Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)
Втім підійшла до нього незнайома дівчина вся в білому, зняла з себе вінок з білих квітів, одягла на його голову й обняла.
– Я знаю, ти – Арусаві, – промовила ласкаво. – І ти не маєш тут родини, яка б зустріла тебе. А я – також не маю родини. Тож вітаю тебе, як батька, Арусаві, і тішуся, що ти вернувся живий і здоровий.
– Ти хто? – спитав розчулено й здивовано.
– Я – Тінь. Але не час оповідати більше. Іди до гурту і сідай. Ти здорожений і голодний...
– Дівчино, – затримав її Арусаві, – я ніколи не мав дітей, але, коли б їх мав, то хотів би, щоб вони були такі, як ти. Від завтра ловитиму рибу і полюватиму для тебе...
Тінь вдячно всміхнулася і підштовхнула Арусаві до вогнища.
– Іди... – сказала на прощання.
– Раду скликайте, раду! – лунали між тим вигуки, хоч усі радні мужі вже давно були на місці. – Давайте їсти! Підіть по Аракшо!
Слова скакали поміж оками й тікали далі, пропадаючи десь у м’якому мовчазному лісі.
Затріщали сухі гілляки у вогнищі, весело порскаючи в темінь снопами іскор, запахло припеченим м’ясом, і за кілька хвилин недавні посли, окружені тісним натовпом, їли пізню вечерю. Були, однак, сумні й похнюплені, зганяючи своє невдоволення на їді, і жували та ковтали так енергійно, що аж лящало.
Коли ж по вечері почалася рада, Пірауна мав що оповідати: вже по дорозі до своєї мети вони двічі мало не попали в руки бандейрантів, а назад вони не йшли, лиш бігли, петляючи сюди й туди, щоб збити з толку погоню. А погоня весь час наступала їм на п’яти, і вони відв’язалися від неї тільки в останніх кілька днів. Та найприкріше було те, що не осягли нічого.
– Нема більше осель ґварані, – сумно доповідав Пірауна. – І не може їх бути. Адже всі знають, що ґварані – вояки, а білі не люблять хоробрих. Одних вбили, других відтиснули в безвісті, а лишили самих водоносів і міхоношів. Тим добре з білими, білим добре з ними. Рабам добре, бо є при кому дістати обгризену кістку і разок скляного намиста; білим добре, бо мають під боком поміч у всіх випадках. Опоганений наш праліс, збезчещений, столочений і випалений. І індіяни, які живуть у ньому, забули вже звук боєвих кличів, а натомість звикли до звуків наказу. По двадцятьох роках рабства я не пізнав людей, не пізнав пралісу. Я думав, що воля ще живе бодай в пралісах і душах людських, але побачив, що вся наша земля, як і людські душі, – це тільки один великий сензал – сензал добровільних рабів. Колишня карність змінилася в упокорення, колишня гордість – у підлу пиху, колишня відвага – у немилосердя до братів своїх, колишня обережність – у страх перед ворогом, а над усім панує байдужість до майбутнього землі. Я не пізнав своєї батьківщини зблизька, а те, що пізнав, роздерло мені серце...
Скінчив Пірауна – і сум упав на голови радного кола, похиливши їх додолу. Ніхто не мав відваги глянути у вічі морубішабі. Задумана справа, мов та морська хвиля, розбивалася об холодні скелі байдужости й гинула. Ніхто не хотів до неї пристати, а самі ареси були занадто малочисельні, щоб узяти її на свої плечі. Умерти? Так, вони давно погодились умерти, але вмерти не для того, щоб ворог тріюмфував, доказавши на їхніх головах, що він сильний і непереможний, що вміє здавити непокору. Умерти не для того, щоб вселити ще глибше упокорення в переможених і добити рештки надії на визволення у тих, у кого вона ще жевріла. Смерть – гарна, коли вона приносить користь, але страшна тоді, коли дає, як плід, шкоду.
І мовчала рада, зрілим колоссям зігнулися вділ голови, а зерно в них було гірке.
Татаурана не закликав радити нікого, бо й сам не знав, що можна тепер радити. Сидів і перебирав свої невідраднї думки.
Першим обізвався Аракшо. Він стріпнувся, як пробуджений на сідалі півень, і заговорив:
– Чим журитеся, ареси? Тим, що почули сьогодні? Те, що є сьогодні, ніколи не повинно бути причиною смутку. Сумувати можна за тим, що пройшло, або за тим, що буде. Сьогоднішній день короткий, і вчора він був майбутнім. а завтра буде минулим. Не думайте над сьогоднішнім днем. Згадайте те, що було, – і навчитеся; вгадайте те, що буде, – і знатимете, як поступати...
На хвилину замовк, ніби для того, щоб дати подумати над своїми словами, пожував своїм поморщеним ротом і продовжував:
– Не всі наші батьки думали про майбутнє і про наших нащадків, тому ми сьогодні у великій біді. Не всі теперішні батьки думають про долю дітей своїх, а їхня біда може бути ще більшою від нашої. І з того вчіться. Бо нашим батькам легше було вирватися з неволі, яка лиш починалася, нам уже важче, бо неволя вкорінилася, а нашим синам буде ще важче, коли неволя розповзеться в найдальші закутки землі. Коли не подумаємо над тим, сини наших синів уже й не знатимуть, що таке воля і не згадуватимуть про неї. Наступить такий день, коли індіянин не зможе поставити своєї ноги, не спитавши наперед дозволу білого, і не знатиме, що це – кривда. Думайте над тим, ареси. Думайте й рішайте, що вам робити. Зважте, що краще лишити у спадщину синам своїм: зразок покори, чи зразок спротиву і геройської смерти. Іншого їм не можна лишити нічого, а лишити мусите. Що вибираєте? Радьте над тим...
Поволі підводилися отяжілі голови, немов після важкої змори, розгорялися живі блиски в недавно помертвілих очах, виступали на уста легкі усмішки, а малий Піра, що сидів побіч батька, раптом схопився й кинув у тишу своїм дзвінким хлоп’ячим голосом:
– Я хочу радити! Дозволь мені радити, морубішабо!
Усі голови із здивуванням обернулися до зухвалого хлопчини, а великий Асу смикнув сина за пояс, наказуючи йому сісти. Однак, морубішаба підняв берло:
– Добре, Піра, даю тобі право говорити. А ви, мужі, будьте уважні, бо отрок скаже те, що відчуває і думає. Коли його думки на хибній дорозі – мусимо поправити, коли ж на добрій – чому не послухати? Говори сміло, Піра! – підбадьорив на кінець уже трохи зляканого хлопця ласкавою усмішкою і махнув берлом.
Піра затявся спочатку, але заговорив щиро:
– Слухайте, мужі ареси, і не смійтеся з мене, коли не радитиму розумно. Ви – мудрі, бо старші, а я ще отрок, хоч вже й морубішаба... – не міг не пригадати, щоб надати собі поваги.
Пірауна і його обидва товариші подорожі, які ще нічого про це не знали, щось пошепки запитали сусідів, а ті їм коротко відповіли й поклали пальці на уста: «Цить! Морубішаба наказав отроків шанувати...»
– Я не буду говорити своїх слів, – продовжував між тим Піра, – але я чув, як колись сказав наш морубішаба: «Чи тому, що в лісі є гнила і мокра колода, не можна розпалити вогнища?..» І я собі так думаю: В лісі є багато мокрих і сирих колод, але є й сухе гілляччя і трава. Хто палить вогнище з мокрої колоди? Ніхто. Але... але... я не знаю, хто є сухе гілляччя і суха трава? Тільки так: колоди всі великі, як мій батько, як дядько, як морубішаба. А трава, як ми, отроки. Коли загориться суха трава, на неї кидають грубше гілляччя, потім можна й колоди. На сухі колоди можна кидати мокрі – і горітимуть. Все одно горітимуть! Як, отже?
Поставивши своє питання, хлопчина сам здивувався і розгубився: справді, як отже? Дивився безпомічно довкола і шукав відповіді. А мужі знову поспускали голови і заклопотано чухали кострубаті чуприни: справді, як отже?..
Серед загальної мовчанки раптом зашелестів сміх. Ареси переглянулися і побачили, що сміється сам Татаурана. Подивилися на Аракшо – і той також усміхався. Почало усміхатися й радне коло.
– А що? – врешті зареготав на повний голос морубішаба – Забив вам клина в голову малий отрок?
Піра уже мало не плакав: сміються з нього, сміються! Може й отрочу китичку відберуть, і берло, і аканґатару?
– А забив, забив! – радісно кивали головами мужі. – Мудрий наш малий морубішаба, ніхто не скаже: «Ні!», – Ходи сюди, Піра! – покликав Татаурана.
Хлопець, усе ще недовірливо, приступив до вождя й нерішучо зупинився. А Татаурана притягнув його до себе, пальцем підвів його голову і довго дивився в чисті дитячі очі. Потім пригорнув до себе й поцілував у чоло.
– Дякую тобі, отроче, промовив поважно. – Ти сьогодні зробив велику прислугу племені... Іди ж тепер спочивати, щоб завтра прокинутися міцним і свіжим. Пізно вже. Іди...
Щасливий Піра низько склонився ньємонґабі й слухняно відійшов. За ним постелилися повні ласки й подиву погляди всього радного кола, а великий Асу став ніби ще вдвоє більшим від гордости за свого сина.
Коли отрок зник у темряві, Татаурана поправив свою корону й підняв берло.
– Чули, ареси? – спитав. – Отрок сказав: «Коли розгориться великий вогонь – у ньому згорять навіть сирі колоди». Дитячі уста сказали нам те, до чого не могли додуматися наші зрілі голови... Як бачу, то й ми вже починаємо підмокати в зневірі, і треба було дрібної «трави», щоб своїм вогнем промовила до нашої чести і наших обов’язків. Коли б же цих слів не сказала дитина, то напевне закричав би цілий праліс і кожний камінь у горах. Ми не можемо так лишити! Ми мусимо виконати до кінця те, що задумали! Нам лишається одне – вмерти. Рішайте ж тепер: умерти в бою, чи вмерти в рабській покорі?
Мужі рішучо підводились один по одному й радили коротко:
– Коли треба вмерти, то найкраще вмерти хоробро!
– Як не лишимо нашим синам волі – лишимо пам’ятку, як треба за волю боротися!
– Хай потомки знають, що смерть миліша, ніж неволя!
– Хай ворог знає, що силою береться в рабство тільки тіло, але душу – ніколи!
Єдиним шляхом…
Коли свідомість вертається до Татаурани, він, перш усього, відчуває страшний біль у грудях, спрагу і нерівномірне погойдування, а потім бачить над собою блакить далекого неба з дуже низьким сонцем, як йому здається. Сонце палить і сліпить, викликає нестерпну гаряч і спрагу, потім падає йому палаючою жариною на груди і заливає все довкола червоним полум’ям. Тоді Татаурана падає в забуття й маячить. Але навіть і крізь непритомність відчуває вогонь у грудях, відчуває невмолиму спрагу й нерівномірне погойдування, від якого палаюча жарина котиться то в той, то в другий бік грудної клітки і пече, іпече!
Татаурану мучить якесь бажання – сотні бажань, а найбільше мучить те, що він не може їх збагнути, розібрати й утривалити в пам’яті. Нераз уже, здається, спіймає котресь із них, цупко вчепиться за нього, переконаний, що більше не випустить. Але тоді насувається інше питання, інше бажання, інша думка. Вони сунуть, сунуть роями, хмарами, поки врешті не напливе якась чорна хвиля і не змішає всього разом у клубок гнітучого хаосу. Татаурана ледве виборсається з неї і починає силуватися наново, але завжди з тими самими вислідами. Йому здається, що це триває вже цілі віки, він мучиться, пручається, протестує – але дарма.
І лише інколи приходить момент чисто райської розкоші – тоді, коли до уст його торкаються вінця посудини, повної цілющої вогкости. Тоді Татаурана п’є жадібно й довго, ковтає, не зважаючи на наростаючий біль у грудях, бо біль – це ніщо у порівнянні до мук, що їх спричинює спрага. Напившись, він хвилину прислухається до жарини в грудях і злорадно стверджує, що ця жарина шипить, погасаючи, і на якийсь час звільняє його від терпінь. Він через силу розплющує повіки і завжди бачить над собою або райдужно-блакитний погляд Тіні, або повні любови темні зіниці Ірасеми. Його щось питають, але він не розуміє. Він лише неспокійно водить очима довкола, шукаючи ще одних зіниць – темних також, але тих, у куточках яких спалахують таємничі іскорки. І їх не бачить. Татаурана хоче спитати, чому їх нема, але спитати не може, бо зараз же насувають інші питання, інші думки, інші бажання, а за ними наступає червоний хаос.
Триває пекучий біль у грудях, триває хаос, триває нерівномірне погойдування, і Татаурані хочеться кричати. Він навіть підіймає берло й наказує болеві затихнути, хаосові – упарядкуватися, погойдуванню – припинитися. Бо ж це нестерпно, Татаурана не може цього витримати!
Але він не знає того, що в руках у нього нема ніякого берла, не знає, що його самого, важко пораненого в груди, несуть на зміну в ношах по четверо мужів – Татаурана не знає нічого. І його, завжди такого діяльного, обзнайомленого з усіма подробицями життя племени, і передбачливого, теперішня несвідомість мордує нарівні з ранами в грудях. Але він і того не знає також. Він лише відчуває неспокій, відчуває брак чогось надзвичайно важливого в свідомості, і це примушує його весь час нервово кидатися в ношах.
Часами погойдування припиняються, і тоді біля Татаурани звучать знайомі голоси і похиляються знайомі обличчя. В уста вливається сама свіжість, а на пекучу рану в грудях лягає щось таке безконечно лагідне, прохолодне і заспокійливе, від чого жарина погасає зовсім. Розплющивши очі, Татаурана бачить темряву, або синю безодню зоряного неба, і на якийсь час відчуває величезну, просто неймовірну полегшу. Знаючи, що ця полегша тимчасова, він усіми силами старається пригадати собі все, чого йому так бракує і що викликає в нього гнітучий неспокій. Але квола думка безсило кидається в розпаленій голові, ділиться, кришиться, і врешті розчиняється в червоному полум’ї. З того полум’я лише часом вискакують окремі виразні постаті, що їхні імена намарне намагається пригадати ранений вождь, або, навпаки, зринають імена, які не відтворюють ніяких образів.
«Макуко, Макуко, Макуко...» – розпучливо шепчуть уста Татаурани, а мозок намарне силкується представити особу, з якою пов’язане це ім’я. Потім, навпаки, зринає в уяві молодий чоловік-індіянин в одежі білих, з блискучими мідяними ґудзиками, але ім’я його розпливається в червоному хаосі. Пов’язати одне й друге в цілість Татаурана безсилий. Імена відділяються від осіб, події – від своїх назв, і це все йде врозтіч, крутиться, мішається і сполучується в чудернацькі комбінації.
Татаурана мучиться. З червоного полум’я він раптом падає у смолисто-чорну прірву, а звідти – знову повертається до хаосу. Тоді скачуть перед ним імена без своїх носіїв, з’являються люди без імен і окремі сцени. Ось молодий Маріо – начальник юнацької стежі, що приносить вістку про наближення ворога. Татаурані ясно представляється цей статний, розумний юнак, навіть виразно бринить у вухах його голос:
– Ворог пройшов просмики між горами і йде на оселю ґвалашів!
Але він ніяк не може собі пригадати імени того юнака. Коли ж пригадує ім’я, не знає до кого воно відноситься, тим більше, що серед Аресів є два Марія: старий і молодий.
«Маріо, Маріо...» – шепоче Татаурана і, відразу забувши ім’я, пригадує собі нервову, рухливу постать, освітлену червоними відблисками багаття, і казку про ягуара й оленя.
«Ах, це не те!» – крутить нетерпеливо головою хворий.
«Ворог пройшов просмиками між горами і йде на оселю ґвалашів!» – знову бринить в вухах знайомий голос.
Татаурана радіє, бо це врешті те, що йому потрібне.
«Так, ворог іде на оселю ґвалашів, – гарячково думає він. – Ґвалашам треба помогти... Ось він зараз збереться і піде. З ним підуть... Ах, але ж уже не треба йти, вже ж ходили!»
Татаурана пам’ятає навіть, як розмовляв з морубішабою ґвалашів... Як то йому на ім’я? Ну, такий високий чоловік, який хитро заскалює око!
«Шіріріка... Шіріріка... Що це за ім’я?» – намагається пригадати Татаурана, враз забувши, що Шіріріка – це морубішаба ґвалашів.
І знову нагромаджуються окремі картини, лізуть одна на одну і все плутають.
«Каяпоси, каяпоси... – маячить Татаурана. – Треба повідомити каяпосів! Ґвалаші, каяпоси і ми – всі три оселі разом – розіб’ємо ворога... Треба зараз же йти до каяпосів... Але, як же це? Вони відмовились... Вони не хотять... Ні, не відмовились, вони ось разом з нами... Билися і відмовилися, чи відмовилися і билися? Що було раніше, а що пізніше? Було, чи буде? Каяпоси... Каяпоси... Ах, вони спочатку відмовилися, але потім прийшли на самий кінець бою! Так, вони прийшли після того вже, як упав великий Асу і молодий Маріо, коли пробили списом Жоасанона і розкроїли голову завжди вайлуватому Тадеєві, коли конав Жозе, а в мене так страшно боліли груди... Каяпоси, скоріше! Приходьте скоріше на допомогу, бо ми самі не дамо ради! Чи ви не бачите, що ворог нас перемагає?! Чому ви відмовилися стати з нами до спільної боротьби?! Чи ви ж не бачите, як ми падаємо один по одному?! Наша кров на вашому сумлінні! О, каяпоси, чому ви так пізно прийшли?! Он, дивіться, отой, що в брунатній куртці з блискучими мідяними ґудзиками... Як то йому на ім’я? Мій Боже, та отой самий, що був колись моїм приятелем і прийшов мене попередити! Гляньте, як він б’ється! Він мститься на ґвалашах за знищений відділ і виряд... Це він привів сюди ворога! Тримайте його, тримайте! Він тікає! Ловіть, держіть, не пускайте, бо він вернеться знову! Втік! Ви пустили його... О, каяпоси, чому ви відмовилися?! Ні, ви не відмовилися, ви ще прийдете, правда?»
Знову клубочаться думки, як червона пара над казаном з дивним варивом, і Татаурана губиться в них, захлинаючись від задухи. А потім перед ним зринає картина оселі ґвалашів у проміннях сходячого сонця.
Ворог не знає, що жінки й діти під прикриттям ночі виведені в безпечне місце, а ґвалаші з аресами, поділившись на дві рівні частини, засіли обабіч оселі за горбами.
Ха, може нападати!
Він підпалює оки вогненосними стрілами і рве в наступ, але його удар потрапляє в порожнечу.
Ха-ха-ха!
Тепер разом, разом! Оточуйте з усіх боків і бийте! Бийте нещадно, брати-індіяни, бо ворога більше, ніж нас! Дивіться, дивіться, скільки їх! Білих, індіян і мамелюків! Бийте! Бачите, вони вже розгубилися, вони не сподівалися засідки і думали заскочити нас неприготованими!
Вогонь і жар палаючих ок, крики, кров, хряскіт ламаних костей – жах!
Пробуджене сонце блідне з переляку, мліє і починає падати з неба. Нижче, нижче, стає все гарячіше, сліпучіше, зближається зовсім і врешті падає на груди Татаурані. О, Боже, як воно пече!
Плач. Хто це так плаче? Чого заводить? Ах, це ж ховають мертвих! Засипують землею великого Асу, молодого Маріо, Жоасанона, Тадея, Жозе... Але, як же воно? Хіба їх уже не поховали? Чому ж знову голосять?
Каяпоси, каяпоси, чому ви так пізно прийшли, чому відмовилися?
Що? Ви хочете, щоб ми пристали під берло вашого морубішаби тільки тому, що вас більше? Ні, ми не згодні! Ви хочете миритися з ворогом, а ми – ніколи! Ви непевні, каяпоси: сьогодні так, а завтра інакше. Ні, ми до вас не пристанемо! Ми йдемо геть звідси. Ви ж чули? Ранені бандейранти кажуть, що за ними сунуть відділи Антонія де Лара і Фернанда Барретеса. А Макуко також утік і він ще повернеться. Ми мусимо відступити. Треба тільки скликати раду племени...
Ґвалаші, приєднуйтеся до нас! Ваш морубішаба мертвий. Ходіть разом з нами! Не хочете? Ви хочете бути разом з каяпосами? Ну що ж – ваша воля! Ми не наполягаємо. Для нас ліпше менше людей, але певних. Коли хитаєтеся – не треба... Ми підемо самі...
Раду, треба скликати раду племени!
Але Жаїру не можна до неї допустити. Вона – дівчина. Вона має такі гарні темні очі, в куточках яких горять і тануть таємничі іскорки, але ті очі непевні. Їм не можна вірити.
Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!
Вона взагалі не має душі. Бо чому ж не приходить? Чому не схилиться над ним і не покладе прохолодної долоні до його чола, до його грудей. Адже бачить, що його так пече, так болить! А казала ж, що буде його джерелом, його піснею...
«О, Жаїро, прийди! Я так хочу пити! Ти ж – моє джерело, не правда? Так, ти джерело... Але твій струмок гарячий і червоний, мов кров. Він ще більше розпалює спрагу і пече, коли треба прохолодити... А Тінь – добра. Вона хоронить перед спекою і все має біля себе свіжий, відживлюючий напій»...
«Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!»
«Хто мене гойдає й штовхає? Спиніть забаву – мені боляче від того! Ареси, не жартуйте, дайте мені спокій! Ви вже не слухаєте мене? Тіне моя, скажи, щоб мене не гойдали й не штовхали, бо мій голос уже не доходить до мужів племени! Пити! Я хочу пити!»
А тим часом сумна валка з великими, просто нелюдськими зусиллями пробивалася на північ. Минуло вже кілька днів, як ареси залишили спустошену долину, на якій жалібно курилися до неба останки дотліваючих ок – немов би піднімали скаргу на суд Всевишнього.
Твердо ступали мужі, стиснувши зблідлі і пошерхлі уста й суворими очима задивившись уперед, покірно йшли обтяжені клунками й малятами жінки, здавлюючи сльози в грудях, дріботіли розгублені й налякані діти, ліниво пленталися коні й мули, похиливши вниз голови, – ніби журилися враз із людьми. Віддані, добрі й нещасні тварини! Вони були пов’язані парами, а поміж кожною парою звисали ноші, з яких невпинно вихоплювалися скрикування й болісні стогони. Крім того, на кожному коні й мулі сиділи вершники, позамотувані бандажами, крізь які просочувалися червоні плями. Було багато й таких, які трималися за інших, або, хоч і йшли самостійно, хиталися, мов п’яні. Четверо найсильніших обережно несли в ношах вождя, який був найтяжче поранений. Найтяжче серед тих, хто ще лишився живим, бо вже чотирьох вони поховали по дорозі.
Власне тоді Татаурана чув похоронне голосіння, хоч і не розумів, чому воно повторюється.
Він взагалі нічого не бачив і не розумів. Він не уявляв собі, яку страшно важку дорогу відбувають тепер ареси, не міг оцінити тієї ніжної дбайливости, з якою його несли мужі самі, не довіряючи коням. Не знає він того, що побіч нього незмінно тримається верхи на коні Тінь і часто зупиняє носіїв, щоб напоїти раненого, поправити йому перев’язку і обігнати з нього мух та комашню. Не бачить він також і сестри, що ступає весь час поруч ношів і, тримаючи величезного клунка на голові, одночасно підтримує пораненого Екоета. Ірасема сумна, сумніша, ніж інші жінки, а все ж і тепер на її устах лежить та чарівна, неповторна усмішка, якій може позаздростити перша красуня-дівчина. Ось іде малий морубішаба отроків, який за сльозами, що їх проливає за своїм добрим великим батьком, не бачить дороги. Розплакався тоді, коли побачив батька мертвим, і не може стримати сліз досі. Вони ллються і ллються без кінця. Ось Пірауна із зламаною лівою рукою, яку несе на перев’язці. Він зблід і схуд, але старається перемогти гримасу болю і вдавати здорового. Ось Аракшо – немічний старець, якого треба було на ради племени вести під руки. Але тепер він іде сам, категорично відмовившись сісти верхи і не приймаючи ні від кого ніякої помочі. Іде цілими днями, дряпається на гори, переходить глибокі броди нарівні з молодими, і його старечі ноги тремтять не більше, ніж тоді, коли він ішов, спираючись на помічників, на ньємонґаби. Здавалося, що він не міг бути ні сильнішим, ні слабшим, – лишався однаковим при всяких обставинах. Ось Мадіаї. Він має аж кілька ран, які, одначе, не перешкодили йому перебрати на себе команду аресами. Бо хто міг узяти провід, коли Татаурана був зовсім непритомний, а силач Арусаві – права рука морубішаби – мав розпорене вздовж ціле стегно? І Мадіаї перебрав на себе відповідальність за плем’я. Страшна близна на голові, що лишилася йому на пам’ятку від білих, тепер пече його більше, ніж коли. І він сипле гнівні іскри з очей, стріпується щохвилини і порскає, мов кіт. Нарешті Жаїра. Вона згубилася в юрбі і втратила будь-яке значення. Не була більше упривілейованою особою, а нарівні з іншими виконувала всякі обов’язки і сама несла свій клунок. Та й хто їй мав помагати? В Пірауни була зломана рука, а Сабія не мала ні часу, ні можливости панькатися з дорослою і сильною донькою. Правда, раз при особливо стрімкій дорозі вгору, Пірауна підійшов до неї і несміливо запропонував їй свою поміч. Але Жаїра, навіть не глянувши на батька, відрізала:
– Не треба! Ти вже раз поміг мені дістатися «на волю» – більше від тебе ніякої помочі не хочу! Пильнуй ліпше своєї зламаної руки, яка, як-не-як, була цілою, доки ти був у рабстві...
Пірауна подивився на неї докірливо і відійшов. З того часу більше не приступав, мов би не пізнавав її.
І Жаїра йшла сама. Почувала себе одинокою серед натовпу і була сердита. Навмисне не підходила до Татаурани, якого вважала справедливо покараним, не обзивалася й до батька, що здурив її обіцяною волею, – взагалі не говорила ні з ким. Ішла мовчки, корячись усім розпорядженням Мадіаї. Він був нервовий, прикрий, суворий і не спускав нікому. Не вважаючи на свої рани, цілий день бігав від початку до кінця валки, підганяв, помагав, підштовхував, підтягав, пильнував кожної дрібниці, робив дороги вдвоє більші, ніж інші, але й від усіх вимагав.
Жаїра боялася його, як вогню, і старалася якнайменше попадати ся йому на очі.
А дорога була попросту жахлива. Обминаючи згубні трясовини, що розлягалися в долинах, плем’я мусіло вилазити на стрімкі гори; обходячи неприступні скелі – шукати проходу по руслах рвучких потоків; тікаючи від небезпечних течій рі'к – влазити в насуплену, непрохідну гущавину лісу. А в лісі безконечні шнури ліян і повзучих зел п’ялися на дерева, звідти спадали вниз, присмоктувалися до землі свіжовипущеними коріннями і знову п’ялися вгору. Мужі, що йшли попереду, невпинно працювали кривими ножами на довгих держаках, просікаючи дорогу, і тому валка просувалася ледве-не-ледве і душилася в парких обіймах зелені.
До цих усіх труднощів долучилася ще й нова язва: борашуди. Дрібнесенька кровожадна мошкара, настирлива й кусюча, хмарами обпадала людей, тяла до крови, і годі було від неї обігнатися. Особливо ж вона докучала раненим, забиваючись під бандажі, роями обліплюючи уста, налазячи у носи, у вуха, – доводила їх до божевілля. Вона виявилася страшнішою від усіх труднощів і небезпечнішою від хижих звірів та гадюк, а тому Мадіаї наказав тримати курс на найвищий кряж.
– Там, – сказав він, – не буде борашудів. Зупинимось і відпочинемо. Діти охляли, ранені не витримують. Треба відпочинку.
Цілоденний підйом коштував неймовірних труднощів і зусиль. Коні й мули сковзалися, падали, і двоє тварин так покалічилися, що їх треба було добити. Ранених же доводилося попросту нести на руках, а клунки і всякий інший вантаж підтягати вгору з усякими хитрощами. Зате ті, що вихопилися на вершину гори, відразу відчули себе в іншому світі, стільки простору, свіжости й краси було на ній.
Наставлені на довший відпочинок, ареси отаборилися по-господарському: порозбивали шатра для ранених, а для решти позводили тимчасові курені, щоб було де сховатися від нічного холоду, який на цій високій горі давався добре взнаки.
Положення табору було чудесне. Аресів тут не міг зненацька заскочити ворог, бо з гори відкривалися далекі обрії, повітря було здорове й легке – просто цілюще для ранених, а коні й мули мали подостатком паші.
І справді, ранені відразу ожили. Навіть у Татаурани, який борикався із смертю, по двох днях наступив раптовий перелам: рана на грудях засклепилася, гарячка помітно впала, а на її місце прийшла непереможна сонність.
Аракшо наказав зробити для вождя окреме накриття без стін, щоб хворий міг удень перебувати на свіжому повітрі, але заборонив усім, крім Ірасеми й Тіні, до нього зближатися.
– Йому не можна говорити, – пояснив. – Тепер він спить. Хай спить якнайбільше і якнайбільше їсть – скоро одужає.
І Татаурана справді спав, або дрімав цілими днями. Від утрати крови він змарнів, охляв і почував себе цілком безсилим, таким безсилим, що не міг ні руки підвести, ні слова промовити. Тому пив спокій кожною клітиною свого ослабленого тіла і навіть, коли не спав, то не розплющував очей і не ворушився.
Ночами біля нього на зміну вартували Тінь, або Ірасема, та ще по кілька разів приходив старий Аракшо. І Татаурана, від якого сон чомусь уночі тікав, багато бачив і багато чув. Крізь підняту полу намету він слідкував за білою постаттю жреця, що в місячному світлі ходив по сплячому таборі й сторожив, як біля ранених, так біля здорових. Ніби ніжна мати, Білий Крук подовгу зупинявся над сплячими дітьми, кому обтулив голу спинку, кому поправив незручно положену ніжку і все журливо похитував білою головою. Добрячий, скритий Аракшо! Ніколи не показував, як любить він своє плем’я. Лише тепер, коли всі спали, міг бодай крихітку своєї любови проявити назовні і був щасливий, що цього ніхто не бачить.
І чув Татаурана також, як крадькома підповзав до Тіні Піра, притуляв свою розчімхану голівку до її грудей і гірко-гірко плакав.
– Нема мого батька, Тіне... – скаржився пошепки. – Такого доброго і такого великого батька! Рівного йому вже не буде ніколи в пралісі...
Тінь пестила малого морубішабу й з ласкою та глибоким переконанням його потішала:
– Буде, Піра, напевно буде!
– Ні, не буде! Хто може йому дорівняти ростом?..
– Ти, малий морубішабо!
– Я?!
– Так, ти! Хіба ж ти не його син? Виростеш – і будеш таким великим, як і твій батько. А тепер ти мусиш багато їсти й багато спати, щоб набиратися сили. Іди ж до матері, Піра: тепер ти найстарший поміж своїми братами – мусиш бути оборонцем і розрадником у родині. Мати й сестри напевне плачуть тепер – іди потішити їх...
Піра спішно обтирав сльози і йшов потішати матір та сестер, бо ж був найстаршим серед своїх братів...
А раннім ранком, коли перше проміння сонця лоскотало маківку гори, пробуджувало табір і скакало м’ячем по дальших верхах, щедро золотячи їхню зелень, Татаурану виносили з шатра під накриття. І він бачив, як ворохобилися густі тумани в долинах, підносилися і спускалися, забігали за скрути й розтягалися проваллями, плаваючи по зелених хвилях лісу. Ліс синів у тіневих сторонах, відблискував міддю назустріч сонцю і грав фіолетами там, де його прислонював серпанок туманів. Лагідна глибока небесна синь спливала згори, з’єднуючись зубленою лінією з обрієм, а під нею топилися до сонця ніжні перламутрові хмари. Божественна краса попросту розривала груди Татаурані і пригноблювала його своєю величчю.
Тінь також любила ті золоті соняшні ранки й зустрічала їх, стоячи в окруженні дітей. Під дотиками сонця десь щезали брудні плями з її білої одежі, і вся худорлява, немічна постать дівчини починала світитися дивним світлом.
– Дивіться, діти, яка прекрасна наша земля! – казала вона, закреслюючи широке коло рукою. – І лише подумати, що кожен з нас може бути паном того всього, коли зуміє полюбити свою землю!
У дітей розгорялися очі, роздувалися ніздрі, а маленькі міцні груди починали високо підійматися. Досі вони дивилися на світ знизу й ніколи не думали над його величчю і красою. А тепер, переконуючись на власні очі, яка чарівна їхня батьківщина, були щасливі, були горді за неї.
– О, – вигукнув Піра, – тут мало – просто любити! Кращої землі нема в цілому світі, і я хочу вмерти за неї, як умер мій великий батько, як умер Жассу-Ассу за своє плем’я!
– Так, Піра, просто любити – це мало, – задумано відповіла Тінь, поклавши руку на голову малого морубішаби. – До рідної землі треба молитися, бо вона – найбільший Божий дар для людини, найвища ласка! І люди, що живуть у країнах, де є лише пісок та камінь, також уміють умирати з любови до рідної землі, бо кожному батьківщина видається найкращою у світі. Помолімося, діти, за нашу землю!
