Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

– Тоді було мало фактів, – заспокоїв ЇЇ Іван. – Але ще я пам’ятаю палкі суперечки з цього приводу. Як і завжди, перемогла прогресивна думка. І тепер ми маємо безліч доказів. Тисячі наукових груп проводять дослідження, посилаючи результати до Інститутів Розуму, мільйони ентузіастів цим займаються самотужки.

– Але як, за яким принципом відбувається передача й прийом? Чому ви відчули мої думки?

Заграва дивиться уважно на дівчину, відповідає їй на запитання, але за словами вона відчуває набагато більше, те, що не вкладеться ні в які фрази.

– Тут багато неясного. Багато гіпотез. Треба думати, шукати. Ми взагалі мало що знаємо про енергію. Про її взаємозв’язок з видимим світом. Ми створили формули про еквівалентність маси і енергії. Ми кажемо про збереження енергії. А що вони значать – і формули, і гіпотези? Ми вже знаємо про інші світи поруч з нами. Антисвіт, світ п’яти, шести вимірів і так далі. Які енергії там діють? Безумовно, основа одна! Але які співвідношення нашої енергії і тієї, яка діє в інших вимірах? Яка масштабність? Хто може сказати, яка енергія витрачається при мисленні? Яка енергія веде в бій народи? Потрясає Землю, сягає інших планет? А в майбутньому творитиме світи, системи, нових істот, нові цивілізації? Принцип резонансу, який нині розробляється, обіцяє неймовірні перспективи. Необмежені джерела енергії поруч з нами, в нас… Але я захопився. Ви запитували про паш випадок. Такий зв’язок, як у нас, можна пояснити однаковою, близькою психікою. Єдність душ. Це особливо цінно для науки.

– Для науки? – якось дивно запитала Марія.

– І… для науки, – раптом запаленівши, уточнив Заграва. – Якщо ви не будете заперечувати, я познайомлю вас з деякими вченими Пленуму. Працюватимемо разом.

– З вами? – зраділа Марія.

Космонавт мовчки нахилив голову.

Дівчина теж замовкла. Чи потрібні були тепер звичні слова? Хіба у них не одна доля, не єдине серце і розум? Хіба можуть бути для них різні шляхи? Може, згадати? Може, сказати про маленьку дівчинку Маню? Як він подивиться, як поставиться до дитячих мрій, які тепер втілюються в життя? А може, не треба? Хай буде поки що таємниця. Хай буде казка.

Заграва відштовхнувся від свого стільця, підплив до дівчини, взяв її за руку.

– Ну, досить розповіді. Нам пора.

Він поставив зачаровану Марію на магнітну доріжку. Важкі черевики прилипли до металевого покриття. Дівчина жартівливо сказала:

– Ви мене поставили на ґрунт реальності, витягнувши з світу химер!

Обоє засміялися. Заграва відчинив люк у сферичне приміщення Пульта, ввійшов туди. Марія обережно попрямувала за ним, вже наперед передчуваючи щось незвичайне, що мало статися за мільярди мільярдів кілометрів від системи Сонця.

За ромбовидними оптичними отворами сяяв сліпучий диск Тау Кита, чорніло зоряне небо, а зліва наближалася до ракети зеленкувата куля чужої планети.

Марія причаїлася в кріслі поряд з Загравою. Вона втратила почуття часу і простору. Був лише швидкий політ назустріч новому світу, назустріч захоплюючій таємниці. В далекому кораблі, біля керівного пульта, ворушилася людиноподібна постать. Заграва давав їй якісь накази, вислуховував відповіді.

– До планети – два мільйони кілометрів, капітане!

– Швидкість?

– Сто п’ятнадцять кілометрів на секунду! Всі системи працюють нормально!

– Дякую, Друг! Продовжуй політ.

Марія ледве чутно торкнулася рукою плеча Заграви, прошепотіла:

– Це робот?

– Так.

– Його звати Друг?

– Так, Маріє.

– Як це чудово…

– Хочете, я познайомлю вас?

– З ним? – здивувалася Марія.

– А чому б і ні? Друг, пробач за турботу…

– Слухаю, капітане.

– Познайомся з Марією, Друг.

– Хто така Марія? – запитав робот, трохи повернувши голову набік.

– Мій товариш, Друг, – відповів Заграва.

– Товариш мого капітана – мій друг, – лаконічно відповів робот.

– Передайте йому привіт, – схвильовано озвалася дівчина.

– Марія передає тобі привіт, – повторив Заграва.

Друг підняв руку, помахав граціозно пальцями-маніпуляторами.

– Привіт, привіт! – виголосив він. – Марія буде працювати на Пульті?

– Я сподіваюсь на це.

– Хай не сумнівається, – авторитетно сказав Друг. – Дуже цікава робота. Вона не жалкуватиме. Безліч нових сигналів, навіть я не встигаю аналізувати їх. А що буде на планеті?

Марія і Заграва перезирнулись, тихенько засміялися.

– Навіть ви переконливіше не сказали б, – прошепотіла дівчина

– Моє виховання, – заперечив Заграва. – А тепер повна тиша. Я вмикаю всю систему досліджень і трансляційну мережу для передачі на Сонячний Острів.

Заграва кілька хвилин працював з приладами на пульті, потім урочисто сказав, звертаючись у простір:

– Говорить Міжзоряний Пульт. Викликаю Вищий Пленум Учених Землі.

В приміщенні сфери прокотився гучний голос:

– Ми чуємо, друже Заграва! Всі вже давно чекають. Говори?

– Говорити нічого, – радісно заявив капітан. – Хай замість мене говорить далекий світ. Я переключаю на Землю всі системи корабля. Через півгодини – фініш! Через півгодини – новий світ!

Заграва виключив зв’язок, поглянув на дівчину. Вона несміливо запитала:

– Хто це був?

– Зорін.

– Академік Зорін? – вражено перепитала Марія. – Сам Президент Пленуму?

– Він, – задоволено відповів Заграва. – Власною персоною. А чого вас це дивує? Там зібрався весь «Олімп», всі наукові боги. Хіба ж просте діло – вперше сягнути іншої зірки?

– Іване…

– Що, Маріє?

– Я хотіла запитати вас… Може, це наївно, але все-таки цікаво. У своїх мріях про інші світи я завжди бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?

– Навряд, – серйозно відповів Заграва. – Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?

– В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, – як ви лежали з заплющеними очима, я слухала суперечку в сусідньому купе корабля.

– Я чув, – сказав Заграва. – Говорив Огньов з якимсь молодим космонавтом.

– Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.

– Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хотіли запитати?

– Так. У чому ж справа? Де воно – те життя? В яких формах?

Заграва повернувся до дівчини і почав говорити – гаряче, переконливо:

– Це найбільша біда нашого розуму – принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним – говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законодавцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинаукові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя – це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся матерія, вся природа – це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум – вищий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті – до якогось іншого. А можливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших планів буття. Так, як люди пішли з плану буття слимаків.

– Так говорив і Огньов.

– Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона скоріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття – і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..

– А вони нас? – жваво запитала Марія.

– Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими труднощами прямуємо ми.

– То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?

– Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?

– Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.

Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?

Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.

– Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Маленька чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?

– Та сама, – радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. – Маленька… чорноока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.

– Значить, мама… загинула? – смутно прошепотів Іван. – Яка жінка була… яка людина…

Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед торжества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.

– Так ви не забули мене?

Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.

– Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, – щасливо каже дівчина. – Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?

– Пам’ятаю, – сміється Іван. – І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років – і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…

– А як же Гримайло? Його машина часу?

– Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою – зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема – може, найважливіша – проникнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно – з’єднати сусідні світи, вивести їх на єдиний шлях еволюції. Але скільки ще попереду перешкод, помилок і невдач!

Палкі слова Заграви перебив сигнал на пульті. Космонавт замовк, обличчя його стало замкнутим, вольовим.

– Пробачте. Півгодини минуло. Я беру управління кораблем на себе.

Зображення планети виростало. Ось воно закрило небосхил. Марії здалося, що її оточив густий, непроникливий туман. З динаміків було чути тонкий, пронизливий свист. В нього вплітався чіткий, розважний голос Друга:

– Тридцять кілометрів над поверхнею. Двадцять п’ять… Двадцять… П’ятнадцять… Десять. Пора нейтралізувати інерцію, капітане!

– Дякую, Друг. Я бачу.

Корабель вийшов з хмар. Стало видно поверхню планети. Вона здавалася сріблистою. Поміж тими сріблистими масивами чорніли гірські кряжі, темніли озера. Потім суша обірвалася, і вдалину простягнулася гладь великого океану, оповитого туманом.

Заграва протер очі, приглядівся.

– Що воно таке? Чи сніги, чи низькі хмари? Друг, що показують біологічні аналізатори?

– Що вас цікавить, капітане? – запитав робот.

– Сріблисті утвори на суші планети.

– Це рослини, – лаконічно відповів Друг. – Але не хлорофільні.

– Ой як цікаво, – озвалася Марія. – Зовсім інший світ!

– Цього й треба було чекати, – сказав радісно Заграва. – Двійник Землі – не так цікаво! Друг, що показують аналізатори повітря?

Робот поворушився, поглянув праворуч, ліворуч. Повернувся до екрана, мигнувши фосфоричними очима, сказав:

– Чудове повітря, капітане. Тридцять процентів кисню, п’ятдесят – аргону, п’ятнадцять – азоту, процент – вуглекислоти, інше – нешкідливі домішки. Для людини годиться…

– Дякую, Друг, – задоволено сказав Заграва. – Саме це мене й цікавило.

– Невже ви гадаєте, що там доведеться побувати людям? – тихо запитала дівчина.

Обличчя Заграви повернулося до Марії, і вона побачила в сутінках його дивні очі. Чому він так дивиться на неї? Невже вона запитала щось негоже? І раптом в її свідомості виникли слабкі образи-думки. Вони були явно не її. Тоді чиї ж? Невже його? Вони були мов спалахи блискавки, мов легкі сонячні тіні від хмар. Марія бачила його і себе. Вони йшли поруч між заростями сріблистих дерев. Вони йшли назустріч сонцю. Зорі встилали їм шлях, спереду виростали примарні колони дивних будівель, по боках розпускалися гірлянди небачених квітів.

– Я зрозуміла, – прошепотіла Марія. – Ви самі хочете побувати на цій планеті.

– Не сам, – м’яко заперечив Заграва.

– Зі мною, – сказала вона. – Я зрозуміла все. Не треба говорити більше. Я боюся, щоб це не стало химерою.

Заграва простягнув руку, доторкнувся своїми пальцями її пальців, і в могутньому струмені енергії, який пронизав їхнє єство, відчув: задумане збудеться.

– Пора вибирати місце для посадки, – попередив Друг.

– Я бачу, Друг, – сказав капітан.

Корабель промчав над океаном і знову летів понад сріблистими хащами. Ось вони зникли, внизу розстилалась рівнина. Праворуч синіла широка стрічка ріки, ліворуч висока гряда гір.

– Не видно жодного міста? – сумно озвалася Марія. – Невже тут нема розумного життя?

– Зачекайте, – серйозно відповів капітан. – Хіба ви забули, про що ми недавно говорили?

Через оптичні отвори корабля було видно, як сріблисті хащі дивних дерев хилилися під ураганними потоками енергії, що їх випромінювали двигуни ракети, потужні смерчі виривали, мов нікчемне бадилля, товстелезні вузлуваті стовбури і відкидали їх разом з хмарами куряви на десятки кілометрів.

З громом і свистом корабель повільно опустився на рівнині, недалеко від лісу.

Робот подивився праворуч, ліворуч, підняв руку і задоволено заявив:

– Політ Сонце – Тау Кита завершений успішно, капітане! Земля торжествувала.

Останні скептики, які ще заперечували можливість єднання з далекими зірками, були присоромлені. Здається, на планеті вже не залишалося такого скепсису, який би не був розвіяний гігантським науковим подвигом.

І знову вирували натовпи людей, проголошувались гарячі промови, шаленіли від щастя діти, клекотів ефір над планетою. Ще не знали, які дива відкриє новий світ, що чекає людину в сріблистих заростях далекої сестри Землі, але вже всі були твердо переконані – немає меж могутності вільного людського духу.

А тим часом на «Олімпі», в приміщенні Вищого Пленуму Учених Землі, не чути привітань, промов, суперечок. Занадто величним було те, що сталося. Сотні вчених планети, затамувавши подих, слідкували за дивними подіями, що розгорталися за десять світлових років від системи Сонця.

– Хто ж буде досліджувати новий світ? – запитувала схвильовано Марія.

– Робот, Друг. В основному він для цього і призначений. Те, що він зустріне на шляху, передається в корабель, а корабельний психопередавач спрямовує сигнали до Землі. Та для чого я буду пояснювати. Ви це побачите самі.

Екран Міжзоряного Пульта, де знаходились Марія з Загравою, потьмянів. Мабуть, над рівниною, де приземлився корабель, проходили важкі хмари. Курява потроху розійшлася, тепер вже можна було бачити на обрії стіну дерев. Рівнина була піщаною, де-не-де вона рябіла голубими і сивими кущиками кучерявих мохів чи якихось трав.

Робот тим часом ходив по каюті, щось нишпорив, заглядав у всі шпарки, перевіряв шкали приладів. Потім він повернувся до пульта корабля і сказав:

– Капітане, всі системи корабля працюють нормально. Конденсована інформація польоту повністю передана на Землю. Можна починати дослідження планети.

– Дякую, Друг, – відповів Заграва. – Пора.

– Тоді я йду, капітане.

– Щасливо, Друг.

Робот підійшов до дверей каюти. Вони автоматично відчинилися. Він раптом затримався на мить, повернувся «обличчям» до екрана і сказав:

– Ви не турбуйтесь, капітане. Я все зроблю. Все. що зможу. Я впевнений у своїй системі.

– Я вірю тобі, Друг, – серйозно відповів капітан.

– Дякую. Переключайте зв’язок на мене.

Робот рушив по коридору, спустився внутрішнім ліфтом вниз, відкрив вихідний люк. Заграва натиснув на пульті керування кілька кнопок. Зображення на екрані швидко змінилося. Тепер видно було зовсім близько жовтувату рівнину, далекі сріблисті пасма на обрії, нижню частину корабля – сіру, поїдену метеоритним пилом.

– А де ж Друг? – занепокоїлась Марія. – Чому його не видно?

– Його й не побачите. Це ж через нього ми бачимо навколишнє.

– Шкода.

– Інакше не можна. Так зручніше…

На екрані з’явилася верхівка міжзоряного корабля, мабуть, робот оглядав його згори донизу. Пролунав голос Друга:

– Добрий апарат. Жаль, що він не повернеться на Землю.

– Колись повернеться, Друг, – відповів Заграва. – На планету прибудуть люди, побудують заводи, міста, і тоді ми знову пошлемо його в простір.

– І мене, капітане!

– І тебе, Друг.

– Ну, я пішов. Слідкуйте за мною.

Почувся тріск. Обрій колихнувся, внизу попливла рівнина. Робот рушив до лісу. Його металеві ноги впевнено підминали спечений страшними вибухами грунт. Спалена рівнина закінчилася. Все густішими Ставали зарості кучерявих трав. Друг зупинявся, в деяких місцях виривав з корінням небачені рослини, уважно розглядав. Одного разу він заявив:

– Повертаючись назад, я захоплю зразки рослин. Треба дослідити їх на кораблі.

– Обов’язково, Друг. Ти слушно говориш.

Робот незабаром наблизився до лісу. На шляху зустрічалися поодинокі покручені дерева. Товсті фіолетові стовбури вібрували зсередини, ніби переповнені соками. Сріблисті віти здіймалися високо вгору, наче тягнулися до променів зірки, яку закрили важкі хмари. Та ось навколо прояснилося. По рівнині, по стовбурах дерев поповзли світляні плями. Робот глянув угору. На екрані виникло зображення ніжно-зеленого неба в просвітах між хмарами, потім великий сліпучий диск Тау Кита. Віти дерев, відчувши палюче проміння сонця, швидко розійшлися, ніби збільшуючи площу срібного віялоподібного листя.

– Цікавий механізм, – промовив Друг. – Пристосування для вловлювання енергії зірки.

– Так, як і на Землі, – сказав Заграва.

– Набагато активніше, – заперечив робот.

– Ого, – всміхнулась Марія. – Він вступає в дискусії?

– Нічого дивного, – пояснив капітан. – В його нам’яті закладена не лише технічна інформація, а й багато знань з інших наук.

У повітрі промайнули якісь кулі. Вони пролетіли над головою робота і зникли за деревами.

– Птахи, – скрикнула Марія.

– Не схоже, – сказав робот. – Вони без крил. Мабуть, зовсім інший принцип польоту. Іду далі.

Стіна дерев присунулась ближче, оточила Друга з усіх боків. З’явилися інші дерева, з чорними стовбурами. Вони стрімко вгвинчувалися поміж іншими деревами, прагнучи до променів зірки. Поряд з ними, в пітьмі і затхлості предковічного лісу, гніздилися якісь грибоподібні рослини, занурившись щупальцями-коріннями в ґрунт. Робот зупинився біля одного «гриба». Створіння зашипіло, зітхнуло, потягнулось до нього. Друг відступив.

– У нього невідомі наміри, – заявив він. – Дуже дивна рослина.

Спереду почувся якийсь шум. Робот вийшов на широку галявину. Поміж деревами замаячили рухливі постаті.

– Тварини! – прошепотіла Марія.

Заграва мовчав. Він уважно дивився на метушню тих істот, ще не збагнувши, з ким зустрівся на далекій планеті Друг. Кулясті тіла, чотири ноги. Вони дивно підстрибують на місці, деякий час тримаються в повітрі, ніби невагомі. Все ближче і ближче. Невже це тварини? Чи, може, розумні істоти?

– Іване! – скрикнула Марія. – Це люди, тобто розумні істоти… Погляньте, в того… великого – прикраси… Ви бачите?

– Бачу! Тепер бачу! Справді, розумні істоти. Тварини прикрас не носять! Але які ж вони дивні! Вони оточують Друга, нападають на нього!

– Капітане! – почувся голос робота. – Ці істоти обмацують мене, я відчуваю осмислені дії. Що робити? Вони можуть зіпсувати мій механізм.

Зовсім близько на екрані з’явилися очі – троє круглих пронизливих очей. Пролунав галас, писк, членороздільні вигуки.

Заграва вперше розгубився. Думка його блискавично працювала. Включити захист? Знищити напасників? Перша зустріч – і вбивство?

– Капітане! – високим голосом обізвався робот. – Чому ви не відповідаєте?

Щось затріщало. Екран раптово погас. Марія злякано поглянула на капітана. Його обличчя поблідло.

– Що сталося?

– Друг! – закричав Заграва, все ще не вірячи сам собі. – Друг! Ти чуєш мене?

Екран мерехтів слабими іскорками. В ефірі була тиша. Механічний Друг, посланець Землі в далекому світі, замовк.