Жаїра недарма виховувалася в домі білих! Вона напевне мудріша від наймудріших мужів з усіх племен і зуміє їх усіх водити довкола свого пальця. Їй би морубішабою бути, великим морубішабою!..»
А каріжо з усіх сил старалися направити заподіяну гостям кривду: поназносили знову їжі й питва, наново обдаровували їх усякими речами та навперейми розважали розмовами. І гості скоро забули про поганий випадок, бо, як справжні сини пралісу, не вміли довго таїти в серці злість. Ворожнеча скінчилася з моментом закінчення боротьби, і тепер усі були в згоді.
Між приязною гутіркою Пірауна закинув питання про настрої інших племен та їхнє наставлення проти білих.
– Ті племена, що живуть ближче побережжя, – охоче пояснював Іакума, – всі з білими в мирі. Ті, що миру не прийняли, повтікали на захід сонця. На півночі від нас, поблизу Пеабіру, вже майже нема індіян. Білі одних винищили, других забрали в рабство, а є ще й такі, що поприставали спільно до великих осель, де сидять білі піяґи[7]7
Піяґа – по-індіянському означає «жрець», «шаман».
[Закрыть] і вчать про свого білого Бога, – тут Іакума сердито сплюнув. – Сидять разом всуміш і не воюють між собою! – пояснив таким тоном, ніби оповідав про якийсь ганебний злочин. – Їм не можна воювати між собою, не можна слухати власних вождів, не можна мати власних піяґ, бо білі піяґи на те не дозволяють. Чи ж це не сором? Бути в мирі з білими – це так. Але прийняти їхніх піяґ за морубішаб?! Навіщо здався такий морубішаба, який не дозволяє воювати, брати здобич і бранців? Та ще тепер, коли білі дають за бранців намисто, ножі, п’янке питво й багато всяких інших гарних речей! Ми, от, недавно билися з шавантес і погромили їх ущент. Посіли їхні оброблені поля, повипивали їхнє питво, позабирали зброю й начиння, а до того піймали стільки бранців, що, коли б на одного бранця брати один палець, то треба було б посадити трьох мужів і давати всі пальці на їхніх руках і ногах. Так! Ми забрали їх усіх, пов’язали й повели до Кананеї. Але по дорозі зустріли білих і виміняли у них багато сережок, нараменників, два ножі, одну сокиру, два міхи з напоями і ще одну таку річ, що там напевне сидить якийсь веселий бог... Ану, сину, – звернувся він до підростка, що сидів біля нього, – піди й принеси. Покажемо гостям... То був зиск! – оповідав далі. – А ті, що слухають білих піяґ, ніколи такої здобичі не матимуть...
Незабаром вернувся хлопчик і приніс звичайний бубон з дзвіночками. Отже, за бубон, два ножі, сокиру, два міхи напоїв і всякі мідяні та скляні дріб’язки віддано в неволю шістдесят людей! Зазнавши її на собі, Пірауна мало не казився, така його лють брала, але він лише гірко усміхнувся і сказав їдко:
– Дійсно, зиск неабиякий... Як бачу, то вам добре з білими...
– Добре! – підтвердив Іакума, не помітивши насмішки. – У білих завжди щось можна виміняти, коли бути з ними в мирі. Але, звичайно, було б ліпше, коли б не вимінювати, а просто забрати. О, в білих є безліч усякого добра! Виповісти їм війну смерти – і відвоювати все-все! Так, мудро каже той майбутній великий морубішаба: на війні смерти проти білих зискаємо більше, ніж від миру...
Жінки й дівчата племени каріжо мало цікавилися розмовами, що їх вели чоловіки. Натомість пообсідали Сабію й Жаїру, як мухи м’ясний недогризок, і з палкою цікавістю приглядалися до їхніх клунків. Пробували навіть заглянути до середини, але Жаїра їх зупинила:
– Не торкайтеся! Там сидять зав’язані злі духи білих і Журупарі,[8]8
Журупарі – в індіянському повір’ї злий дух.
[Закрыть] якого ми піймали в лісі. Коли випустите їх – нашлють на вас вогонь і всякі хвороби.
Перелякані дикунки відразу повідсувалися на поштиву віддаль від страшних мішків, хоч і позирали на них з подвоєною цікавістю. Пробували випитувати дещо, але ні Жаїра, ні Сабія не виявляли ніякої охоти до розмови. Жаїра справді не вважала їх гідними своєї уваги, а Сабія, ідучи за прикладом доньки, стримувала свої бажання.
Так пересиділи біля вогнищ аж до пізнього вечора, а потім господарі звільнили для прибулих п’ять гамаків у своїх оках і запросили їх спати.
Жаїра з насолодою розтягнулася у вигідному гамаку й наказала матері:
– Гойдай!
Сабія покірно стала в ногах доньки, почала колисати її, мов малу дитину, і раділа при тому, що хоч тепер може вчинити те, за чим тужила багато років тому.
Місячне сяйво вповзло крізь отвір і розляглося, ніби вірний пес на сторожі, біля входу в оку, і очі дівчини, звикши до теміні, почали розрізняти окремі предмети. Блукала поглядом по нагих постатях дикунів, по різному господарському та мисливському начинні, що лежало й висіло на сволоках оки, або валялося на землі, і порівнювала це все до розкішного дому де Лара і до своєї кімнатки. Отже, так виглядає воля, яку їй обіцював Пірауна! Ось так виглядатиме майбутнє мешкання власниці неозорих лісів, гір, річок і сонця! Чи ж не краще було лишитися в рабстві і мати попросту маленьку кімнатку, завішану взірчастими матеріями, застелену килимами, причепурену гарними мебельками?
«Рабство»! «Воля»! Які беззмістовні слова!
Серце Жаїри скиміло, аж поки вона, приспана рівномірним погойдуванням гамака, не заснула міцно і спокійно.
А Пірауну колисала журба, і він не міг спати.
«Чи ж то всі племена ведуть тепер таку торгівлю з білими, чи то лише каріжо так упідлилися? – питав темряву. – Ґварані славилися за мого часу як найхоробріші й найнепримиренніші вороги білих, але й каріжо запекло билися проти наїзників. Тепер каріжо помирилися, стали водоносами й міхоношами ворогів... То, може, і ґварані також? Але тоді куди підемо? Куди?»
Пірауні ставало страшно, і великий світ, куди намовив вийти доньку й дружину, видавався йому тепер тісним міхом. Одночасно якраз сьогодні прийшла йому інша думка: «Праліси є безмежні, є величезні гірські кряжі, серед яких ще можна знайти безпечний куток і сховатися. Але чи життя має бути грою в хованку до смерти? Чи життя взагалі є життям, якщо людина не має права вільно рухатися по рідній землі?»
Поснули господарі оки, заснули й Кумаже та Арусаві, спала вже й Сабія під Жаїриним гамаком, тільки Пірауна ніяк не міг заснути і пролежав, як то з ним завжди бувало в хвилини неспокою, до самого ранку з розплющеними очима.
Коли ж зійшло сонце, збудив своїх і наказав збиратися в дальшу дорогу. Надаремне каріжо припрошували погостювати в них кілька днів, надаремне просила про відпочинок Сабія, вказуючи на стомлену Жаїру, – він не погодився.
– Не час відпочивати, – казав. – Там же десь великий морубішаба чекає на тебе, щоб ти повісила Жаїрин гамак в його оці... – і гірко посміхнувся.
Каріжо разом із своїм вождем Іакумою прощалися з гостями дуже приязно, додатково обділивши всіх новими подарунками, харчами на дорогу й запасом стріл, а кілька чоловіків запропонували свої послуги, щоб вивести мандрівників кращою дорогою далеко за оселю.
– Великого марубішабу напевне знайдете над рікою Іґвапе. – радив Іакума. А найліпше буде вам іти берегом ріки Прадо. Там знайдете багато наших родів.
Усе плем’я вийшло за окаету попрощатися з гостями. Вигукували й вимахували руками їм у слід, прохаючи переказати великому морубішабі про їхню вірність і готовість підтримати війну смерти з білими, або яку завгодно іншу, на яку лише їх покличе новий морубішаба всіх племен каріжо.
Пірауна бурмотів щось невиразне, мовчазний Арусаві взагалі нічого не відповідав, тільки Кумаже шкірив свої хижі зуби й посміхався на всі боки.
– Хай мене мавпа оближе, коли я забуду бодай одне з тих слів, яке почув тут! – двозначно запевнив він, лукаво підморгуючи. – Хай мене мавпа оближе!..
Сонце щойно підводило заспану голову з зелених подушок обрію, як мандрівники під проводом кількох каріжо рушили в дальшу дорогу. Посувалися просто на північ і спішилися пройти до спеки якнайбільше, тому майже не говорили між собою. Тільки Кумаже, що йшов попереду, докладно випитував у каріжо про найближчі оселі й їхні настрої.
Перед полуднем провідники попрощалися й вернулися, а втікачі, вибравши догідне місце під групою пальм на березі ріки, сіли відпочити.
Майже мовчки посідали їсти, мовчали й після їжі, аж поки врешті не заговорила Жаїра:
– Не можна нікому признаватися, що ми втекли з рабства.
– Як же тоді? – скоса подивився в її бік Пірауна.
– Нам треба змовитися і, на випадок потреби, водне оповідати ту саму історію.
– Брехати? – спитав Пірауна,
Жаїра знизала плечима й не відповідала.
– У нас у племені казали, – несподівано обізвався Арусаві, – що хто бреше, не походить з добрих людей.
– А ґварані кажуть, що батьком брехні є страх, – задумано кинув Пірауна. – Брехати – значить боятися. Ґварані не знають страху і тому не брешуть ніколи.
– То вернися до каріжо і скажи їм правду... – глумливо порадила Жарі.
– Навіщо вертатися? Тепер уже не вернуся. Але вчора був би не брехав, коли б мене навіть силою відвели до Ґабрієля, – з похмурою завзятістю відповів Пірауна.
– Хі-і-і! – засміявся Кумаже. – Ґабрієль щедро винагородив би твою правдомовність канчуками! Коли не так – хай мене мавпа оближе! І хоробрість та сила ґваранського мужа показалася б менше вартою, ніж хитрість молодої рабині. Коли не так – хай мене мавпа оближе! Кожен має велику силу й велику відвагу, коли вступає в бій із слабшим від себе, але, коли стає до боротьби з сильнішим – мусить вдаватися до хитрощів. Я оповім вам казку про рапозу й ягуара.
Казку про рапозу й ягуара всі знали, але немає в світі такого індіянина, який би відмовився вислухати навіть всоте ту саму історію, яку і сам уміє добре оповісти. Тож і тепер усі, навіть Жаїра, посідали зручніше в півколо і приготовились слухати Кумаже.
А Кумаже вийшов на середину півкола під пальму й почав:
«Рапоза полювала в лісі й зустрілася з ягуаром.
"О, нещастя, – подумала, – яґуар, безперечно, мене з’їсть".
– Що ти тут робиш? – спитав яґуар.
Рапоза відповіла:
– Я шукаю міцних ліян, щоб прив’язатися до дерева. Сюди незабаром прийде Великий Вітер і може понести мене з собою.
