Текст книги "Діти Безмежжя"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)
Дідові було сто двадцять років.
Він народився в дев’ятнадцятому сторіччі, пережив двадцяте і вступав у двадцять перше. Навколишні інколи говорили, жартуючи, що дід Заграва безсмертний. Покоління синів, дочок, онуків, правнуків народжувались і розліталися в широкі світи, а він все жив і жив, ніби предковічний корінь старезного дерева, що все ще не хоче здаватися невблаганній смерті, беручи глибоченними паростями своїми з надрів землі живлющі соки.
Він і сам уже повірив у свою невмирущість. І коли на сто двадцять першому році життя пролунав у серці поклик смерті, дід Заграва здивувався.
– Хм, – сказав він. – Знайшла все-таки. Ну що ж, піду збиратися в дорогу…
Він облишив діжку, на яку набивав обручі – правнучка Маруся збиралася маринувати помідори, – і, похитуючись, пошкандибав до хати. Зупинившись на ґанку, він подивився на кружало сонця, що саме заходило, урочисто сідаючи в гарячий обрій, всміхнувся лагідно.
– Йдеш спочивати, – прошепотів дід. – Піду і я… Прощавай, ясне моє…
Тримаючись за одвірки, старий Заграва дошкандибав до кімнати. Правнучка Маруся – літня, але ще жвава жінка – злякано поглянула на нього. Вона кинула поратися біля печі, підтримала прадіда за плече, повела до ліжка.
– Що з вами? Може, лікаря?
Дід Заграва випростався на ліжку, склав руки на грудях, лагідно всміхнувся.
– Гай-гай. Про якого лікаря ти говориш, Марусе. Оце ж він і прийшов – лікар… Всі хвороби забере з собою.
– Таке говорите, – схлипнула, правнучка, витираючи сльозу рукавом. – Треба побігти сповістити дітям, онукам!
– Не треба! – злякано підняв руку дід. – Марусенько… Дайте мені спокійно піти звідси… Пора і честь знати… Ось хіба тільки Іван… Івана я б хотів бачити. А ти витри сльози. Не треба плакати. Радіти треба. Я йду, а на моє місце… приходять інші…
Він заплющив очі, щось бурмотів, а на блідому висхлому обличчі з’явилося сяйво, ніби відблиск невидимого світила.
Тихо згасав літній день.
Так же тихо й урочисто згасав дід Заграва.
В його свідомості пливли події довгого бурхливого життя. Він згадував їх з дивовижною чіткістю. З пам’яті виникали події, про які він назвіть забув. Вони набували зримих обрисів, оживали, поєднувалися в те, що звалося життям Свирида Заграви.
Життя… Сто двадцять років. Багато це чи мало? Близькі і рідні, сміючись, казали, що він безсмертний. Мабуть, багато? Але чому ж він охопив своє життя в кілька коротких секунд чи, може, хвилин? І таким воно здалося незначним порівняно з океаном вічності, який насувався на діда Заграву, що він сам собі здавався хлопчиком – босоногим і пустотливим, перед яким попереду ще бовваніють в мороці долі довгі роки зростання, праці і пошуків.
– Марусе, – знову покликав дід.
Вона з’явилася, ждала, сумно дивлячись на згасаюче обличчя.
– Так де ж Іван? Я хочу бачити його…
– Іван у небі, – відповіла правнучка. – Ви ж знаєте, діду.
– Хм, – осміхнувся дід. – У небі… Немов святий… А коли ж він повернеться?
– Обіцяв через десять днів.
– Не діждуся, – прошепотів дід Заграва. – Не буде сили… Тоді… включи мені радіо… Може, я перед смертю що-небудь почую про нього.
Маруся одійшла від ліжка. Почувся голос диктора. Одразу ж прозвучало ім’я «Іван Заграва». Дід радісно заворушився.
– Я ж казав… казав… Це про нього…
Він заплющив знову очі, забув про смерть, яка стояла поруч. В кімнаті урочисто звучав голос життя, дійсності, великої творчої боротьби. Він говорив про великий подвиг учених Землі і про Івана – коханого праправнука діда Заграви.
– Люди Землі! Міжзоряна траса відкрита. Експеримент приніс нашій науці безцінні відкриття. Перевірено метод управління кораблями на відстані з використанням психічної енергії, розроблено ряд нових конструкцій, які будуть застосовані для майбутніх польотів.
Та найзначнішою подією можна назвати відкриття на другій планеті зірки Тау Кита розумного життя. Несподівана катастрофа при зустрічі автоматичного робота з невідомими істотами припинила вивчення далекого світу. Але сам факт наявності в сусідній системі іншої цивілізації є разючим підтвердженням наукового погляду на Космос як на істинну безмежність, що не вкладається в рамки вигаданих у кабінетах теорій.
Для ширшого вивчення системи Тау Кита Вищий Пленум Вчених Землі незабаром споряджає в політ другу автоматичну ракету «Сонце-2». Це дозволить через десять—п’ятнадцять років послати до інших зірок кораблі з людьми.
Маруся раптом вимкнула радіо, прожогом кинулася до вікна. Дід Свирид занепокоєно поворушився.
– Що там? Чому воно замовкло?
Маруся тремтячим голосом сказала:
– Іван… Чи це мені сниться, чи ні?
Дід відчув, як тепла хвиля залила груди, на якусь мить сповнила силою слабіюче тіло. Він звівся на ліжку, поглянув на вікно.
– Де він? Клич його сюди… Як гарно… Слава богу, останнє бажання моє… почула доля…
Двері широко розчинилися. На порозі виросла висока постать Заграви, пролунав гучний голос:
– Мамо, діду! Здрастуйте! Не ждали так рано?
Мати кинулася до сина, пригорнулася до нього. Дивилася знизу вгору на мужнє, таке рідне лице, беззвучно плакала радісними сльозами. А син, взявши в долоні її обличчя, ніжно цілував змарнілі Щоки, затуманені очі, дивуючись, запитував:
– Що з тобою, матусю? Чого ти плачеш? Адже все добре! Все гарно! А я не сам… Я з нареченою приїхав. Ось, знайомся. Марія… А це моя мама.
Мати ніяково всміхнулася, докірливо сказала сину:
– Спинищем своїм затулив дівчину, я й не побачила. Пробач, голубонько. Іди поцілуємось. А де ж ви познайомились?
Марія перезирнулася з Іваном, запаленіла.
– В небі, мамо, – сміючись, заявив Заграва. – Де ж іще знайомитись мені? А де ж дід Свирид? Чому його не видно?
– Тут, – озвався дід з кутка. – Ледве діждався тебе… Ідіть же сюди, ангели небесні… Покажи свою зоряну царівну.
Іван і Марія, запитливо глянувши на матір, підійшли до діда. Передчуваючи недобре, Заграва тихо запитав:
– Що, в дорогу, діду?
– А що ж? Хіба не пора? – бадьорим голосом відповів дід Свирид. – А дівчина гарна і сердечна… Благословляю вас, діти мої… Присядьте… погомонимо… Тільки не треба пісних виразів. Щира бесіда, а не сум – ось що потрібне перед… далекою дорогою… Чи надовго ж додому?
– На один день, діду, – сказав Іван. – А завтра – знову до роботи. Ми їдемо на Пленум. Може, чули – ракета вже закінчила політ…
– Чув, чув. По радіо. Наче казка… Якби сто років тому, нізащо не повірив би, а тепер навіть діти не дивуються…
Марія дивилася на обличчя діда Свирида. Вона вперше бачила його, а разом з тим в його рисах, голосі було щось рідне, знайоме, пережите, ніби давня казка, почута в дитинстві з уст бабусі. І спокійне ставлення вмираючого до своєї смерті, його простий, щирий оптимізм будили в серці дівчини хвилююче почуття гордості за людину, віру в її безсмертний шлях. І, вже не боячись, що вона робить щось негоже, Марія взяла висхлу, важку руку діда в свою ніжну долоню, заглянула в ясні, вже потойбічні очі.
– Вам не важко говорити, дідусю?
– Ні, дитино… Я радий погомоніти з вами…
Марія хвилювалась. її чорні, гарячі очі сяяли такою життєвою жагою, що дід Свирид відчув дивну полегкість.
А дівчина шепотіла:
– Ви багато жили, дідусю, багато думали. Мені хочеться знати, що дало вам життя?
Дід радісно всміхнувся, трохи посунувся, показав очима па край ліжка.
– Спасибі, дитино. Сідай тут… І ти, Іване. Порадували мене. І прах мій поховаєте, і слово моє останнє почуєте… Дівчина в тебе, синашу, хороша… Марусю! Ти готуй гостям, що треба, а я… погомоню… То питай же, дочко… Питай.
В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було діда, не видно Івана, – численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті?
Невимушено звучали запитання. Тихо, ніби шелест вітру, було чути слова відповіді.
– Сто двадцять років! Кажуть, це багато, діду. А чи довгими вони здалися вам?
– Ніби в одні двері ввійшов, а в другі вийшов, дочко… Дорога довга лише спочатку, а в кінці її нема.
– Чи хочеться ж вам жити ще?
– Старе як світ запитання… Нащо жити такому старому пеньку, яким я став? Життя цікаве тоді, коли воно в творчості, в труді… Я не боюся смерті, я радію їй, бо це зміна форми… В цьому радість життя. Якби не було смерті – не було б розвитку. Хіба не все одно, в якій краплині відіб’ється сонце? Воно ж єдине… Так і життя. Хіба не все одно, в кому воно проявить себе… в тобі, в мені, в тисячах інших. Ми його частина, а частина завжди входить в ціле… Що ти посміхаєшся, Іване? Мабуть, думаєш – розвів дід філософію? Еге?
– Ні, ні, – гаряче заперечив Іван. – Я, навпаки, заздрю вам. Я подумав: як би собі перед смертю зберегти таку ясність, думки, такий оптимізм.
– Збережеш! – хитнув головою дід. – Мій корінь… Ну, чорноока, продовжуй прес-конференцію… з мертвяком… Жартую, жартую…
– І ще, дідусю, дуже хочеться знати вашу думку… В чому ви бачили щастя людини?
– Хм… Щастя. Кожен розуміє його по-своєму. Можна запитати точніше. В чому мета людини, її життя? Чи не так?
– Так, дідусю!
– Найповніше відбити світ, дочко, – ось мета. Я часто думав над такими явищами. Існує гарний краєвид. Один байдуже проходить мимо, а другий завмирає в захопленні перед цією красою. Те захоплення є найвище щастя. Або, скажімо, музика… Для одного вона блаженство. Для іншого – набір незрозумілих звуків… В світі є все, щоб людина була щасливою. їй лише треба настроїти себе, щоб звучати на красу, а не проходити мимо.
– А наука, техніка?
– Так це ж і є відбиття світу, – здивувався дід. – Все глибше і глибше. Тільки дехто бачить в науці самоціль або єдиний шлях… А шляхів безліч. І найголовніший – служіння людям. Служіння, а не прислужування…
Дід Заграва заплющив очі, замовк. Він дихав ледве чутно. Іван тривожно схилився до нього.
– Вам погано, діду? Може, не треба говорити?
– Говори, запитуй, – прошепотів дід. – Ще… востаннє, доки думка працює…
– Люди Землі вже міцно стоять на власних ногах, діду, – сказав Іван. – Ми сягнули іншого світу, відкрили там планету. А на ній – життя. І не лише життя, а розумних істот. Вони не схожі па нас, але, напевне, дорога в них попереду така, як в нас позаду… Вони ще темпі і дикі, діду. Ви чуєте?
– Чую, синку, – озвався дід. – Я зрозумів тебе… Коли сліпий стоїть на тротуарі – зрячий допомагає йому перейти вулицю. Коли спраглий приходить до джерела – йому дають пити. Коли дитя виходить з колиски – мати вчить його ходити…
– Мати вчить його ходити, – ледве чутно повторила Марія. – Ти чуєш, Іване?
– Чую, Маріє…
На світанку ховали діда Заграву. Труну несли Іван і кілька молодих хлопців – пращуренят діда Свирида. Ніхто не плакав. Сходило сонце. Над степом котилися урочисті тумани. І здавалося, що в навколишній природі звучить могутня, нечутна мелодія реквієму – мелодія вічної зміни, творчості, життя.
Вони прощалися з матір’ю.
Іван нічого не говорив про свої плани, та мати серцем щось відчувала. На обличчі в неї лежала тінь болісного роздуму, неземного суму.
В глибині прозорих очей тремтів, пробивався назовні плач. Але мати стримувала себе, гладила шкарубкими пальцями руку сина.
– Вже летиш, синку?
– Треба, матусю…
– Чи побачу тебе ще?
Іван мовчав, ніжно дивився на рідні риси любого обличчя, ніби хотів ввібрати їх в себе назавжди. Мати судорожно зітхнула, приклала долоню сина до грудей собі.
– Не вернешся… Чує серце моє…
– Ми повернемось, ненько. Як тільки настане вечір, дивись на далекі зірки. Серед темних небес мерехтітимуть тисячі вогняних поглядів. Там будуть і наші очі.
– Де ж ваша зірка, діти мої? Де розшукати її на небі?
– Скрізь, ненько. Скрізь, де мерехтять далекі світи, сини шукають доріг. Вони хочуть знати – звідки й куди. Ти чула, що казав дід? Коли дитина виходить з колиски – мати вчить ходити її…
– Я все зрозуміла, синку. Важку дорогу вибрали ви з Марією. Та коли йдете до щастя, треба вибирати найважче. Щастя не знайти на доступних стежках. Летіть, мої ангели. Тримайте серця відкритими – і поміч прийде завжди.
…Літак взяв напрям на схід. Внизу розмаїтою смугою полинули поля, гаї, ліси і ріки. Але Марія з Іваном не дивилися на барвистий килим рідної землі. Вони, прихилившись одне до одного, взявшись за руки, думали, говорили. Слова були тільки оболонками того, що діялося в глибині душ, але вони розуміли з півслова.
– Це останні хвилини. Думай, Маріє. Назад не підеш?
– Назад? – дивувалася дівчина. – Назад – це падіння. Для чого ж мені падати, коли попереду ясний шлях вгору?
– Тобі нічого не жаль на Землі?
– Жаль. Жаль дитинства мого, оцих полів, золотих снів. Жаль блакитного неповторного неба. Тільки ж я візьму їх з собою. В серці… І там, на далекій планеті, я побачу все, що миле мені.
– Спасибі, кохана моя. Я ждав такого слова, хоч і боявся твоїх вагань.
– Чому, Іване?
– Тому, що попереду – не просто політ в невідомість, а творення. Ти розумієш мене? Все, все, що ми побачимо, – буде не наше, чуже, незвичне. Треба полюбити його, зрозуміти.
– Я знаю. Тагор писав: «Ми живемо в цьому світі, якщо любимо його». Чудові слова. Ми допоможемо тому світові лише тоді, коли полюбимо його.
– Дай руку, Маріє. Яка вона вогняна… Я відчуваю, як плине в тобі потік життя. Він єдиний з моїм, він єдиний з цілим світом. Ти гарно сказала. Ми прийшли в світ не для того, щоб просто прожити в ньому, а щоб творити його, зробити кращим. Все, що ми зробимо, подумаємо, скажемо, – залишиться навік, воно нікуди не зникне. Минуть віки, Маріє… Тіла наші розвіються, ввійдуть в інші форми, сполуки, але творення наше, любов наша буде безсмертною як світ, бо вона і є світ.
– Так, – повторила дівчина. – Любов і є світ.
Далеко внизу промайнули пустелі, сині кружала озер, стрічки каналів, зелені квадрати серед пісків.
А на туманному обрії вже з’явилися могутні кряжі Алтаю. Там, у науковому центрі космонавтів, у приміщенні Пленуму Вчених Землі, Іван Заграва буде завтра виступати. Як зустріне Пленум його проект? Що скаже Земля?
Марія ніжно дивилася на суворий профіль друга свого, на рішучі складки біля вуст. Вона знала, вірила – Іван Заграва не відступить, не зрадить великій мрії.
«Олімп» слухав, затамувавши подих.
На трибуні був Іван Заграва, командир Міжзоряного Пульта, керівник екіпажу, який вів космічний корабель до далекого світу. Космонавт виступив одразу ж, як тільки Зорін повідомив учених Пленуму про старт корабля «Сонце-2». Але ніхто не сподівався, що в залі пролунають слова, які межували з божевіллям.
Заграва сказав:
– Ще десять років польоту автоматичної ракети. Ще один обережний крок. Потім знову десятиліття підготовки для польоту людини. Такі відтинки часу дорівнюють творчому життю людини.
Якщо бажання перевершує можливості, тоді нічого не зробиш. Але якщо можливості перевищують бажання – тоді це злочин. Перед наукою, перед світом, перед Космосом, перед совістю. Невикористана потенція життя – вічний докір нашій епосі. Я вважаю: ми можемо послати до Тау Кита на кораблі «Сонце-2» людей!
– Ви подумали над тим, що сказали? – різко запитав Зорін, перериваючи промову космонавта.
– Так. Це плід довгих роздумів. Ви знаєте мене давно. Я не звик до необачних кроків…
– І разом з тим пропонуєте архіфантастичні проекти! – вигукнув Рой, видатний індійський конструктор ракет. – Бажаєте послати до іншого сонця на ракеті, не пристосованій для людей, екіпаж вчених, ви хочете відправити на певну смерть своїх товаришів…
– Я сам полечу до Тау Кита! – гаряче заперечив Заграва.
– І я, – спалахнувши, додала Марія, піднявшись на весь зріст.
– І вона, – гордо сказав Іван. – Ми полетимо вдвох…
– Прожект, – роздратовано озвався Рой.
– Ні. Я все розрахував. «Сонце-2» цілком пристосований для людини корабель. Потрібні лише деякі незначні зміни. Це відбере небагато часу. Далі. Враховуючи парадокс часу, зв’язаний з швидкістю корабля, нам потрібно зовсім небагато продуктів. Крім того, ми розраховуємо перейти на туземне харчування… після певної акліматизації.
– Чим ви будете корисніші від робота? – іронічно запитав Рой.
Присутні вчені обурено зашуміли. Зорін енергійним жестом попросив аудиторію заспокоїтись
– Професор Рой, звичайно, дуже запальна людина. Але в його запитанні є слушність. Я повторюю його запитання в м’якшій формі: чим допоможе нашій справі ваша присутність на кораблі?
– Не мені говорити, що спостереження людини цінніші для науки, ніж дані автоматів. Але я маю на увазі навіть не це. Перше. Людина прибуде на сусідню систему на двадцять років раніше, ніж заплановано. Наука Землі дістане відомості про чужу планету, про її цивілізацію і життя. Друге. Я зможу передати Пленуму Вчених досвід астронавігації, чого не можна чекати від робота. Третє. За невеликий час ми підготуємо на сусідній планеті наукові станції, які будуть авангардом Землі перед польотами в галактичні простори. Четверте. Ми ввійдемо в контакт з розумними істотами того світу, і це дозволить вивчити їхню історію, розвиток, будову. Такі знання стануть основою для надійної теорії про походження і значення життя у Всесвіті, а не лише на Землі. І, нарешті, п’яте. Це не стосується безпосередньо наукових завдань, але це зв’язане з нашим серцем. Те, що ми дізналися про жителів планети Тау Кита, свідчить, що вони на низькому рівні розвитку. Вони ще діти Космосу. І наше завдання, як старших братів, – допомогти їм знайти дорогу серед заплутаних лабіринтів буття.
Схвальні вигуки, оплески покрили останні слова Заграви. Він вдячно посміхнувся, крикнув:
– Я відчуваю, ви думаєте так, як і я! Хай проект здається легковажним, авантюрним, але знову повторюю те, що сказав раніше: невикористані можливості – злочин. Дорогі друзі! Завдання дуже велике і відповідальне. Але ми віримо, що виконаємо його.
– Все це чудово! – серйозно сказав Зорін. – Але ж ви знаєте, що наступний корабель з людьми прибуде через двадцять років. А «Сонце-2» не зможе повернутись на Землю.
– Ну то й що? – здивовано запитав Заграва.
– Ви засуджуєте себе на повну самотність. Як тільки вичерпається енергія на кораблі, ви навіть послати вість на батьківщину не зможете. Робінзон – це гарно в книзі. В житті, тим більше на чужій планеті, – це страшна небезпека!..
– Я знаю. Це так. Але самотності не буде. Земля дала нам такі серця, що відчуватимуть пульс батьківщини навіть у пустелях Космосу.
– А якщо наступна експедиція не прибуде? – запитав Зорін. – Якщо вона загине… Або станеться непередбачене? Що тоді?
– Тоді, – спокійно відповів Заграва, – ми попрощаємось з вами па відстані і залишимо на планеті Тау Кита результати своєї праці. Я не знаю, що це буде. Станції спостереження, записи дослідів чи, може, нововиведені сорти небачених рослин. Можу запевнити лише в одному – всі наші знання будуть віддані для творчості.
– Дозвольте ще одне запитання, – прозвучав голос з залу.
Заграва глянув туди. На нього дивилися старечі примружені очі. То були очі столітнього філософа Річарда Краусса. Він якусь мить помовчав, ніби обдумував запитання, і сказав:
– Я слухав ваш виступ. Слухав і думав, Я думав над тим, що ж все-таки основа світу – розрахунок чи творче поривання? Ви переконали мене. Не словами, ні. Слова звичайні, банальні, як і всі символи взагалі. Ви переконали мене тим вогнем, що палає поза словами. Я відчув його. Отже, творче поривання! Воно творить світи. А розрахунок хай прийде потім, щоб розмістити меблі в новому, чудовому будинку. Але виникає одне запитання: чи маємо ми право втручатися в життя інших істот?
– Як? – розгубився Заграва.
– Хіба це не ясно? – серйозно продовжував Краусс. – Ми і вони – різні світи, різні плани еволюції! Вторгнення вашої волі, іншого напрямку, іншої сили – чи не принесе це на далеку планету рабство духу й виродження?
– Я зрозумів вас! – відповів Заграва. – Ні, цього не буде. Ми принесемо їм лише творчий імпульс, допоможемо далеким молодшим братам розкрити їхні сили і можливості, прискорити еволюційний розвиток. Ми не знаємо всіх небезпек такого шляху, але його благотворні наслідки бачимо в мріях!
– Тоді бажаю успіху! – сердечно вклонився Краусс, сідаючи на місце під грім овацій.
За столом президії встав Зорін. Він переждав овацію і стримано сказав, ніби зважуючи кожне слово:
– Дорогі друзі! Ми живемо в таку епоху, коли воля індивідуума, якщо вона творча і не шкідлива для суспільства, набуває характеру закону. Тепер ми зустрілися саме з такою волею. Отже, резюмуємо. Корабель «Сонце-2» летить до Тау Кита. Є пропозиція послати в ньому екіпаж з двох людей – Івана Заграву і Марію Райдугу. Ця пропозиція надійшла від них самих. Користь від здійснення задуму для науки безумовна. Моральний і етичний бік проблеми зливається з творчою волею двох вчених. Я вважаю, що Пленум не зможе протиставити такій волі що-небудь сильніше. Навпаки, він покликаний підтримати великий почин. Все, що стосується технічної підготовки, ми обговоримо пізніше. А тепер Вищий Пленум Вчених Землі повинен сказати своє вирішальне слово. Іван Заграва!
– Я, – схвильовано озвався космонавт.
– Марія Райдуга!
– Я, – легко встала дівчина, зійшла на підвищення і зупинилася біля Заграви.
– Ви не просто дослідники. Ви руки і мозок Землі, її душа і серце. Чи готові ви до такої відповідальності?
– Так, – рішуче сказав Заграва.
– Готова, – мов луна, відгукнулася Марія.
– Тоді відкрийте ваші серця. Хай кожен виходить сюди і висловлює своє бажання. А ви, Іван Заграва і Марія Райдуга, приймайте в себе волю планети, волю людства, волю об’єднаного Розуму.
