Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)
Пройшовши кусень дороги, дівчина стала над другим водоспадом, що летів ще нижче, розбиваючись об гострі уламки скель. Ітараре, прорвавшись через тунель, стрибала в ще глибшу прірву, стріпувала сивою гривою піни, вихитувала хребтом і розлюченою гадиною плазувала далі, викручуючись поміж тісними берегами.
Підмите внизу річище нависало над головою, як скаменіле дріжджеве тісто, що перелізло через вінця діжі, і попід ним можна було йти, не замочивши навіть ніг.
Жаїрі видавалося, що вона сама стала частиною того пекла гуку, що просякав у саме нутро довколишнього світу, і вже перестала його помічати. Ішла, загіпнотизована незрозумілою силою, потім злізла по стрімкій стіні вниз до розшалілого, кострубатого плеса ріки і стала. Десь далеко-далеко вгорі синіло небо, а в розколину прірви, звужену високо над головою, падав також водоспад світла. Воно стрибало по хвилях і тремтіло зайчиками на скелях понурого провалля. Під ногами лежало різної форми каміння, врите глибоко в білий, добре вимитий пісок.
Дівчина увійшла по кістки у воду і нахилилася. Очі її, звиклі до півприсмерку, відразу ж запримітили два камінчики величини ліскового горіха, і вона тремтячими пальцями видобула їх з води. Подивилася і дико-радісно зареготала: це були два діяманти найчистішої води й неоціненої вартости.
Їй захотілося танцювати, кричати, вити – така щаслива вона була. Де ж таки – при першому кроці у воду дістати такий скарб! А скільки то можна назбирати за день? За один лише день?!
І Жаїра, продовжуючи сміятися, простягла долоню з діамантами так, щоб на них впало світло. А коли камінці спалахнули одночасно вогнем блискавки і веселки, вона мало не ошаліла від щастя.
Та раптом різкий і сильний удар чиєїсь руки скинув обидва діяманти з її долоні у воду.
Жаїра скрикнула, але її викрику не було чути в реві урвища, і це ще більше дівчину злякало, а вже налякалася вона майже до непритомности, побачивши перед собою гнівну Сторожиху.
– Ти що тут робиш?! – не так почула, як вгадала питання Жаїра.
Вона навіть не пробувала відповідати, знаючи, що є безсила побороти своїм голосом пекло гуку. Кліпала зляканими очима на гнівну бабу і мовчала. Не думала ніколи її зустріти, бо Сторожиха, попрощавшись з ними, не приходила більше. Говорили, правда, що вона інколи з’являлася, мов привид, біля ослабленого Татаурани, або кволої Тіні, часами бачено її вночі при світлі вогнища на таємничій: розмові з Аракшо, часом стрічали її діти десь на відлюдді, але вдень вона не показувалася. А от тепер стояла перед. Жаїрою, гнівно світила чорними очима і питала:
– Ти що тут робиш?!
Жаїра не могла нічого відповісти.
– Не смій сюди ходити! – тупнула ногою баба і наблизила свої уста до вуха дівчини. – Не смій, чуєш?!. Тішся, що Камінний Дух дав тобі пристановище і захист перед ворогом, але грабувати його не важся! Все, що тут є, належить йому, і без його дозволу ніхто не сміє нічого брати! Навіть жменьки піску, навіть грудки болота! І ти, дівчино, тримайся якнайдалі від води! Річкова вода – твій ворог, і ти цього не забувай... Геть звідси!
Сторожиха вказала пальцем у напрямі сходів, якими зійшла недавно Жаїра, і цей сухий, чорний, вузлуватий палець тремтів.
Наказу не треба було повторювати, бо Жаїрі видалось, що її вже хтось ловить за ноги, що розбурхана, гнівна вода ось-ось витягне по неї свої пінні руки, – і вона кинулася тікати.
Опам’яталася тоді, коли зблизилася до оселі. Впала, під великий уламок скелі й заридала. Було їй сумно, страшно і соромно. Доля завзялася на неї від самого народження і встелила їй шлях самими тернями. Позбавила її волі, відчужила від неї рідних батьків, підставила їй зрадливого Себастьяна, а нарешті пхнула між дикунів. Краще було б, коли б її задушили відразу, коли вона лише з’явилася на світ! Бо навіщо таке життя? Бачила волю і не мала її, дурила себе надією вийти заміж за багатого чоловіка і потерпіла за це, втікла з рабства і опинилася в ще гіршій неволі. Навіть тих, як каже Пірауна, «камінців» їй невільно збирати. Чому інші можуть, а вона – ні? Чому взагалі все їй складається наперекір?
Розжалоблюючись все більше, Жаїра плакала, аж заходилася, і відчувала себе нещасною, скривдженою і цілком одинокою у світі.
Так її застала задихана і щаслива Ірасема.
– О, я шукаю тебе, а ти сидиш і плачеш! – сказала, усміхаючись своєю неповторною усмішкою. – Не плач! Татаурана хоче тебе бачити і говорити з тобою... Аракшо вже дозволив... Ходи! Татаурана такий гарний, такий причепурений, чекає тебе... Аракшо сьогодні вичистив йому заріст і натер оливою з маморани... Обітри ж сльози і закосичся, щоб і ти була гарною... Не плач, Татаурана вже буде здоровий...
Закохана у свого брата, добродушна й наївна Ірасема була свято переконана, що Жаїра плаче й побивається з туги за своїм нареченим. А Жаїра дивилася на неї здивовано і спочатку не розуміла нічого.
Аракшо? Татаурана? Ах, вона й думати про них забула! Жрець, видавши заборону турбувати вождя і розмовляти з ним, уважав за потрібне повторити цю заборону зокрема Жаїрі, а вона тоді лише всміхнулася. Аракшо гнівався на неї за вибух перед «брамою» і, видимо, хотів помститися, не допускаючи до Татаурани. Овва, велика річ! Вона й так не спішилася на побачення з людиною, яка була причиною нових неприємностей у її житті.
Але тепер, почувши ім’я Татаурани, Жаїра страшно зраділа. Це ж бо була одинока людина, на якій могли спертися її сподівання! Він сильний, рішучий і розумний. Він любить Жаїру, він, нарешті, її наречений!
– Іду! – підскочила Жаїра, обтираючи сльози. – Зараз причепурюся й прийду. Дивись, яка я замурзана...
По якомусь часі, вбрана в фіялкову сукню, заквітчана пахучими туберозами, схвильована й зніяковіла, поволі зблизилася до того місця, де сидів Татаурана. йому вимостили постіль у заглибині, що була обернена до сонця й добре захищена, як від вітрів, так і від цікавих поглядів. Мав старанно зачесане волосся, квіти за опаскою на голові і на руках. Чи то від ослаблення, чи від туги, виглядав м’якшим і ніжнішим, ніж звичайно, і очі його світилися ласкою.
Однак, побачивши Жаїру, владно простягнув до неї руки, мов про свою власність, і сказав наказуючої
– Ходи!
Жаїра підступила ближче, і серце її при тому забилося від великої радости. Стопилася, ніби віск, коли він ухопив її у свої все ще сильні рамена і почав цілувати так, як тоді, на березі ріки.
– А ти стала ще кращою! – вигукнув Татаурана відхиляючи дівчину від себе і вдивляючись в неї з захопленням. – Тільки чому ж ти так змізерніла? Журилася мною?
Забув її неуважність у часі своєї хвороби, простив усе і дивився в очі ніжно, закохано. Цей погляд струсив Жаїрою до глибин душі, і вона, раптом припавши до грудей Татаурани, розридалася.
– О, Татаурано! – вигукнула пристрасно і щиро. – Це було б страшне, коли б ти помер! Я не знаю, щоб я тоді зробила! Хіба збожеволіла б, або наложила на себе руку!
– Невже?! – радісно здивувався цим вибухом Татаурана. – То ти любиш мене хоч трохи?
Жаїра обплела його шию руками й почала в нестямі віддавати йому всі щойно одержані поцілунки.
– О, Татаурано, – ячала вона, – крім тебе у мене нема нікого на світі! Ти – мій єдиний! Чуєш? Єдиний, єдиний, єдиний! Боже, як же я хочу, щоб ти якнайскоріше подужав, щоб врешті розпочав те, чого хотів! Я піду з тобою, мій коханий, мій єдиний, мій мужній і сильний! Я стану попліч тебе, буду твоїм джерелом, твоїм вогнищем, твоєю піснею! О, Татаурано...
Татаурана був цілком спантеличений цим вибухом, але душа його росла і набрякала радістю. Був щасливий, що в думках дівчини стався такий переворот.
– Говори далі, – попросив, коли вона замовкла.
– Що маю говорити? – схлипнула Жаїра. – Ти все знаєш ліпше під мене...
– Ні, моя люба, – відповів, – я, властиво, хоч багато хочу, але знаю мало. Постановив собі віддати життя, щоб підняти всі племена на війну смерти, але не знаю, чи вони підуть. Ти ж чула, як сумно скінчилися всі наші дотеперішні заходи...
– Так, чула! – стріпнула волоссям Жаїра. – Але досі ти шукав прихильників на побережжі, де вже племена помирилися з білими. А їх треба шукати далі. Адже не перебили ще всіх ґварані, ще є десь айморе, є ще й такі, про яких ми й не чули. До них треба йти, а не до цих жалюгідних прибережних водоносів!
Він пив цілим серцем її слова і відчував, що в ньому родиться якась безумна сила, при допомозі якої справді можна перевернути світ догори коренем. Дивився проникливо в темні очі, в яких блискотки вже не ховалися кокетливо по куточках, лиш спалахували блискавицями. Хотів ще більше їх розпалити, хотів почути нові слова.
– До айморе і ґварані далека дорога, дівчино... – почав її дражнити. – Вирветься нас горстка просто в пащу небезпеці, не знаючи наперед, чим воно скінчиться. Чи ж то мудро?
Жаїра здригнулася і на мить принишкла. Але потім відскочила від Татаурани м’ячем, стала перед ним, похилена вперед, із спласлим посірілим обличчям, з нервово граючими жовнами на вилицях, страшна, хижа і прекрасна.
– То ти вже відмовляєшся від усього?! – крикнула, стискаючи кулаки. – Так довго хотів війни, поки тобі грозила небезпека?! А тепер, сховавшись у безпечний кут, відразу зледащів?! Думаєш, може, що мене таке ледащо спокусить?! О, ні! Моє серце не для непотреба! Кидай берло, коли так! Віддай його кому іншому, з кого хвороба не виточила разом з кров’ю відваги!
П’янила його словами і запалом, викликала шалене бажання вхопити в обійми і втулити в роздерті груди просто до серця.
– Віддай берло іншому!
– Кому, наприклад? – спитав, усміхаючись широко. – Може, тобі?
– А хоч би й мені! – гордо випросталася дівчина. – Думаєш, не подужаю? Запевняю тебе, що до року спалахне весь праліс від півночі до півдня і від сходу до заходу! Як ти не можеш того доказати – я докажу!
Татаурана щасливо розсміявся і простягнув до неї руки:
– Ходи сюди, моє щастя, моє ґроно бананове! О, я знаю, знаю, що, коли б ти стала на чолі повстання, то зворохобилися б усі племена до одного, вибили б усіх білих, а потім вибили б одні одних! Бо хто б відмовився від права на таку прекрасну морубішабіню?! Тільки, бачиш, я тебе не хочу нікому віддати і тому, мабуть, берла не кину...
Жартував, сміявся і цілував її одночасно.
Вгамувавшись трохи, обняв її й почав ділитися з нею своїми думками, тривогами, які чекали його в майбутньому. Він знав, що сама війна смерти, навіть коли вона скінчиться для індіян повним успіхом, – це лише початок справи. Війна не була самоціллю, лиш конечною передумовою, без якої годі було думати про творення власної держави. Але чи всі схотять такої держави? Чи вдасться згуртувати всі племена воєдино для такої величавої, святої цілі? Врешті, як подолати неминучі внутрішні міжусобиці за владу, за право на берло головного морубішаби, спільного для всіх племен?
Жаїра обурилася: Як то?! Які ж можуть бути міжусобиці й суперечки за берло головного морубішаби?! Татаурана підіймає повстання, Татаурані належить ідея творення держави – і Татауранине право на берло й корону мусить бути незаперечне і безсумнівне!
Татаурана вдячно стиснув її руку.
– Це так, – сказав з відтінком смутку в голосі. – Але не всі з тим згодяться. Зрештою, я не хочу боротися за берло і корону, я без опротиву відступлю їх кожному, хто покажеться мудрішим і гіднішим від мене...
Жаїра раптом закрила йому уста рукою.
– Цить! – засичала. – Нема ні мудрішого, ні гіднішого від тебе! Тільки ти і ще раз ти мусиш стати володарем! Я перегризу горло кожному, хто лише посміє стати тобі на дорозі!
Йому підлестили її слова, але все ж він уважав за обов’язок сказати:
– Не можна бути такою засліпленою, Жаїро. Звідки ж ти знаєш наперед, що серед тих, яким збираєшся перегризати горло, не буде якраз такого, хто зуміє здійснити те, про що я тільки мрію? Створити державу, дівчино, та ще й серед наших людей, державу на таких величезних теренах – це дуже важка справа. А я ж ще такий молодий! Сказавши правду, то й потерпаю часами, бо ж не знаю, чи вистачить у мене сили й хисту?
Жаїра знову затулила йому уста рукою і засичала ще грізніше:
– Цить! Не смій так говорити! Ти не знаєш, але я знаю: ти все зможеш, коли схочеш! Нема мудріших і сильніших від тебе! Де вони? Коли є, то чому сидять, як миші?! Хай починають, хай кинуть ворогові виклик! Хто почне перший – того й право! І ти не смій потерпати, не смій вагатися, не смій ламати моєї віри в тебе! Ти хотів, щоб я була твоїм джерелом, твоїм світлом і твоєю піснею? Я буду нею! Але я буду й батогом, Татаурано! Я перша шмагатиму тебе до крови, до кісток, коли ти почнеш вагатися, сумніватися і зупинятися на півдорозі! Мені легше буде вбити тебе самого ніж свою віру в тебе!
З силою, якої ніяк не можна було сподіватися від такого хворого, він раптом обернув її і поклав її голову горілиць на свої коліна.
– Ось слово, якого я давно чекав від тебе, Жаїро! – сказав з глибоким хвилюванням, суворо дивлячись їй в очі. – Лише тепер бачу, що ти гідна стати дружиною морубішаби. Як тільки одужаю – зараз же одружимось.
Жаїра страшно злякалася й сіла.
– Як?! – спитала, збліднувши. – Як ти хочеш одружитися?
– Одружимося по законах нашого племени: спочатку і я і ти дамо себе посадити в окремі клітки, де сидітимемо місяць, найкраще від молодика до молодика, в пості й не зустрічаючись. По місяцеві Ірасема, яка заступає мені матір, повісить мій гамак над твоїм, а ми підемо увечері збирати дрова для нашого окремого родинного вогнища... Це гарний звичай, Жаїро, і я, як морубішаба племени, а ти, як моя дружина, мусимо перші його дотримуватися.
Та Жаїра так схвилювалася, що їй аж зуби дзвеніли:
– Ні, Татаурано, ні! – заговорила благально. – Ми ж християни! Ми повинні взяти церковний шлюб – інакше я не погоджуся!
Зраджувала лише невеличку частину того, що відчула в даний момент, і то не головну. Бо відразу страшна туга, близька розпуки, зануртувала в її серці і потягла назад до того середовища, з якого вона втекла. Так ясно згадала собі шлюби, що їх бачила в Паранаґві, так виразно виступили перед нею всі подробиці цих урочистих подій! Ах, це були справжні казки, в яких молода, вбрана в шовки та коронки, ставала королевою дня! А тут шлюб – ніяка подія, скоріше огидна комедія. Спочатку молодих садять у клітки, мов звірину, місяць морять їх голодом і не дозволяють бачитися, а потім – як сказав Татаурана. І ніяких відзначень, ніякої уваги такому фактові не уділяють. Збір урожаю – це свято, пробивання вуха – ціла подія, але шлюб – ніщо. Звичайний собі буденний випадок у цих жалюгідних двоногих.
І в Жаїрі знову закипіла ненависть до аресів, до всіх індіян і до їхньої майбутньої держави. Став осоружним і Татаурана, бо ж це він носився і з дикунами і з божевільною думкою – зробити з них народ!
Була б уже розплакалася й вибухнула, але в той момент заговорив він:
– Твоя правда, Жаїро: ми мусимо взяти християнський шлюб. Адже я, перше всього, християнин, а потім уже морубішаба. Дякую, що пригадала мені про це. Я так запаморочений своєю любов’ю до тебе, що сліпну від неї. Пригорнися ж до мене, кохана, і говори щось. Давно вже не бачив тебе і не знаю навіть, що ти робила весь цей час. Дуже було тобі сумно?
Жаїра якось відразу примирилася з ним і почала оповідати. Непомітно перейшла на сьогоднішній випадок біля ріки, нервово затряслася і притулилася до Татаурани:
– Вона така страшна, ця Сторожиха!..
– Дійсно, вона страшна й загадкова, – задумався вождь. – Хто вона, звідки і як попала сюди? Я багато думав над тим, але безуспішно. Схильний вірити, що це не просто людина, а якесь надприродне створіння...
– Я боюсь її, – призналася Жаїра. – Здається, боюся її так, як води...
– Води?! – здивувався Татаурана. – А то чому ти боїшся води?
Жаїра розказала йому випадок над рікою Ітібере ще в Паранаґві, а він, вислухавши все, лише засміявся поблажливо.
– І це все? – спитав, притискаючи її до себе. – Ох, тиж моя дурненька! Звичайно, ліпше тобі самій до ніякої ріки не ходити, а до Ітараре зокрема. Це ріка небезпечна. Але, щоб ти позбулася страху, ми, коли лише я стану на ноги, будемо ходити разом. Зі мною не будеш боятися. Не будеш?..
– З тобою – ні! З тобою мені завжди безпечно, хоч... Ти сам мене колись хотів утопити...
– Не згадуй про це! – засміявся. – І зовсім я не думав тебе топити – тільки трохи остудити і привести до порядку. Більше того не зроблю. Кажи ще щось...
– Ні, це ти кажи. Що буде далі?
– Та ти ж знаєш... Сьогодні скличемо раду племени. Не знаю ще, що врадимо: чи вишлемо знову післанців, чи підемо всі разом?
– Знаєш що, Татаурано? – оживилася Жаїра. – Хай ідуть вперед післанці. А ти тимчасом накажи, щоб усі зайнялися збиранням тих скарбів, які тут валяються під ногами...
Чуйний Татаурана відразу насторожився і з несмаком зморщив свого м’якого носа.
– Знову те саме! – сказав холодно. – Для чого ж їх збирати?
– Бо держава мусить мати свою скарбницю!
– Не бійся, вони не втечуть від нас! Перше здобудьмо державу, а тоді думаймо про скарбницю.
– А скарби лишити порозкиданими по землі напризволяще?!
– Коли вони порозкидані в такій закутині, як Ітараре, і лежать під наглядом Сторожихи – ліпшого місця й певнішої сторожі для них не може бути в цілому світі. Але, коли б ми їх забрали і почали б тягати з собою – зробили б подвійну дурницю. Раз те, що виставили б їх на небезпеку втрати, друге – зв’язали б собі руки і, замість воювати, мусіли б пильнувати скарбів. Дай спокій камінцям, дівчино! Вони мене тепер ніяк не цікавлять...
Цю межуючу із зневагою байдужість до того, що для Жаїри становило сенс життя, дівчина сприйняла, як особисту образу, і, забувши всяку обережність, вибухнула гнівом:
– От заговорила з тебе та проклята індіанська тупість, яку я так ненавиджу! Чи ти чув коли, чи ти можеш собі уявити, щоб біла людина могла так ставитися до справи?! І як же ти збираєшся воювати проти білих, коли найдурніший з них показався б у даному випадку мудрішим від тебе – наймудрішого серед індіян?!
Татаурана різко відіпхнув її від себе, безсило відкинувся назад і примкнув очі.
– Годі! – сказав утомлено. – Вже знаю все! Іди собі геть... Не хочу тебе ні бачити, ні слухати...
Жаїра поволі звелася на ноги.
– Татаурано, – сказала з понурою погрозою, – подумай добре перше, ніж повториш іще раз те, що сказав... Можу піти, але, коли я зараз піду, то піду раз на завжди і більше не повернуся до тебе ніколи! Я звичайна собі дівчина, але також маю свою амбіцію і не дозволю, щоб мене то ласкали, то відкидали ногою, як цуценя!
Татаурана розплющив очі й сів.
– Іди! – вказав від себе рукою. – Спіши чимдуж до тих, які викликають благоговіння у твоїй рабській душі! Іди! Я, коли хочеш, поможу тобі до них дістатися. Там будеш щаслива. Коли ж навіть доведеться тобі бути копаною ногою білого, то ти за ласку уважатимеш облизати чобіт на тій нозі, і твоя амбіція заспокоїться... Іди, Жаїро, і не думай, що можна грати на моїй любові і зробити з мене ляльку на подобу хоч би найліпшого у твоїй уяві білого!
Знову безсило відкинувся назад, примкнув очі і звів докупи тріпотливі брови. Мав вираз людини, що перемагає важкі фізичні терпіння.
Жаїра дивилася на нього і не відходила. Розуміла, що коли відійде, відріже за собою всі стежки повороту, і від цього її огортав страх. Боялася цього складного і суворого життя, в якому була безпомічна й самотня, боялася майбутнього, потребувала оборони перед грядучими небезпеками, і Татаурана був одиноким, на кого могла покластися. Її порвала нова хвиля жалю й кинула на коліна перед Татаураною.
– О, мій Таїна-Кане! – заридала вона. – Я не маю сили відійти від тебе! Не жени мене геть! Бачу, що ти не любиш мене... Я така нещасна!
– Не говори порожніх слів, дівчино, і не змушуй мене співати про любов! – болісно вистогнав Татаурана, вгороджуючи до болю пальці в її плече. – Скільки б я тобі про неї не говорив – слова не скажуть нічого в порівнянні до того, що є в моєму серці. Але я й ненавиджу тебе в однаковій мірі. Люблю й ненавиджу, розумієш? Моя ненависть родиться з надмірної любови, а мудрість каже, що не вміє любити той, хто не знає ненависти...
Замовк і, гладячи її плечі, час-від-часу боляче впивався в них пальцями, а сам думав над тим, що у відношенні до Жаїри, може, найяскравіше виявляються його почування до свого народу: любив його і ненавидів. Готовий був для нього на все, але одночасно пік би його розпеченим залізом, клепав би його молотом на ковадлі, щоб зробити з нього людей. Одна, була лише різниця: Жаїри він міг зректися, народу – ніколи!
А Жаїра між тим, схлипуючи і ластячись, скаржилася. Татаурана не слухав того, що вона говорить і піймав лише останні слова:
– ... сильніший той, хто культурно стоїть вище, хто розумніший...
– Неправда, Жаїро! – заперечив енергійно, хоч і не знав до чого вона це говорить. – Ти не вчилася історії й не знаєш, що в багатьох випадках було якраз навпаки. Свого часу завоювали дикі монголи країну тисячолітньої культури – Китай. Ти чула щось про монголів? Ні? Отже, це були справді дикі, страшні й кровожадні орди, перед якими наші ботокуди виглядали б невинними ягнятами. Вони навіть землі не вміли обробляти, як індіяни, мандрували з місця на місце й живилися сирим м’ясом. Та це їм не пошкодило підбити значну частину китайської імперії, знищити опановані землі, зруйнувати чудові будівлі, споганити й засмітити міста, сади і квітники, в яких так дуже кохалися китайці. Або такі ж дикі кочові сарацени*, що завоювали висококультурні держави Малої Азії, не зробили пустелі, не затримали поступу на кілька віків? Але це ще не таке страшне. Найстрашніше наступає тоді, коли переможений визнає себе чимсь нижчим від переможця. З цього моменту щойно починається правдива перемога ворога! Я б міг навести тобі багато прикладів з тієї самої історії, коли люди, що стояли на високому щаблі культури, й цивілізації, плазували перед грубою варварською силою. Але для тебе вистачить одного Макука: він, бачиш, «почуває себе серед білих, як рівний з рівними», бо з усіх сил старається дотягнутися до них. Він ніяк не може того збагнути, що серед тих білих, на яких він взорується, рідко є такий, який писати вміє. Для Макуки кожен білий – це символ вищости. І Макуко завжди буде себе почувати нижчим, хоч сам є людиною освіченою...
– Скажи «був», Татаурано, – несміливо поправила Жаїра, – бо Макуко більше не живе...
– Правда! – зідхнув Татаурана. – Але, – додав по павзі, – лишилося ще їх досить.
– Це ти про мене думаєш?
– І про тебе також.
– Я, Татаурано, вже вродилась у рабстві...
Татаурана мало був не сказав: «Тінь також народилася в рабстві», – але не сказав того, бо був знеохочений до дальшої розмови. Лише в душі його знову щось скрикнуло:
«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»
* * *
Увечері зібралася ньємонґаба – уперше по кількох тижнях знову під головуванням улюбленого вождя. Але жаль наліг на голови радного кола і тремтів у завитках диму над вогнищем, а щербини по тих, які лишилися десь там позаду, посіла жалоба. Біля порожнього місця, що належало покійному Асу, сів малий Піра, і його прийнято з шанобою та ласкою.
Мадіаї здав свої обов’язки та звіт за час хвороби морубішаби. йому винесено одностайну подяку за труди й признано, що він усе робив якнайкраще. Далі рада перейшла до питання: що робити далі? Властиво, це питання було вже вирішене, і лишилося устійнити, чи йдуть на захід усі разом, чи знову самі посли?
По короткому обговоренні прийшли до висновку, що найкраще буде знову вислати послів. Коли б вийшло ціле плем’я – треба було б більшу половину часу в дорозі присвячувати прохарчуванню. Самотні ж чоловіки можуть іти, не зупиняючись, і все щось розстарають собі на заспокоєння голоду.
Нарешті виринуло питання: хто піде?
Першим виявив бажання йти Татаурана, але вся рада запротестувала в один голос: Татаурана не може йти, він ще потребує місяць, щоб стати на ноги! Не дозволили також іти Арусаві, бо Нін, як спритний риболов, тепер доставляв більшу частину прохарчування для племени.
І нараз устав Піра:
– Дозволь мені радити, морубішабо!
Отроки палили по обіді своє вогнище й радили свою раду, але ніхто не знав, про що. І аж тепер Піра заговорив:
– Ми врадили просити ньємонґабу племени, щоб нас вислано послами. Кожен муж тепер і кожний юнак, що самостійно полює, потрібні для оселі. А з нас користи мало. То хай ми підемо.
– Всі? – поцікавився Татаурана.
– Як рада племени накаже – підемо всі.
Рада почала перечити. Не хотіла сказати одверто, що бажання отроків смішне – звичайно, дитинне! Але через те, що ніхто не хотів уразити малих аресів, брали справу ніби поважно:
– Ще не чувано ніколи, щоб отроків посилали до інших племен на переговори. З цим завжди йдуть дорослі мужі...
– З отроками інші племена не схочуть навіть говорити...
– І що подумають собі про аресів, які висилають на переговори отроків?
– Зрештою, отроки не можуть іти, бо не дадуть собі самі ради в пралісі. Вони ж іще самостійно не можуть полювати...
Але Піра твердо стояв на своєму. Вичерпавши всі словесні аргументи, він видобув з-за опаски якусь хустину, зашкарублу від потемнілої крови, і показав присутнім:
– Дивіться, ареси, це – кров мого батька! Коли його принесли з оселі ґвалашів, я не вірив, що він мертвий. Я обтирав його рани цією хустиною, давав йому воду і просив обізватися до мене. Але в моєму батькові вже не було життя, і його поховали разом з іншими вояками. І від мого такого прекрасного батька, що був найбільшим серед індіян, не лишилося нічого – тільки оця хустина, змочена його кров’ю, Я ніколи не розстаюся з нею. Коли тримаю її в руці – у мене пашить долоня, коли прикладу її до грудей – у мене тріскає серце, коли прикладу її до вуха – вона говорить. Кров мого батька говорить до мене, ареси! Я не маю спокою, я плачу ночами, я плачу вдень, коли ніхто не бачить, моя сила сходить сльозами, але жаль не меншає. Я не можу більше так, ареси! Я не маю права подарувати білим смерти мого батька, і тому я мушу йти!
Рясні сльози текли з темних очей малого морубішаби, а голос його з великого недитячого болю звучав розбитим дзвоном. Він спинився на мить, змахнув сльози і знову заговорив серед загальної тиші:
– Пустіть мене, ареси, хай я піду! Не зроблю сорому для племени, хоч я ще тільки отрок. Я піду від оселі до оселі, показуватиму всім оцю хустину і так промовлятиму: «Індіяни! На цій хустині кров найбільшого мужа серед усіх індіян. Не хочу називати його по імени, щоб не тривожити духа померлого, але цим велетнем був мій батько. Він поліг, обороняючи оселю ґвалашів від ворога. Я зібрав його кров у цю хустину і плачу над нею. Індіяни, коли ви не хочете, щоб ваші сини плакали над вашою кров’ю так, як я плачу над кров’ю свого батька, – ви мусите мене послухати! А я, Піра, морубішаба ради отроків племени арес, кажу вам, що, коли ви не хочете запасати стріл і списів проти ворога, накажіть вашим синам, щоб вони запасалися отакими хустинами. Чистими хустинами, які потім стануть від вашої крови темними і твердими, як оця! Потім ваші сини змиватимуть з неї плями і розмочуватимуть її своїми сльозами, як я. Але не змиють і не розмочать – також, як я... Індіяни, я кажу вам, що, доки білий ворог ходитиме по наших землях, доти ваші діти ніколи не знатимуть, чи вони завтра не будуть сиротами і рабами! І ще кажу вам таке: готуйте стріли і списи, щоб ваші душі не плакали на Блакитних Горах, дивлячись на синів, що плачуть над вашою кров’ю»...
Піра згорнув хустину, притиснув її до грудей і сів. А рада сиділа мовчки, і в багатьох мужів обличчя були мокрі від сліз.
– Так не міг промовляти отрок! – врешті скрикнув Мадіаї, люто вдаривши кулаком об землю.
– Його устами промовляла батькова кров... – висловив припущення Арусаві.
– Його батько ніколи не вмів добре говорити... – зауважив Маріо.
– Але вмів добре думати і свої думки вложив у серце синові! – докінчив Леонідас.
І тоді обізвався Білий Крук.
– Ареси, – сказав, – пригадайте, що було колись говорено на раді про дрібну траву, яка найскоріше загоряється і може стати причиною великої пожежі в пралісі. Пригадайте слова нашого морубішаби, який сказав: «Коли б цих слів не сказала дитина, то закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах». А я ще скажу так: На такі слова, як ми оце тепер почули від Піри, мусить обізватись навіть камінь! Коли б їх сказав дорослий муж – вони б не били так боляче. І ще скажу вам так: Коли Піра не промовить до сумління наших племен – то ніхто не промовить. Хай отрок іде! Я скінчив...
Більше ніхто не перечив. Татаурана тричі покликав до слова, і тричі рада відповіла мовчанкою.
Тоді вождь встав і підняв берло.
– Піра візьме ще двох отроків і піде, – сказав коротко. – Але самих їх не пустимо. Мусимо дати кількох мужів для охорони й помочі. Хто піде?
– Я! – перший обізвався Мадіаї.
– Я! – підвівся Аканґасу. – Піра – син мого брата – мій син. Я йду з ним.
– Гаразд. Хто ще?
Зголосився ще Леонідас.
– Досить! Тепер питання: як післанці вийдуть звідси?
– Це беру на себе! – сказав Аракшо.
Татаурана спустив берло вниз.
* * *
Уночі бачено Сторожиху разом з Аракшо, а ранком вибраних післанців уже не було в оселі. Не одному кортіло спитати, чому не дозволено попрощатися з послами, як велить звичай, але Аракшо мав так суворо стиснені уста, що ніхто не важився нічого питати...
