Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
Врешті збудила її і наказала йти за собою.
– Принесла тобі дещо з твоєї одежі, – вказала на згорток. – Мусиш причепуритися, щоб сподобатися ворогові... Хі-хі-хі!
Невиспана, схвильована й пройнята нічним холодом, Жаїра тряслася, аж їй зуби дзвеніли. Та Сторожиха подала їй якийсь гарячий напій, і вона відразу побадьорішала й заспокоїлася.
Надворі було зовсім темно, коли вони вийшли з тунелю, але по розкладі зір Жаїра догадалася, що наближається світанок. Румкали жаби, глухо гуділа Ітараре, сховавшись у розколині, над якою клубочилася біла пара, а здалеку бовваніли оки сонної оселі.
Прощайте, ареси, прощайте нужденні тростяні халупи, прощай, дикунське життя! Жаїра вертається туди, куди належала змалечку. На порозі повороту її привітає Блакитний Лицар, що має білі руки, каштанові кучері й голос, який хапає за серце. Він кликав: «Прийди, коханая, прийди!» – і Жаїра йде...
Сторожиха вперед, Жаїра за нею – простували в бік ріки й незабаром стали перед знайомими сходами, що вели до першого водоспаду. Спустилися ними, пішли далі вниз по склепінні, під яким тряслася Ітараре, і вийшли до другого водоспаду.
– Дай руку! – крикнула дівчині у вухо баба. – Тримайся добре ногами дна, бо, як втратиш рівновагу, то я тебе не врятую!
Жаїра судорожно вчепилася сухорлявої руки і, як була взута, так вступила у воду. Ішла, як вчаділа, чи п’яна, не вірячи собі, що це не сон, а таки дійсність.
Ріка стугоніла, а вгорі над розколиною рожево-лагідно всміхалося позеленіле небо, на якому догоряли тремтливі зорі. Зверху сипався дрібний водяний пил і густо осідав на волоссі.
Сторожиха вела Жаїру водою, тісно тулячись до скелистого берега, і підвела до водяного лука, що його творив водоспад. Хоч того й не треба було робити, але обидві зігнулися низько, придавлені страшною силою гуку, і пірнули в порожнечу, що зяяла між потужною течією та скелею, з якої летіла ріка. Пройшли кільканадцять кроків по каменистому дні, і баба знову гукнула дівчині у саме вухо:
– Пусти, тут уже безпечно! Почекай! – і сама десь щезла в темноті.
За пару хвилин вернулася з запаленим смолоскипом у руці й наказала:
– Ходи далі за мною!..
Золотий віхоть вогню хитався сюди й туди, весь час намагаючись прийняти доземне положення, а його світло билося й сковзалося, стрибаючи по стінах величезної печери. Вони були червоні, зовсім червоні, як та скеля, на якій сидів Блакитний Лицар, а грубий шар чорно-зеленої плісні розмальовував їх у якісь предивні взори. Розмір печери, а особливо її гримуче піднебіння, через яке стугоніла ріка, вдавлював людину в землю, робив її маленькою, жалюгідною і тендітною комахою.
– Уважай! – почула над вухом Жаїра голос Сторожихи й здригнулася: вона стояла над якоюсь дірою в кам’яній долівці і, коли б не осторога, провалилася б у неї.
Сторожиха обійшла діру з другого боку, ступила в неї і махнула смолоскипом, кличучи Жаїру за собою.
Спустилися ще раз камінними сходами, і приголомшена дівчина остовпіла з дива, була приготована на все, але те, що побачила, переходило всяку уяву. Нова печера, в яку зійшли, була менша від попередньої, але її краса забивала віддих, і Жаїра тепер зрозуміла, що в оповіданнях Васка не було багато видумки.
Печера була утворена в грубому пласті чистої білої глини, що своїм кольором могла конкурувати з молоком, – з тієї глини витикалися прозорі брили блакитного каменя. Поміж тими брилами виблискували зелені, криваво-червоні й біло-райдужні зорі, навзаводи переморгувалися із світлом смолоскипу й притемнювали собою його каламутний, простацький вогонь.
Забувши про все на світі, дівчина прискочила ближче до стіни і вп’ялилася в неї очима. Потім, ще не вірячи собі, торкнулася її тут і там пальцем, врешті переконавшись, що блакитні брили – це величезні аквамарини, червоні й райдужні зорі – рубіни та діаманти, а поміж усім тим багатством щедро розбігаються шнури золотих злож, вритих у білу глину. Очі Жаїри прикипіли до стіни, в горлі стало сухо, ноги тремтіли, і вона напевне стояла б отак у безконечність, коли б її плеча не торкнулася рука Сторожихи.
– Це – Печера Камінного Духа! – крикнула баба, притулившись своєю розпатланою головою до Жаїриної скроні, від чого дівчина стряслася цілим тілом. – Іди поклонитися йому й присягнути, що ніколи не зрадиш його. Коли зрадиш – він тебе вб’є. Запам’ятай: уб’є!
І, вхопивши Жаїру за руку, потягла за собою.
– Ось він! Поклонися!
Перед півіпрозорою стіною, що її творив водоспад, посеред невеличкого озерця стояв правильної стіжкуватої форми камінь, у яких два чоловічих рости заввишки, із зрізаним верхом. Знову ж аквамарин! Чудовий, блакитний аквамарин, вижолоблений по боках рівними рівчачками, по яких стікала буйними струмками вода. Вона була частиною водоспаду й била так сильно, що, розприскуючись на Камінному Духові, творила довкола його вершка райдужну парасолю. На беріжку озерця стояли три великі чаші: в одній було згашене бризками чорне вугілля, в другій – квіти, в третій – вода.
Уже не чекаючи наказу, Жаїра сама повалилася ниць, здолана таємничою силою Камінного Духа, і лежала безтямна, розбита, неспроможна поворухнутися. Але Сторожиха підвела її майже силоміць і потягла далі.
Пройшли якимсь отвором у стіні й опинилися в темному підземному ході.
– Сядь! – наказала Сторожиха. – Зберися з думками і заспокійся. Мусиш мати ясність думки, бо ти зараз поведеш. Коли змилиш бодай раз – вернемося назад і будемо знову вчитися. Клунок покинемо тут. Він нам лише заважатиме в дорозі...
Нескоро-нескоро Жаїра прийшла до рівноваги, але, коли вже отямилася, зібрала всі свої сили й скупчила пам’ять, відновлюючи в ній все те, чого навчилася: ось: – короткий хід, що веде до червоної скелі, а ось – той довший, що має виходити далеко аж під коріння імбуя; три ходи наліво, п’ять направо, камінь, джерело, печера...
Сторожиха йшла позаду, присвічуючи смолоскипом і приговорювала:
– Добре, дівчино, добре!
А все ж час-від-часу вони зупинялися й баба давала детальніші пояснення:
– Отут не помилися. Постав собі для певности знак крейдою. А ось тут стоять запасні смолоскипи. Не забудь... Сюди не смій ні заглядати, ні входити, бо звідси не вийдеш. Тут – смерть! – і йшли далі.
Однак, хоч як добре всього навчилася Жаїра, але була певна, що сама б тут розгубилася. Тепер же, коли й не помилялася, то виключно тому, що їй додавала певности присутність Сторожихи. Але не казала нічого й не признавалася. Бо й навіщо? Однаково ж у це підземелля більше її нога не ступить ніколи!
Вони йшли довго, безконечно довго! Та й не йшли нормально, але часто згиналися, часто лізли на черевах, або сповзали в ями, чи дряпалися вгору.
Врешті побачили над собою просвіт, і Жаїра мало не закричала з радости. Та тут Сторожиха відсунула її назад і надставила над собою смолоскипа. Зробила це недаром, бо з-під коріння, яке прикривало вихід, сипнуло в усі сторони сполохане вогнем павуччя, жуки, а на кінець шурнула сіра гадина. Баба довго водила вогнем поміж коріннями, і лише коли переконалася, що небезпеки нема, покликала Жаїру.
Вистромивши голови понад землю, обидві жадібно втягали в себе свіже повітря й мружили очі від світла. Коли б так хтось глянув на них ззовні, то напевне злякався б, переконаний, що під корінням дерева-велетня причаїлося дві потвори, виблискуючи чорними очима. Велетень-імбуй мав, може, з тисячу літ, і його стовбур уже віддалився від землі, вимитої з-під коріння дощовими водами. Імбуй стояв на коріннях, як на спині гігантської потвори-павука, вритої глибоко ногами в ґрунт. Довкола нього валялися уламки скель, наполовину вгрузлі в землю. Поміж ними відкривався широкий вид на долину, рясно всіяну шатрами, вогнищами й купками людей, що вигрівалися проти сонця. Стриножені коні й мули мирно ходили поміж камінням, вискубуючи скупі залишки трави, спасеної ґрунтовно по трьохтижневому постої.
Жаїра, ледве відводячи віддих, дивилася на цю долину, намагаючись угадати, де саме тепер перебуває той, до кого вона йшла.
До імбуя йшов помалу якийсь чоловік. Вдавав, що плентається навмання, але сторожкі очі відразу пізнали б, що цей чоловік дуже не бажає бути поміченим. Підійшов близько до імбуя і, розглянувшись довкола, ліг на землі. Рижуватий, червоний на виду, каправоокий*, обличчям нагадував жабу, вмочену в кармін*, і з першого погляду викликав обридження. Засмальцьована сорочка невідомого кольору й шкіряні штани, облипали його м’яке тіло і, здавалося, пропускали крізь себе товщ*, який з того тіла виходив.
Полежавши добру хвилину, незнайомий видобув з-за пазухи гаманець і висипав з нього на землю купку червінців. Щось бурмотів собі під ніс і рахував. Ледве скінчив, як звідкись упав оклик:
– Естасіо!
– Оце ще тебе дідько несе! – вицідив злобно крізь зуби чоловік, але відгукнувся на повний голос: – Я!
Спішно згорнув розсипані червінці й почав їх запихати під камінь. Видно, був тут не вперше, і мав під каменем криївку.
Наблизився інший тип, вбраний приблизно так само, як Естасіо, чорнявий, з хижим обличчям сипа*, і собі розлігся побіч першого.
– А-а-ах! – позіхнув на цілу пащеку. – Сон мене морить...
– То чому не лягаєш? – невдоволено буркнув Естасіо.
– Та от уже лягаю... А-а-ах! Але тобі в кості щастить! Як похід і не вдасться, то вернешся з повною торбою золота, ге?
– Не говори дурниць. Андре! Що один день виграю, то другий програю вдвоє більше. Вже програвся до нитки.
– Е-е, не бреши! І вчора програвся?
– Присягаю тобі, чим хочеш, що не маю при собі дуката!
– А-а-ах! – позіхнув Андре. – Це мене не цікавить... Ти ліпше скажи, чи ми ще маємо довго тут киснути? Чув? Наш капітан каже, що треба до землі братися. Це означає, що півроку не рушимося звідси...
– Чув. Я все слухаю і мовчу...
– До пори?
– Цього я не сказав.
– Але подумав?
– Слухай, Андре, я не питаю тебе, що ти думаєш, не питай мене про те, що я думаю! – розсердився рижуватий.
– Гаразд... – позіхнув Андре. – Скажи мені, чого то Карлос від’їхав?
– Дідько його знає! Посварилися між собою, чи що...
– Куди ж він поїхав?
– Додому напевне.
– А-а-ах! Розумніше зробив, ніж оце ми. За два місяці, при добрій погоді, буде в Сантосі, а ми сидітимемо тут і чекатимемо, поки фасоля вродить...
– А що ж – жерти щось треба.
– Та треба... – апатично згодився Андре і знову позіхнув.
Запала мовчанка. Потім зовсім уже сонний Андре обізвався ліниво:
– Як на мене, то я волію Карлоса, як Антонія. Карлос шмаркач, але жвавий. А цей – слимак.
– А я волію сам!
– А-а-ах! Ну, ось, назбираєш на грі в кості червінців, купиш виряд і сам збереш бандейру. Тоді я пристану до тебе...
Сторожиха штовхнула Жаїру під бік, даючи знати, що треба вертатися. Обережно порачкували назад і незабаром знову опинилися в густій пітьмі, слабо освітленій тремтливим вогнем смолоскипу.
– Ну, дівчино, – сказала баба, – тепер з’їж оце і веди назад. Для тебе найголовніше вміти знайти дорогу назад, бо від того залежить твоє життя...
Жаїра дуже боялася, що на цей раз помилиться, але все йшло гаразд аж до того місця, де хід звужувався у вузьку щілину, відкриваючи натомість два інших широких ходи праворуч і ліворуч, куди Сторожиха не веліла заходити. Та на поворотній дорозі вона спинила дівчину саме тут.
– Щоб ти знала, чому тут мусиш сховатися, а ворога пхнути в сторони, ходи, я тобі покажу... – і завернула, присвічуючи смолоскипом.
Опинилися у величезній печері, такій величезній, що вона скидалася на безконечну порожнечу, наповнену пітьмою. Але це тільки здавалося, бо печера мала стіни, а в тих стінах, що крок, то були бічні ходи.
Певною ходою людини, що почувається у себе вдома, Сторожиха перейшла печеру й стала біля одного з виходів. Пропустила Жаїру наперед і присвітила.
– Дивись, – промовила, усміхаючись відьомською усмішкою. – Добре дивись!
Сподіваючись побачити щось жахливе, Жаїра ледве перемогла себе, щоб глянути по той бік отвору, але, глянувши, вигукнула:
– Ах, яке ж то гарне!
Справді, ще одне просторе підземелля, яке виринуло при світлі смолоскипу, хапало за очі своєю красою. Воно було низьке – лише трохи вище людського росту – все від гори до низу, за виїмком самої долівки, вислане якимсь пухнатим яскраво помаранчевим килимом, поцяткованим чорними крапками.
– Гарне? – перепитала Сторожиха. – О, воно для мене справді гарне! Але ти дивися, дивися!
Килим то тут, то там почав злегка ворушитися, а в Жаїри заворушилося волосся і стало дротом: те, що видавалося килимом, були павуки. Яскраві, червоно-помаранчеві павуки з чорними цятками на спинах і волохатими лапами.
Дівчина заверещала диким голосом і кинулася тікати. Та в печері, на порозі якої вона стояла, було багато виходів, і Жаїра не знала, в котрий мусить вискочити. Стала, теліпаючись від жаху, і не знала, що з собою робити.
– Не бійся, не бійся! – заспокоювала її Сторожиха, весь час лиховісно посміхаючись. – Ось сюди треба йти... Ось!.. Вони зараз не дуже-то страшні... Бо, бачиш, дівчино, ці павуки двічі в році їдять. Решту часу вони сплять. Але коли вони прокинуться, тоді тут страшно. Вони кидаються притьмом на запах всього живого, а, коли нема нічого ліпшого, починають жерти самих себе. Жеруться кілька днів, поки не лишиться з них десята частина. Тоді знову сідають спокійно, плодяться і сплять. Їх є тут безліч по печерах, і щастя, що вони не розлазяться далеко: пожеруться і вертаються на своє місце. Та навіть і в сні їх не слід турбувати, бо, як розворушаться, то не питають, чи то час, чи ні, а накидаються і обглодують до кости. То страшна смерть, дівчино, дуже страшна!
Того не треба було пояснювати, бо Жаїра й сама добре розуміла. Їй навіть видавалося, що вона вже чує на своєму тілі дотики мільйонів волохатих лап і пекучі, отрутні щелепи, які впиваються в шкіру.
Сторожиха ще щось пояснювала, але дівчина не хотіла слухати. Обхопила бабу руками за шию, притулилася до її грудей, на що не зважилася б ні при яких інших обставинах, і благала:
– Ходім звідси, ходім!
– Цить! – крикнула Сторожиха. – Не підемо, поки не заспокоїшся! Я відразу попереджувала про страшну смерть – і ти погодилася на неї! А тепер верещиш і трясешся. Так не можна! Куди тепер ідемо? Веди!
З бабою жартів не було.
Дзвонячи зубами і трусячись усім тілом, але з напрочуд ясною пам’яттю, яку змобілізував страх і бажання якнайскоріше вийти, Жаїра повела назад. Тепер ішли майже без ніяких затримок, і за якусь годину почули рев Ітараре.
Жаїра рвалася до світла, до сонця, і просила Сторожиху вийти до водоспаду, але та не годилася:
– Не вийдеш звідси, поки не скінчиш того, за що взялася! відрізала. – Забирай свого клунка і веди далі.
Ступили у бік коротшого ходу, але тут подорож була, порівняно до попереднього, просто приємністю. Права стіна рукава йшла рівнобіжно з рікою і часто проривалася дірами, крізь які падало світло. Значну частину дороги доводилося йти по воді, але вода була мілка і дно піщане.
– Зараз відпочинемо, – повідомила Сторожиха.
І справді, в одному місці стіна розступилася, відкривши доступ на берег ріки. Вгорі нависала скеля, а все ж душа тішилася на вид ріки і клаптика неба, що його можна було побачити, вихилившись уперед.
– Сідай! – наказала Сторожиха. – Можеш скупатися, можеш лягти і заснути. До вечора ще далеко – вспієш. Хі-хі-хі!
У Жаїри болів кожен мускул і кожен нерв. Перевівши трохи дух, вона скупалася, з’їла щось, що їй підсунула Сторожиха, напилась чогось з якоїсь тикви і сама не пам’ятала, як розтягнулася на вогкому піску й заснула.
Пробудилася, коли вже в проваллі було темно, і спочатку не розуміла, де вона і що з нею діється. Та пильна Сторожиха скоро довела її до пам’яті й змусила йти до кінцевої точки подорожі.
Тепер Жаїра знову затремтіла, але вже від радости: щастя її було близько!
Пішла так скоро, що баба ледве встигала за нею.
– Стій! – гукнула вкінці.
Жаїра стала.
– Далі не потребую з тобою йти. Знаєш дорогу сама. Ось торбина з камінцями. Не згуби... Вилізеш дірою поміж камінням. Переберешся, а скинену одежу вкинеш назад в діру. Вийдеш біля червоної скелі. На ній сидить ворог у всьому блакитному і співає. Кличе свою кохану. Ти не бачила його, але тепер побачиш. Він гарний і хоче кохання. Підеш до нього. Підеш і скажеш, що прийшла. Зроби так, щоб він покохав тебе. Далі... далі ти знаєш, що робити... Татаурана приходитиме до тебе і кричатиме тричі голосом сара куара. Виходь до нього і все розказуй. Коли знатимемо, в який день ворог ступить у довгий хід – вийдемо тобі на допомогу. Тямиш добре, що кажу?
– Тямлю, не бійся! – нервово відповіла Жаїра, згоряючи від хвилювання й нетерплячки.
– Добре. Але, дівчино, – голос баби став суворим і жорстоким, – запам’ятай ще раз: за зраду таємниці Камінного Духа чекає смерть! Вірю, що не зрадиш ні свого нареченого, ні Камінного Духа задля ворога, бо це тобі не принесе щастя. І обминай воду. Вода не є доброзичлива для тебе. Тямиш?
– Тямлю...
– Гаразд. Я вертаюся назад, щоб не бути при побаченні двох закоханих. Хі-хі-хі!
Сторожиха вже зникла, а її зловісний сміх ще довго висів у підземеллі.
* * *
Затих уже давно ліс, на небо почав викочуватися повний місяць, а Золота Мрія не з’являлася. Четвертий день, викликав її Блакитний Лицар своїми тужливими піснями – і кожного разу його пісні падали в прірву без відгуку. Чому більше не приходить? Чи загнівалася, чи розтопилася, як світло сонця розтоплюється у сині вечора? І хто вона? Людина, чи тільки мрія? Золота Мрія!
Антоніо зідхнув, перевісив через плече гітару і з гірким почуттям покинув скелю: не прийде! І сьогодні не прийшла – напевне вже не з’явиться ніколи.
І нараз затрусився: Золота Мрія, вбрана в сукню кольору сонця, на якій ніч поклала блакитні тіні, стояла перед ним. Не по другому боці прірви, а таки тут, близько, простягала до нього руки, усміхалася солодко й світила таємничими іскорками в куточках чорних очей, граючи ними до місяця.
Антоніо став і задеревів.
– Чи це сон, чи правда? – спитав непевним голосом. – Чи ти жива людина, чи лише Золота Мрія, що розтелиться від дотику?
– Не питай мене нічого, Блакитний Лицарю, – забреніла солодка відповідь. – Обійми мене і переконаєшся. Коли я для тебе Золота Мрія, то ти для мене – Блакитний Лицар, і ми створені одне для одного. Обійми мене, я так безмежно стужилася за тобою!
І тоді, коли він пристрасно притягнув її до себе, складаючи непевний і боязкий поцілунок на коралевих устах, нічну тишу прошиб пронизливий, розпучливий крик нічного птаха урутана. Дикий крик людини, що кричала під тортурами нелюдським голосом, стряс небом і землею і сконав десь у далеких скелях...
* * *
Минуло багато днів і багато ночей. Багато їх минуло, багато разів біля червоної скелі лунав трикратний виклик сара куара, але на нього не приходив ніхто.
Жаїра пила своє щастя в шатрі Блакитного Лицаря і ворога...
Дві долі
Непомітно сплили місяці, а з ними десь сплило і щастя, мов квітка, кинена на бистрі води ріки. Чому не далося піймати і затримати при собі вічно? Чому було таке коротке?..
Сумна Жаїра сидить у висланому м’якими шкірами наметі й думає, думає...
Сама винна, сама! Не можна було нічого казати, треба було обманювати – і все лишилося б так, як було на початку.
Але хіба можна було встояти, коли так наполягав, коли благав піднести запону над своєю таємницею?..
І піднесла. Правда, небагато – самий рубчик, але, помітивши відразу, що її слова дмухнули холодним вітром буденщини у щасливе свято, – вмовкла. Та удар зроблено – і казка вмерла. Антоніо був ображений і розчарований, що та, кого він уважав своєю Золотою Мрією, насправді є звичайною втеклою рабинею, яка блукала з дикунським племенем і потім перейшла до нього підземним ходом попід руслом ріки.
Так просто вияснялася таємниця!
З того моменту почав відходити. А вона натомість любила з кожним днем усе більше. Вона божеволіла від кохання і від свідомости, що її Блакитний Лицар відходить. Правда, запевняв, що лишився незмінним, що любить далі, але її серце відчувало фальш у запевненнях і від того боліло ще більше.
Зносилося кохання разом із сукнею кольору сонця, що стала тепер брудна, аж чорна, розвіялося, як міт Золотої Мрії, і між теперішнім коханням Антонія і давнішим було стільки ж спільного, скільки його мала втекла рабиня з світлосяйним привидом, недосяжним через глибоку пропасть...
Він вертався тепер до намету аж над ранком, стомлений цілонічною грою в кості, кидав їй недбалий поцілунок, мов спліснілий гріш у благально наставлену руку старця, і йшов спати. На всі докори відповідав сонними запевненими у незмінності своїх почувань і засипав, не скінчивши їх.
Одного разу, скиглячи біля його ніг, благаючи і докоряючи, вона спитала між сльозами:
– І за що ти розлюбив мене? За мою відданість? За рабське поклоніння перед тобою?
– Може... – признався знеохочено. – Я ніколи не любив дикунки і рабині – я любив Золоту Мрію...
– Навіщо ж ти допитувався правди? Навіщо заклинав мене признатися?
Щоб не бути атакованим, Антоніо уважав за доцільне самому перейти в атаку:
– Не докоряй! Не багато правди сказала, коли я досі не знаю ні твого правдивого імени, ні звідки ти.
– Сам казав, що не треба мені ніякого іншого імени, і кликав мене Золотою Мрією...
– Мрія скінчилася, дівчино! – сказав різко. – Тепер настала реальність. Зрештою, не хочеш сказати імени – не треба, але таку дурницю, як вказати нам хід на другий бік ріки, мусиш! Запевняєш, що кохаєш мене, а вибавити з клопоту не бажаєш. Мої люди мене заїдають своїми питаннями і причіпками. Всі знають, що ти прийшла з того боку, і тепер починають підозрівати, що я цілу бандейру хочу вивести в поле, заволодівши скарбами Ітараре сам.
Жаїра пригадала осторогу Сторожихи й стогнала в розпуці:
– Не можу я того зробити, не можу!
– Коли так – не жадай від мене кохання!
А все ж інколи, чи то з жалю до неї, чи то з певною метою, він починав пестити її й обіцяв навіть покинути все і всіх, забрати її з собою і піти геть, далеко, далеко...
Жаїра тоді потопала в щасті, але недовго, бо розмова знову поверталася до таємного ходу й кінчалася повним охолодженням, або докорами й сваркою.
Антоніо виходив, а Жаїра лишалася сама в наметі. Раніше цей вистелений м’якими шкурами намет видавався їй цілим світом, якого вона не хотіла покидати. Тепер же не сміла покидати, бо знала, що лише під його полами може сховатися від зневажливих і насмішливих поглядів, які відразу з нахабною цікавістю впивалися в неї, коли вона лише виходила на світло денне.
Вона втратила все: честь, гідність, кохання вибраного чоловіка, пошану оточення, батьків і близьких людей, які тепер примирали з голоду. Вона не мала нічого. Їй лишилася ще одинока помста – довгий хід, в якому були печери, вислані пухнатими живими килимами... Але вона не могла на це рішитися. Вона ще надіялася. Вона живила в собі крихітку надії, що Антоніо не так скоро покине її. Нехай навіть буде холодним, хай докоряє, хай грає цілими ночами в кості, але ранком таки прийде і дасть їй зів’ялий і прогірклий поцілунок. Для Жаїри вже й це стало багатством. Рабство йшло за нею слідом, припечатуючи собою кожну її думку й почування. Вона була рабинею з народження, з душі, з крови й кости.
«Хто має окови на душі – скрізь буде рабом», – так сказала Квевезу.
Часом виринав їй у пам’яті Татаурана, але вона проганяла його з думок, як докучливий докір. Десь краєчком своєї душі відчувала, що він занадто чистий для неї, занадто бездоганний і неспокійний. Все рвався кудись далеко і високо, бажав чогось дуже великого, а їй треба було так мало: розкоші й любови...
* * *
Стемніло. При вогнищах, розкладених по цілій долині, виляскують сміхи, пісні й сварки – звичайне явище серед збору вояків і авантюристів.
У шатрі каламутно блимає каганець, і від його тріпотливого світла тіні також тремтять, б’ють крилами і ховаються по кутках. Але назагал тут сьогодні краще, ніж у звичайні дні, бо скрізь повно квітів, на простеленій скатертині розложена добра вечеря, а сама Жаїра, закосичена в білі квіти і вбрана в білу шовкову сукню сидить на постелі й чекає.
Сьогодні не могла витримати сама. Чогось їй було так сумно і так важко на душі, що вирішила вжити всіх засобів, щоб відірвати Антонія хоч на одну ніч від гри і змусити його бути з нею. Для того наказала принести собі квітів до шатра, для того причепурила все і зготовила смачну вечерю. На кінець витягнула із сховку свою білу сукню і торбинку з дорогоцінними камінцями, що їй була дала Сторожиха. Вона передбачливо ховала її на день шлюбу. Думала собі, що зробить Антонієві несподіванку і подарунок. Але Антоніо про ніякий шлюб не згадував, а вона останнім часом уже й не сміла про нього думати. Знала, що Антоніо буде сердитий, коли його відірвати від гри, і цю злість хотіла тепер викупити торбиною з самоцвітами. Він програвся до останнього – тож буде радий, що матиме чим далі грати. Хай грає! Хай робить, що хоче, але сьогоднішній вечір хай пробуде з нею. Вона так тужить за ним! Ще більше, ніж тоді, коли їх розділяла Ітараре.
І за цей єдиний вечір Жаїра жертвувала дорогоцінну торбинку та сукню, що була для неї ще дорожчою, ніж торбинка. Бож у білих шовках одягу містилося все, що лишилося від минулого і від надії на майбутнє. Жертвувала і цим. Їй нічого не треба – тільки одного вечора з Антонієм. Одного вечора!
Жаїра проводить пестливо рукою по сукні й сумно всміхається. Добре, що Сторожиха догадалася взяти цю сукню разом з золотистою – дві найкращих. Крім них, дівчина тут не мала більше нічого. Тож золотисту носила, поки зносила, а цю білу любовно берегла. Але вже не має для чого берегти. Пропало все – хай пропадає й остання сукня!
Та Антоніо чомусь бариться. Вже двічі посилала по нього, а він усе не приходить. Десь, напевне, іде завзята гра. Хоч би програвся – то скоріше прийде...
Вона сиділа на постелі, заплющивши очі, і думала. До звичайного суму в неї сьогодні долучилася ще й якась невиразна тривога, передчуття чогось дуже важного, і це її гнітило ще більше. Що б могло її ще чекати?
Втомлено піднесла повіки й скрикнула з несподіванки: перед нею стояла Сторожиха. Дивилася з суворим докором у гострих очах і одночасно співчутливо похитувала головою.
Дівчина закрила очі руками, увібрала голову в плечі й зігнулася, очікуючи нападу. Але почула лише питання:
– Сподівалася, але не мене, так?
Жаїра мовчала.
– Чому затуляєшся? – питала далі Сторожиха. – Соромно тобі? Ой, і я б затулялася, бо мені ще соромніше, але мушу дивитися правді в очі: ти винна, а я ще більше. Було мені не вірити тобі.
Через те, що в голосі гості було більше суму, ніж гніву, Жаїра врешті відважилася встати і глянути на неї.
– Чого хочеш, Сторожихо? – спитала тихенько.
– Прийшла рятувати тебе.
– Рятувати?! – недовірливо перепитала дівчина й здивовано видивилася на бабу.
– Атож! – мотнула головою Сторожиха. – Потребуєш помочі, дівчино, і я її тобі приношу.
– Не треба мені нічого! – нервово заговорила Жаїра. – Що сталося – пропало! Я не хочу ні помочі, ні рятунку. Але ти тікай звідси, бо сюди незабаром прийдуть!
Та баба, замість тікати, сіла собі біля скатертини, взяла кусник смаженої риби й почала його смоктати.
– Іди, кажу тобі! – крикнула Жаїра. – Чи хочеш, щоб тебе тут упіймали?
– Добра риба, добра! – вдоволено муркотіла стара, не слухаючи Жаїри. – А у нас в оселі голод. З голодом прийшли пошесті й смерть. Гинуть діти, гинуть юнаки, і мужі починають падати з ніг. Лише жінки ще якось тримаються...
Дивлячись на її спокійні рухи, дівчина попросту губилася. Нервово ламала пальці й думала над усіми способами, якими б можна було позбутися неприємної і небезпечної гості.
А Сторожиха, обсмоктавши кості, зібрала їх у кулак, підігнула коліна, сперлася на них підборіддям і, похитуючись, заговорила у просторінь:
– Зрадила ти нас, дівчино, зрадила Татаурану – от і кара на тебе. Маєш щастя, що не зрадила таємниці Камінного Духа, – це пом’якшує твою вину...
– Звідки знаєш, що не зрадила?
Сторожиха мов би не чула питання.
– Приходив Татаурана, – продовжувала, похитуючись, – кликав тебе голосом сара куара і чекав. Марно чекав. Страждав дуже, думаючи, що з тобою сталося нещастя, а воно сталося найгірше з того, що могло статися: ти покохала ворога... Татаурані говорила про християнський шлюб, ворогові не говорила нічого...
Жаїра затулила знову обличчя руками і розплакалася.
– Що я винна?! Що я винна?! – скаржилась крізь сльози. – Він такий гарний!
– Я приходила сюди, підіймала полу намета й бачила ваше кохання, – тягнула далі Сторожиха. – Багато бачила й багато чула... І жаль мені було тебе, бо кохання між рабинею і завойовником завжди має сумний кінець... Пізнала в тобі свою долю, і мені було жаль... Коли б зло завжди було відмічене тавром – його можна було б обминути; коли б ворог мав образ злого духа – його можна було б ненавидіти. Але зло часто є привабливе, а ворог – гарний і солодкий. Тоді вони найстрашніші. Так, тоді вони найстрашніші! А ти? – раптом обернулася до Жаїри. – Ти не є гарна?
Помовчали трохи, і баба встала.
– Ходи, – сказала. – Я спішуся. Посол мусить на час бути на місці. Хі-хі-хі!
Цей недоречний сміх злякав Жаїру ще більше, Ніж незрозумілі слова.
– Чого хочеш? – спитала, відступаючи назад. – Куди я маю йти? Який посол?
– Хі-хі-хі!.. – засміялася баба. – Я – посол до послів. Малий отрок недаром ходив, ні! Той умів промовити до найтвердших! Він би й самого Камінного Духа зрушив з місця своїми словами!
– Не розумію... – все більше лякалася Жаїра. – Що ти кажеш?
– Праліс горить! Праліс горить! – затанцювала стара. – Підпалив його малий отрок – і ранком тут буде весела забава! О, ранком тут буде весела забава!
Ніби в передсмаку тієї забави, Сторожиха сміялася і підскакувала, стріпуючи своїм ґноттям, і від того сполохано заметався вогник каганчика, а тіні дужче затріпали темними крилами, перелітаючи з кутка в кут намета.
– Я – посол до послів! – пританцьовувала баба. – Я вмію ходити нечутно поміж ворогом, переступаючи його тіло! Я вертаюся сьогодні з радісною вісткою до племени! Завтра буде кінець голодові, завтра буде тут бенкет! Ходи, ходи, тепер уже обійдеться без твоєї помочі!
– Відчепись від мене, я нікуди не йду! – зойкнула Жаїра й забилася в кут намета. – Чого піду? Я не маю куди йти!
– Хто не має куди йти – йде до матері Ітараре! – в якомусь трансі приспівувала Сторожиха. – Не бійся нічого! Плем’я піде геть, і ніхто тебе більше не побачить, і ти також нікого. Ніхто тобі не докорятиме, не будеш мати кому дивитися ввічі. Твоя доля й моя доля – одною дорогою йдуть. Моя попереду, твоя – вслід. Будеш по мені Сторожем Ітараре, бо ти варта того! Коли не зрадила таємниці Камінного Духа тому, кого любила більше від себе, – не зрадиш її більше нікому. Ходи, ходи!
