Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)
Тоді яґуар злякався і каже:
– Якщо не хочеш, щоб я тебе вбив, то мусиш прив’язати мене першого, бо я більший і Великий Вітер мене скоріше захопить.
Рапоза відповіла:
– Добре. Обійми передніми й задніми лапами це дерево, а я тебе прив’яжу.
Яґуар так зробив, а рапоза взяла міцну ліяну і зв’язала йому лапи.
Тоді каже:
– До побачення, яґуаре. Чекай на Великий Вітер, а я собі піду геть...
І рапоза втекла».
Кумаже не оповідав просто, а грав цю казку на дві особи, як актор: міняв голос, удаючи яґуара, приймав грізну поставу, вдаючи рапозу, – пригинався до землі й плазував; чіплявся руками й ногами за стовбур пальми, показуючи, як яґуар дав себе зв’язати, і нарешті чкурнув у хащі, показуючи, як тікала рапоза.
«Вистава» сподобалася, і глядачі весело сміялися над сильним, але дурним яґуаром, і виявляли свої симпатії до маленької, зате хитрої рапози.
Арусаві, заохочений прикладом товариша, підвівся й собі.
– Я тепер оповім далі про яґуара й рапозу, – сказав.
Ніхто не заперечив. Кумаже сів на місце Арусаві, а Арусаві вийшов під пальми, пригладив своє волосся й почав:
«Після того, як мурахи перегризли ліяни і звільнили яґуара, а він за те всіх їх з’їв, він пообіцяв помститися на рапозі.
Він сказав усім звірям:
– Побачите, що я не дозволю рапозі пити воду там, де я п’ю.
Рапоза почула це і каже:
– Побачите, що я питиму воду там, де п’є яґуар.
Тоді рапоза знайшла дупло з бджолами, обмастилася в мед і викачалася в сухе листя.
(Тут Арусаві впав на землю й почав качатися, вдаючи рапозу).
Потім рапоза прийшла до водопою й каже:
– Чи я можу тут напитися?
Яґуар спитав:
– А ти ж хто?
Рапоза відповіла:
– Я Звір Сухого Листя.
– Іди і пий.
Рапоза ввійшла у воду отак і почала пити. Пила, пила, пила, а тоді каже:
– Тепер хочу скупатися, – і пірнула у воду.
(Арусаві впав на живіт і показав, як плаває рапоза).
Мед у воді розтопився, листя поплило, і яґуар побачив, що то рапоза.
Кинувся за нею, щоб піймати, але рапоза вискочила на другий берег і втекла в ліс».
Оповідання Арусаві мало рівний успіх, як і оповідання Кумаже, хоч і другу казку всі знали.
– Яка хитра рапоза, га?! – здивовано сміявся Кумаже і вдоволено крутив головою, ніби вперше дізнався про витівки цього дотепного звірка. – І Жаїра також така хитра, як рапоза. Іакума каже: «Видам вас білим, бо великий морубішаба каріжо з білими в мирі». А Жаїра каже: «Я йду, щоб моя мати повісила гамак в оці великого морубішаби, бо ми не маємо своєї оки, і тоді буде війна смерти»... Хі-і-і!
Звичайно, Кумаже також грав ролю Жаїри та Іакуми, звівши весь сенс розмови до двох реплік. Всі при тому сміялися й доброзичливо дивилися на Жаїру, за виїмком одного хіба Пірауни.
– Рапоза хитра, так, – сказав задумливо. – Але вона лише рапоза – ніщо більше. І ягуар ніколи не проміняє своєї сили за хитрість рапози, бо із своєю силою він ніколи не потребуватиме брехати...
На тому відпочинок скінчився, і всі повставали.
– Куди ж ідемо? – спитав Кумаже.
– Будемо йти далі на північ, – відповів Пірауна.
– А що казати, коли зустрінемося з іншими племенами? – поцікавилася Сабія.
– Не знаю, – неохоче бовкнув Пірауна. – Я брехати не буду.
– Шукаймо таких, що ворогують з білими, – порадив Арусаві. – 3 ними заприятелюємо й не будемо потребувати брехати.
– А як зустрінемо знову таких, що приятелюють з білими, тоді як? – спитала насмішливо Жаїра.
– Тоді виставимо наперед рапозу... – злісно відповів Пірауна і, не дивлячись ні на кого, рушив уперед.
Жаїра мала охоту вчепитися батькові у волосся, але проковтнула образу й не сказала нічого...
Коли з’являються духи...
І знову кілька днів невимовно тяжких для дівчини мандрів пралісом, тривожних ночівель під голим небом, зустрічей з гадюками й хижими звірями. На щастя, все минуло без особливих пригод, завдяки спритові й відвазі чоловіків. Раз лише, вихопившись необережно над урвище якоїсь ріки, малощо не вскочили в халепу, бо на піщаному березі, що круто збігав униз до води, порпалися шукачі золота. Двоє білих мужчин сиділо у вигідних кріслах з поручнями, захищені від сонця подобою балдахіну, і з висоти наглядали над ходом робіт. А по урвистому березі роїлися, мов комахи, голі раби, копаючи землю мотиками. Інші набирали її у великі коші й несли вниз до ріки на промивку, а поміж ними сновигали наймити з важкими канчуками, не жалуючи ударів праворуч, ліворуч, перед і навіть позад себе.
Пірауна й Кумаже, що були попереду, вмить попадали на землю й дали знак іншим – поховатися. Хвилину стежили за цією важкою працею, перекидаючись поміж собою повними зрозуміння поглядами, і врешті, мов змовившись, одночасно поповзли назад.
– Не будемо відпочивати, – заявив Пірауна пошепки. – Забираймося звідси якнайскоріше!
– Я така втомлена, що мені вже все одно! – у відчаї заявила Жаїра.
– Га, хай мене мавпа оближе, коли ті, – показав Кумаже в сторону ріки, – є менше втомлені від тебе...
– Додай, Кумаже,, – докинув Арусаві, – що хай тебе двічі мавпа оближе, коли ті два білі нероби, що сидять собі під накриттям, відмовляться прийняти до свого товариства і для розваги молоду рабиню...
Жаїра затряслася.
– Ходімо! – крикнула істерично. – Чи справді хочете, щоб вас половили?!
І, не чекаючи навіть, вирвалася вперед цілого товариства.
Наступних кілька днів ішли з подвійною обережністю, вистерігаючись як зустрічі з індіянськими племенами, так і з шукачами золота, і врешті зайшли в таку глушину, де, здається, навіть і нога дикунів ще не ступала. Кумаже, правда, якось підозріло крутив головою і казав, що вітер сьогодні дме не так, як би треба було, але все ж вони вирішили отаборитися. Було ще рано, і, коли б не Жаїра, можна б було мандрувати далі. Але дівчина була вийнятково стомлена і сказала, що далі не йтиме, хоч би там не знати що. І решта скорилася.
Як звичайно, вибрали місце біля потока й розклали вогнище. Арусаві вже чистив пійману рибу, Пірауна вовтузився, білуючи паку[9]9
Пака – найбільший гризун бразилійського пралісу. Має смачне м’ясо.
[Закрыть], а Кумаже пішов кудись «шукати, про що вітер мовчить», як він висловився.
Не було його досить довго, аж раптом з’явився, як тінь, та ще й у супроводі чужого мужчини. Незнайомець, озброєний рушницею і великим мисливським ножем, прив’язаним до пояса, був зовсім молодий і гарний. Зовнішність його не залишала жодних сумнівів щодо чистоти індіанської крови, хоч не мав на собі ні намиста, ані не носив сережок, у яких звичайно кохаються мешканці пралісу, лише ліва його рука вище ліктя була прикрашена віночком, сплетеним з орхідей.
Побачивши незнайомого, озброєного вогнепальною зброєю, Пірауна й Арусаві відрухово потяглися по танґвапеми*. Але гість, зрозумівши цей жест, відставив набік рушницю, приперши її до дерева, відчепив ніж і поклав його побіч рушниці, і тоді сміливим кроком приступив до вогнища.
– Не бійтеся, – сказав привітно і м’яко. – Ми зустрілися з Кумаже в лісі, і я прийшов до вас з миром. Називаюся Татаурана і є вождем племени аресів.
Пірауна сахнувся й перехрестився.
– На ласку Божу! – вигукнув здавленим голосом по– еспанському. – Чи ж духи з Блакитних Гір[10]10
Згідно з повір’ям індійських племен, душі померлих живуть у небі на «Блакитних Горах».
[Закрыть] можуть повертатися на землю, прибравши людське тіло?!
Гість здивувався вкрай:
– Ти щось чув, може, про мого батька, що носив те саме ім’я?
– Чи я чув?! – схвилювався Пірауна. – Я боронив разом з ним оселі святого Антонія, я бився під його проводом, я боронив його власними грудьми і я попав на лассо, схилившись над його трупом... А ти питаєш, чи я чув про нього...
Хвилину всі стояли мовчки, вражені такою несподіваною зустріччю, а потім молодий Татаурана скочив до Пірауни й міцно-міцно його обняв.
– Чи ж правда це? Як звуть тебе, хоробрий муже? – засипав він питаннями Пірауну. – Чим я можу віддячитися тобі бодай трохи за свого батька?
Пірауна, також дуже зворушений, відповідав, питав і посадив гостя біля вогнища.
– Не будемо сидіти довго, – сказав Татаурана, все ж присівши. – Збираймося скоро й підемо до нашої оселі. Туди ще шмат дороги, а до вечора недалеко.
Він переводив радісні очі з одного обличчя на друге і раптом, ніби спіткнувся, зупинивши їх на Жаїрі.
– Хто це? – спитав.
– Моя донька.
– А-а-а... – і враз цілком по-дитячому зніяковів, так зніяковів, що Жаїрі стало смішно й жалко його: такий кремезний, такий сильний, а такий соромливий!..
Справді Татаурану можна було б назвати велетнем: високого росту, широкий у плечах, а кожний мускул нагого тіла, оперезаного тільки широким набедренником, чітко рисувався при кожному русі – хоч перечисли усі!
Казав збиратися скоро, щоб іти до оселі, але, присівши біля вогнища, здавалося, забув про оселю і про поворотну дорогу. Дивився задумано в огнище і говорив, мов би сам до себе:
– Пам’ятаю, пам’ятаю... Загинув тоді старший брат, загинув батько, а мене, малого, причепили тоді до пояса якогось чоловіка й погнали разом з усіми бранцями... Я був. голодний і спраглий, я був зляканий і запаморочений, я гукав за батьком і за братом, а плакав так рясно, що по моїх сльозах можна було відшукати мою дорогу. Тільки ж плакав не я один, і на мої сльози падав дощ інших сліз – потоки сліз... Сліз і крови... Я збивав ноги до крови, до костей, спотикався і падав, і тоді моє тіло волочилося по землі... Тут і там знесилені бранці непритомніли й колодами валилися під ноги іншим. Їх тоді відчеплювали й лишали на поталу долі... Прийшла черга і на мене: хтось мене підняв, ніби здохлу рапозу, і відкинув далеко набік, де я пролежав до ночі...
– Ех! – отямився і потер чоло. – Що там згадувати! Ви вже готові в дорогу?
Але ніхто й не збирався в дорогу, слухаючи сумного оповідання.
– І що було далі з тобою? – спитала цікава Сабія.
– Нічого. За пару днів підібрали мене священики, що йшли вслід за валкою, і повернули до редуту. А там я знайшов свою сестру. Найстаршу доньку мого батька від його найстаршої жінки, що лишилася в редуті, коли батько покинув його. Батько мав кілька жінок, а моя мати була наймолодшою.
– І де ж твоя мати? – знову спитала Сабія.
– Нема. Мати померла в неволі, і я її не пам’ятаю. Мені за матір стала Ірасема – моя сестра. Старші її діти попали в неволю, а наймолодшого сина – мого однолітка – забито при погромі редуту. Тож Ірасема в мені знайшла сина, а я в ній – маму...
Товариство, забувши про все, пильно слухало Татаурану і слухало б до темної ночі, коли б він знову не пригадав, що треба йти.
– Куди ж підемо? – спитав з острахом Пірауна. – Знову до місійної оселі?
– Ні, відповів Татаурана. – Підемо до нашої оселі.
– А ви ж, хіба, не є мешканцями оселі святого Антонія?
Татаурана нахмурив брови і так по-дитячому зморщив носа, гірко усміхаючись.
– Були... – зідхнув. – Але оселі святого Антонія тепер нема – спалена... Оселя спалена, частина мешканців у рабстві, частина врятувалася і пішла з священиками шукати безпечнішого місця, щоб закласти нову оселю, але я не схотів. Досить з мене! Я пішов. Зі мною пішли майже всі ті, хто пам’ятав мого батька, або їхні діти – всі ті, хто не схотів більше тікати, ховатися й оборонятися. Зі мною пішли ті, хто хоче боротися й нападати...
– То ви виповіли війну смерти білим? – затер руки Кумаже.
Татаурана заперечливо похитнув головою.
– Ні?
– Ні.
– Чудні твої слова, морубішабо, – хай мене мавпа оближе, коли брешу! – здивувався Кумаже. – Хочете боротися й нападати, а війни не виповідаєте. Як отже?..
Татаурана підвів на Кумаже важкий погляд своїх чорних очей, в яких відсвічувало червоне полум’я багаття:
– Війну смерти білим виповіли ще наші предки, і ніхто її не відкликав. Як, отже?..
– Добре! – знову затер руки Кумаже. – Хай мене мавпа оближе, коли не добре. Ходімо до вас! Де ваша оселя?
– Наша оселя тільки тимчасова, – задумливо і з відтінком гіркоти в голосі відповів Татаурана. – Ми не маємо сталого осідку, ми – тремембе[11]11
Тремембе – мандрівні племена, що не мають сталого осідку.
[Закрыть] тепер...
– Зовсім, як і ми! – зрадів Кумаже. – Хай мене мавпа оближе! Збираймося, збираймося!
Татаурана підвівся і підняв свій ніж. Подивився на нього і простягнув Пірауні.
– Візьми, приятелю, – сказав. – Хай це буде тобі пам’яткою про зустріч з «духом». О, не лякайся! Я не зійшов з Блакитних Гір – я тільки маю в собі духа свого батька і навіть перебрав його ім’я, хоч моє християнське ім’я – Педро.
– А вас, приятелі, – звернувся до Кумаже й Арусаві, – не маю чим обдарувати тепер, але зроблю це в оселі. Моя добра і щедра сестра не лишить певно без подарунків і тебе, жінко мужнього Пірауни... А тобі, чудова орхідеє пралісу, – схилився несподівано до Жаїри, здіймаючи з руки віночок, – дарую оці квіти й моє серце з ними...
Жаїра вражено відсахнулася, але зараз же опанувала себе й засміялася, засвітивши лукаві вогники в очах.
– Говориш, як фідальґо*, Татаурано... Знаєш, що це таке?
– Знаю, – зморщив носа Татаурана: – це – ціль для стрілів.
Жаїра так розреготалася над невіглаством молодого дикуна, що аж перекинулася на спину. А він сердито відвернувся й заходився помагати Сабії укладати речі в мішок.
* * *
Оселя аресів нараховувала шість величезних тростяних ок, де мешкало разом біля двох соток людей – рештків, що залишилися від колись великого й сильного племени.
Оки стояли півколом над рікою, що обтікала оселю із сходу; з півдня й заходу на неї наступали стіни лісу, а на північ виднілася широка долина, яку працьовиті ареси вспіли обробити й засадити. Не думали сидіти тут довго, але мусіли використати весну й літо, щоб забезпечитись харчами, на які бразилійський праліс дуже скупий.
Сонце вже майже сховалося, коли мандрівники прибули до оселі, але ареси ще не спали, стривожені довгою відсутністю свого вождя. Тож, коли він з’явився в гурті невідомих людей, в оселі загомоніло й заворушилося.
– Маємо нових людей! – весело повідомив Татаурана, ідучи вперед поміж натовпом. – Скликайте ньємонґабу! Дізнаємося зараз про цікаві новини...
Привів подорожніх до однієї з ок і крикнув:
– Ірасемо, сестро моя і мамо! Маєш гостей. Подбай, щоб їм нічого не бракувало. Дівчині віддай мій гамак і скажи, щоб звільнили два інших для її батьків. І не докучайте їй – вона втомлена. Я йду на ньємонґабу.
– А вечеря?
– Повечеряємо з мужами окремо – не турбуйся...
Ірасема відразу дуже пильно і якось багатозначно подивилася на Жаїру, розплившись у радісній усмішці. Була вже немолода і на перший погляд отяжіла та неповоротна. Але лише на перший погляд. Насправді ж належала до того типу людей, у яких ні один найменший рух не пропадає марно і які під позірною отяжілістю криють велику силу й витривалість. Мала чудесні білі зуби та подиву гідно м’який і мелодійний голос, який становив ніби невід’ємну сполуку з її постійною доброзичливою усмішкою.
Вона забрала Сабію й Жаїру до оки й заопікувалася ними з усією щирістю свого доброго серця.
Тим часом Татаурана, спішно вдягнувши на голову пишну корону з пір’я і взявши таке ж пір’яне берло* – ознаки своєї морубішабської гідности – махнув Жаїрі на прощання рукою і пішов на окаету.
На площі довкола великого вогнища вже зібралося радне коло, в якому сиділи також Пірауна, Кумаже й Арусаві.
Дивний був це збір. Усі нагі, лише із скупими перев’язками довкола бедер. У багатьох попроколювані вуха і прикрашені китичками пір’я, костями, сучками. У декого у великому прорізі на підборідді красувалися великі деревині кружки – «тем бета» – найголовніша відзнака аресів та ще ботокудів – чомусь зневажаного й нелюбленого всіми іншими племенами. А майже поспіль у кожного – зразки намиста з зубів, кістяних плодів, або скляного. Поміж намистами, або й на окремих шнурочках, – хрестики – знак, що їхній власник – християнин. Та й імена наполовину індіянські, наполовину, особливо серед молодших, також християнські. Ось найбільший серед усіх мужів племени Асу, що означає «велетень», а ось і не набагато менший Тадей; ось невисокий, квадратовий, з жахливою білизною* на пів голови Мадіаі, а поруч нього такий самий коренастий, нервовий і насторожений Маріо. Жоасанон і Леонідас, Екоете і Антоніо, Абаете і Жозе – все поруч.
– А де Аракшо? – спитав Татаурана, окинувши орлиним зором збір.
– По Аракшо вже пішли. Вже замітають дорогу для ніг Білого Крука[12]12
Аракшо – білий крук.
[Закрыть], – відповіли з кола.
Татаурана став і чекав. Новоприбулі дивилися на міцну постать молодого морубішаби, і він видався їм зовсім інакшим, ніж при першій зустрічі. Зникла вся його м’якість і розчуленість, а натомість виступили якраз ті риси, що значать справжнього вождя: велич, твердість і владність. Видно було, що в племені всі від малого до старого його шанують і побоюються, бо при його появі відразу стихли голоси, і голови похилялися самі собою, коли на них припадково падали очі морубішаби.
З найбільш віддаленої невеличкої оки зближалася своєрідна процесія: кількоро людей промітало пальмовими гілляками дорогу перед дуже старим, одягненим у довгу білу туніку чоловіком, який ступав повагом, підтримуваний під руки двома мужами. Це і був Аракшо – найстарша людина і жрець племени. Ніхто не знав його віку, але Аракшо казав, що доживає до четвертого цвітіння бамбука, а перше з них пам’ятає вже хлопцем[13]13
У Бразилії вірять, що бамбук цвіте раз на тридцять років.
[Закрыть]. І тому, хоч у племені мало практикувалося з поганських чаклувань, Аракшо був дуже шанованою людиною і завжди займав на радах місце побіч Татаурани.
Коли жреця посадили, Татаурана сів побіч нього й підняв угору берло на знак, що рада відкрита. В цілковитій тиші й серед загальної уваги пролунав чітко його дзвінкий, навіть трохи різкий голос:
– Ареси! Сьогодні ми зібралися на нараду, щоб прийняти до племени нових людей. Маємо вислухати їх і вирішити, чи вони можуть пристати до нас, чи ні. Але наші гості також мусять знати, хто ми і чого хочемо. Хто з вас розкаже гостям про аресів? Хто має охоту тепер радити?
– Я! – підвівся той самий Мадіаі, який мав близну, що оголювала йому пів черепа.
– Ти, Мадіаі? Гаразд, даю тобі право говорити, – і Татаурана махнув берлом.
Мадіаі вийшов на середину радного кола, почекав хвилину, поки всі вмостилися зручніше, і почав:
– Зараз буду говорити я, Мадіаі. Слухайте, гості, і ви, ареси. Гості мусять знати те, чого вони досі не знали. Ареси мусять слухати те, що знають, щоб не забували. Щоб ніколи не забували!
Наше плем’я в часи мого батька і в часи батька нашого морубішаби було дуже велике і сильне. Воно займало гори, ліси й долини далеко на захід сонця звідси між двома ріками: Іваї та Пікірі. У нас були мудрі й відважні морубішаби, яких усі слухали й робили так, як вони казали. Ми мали гарно оброблені поля, полювали звірину, ловили рибу, збирали мед від диких бджіл, і наші родини ніколи не знали голоду. Так оповідав мій батько і батько мого батька, так оповідає й наймудріший серед нас Аракшо, який прожив уже багато-багато років.
І були б ми жили на своїх дідичних землях досі, коли б злі духи не рознесли поміж сусідськими племенами брехливої вістки, що ми, ареси, – ботокуди. А це тому, що всі наші предки носили тембету[14]14
Тембета – кружечок, що його носять для прикраси в підборідді.
[Закрыть], таку саму тембету, яку носили й ботокуди. І за це всі сусідні племена змовилися, проголосивши нам війну смерти.
Ареси могли воювати з одним племенем, могли воювати з двома, але не могли дати собі ради з усіми племенами. На нас нападали з півночі і з півдня, нас скубли із сходу й заходу, нам палили наші оселі, нам витолочували наші поля, нас переслідували на полюванні. І все за тембету.
Тепер скажіть, брати-ареси, і ви, гості, чи маленька тембета в підборідді ареса могла пошкодити комусь із чужого племени?
– Ні! – хором відповіли присутні.
– Чи то справедливо було виповідати за неї війну смерти?
– Ні-і-і! – одностайно покотилося над радною площею.
– І я скажу: «Ні»! І всі так скажуть, – продовжував Мадіаі. – Недобре зробили інші племена, і за це покарав їх Тупан*, бо прийшли білі люди, які били й полювали однаково, як за тими, що носили тембету, так і за тими, що її не мали. Під натиском інших племен ареси залишили свої землі й стали тремембе, але і ті, що виповіли нам війну смерти, пішли нашими слідами. Пішли геть, бо, розбивши аресів, розбили й свою силу. У спілці з аресами вони могли ставити чоло чужинцям, розділені – ні. Де вони всі, колишні наші вороги? їх нема вже, їх з’їла сила білих, а решту проковтнув праліс...
І що зробила горстка аресів на чолі із своїм вождем? – тут Мадіаі боязко озирнувся і сквапно перехрестився. – Не називаю його по імені, щоб не тривожити духа померлого і не накликати нещастя, але ви всі знаєте, як він називався... То що зробили ареси на чолі із своїм вождем? Вони пристали до місійної оселі святого Антонія. Пристали, бо, як казали нам отці з оселі, ніхто нас не зачепить, коли ми будемо жити мирно і приймемо Білого Бога. І ми послухали. Білий Бог сильний і добрий. Він справедливий і любить усіх. Але білі люди не шанують ні Його, ні нашого Тупана, ні законів, ні дружби, ні миру – нічого. Інші племена виповіли нам війну смерти за тембету. Але за що завзялися на нас білі? Вони прийшли на наші землі і почали нас нищити, не виповівши нам ніякої війни – просто так. Вони нищили і тих, які жили вільно, і тих, що пристали до місійних осель.
Напали вони і на нашу оселю. Перший раз ніби за те, що в нас скрився батько теперішнього морубішаби, – оповідач вдруге спішно перехрестився і знову боязко зирнув у нічну темряву, – якого не хочу називати по імені... Багато тоді полягло, багато потрапило в полон, багато порозбігалося в ліси, а решта лишилася, щоб відбудувати наново оселю. І я лишився також. Дивіться, – показав на свою страшну близну, підставляючи її під відблиски багаття: – ніхто не може сказати, що я не пам’ятаю того нападу. Я його пам’ятатиму до смерти. Але я лишився. А малого Татаурану принесли згодом також...
Мадіаі замовк на хвилину, сумно схиливши голову, потім потер свою близну і продовжував:
– Не забувайте ніколи, ареси, що добрий падре Мансілья і добрий падре Масета йшли вслід за бранцями. Вони йшли довго, довго і далеко – до найбільших білих морубішаб і скаржилися на тих, які напали на нас. Вони домагалися повернення всіх бранців до оселі. Але що їм казали? Посилали від одного морубішаби до другого, від одного до другого, і все далі й далі. І що потім? Тільки десять і ще два з наших братів віддали білі, а решта пропали...
А що було потім?..
Перший раз білі напали ніби за те, що у нас укрився батько теперішнього морубішаби. Але чого нападали ще раз і ще раз, поки не перетворили нашої оселі у велике попелище. Від вогню, що там горів, міг зайнятися праліс, але вогонь був згашений кров’ю наших братів і сльозами малих дітей; від крови і сліз, що там пролилися, могли постати ріки, але їх висушив вогонь. Тепер там нема ні вогню, ні рік – нема нічого. Там тепер пустка. Там нема кому плакати над порозкиданими костями, бо всі, хто лишився живим, вже не вернуться на попелище: одні пішли в неволю, інші послухали отців і пішли далі будувати нові оселі, тікаючи від білих, а ми, навпаки, пішли білим назустріч. Бо так сказав наш морубішаба: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають. Небезпека зникне тоді, коли її знищити». І ми йдемо її шукати. Ми йдемо, щоб зустріти її і зробити з нею те, що вона робить з нашими оселями. Нас мало. Але іскра також мала, а часто буває причиною, від якої загоряється праліс. Ми, ареси, є іскрою!
Я скінчив. Хай радять інші...
Мадіаі вклонився на всі боки, зокрема Татаурані й жрецеві, і пішов на своє місце.
Хвилину панувала мовчанка. Сиділи тихо ареси, сидів нерухомо старий Аракшо, який із своєю сивиною і білою тунікою справді нагадував білого крука, мовчав і Татаурана, дивлячись задумано в багаття.
Нарешті поворушився і оглянув присутніх.
– Мадіаі скінчив, – сказав. – Хто ще хоче радити?
– Я! – обізвався похмурий велет, дуже подібний до Арусаві.
– Ти, Асу? Гаразд, даю тобі право говорити, – махнув знову берлом вождь. – Слухайте Асу, ареси, і ви гості. Асу рідко забирає голос на нарадах. Почуємо, що він сьогодні скаже.
Асу вийшов на середину кола й задумався.
– Зараз буду говорити я, Асу, – почав по хвилині. – Але ви знаєте, що в мене сила в руках і ногах, а не в устах. Я хочу говорити про нашого морубішабу...
Татаурана був зовсім малим, коли його підібрали в лісі й принесли до оселі. Білий Бог любив його і тому відібрав йому силу, коли його разом з іншими гнали в неволю. Малий Татаурана впав і не міг іти. А білі сказали: «Навіщо він нам? Киньмо його. Він має тонкі ноги, і з нього ніколи не буде сильного раба».
Але в Татаурани не були тонкі ноги. Він умів скоро бігати й довго ходити. Він повернувся до оселі й ріс між нами. Ми всі його любили і добрий падре також. Падре вчив Татаурану чорних знаків, накреслених у книгах, і Татаурана навчився їх усі пізнавати. Він умів їх пізнавати і малювати також. Тоді падре послав Татаурану до далекої і дуже великої оселі білих, що називалася «школа». І так сказав падре: «Педро – наймудріший з усіх індіянських дітей. Він мусить навчитися всього того, що знають білі». І Татаурана був серед білих стільки літ, скільки в мене пальців на одній руці, і стільки зим, скільки у мене пальців на другій руці. Він навчився всього. Він міг бути найбільшим морубішабою серед білих, але не схотів. Він утік від них і вернувся назад до нас. І так сказав Татаурана: «Миліше мені бути простим юнаком серед своїх братів, ніж морубішабою серед білих. І присвоєному тигрові все миліший праліс, ніж оселя». І ще так сказав Татаурана: «Я знаю, в яку берлогу ведуть сліди від нашого нещастя: ми впустили ворога під свою стріху і не поможе нам від нього укриватися, ані не поможе з ним приязнитися. Може приязнитися онса з онсою[15]15
Онса – яґуар.
[Закрыть] і олень з оленем, але ніколи не може приятелювати онса з оленем».
Я міг би вам розказати казку про онсу й оленя, але я втомився говорити. Я скінчив. Хай радять інші.
Коли великий Асу сів на своє місце, між присутніми почали падати вигуки:
– Казку про онсу й оленя! Хай хтось оповість казку про онсу й оленя! Це – гарна казка!
– Гаразд! – махнув берлом Татаурана. – Хто оповість нам казку про онсу й оленя?
– Я! – аж підскочив на місці коренастий і нервово– напружений Маріо.
– Гаразд, Маріо, йди й оповідай, – дозволив Татаурана.
На середину кола вийшов Маріо. У нього самі собою танцювали руки й ноги, тремтіла вся шкіра, а золотисто-червонява луна від вогнища також танцювала і тремтіла по його блискучій постаті, і від того Маріо видавався подвійно рухливим і нервовим.
Він почав оповідати відразу, не задумуючись, і, як то прийнято серед індіян, грав ролі своїх героїв казки, мистецьки наслідуючи рухи звірів, імітуючи їх голос та інтерпретуючи на свій лад їхню міміку.
– Олень відпочивав на березі, – почав він, – і подумав:
«Я мушу мати власну хату, щоб відпочивати в ній по роботі».
Встав і пішов у ліс. Шукав, шукав і знайшов місце біля ріки.
«Саме тут! – сказав. – Є вода й багато трави. Прийду сюди завтра й почну робити оку».
А онса лежав у своїй берлозі і також думав:
«Тісна моя берлога й вогка. Я мушу собі збудувати гарну хату. Піду пошукаю якогось доброго місця».
Встав і пішов. Прийшов на те саме місце, де був олень, і сказав:
«Отут добре! Отут буде моя хата».
На другий день прийшов олень, вирубав корчі, втоптав землю й пішов.
А на другий день прийшов онса і спитав:
«Хто це вирубав корчі й втоптав землю під мою хату. Напевне це Тупан мені помагає».
Онса повбивав кілля в землю, нарізав пруття й виліпив стіни. Потім пішов до своєї берлоги відпочити.
А на другий день прийшов олень і каже:
«Я лише вирубав корчі й втоптав землю, а хтось повбивав кілки й виліпив стіни».
Олень думав:
«Це мені помагає Тупан. Він буде зі мною мешкати. Я зроблю дві постелі: одну для себе, а другу для Тупана».
Олень накрив оку пальмовим листям, наносив трави на постелі й пішов шукати собі їжі.
Тоді прийшов онса й побачив, що хатка готова. Зайшов у середину, ліг на постіль і заснув.
Олень також вернувся і слухає: хтось спить.
«Ага, це Тупан!» – сказав. Пішов до своєї постелі й ліг також.
А вранці онса й олень прокинулись і побачили один одного.
«То це ти помагав мені робити хатку?» – спитав онса.
«Так, то справді був я», – сказав олень.
Онса каже:
«Коли так, то будемо жити разом».
«Гаразд», – відповів олень.
Тоді знову каже онса:
«Сьогодні я піду на полювання, а ти залишайся в хаті, наноси води й дров, бо я прийду голодний».
«Буде, як ти кажеш», – відповів олень.
Онса пішов на полювання, забив дуже великого оленя, приніс і каже:
«Приготуй же скоренько їжу».
Олень дуже злякався, приготував їжу, але сам не міг їсти, а вночі не спав.
«Ох! – думав олень. – Коли онса міг забити такого великого мого брата, то може забити й мене».
На другий день онса залишився в хаті, а олень пішов на полювання. Але він не міг полювати, бо дуже боявся. Ходив, ходив – не вполював нічого. Потім дивиться – стоїть під деревом величезний онса і гострить кігті для полювання. Олень злякався і побіг.
Олень біг, біг, біг і побачив тамандуа[16]16
Тамандуа – мурахоїд величини середнього пса. Уважається найсильнішим звірем бразилійського пралісу. Сам не нападає, але, боронячись, обіймає напасника, вгороджує в нього довгі пазурі і роздирає.
[Закрыть]. Стояв над мурашником і їв.
Тоді олень сказав так:
«Тамандуа, там у лісі стоїть під деревом онса і оповідає про тебе звірям погані речі».
Тамандуа відповів:
«Я нікого не зачіпаю перший, але не дам нікому про мене погано говорити. Ходи і покажи мені того наклепника».
Олень повів тамандуа і сказав:
«Ось він!»
Онса далі гострив кігті і нічого не бачив. Тамандуа підійшов з-заду, скочив і роздер онсу надвоє.
«Тепер більше не будеш судити мене перед звірями!» – сказав і пішов геть.
Олень взяв забитого онсу на плечі й поніс додому. Скинув його перед порогом і сказав до онси:
«Тут маєш! Тепер приготуй обід, бо я дуже голодний».
Онса дуже злякався, побачивши свого забитого брата. Він приготував обід, але сам не їв, бо був сумний.
«Коли олень забив такого великого мого брата, – думав він, – то може забити й мене».
Вночі полягали на своїх постелях, але не спали обидва й обидва так думали:
«Він чекає, щоб я заснув, а тоді кинеться на мене і заб’є мене так, як забив мого брата».
І не спали.
А потім олень, дуже стомлений, задрімав. Його голова кивнулася, роги зачепилися об плетену стінку і зробили «дрр!» А онса подумав, що то він на нього нападає, скочив високо, вдарився головою в стріху і зробив «ш-ш-ш!» А олень подумав, що онса хапає його за горло і стрибнув ще вище. Тоді обидва кинулися тікати: олень від онси, онса від оленя.
Більше олень з онсою не приятелює і не будує разом оки. Бо всі знають: ніхто не може бути певним свого життя, коли живе під однією стріхою із своїм ворогом.[17]17
Ця легенда, як і дві попередні, взяті із збірника оригінальних індіанських легенд, записаних дослідником Коуто де Магальйосом. Стиль по можливості збережений.
[Закрыть]
Мадіаі скінчив своє оповідання й під загальні вигуки одобрення вернувся на своє місце.
Тоді знову підвівся великий Асу:
– Олень утік від онси, онса втік від оленя. Але онса далі лишився онсою, а олень оленем. А Татаурана сказав так: «Небезпека не зникне від того, що від неї тікають». Як, отже?
Йому відповів Абаете, що означає «Почесний Чоловік»:
– Щоб онса більше не був онсою, треба зробити з ним так, як зробив тамандуа. Коли від онси лишаться самі кості, – від них нікому не буде небезпеки.
