Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)
І знову спитав Асу:
– Чи ми є оленями, які лише те й уміють, що тікають від онси?
– Ні, – відповів Абаете, – ми мусимо стати такими, як тамандуа, що нікому не дарує кривди й нікого не випускає живим із своїх обіймів.
Мадіаі додав:
– Ми є іскрою, що має підпалити праліс. Вогонь жере все – він пожере і онсів, і рабство, і білих. Ми зробимо пожежу, але заллємо її кров’ю білих! Ми покотимо ріки крови і сліз, випущених з білих, і висушимо їх вогнем! Мене пече моя близна, коли думаю про білих!
Татаурана підняв берло і встав.
– Слухайте, ареси, і ви, гості! – важко падали в загальну тишу його слова. – Не забувайте, що нам ще дуже далеко до перемоги, а перемога – це навіть не половина справи. Ми йдемо назустріч небезпеці – це так. Ми хочемо підпалити праліс війною смерти проти ворога – це так. Ми приготовані всі загинути – це також так. Бо ми – це лише іскра. Вона може викликати пожежу, а може й загаснути так легко, як гасне кожна іскра, що їй не суджено стати причиною пожежі. Але запам’ятайте: навіть тоді, коли праліс загориться вогнем смертельної війни – нам буде ще дуже далеко до мети – далі, ніж до великої пожежі. Вогонь жере все – це правда. Наша ненависть – це вогонь – це також правда. Але вогонь тільки нищить і ніколи не будує. Вогонь добрий на те, щоб знищити ворога, але вогонь не годиться, щоб збудувати власну оку. А ми мусимо її збудувати! Не для своєї родини, не для своєї оселі, а для всіх наших племен: для аресів, каріжо, тінґві, ґварані, ґваянас, айморе – для всіх! І не збудувати її з пруття та пальмового листя, а з каменя! А для цього треба багато знати, багато вміти, багато працювати, а ще більше – любити. Треба нам любити тих своїх братів, яких ми досі уважали ворогами. Треба любити, бо ж ми всі – діти тієї самої землі, хоч одні з нас живуть над Іґвассу, другі – над Параною, треті над Тібажі, а ще багато інших – у горах. Треба любити і тих, які вже прийняли Христа, і тих, які ще досі поклоняються Тупанові. Треба забути, що наші предки воювали й виповідали одні одним війни смерти. Треба і нам, аресам, забути, що нас колись переслідували за тембету. Незгоди в родині – це дрібниця, але вони можуть бути і найбільшим нещастям, коли їх схотять використати чужі. Пам’ятайте, ареси: вогонь жере все, але, перш усього, загрожує найближчій оці. Пам’ятайте і те, що ворогові найлегше дається перемога тоді, коли в нападених горить оселя. Коли ж в оселі мир, а стіни з каменя – важко її здобути...
Камені – це наші окремі племена. Але ви знаєте, що камінь не буде триматися на камені, коли його не скріпити вапном і піском. Тоді він стоїть міцно. Вапно – це наша любов. Без любови не збудуємо нічого. І любов наша мусить бути дуже велика – більша від ненависти до ворога, бо ж ненависть до ворога тільки тоді має силу, коли вона виростає з любови до свого рідного. Тоді тільки вона пустить вогонь у потрібний бік, щоб не пошкодити власної оки. Пам’ятайте, ареси: ЛЮБОВ! Така любов, що кожний повинен життя свого брата цінити вище власного.
І тоді, коли ми осягнемо таку любов...
Татаурана нагло урвав і задуманими очима обвів збір. А в тих очах був великий сум і сумнів.
Замовк.
– Гаразд, – зідхнув. – Тепер гості знають, хто ми і чого хочемо. Хай говорять вони.
І з черги говорили гості: спочатку Пірауна, потім Кумаже, а на кінець бовкнув кілька слів Арусаві. Не згадавши ні слова про розправу з Жаїрою, вони оповіли кожний зокрема свою історію, перебування в рабстві, втечу, блукання по пралісах і зустріч з племенем каріжо. Всі три кінчили своє оповідання проханням: прийняти до племени.
Татаурана дав усім хвилину подумати і підняв угору берло на знак, що хоче говорити.
– Ареси, – сказав, – згідно з законом племени моя постанова є рішальною, коли рада мовчить. Питаю: хто буде ще радити?
Рада мовчала.
– Повторюю питання: хто буде радити, чи приймати нам гостей до племени?
Рада і на цей раз мовчала.
– Питаю втретє: хто буде радити?
І знову рада відповіла мовчанкою. Це була ознака, що рішення здають на вождя.
Тоді Татаурана встав і підняв берло.
– Пірауно, Кумаже й Арусаві, підійдіть до мене! – наказав.
Викликані підійшли.
– Клякайте!
Клякнули*.
– Відповідайте голосно на питання так, щоб вас усі чули: чи маєте вільну волю пристати до нашого племени – племени аресів?
– Так! – відповіли всі троє.
– Чи ви знаєте, що плем’я, до якого хочете пристати, вибрало собі дуже небезпечний шлях?
– Знаємо!
– Чи ви готові ділити небезпеку разом з нами?
– Готові!
– Чи ви згідні жертвувати своїм життям за кожного ареса?
– Згідні! – дружньо й радісно крикнули неофіти, а Кумаже навіть додав: – Хай мене мавпа оближе, коли брешу!
– Тоді, – урочисто промовив Татаурана, – своєю владою, над якою вітає дух мого покійного батька, і яку мені дало плем’я аресів, я, морубішаба Татаурана, приймаю вас до племени!
Ударивши легенько кожного по плечах берлом, молодий вождь сказав:
– Оце б’ю вас легко з радости, що стаєте нашими братами. Але мої удари можуть стати і смертельними, коли хтось виломлюється з-під законів племени і моїх наказів. Даною мені владою приймаю вас у нашу родину, але тією самою владою судитиму суворо, як і кожного члена родини. Ви одержали право бути братами в оселі, але з тим втратили право гостей. Тепер обіймімося, брати мої!..
Недавні гості, а тепер члени родини, обнялися щиро з вождем, а після того почалося спільне обіймання і спільне радісне свято. Появилися таци, повні смаженого м’яса, риби, овочів та великі глиняні дзбанки з водою, засолодженою медом та приправленою різними соками. Відколи Татаурана став вождем племени, він заборонив хмільні напої, в яких індіяни є неабиякими знавцями, але сьогодні не треба було хмелю, бо радість хмелила сама по собі. Ареси веселилися.
Лише Татаурана сидів сумний і задуманий; та ще білоголовий Аракшо, який не промовив ні слова на раді, не піддався загальному настрою. Бо старий піяґа взагалі рідко говорив, а коли й кинув якесь слово, то це вважалося великою ласкою з його боку. Сидів нерухомо,як і морубішаба, байдужий і нечулий до всього. Тільки вже згодом поглянув раз і другий на Татаурану, легко торкнувся його ліктя і сказав:
– Буває, Татаурано, що до мене приносять зовсім вмираючу людину. Я бачу, що години її пораховані, але це не звільняє мене від обов’язку не спати ніч і другу над нею, варити зела і прикладати масті... І скільки то вже разів бувало так, що вмираючий завдяки моїм старанням поборював смерть і виходив живим з моєї оки!
Татаурана зрозумів, що хотів сказати жрець, і вдячно всміхнувся:
– Підбадьорюєш мене, мудрий старче? Дякую тобі за це. Але мене не треба підбадьорювати, бо я не відступлю від задуманого, хоч і не вірю в успіх. Знаю, що загину, але не відійду з цього світу з обтяженою совістю: ніхто мені не закине браку витривалости... Мені часто в снах з’являється дух мого батька, і я вже не знаю, чи я – син, чи сам батько...
– Коли з’являються духи – вони не віщують нічого доброго.
– Коли з’являються духи, Аракшо, ми починаємо розуміти, що наше тіло тільки тоді має вагу, коли ми приносимо його в жертву духові.
– Накажи мене відвести назад, морубішабо. Старі кості просять спочинку...
За хвилину двоє мужів шанобливо підвело старого жреця з землі, а кількоро, озброївшись пальмовими гілляками, кинулося промітати дорогу під його ногами.
– Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу!..
Така є воля
Жаїра два перших дні пролежала в гамаку, як труп. Щойно опинившись у затишній оці серед безпеки і спокою, зрозуміла, до якої міри вона була вичерпана всім попереднім. Їй важко було голову підвести, рукою поворушити, звісити ногу, а навіть заговорити. Тож лежала нерухомо і здебільша спала. Коли ж прокидалася, неодмінно бачила над собою похилене обличчя метері, або Ірасеми, або обидвох разом. Вони чекали її пробудження з приготованою їжею, або питвом і наввипередки годили їй, як могли. Рідше появлявся батько, який уже цілком включився в життя племени й нарівні з іншими чоловіками ходив на полювання, або виконував якусь роботу. Те саме було з Арусаві й Кумаже. А двічі бачила над собою Татаурану. Стояв над нею й дивився. У нього були припухлі, цілком дитячі уста, такий самий м’який невеликий ніс, що кумедно морщився, коли Татаурана був чимсь зворушений, і тріпотливі, мов крила сполоханого дикого птаха, брови над гострими, проникливими очима. Здається, що її будив його погляд, але коли вона всміхалася на привітання, морубішаба морщив свого носа і зникав. Видавався їй таємничим і привабливим.
– Він смішний, але... гарний, – признавалася сама собі й знову всміхалася.
В оці було повно людей, і Жаїра лише згодом почала вирізняти з того голого натовпу окремі постаті: насамперед Ірасема з мелодійним голосом і добрячою усмішкою; потім велетень Асу з головою завбільшки доброго гарбуза, з ногами, мов стовпи, і з руками, подібними до оголених гілляк сандалового дерева; за ним – його жінка, як на сміх, дрібненька, кругленька Ґонґа – «Соловейко» з цілим виводком дітей різного віку; був тут і молодший брат Асу – Аканґасу, гнучкий і мускулистий, що, як казали, силою переважував навіть свого велетенського брата; жінка Аканґасу – молоденька, майже дитина, висока, довгонога Жабуру, що була зовсім подібна до того болотяного птаха, ім’я якого носила. Вона одружилася з Аканґасу, коли він повдовів, лишившись з чотирма маленькими дітьми. Але молода мачуха, що віком недалеко відбігла від дитинства, виявляла подиву гідну дбайливість про дітей свого чоловіка й ніжну любов, надзвичайно горда, що відразу стала матір’ю такого великого гурту. А втім, ніхто не робив різниці між дітьми Асу й Аканґасу, так що вони мали якби по два батьки і по дві матері, хоч діти Аканґасу не мали ні однієї рідної. Бувши голодними, одні й другі чіплялися або до Ґонґи, або до Жабуру, залежно від того, котра була ближче, а жінки не завдавали собі труду розпізнавати їх і годували та пестили всіх поспіль. Це був один з найцікавіших законів усіх індіанських племен: уважати дітей рідних братів і сестер за своїх власних. А взагалі дикуни бразилійського пралісу розуміють, як ні одна культурна нація, що діти – це майбутнє народу. І тому діти в індіянських племенах оточені всебічною увагою, ласкою й опікою. Право власности дитини на її дрібні речі шанують свято, дитини не вільно скривдити, не вільно змушувати до чогось силою, а вдарити є просто ганьбою, яка тягне за собою сувору кару й загальний осуд.
З дівчат Жаїра відрізнила Піндобу – старшу доньку Асу – дівчину з повільними рухами і мрійними очима. Піндоба ходила тихо й обережно, постійно задивлена у щось невидиме, і ніколи не сміялася. Вона мала довге волосся, яким, видно, дуже пишалася, завжди косичилася у свіжі квіти й кохалася в барвистих кольорах пташиних пер, що їх мала повний кошичок. У неї був наречений з християнським іменем Батіста, що був сином Мадіаі й подавав племені великі надії, як дуже здібний мисливець. Ареси чекали до збору врожаю, по якому мало одружитися кілька молодих пар, у тому числі й Піндоба з Батістою.
До Піндоби часто забігала Каароба, що її вважали найкращою дівчиною в племені, хоч Жаїра не могла зрозуміти, чому; голосиста і щебетлива Аґваї, та ще Марія і Тереза – рідні сестри, та багато інших. Але Жаїрі вони всі видавалися однаковими.
У племені панувала сувора дисципліна і взірцевий порядок, підтримувані залізною рукою молодого морубіщаби. Але влада його дуже різнилася від тієї, яку, наприклад, мав Маврикій у домі де Лара, чи й сама Жаїра. Татаурана не ходив з канчуком, нікого не бив і ні на кого не кричав, але всі йому корилися без найменшого застереження, навіть без нехоті, а якось охоче і дружньо.
Ранком всі виходили на океату і спільно молилися до сходу сонця. Потім снідали, а по сніданку Татаурана давав точні розпорядження, хто і що має робити. Чоловіки ділилися на групи: одні йшли полювати, другі – збирати мед від диких бджіл, ще інші – ловити рибу. Жінки під охороною кількох мужів ішли працювати в поле, слабші й старші мали пильнувати дітей в оселі, а при тому прясти на веретенах бавовну, сукати шнурки, плести коші, виправляти шкіри, сушити овочі, вудити м’ясо й рибу, збирати лічничі зела та ліпити з глини посуд, який пізніше випалювалося спільно у спеціяльно зробленій подобі ганчарської печі. Роботи було багато, але вона нікого не втомлювала, ні в кого не викликала нехоті, як це було в домі де Лара, де напевно ніхто з рабів і пальцем не кивнув би, коли б не страх перед канчуком.
Оселя прокидалася із схюдом сонця, і всі її мешканці раділи на зустріч новому дневі. Не чути нарікань на те, що ніч була коротка, що сьогодні чомусь побудили раніше, як звичайно, нема сонних, похмурих облич, зідхань, лінивости в рухах і ненависти в очах. Всі встають свіжі, бадьорі, раді, що ніч минула і стрімголов біжать до ріки, оживляючи околицю веселими вигуками. Моляться з непід– робленою побожністю, їдять із смаком, беруться до роботи охоче, ніби до розваги; по обіді солодко сплять, потім знову їдять, купаються і працюють. Перед вечором кожний може робити, що кому подобається, але не відходити далеко від оселі; тож поміж оками повно гамору, сміху й співів. А вже коли стемніє, більшість чоловіків лишається на площі біля вогнищ і веде дружню розмову, в той час, коли жінки й діти вже сплять, заколихані хиткими гамаками.
Жаїра спостерігала це все і прийшла до переконання, що тут є справжня воля. Але чомусь вона не захоплювала дівчини зовсім. Не розуміла цілі цього життя, не знаходила смаку в ньому і, коли не попадала в розпуку, то лише тому, що покищо якраз власне дуже потребувала цілковитого спокою. А спокою мала досить. Не несла на собі ніякої відповідальности, не мала потреби нічим журитися, не обов’язана була нікому годити, нікого не боялася і ні з ким не сперечалася. Мати й Ірасема подавали їй готове до гамака, дотримуючи розпорядження Татаурани, не докучали їй, пильнували, щоб в оці було тихо і взагалі ходили біля неї навшпиньках.
Жінки відразу дуже подружили між собою, інстинктовно відгадуючи глибоку підставу до своєї приязні, робили все разом, а при роботі розмовляли безугаву. І з цих розмов Жаїра довідалася дуже-дуже багато цікавого.
По трьох днях в оці сталася радісна подія: Жабуру дала життя своєму першому синові. Ірасема, Гонга й Сабія зараз же скупали новонародженого, пофарбували цілого червоною фарбою, обложили найкращими квітами й кольоровими перами та поклали біля щасливої усміхненої матері. Гордий і неменше щасливий Аканґасу сидів при вході до оки й приймав поздоровлення. Згідно із звичаєм, чи повір’ям, він, поки дружина чекала дитини, не мав права важко працювати, ані полювати, ані їсти м’яса. Тепер був подвійно вдоволений: і тим, що мав ще одного сина, і тим, що повернеться до нормального життя мужа племени.
Ціле плем’я приходило подивитися на нового члена родини, кожен щось приносив у подарунку, а діти не відступали маляти. Кожне намагалося вложити в дрібненькі, безвладні пальчики новонародженого щось із своїх «скарбів»: мушлю, пір’ячко, свищик, а навіть стріли.
– Він ще маленький, – пояснювала дітям щаслива мати. – Він не вміє брати руками.
– А коли він виросте, скоро? – питали діти.
– О, він скоро виросте, – з глибоким переконанням відповідала Жабуру. – Він буде великий і сильний, як його тато.
– І як наш тато, – додавали діти Асу, що були дуже горді з велетенської будови свого батька.
– Так, буде великий і сильний, як обидва разом... – мріяла вголос молоденька мати.
– І буде морубішабою, як Татаурана, – кінчили її мрії діти.
Жаїра лежала, слухала і раптом відчула себе страшно самотньою серед цього гурту, об’єднаного спільною веселістю. Здавалося, ще більше самотньою, ніж тоді, коли її зіпхнули із становища пестійки й похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара до становища рабині. Бо тоді вона принаймні знала всіх людей, які її оточували, знала їхні вдачі, розуміла і панів і рабів, а тут вона не розуміла нічого і нікого не знала. Там, навіть і в становищі рабині, вона могла плекати якісь мрії, могла мати якісь пляни на майбутнє, а тут усе скінчилося.
І їй нараз набридло лежання, забажалося руху, свіжого повітря й простору. А все ж лежала. Лежала і підшукувала претекст, під яким могла встати й вийти з остогидлої оки.
І тоді несподівано, мов би вгадавши її бажання, до гамака підійшов Татаурана.
– Добридень, Жаїро, – привітався, стримуючи морщенням носа нервовий трепет своїх крилатих брів.
– Добридень, морубішабо, – жартівливо відповіла дівчина й усміхнулася.
– Відпочила вже? Хочеш встати? Дуже гарний день сьогодні. Вставай!..
– О, коли суворий морубішаба лише накаже – встаю зараз же...
Татаурана стягнув свої тріпотливі брови і холодно-ображеним голосом відповів:
– Даремно ти кпиш, дівчино. Наказувати я вмію, але тобі не збираюся наказувати покищо. Хочеш – вставай, не хочеш – лежи. Твоя воля.
Жаїра стрельнула на нього лукавими очима й усміхнулася ще раз, ховаючи пустотливі іскорки в очах:
– Ну, то дай мені руку. Спробую встати...
Властиво, їй зовсім не потрібна була поміч. Навпаки, в той момент почувала такий приплив сил та енергії, що сама могла когось підняти. Але така вже жіноча вдача, що змушує мужеську силу служити, як не своїй слабості, то своїй хитрості.
Татаурана не чекав повторення прохання і не обмежився поданням руки. Перехилився вперед, підняв Жаїру, як пір’їнку, підніс високо вгору й обережно поставив на землю.
Жаїра розсміялася.
– Але ж у тебе сила, Татаурано! – вирвалося у неї захоплення.
Але Татаурана, помітивши на собі пильні погляди всіх присутніх, змішався й розгубився, як цнотлива сеньйорита.
– Ходи, підемо до ріки, – запропонував дівчині, дивлячись у землю.
– Ходімо, куди хочеш, – погодилася Жаїра. – Ось я лише виберу якийсь подарунок для малого велетня...
Кинулася до клуночка, перебираючи одну річ за другою, але нічого відповідного не могла знайти: те було непридатне, того жаль. Врешті вибрала червону оксамитну стяжку і з болем у серці пожертвувала разок найгіршого скляного намиста. З тим підійшла до Жабуру.
– О, який гарний хлопчик! – скрикнула з удаваним здивованням. – Він мусить бути дуже міцний.
Жабуру не помітила штучности і щасливо засміялася.
– Так, думаю, що він буде дуже міцний, – згодилася вона поспішно. – Дивись які в нього широкі плечі й високі груди!
Жаїра поклала біля малого подарунок, поплескала дитину по голенькому животику, а матір по плечі, і підійшла до Аканґасу.
– Гарного сина маєш, – сказала йому облесно. – Цілком подібний до тебе.
– Гарні й твої слова, дівчино, – приязно усміхнувся Аканґасу. – За них обіцяю тобі шкіру з першої пантери, яку заб’ю на полюванні.
Супроводжувані доброзичливими поглядами, молоді вийшли з оки. Їх відразу вхопив у обійми радісний ранок, обтулив теплом сонця, затріпотав на обличчях свіжими крилами вітру, обвіяв свіжістю пробудженої ріки й ароматом дрімаючого лісу. Линув у жили бадьорість, викликавши в Жаїри нестримно веселий настрій.
– Я хочу скупатися, грізний морубішабо, – заявила Татаурані. – Чи нема в ріці кайманів?
– Ріка цілком безпечна, – запевнив Татаурана. – Іди просто і купайся, а я почекаю тебе он за тим горбочком.
Жаїра підстрибом побігла до ріки, скинула одежу й бухнула у воду. Плюскалася, плавала, поринала, як дика качка, і сміялася-сміялася, сама не знаючи, чому.
Викупавшись, вилізла на берег, одягнулася й гукнула:
– Татаурано!
– Я тут, Жаїро, – обізвався Татаурана і підійшов до неї. – Добре скупалася?
– О, чудово!..
Не змовляючись, пішли вздовж берега ріки і незабаром, вибравши відлюдний кутик, посідали проти сонця.
– Дивні речі я довідалася, – сказала Жаїра, витискаючи воду з волосся.
– А саме?
– Ти вчився в колегії?
Татаурана насупився і зморщив свого м’якого носа.
– Вчився, – відповів неохоче.
– Довго?
– П’ять років. І що з того?
– Дивно!
– Дивно, що я міг вчитися?
– Навіть і це дивно.
– Ну, то дивуйся ще більше, коли хочеш: я був найліпшим учнем серед усіх, що їх знали священики колегії.
– Направду?!
– Піди їх спитай, коли хочеш.
– Тоді я взагалі нічого не розумію...
– Чому?
– Гм! Бути найкращим учнем колегії, мати можливість вийти у світ, а замість того втекти в праліс. Ти ж утік, каже твоя сестра.
– Втік! – хитнув головою Татаурана. – І ти також втекла...
– Я? Я – інша річ: я була рабинею.
– А коли б не була?
– Не мала б чого тікати...
– Так?! – ворожо зиркнув Татаурана на дівчину й відсунувся від неї далеко. – Отже, коли б не рабство, то ти б лишилася в світі білих?
– Лишилася б! – запальчиво і з викликом підтвердила Жаїра. – Мене ніколи не вабило дике життя, і тепер, коли бачу його на власні очі, переконуюся зайвий раз, що воно не для мене.
– А чого б же ти хотіла?
– Хіба не розумієш? Хотіла б жити так, як живуть білі. Ти бачив їхнє життя, і я не потребую тобі про нього оповідати.
– Дійсно не потребуєш, – іронічно згодився Татаурана, – бо я його знаю глибше, ніж ти. Ти не бачила світу поза своєю Паранаґвою, а я його бачив трохи більше і ще більше довідався про нього від людей та з книжок. А тому дивуюся, що тобі так припало до вподоби життя тих покидьків, що їх змушено втікати з усіх держав Европи... О, не переч! Більшість тут саме таких, а ті, кого уважається нині порядними, волею, чи неволею мусять тримати спілку з грабіжниками та бандитами. І тобі подобається їхнє життя? Тебе вабить їхнє середовище? Не викликає в тебе обридження й образи гідности? Та ж наш дикий індіянин може бути під кожним оглядом прикладом для білих! Чим вони живуть? Грабіжництвом, поневоленням, інтригами й розпустою.
Жаїра враз відчула, як її недавня веселість зміняється гірким смутком.
– Може, – зідхнула вона. – Але все ж білі мають певну мету в житті, як кожний зокрема, так і всі вони разом. А який сенс має існування диких? Для чого вони живуть? Мене розпука огортає, коли подумаю, що до смерти доведеться блукати по пралісах, животіти в нужденній оці, ходити нагою і дбати виключно про те, щоб наситити голод. я збожеволію від такого життя! – крикнула на кінець і розплакалася.
– Жаїро, – присунувся ближче Татаурана і торкнув її за плече, – Жаїро... Я тебе розумію... І, власне, викликав тебе, щоб поговорити з тобою... Не плач, обітри сльози і послухай, що казатиму. Від того, чи ти зрозумієш, залежить все твоє життя...
Жаїра відразу затихла, зацікавлена словами Татаурани.
– Ну? – спитала, хлипнувши востаннє.
– Бачиш, дівчино, – трохи нерішуче почав Татаурана, – я не знаю, чи ти, як жінка, можеш по-справжньому розуміти мету життя... Хоч було і є багато таких жінок, що мають душу мужів, і вміють ставити перед собою великі цілі, а навіть керувати державами. Коли б і ти мала таку душу – ти б знайшла справжній сенс життя і свою мету, навіть живучи в нужденній оці, навіть голодною блукаючи в пралісах...
Жаїра здивовано дивилася на Татаурану і зневажливо кривилася: що він плете?!
А Татаурана, дивлячись у далечінь своїми пронизливими очима, над якими гостро заломилися густі, мов волохата гусінь, брови, вів далі:
– Хто зна? Може й краще для тебе, що ти опинилася тут... Невдоволення життям спонукує думати над його поліпшенням, а небезпека – шукати оборони. Терпіння сприяють розвиткові людського духа, вдоволення й ситість вбивають його. Святі, шукаючи наближення до Бога, тікали від світу, ховалися в печерах і жили в голоді. Вони умертвляли тіло, але розпалювали духа. Навіть наш старий Аракшо, поганин, і той живе окремо, живиться самими овочами і спить на твердій землі, хоч плем’я радо влаштувало б йому вигідне життя.
Жаїра нетерпеливо відмахнулася:
– Для чого ти це говориш мені?! Я не свята і не піяґа. Я – молода дівчина і хочу жити так, як живуть грішні люди – цивілізовані!
– О, Жаїро, коли ти ще схочеш, щоб так жили всі, – то для тебе буде мало твого життя! Але того мало хотіти, – до того треба змагати цілою своєю душею, коштом посвяти, терпіння, болів і навіть розчарувань. Я також змагаю до того, і це змагання стало змістом мого існування...
Татаурана захопився, і його крилаті брови тріпотіли, готові, здавалося, ось-ось зірватися й полетіти.
– Нас ще чекають важкі дні, Жаїро, – продовжував він піднесено, – бо ж війна смерти – не жарт. Чи ти знаєш, що ми покинули редут і пішли на схід з метою підняти всі племена на війну проти білих? Ми осягнемо того, що ні один наїзник не лишиться на нашій землі. Ми...
Жаїра раптом схопилася на ноги, не давши Татаурані скінчити. Ще так недавно, скоштувавши канчуків, вона готова була власними руками різати кожного рабовласника. Але тепер, коли канчуки забулися, а примітивне життя серед племени стало перед нею в усій своїй непривабливій наготі, коли її душа всією силою рвалася назад до цивілізованого світу, слова Татаурани видалися їй святотатськими.
– Що?! – крикнула вона, граючи твердими жовнами на спласлому, посірілому обличчі, і, пронизуючи свого співрозмовника ворожим поглядом, що чорними мечами вискакував з вузеньких прорізів. – Ти хочеш війни?! Ти хочеш знову обернути великі міста, плантації та майстерні в дикий праліс?! Ти хочеш, щоб знову на цих просторах не було ні одної цивілізованої людини, а блукали канібали, озброєні танґвапемами?!
– Жаїро... – Спробував її зупинити Татаурана.
– Мовчи!!! – ще голосніше крикнула дівчина. – Як бачу, дикуна до дичини й тягне! Шкода було п’ятьох років науки, коли ти й далі залишився тим, чим був! А я, слава Богу, народилася вже в цивілізованому світі й буду перша ворогом того, хто хоче цивілізацію знищити! Така ідея може прийти в голову тільки дикунові, варварові, канібалові, такому, як ти!..
Випаливши все це одним духом, Жаїра крутнулася і, обпікши на прощання Татаурану повним ненависти поглядом, кинулася бігти.
Загналася Бог-зна куди, і, важко дихаючи, впала на землю. Була схвильована й перелякана. Прийшла їй думка, що брехня перед племенем каріжо випала в якусь фатальну хвилину. Чи своєю видумкою не спровокувала вона долі на злий жарт? От тобі й «великий морубішаба», що наміряється підняти війну смерти проти білих! Бракувало б тільки, щоб Татаурана її посватав – і все сповниться точно... А воно зовсім правдоподібне: чи ж не подарував їй квітів і свого серця при першій же зустрічі? Ха-ха-ха!.. От і буде з неї «шляхетна сеньйора донна Жануарія Татаурана»! Ха-ха-ха! Це справді трагікомічно!
Ну, так, воно, звичайно, смішно, але може бути дуже гірко. Адже дикуни – це бочка пороху, і їм небагато треба, щоб вони зворохобилися*. Чи ж то вже раз так було, що на величезних просторах лишилися самі пожарища й трупи? Правда, згодом білі брали знову перевагу, і все верталося до попереднього стану. Але тим нема себе що дуже потішати, по-перше тому, що опинитися в самому центрі війни – це вже жахливо, а по-друге, Татаурана – це не якийсь там дикун Аімбіре, чи канібал, як Кунямбебе, або Карамуру. О, з Татаураною не так легко буде дати собі раду, і він зможе осягнути те, чого не осягли його попередники!
А може ж, – Святий Господи! – може все скластися так щасливо!
Ось, наприклад, на них нападає бандейра й бере всіх у полон. Її, Жаїру, відразу помітять і відрізнять від інших – це ж певно! А серед бандейрантів є завжди молоді, гарні й багаті кавалери... Нема сумніву, що вона комусь, – і то не одному! – впаде в око. Вона ж знає собі ціну і знає, що стара Квевезу недарма назвала її богинею лісу – Каа. Жаїра нічим не гірша від якоїсь там дикої Кунумі Маніпуера Ґвара, чи Марії де Соуза Бріто. Тим пощастило просто з пралісу доскочити шляхетського титулу – чому ж би не пощастило Жаїрі? Плекана роками мрія може здійснитися тут скоріше, ніж у Паранаґві, бо ж тут вона, Жаїра, не рабиня і ні від кого не залежить.
Тут усе могло б бути дуже гарно, коли б вони не пристали до цього дурного племени. Треба було б іти далі й пристати до мирних. Земля така велика, що можна було б зайти кудись, де не чути про Ґабрієля де Лара і про його втеклих рабів. Там би почували себе зовсім безпечно. Але ті дурні дикуни – Пірауна, Кумаже й Арусаві – чогось прилипли до аресів. Головне – Пірауна. Розчулився, бач, що зустрів «знайомого»! А той «знайомий» збирається їх з одної біди впхати в другу, безмірно гіршу. І який глузд у тому? Для чого йому це все?
А втім, говорячи щиро, він би й сам міг бути непоганим женихом для Жаїри: молодий, гарний, освічений, енергійний, відважний... Чого від нього хотіти? Та з такими даними можна зайти дуже далеко! Ставши на державну службу, або приєднавшись до якоїсь бандейри, міг би скоро добитися і маєтку, і слави, і здобути шляхетське ім’я. Тоді – так. Тоді Жаїра прийняла б його серце.
І все ж таки дивно: чи ж справді може така людина, як Татаурана, поважно думати про війну смерти проти білих? Навіщо підрізувати гілляку, на якій сидиш? Глупота, дикунство, чи ще щось таке, чого Жаїра не розуміє?
* * *
Дівчина знову вернулася до свого гамака і більше часу проводила лежачи. Нудно було їй лежати, але ще більше було нудно, коли вставала, бо не знала, що має серед цього життя робити.
Татаурана загнівався на неї і не дивився в її бік. Зрештою, був зайнятий і майже не з’являвся в оці. Сабія й Ірасема щось дуже посоловіли, хоч і годили своїй пестійці з подвійною ревністю. Але поза тим, здається, ніхто нічого не помічав, а до Жаїриного лежання звикли, то й не звертали на нього ніякої уваги.
Аж одного дня дівчині забаглося переглянути своє «майно». Якраз усі, крім Піндоби, повиходили з оки, і Жаїра, розв’язавши мішок, повисипала все своє добро на гамак. Перетріпувала й розправляла пом’яті сукенки й білизну, обтирала черевики, розплутувала покручені разки намиста й мало не плакала з жалю.
До неї нечутно підійшла Піндоба й стала за плечима, її завжди замріяні очі тепер розгорілися хижим вогнем заздрости.
Жаїра навіть трохи злякалася.
– Чого хочеш, Піндобо? – спитала неприязно.
– Хочу подивитися, – тихо відповіла Піндоба. – Маєш багато гарних речей...
– Так, маю! – ще більше розчулилася Жаїра. – Але на тому тут ніхто не розуміється...
– Коли б мені хоч так трошки такого! – зідхнула Піндоба і, мов заворожена, присіла до Жаїри, не відриваючи заздрісних очей від барвистої, блискучої купи, наваленої на гамаку.
В оку вбігла красуня Каароба – найближча товаришка Піндоби – і, побачивши таке диво, сплеснула в долоні й помчала назад. За хвилину вернулася, ведучи за собою дзвінкоголосу Агваї, сестер Марію і Тересу і ще кілька дівчат.
Дикунки впали на Жаїрине добро, мов зграя гайвороння. Не питаючи нічого власниці, хапали то одне, то друге, приміряли і аж пищали від захоплення.
– Ей, ей! – злякалася Жаїра, вириваючи їм з рук свої речі. – Не можна брати, не можна!
Дівчата здивувалися:
– Ти не даси нам того?
– Ого, дати вам? А мені що лишиться?
