Текст книги "Діти Безмежжя"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)
Зірниця вже чекала Сонцезора.
Вона стояла біля великого об’ємного екрана, одвернувшись до вікна. Учитель помітив – чи, може, то лише здалося! – що в очах її блиснули сльози. Він на одну мить затримався біля входу, ніби оглядаючи пульт управління. А коли знову підвів голову, Велика Матір вже дивилася на нього – спокійна, сумовита, зосереджена.
– Спасибі за делікатність, – тихо сказала вона, слабо всміхнувшись. – Тільки між нами цього не треба. Хіба я не Мати? Хіба можна коли-небудь заглушити гіркоту втрати?
Сонцезір мовчав, дивився в її бездонні печальні очі, ждав.
– Згадала своїх, – зітхнула вона. – Виряджала колись так, як і цих пташенят. Вірила в їх повернення. І вірю тепер. Дивно?
– Не дивно, – майже нечутно заперечив Учитель.
– Мені здається, – сказала Зірниця, – що Всесвіт пронизаний великою печаллю Матері. Вона жде, сподівається, кличе своїх синів, розсіяних по всіх усюдах, у Безмежжі. Якими дорогами прийдуть вони до Єдиної Матері, коли, з чим?
– Дорогою Любові, Зірнице, – тихо промовив Сонцезір, поклавши долоню на руку Великої Матері. – Дорогою Самозречення і Єдності. Але нас ждуть діти. Вони починають свою Велику Спіраль Прагнення. Ми повинні вибрати їм Іспит на Людину.
– Я готова.
Зірниця відійшла від екрана і сіла в глибоке крісло, загорнувшись у широку бузкову накидку. Сонцезір увімкнув зв’язок. На екрані виник зал аудиторії Вищої Школи, де Сонцезір недавно залишив своїх учнів.
Почувся гучний голос Космослава. Його могутня постать і постаті його товаришів з’явилися зовсім близько від Великої Матері.
– Гаряче! – посміхнулася вона. – Ану послухаємо, куди приведе їх Велика Спіраль Прагнення.
– Не встановлюємо меж для прагнення, – почувся торжествуючий голос Космослава. – Починаємо творення думкою. Беремо за основу творення нової Системи. Уявляємо, що час у нашому розпорядженні, і ми не думаємо про смерть. Починаю я. Є простір, є вакуум – потенційна, не диференційована субстанція, і є наша група – вісім розумних істот.
– Далеко залетіли, – похитала головою Велика Матір. – Чи не завеликий тягар взяли на свої плечі?
– Тим більший Іспит пройдуть, – суворо сказав Сонцезір.
А Космослав тим часом вів далі натхненну імпровізацію:
– Я зруйную Простір і диференціюю його на першочастки Матерії. Виникне Час.
До Космослава повільно, але впевнено підійшов Віора – спокійний, вольовий. Він став біля товариша і, оглянувши друзів, сказав:
– Я згуртую Матерію в Центральну Зірку. Я дам їй програму розвитку з необмеженим вибором можливостей.
– А потім, – підхопив Космослав, – ми сформуємо навколо Зірки планети. Виникне обмін між центром і периферією. Тільки на такому принципі може існувати стабільний світ.
– А я, – сміливо заявила Мирослава, наблизившись до двох юних творців, – встановлю гармонію Системи. Краса необхідна, починаючи з першооснови творення. Інакше згодом обов’язково наступить розлад, руйнування, хаос.
– Минуть мільярди років, – продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вогнем, – сформується кора планет. Виникнуть океани – водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реакції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.
– Я створю прекрасні рослини і квіти, – замріяно сказала Горлиця. – Серед них не буде хижих, отруйних і потворних. Вони будуть лише прикрашати і очищати планету. Вони дадуть чудові плоди для майбутніх поколінь розумних істот. Квіти будуть не лише давати плоди для живлення, не лише радувати істот ароматами, – вони будуть ще й співати, вони будуть звучати.
– Чудові мої, – прошепотіла Зірниця. – Вони зроблять все, я вірю.
Біля групи на підвищенні з’явилася Хвиля – скромна, соромлива. Вона оглянула приміщення аудиторії, ніби шукала, куди докласти рук, і заявила:
– Я зроблю так, щоб на планеті не виникало потворних істот. Хай вони будуть не лише доцільні, а й красиві. Хай вони швидко пройдуть еволюційний шлях і досягнуть рівня Розуму. І хай вони не плутаються в численних лабіринтах передісторичних кривавих епох, а впевнено йдуть до Світла, яке земна цивілізація знайшла після неймовірних страждань і пошуків.
– Чи не занадто вони бажають полегшити шлях для своїх створінь? – замислено запитала Зірниця. – Що їх спонукає?
– Співчуття, – сказав Сонцезір. – Це закономірно. Гадаю, що так і треба. Не слід, щоб кожен виток повторював попередній. Інакше Еволюція перетвориться на пародію – якесь кошмарне замкнуте коло. Я розумію їх і схвалюю.
– Згодна з тобою, – сказала Велика Матір.
Тим часом до «гри» приєднався наймолодший – Ясноцвіт. Він ніби весь променів від радості, його погляд проникав десь у Безмежність, наче намагався побачити тих ненароджених прекрасних істот.
– Я дам нашим молодшим Братам розуміння Великої Єдності, – сказав Ясноцвіт. – Хай вони знають і відчувають свою нерозривність з Природою, з Космосом, хай вони прагнуть до великого об’єднання на Шляху Безмежності.
– А я віддам їм серце своє, – відважно підхопила Зоря, тримаючись за руку свого друга. – Хай воно веде їх на подвиг і самозречення. Хай воно налає в їх грудях вічним полум’ям, хай у темні ночі історії попереджує їх проти помилок і злочинів.
– А потім, – радісно додав Ясноцвіт, – ми будемо зустрічати Братів наших з далеких мандрів по Безмежжю. І де будуть творці, а де створені? Все об’єднається, все буде в гармонії, в єдиному вселенському акорді. Бо нема у Безмежжі нічого поза єдністю. І ті, що йдуть попереду, на вершинах Буття, і ті, що повзають у мороці неуцтва та багні первісних світів, – ланки Єдиного Життя.
– Хвала Життю! – урочисто підхопив Космослав.
– Хвала Любові! – зворушено скрикнула Зоря.
І в просторі полилися дзвінкі юнацькі голоси:
– Хвала Єдності!
– Хвала Гармонії!
– Хвала Безмежності!
Сонцезір вимкнув екран. Його і Велику Матір огорнула тиша. Вони дивилися одне одному в очі, ніби читали ті таємні думки. Першою озвалася Зірниця.
– Ти не даремно жив на Землі, Сонцезоре, – сказала вона. Він заперечливо хитнув головою.
– Знаю, – лагідно додала Велика Матір. – Похвала не для тебе. Але в них я бачу твоє серце. Великий Іспит можна призначити.
– Який саме? – насторожено запитав Учитель. Вона сумно зітхнула.
– Ти сам знаєш. Вони вибрали свій шлях. Найважчий. Вони бажають творення і усвідомлюють відповідальність такої місії. Хай покажуть своє право.
– Ти хочеш сказати… – Сонцезір не закінчив фрази, ніби боячись того, що мало статися.
– Так, – рішуче заявила Велика Матір. – Нам важко це робити, але закон Еволюції непорушний. Вони повинні пройти Іспит Перший. Найтяжчий. Хай доведуть, що вони справжні Люди.
Сонцезір помовчав. Подумав. Його рука і рука Великої Матері зустрілися в гарячому потиску.
– Я згоден, – важко сказав він.
УдарЗменшується в оптичних отворах космольота Земля.
Тане в чорній оксамитній глибині.
Наливаються могутньою силою полум’яні зірки. Створюють а багатоцвітних діамантів незміряну сферу – казкову, неповторну.
Вісім – у Космосі. З ними Учитель.
Куди вони летять? Що з ними буде?
Ніхто не знає. Велика Матір і Сонцезір призначили Іспит на Людину. Де він відбудеться? Коли?
Учитель сказав, що перед Іспитом бажано загартуватись, побувати на інших планетах, «вдихнути», як він висловився, величі Космосу.
І ось вони летять.
Учбовий космоліт «Райдуга» впевнено пронизує простір, прямує до пояса зовнішніх планет. Учні з’юрмились біля оптичних отворів, мовчать, поринули в Безмежність.
Кожен відчуває її по-своєму, неповторно.
Космославу здається, що це не корабель, а сам він стрілою проноситься мимо планет і зірок. Що там, за сріблистими скупченнями? Нові тайни! І їх відкриє він, Космослав! Неодмінно він! І побудує з тих скупчень нові Світи, нові Системи, як мріяв про це колись великий філософ Кант.
«Дайте мені матерію, і я покажу, як з неї утвориться світ!» Які горді слова!
Таким хоче бути Космослав! Вш дасть матерії нові закони, нові форми, а товариші будуть свідками і помічниками того гігантського творення.
А Мирослава – мовчазна подруга його – дивиться на сліпучу блакитну зірку. Вона думає, а може, й не думає. Чим можна назвати невловимі промені свідомості, які тчуть у химерних поєднаннях чисті юнацькі бажання? Хто там, біля яскравого світила? Які вони? Чим живуть – боротьбою, любов’ю, стражданням? Які думки долинають від них крізь простір Світобудови? Мирослава прислухається, чи не зазвучить серце, чи не відтворить послання розуму в зрозумілі слова.
Заглибився у простір Пломінь, очі його не бачать ні зірок, ні туманностей. Він, певне, охопив свідомістю всю велич Космосу, хоче збагнути його єдність. У зіницях мерехтять промені, вуста щось шепочуть.
А Горлиця захоплено творить вірші. Учитель чує ЇЇ тихий голос, який промовляє чіткі рядки:
– Сталось так, що споконвіку, зроду
Світ, в якому, друзі, ми живем,
Зашифрований Творцем Природи
Ієрогліфами зоряних систем.
Та фату таємну відкриває
Атомно-космічна дивина,
І Людини Розум вже читає
Древньої легенди письмена.
То переказ давній про Вітця
І про Сина, що пішов із дому,
А тепер блукає без кінця
По стежинах Світу незнайомих.
Горлиця замовкла, задумалась. Потім знову вихопила з кишені куртки олівець і заходилася виводити на шматку паперу поспішні рядки.
Сонцезір з ніжністю подумав про Горлицю. Вона намагається поєднати в синтезі легенди і науку, минуле і грядуще, збагнути плин Еволюції як нерозривний ланцюг Буття. Навіть на поетичний процес благотворно діє прекрасний Космос.
Дружньо сяють зірки.
Зеленкуватою кулькою відпливає в безмір Земля.
Мерехтять на виступах космольота промені далекого Сонця.
І невідомо, хто летить: апарат чи ті, хто в ньому? Зосереджений трудар Віора, сповнена творчої енергії Хвиля, з’єднані в одне серце Ясноцвіт і Зоря – наймолодші, але, може, наймудріші учні Сонцезора!
Радісно і тривожно Учителю.
Він бачить те, чого не бачать вони.
Він готує власними руками найтяжче для тих, хто є його серцем і совістю, його надією і життям.
Тривога від минулого, атавістичного. А може, від співчуття? Від знання важкого шляху, який ним уже пройдений?
Хай! Це необхідний етап. Пташенята вилітають з гнізда! Хай тренують крила і волю. Без цього – шлях у Безмежність закритий.
Пропливає вдалині Марс. Гіпнотизує його червоний вогник, завихрює навколо себе думки.
Скільки таємниці тримала і тримає в собі ця планета – найближчий сусід Землі? Вже давно відвідали космонавти його пустельну поверхню, наочно переконалися в наявності життя на старій планеті. Відкрили засипані, але ще де-не-де функціонуючі канали, підземні міста, оазиси. Проникли в штучні супутники Фобос і Деймос, які були гігантськими космічними музеями.
Багато зрозуміли вчені Землі. Але ще більше не розгадано. Де вони – жителі Марса? Чому покинута планета? Чому пісок засипає грандіозні споруди, які не під силу навіть науці Землі? Невже при такому потенціалі не змогли марсіани запобігти якомусь космічному лиху?
А може, й не було ніякого лиха. Може, відбувся якийсь еволюційний процес якісного переходу вищого життя на новий просторово-часовий рівень. Вони живуть, пізнаючи нові глибини Матерії, які ще недосяжні для нас.
Хто знає?
Мовчить Космос. Посилає з далини вогні зірок-маяків, як сигнали Розуму – безсмертного, невтомного, вічно діючого.
Трохи відпочинку, праці біля автоматів.
І знову учні разом з Учителем спостерігають за плином зоряної ріки.
Автомати впевнено ведуть космоліт серед небезпечних астероїдних потоків. Блискучі брили пролітають десь далеко, не загрожуючи людям.
І вже ось, зовсім недалеко, гігант системи Сонця – Юпітер.
Гравітаційні прилади відзначили його тяжіння. В передніх отворах з’явилася, почала збільшуватись моторошно-зеленкувата куля, прорізана могутніми пасмами ураганів.
На тлі планети рухались невеличкі кульки супутників. Здавалося, ніби велетень Юпітер грався, як цирковий фокусник, тією численною зграєю підвладних йому планеток. Вони поривались у Безмежність, намагалися вирватись із страшного полону, а він самовдоволено посміхався, незначним зусиллям тяжіння повертаючи в царство своє неслухняних дітей.
«Райдуга» попрямувала до однієї з планеток-супутників. Космослав підійшов до пульта, провів розрахунки, звірився з картою.
– Ганімед? – запитав він Учителя.
Сонцезір ствердно хитнув головою.
– Чому саме сюди? – поцікавився Пломінь.
– Вам доведеться бувати в далеких світах. Не на всіх планетах і супутниках є життя, атмосфера. Навпаки – більшість їх непридатна для земного життя. Саме такою планетою є Ганімед. Без атмосфери, без помітного життя. Звикайте. Шукайте можливостей у таких умовах.
– Але ж поряд – Європа? – здивувався Космослав. – На ній є хоч і розріджена, але киснева атмосфера, рослинний і тваринний світ.
– Знаю. Але я вже сказав – вивчайте найсуворіші планети.
– Це і буде Іспитом, Учителю? – обережно запитав Віора.
– Ні, – коротко відповів Сонцезір.
«Райдуга» легко наздогнала Ганімед на орбіті, зблизилася з ним, повиснула над широким скелястим плато. Потужний електровихровий потік врівноважив падіння. Три лапи-упори торкнулися сіро-зеленої поверхні. «Райдуга» зупинилася.
Вона була схожа на широкий конус, в основі якого був потужний реактор і пристрої управління. Щілини дюз охоплювали все кільце конуса, а в центрі знаходився отвір входу.
З нього вийшло дев’ять постатей.
Восьмеро зімкнулися навколо дев’ятого.
Крізь прозорі шоломи сяяли юні, віддані очі. Вони чекали слова Учителя. Вони сподівалися на щось незвичайне.
Але незвичайного не було.
Сонцезір озирнувся навколо, поглянув на непривітні, холодні скелі, на примарний диск Юпітера в чорному небі і просто сказав:
– Розійдемось на чотири боки. Вивчайте умови на Ганімеді. Танкетки залишаться в космольоті. Треба розраховувати на найгірше. У вас є портативні аналізатори – вивчайте склад порід. Можливість здобування потрібних газів та речовин. Фауну і флору, яка може розвиватись біля вулканічних щілин і в глибоких урвищах. Будьте обережні. Слідкуйте за пеленгом. Зберемось через дві години.
– А ти, Учителю? – занепокоєно запитав Ясноцвіт.
Сонцезір якось дивно поглянув на нього.
– Я теж походжу недалеко. Буду чекати вас. А коли зберемось, скажу про наступне завдання. Не турбуйтесь – роботи вистачить.
Чотири пари мовчазно розійшлися від «Райдуги». Біля апарата залишився один. Учитель.
Він сумно і занепокоєно дивився на вихованців своїх. їхні постаті зменшувались, зникали в слабкому світлі Юпітера. Ось уже не видно нікого. Німує пустеля Космосу. Тиша Світобудоби поглинула в собі все – життя і рух.
Сонцезір важко зітхнув. Подумав. І, не стримавшись, кинув у ефір тривожні слова:
– Друзі мої! Не забувайте слів Учителя. Ждіть перешкод завжди і всюди. Щодня. Щохвилини.
І з безодні небуття донеслася гаряча відповідь Ясноцвіта, а за нею трьох інших юнаків:
– Ми чуємо, Учителю!
Минала друга година.
Багато ущелин перестрибували Зоря і Ясноцвіт. Багато зразків порід дослідили вони, опромінюючи їх аналізатором.
Портативні автосекретарі записували вивчене, широкі рюкзаки приймали в своє нутро зразки.
В кількох місцях Ясноцвіт натрапив на темно-зелені поклади дивного мінералу. Аналіз показав, що це звичайний лід, замерзла вода. Зоря була дуже здивована.
– Чому вода? Звідки вона тут?
– Адже на Місяці теж є викопний лід? – заперечив юнак.
Зоря згадала розповідь Асурамія, свої блукання на супутнику Землі.
– Але ж там було колись життя, – сказала дівчина. – Так думають вчені тепер. Була атмосфера, моря.
– А звідки ми знаємо, що було тут? – запитав Ясноцвіт. – Ще не мало століть пройде, поки ми дізнаємося про тайни планет та їх супутників.
Зоря подумала.
– Це правда. Згадую, як я була вражена на Місяці, коли почула історію Лемурії.
– Неймовірна розповідь, – підхопив Ясноцвіт. – Якби не матеріальні докази, можна було б прийняти за вигадку.
Зоря раптом насторожилася, схопила хлопця за руку.
– Зачекай! – прошепотіла вона.
– Що таке?
– Хіба не чуєш?
Юнак прислухався. В ефірі глухо прозвучав заклик:
– …до-по-мо-гу!
Обличчя Зорі зблідло. Голубі очі, як завжди при тривозі, потемніли.
– Хто це? – скрикнула вона.
– На до-по-мо-гу! – знову долинуло з Космосу.
– Це Учитель! – глухо сказав юнак. – Скоріше до нього! Він схопив дівчину за руку, кинувся вперед.
Скелі, ущелини, прірви.
Мимо.
Летить вниз каміння, беззвучно проноситься біля них, але Ясноцвіта ніщо не злякає, не втримає.
Там лунає заклик Учителя. З ним щось трапилося. Адже він сам, без супутників.
– Я відчував, – прошепотів юнак. – Я не хотів, щоб він залишався сам.
– Але ж він досвідчений, – задихано говорила дівчина, поспішаючи за ним. – Що з ним може статися?
– Тут? У чужому світі? – болісно сказав Ясноцвіт. – Хто може знати про всілякі несподіванки. Вперед, вперед, Зоре! Хто зна, що там діється!
Ось уже плато, на яке опускалися вони з Космосу. Над далекими гірськими зубцями сходить невеликий диск Сонця. Він посріблив верхівку космольота. Все навколо ожило, заіскрилося. В безодні неба потьмянів диск Юпітера.
Взявшись за руки, Ясноцвіт і Зоря широкими стрибками наближалися до «Райдуги». Вони бачили, як з різних боків швидко мчали до них ще три нари.
Ясноцвіт до сліз в очах дивився навколо. Біля космольота нікого не було. На рівнині теж.
Ось друзі всі разом. Вони зупинилися – задихані, стривожені. Дивляться одне одному в очі.
– Ви чули? – запитав першим Ясноцвіт.
– Чули, – сказала Горлиця.
– Що?
– Голос Учителя.
– Ми теж… Він кричав про допомогу.
– Ми чули те саме! – схвильовано підтвердив Космослав.
– Тоді де ж він? – скрикнула Хвиля. – Чому ми стоїмо? Треба шукати його.
– Віора! – рішуче сказав Космослав. – Швидко в космоліт. Перевір всі каюти. Ми розійдемось по околиці. Обійдемо всі найближчі долини та ущелини. А потім з Хвилею ти приєднаєшся до нас.
Віора зник в отворі «Райдуги».
– Гукайте! – наказав Космослав.
– Учителю-ю-ю! – гучно линув у простір заклик. Учні прислухались, затамувавши подих. Відповіді не було.
– Учителю-ю-ю! – не вгавали стривожені люблячі серця, і здавалося, що саме Сонце співчутливо зупинилося в небі, щоб не порушити великої тиші очікування.
Але марними були всі заклики. Сонцезір не відгукнувся. Похмурим вийшов з космольота Віора. Не питаючи його ні про що, Космослав наказав:
– Пішли. Не гаяти жодної хвилини. Вперед, друзі…
Через кілька годин вони повернулися до «Райдуги», втомлені, подряпані, голодні і розчаровані.
Мовчали. Не дивилися одне на одного.
В очах Зорі блищали сльози.
Вісім юних учнів залишилися самотніми, в далекому холодному, непривітному світі.
Учитель Сонцезір зник.
Зрада?Багатогодинні розшуки нічого не дали.
Учні обійшли всі ущелини навколо корабля у радіусі п’яти кілометрів, спускалися в прірви, піднімалися на скелі.
Ніде ніяких слідів.
Вони повернулися до «Райдуги» засмучені і втомлені. Зібралися в спільній каюті. Сіли за круглим столом. Мовчали.
Зоря не витримала, поглянула благально на Космослава, гаряче промовила:
– Чого ж ми чекаємо? Космославе! Ти старший. Треба діяти.
Він важко зітхнув, провів долонею по обличчю, ніби знімаючи втому.
– Правильно, Зоре! Треба діяти! Віора – до гравіозв’язку! Викликай Землю. Пломеню і Ясноцвіте! Спускайте танкетки. Треба шукати в ширшому колі. Я перевірю наявність запасів кисню та їжі.
Вони розійшлися, не гаючи й секунди.
Закипіла робота.
Незабаром біля космольота вже стояло дві танкетки-всюдиходи. Пломінь і Ясноцвіт перевіряли вузли рушійної системи.
Через двадцять хвилин в ефірі пролунав тривожний заклик Космослава:
– Зібратися всім в каюті.
Щось недобре відчули Ясноцвіт і Пломінь в його словах. Вони залишили машини на рівнині і швидко піднялися в каюту.
Обличчя Космослава було блідим, суворим. Темні очі ніби потьмяніли від напруження. Він сказав рішуче і коротко, ніби одсікав від себе якусь непевність:
– З кораблем аварія!
– Що таке? – скрикнула Горлиця.
– В простір випарувалась майже вся робоча рідина для реактора
– Чому? – вражено запитав Ясноцвіт.
– Щілина від вібрації. Але причина не має значення. Важливо те, що ми не зможемо повернутися на Землю. І це ще не все.
Космослав сумно оглянув друзів, ніби вагаючись, і додав:
– Кисню для дихання дуже мало. Термін перебування в польоті був розрахований ненадовго…
– Нічого страшного! – втрутився Пломінь. – Негайно повідомити на Землю. Хай пришлють експедицію. Вони допоможуть знайти Учителя і повернутися нам.
З місця важко встав Віора. Він похмуро сказав:
– Гравіозв’язок вийшов з ладу. Порушена магнітна ізоляція гравіоконденсаторів. В умовах Ганімеда полагодити зв’язок нема можливості.
– А радіозв’язок? – з надією запитав Ясноцвіт.
– На такій відстані? Нічого не вийде. Слабкий. Передавач розрахований лише на пеленг у межах планети.
Учні замовкли. В каюті нависла гнітюча тиша. Нарешті дзвінко обізвалася Зоря:
– В чому справа, друзі? Кого ми ховаємо? Ще нічого не відомо. Моє серце говорить: Учитель живий і здоровий. Треба шукати його. Треба діяти!
– Діяти? – перепитав Космослав здивовано. Його темні очі засяяли вогнем рішучості. – Ти правильно сказала, Зоре. Діяти! Учитель готував нас до Іспиту, він вірив нам. А ми розгубилися при першому нещасті? Ясноцвіте, Пломеню, Віоро! Подруги мої! Зоре, Горлице, Мирославе, Хвиле!
Учні пожвавішали, оточили товариша. Вони готові, вони слухають голос старшого, який віднині стає їх учителем.
– Сідайте на всюдиходи, – наказав Космослав. – Розширюйте спіраль пошуків. Розглядайте обвали. Може, Учитель привалений камінням. Може, він втратив свідомість. Ще є час. Кисню в нього вистачить на дев’яносто годин. Забудьте про себе. Не гайте жодної хвилини.
– Ти говориш так, – обережно озвалася Мирослава, – ніби не поїдеш з нами.
– Ти зрозуміла правильно, – підтвердив Космослав. – Я залишаюся в кораблі. Треба зробити все, що можна. Я прогляну всі вузли, спробую привести в порядок зв’язок і реактор.
– Тоді я теж залишусь, – заявила Мирослава. – Я допомагатиму тобі.
– Ні, – рішуче заперечив Космослав. – Там потрібна кожна людина. Мирославо! Подруго моя! Слухай мене… Так буде краще.
Дівчина довгим і ясним поглядом заглибилась в очі Космос-лава, ніби намагалась прочитати щось таємне в його душі. Але він спокійно витримав той погляд, торкнувся пальцями її плеча, прошепотів:
– Вірити треба друзям… і серцю. І вже рішуче додав:
– До роботи, друзі. Прислухайтесь до пеленгу. Не заблукайте, прошу вас. Я вірю, все буде добре.
Вони вже втратили лік годинам. Одноманітні скелі, ущелини миготіли мимо всюдихода, затуманювали свідомість. Хилило на сон. Силою волі відганяли дрімоту друзі, вперто продовжували пошуки.
Над обрієм мерехтів Юпітер, палали колючі зірки, інколи сходило Сонце, заливаючи планетку сліпучим, але холодним промінням.
Всюдиходи роз’їхалися від космольота в різні боки. В одному вирушили на пошуки Віора, Хвиля і Мирослава, а в другому Ясноцвіт, Зоря, Пломінь і Горлиця. Вони домовились про зустріч на протилежному кінці великого кола пошуків, намітили координати.
Наближалась година зустрічі. А ніякого натяку на успіх не було.
Всюдихід періодично зупинявся. З нього виходили юнаки і дівчата і, розійшовшись віялом, обшукували місцевість у межах кілометра.
– Думаю, що це даремна робота, – похмуро сказав Пломінь. – Тут щось не те.
– Як не те! – скрикнула Горлиця. – Що ти кажеш? Що ти пропонуєш? Відмовитись від пошуків?
– Ні, не відмовитись. Зачекай, не кричи. Учитель не збирався йти так далеко від «Райдуги». Він сам сказав.
– Тоді що ж? – запитала Зоря з надією.
– Не знаю, – непевно відповів Пломінь. – Але чуттєзнання підказує мені, що тут щось не те. Може, він недалеко від космольота. А може, його затягли якісь тварини.
– Тварини? – здивувалася Зоря. – В безповітряному світі?
– Все може бути, – втрутився Ясноцвіт. – Космонавти знаходили дивних істот навіть на астероїдах. Вони розмножувалися, мали енергетичний обмін, пожирали одне одного. Тут можливе те ж саме.
– Не говори такого страшного, – огидливо зморщилася Горлиця. – Пожирали… Невже ти думаєш, що вони…
– Нічого не думаю, – різко заперечив Пломінь. – Шукати, шукати.
Раптом на обрії спалахнуло широке сяйво, ніби від блискавиці. Друзі від несподіванки різко повернулися в той бік, перезирнулись.
– Десь біля ракети? – непевно сказав Пломінь.
– Схоже, – підтвердив Ясноцвіт. – Дивіться, дивіться!
Над зубцями скель з’явилася блискуча цятка. Вона промчала над планеткою, півколом пролетіла над головами друзів і загубилася серед зірок.
– Що це? – ледве чутно прошепотіла Зоря. Ніхто не відповів їй.
Страшне передчуття закралося в серце Ясноцвіта. Він намагався відігнати його, придушити, але воно вперто з’являлося знову і знову.
Між скелями з’явився другий всюдихід. Він зупинився поряд, круто розвернувшись на невеликому майданчику над ущелиною. З нього вискочив Віора, виглянули Мирослава, Хвиля.
– Ну як? – з надією запитав Віора. Ясноцвіт розвів мовчазно руками.
– У нас теж нічого нема.
– Ви нічого не бачили? – суворо запитав Ясноцвіт.
– Ні. А що?
– Негайно до космольота. Я не хочу говорити. Хай краще я помилився!
– В чому справа? – захвилювалася Мирослава. – Чому ти говориш загадками?
– Не треба, Мирославо, – сумно відповів Ясноцвіт. – Наші нещастя ще не закінчились.
Всюдиходи мчали, порушуючи всякі норми обережності. За кільканадцять хвилин вони минули гряду скель і вискочили на знайоме плато. Сонце заливало світлом всю рівнину, але космольота на ній не було.
– Що таке? – скрикнув Віора. – Ясноцвіте! Я не сплю? Не бачу корабля!
– Ні, ти не спиш, – почувся голос Ясноцвіта. – Я ж попереджав – готуйтесь до найгіршого!
– Може, ми заблукали? – глухо запитала Мирослава. – Ясноцвіте, що ж трапилось? Де корабель? Де Космослав? Адже пеленг працює!
– Зачекай ще хвилину…
Всюдиходи підскочили до того місця, де недавно стояв корабель. Там тепер виднілася купа якихось приладів та ящиків, прикрита темно-зеленою органічною тканиною. Поряд блищав невеликою антеною пеленгатор. Він безшумно повертав своєю химерною голівкою в різні боки, невтомно посилаючи у простір сигнали.
Учні вискочили з всюдиходів, з’юрмилися навколо покриття. Оглянулися.
Поверхня рівнини була обпалена вибухами реакторів. Стало ясно, що корабель стартував у Космос. На рівнині лежали прилади і ящики, виходить, Космослав залишив їх для товаришів.
Мирослава не витримала, кинулася до накриття, зірвала його. Судорожно шукала чогось між балонами, ящиками. Там не було нічого: ні записки, ні знаку.
Ясноцвіт і Віора мовчки підійшли до залишеного, переглянули.
– Кисень, їжа, всі необхідні побутові прилади, – сказав Віора. – Він все залишив нам.
– А сам? Куди полетів сам? – болісно запитала Горлиця. – Чому нічого не сказав?
– Невже злякався? – прошепотів Віора, обережно поглянувши на Мирославу.
Всі мовчали.
Мирослава дивилася в зоряну далечінь, і її ясні очі поволі наповнювалися сльозами. Вона хотіла стримати їх, втишити відчай, що рвався з душі, але не змогла. Глухі ридання потрясли ЇЇ тіло, і дівчина впала на скелі. Зоря кинулася до неї, взяла за руку, намагалася підвести. А Мирослава ридала ще сильніше, ніби виливала весь свій біль, розчарування, гіркоту підступу.
– Зрадник… Зрадник, – лунали у просторі судорожні слова. – Який зрадник!
– Не треба, подруго… Не треба, – шепотіла Зоря. – Треба все витерпіти.
Мирослава замовкла так же раптово, як і заплакала. Єдиним ударом волі вона опанувала себе, перемогла слабість. Вдячно поглянула на Зорю, звелася на ноги і тихо пішла геть.
– Куди вона? – прошепотіла Хвиля. – Віоро, затримай її.
– Не треба, – застережливо підняв руку вгору Ясноцвіт. – Не слід цього робити. Поважайте чуже горе. Нам треба розібратися в тому, що сталося.
– Обговорити вчинок Космослава, – заявила Хвиля.
– Ні, – рішуче сказав Ясноцвіт. – Ми не знаємо всіх його мотивів. Ми не знаємо, що спонукало його на такий вчинок. І взагалі нічого не знаємо.
– Що ж ми будемо робити? – розпачливо сказала Горлиця. – Одні-єдині серед Космосу, на пустельній планетці.
– Тихо, – махнув рукою Віора.
Вони прислухалися. В ефірі чути було шепіт, болісні зітхання. Вони впізнали голос Мирослави, яка тінню сиділа на далекому виступі. Дівчина пристрасно, жалібно, докірливо зверталася до втраченого коханого:
– Космославе! Друже мій! Що ти наробив? Для чого? Хіба так ми мріяли пройти з тобою простори? Що сталося з тобою? Що штовхнуло тебе на такий підступ? Де ти, серце моє? Космославе!
– Він зрадник! – болісно сказала Горлиця. – Хіба можна інакше розцінити такий вчинок. Залишив товаришів у пустелі, тим більше, що невідома й доля Учителя. Залишив напризволяще подругу… Зрадник, зрадник!
– Стій, зупинись! – суворо обірвав її Пломінь. – Не посилай у простір осуду, який, може, не заслужила людина. Чи ти забула уроки Учителя?
– Друзі, – м’яко сказав Ясноцвіт. – Заспокойтесь. Тільки спокійний розум може вирішувати правильно і рішуче. Покладіться на своє серце. Зоре!
– Що, друже.
– Твоє серце підозрює Космослава у зраді?
– Ні, не підозрює, – щиро озвалася Зоря. – Я не вірю в це.
– А твоє, Віоро?
– Ні, Ясноцвіте.
– А ваші, Пломеню, Горлице, Хвиле?
– Ні! Ні!
Горлиця крізь сльози всміхнулася, торкнулася рукою плеча Ясноцвіта.
– Ні, Ясноцвіте. Моє серце не вірить у зраду Космослава.
– То й чудово, – сказав юнак з радісною посмішкою. – Вірте серцю. А розумом вирішимо потім, що спонукало його на такий вчинок. Час покаже.
– Дякую вам, друзі, – пролунав тихий голос Мирослави. – Дякую за все.
Дівчина нечутно підійшла ззаду і вже стояла поряд з друзями – вольова, ясна і спокійна, як завжди. Ясноцвіт мовчки кивнув їй і впевнено заявив:
– У нас є кисень і їжа. У нас є прилади і енергія. Попереду ще багато годин дії і творчості. Чого сумувати? Будемо шукати Учителя і працювати. Ми – воїни труда. Так нас учив Сонцезір.
– І ми не самотні, – підхопила Мирослава – Земля не покине нас у біді. Земля знає і прийде на поміч, хай навіть в останній момент.
– Зорі дивляться на нас, – радісно додала Горлиця. – То не зорі, а очі далеких Братів. Соромно сумувати, коли потоки розуму ллються на нас з усіх боків. Нас оточує безмежне зоряне братство. Видиме і невидиме. Вони з нами, вони навколо нас. Так нас учив Сонцезір.
– У нас є руки і воля, – твердо сказав Віора. – Є планета, яка не пристосована для життя. Але ми пристосуємо її. Такими нас хотів бачити Сонцезір.
– Тоді до праці, товариші мої, – сказав Ясноцвіт. – Хай живе радість. Віднині ми проголошуємо братство радості, труда і вірності на цій непривітній планетці. Зоре! Як ми назвемо наше братство?
– Так, як сказала Горлиця, – впевнено промовила Зоря. – Краще не скажеш. Зоряне Братство!
