Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)
О, як Жаїра її ненавиділа! Ненавиділа подвійно тому, що ще й боялася її. І за що Татаурана проявляє таку ніжність до неї, таку виїмкову дбайливість?! Адже самі лише гострі, кістляві плечі цієї півживої потвори можуть викликати жах і обридження. А руки, худі, мов висушене коріння іпекакуаньї! А та жалюгідна одежа, пофарбована в чорно-сірі плями женіпапо. Ще й дихавиця при тому! Ну-ну, є чим привабити!..
А Тінь далі переслідувала її своїми пильно-прилипчивими очима і не пропускала нагоди, щоб не зачепити.
– Чому ця рабиня завжди ходить, як запаморочена? – питала дівчат, хоч дивилася в той час на Жаїру. – Чи її тягне назад під канчук білих панів?
– Ні, – відповіла котрась, – її вже не тягне назад. Вона одружиться з Татаураною.
– І морубішаба справді хоче її за жінку? – дивувалася Тінь.
– Ні, хоче напевне тебе, таку красуню! – іронічно кинула через плече Жаїра.
Тінь раптом дзвінко засміялася:
– Чи ви чули, сестрички, щоб хтось хотів одружитися з власною тінню? Ха-ха-ха! Але рабиня любить казки, а в казках бувають усякі небилиці...
Жаїра готова була її вбити. Вона пильно слідкувала за нею й Татаураною і бачила, що вони часто подовгу бувають разом. Про що говорять? Не могла підслухати, бо чуйне вухо морубішаби здалека пізнало б її найтихіші кроки. І вона злостилася від усе більшої заздрости, а Татаурана ставав для неї все більш привабливим.
Але він з нею після останньої розмови не хотів говорити. Навіть квітів не казав класти на гамак – взагалі не помічав. А, коли ненароком зустрівся з нею, хмурив брови і мовчки проходив мимо. Став знову холодним і неприступним, ще неприступнішим, як давніше.
І все це примушувало Жаїру страждати. Тепер їй хотілося, щоб Татаурана знову говорив про кохання, щоб знову з’являлися свіжі квіти на її гамаку, щоб знову цілував її так, як колись цілував на березі ріки.
Але Татаурана був далеким і чужим. Невже справді любить свою тінь?
Жаїра в’янула з туги і жалю.
Аж одного разу їй таки вдалося підслухати їх! Сиділи обоє під стіною оки й у загальному передвечірньому гаморі, що панував в оселі, не почули, як вона причаїлася побіч.
– Що ж ти робила сьогодні? – питав Татаурана.
– Скінчила вишивати чорного крука на білій одежі Білого Крука. Він був дуже радий, коли це побачив.
– Ти всім несеш радість, дівчино... А що ще?
– Плела з дівчатами гамаки, сортувала зела на сушення, чистила рибу, писала з дітьми нові слова на піску і... більш нічого сьогодні не зробила, морубішабо...
– Більш нічого? Ой, неправду кажеш! Найголовніше забула.
– Ні, нічого не забула, морубішабо.
Татаурана ласкаво засміявся:
– Наймиліше в тобі те, чого сама не знаєш. А не оповідала дівчатам про індіянку Гвапорунґу, яка відкинула любов свого Соко, коли дізналася, що він за винагороду став провідником для бандейри? А не оповідала хлопчикам про хороброго малого Жассу-Ассу, який ціною свого життя врятував плем’я від загибелі?
– Це ж не робота, морубішабо...
– Це важливіше, Тіне моя, від плетення гамаків, чищення риби й перебирання зел. Я тільки вступив до оселі, як хлопчики прибігли до мене, заявляючи, що кожен хоче бути малим Жассу-Ассу. А вони ж – майбутні мужі й вояки! Ти справді щедро платиш свої борги, Тіне моя! І мудро придумала своє ім’я: тепер я знаю, що навіть при моїй відлучці на оселі лежить тінь моїх думок і моїх стремлінь. Я не знав у перший день, який скарб привіз до оселі...
Помовчали.
– А ти сьогодні знову картала Жаїру? – якось сумно і з ваганням спитав Татаурана.
– Я хочу, щоб вона стала гідною тебе, морубішабо... – винувато зідхнула Тінь.
– А печеш словами, немов вогнем...
– Рабство душі можна випалити лише вогнем...
– А я все вірю, що його вилікує свіжий подих волі.
– Заглибоко в’їлося тавро в її душу – подих не поможе...
– Вона нещасна, Тіне моя...
– Вона – рабиня, морубішабо...
– Вона – жертва того зла, що панує на нашій землі, Тіне. Коли б не було рабства – не було б і рабів. Чужинецьке поневолення страшне не тим, що несе рабство фізичне, а тим, що виховує духових калік. Не всі такі сильні, щоб протиставитися йому душею і в рабстві залишитися вільними. Багато є таких, що визнають лише свободу тіла, і за неї влазять духом у ярмо. Я на власні очі бачив багато чистокровних індіян, які вже здобули освіту й маєток, які втерлися в середовище чужинців і тепер соромляться і свого походження і своєї мови. Вони більші португальці, ніж самі португальці, і гордяться тим, що порвали зв’язки, які лучили їх з предками.
– Морубішабо, – попросила Тінь, – не говори мені нічого про них! Я знаю і про Араріґбою і Тібірісу, які за право називатися де Соузами проміняли свою честь і гідність. Але про них я найменше хочу слухати. Для мене сам португалець, еспанець, чи голландець, не є такий ненависний, як той індіянин, що перестав бути тим, ким є, а хоче стати кимсь іншим. Тому я так картаю ту рабиню, тому я хочу розбудити сором в її душі...
Знову замовчали на хвилину.
Потім почувся тихий і болісний голос вождя:
– Скажи мені, як це так, дівчино? Ти – тінь, а кидаєш від себе тепло і ясність, а вона, навіть вбрана в одежу кольору сонця, кидає від себе тільки чорну тінь. Чому?
– Це дуже мудро, морубішабо, і я не можу тобі відповісти...
– Я також ні. Але найдивніше мені, що, не дивлячись ні на що, я її так шалено люблю. За що?
– Мабуть, за те, що вона твоє призначення.
– Правда... Ти знаєш, Тіне моя, – сповідався далі Татаурана, – що я сам себе ненавиджу за свою любов до неї. Адже я не є таким м’яким, а не в силах видерти з душі кохання. Чи це не слабість?
– Ні, морубішабо. Слабість буде тоді, коли чинитимеш по волі рабині. Коли ж підкориш кохання почуттю обов’язку і чести – даси доказ своєї сили. Що більше кохання зможеш підкорити, – то сильнішим виявишся. Імбуй – найтвердше дерево, але і під його кору може влізти черв. Та чи це буде доказом м’якости імбуя? Чи імбуй перестане бути імбуєм від того, що під його корою щемітиме біль від червоточини?
– Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?! – з зойком вихопилося в Татаурани.
У відповідь почувся рух і відгомін бистро тікаючих ніг: Тінь побігла, не давши ніякої відповіді.
Посли вертаються
Латинська мудрість каже: «Посівши – не цінимо, втративши – оплакуємо».
Правда, Жаїра ще не втратила Татаурани цілком, але розуміла, що може втратити, і це її дуже боліло. Підслухана розмова не заспокоїла, навпаки, додавала ще більше жалю й злости. Татаурана й далі гнівався на неї, а вона в усьому винуватила Тінь. Бо ж це вона, ота синьоока дихавичниця, під’юджує його проти Жаїри, понижує її в його очах, радить стоптати кохання задля якихось там неіснуючих обов’язків. Вона штовхає його до згуби, в той час, коли Жаїра бажає йому тільки добра. Хай би покинув свої небезпечні затії – мав би щастя, а з ним і Жаїра. Так ні ж! Влізла поміж них ота осоружна Тінь і колотить. Коли б не вона – Татаурана трохи погороїжився* б, але врешті піддався б. Піддався б напевно, бо Жаїра зуміла б з часом скорити його своєю вродою, своїми ласками і своїм розумом, як скорюється все дике – звірину, чи людину – однаково.
Але «ота» стала на перешкоді. Вона страшна й небезпечна навіть у своїй немочі. Вона вже полонила Татаурану своєю душею, хоч та душа ледве тримається тіла. Татаурана називає її «своєю тінню» і боліє, що Жаїра не подібна до неї. Хто зна, що з того може вийти?
З Жаїрою не хоче говорити, не дивиться в її бік, а з Тінню сидить годинами. Чи ж не миліше для нього було б при боці коханої дівчини, ніж у товаристві півживої «своєї тіні»? Якийсь такий він дивний!
Хоч... Ні, він не дивний – він попросту хоче зломити Жаїру своєю впертістю і поставити на своєму.
Ну, що ж! Жаїра згодна вдати переможену, щоб тільки доступити до нього знову, щоб взяти його в свої руки. А там... Там видно буде, хто сильніший: вона, чи Тінь?
Однак, навчена попередньою поразкою, Жаїра вже не буде такою необережно-відвертою. Вона не прийде до нього отак ні з сього, ні з того. Вона вичекає зручного моменту, коли Татаурана буде чимсь розчулений, як тоді, по розмові з ґвалашами. Тоді він буде м’який, легше піддасться...
Але якось бажаний момент не приходив, а натомість обставини складалися так, що Татаурану обсідали все інші клопоти й турботи.
По-перше, скоро після того, як ареси погромили «мирних купців», недалеко оселі з’явилися незнайомі індіяни з племени каріжо. Зустрівшись з мужами в лісі, заявили про свою миролюбність, однак до оселі не хотіли зайти, посилаючись на великий поспіх. Куди йшли і чого – не сказали. Тільки випитували про це й те, а врешті дуже втішилися, коли довідалися, що ареси недавно прийняли до себе п’ятьох утікачів з рабства. Тоді пішли геть.
Хто вони були і чого шукали? Чи трапили сюди випадково, чи мали якусь мету?
Обережний Татаурана велів триматися на осторозі й постійно цей наказ повторював. Але ніде нічого не було чути, й ареси марне ламали собі голови над підозрілим випадком.
Крім того, в оселі наростала тривога в очікуванні послів. Минуло вже понад два місяці, а їх не було чути. І цей неспокій змушував до пізньої ночі палити вогнища на площі, а біля них гуртував мужів, що сиділи мовчки, задумані й тривожні, неохочі до жвавіших розмов.
Найбільше ж журилися жінки послів, а Сабія частіше мала заплакані очі й скаржилася перед донькою:
– Нема нашого Пірауни, Жаїро...
– А я винна? – нетерпеливо відповідала дівчина. – Було не пускати.
Сабія жалісно хитала головою і йшла до інших жінок, з якими могла досхочу наплакатися й нажуритися.
Аж ось у неділю перед вечором прибігли хлопчики, які бавилися в лісі, і повідомили, що вертається Мадіаї з Ґрашаїнем і Жараракусу. Вони ходили до найближчих племен, тож і не дивно, що повернулися перші.
Заметушилася оселя, загомоніла й почала готуватися до зустрічі післанців. Юнаки навипередки побігли зустрічати поворотців, жінки роздували багаття, готуючи їжу, а мужі сходились на окару й сідали в коло плече-в-плече. Послали й по старого Аракшо, і той у супроводі двох чоловіків уже повагом сунув до гурту, ступаючи серед хмар пороху по промітаній дорозі.
І коли здорожені післанці вступили в оселю – все вже було приготоване. В радному колі для них лишено почесне, вистелене шкурами місце побіч Татаурани.
Троє мужів привітали збір і втомлено розсілися на шкурах. Від них забрали зброю, підсунули їм їжу та питво, і натовп затих, чекаючи у тривозі, яку звістку доведеться почути. А післанці були хмурні й прибиті. Мовчки їли й пили та не дивилися ні на кого. Справа була ясна: не пощастило. Однак, ніхто нічого не питав, ніхто вголос не висловлював своїх думок, і всі терпеливо чекали, поки прибулі не вдоволять голоду і спраги.
І щойно тоді, коли вони повідсували від себе рештки їжі та випалили люльки, почалася рада.
Слово забрав Мадіаї, як старший посольства:
– Ми йшли, йшли, йшли. Ми питали по дорозі індіян, де є племена тінґві і як знайти їхнього головного морубішабу. В оселях нас приймали з миром, давали їсти і дозволяли ночувати. Але мало осель. Зовсім мало тепер осель по лісах. Лишилися лише мирні племена, а ті, що на воєнній стопі з білими, зникли. Тінґві також у мирі з білими. Вони стоять на полях Курі Тіба[25]25
Місцевість, де тепер столиця штату Парана – Курітіба.
[Закрыть]. Їх є багато, і ми прийшли до них. Їхній головний морубішаба називається Арапуті. І ми спитали: «Де є Арапуті? Нас прислав морубішаба Татаурана і рада племени аресів. Хочемо говорити з Арапуті». Але його не було. Він пішов кудись із білими рити землю, щоб здобувати золотий пісок нарівні з рабами. Пху!
Мадіаї презирливо сплюнув, а за ним сплюнули на знак салідарности й два інші посли.
– Тоді послали по Арапуті, – продовжував оповідач, – ми чекали. Чекали багато днів, бо далеко кудись зайшов великий морубішаба, залишивши своїх людей на малих морубішаб окремих племен. А племена живуть немов раби: рубають ліс і доглядають худобу білих. Чи то не ганьба?
– Ганьба! – притакнула рада в один голос.
– І врешті прийшов Арапуті, – тягнув далі Мадіаї. – Ми все йому сказали, як нам наказала ньємонґаба, ми не загубили ні одного слова. Так, чи ні, брати Ґрашаїне і Жараракусу?
– Так! – притакнули запитані. – Ми донесли всі слова в наших устах.
Мадіаї продовжував:
– Арапуті вислухав нас і сказав: «Тінґві не підуть на війну смерти проти білих. Нам війна непотрібна. Ми з білими в мирі і вони нам не роблять ніякої кривди. Вони б’ють і ловлять лише тих, які не хотять їх слухати. А хто згідливий, тих білі не зачіпають. Перекажіть вашому морубішабі, щоб він також з білими погодився, і буде вам усім так добре, як і нам. Навіщо війна? Для чого шукати нових ворогів, коли й так маємо їх досить поміж собою? На нас тепер уже ніхто не важиться нападати з сусідніх племен, бо білі з нами». І ще сказав Арапуті так: «Наша земля велика й багата. Стане для нас, стане й для чужинців. Ми не даймаки. Білі дають нам гарні подарунки, а ми мали б для ник жалувати землі? Землі вистачить усім».
Тоді ми сказали: «Наша земля велика й багата – правда. Але ми можемо сіяти і збирати, або випасати худобу для себе самих. Для чого нам чужинці? Ви працюєте на чужинців, раби працюють на чужинців. Будемо ліпше працювати самі для себе». На це Арапуті відповів: «Нам не треба сіяти і збирати для себе, і худоби нам не треба також. Ми не звикли того робити для себе».
Тоді ми спитали: «Чому ж вам не треба для себе того, що робите для чужинців?» Арапуті відповів: «Бо ми дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші і розумніші від нас. Ми не любимо індіян – ми любимо чужинців. Чужинці дають нам заробити. Вони кажуть, що ми, тінґві, найліпші серед усіх племен, бо ми слухаємо їх і допомогаємо їм. Ніколи не підіймемо зброї на білих!»
І ми ще раз питали: «Чи ж справді білі ніколи вам не зробили ніякої кривди?»
Арапуті сказав: «Колись було таке, але давно. Колись наші предки воювали з білими смертельно. Але потім помирилися. Помирилися тоді, коли вони нам допомогли розбити плем’я "волохатих". "Волохаті" давно вели війну з нами, бо колись на полюванні в убитому олені знайдено дві стріли: одна була нашого вояка, друга – вояка з "волохатих". Наше плем’я казало, що здобич нашого вояка, а "волохаті" – їхнього. І з того почалася війна. Ми покликали на поміч каріжо, а вони – "зелені животи". І так воювали довго. Аж прийшли білі й нам допомогли. Ми побили "волохатих", а "зелені животи" загнали за ріку Іґвассу. І з того часу білі стали нашими приятелями».
І коли Арапуті так сказав, Ґрашаїнь оповів казку про оленя і ягуара. Хай він повторить, як оповідав...
Не зважаючи на невідрадні вісті, рада висловила бажання послухати відому вже легенду про оленя й ягуара, і Татаурана дав дозвіл.
Ґрашаїнь відразу встав і, тріпнувши своєю стрепіхатою чуприною, почав оповідати, його уважно слухали, дивувалися й раділи, як звичайно, схвалюючи оповідання вдоволеними вигуками.
А Татаурана тимчасом покинув думками радне коло племени, не чув того, що оповідав Ґрашаїнь, весь заглибившись у той куточок душі, куди не допускав нікого і куди сам заглядав із страхом.
«Ми є дикі. Ми не можемо зрівнятися з чужинцями, бо вони сильніші й розумніші за нас... Ми не любимо індіян... Землі вистачить усім...» – дзвеніло й гуділо на різні тони в нього у вухах, і він так виразно уявляв собі ніколи не баченого Арапуті, що вимовив ці слова. Не вперше бо чув таке, хоч трохи інакше висловлене. Чув також від інших племен, що їх зустрічали по дорозі ареси, про «добрих чужинців» і «недобрих». Чув багато і про ворожнечу поміж племенами і про неповагу самих до себе. Дивно було чути: «Ми дикуни», «ми дурні». Як легко прийнявся в лексиці індіян вираз «дикуни»! Звідки? Від чужинців, очевидно. І, чуючи його, Татаурана кожного разу палав від сорому, що належить до великого народу, який так себе зневажає. Натомість з великою пошаною ставиться до чужинця, що на кожному кроці проявляє варварство, на яке нездібне найдикіше індіянське плем’я. Шанує не за вчинки, а за силу. Та ще й каже, що любить його, але своїх – ні. Ця любов така велика, що для ворога нам не шкода нічого, бо ж «наша земля велика й багата», але за оленя ми можемо виповісти війну смерти й вести її так довго, поки прийде чужинець і не поможе когось одного витовкти, щоб другого покорити. Скорили ж плем’я каріжо, скорили свого часу величезне об’єднання ґваяназес, скорили і тінґві – «довгоносих». Не могли скорити зброєю, то скорили «миром», «дружбою». Авжеж! І ми так цінимо їхню «дружбу», так боїмося прогнівити їх, бо ж вони нам ласкаво кинуть обгризену кістку з випасеної нами худоби на нашій землі, похвалять за покірність, а декого навіть поплескають ласкаво по плечах. Чи ж не дружба? О, той ворог був менш небезпечним, коли приходив з вогнем і залізом, палив, різав і нищив! Він став по-справжньому небезпечним тепер, коли взявся за незриму зброю! Навіщо, наприклад, полювати за каріжо й тінґві, навіщо будувати для них сензали, годувати їх, тримати для них наємних наглядачів, ще й постійно боятися бунту та нападу, коли вони тепер «по приязні» роблять усю рабську роботу, не вимагаючи витрат і напевно даючи потрійну видачу праці, порівняно до рабської. І не нападають, не загрожують, а ще, коли тільки буде треба, приєднаються до бандейри і пом'ожуть побити непокірних, а решту взяти в рабство. Зроблять усе для «приятелів».
– І хто ж ми? – питав сам себе Татаурана. – Не раби? Не дикуни? Вже й так наша спустошена земля заселюється все більше зайдами. А буде час, коли ми станемо вигнанцями. І ми заслуговуємо на долю, яка нам готується. Зметуть нас, знищать, витопчуть, бо ж ми – тільки погній. Самі себе такими уважаємо, самі себе не шануємо, то загарбник тим більше не буде шанувати...
А все ж не міг не любити свого народу. Може, саме тому так любив його і так милосердився над ним, що бачив його темноту, глупоту й ницість. Любив тією самою глибокою, болісною любов’ю, якою любить мати свою сліпу, спараліжовану дитину. Хто може збагнути і вияснити цю любов?
І тепер, коли слухав Мадіаї, ридав над майбутнім своєї землі. Бачив його виразно не перший раз, але затирав трагічні образи силою своєї волі, хоч знав, що життя, яке колись тут цвістиме, не буде належати автохтонам цієї землі.
Скінчив свою казку Ґрашаїнь, і на площі стало тихо. Всі чекали, що скаже морубішаба, а морубішаба, випустивши берло з рук, забув і про збір і про себе самого. Отямився лише тоді, коли Аракшо штовхнув його під бік і пригадав:
– Рада чекає твого слова, морубішабо. Мовчати не годиться.
Татаурана здригнувся, провів рукою по обличчі, бо йому здавалося, що воно вкрите липким павутинням, підняв берло і встав. Те, що думав перед хвилиною, думав для себе, і ніхто не смів того знати. Вождь племени й ініціятор великої справи був змушений говорити щось інше.
– Ареси, – сказав спокійно, і голос його не зраджував нічого, тільки брови піднялися вгору й заломилися над очима, – ми чули, що сказали посли. Але не будемо нічого більше радити, бо ще нема інших послів. Те, що відповіли тінґві, я знав наперед. Та чи від того, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища? Почекаємо на відповідь інших вождів, які не пасуть худоби, не рубають лісу і не копають землі. А тепер хай посли ідуть до своїх родин відпочивати. Ради не закриваю, а відкладаю. Ідіть.
І він спустив берло вниз.
Усі заворушилися, але не всі порозходилися. Більшість лишилася при вогнищах, щоб обміркувати принесені відомості й погуторити.
Провалом переговорів з племенем тінґві тішилась тільки одинока Жаїра.
«А що? – питала без слів, здалека слідкуючи за Татаураною. – Дістав? Не слухав мене – так тобі треба! Ось іще, як прийдуть з квасними мінами Кумаже й мій коханий батечко – станеш зовсім м’ягенький. Побачимо! Але тепер не чекай, щоб я прийшла до тебе з повинною! Будемо ще трохи грати...»
Вона побадьорішала, повеселішала, але старалася свою веселість приховати. Байдикувала далі й демонстративно не бралася ні за яку, навіть найлегшу роботу. А проходячи повз свою суперницю, вмисне мугикала веселої пісеньки, хоч у душі й далі її боялася.
Дні прокотилися далі, повні непевности й чекання, а до них долучилася ще й затяжна сльота, яка погіршувала настрій. Ріка зібрала й виллялася з берегів, тож на рибу не можна було ходити. На полювання також. І всі тепер сиділи в оках, плели, пряли й майстрували, а при тому, звичайно, найбільше говорили про післанців. Одні запевняли, що вони затрималися для докладнішого обговорення війни, другі припускали, що їх спіймали білі, треті думали, що вони пішли ще десь далі шукати нових спільників.
І ось одного пізнього зливно-дощевого вечора, коли вже більшість мешканців оселі спала, в отворі оки з’явилася величезна мокра голова.
– Асу! – кинулася щаслива Ґонґа. – Діти, прийшов батько!
Вмить ожила вся ока й виповнилася радісним гамором і вигуками:
– Прийшов Асу! Вернулися ще одні післанці!
Асу сумно звісив на груди свою величезну мокру голову, і дощові краплі, що збігали хіо його обличчі, змішалися із струмками сліз, які побігли з очей.
– Я сам прийшов... – промовив глухим голосом. – Від Кумаже й Жоасанона ніс тільки грудку закривавленої землі, але й ту дощ розмив і забрав з собою. Не приніс нічого... Сам прийшов, сам!
Стало моторошно тихо, бо люди навіть дихати перестали: Як?! Згинув такий підприємчивий і діяльний Жоасанон, що мав п’ятеро дітей?! І той веселий, гострозубий Кумаже, який завжди казав: «Коли не так – хай мене мавпа оближе»?!
Це було несподівано, боляче і страшно. І так само, як мить тому в оселі залунали радісні вигуки, тепер раптом вибухнув стогін і плач. Заводили жінки, плакали діти, і дорослі мужі стогнали, б’ючи себе в груди та висмикуючи волосся:
– Нема більше Жоасанона, нема Кумаже! Горе, горе!
Билася в сльозах жінка Жоасанона, голосили розпучливо сироти, і ніхто не думав над тим, щоб промоклому і втомленому Асу дати їсти.
Перша про це подбала Тінь. Вона не знала ні Жоасанона, ні Кумаже, але бачила перед собою зламаного втомою і горем велетня, про якого в цю хвилину всі забули. Зсунулася з свого гамака і заходилася біля вогнища.
– Іди ближче й сідай, – лагідно обізвалася до Асу. – Ти голодний і перемоклий. Своє напевне вже відплакав у дорозі. Тепер треба тобі покріпитися.
– Хто ти? – спитав здивовано Асу.
– Я – Тінь. Про мене тобі розкажуть потім. Іди сідай...
Тоді лише всі згадали про гостя. Кожен тягнув, що лише мав, і все це складали біля вогню.
– Їж, Асу, їж. Ти все своє відплакав. Ми будемо плакати без тебе, поки ти наситиш голод...
В оку набилося повно людей, і старий Аракшо лише з трудом пробився крізь натовп ближче до вогню. Йому простелили шкіри й уважно посадили, підмостивши під спину великий кіш.
А зголоднілий і промерзлий Асу ковтав жадібно все і плакав далі. Їв багато і рясно плакав.
Коли вже наситився, Татаурана зробив сякий-такий порядок і почав раду племени. Мали вислухати Асу без проволоки. Але Асу, завжди дуже нездалий промовець, від хвилювання й сліз говорив ще гірше, ніж звичайно, і його лише з трудом можна було розуміти.
Отже, вони всі троє – Кумаже, Асу й Жоасанон – подалися до племен, що були на заході й півночі. Заходили до різних осель, але всі ці оселі були в мирі з білими й не бажали миру порушувати. Відповідали більш-менш те саме, що й тінґві, та радили також і аресам занехаяти воєнні наміри. Деякі, правда, годилися пристати на війну, але під умовою, що прилучаться більші племена, бо лише це давало сяку-таку запоруку успіху.
Врешті посли добилися до головної мети своєї виправи – великого морубішаби каріжо. Але той, вислухавши їх, тільки засміявся.
– Хочете прогнати білих? – спитав. – Тоді знову на нас тиснутимуть то тамойоси, то ґварані, то ґваяназес. Вони вже віддавна зазіхають на наші землі. Але я сказав, що, коли вони так хотять, то не будемо володіти ні ми, ні вони, – хай володіють білі!
Не договорившись ні до чого з каріжо, посли пішли шукати ґваяназес і знайшли. Ґваяназес уже майже ціле століття числились християнами, а їхні предки під керівництвом морубішаби Тібіріси ще в 1562 році воювали по стороні білих проти об’єднаних племен тамайос, що виступили проти наїзників. Посли аресів зовсім не надіялися на успіх серед ґваяназців, але, на їхнє превелике диво, великий морубішаба ґваяназес дав свою згоду на війну смерти і наказав на поворотній дорозі зайти до нього та повідомити про те, що скажуть інші племена.
Підбадьорені таким успіхом, ареси пішли далі до племени тамойос. Коли б погодилися й тамойоси, успіх повстайня був би забезпечений, бо тамойос і ґваяназес були силою, яка пірвала б за собою всі слабші племена.
І великий морубішаба тамойос, вислухавши послів, спочатку дуже зрадів, бо в його племенах і досі не стерлася з пам’яті поразка, що її зазнали тамойоси від білих і ґваяназців. Але, коли йому сказали, що ґваяназці на цей раз підуть проти білих, відразу змінив своє рішення:
– Ненавидимо білих – це так. І охоче підемо на них війною, але тоді, коли ви перше допоможете нам розбити ґваяназців. Тих ненавидимо ще більше від білих і вважаємо своїми найгіршими ворогами. Воювати разом з ними під одним арауе?! Ніколи!
Усі намови, всі переконування були до нічого.
– Поможете нам помститися на ґваяназес – ми поможемо вам проти білих. Інакше – ні! – така була остаточна відповідь тамойос.
Гірко розчаровані, вони вернулися до оселі, де жив великий морубішаба ґваяназес, щоб доповісти йому все і почути його остаточну відповідь. Але в оселі на той час уже розташувалася велика бандейра. Ішла кудись ніби в глиб країни й зупинилася на відпочинок у гостині великого морубішаби племен, здавна заприязнених і поголовно вихрещених. Ватажки бандейри розгостилися в оках, а решта – під голим небом за оселею.
Але, помимо того, аресів і вдруге прийняли приязно, запросили погостювати кілька днів. Бандейра мала скоро покинути оселю, і тоді можна було договоритися остаточно.
Під вечір того дня, коли ареси прийшли до оселі, білі зробили велику урочистість: ніби на пам’ятку своєї гостини вони закопали два великі хрести на східньому і західньому крилі оселі ґваяназців. Господарі не дуже то на таких справах визнавалися, але любили кожне свято, тож і на цей раз відбули його пишно. Спільно молилися під хрестами, прибраними вінками з живих квітів, палили біля них вогнища й справили веселий бенкет.
Але вночі, коли всі міцно спали, Кумаже розштовхав сонного Асу і зашепотів йому у вухо:
– Коли я розумію, навіщо вдень ставити хрести, на пам’ятку, а вночі руйнувати їх власними руками, – хай мене мавпа оближе!..
Асу довго не міг розчовпати, чого хоче Кумаже, але на дотик пізнав, що той вернувся з якоїсь прогулянки, бо був холодний і вогкий від роси.
– Я виходив подивитися, бо мені щось причулося... – пояснив Кумаже. – І побачив, що білі пішли до хрестів, повитягали їх з землі й позатягали в ріку.
– А то навіщо? – здивувався Асу.
– Коли я знаю – хай мене мавпа оближе! – відповів, як звичайно, Кумаже. – Але – цить! Побачимо, що з того вийде. Лежи тихо. Я ще розкажу Жоасанонові...
А на ранок в оселі знявся крик. Білі бігали довкола й лаялися та сердилися, що гваяназці зневажили хрести.
– То ви такі християни?! То ви такі приятелі?! – вигукували вони. – Ми поставили вам святу пам’ятку, а ви зневажили її?! Зневажили святі хрести?! Коли так – то ви не християни, а погани! Ви не приятелі наші, а вороги!
Почувши такі обвинувачення, ареси почали вияснювати, що то самі гості були справниками злочину, але в загальних криках і метушні їхні пояснення обернулися проти них самих.
– Це вони зробили, вони! – кричали звідусіль ґваяназці, показуючи на послів пальцями. – Ми віддавна християни, і з нас ніхто не поважився б на такий нечуваний злочин. То вони! Приходили нас підбурити на війну проти білих і зробили так, щоб цю війну почати! Беріть їх, приятелі білі, і покарайте!..
Виправдування послів тонули в загальному морі голосів і лишень посилювали обурення.
Та бандейрантів зовсім не спокушала перспектива покарання трьох індіян. Бандейранти числили на те, щоб узяти в полон цілу оселю. І вони кричали своє:
– Ви всі однакові! Навіщо приймаєте поган у своїй оселі?! Ви такі самі, як і вони!
– Вороги!
– Вони хотять виповісти нам війну смерти!
– Ми виповідаємо перші, коли так!
– Бийте!
– До зброї!
Ґваяназці ще пробували виправдуватися, але бандейранти їх не слухали, і в оселі почалося жорстоке полювання. Непідготовлені до нападу й мирно настроєні, господарі спочатку навіть не боронилися, лише далі старалися довести свою невинність. І тільки тоді, коли побачили, до чого все йде, стали хапатися за зброю і ставити опір. Та було пізно: оселя вже горіла, в повітрі свистали лассо, виблискували мечі й високо підносилися важкі довбні. А перелякані діти й побожеволїлі від страху жінки, плуталися під ногами й заважали.
Найменше були ще заскочені ареси і, не довго думаючи, похапали в руки зброю, наносячи смерть кожному напаснику, що попався під руки. В такій тісноті та колотнечі луки й списи були непридатні, але Кумаже орудував сокирою, Жоасанон бив прикладом рушниці, яку вспів відібрати від якогось білого, а величезний Асу молотив ворогів своєю нерозлучною танґвапемою.
Спочатку вони трималися разом, але потім і самі не спостерегли, як розлучилися, і сікнчилося тим, що Асу попав на лассо, а Кумаже й Жоасанон полягли на полі бою.
– Сам великий морубішаба загинув також, – кінчав крізь плач і схлипування своє оповідання Асу. – Бандейранти взяли в полон усіх мужів, жінок і дітей. Лишили тільки мертвих. Пов’язали в сирицю і під вечір погнали на схід. Мене також. Але я вночі порвав сирицю. Ви знаєте: я важкий на язик, але маю силу в руках. Тож порвав... Потім утік... Я вернувся назад до спаленої оселі... Знайшов поміж трупами Кумаже й Жоасанона. Вони були разом на купі...
Кумаже не казав мені: «Хай мене мавпа оближе», бо мав холодні, задеревілі уста, а бідний Жоасанон уже нічого не міг придумати, щоб зібрати назад розлиту кров у жили. Вони обидва були мертві...
Пригадавши собі товаришів, добрий Асу розіллявся таким потоком сліз, що вони побігли струмками йому аж на груди, а всі слухачі почали йому вторувати криками і стогонами.
– І тоді, – обтерши очі, докінчив Асу, – я взяв з-під них трохи землі, зліпленої кров’ю, загорнув у листок банана і заткав за пояс. А їх поховав... Я поховав багатьох ґваяназцїв також... Потім уже прийшло до пам’яті кілька ранених і вернулося кілька таких, що повтікали з оселі. Ми копали ями і ховали мерців... Я також поміг піднести оку, щоб було де схоронитися раненим. Я доглядав їх, полював для них і приносив їм воду з ріки... Кілька днів я так робив... Але вони мене не любили. Вони казали, що все нещастя сталося через нас, бо білі були добрі й прийшли до них з миром... Вони були б і вбили мене, але боялися, бо ж я один був сильніший, ніж вони всі разом... І я пішов. Я йшов, ішов, ішов і плакав, плакав, плакав... Я ніс грудочку закривавленої землі й розмовляв з нею... Але впала злива. Така велика, страшна злива... Я не мав куди сховатися, бо було поле. А тоді, коли я подивився до бананового листка – він був порожній. Вода забрала все... Я не приніс нічого – я вернувся сам. Сам!
