Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

* * *

Білих разом з мамелюками було небагато – всього біля двадцяти осіб, – як донесла розвідка. І розташувалися вони у підніжжя скелистої гори, яка давала їм добрий захист із східньої сторони. Бистроводний гірський потік обхоплював підковою невеличку рівну долину і майже замикав її, підходячи щільно до гори в горішній і нижній течії. Місце було вигідне і досить безпечне, а що найближчі оселі ґвалашів і каяпос мали мирний настрій, то зайди не подбали навіть про виставлення сторожі.

Коли ареси прибули на місце, пізний місяць стояв уже низько на заході, у них за спинами, і вони бачили весь табір, мов на долоні: коло трьох наметів блукали стриножені коні й мули, смачно хрумкаючи росяну траву; з наметів виривалося солодке передранкове похропування, а назагал було тихо й спокійно.

– Морубішабо, – зашептав у вухо Татаурані Маріо, – що будемо робити з полоненими? Коли нападемо так, як є, – візьмемо всіх у полон. Різати сонних мені не до смаку... Я кину боєвий клич – хай бороняться. Дозволиш?

– Кричи, – згодився Татаурана, якому перспектива різні також була дуже неприємною. – Кричи голосно, щоб почули. Перекажи далі: йти в наступ по другому заклику.

І Маріо, передавши наказ, крикнув на цілі груди раз, потім, вичекавши хвилину, крикнув удруге.

Але, помимо попередження, напад викликав у таборі страшний переполох. Сонні люди вискакували з шатер, кричали й відстрілювалися насліпо.

– Що таке?! Що сталося?! – гукав хтось.

– Каяпоси! – відповідав інший голос.

– Ґвалаші!

– Зрадники! Прийняли подарунки і...

– До зброї, до зброї! Беріть збро-о-ою!!! – покривала всі вигуки чиясь розпучлива команда. – Бийте, не розбираючись!

– Божевільний! Де ж можна в такій ситуації битися?! Не стріляйте! Не стріляйте, кажу вам! Індіяни! Приятелі! Стійте! Вислухайте нас: ми прийшли з миром! З ми-и-иром!

Цей заклик, однак, зіллявся з вибухом кількох стрілів і лише викликав у аресів боєвий запал. Вони сипнули стрілами, рванули вперед і за кілька секунд притиснули нападених до кам’яної стіни. А ті, то відстрілюючись, то благаючи помилування, падали один за одним, і скоро всі покотом лежали на землі. На побоєвищі лишилися шатра, порозкидана зброя та міхи, напхані всяким добром, а поміж цим усім кидалися наполохані коні й мули.

– Годі! – крикнув Татаурана. – Ранених не добивайте! Але пошукайте добре, чи хтось не сховався! Позбирайте все порозкидане і складіть на купу! Половіть коней і мулів – пригодяться.

Видавши накази, спустив тятиву з лука і став, щоб віддихатися. Нервова й фізична напруга далися добре в знаки, і все його тіло трусилося, як у пропасниці. А все ж дивився пильно довкола, чи де нема небезпеки, і уважно слідкував за роботою аресів.

Відділ «комерсантів» був унешкідливлений цілком: одні лежали мертві, другі мали більші й менші рани, стогнали, кидалися і благали милосердя. Їх скоро позбирали й позносили в одне місце.

– Є шість ранених, морубішабо, – підійшов із звітом Маріо. – Що накажеш з ними зробити?

– Які маємо втрати? – відповів питанням Татаурана.

– Нема. Всі живі й ні одного важче пораненого. Є кілька подряпаних.

– Гаразд. Раненим затамувати кров, поперев’язувати й напоїти. Зброю, шатра й усяке інше знаряддя навантажити на мулів. Усе непотрібне спалити, а що не можна спалити – вкинути в ріку. Справуйтеся скоро, бо сонце сходить. Мусимо вертатися і дати відповідь ґвалашам та каяпосам. Оселя лишилася майже без оборони, і вони можуть напасти.

– Буде, як наказуєш – вклонився Маріо й спішно відійшов.

Щоб заспокоїти розбурхані нерви, Татаурана вирішив скупатися. Заліз у воду й почав енергійно розтирати своє мускулярне тіло.

Знечев’я серед спокою, з яким працювали ареси, розлягся радісно-здивований вигук:

– І-і-х, який хитрун! Прикрився вбитим і прикидається мертвим, а сам навіть не поранений!

Татаурана миттю вискочив з води і побіг до місця, де вже кілька мужів ставило на ноги якогось білого, вбраного в шкіряну одежу. А той виривався їм з рук, підгинав ноги і все хотів упасти. Однак, коли його одежу на грудях згріб у тверду долоню Татаурана, одночасно вдаряючи його легко в підборіддя, «вбитий» перестав пручатися і став.

– Ти хто? – грізно спитав морубішаба.

– Милосердя! – закричав бранець. – Милосердя!

– Я питаю, хто ти такий? Як називаєшся? .– повторив Татаурана і потрусив полоненого сильніше.

– Я – мирний, мирний! – розпучливо переконував бранець, і по його голосі вождь пізнав того, хто закликав до зброї. – І мої люди також мирні! Ми нічого злого не робили! Ми принесли подарунки! Розумієш? Багато всяких гарних речей, і я їх зараз накажу вам віддати!..

– То ти є начальником бандейри?

– Ні, ні! – злякано запротестував полонений. – Ми не бандейра! Ми купці!

– Знаємо ваші купецькі справи! Я питаю, чи ти є начальником цієї зграї?!

Запитаний лише сумно похилив голову, що недвозначно заступало відповідь.

– Як звешся? – продовжував випитувати Татаурана.

– Фернандо Барретес. Але я мирний! Кажу вам ще раз: я мирний!

Татаурана відпустив його.

– Гаразд, – сказав. – Зараз ми це побачимо... Відведіть бранця до решти. Там поговоримо...

Робота добігала до кінця: всі потрібні речі були вже позв’язувані й навантажені на мулів, усякий непотріб горів у великих купах, а решту ареси із сміхом і дотепами носили до потоку й кидали у воду. Коли вже сонце видряпалося на скелисту гору, в долині був порядок.

Крім одного Барретеса, всі його спільники були поранені: двоє лежало і важко стогнало, двоє було зовсім непритомних, а двоє сиділо похнюпившись і з-під лоба зиркало на переможців. Стояв лише одинокий Барретес, як обвинувачений і непошкоджений. Ареси обступили всіх тісним колом, в яке згодом увійшов Татаурана і, сівши, почав чинити слідство:

– Ти, Фернанде Барретес, казав, що ви купці. З ким же торгуєте і чим?

– Ми міняємо в індіян різні речі, – непевним голосом відповів Барретес.

– А саме?

– Все: шкіри, віск і... і... – Барретес замовк.

– Ну, чого ж ти? – підігнав Татаурана. – «І людей» – додай.

– При нагоді, при нагоді... – поспішив Барретес. – Коли є часом полонені, засуджені на муссурану, то ми з милосердя їх викуповуємо, хоч вони нам і не потрібні. Але, сам знаєш, все ж ліпше людині працювати на якійсь плантації, ніж загинути на муссурані...

– Хм! – усміхнувся їдко Татаурана і зморщив носа. – Ну, а коли нема нагоди, щоб проявити ваше «милосердя», то тоді як?

– Тоді... тоді ми обходимося без бранців...

– Брешеш! – крикнув Татаурана, зломивши грізно трикутником свої високо піднесені густі брови. – Тоді ви таку «нагоду» робите собі самі! Хіба ж не підбивали каяпосів на ґвалашів, а ґвалашів на каяпосів?! У тебе це також називається милосердям?!

– Я… Ми... Ніколи! – заметався Барретес, заломивши руки.

– Досить! – увірвав його Татаурана і звернувся до аресів: – Повісити його!

Десь миттю з’явився зашморг, і ареси, накинувши його на шию Барретесові, потягли його за собою.

– Ні-і-і! Ні-і-і! – репетував той, марно намагаючись увільнитися із зашморга. – Пожалійте мене! Змилосердіться!

Але ніхто не милосердився, а Татаурана вставши на повний зріст і зложивши руки на грудях, злісно всміхнувся.

Однак, коли Барретеса вже підвели під високе дерево, дав знак рукою:

– Стійте! Справді шкода його вішати. Ведіть назад!

Блідий, аж синій, Барретес хитався, мов п’яний, а великі краплі поту котилися по його обличчі.

– Гаразд, – сказав Татаурана, – я тебе пожалію і не дам повісити.

– О, дякую тобі! – кинувся йому до ніг Барретес. – Лишуся твоїм боржником до смерти!

– До смерти? – перепитав Татаурана, відсуваючи свої ноги. – Ну, то це дуже короткий час! Бачиш, Фернандесе, ми також вимінюємо деякі речі в інших племенах, а на цей раз мусимо виміняти в ботокудів кількох своїх бранців. Ботокуди за пару днів справляють свято кавінь[23]23
  «Кавінь» – це традиційне свято напоїв, що повторюється не регулярно, а тоді, коли закінчиться ферментація хмільного напою з будь-яких овочів.


[Закрыть] і потребують людей на печеню. Вони кажуть, що «біла печеня», приправлена диким часником і колендрою, має чудовий смак, і тому за кожного білого дають по три індіяни.

Ще Татаурана не скінчив, а вже ті полонені, які перед тим сиділи, попадали, ті, що лежали, навпаки, посхоплювалися, непритомні почали кидатися, ніби в нападі епілепсії, а Фернандо Барретес попросту завив диким голосом.

– Ні! Ні! – кричали в’язні. – Тільки не це! Тільки не ботокудам!

Їхній жах був цілком зрозумілий, бо ж усім відомо було, що ботокуди не просто вбивали, а вбивали з ритуальними церемоніями: поволі, щоб ще й натішитися муками смертника.

Ареси дивилися то на в’язнів, то на свого вождя, і мовчки всміхалися.

– Так от, – заговорив уже поважно Татаурана, – ми вас пустимо. Але пустимо для того, щоб ви були осторогою для інших і відбили в них охоту «купувати з милосердя» індіян. Зрозуміло? І, пам’ятайте, що наступного разу ні одна жива душа звідси не вийде! Чи ми вас вивішаємо, чи виміняємо ботокудам, – інша річ, але живими не пустимо нікого! Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів! Запам’ятайте добре мої слова і вертайтесь, звідки прийшли.

Помилувані в першу хвилину зраділи й заплакали з утіхи. Але зараз же радість їх змінилася в новий страх.

– Морубішабо, – обізвався один з ранених, – але ж ви забрали в нас усе! Як тепер повернемося без коней, без мулів, без зброї і без харчів? Адже ми всі поранені!

Татаурана знизав плечима:

– А що ж ти мене про це питаєш? Питав, може, як вибирався сюди?

– Але ж ти засуджуєш нас на певну смерть!

– Ви самі себе засудили! Пощо лізли сюди?

– Лиши нам бодай якого мула, чи коня!

– І трохи зброї! – докинув другий.

– І харчів! – прилучився третій.

Леонідас раптом голосно засміявся:

– Авжеж, морубішабо, лиши їм коней, мулів, харчі і зброю – то вони знову шукатимуть нагоди «милосердя», і напевно на цей раз при допомозі ґвалашів та каяпосів захотять «змилосердитися» якраз над нами...

– Змилосердіться!.. – благали білі.

– Я навіть над кораловою гадюкою милосерджуся, – сказав Маріо: – вириваю їй отрутні зуби і тоді пускаю живою...

– Скінчено! – увірвав розмови Татаурана. – Відв’яжемо вам один міх з харчами, але більшого не просіть! Що дошкульніша наука, то довше в пам’яті зберігається. Ну, ходімо!

– Милосердя! Милосердя! – закричали ранені, простягаючи руки.

Татаурана з обуренням потрусив головою і сказав, звертаючись на цей раз до своїх людей:

– Ці приблуди не мають ні сорому, ні розуму: несли сюди війну, смерть і рабство, а вимагають милосердя...

Побільшена мулами і кіньми валка поверталася назад. Перебрели потік і стали здійматися звірячою тропою вгору. Нараз у заднів рядах закричали:

– Дивіться, дивіться! Щось біжить за нами!

Татаурана, що сидів на коні, завернув і поволі поїхав назад. Минувши останні ряди, зі здивуванням помітив якусь дивну постать, яка намагалася дігнати валку. Подобала на обсмиканий деркач, або на сніп почорнілої трави, і виглядала на жінку, бо мала на собі спідницю, а гострий зір вже здалека міг пізнати довге волосся, що спадало чорними пасмами з голови.

Постать робила розпучливі зусилля, підбігала, падала і повзла по землі. Потім знову ставала на ноги, знову підбігала і знову падала. Викликала жаль, і Татаурана, підігнавши коня, поїхав їй назустріч. Уже коли під’їхав зовсім близько, постать впала ще раз і більше не підводилася. Лежала ничком і здригалася.

Татаурана зіскочив з коня, обернув незнайому горілиць і побачив перед собою молоде, але виснажене, аж почорніле, лице індіанки з заплющеними очима.

– Води! Гей, а давайте но води, скоро!

Замкнені повіки піднеслися, і з-під них раптом блиснули чудові райдужно-блакитні очі – мішанка!

– Хто ж ти і звідкіля? – спитав морубішаба, коли вже жінка напилася і трохи віддихалася.

Вона хотіла щось відповісти, але закашлялася надривно і лише махнула рукою у напрямі долини.

– Ти звідти?

Незнайома хитнула головою і притиснула руками груди, з яких зі свистом виривалося повітря.

– Чого хочеш? – неприязно спитав Татаурана, хоч серце його здавив жаль до цієї нещасної істоти.

– Хочу бути твоєю тінню, Татаурано! – перемігши себе, раптом відпалила жінка і знову закашлялася.

– Що кажеш? – здивувався вождь. – Не розумію...

Жінка, чи дівчина, довго кашляла, хапаючись за груди і лише згодом змогла сказати:

– Забери мене з собою до племени... Я хочу жити в племени...

Підвела свої чудові очі на Татаурану й дивилася з розпукою, благально:

– Забери мене до племени аресів, морубішабо!

– Звідки знаєш, що я морубішаба? Звідки знаєш, що мене звуть Татаураною? – дивувався вождь.

– Чула... – уривчасто відповіла незнайома. – Я все чула... Я хочу бути твоєю тінню, Татаурано...

– Ти не хочеш вертатися до своїх?

– Не маю своїх...

– А ті?.. – показав Татаурана вниз рукою.

– До них не вернуся... Вони не є для мене своїми... Не були ніколи! – і знову закашляла.

Не було сумніву, що ця істота була важко хворою на груди. Свідоцтвом її хвороби був не тільки кашель і зловісний свистячий віддих, але й змарніле землисте обличчя, запалі груди, тоненька шийка і гострі кістляві плечі, що вилазили крізь діри пірваної блюзчини.

Татаурана розгублено глянув на аресів, що обступили його й дівчину густим колом.

«Що з нею робити?» – питав мовчки.

– А що ж, морубішабо? – пошкріб потилицю Леонідас. – Не лишити ж жінки на смерть посеред лісу лише через те, що в неї в очах небо світиться... Заберім. Що вона кому пошкодить?

– А вже ж, заберім! – підхопили інші. – Вона хвора... Шкода!

– Як звуть тебе? – схилився Татаурана.

– Мене? Моє ім’я лишилося там, у долині. Не хочу більше його. Зви мене своєю Тінню, Татаурано...

– Чудно! Ти дівчина, чи замужня?

– Я тільки Тінь, Татаурано, і більше не питай мене нічого...

Вона справді скидалася на тінь. На тінь якоїсь великої трагедії і викликала до себе не так жаль, як глибоку нез’ясовану пошану.

– Садовіть її на коня! – наказав Татаурана, але зараз же роздумався: – Ні, не руште! Я сам!

Обережно підняв дівчину з землі, висадив на коня, потім скочив сам і велів рушати далі.

Кінь навіть не відчув другого їздця – така легенька була Тінь. Справжня тінь, лише з тією різницею, що мала шкіру й кості. Саму шкіру й кості! Тримаючи її за плечі, Татаурана мав враження, що під рукою в нього мішок з висушеним корінням лікувальних зел, і він боявся зробити якийсь необережний рух, щоб того крихкого коріння не поламати. А дівчина ніби прилипла до нього: обплела своїми тоненькими висохлими рученятами його шию, притулилася розтріпаною чорноволосою головою до його грудей і заплющила очі.

Слухаючи її важкого віддиху, Татаурана пройнявся до неї глибокою ніжністю і врешті сказав:

– Ти дуже хвора.

Вона розплющила свої райдужно-блакитні очі, що так сумно контрастували з сірим кольором обличчя, блиснула променистою усмішкою, показавши гострі білі зуби, і відповіла:

– Я дуже щаслива...

– Тобі буде добре в нас, – змішався Татаурана.

– Я добра не шукаю, але за добро в боргу не лишуся...

– Від тебе ніхто не вимагатиме сплачення боргу.

– Тим більші будуть мої обов’язки...

– Які там обов’язки може мати хвора дівчина!..

– Нема такої хвороби, яка б звільнила від усіх обов’язків...

Він хотів заперечити, але вона поклала йому долоню на уста:

– Цить... Не говори нічого... Я хочу відпочити... Я дуже стомлена, Татаурано, і вперше в житті почуваю себе безпечною і щасливою... Я хочу пити своє щастя – не говори!

Усміхнулася щасливо і знову заплющила очі. А він зручніше підмостив свою руку під її плечі й нараз відчув, що ця чудна й таємнича поява стала йому дуже рідною й близькою.

У тому місці, де доріжка розходилася вилками, направо – до ґвалашів, а наліво – до каяпооів, похід зупинився.

– Ти, Маріо, – розпорядився Татаурана, – бери двох мужів і йди до оселі каяпос. А ти, Леонідас, також візьмеш двох мужів і підеш до оселі ґвалашів. Відв’яжіть но там по міхові, обдаруйте наших сусідів та скажіть їм від мене так: «Не буде війни між ґвалашами й каяпосами, ні між жадними іншими племенами, бо бранців уже нікому не потрібно. Ті, що приїхали по бранців, тепер самі не зможуть себе викупити, коли попадуть комусь в руки». Ідіть!

Оселя привітала їх радісними криками. Одна лише Жаїра була вражена до живого, побачивши, як Татаурана обережно здіймає з коня якусь жіночу постать і, мов дорогоцінність, передає в руки Ірасеми із словами:

– Заопікуйся нею, сестро. Вона дуже хвора. Попроси в Аракшо поради й роби все можливе, щоб дівчина одужала.

– Хто вона? – спитала Ірасема.

Татаурана всміхнувся таємничо:

– Вона – моя тінь...

Заколочений подіями попередніх двох днів, в оселі знову улягся спокій. Але над Жаїрою він влади не мав.

Чи ж би справді Таїна-Кан знайшов свою Денаке?

Тінь, яка дає світло

У перші дні добряча Ірасема дуже журилася, бо здана на її опіку дівчина, здавалося, доходила. Майже не розплющувала очей, задихалася від кашлю і просила лишати її надворі навіть вночі. В оці їй бракувало повітря.

Татаурана, відриваючись від роботи, приходив кілька разів денно довідатися, як почуває себе «його тінь», а вночі лягав також надворі, поблизу постелі хворої і, коли їй було особливо погано, брав найдіяльнішу участь у заходах Ірасеми та старого піяґи.

А старий Аракшо чомусь особливо зацікавився дівчиною. Нічний дижур над нею перебрав на себе, власноручно готував для неї ліки з рослин, помічних на хворобу серця та грудей, і все наказував принести собі то зілля каїнки, то квітів червоного серду, то варив сироп з кори камбоатану, то настоював куатрільо й амбірусу, то нарешті вдавався до чаклування, призиваючи різних духів.

– Повітря тепер важке, – казав, похитуючи головою. – Найгірша пора для хворих на серце і на груди. Але скоро буде громовиця. Як прочистить повітря – їй полегшає.

І справді стояла найгарячіша пора року, і посуха вже починала загрожувати врожаєві. Спека збільшувалася з дня на день, а парнота в’ялила навіть здорових і звичних до гарячі індіян.

Аж одного дня під вечір небо насупилося чорними хмарами, що насунули грізно з усіх боків, ніби збиралися роздушити оселю. Поміж ними заскакали громи, розколюючи вогненними тріщинами небесне склепіння вздовж і впоперек, а потім линула злива.

Хворій у той день було особливо погано. Вона задихалася від браку повітря, кашляла, синіла й обливалася потом.

З увагу на погоду, її забрали до оки і там усі допомогали, як могли.

Але, коли тільки розгулялася громовиця, а до оки крізь отвір линуло свіже повітря, дівчина відразу перестала душитися і, хоч громи трясли небом і землею, незабаром заснула.

Послухавши її рівномірного віддиху, Аракшо вдоволено всміхнувся і, не звжаючи на люту зливу, пішов до своєї оки.

Високо вже підбилося сонечко над умитою землею, давно вже прокинулася оселя і взялася до своїх звичайних зайнять, а Тінь усе спала. До неї навшпиньках підходили всі мешканці, заглядали люди з сусідніх ок, присилав спитати Аракшо, і сам Татаурана двічі подовгу простоював над гамаком під заздрісним поглядом Жаїри – а Тінь спала далі. Коли ж прокинулася, повела здивованими очима по вінку схилених над нею облич і широко та щиро всміхнулася їм. Ця усмішка була така владна, що у відповідь всі присутні, включно з малими дітьми, розсміялися також.

– Вона прокинулася! Вона сміється! – радісно дивувалися індіяни. – І має такі очі, як сині пера птаха!

Найбільше ж зраділа добра Ірасема й відразу заходилася подавати хворій на снідання найкращі лакоминки, що їх спеціяльно на цей випадок зберігала.

– Ти хто? – спитала Тінь, піймавши її за руку і дивлячись в її лице пильними очима.

– Я Ірасема – сестра Татаурани, – відповіла жінка і розтопилася у своїй променистій усмішці.

Очі хворої зробилися ще пильнішими і наче посиніли ще більше.

– Ти сестра Татаурани? – перепитала дуже поважно і враз щасливо і радісно засміялася. – О, так! Татаурана мусить мати саме таку сестру, як ти! Він твердий, шляхетний імбуй[24]24
  Імбуй – дуже тверде дерево, що його звуть інакше бразилійським дубом.


[Закрыть], а твоє серце – це квітка золотої еспонжейри, сповненої солодким медом і запахом, що йому нема порівняння. Ти не відходила від моєї постелі, рятуючи моє життя. Ти дуже добра, Ірасемо. Будь же і моєю сестрою, добре?

Вона враз обхопила міцну шию Ірасеми своїми худими, немічними руками і припала до її грудей чорноволосою головою в такому щирому й глибокому пориві ніжности, що Ірасема просльозилася. Зворушено гладила її по волоссі, по плечах і запевняла, що буде їй сестрою і матір’ю, як і Татаурані.

Потім Тінь показувала на кожного з черги, питала ім’я і довго вивчала своїм пильним поглядом незнайомі обличчя. Кожному дарувала, мов скарб, свою владну і скоряюючу усмішку, кожному знайшла якесь тепле слово, а з дітьми, навіть найменшими, говорила, як з рівними, і очарувала їх цілком. Дівчаткам обіцяла плести віночки й виводити з ними таночки в колі, хлопчикам – майструвати човники з кори, а всім разом – гарні казки про добрих дітей.

Перебігаючи з однієї постаті на другу, блукаючи по різних предметах оки, погляд її впав на Жаїру, що сиділа в гамаку, споважнів і надовго зупинився.

– Що робить тут ця рабиня? – спитала, не відриваючи очей від Жаїри.

– Вона більше не рабиня, вона втекла з рабства... – поспішила пояснити змішана Ірасема.

Тінь лише похитала головою, далі дивлячись на Жаїру.

– Вона носить рабство за собою, – сказала тоном найглибшого переконання. – Вона не може втекти від рабства, як не може втекти від власної крови...

Жаїра схопилася з гамака.

– Зате, як бачу, ти втекла від власного розуму! – кинула злісно й притьмом вискочила з оки.

Неприязнь, яку відчула до Тіні від моменту її прибуття, підсилена підкресленою опікою Татаурани над цією таємничою появою, тепер перетворилася в ненависть. Жаїра бачила в ній свою суперницю, і злоба труїла їй світ. Коли б не ця суперниця, Татаурана лишився б для неї і далі досить байдужим. Але небезпека втратити його кохання і бути проміняною на якийсь землистий шкелет, що його кості скрипіли від кашлю, викликали в неї бунт і робили Татаурану привабливішим.

– Не дати його, не дати! – казала собі з упертістю. – Не дозволити себе усунути з дороги, мов спорохнявілу колоду! Татаурана мій! Він покохав мене з першого погляду, він назвав мене чудовою орхідеєю пралісу, він чекав, щоб я стала для нього джерелом, теплом і піснею. Не дам його! Чи ж та дихавична торба, напхана стогоном і кашлем, може зрівнятися зі мною, тільки тому, що має очі, як сині пера птаха?! Ніколи! Доки я схочу, Татаурана мусить бути моїм! Моїм!

А Тінь, прокинувшись із сну в ясний післядощовий ранок, здавалося, прокинулася до самого життя. Правда, кашель ще не покинув її зовсім, але його напади були лагідніші й коротші. Вона скоро почала вставати, заходила до кожної оки, знайомилася з усіми, розпитувала про кожну родину і про кожного члена родини, цікавилася всякою дрібницею і незабаром була обізнана з життям оселі в найменших деталях.

Вона була добра, щира, незрозуміла і страшна. Боса і незачесана, ходила у своїй почорнілій від бруду, подертій на ґноття одежі, заглядала в кожний кут і виблискувала сріблом своїх гострих зубів та райдужними очима.

Ірасема відрізала їй кусок білого полотна, забраного ще при відході з місійної оселі і пильно зберіганого в спільному скарбі племени. Але Тінь чомусь злякалася і заперечливо похитала головою:

– Білої одежі не маю права вбрати, хіба на смерть...

– Візьми, – просила Ірасема. – Ти не привикла ходити без одежі, а та, що на тобі, пірвана і брудна. Візьми. Татаурана наказав тобі дати...

Тоді Тінь прийняла полотно, але зафарбувала його у чорній фарбі женіпапо і зладила з нього собі туніку.

– Навіщо ти це зробила? – спитав з докором Татаурана. – Хіба не любиш ясних барв?

– Тінь ніколи не може бути ясно-барвною, морубішабо, – відповіла дівчина. – А я не хочу бути нічим іншим, тільки тінню...

Правду сказавши, Татаурана спочатку побоювався, що ця примхлива й нерозгадана істота, як і належить тіні, ходитиме за ним по п’ятам, дивитиметься на нього покірними собачими очима, як на божество, і з упертістю маніяка старатиметься стати його рабинею. А рабство завжди викликало в нього обридження і презирство.

Однак, нічого такого Тінь не проявляла. Щоправда, любила слухати, коли він говорив, ставилася до нього з глибокою пошаною, називаючи незмінно морубішабою, але зовсім не докучала, не переслідувала, не набивалася. Натомість, сказавши, що за добро в боргу не залишиться, справді чесно обіцянки дотримувала та ділом доводила, що нема хвороби, яка б звільняла людину від усіх обов’язків. До роботи в полі, чи іншої якої, що вимагала фізичних сил, вона не бралася, але знаходила собі безліч інших зайнять і не дармувала ні хвилини.

Поміж речами, що їх ареси відібрали в білих «купців», знайшлися голки, а жінки вміли прясти і фарбувати нитки. Тож Тінь, зібравши дівчат, запрягла їх до вишивання і гачкування. Видно, виховувалася сама в добрій родині, бо вміла не лише вишивати, гаптувати, але й плести мережива, шити, ткати і навіть читати.

Незабаром усі дівчата племени, а навіть і жінки, справно орудували голками й гачками, та одна поперед одної збирали вату з бавовняних дерев і запопадливо пряли нитки на майбутні полотна.

Тінь посідала великий секрет з’єднування до себе довір’я, пошани і любови. До неї липла вся молодь, дітвора бігала за нею вслід, старші радо з нею говорили про всякі справи, і вона скоро стала загальною улюбленицею племени. І наскільки вже був маломовний і суворий старий Аракшо, але й він піддався чарові лагідної усмішки Тіні й їй одинокій дозволив заходити до своєї самотньої оки на довгі розмови. Тінь цікавилася зелами і способами лікування, а старий піяґа, неохочий зраджувати свої знання і свої таємниці нікому, для дівчини з райдужними очима робив вийняток. Докладно повчав її, які рослини в яку пору року й дня збирати, як і що з них використовувати і до яких недуг уживати. Вчив її також, як угадувати наперед погоду, як хоронитися від злих духів та чарів і як читати вдачу з чужих очей.

Від Аракшо Тінь бігла до жінок, вчилася від них плести коші, чи рибні сіті, варити фарбу з рослинних соків і уважно випитувала про закони та звичаї племени. Вчилася і вчила сама, бо знала багато.

Зібравши дівчат у гурт і роздавши їм роботу, вона сама щось робила й одночасно оповідала. Але оповідання її були цілком неподібні до тих, що їх чули молоді арески від Жаїри. Тінь не тішила їх оповіданнями про скляні палаци, розкішні убори й грімку музику. Вона оповідала їм, натомість, про трагедії невільничих ринків, про життя рабів у душних сензалах, про виснажливу працю на цукрових плантаціях і робітнях, про долю молодих індіянок, що стали жертвами розпусних завойовників, і про жорстокі розправи з безправними рабами. Оповідала також про великі кораблі, що прибували з-за безмежної води й забирали з країни золото, срібло, дорогоцінні каміння і всяке інше добро, а натомість привозили залізо, зброю і нових розбишак.

Коли згадувала все, свідком чого була сама, її брови болісно збігалися до поперечної зморшки на смаглому чолі, а райдужні очі набирали відтінку грозової хмари.

І в уявах юних слухачок розсипалися в порох чудові палаци з Жаїриних казок, линяли й чорніли барви дорогих одягів, затихали веселі тони музики, а на їх місце ставала сувора, закривавлена й обшарпана правда.

– Не хочемо бачити білих! – казали вони. – Не дамося взяти в полон, коли на нас нападуть. Ліпше смерть!

– Так, ліпше смерть! – вторувала їм Тінь, і її очі заходили сизою поволокою страшних споминів.

Але вона вміла й веселіше оповідати про море, про біловітрильні кораблі і про життя в інших країнах. Любила також згадувати про великі повстання індіянських племен, що надовго змітали сліди панування загарбників з цілих околиць, а на решту наводили страх. Знала докладно імена багатьох індіянських ватажків і перебіг повстань. Раділа, оповідаючи про перемоги, і хмурилася, коли доходила до поразок. А вже особливо часто згадувала про розправу аресів з «мирними купцями», що її бачила і чула, забившись у щілину кам’яної гори.

– «Так кажу я, Татаурана, вождь племени аресів!» – повторювала вона слово за словом заяву Татаурани, і тоді з її очей сипалися сині іскри гордої втіхи. – Так говорить справжній муж, сестри!

Вона любила креслити літери і слова на рівному піщаному березі й вчила дітей робити те саме. Голопузі кмітливі аресята дуже скоро збагнули таємницю грамоти й тішили невимовно свою вчительку, відчитуючи її знаки на піску. А ще трохи пізніше, майже кожне вміло написати своє і свого батька ім’я і засвідчувало свої знання, чим і де тільки могло: на землі паличкою, на корах дерев якимсь гостряком, а навіть фарбою на власному тілі.

Пописавши трохи та порахувавши з дітьми, Тінь починала оповідати їм казки, або заводила якусь гру. До малечі прилучалася молодь, і дівчина тоді сідала з боку, милуючись біганиною, стрибками і веселими вигуками, які їй самій були заборонені.

Дівчата тепер щодня розчісували її сплутане волосся і вдягали на її голівку вінки із свіжих квітів.

– Тінь гарна! Тінь гарна! – плескали радісно в долоні.

– Вона має очі, як сині пера птаха, і серце, як квітка золотої еспонжейри! Її скоро возьме за дружину найсильніший юнак племени!

Тінь усміхалася, кашляла і, показуючи на свої запалі груди, заперечливо хитала пальцем:

– Мене вже давно обрала за дружину смерть...

Жаїра її ненавиділа і чомусь дуже боялася уважно-критичного погляду, який завжди її переслідував і мов би прилипав до неї. Тінь ніколи до неї не говорила безпосередньо, але полювала за нею очима і часто в її присутності ставила питання, в яких незмінно називала Жаїру рабинею.

Так раз, коли Жаїра, нудьгуючи, тинялася понад берегом, Тінь голосно спитала у дівчат:

– Чому ця рабиня ніколи нічого не робить? Чи їй не соромно, такій здоровій, як пантера, байдикувати цілими днями?

– Тобі до того діло? – огризнулася Жаїра.

А Тінь, ніби не почувши, дивилася на неї і тягла далі:

– Як це плем’я годує такого дармоїда? Чи нема закону, щоб усі працювали? Але раб уміє працювати тільки під канчуком, він шанує лише накази чужого. Своїх він має за ніщо і їхніх законів не визнає...

Жаїра гордо підкинула голову і пишно пропливла далі. Ступала поволі, хоч їй хотілося заткнути вуха і бігти. Те, що говорила тепер Тінь, сказав був і Татаурана, і це була правда: в господі Ґабрієля де Лара вона працювала під канчуком, хоч і не завжди це розуміла. Мусіла працювати, бо ж інакше не могло бути, бо ж був примус! І шанувала вона також тільки чужих – білих. Але не могла собі уявити, щоб можна було шанувати індіян, а тим більше – визнавати над собою право їхніх законів. Які ж це закони, коли їх видають такі самі люди, як вона? Закони мусять видавати хтось старший, сильніший. От у білих закон – це сила, жорстокість і кара. Але тут? Одинокий хіба Татаурана показав їй «закон», мало не втопивши в ріці. Але щоб про нього згадувала ще й якась сухітна торба?!