Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)
Питання було образливе й вимагало зараз же віддати подарунок, кинути ним просто в лице, обурено відвернутися й піти геть. Жаїра добре це знала, але воліла проковтнути образу й не розлучатися з дорогоцінним мішечком, у якому містилися всі її пляни, вся надія на майбутнє.
– Ти зовсім погано думаєш про мене, Татаурано, – сказала сумно. – А я все хочу поговорити з тобою щиро. Сідай...
Татаурана перестав усміхатися і покірно сів поруч.
– Що хочеш мені сказати? – спитав.
– Перше хочу тебе спитати, звідки ти взяв оце? – показала на купку.
– Хо! – зневажливо усміхнувся морубішаба. – Того добра в нас повно в землі й у воді, тільки ми не вміємо з нього користати так, як користають зайди...
– Правда, – зідхнула Жаїра. – Дикуни занадто дурні, щоб розуміти вартість...
– Жаїро! – кинувся Татаурана. – Не смій зневажати народу, з якого походиш! Тільки погана птиця власне гніздо каляє.
– Це не зневага, це – правда, Татаурано...
– Ні, не правда! Можеш по собі міркувати, чи індіяни не є навіть мудрішими від білих. Щодо мене, то я в тому найглибше переконаний.
– Тоді чом ж білі мають усе, а ми не маємо нічого?
– Чому? – нахмурився Татаурана. – Тому, що ми досі спали. Тому, власне, що ми такі багаті, як рідко який народ на світі. Тому, що наша земля, наше підсоння і наші праліси дають готово те, на що іншим народам треба багато і гірко працювати. І нас захопив наїзник у сні. Дехто вже прокинувся, а дехто й далі спить, як от ти, наприклад.
– Я?!
– Атож. Ти вже вродилася в рабстві, як те пташеня в клітці, і душа твоя слаба, як слабі крила птиці, що від народження для них немає розмаху, ширшого від тісної клітки. Тебе пригнічує велич свободи, і ти не знаєш, що з нею робити.
– Помиляєшся, Татаурано, я завжди тужила за волею.
– Ні, то ти помиляєшся, дівчино, вважаючи волю за свавілля і за привід чинити так, як тобі подобається. розумієш волю виключно, як свою особисту безпеку й вигоду, тимчасом воля – це, перш усього, боротьба і праця. Ось ти питала мене, чому ми не маємо нічого? А що б ти, наприклад, зробила для того, щоб ми мали?
– Як це?!
– Та просто: щоб на нашій землі були великі міста, школи, церкви, мануфактури й плянтації. Лише збудовані не рабською працею на користь чужинців, а нашими власними руками, на нашу власну користь?
Жаїра зневажливо знизала плечима:
– А що ж би я могла зробити? Це взагалі нездійсниме.
– Щойно ти сміялася з дикунів, Жаїро, а сама ще гірша від найдикішого дикуна. Таж ти вже цивілізована, а таке говориш! Чому нездійсниме? Чому для нас неможливе те, що можливе для інших? Чому індіяни можуть коштом своєї рабської праці збагачувати загарбника, а не можуть працювати самі для себе?
– Чи я знаю? – нетерпляче потрусила головою дівчина. – Навіщо питаєш мене про це все?
– Питаю, бо хочу, щоб ти думала, – відповів Татаурана, і голос його відразу стверд, а брови різко заламалися. – Ти не дала мені скінчити першої розмови, не бажаючи навіть нічого слухати про тотальну війну. Ти уявляєш собі, що по такій війні наступить руїна і пустеля, по якій блукатимуть канібали з танґвапемами в руках. А я хочу цією тотальною війною вичистити нашу землю від паразитів і на розчищеній землі збудувати нову державу.
– Держа-а-а-ву?! – аж злякалася Жаїра.
– Так, Жаїро, державу! – твердо хитнув головою Татаурана, ще більше заломивши брови. – Історія знає великі держави, збудовані далеко дикішими народами як індіяни, а ми вже не всі поголовно дикі. Є вже багато серед нас і цивілізованих і навіть освічених. Треба лише скинути чужинецькі кайдани, треба нашу розхристану силу загнуздати і скерувати її в одне русло. Треба поставити перед нашим народом велику мету і змагати до неї, не зважаючи на жертви і труди, яких вона вимагатиме.
Хвилювання перехопило дівчині віддих, і вона злякано розплющила очі.
– І ти б?.. – почала з забобонним страхом, але не могла скінчити.
– Злякалася? – усміхнувся Татаурана. – Я ж казав, що твоя душа слаба, як крила птиці, родженої в неволі, і ти не розумієш величі свободи. А я – ех! Я відчуваю часто таку снагу, таку силу, що, коли б мені знайти лише якесь опертя, то, як сказав мудрець Архімед, перевернув би землю догори коренем!
Схопився на рівні ноги, широко розкинув руки й хижо роздув ніздрі.
– Ех, Жаїро! – вигукнув оп’яніло. – Коли лише частина племен об’єднається для початку під моє берло, щоб лиш роздмухати пожежу тотальної війни, ми скоро станемо силою, яку інші держави шануватимуть. Ми відкриємо порти для чужих кораблів, бо маємо чим торгувати. Ми спровадимо найкращих майстрів і мистців з усього світу, ми повідкриваємо школи, побудуємо величаві храми! Ми матимемо власну фльоту, власне військо і власні зброївні, так що вже ніхто не відважиться на нас нападати, і ніхто не посміє ділити нашу землю, мов круки жир!
І молодий вождь, зринувши душею у піднебесні висоти, накреслював запальними словами візії прекрасного майбутнього своєї землі. Промовляло з нього святе надхнення, незламна віра й непереборне бажання чину та посвяти. І в цей момент Жаїрі здавалося, що бачить перед собою казкового лицаря, здатного справді перевернути землю догори коренем, бачить героя, для якого ніщо не стане на перепоні. Пірвана владою його запалу, вона й сама вже була переконана, що станеться саме так, як казав Татаурана. Вона вже бачила його в авреолі слави володаря великої держави, а себе – королевою, до ніг якої схиляються тисячі власних підданих і найвизначніші достойники з усього світу. Якою ж мізерією в порівнянні до того були її недавні мрії над розстеленою хустиною, чи давніші, що не сягали далі від бажання – стати дружиною якогось жалюгідного бандейранта! О, Татаурана правду сказав, передбачаючи, що вона його ще сама проситиме взяти її за дружину, що вичитуватиме з його очей кожне бажання! Бо хіба ж не варто? Вона згодна його навколішках благати, ноги йому мити, щоб лише зійшов із своєї висоти до неї, щоб узяв за дружину і посадив побіч себе на троні!
– Чи ж тоді схочеш мене за дружину? – мимовільно зірвався вголос у неї з уст болючий сумнів.
– Коли? – ніби прокинувся із сну Татаурана.
– Коли все піде так, як ти передбачаєш.
Татаурана витверезів цілковито і, ставши перед Жаїрою, впер у неї гострий, як риб’ячі ості, погляд.
– Та ти ж зарікалася, що не будеш моєю жінкою.
– О, Татаурано! – винувато вигукнула дівчина і простягнула до нього благально руки. – Даруй мені, прошу тебе ще раз! Я ж тоді ще того не знала...
– Чого не знала?
– Що ти скоро станеш володарем держави.
Татаурана похилив голову й сумно посміхнувся.
– Занадто забігаєш вперед, Жаїро, – сказав гірко: – Я взагалі не знаю, чи ми збудуємо державу, а, як і збудуємо, то не так скоро.
– Коли?
– На це потрібні десятки років, дівчино...
Жаїра вражено відкинулася назад, бо в її очах Татаурана раптом змалів, змізернів і з героя-лицаря та з казкового королевича став знову лише вбогим морубішабою маленького племени.
– Ха-ха-ха! – силувано розсміялася вона, вкладаючи в свій сміх всю силу іронії, на яку лише могла здобутися, щоб помститися на цьому жалюгідному дикунові за щойно зазнану облуду щастя. – Ха-ха-ха! Ти чудово вмієш розказувати казки, Татаурано! Тобі можуть позаздрити не лише дикуни з пралісу, а навіть і фахові блазні з аристократичних дворів... Дякую тобі, що розвеселив мене... Може розкажеш ще щось? Ха-ха-ха!
Густі брови вождя грізно збіглися над переніссям, позаломлювалися круто посередині, і більше не тріпотали, а припухлі дитячі уста розтягнулися в тонку сіру риску.
– Чому б і ні? – вклонився він рівно ж ґалянтно, як і насмішливо. – Придворний трубадур її божественної милости королеви лісу Каа, яка, до речі, з браку власного двору, мусить вдоволятися гостинністю тростяної індіянської оки, – все є на наказ своєї володарки... На цей раз смиренний слуга і трубадур збіглої рабині з порубцьованою батогами спиною просить милостивої ласки – послухати легенди про Таїну-Кана – «Зоряного Мужа» в надії, що її божественна величність зволить великодушно дарувати брак гітари, по яку треба би було бігти до оселі, а якої в оселі немає і на якій, з рукою на серці, трубадур не вміє грати...
Кланявся, прикладав руку до серця й зовсім ошелешив Жаїру гротескно-вишуканим стилем.
– Божественна Каа зволить послухати...
Ще тоді, коли індіанське плем’я каража не вміло обробляти землі й живилося рибою, звіриною та дикими овочами, жило собі одне подружжя, що мало дві доньки. Одна називалася Іамеро, а друга – Денаке. Іамеро була старша і любила, щоб усі хвалили її красу, а Денаке соромилася своєї зовнішньости, бо уважала себе дуже поганою. Старша мріяла про надзвичайного чоловіка, а молодша годилася одружитися з кожним, хто мав би добре серце і дбав би про майбутню родину..
Кожного вечора, коли сходила темінь і вкривала землю, Іамеро сідала перед окою і посилала свої мрії до зірок, що висіли високо в синьому небі.
«Дивися, тату, – казала вона, – там є Вечірня Зірка. Як вона чудово блищить у своєму тремтячому промінні! Я хочу, щоб вона була моєю! Я хочу одружитися з нею!»
Батько тільки сміявся з чудного доччиного бажання і казав, що ще ні один смертний не досягнув зорі. А тут раптом Вечірня Зоря мала б зійти на землю, щоб вдоволити примху вередливої дівчини!
Та Іамеро не слухала батька і щовечора вперто простягала руки до Вечірньої Зірки, благаючи її зійти на землю.
І от глибокої ночі, коли вже всі спали, здалося Іамеро, що хтось є поруч неї в гамаку. Вона схопилася і закричала злякано:
«Хто ти є і чого хочеш від мене?!»
Глибокий таємничий голос відповів їй:
«Я є Таїна-Кан – Вечірня Зоря – до якого ти давно посилала свої думки. Я зійшов на землю, щоб вдоволити твоє прохання і стати тобі чоловіком».
Зараз же повставали батьки Іамеро й сестра Денаке, неспокійні, повні очікування та здивування, і, поспішаючи одне поперед другого, розпалювали багаття, щоб при його світлі краще придивитися до небесного гостя.
А коли вже вогонь розгорівся, наступило велике розчарування: Таїна-Кан, що стояв серед них освітлений вогнищем, виявився старим-престарим чоловіком. Його волосся було біле, як бавовна, його плечі – зігнуті, його шкіра – в’яла й поморщена. Бо мав Таїна-Кан довгий вік і міг сяяти лише з неба.
Іамеро гірко розчарувалася, заломила над головою руки і закричала із злобою:
«Не хочу тебе за чоловіка, хоч би ти й тисячу разів був Вечірньою Зорею! Я краще почекаю, поки мене посватає гарний юнак каража!»
Мовчки обернувся Таїна-Кан, відступив від гамака гарної Іамеро й попростував до виходу.
Але Денаке, що все бачила й чула, і якої серце було повне м’якости й доброти, кинулася за гостем, зупинила його і сказала:
«Не йди, добрий Таїна-Кане! Коли моя сестра не хоче тебе, – дивись! – я готова з тобою одружитися, хоч і не є такою гарною, як Іамеро!»
Вражено підніс голову Таїна-Кан і здивувався дуже, побачивши велику доброту дівчини, і відразу погодився лишитися.
Зараз же на другий день Таїна-Кан сказав своїй молоденькій дружині:
«Я тепер твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду. Буду вирощувати плоди, яких каража ще не знають. Піду».
«Я хочу також іти з тобою!» – крикнула зараз же Денаке.
«Ні, – заперечив Таїна-Кан. – Ти жінка і мусиш лишатися вдома. Але ввечері, коли я, втомлений цілоденною працею, вернуся додому, ти повинна мене розважити й освіжити своєю ласкою».
Слухняно замовкла Денаке, шануючи волю свого чоловіка.
А Таїна-Кан пішов до ріки Араґвая, зайшов глибоко в її воду й заговорив до хвиль, що бігли повз нього:
«Ви, – сильна і чиста вода, – поможіть мені! Я старий і немічний, але маю молоду і любу дружину, яку мушу прогодувати».
І хвилі відповіли так:
«Пірни на дно, Таїна-Кане. Там ти знайдеш насіння, з якого виростиш плоди, що їх ще досі плем’я каража не знало, а вода змиє з тебе старість і верне тобі юнацьку молодість і красу».
І зробив Таїна-Кан так, як сказали хвилі, і виніс із дна ріки повні жмені насіння, а, відчувши в собі велику силу, зараз же взявся рубати дерева, приготовляючи землю під майбутнє поле.
День схилився до вечора, а Таїна-Кан усе не приходив, і на Денаке напав страх. Вона боялася, щоб із старим чоловіком не сталася якась лиха пригода, і побігла його шукати.
Та яке ж величезне було її здивування, коли на свіжообробленому полі вона побачила не старця, а гарного юнака, високого росту, повного життя і сили. Його шкіра була мистецьки розмальована фарбою уруку, його голову, руки й ноги прикрашали чудові вироби з барвистого пір’я.
Побачивши так зміненого свого чоловіка, переповнена щастям Денаке кинулася в його обійми. А він був щасливий її щастям і її турботою про нього.
Коли вони повернулися додому, горда Денаке показала нового Таїну-Кана своїм рідним.
Однак, коли Іамеро побачила цю чудесну переміну, вона стала цілком хворою від заздрости й закричала:
«Таїна-Кане, ти належиш мені! Що ти маєш спільного з Денаке?! Згадай собі, що ти зійшов з неба на моє бажання, а не на бажання моєї сестри!»
Але Таїна-Кан відповів твердо:
«Замовчи! Це правда, що я прийшов на твоє бажання, але ти мене відкинула. Мене прийняла Денаке. Вона любить мене, і я залишуся з нею назавжди».
Ця відповідь дуже вразила горду Іамеро. Вона з розпуки підскочила високо вгору й жахливо крикнула. Але, коли ноги її знову торкнулися землі, на її місці з’явився невідомий птах, який кричав далі з тією самою силою. І його голос був так повний самотности й жалю, що кожний пізнав би крик розбитого і викиненого з душі серця Іамеро.
Денаке і Таїна-Кан щасливо жили до самої смерти, і власне від Вечірньої Зорі навчилися каража вирощувати овочі й збіжжя. А з гордої Іамеро лишився нічний птах урутан, який і досі лякає праліс своїм розпучливим, зловісним криком.[18]18
За Гербертом Балдусом із збірника «Легенди індіян Бразилії».
[Закрыть]
– Така є леґенда про Зоряного Мужа, Жаїро, – скінчив тихо й сумно Татаурана. – А ти подумай над нею – може, вона тобі дещо скаже...
У Жаїри пропала охота до кпин і сміху. Вона сиділа нахмурена й зосереджена, розв’язуючи загадку: чи доля судить Татаурані переміну в Таїну-Кана, чи ні? Щождо себе, то вона не була ніжною і доброю Денаке, ні!
Татаурана зрозумів її й насупився знову:
– Я не Таїна-Кан, Жаїро, не чекаю чуда у хвилях Араґваї і не маю нічого, крім відважних плянів на майбутнє і великої любови до тебе. Люблю тебе, дівчино, з першого погляду, і ця любов, мабуть, буде довшою від мого життя. Я покохав тебе раніше, ніж ти собі на моє кохання заслужила, але одружуся з тобою лише тоді, коли ти станеш гідною його і кохатимеш мене в рівній мірі, як я тебе. Запам’ятай собі, що хоч я тільки скромненький собі морубішаба малочисельного дикунського племени, – мої вимоги до дружини не є нижчі, ніж би вони були, коли б мою голову прикрашала не пір’яна, а золота корона імператора. Мені потрібно такої дружини, яка б погодилась зі мною йти крізь вогонь і смерть, не чекаючи заздалегідь винагороди.
– Чому говориш стільки про кохання й одруження?! – роздратовано обізвалася Жаїра. – Чи ж я тобі накидаюся?
– Сьогодні, Жаїро, мало вже до того бракувало...
– Ти нахабний! – скипіла дівчина, з силою вдаряючи рукою об землю.
– Зате правдомовний, – холодно відповів Татаурана. – За оцей викуп, – вказав зневажливо рукою на розсипані дорогоцінності, – ти змінила гнів на ласку, і напевне небагато треба, щоб купити тебе цілу. Бо ти ж і досі лишилася тільки рабинею – річчю, що продається і купується разом з тілом, ласкою, покорою і коханням... А я хочу бачити тебе людиною і вірю, що побачу. Коли відчуєш у собі зміну – прийди до мене. Я дам тобі справжнє життя, справжнє кохання і справжнє щастя, дівчино...
Вклонився і спішно відійшов до оселі, звідки вже розходилися веселі вигуки, які свідчили, що церемонія скінчилася і почалася забава.
Заклочений спокій
На ньємонґабі врешті постановлено вислати послів до різних племен, щоб схилити їхніх вождів до війни проти займанців. Аресів було мало, тож виділили три післанництва, по три мужі в кожному. Одне з них очолив Мадіаї, друге – Кумаже, а третє – Пірауна. З ними виходило ще інших шість вояків, у тому числі Асу й Арусаві. Посли мали договоритися з морубішабами племен ґварані, тінґві, тупінінкві, шавантес, а головно – з найбільш численними в тих околицях каріжо. Від успіху місії залежало все.
Напередодні виходу в дорогу Пірауна цілий вечір просидів з дружиною й донькою, бо останнім часом працював так наполегливо, що майже їх не бачив.
Сабія плакала й бідкалася, а Пірауна її потішав:
– Не побивайся, Сабіє. Чи ж то мені вперше доводиться відлучатися?
– Не вперше, – хлипала Сабія, – але тоді я була між своїми людьми...
– Між своїми? – нахмурився Пірауна. – Чи ж ареси тобі чужіші, ніж були раби сензалу? Таж ти тут ніби в своїй родині.
– Могла б і справді бути в родині, коли б лише Жаїра схотіла... – заводила далі хитра жінка, схиляючи розмову до предмету, який її давно непокоїв.
Пірауна зиркнув на доньку, донька на нього, але обидвоє змовчали. А Сабія, не дочекавшись потрібного їй слова, заговорила одвертіше:
– Такий гарний юнак той Татаурана і вождь племенн – був би найкращим чоловіком для Жаїри. І він її так любить, а вона ним помітує*...
Пірауна лише зідхнув: що ж він міг зробити? Не було закону – силувати дитини до шлюбу з тим, з ким вона не хотіла, а Жаїрі він з малих літ нічого не наказував. Мав би наказувати тепер? Таж усе одно не послухала б ні доброї ради, ні тим більше наказу! І Пірауні цей шлюб був би дуже бажаним, бо Татаурана йому припав до серця від самого початку. Але що з того?
Жаїра гордо копилила губи, а Сабія, присунувшись ближче, заговорила шепотом, боязко оглядаючись, чи хто не підслухує:
– Казала мені Ірасема, що Татаурана знає місця, де є золото й безліч блискучих камінців... Коли б лише хотів – ареси назбирали б йому того цілі вози... Нехай Жаїра полюбить його і намовить, замість того, щоб воювати, збирати камінці й золото. З тим можна добре жити, а з війни що? – саме лише нещастя...
– Гей, жінко! – розсердився Пірауна. – Як бачу, то рабство навчило тебе саме того, чого не повинно було навчити! Рада, що сама видерлася з нього, то про інших тобі байдуже?! Ситим життям, що його дадуть камінці й золото, будеш щаслива? Рабство не навчило тебе нічого більше, крім пізнавання вартости камінців і золота?!
Довго ще гримав Пірауна, і Сабія, зіщулившись від непривичного гніву чоловіка, смиренно мовчала. Мовчала й Жаїра, але тому, що слова матері її глибоко схвилювали.
То Татаурана знає місця дорогоцінних покладів! Недаром же казав, що «того добра в нас повно в землі й у воді»! Недаром же й подарунок їй зробив такий! І, замість того, щоб, не гаючи часу, запрягти своїх аресів до корисної роботи, він видумав якусь божевільну війну смерти! Для чого та війна? Для чого та дурна якась держава, коли і без неї можна прекрасно жити? А він збирається присвятити своїм божевільним плянам цілі десятиріччя! Та навіщо йому ті пляни, якщо він здійснить їх, коли вже буде дідом, або й взагалі не доживе? Таж може загинути на самому початку війни! А з ним пропаде й таємниця. До того не можна допустити! Сабія, хоч і дурна, але хитра, і добре радить: Татаурани не треба відкидати. Навпаки, його треба приласкати, задурманити, скорити своїй волі й примусити робити так, як хоче вона, Жаїра. Він же любить її. Він навіть і Жаїрі подобається. Пішла б за нього з такою ж приємністю, як і за Себастьяна, коли б він тільки погодився чинити її волю. Треба бути мудрою і вжити всіх заходів, щоб його перехитрити. Шкода, що вона того раніше не довідалася, і тепер трохи запізно, бо ж посли завтра виходять. Але, може, з їхньої місії ще й нічого не вийде? Зрештою, час ще є і треба починати...
На другий день, оселя аресів, шумно й сердечно розпрощавшись з послами, вернулася до свого привичного укладу життя. Вся робота тепер велася під знаком підготовки до війни. Тому особливо запопадливо в’ялилося м’ясо з впольованої звірини, сушилися великі запаси риби, заготовлялося балабушки з сушеної мандьоки, сушилися банани, збиралися лічничі зела, робилися великі запаси стріл, шнурків, кошів і т. д.
Татаурана тепер був ще більше зайнятий, як раніше, а може попросту навмисне вишукував собі додаткову роботу, щоб не стрічатися з Жаїрою, і дівчина навмисне силкувалася звернути на себе його увагу. Вона вже навіть бралася поважно до роботи при боці матері та Ірасеми, але все ж часто відривалася, ішла собі на берег ріки, квітчала голову й залюбки довго дивилася на свою відбитку у воду. Укладала волосся так і сяк, робила всякі гримаси, ставала в різні пози – все зважувала силу свого чару.
І якось то, коли вона так любувалася сама собою, в оселі зчинився незвичний галас. Покинувши своє зайняття, Жаїра побігла до ок і застала на площі групу чужих людей, що стояли пов’язані під охороною аресів. Виявилося, що мужі, які ловили рибу, зауважили в ріці два човни з чужинцями, а що уважали себе вже на воєнній стопі з білими, половили їх і привели до оселі.
Один з полонених був білим, дослівно білим, – ясним бльондином з блакитними очима, з червоним від сонця обличчям і облупленим носом. Мав років з п’ятдесят і скидався на пузатий дзбанок, вбраний в зелену куртку, зелені штани і прикритий широкою покришкою великого капелюха. Йому товаришило кілька мішанців і кілька справжніх індіян – усіх разом дванадцять чоловіка.
Повідомлений про подію, з оки вже виходив Татаурана у пишній аканґатарі[19]19
Аканґатара – пір’яна корона.
[Закрыть] і з пірначем* у руках, а на площі зібралися жінки, діти й частина тих мужів, що була поблизу.
Бльондин, як по всьому було видно, головна особа серед бранців, тримався спокійно, а його ясні очі дивилися ласкаво й смирно. Решта ж його супутників, навпаки, зраджувала великий страх і стояла, боязко зиркаючи на аресів.
Взаємні оглядини тривали досить довго, але, видно, білому набридла мовчанка, і він звернувся до одного з мамелюків, узутого у чоботи з рапози, що в тих часах було свідоцтвом відповідальної служби.
– Перо, – сказав білий ламаною еспанською мовою, – спитай вождя, чому його люди напали на нас, коли ми не робили їм ніякої шкоди?
Мамелюк, загикуючись і плутаючи слова від страху, переказав питання Татаурані. Але той зігнорував його і продовжував міряти в’язнів сердитим поглядом. Ті щулились перед його очима, ховалися один за одного й переступали з ноги на ногу.
– Він не хоче відповідати? – спитав білий.
– Боюся, шляхетний пане, що ми потрапили в руки племен жес, які не розуміють мови тупі-ґварані[20]20
Тупі-ґварані – найбільш поширені індіанські племена в південно-східній частині Бразилії. Мовою тупі-ґварані можна легко порозумітися з іншими племенами.
[Закрыть], – відповів на дикому жаргоні Перо. – І це найгірше, що могло статися, бо жеси не лише найдикіші й найжорстокіші серед усіх племен, а на додаток і канібали.
Татаурана згірдливо всміхнувся.
– Не плети дурниць, мамелюче! – сказав чистою еспанською мовою. – Канібалами є такі, як ти. А ми – християни племени арес, і по-еспанському я говорю ліпше від вас обидвох.
Його відповідь зробила потрясаюче враження, як на білого, так і на невдалого перекладача, і вони обидва стояли довгу хвилину з повідкриваними ротами.
– Оце так несподіванка! – лунко засміявся білий. – Чому ж тоді не відповідаєш на питання?
– Чужинче, – холодно зауважив морубішаба, – не забувай, що господар тут я, а не ти! І зараз не ти, лиш я питаю: хто ви і чого тут шукаєте?
Білий не образився і не злякався і, лишаючись незмінно добродушним, охоче відповів:
– Я, морубішабо, є вченим лікарем, філософом і дослідником... Не знаю, як тобі ці слова пояснити... Перо, поясни морубішабі, що я пишу книги, – звернувся він до перекладача.
Але перекладач показався безсилим вияснити речі, в яких він і сам нічого не розумів. Татаурана дивився то на одного, то на другого, і ледве стримував іронічну усмішку.
– От, пригода! – клопотався білий. – Як би це тобі пояснити? Я дуже слабо говорю по-еспанському...
– А по-португальському? – усміхнувся Татаурана, зморщивши носа.
– Ще гірше, – признався білий.
– Ну, то говори латиною, – порадив вождь. – Латину певне знаєш.
Гість розгубився остаточно й закліпав очима:
– А ти звідки латину знаєш?!
– Не питай! Зараз я питаю! Говори далі...
Але спантеличений гість від здивування довго не міг знайти слів і лише крутив головою. Врешті щиро й сердечно розсміявся.
– Нічому не треба дивуватися, – зійшов він на латину, – але все ж не дивуватися не можу. Та, насамперед, попрошу тебе, морубішабо, звільнити нас із пут. У мене вже руки потерпли й у моїх людей напевно теж. Ручу тобі за всіх, що ніхто не повтікає, ані не почне битися.
Татаурана дав знак – і полонених умить розв’язали.
– Аканґасу, – покликав він, – бранців нагодуйте, але нікуди не відпускайте. Все забране в цих людей зложіть на купу й накажіть дітям, щоб не зачіпали. На тебе, Аканґасу, покладаю відповідальність.
Потім звернувся до гостя по-латині:
– Тепер говори. Можеш сісти, бо твоїх слів ареси однаково не розуміють.
– Ага, – догадався гість, – то у вас промовець мусить стояти? Гарний закон! Тож і я стоятиму, бо все шаную закони дому, в якому буваю гостем, хай і невільним... Отож, насамперед, складаю тобі, достойний морубішабо племени аресів, вислови моєї щирої пошани, і вам, шановні мужі, як господарям цієї землі...
Білий вклонився спочатку Татаурані, а потім аресам.
– Що він робить? Що він каже? – спитали індіяни.
– Хіба ж не бачите? Вітає вас, – відповів Татаурана. – Не перешкоджайте. Хай говорить. Я вам потім оповім усе, що він скаже. Продовжуй, – звернувся до гостя.
– Називаюся Ґілерме Пірсон, – представився бльондин, – і походжу з Голляндії. Коли ти, морубішабо, знаєш латину, то знаєш і про Голландію. Не потребую тобі того пояснювати. Знаєш, може, і те, що голландці вже чверть столітта воюють за землі, захопленій на півночі Бразилії. Але я до них не належу. Мене не цікавлять війни, я не женуся за багатством і нікому не роблю ніякої шкоди. Я, як уже сказав на початку, тільки вчений. Правда, я збираю скарби, але від того ні ваша земля, ні ваші люди не збідніють. Мене цікавлять скарби, яких не можна забрати в міх і вивезти: ваша земля, її населення, фавна, фльора, звичаї, мова, земні багатства. Ці останні самі по собі для мене не представляють вартости, але я хочу знати, чи вони є і які є. Зате ваші намиста, вироби з пір’я, дерева й глини варті багато. Того я маю досить у міхах, але все воно виміняне від індіян за інші речі, або одержане в подарунках. Я не воюю ні з ким, і зброю, що її твої вояки відібрали у нас, ми вживали для оборони від хижих звірів і ніколи проти людей. Мені вже не вперше доводиться бути бранцем, але все завжди кінчалося мирно: індіяни, розпитавши нас, хто ми і чого шукаємо, відпускали нас приязно, ще й давали різні пам’ятки, як рівнож помагали шукати дороги далі. Думаю, що й з вами ми розстанемося приязно, бо ж, повторюю, ми не завойовники й не бандейранти. Ми – мирні люди. Ці провідники й помічники, що є зі мною, служать мені за плату. І, коли вже говорити, що хтось винен, то вони – найменше.
Татаурана помовчав хвилинку і сказав:
– Про те, що з вами робити, мусимо увечері договоритися на раді племени. Покищо ж будь гостем і сідай. Ареси, – звернувся до своїх підвладних, – небезпеки нема.. Увечері збираємо ньємонґабу і поговоримо. А тепер хай кожен іде до своєї роботи.
Наказ підняв усіх з місць, хоч і видно було, що люди радо б сиділи ще далі з цікавости. Але наказ був наказом і ніхто не думав перечити. Всі порозходилися, і на площі лишився лише Татаурана з Пірсоном, а за найближчою окою причаїлася ще й Жаїра, жадібно прислухаючись до розмови, якої не розуміла.
Незабаром з’явилася Ірасема в супроводі Сабії, обидві з тацами в руках. Поставили перед чоловіками м’ясо, кукурудзяний корж, варені яйця диких качок, гарапу для пиття і мовчки відійшли.
– Будь ласка, – запросив Татаурана.
– А-га-га! – затер вдоволено руки зголоднілий гість. – Нарешті бачу перед собою справжні докази ласкавости. аресів! Отже, почнемо «з яйця», як казали римляни, дорогий приятелю...
– Почавши «з яйця», – стримано відповів Татаурана, – ми не є приятелями, пане[21]21
«З яйця» – інакше – «з початку». Римляни казали, що все починається з яйця, і на початку прийнять подавали яйце.
[Закрыть].
– О, – живо відгукнувся Ґілерме, надбиваючи яйце, – мені сумно це почути, і я лише хотів би знати, чого від мене вимагаєш, морубішабо, щоб цю ласку осягнути?..
– Усі ви були б найбільшими приятелями, коли б залишили нашу землю і нас у спокої...
– Справді? Я думаю, що тоді ми були б просто незнайомими.
– Незнайомі добрі бодай тим, що не можуть бути ворогами...
– Ну, так. Але приятелі мусять бути знайомі. З цим мусиш погодитися, морубішабо.
– Ех, шляхетний пане, граєшся словами! Ти хіба знаєш, про що говорю...
– Знаю, морубішабо, – хитнув головою Ґілерме, запихаючи в рота яйце: – уважаєш поспіль усіх білих ворогами...
– Хіба не слушно?
– Слушно, звичайно, але не завжди: я, наприклад, не є вашим ворогом, а приятелем.
– Неправда! В найкращому випадку ти є просто непроханим гостем. Але, приглянувшись ближче, і ти є ворогом, хоч, може, і сам не знаєш, що робиш нам шкоду.
– Я?! – мало не вдавився яйцем Пірсон. – Чим?
– Тим, що своїми дослідженнями і своїми публікаціями підсилюєш цікавість усяких пройдисвітів до нашої землі. А для нас вони потрібні, як лихе повітря...
– Бачиш, морубішабо, – вперше зніяковів Ґілерме, – в тому лише частина правди, бо пройдисвіти, як ти кажеш, приїхали сюди раніше, ніж з’явилися мої писання про вашу землю, а я приїхав вже промощеною дорогою.
– Так, – хитнув головою Татаурана, – ти скористався виваленими дверима й навіть не завдав собі труду подумати, чи господарям буде мила твоя гостина й твоя цікавість. Ти увійшов у пограбований дім разом з розбійниками. Не зайнятий безпосередньо грабунком, ти маєш можність винюхати те, чого розбійники, може, ще й не помітили, і збираєшся потім оприлюднити всі цікаві спостереження та вказати грабіжникам на ще не пограбовані скритки. Роля, погодься, не дуже то почесна...
Пірсон змішався остаточно.
– Несправедливо закидаєш мені нечесність, морубішабо, – сказав насупившись. – Ваша земля – відкрите поле, де нема господаря, чи, вірніше, де, що не крок, – то інший господар. Тут нема в кого питати дозволу на відвідини, і єдине, що може гість робити – старатися, щоб з кожним бути в згоді.
– Як з господарем, так і з грабіжником? – іронічно спитав Татаурана.
– Тут уже господарі в значній своїй кількості помирилися з грабіжниками, а навіть поріднилися з ними, – відпарував Ґілерме. – Як же в тому всьому можна розібратися, коли маєте вже кілька поколінь мішанців?
– Щодо мене, то я б розібрався дуже скоро, – злісно відповів Татаурана: – всіх мішанців разом з їхніми батьками вигнав би за воду, а решту винищив би, – і був би спокій.
– Це легко сказати, морубішабо, можна навіть і зробити. Але чи буде воно справедливо? Чим, врешті, ті бідні мішанці винні?
– Коли б’ємо гадину, не питаємо, чи це справедливо і чи вона винна...
