Текст книги "Діти Безмежжя"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 24 страниц)
Довго мовчали Зоря і Добромир, хоч давно вже закінчилася розповідь кібермашини. Дівчина дивилася кудись у простір, і в її темно-синіх очах блискотіли іскри давноминулих пожеж, голос Асурамія відлунював сердечною пересторогою. Вона важко зітхнула, якось по-дитячому сказала:
– Жаль.
– Кого? – не зрозумів Коор.
– Усіх, – витерла вологі очі дівчина. – І лемурів, і Асурамія, і життя, яке загинуло на Місяці.
– Асурамія жаліти негоже, – весело сказав Коор. – У нього, безумовно, було життя, насичене боротьбою і любов’ю. А що можна побажати людині, коли вона у вічній боротьбі за Істину? Нічого!..
– А мені здається, що тут багато казкового, – раптом озвався Добромир. – Асурамія все змішав: війни з волі людей і геологічні катаклізми на Землі. Яке це має відношення одне до одного, не розумію? Хіба від того, що в Лемурії панували розбрат і ненависть, могла статись катастрофа? Дуже містичний висновок!
– Як сказати, – серйозно відповів Коор. – Певна символічність є, але його розповідь треба зрозуміти. Добре, що я попрацював над перекладом древніх символів на наші поняття і термінологію, а то взагалі була б абракадабра. А щодо взаємозв’язку між станом планети чи людства і Космосом – то я не згоден з тобою, хлопче. Зв’язок всього, що є в Бутті, – це філософська аксіома. Тільки є очевидний, видимий зв’язок, який може пізнати всякий, хто має очі або вуха, а є зв’язок глибинний, не вивчений людьми на певному етапі розвитку. Багато говорити не будемо, часу обмаль і незабаром за вами прилетять. Скажу лише свою думку, а ви думайте. Можна дивитись на Космос як па єдиний організм. Кожна система, планета в ньому – енергетичний вузол, клітина. Вони не існують самостійно, безвідносно до всієї Безмежності, а, навпаки, у повному взаємозв’язку. Будь-який імпульс – магнетичний, електромагнітний, гравітаційний чи соціальний, так-так, я не випадково сказав – соціальний, – передається по численних каналах всьому організму, як імпульс кожної клітини в нашому організмі теж передається по нервовій системі. Інакше й бути не може.
Але якщо ми визнаємо взаємозв’язок у нижчих аспектах, тобто в електромагнітних, гравітаційних і так далі, то чому б не визнати його в психічному. Чому, я питаю? Хіба життя не вища форма існування матерії? Хіба воно в такому разі не має більш могутніх каналів взаємозв’язку з Єдиним Організмом Космосу? Потім. Якщо на якійсь планеті стан певного розвитку, скажімо соціального, має катастрофічний, антиеволюційний характер, то як повинен реагувати Космічний Організм? Як хірург. Видаленням своєрідної гангрени, знищенням шкідливого тіла. В нас це роблять лейкоцити, а в Космосі – єдине енергетичне поле, яке відновлює порушену рівновагу і збуджує активність планети для очищення її від баласту. Зрозуміли мою думку?
– Зрозуміти зрозумів, – почухав голову Добромир, – але вона все-таки несподівана.
– Ха-ха! А ти все бажаєш звичайного. Бережись, хлопче, зашкарублості думки. Я висловив тобі не догму, не закінчену теорію, а гіпотезу, яку треба розвивати.
– Мені подобається твоя гіпотеза, Кооре, – сказала Зоря. – Вона діалектична і послідовна…
– Спасибі, – комічно вклонився Коор. – Більше мені нічого не потрібно. Аби жінка схвалила. До речі, сигнал. Прилетіли по ваші душі.
Через кілька хвилин, розпрощавшись з гостинним Коором, порушники дисципліни летіли в реактивному вертольоті до своєї бази в кратері Коперніка. Внизу мелькали прірви і цирки, щілини і «моря». Дівчина дивилася на звичний пейзаж, але бачила за ним інше. Сумне обличчя Асурамія, звернене до палаючої Землі, його руки, простягнуті в прощанні до своєї колиски, і гримотіння жахливих вибухів, які пожирали в нещадних вихорах матерії примітивне життя Місяця.
І в серці її променіла велика вдячність до далекого, невідомого друга, голос якого перелетів через мільйонноліття, з’єднавши предків і нащадків вічними нитями – нитями любові.
А ще через півгодини вони стояли, похиливши голови, перед грізним Гайвороном, який, нахмуривши чорні кудлаті брови, гримів:
– Безвідповідальний хлопчисько! Я не кажу про неї – вона жінка і сподівається на розум супутника, хоч жіноча стать не позбавляє теж відповідальності! Чи ви думали, що підняли на ноги весь Місяць? Добре, що на Землю не повідомили, там і свого лиха вистачає.
Зоря підвела голову. «Що він каже? Яке лихо па Землі? Можливо, про це лихо віщувало їй серце».
Гайворон метав громи далі, але дівчина не слухала. Знову тривога сколихнула груди, защеміло під серцем. Начальник помітив її бліде обличчя, стурбовано замовк, схилився до неї.
– Тобі погано, Зоренько? Може, я переборщив? Так ти скажи одверто.
– Ні, ні, – крізь сльози сказала дівчина. – Ти правильно вичитуєш нам. Винна я, а не Добромир. Я завела його в ущелину. Я здорова, але в мене було відчуття, що на Землі з кимсь біда. А ти сказав, що там лихо. Яке лихо?
Гайворон мовчки дав знак своїм помічникам. Хтось увімкнув пам’ятну машину. З динаміка долинув голос диктора Землі:
– Всім! Всім! Всім! Люди Землі! Нещастя з Ясноцвітом – учнем сьомої Вищої Школи Алтайського Космоцентру. Він закрив своїм серцем серце Учителя від енергетичного розряду Чорного Змія – породження нижчих координат Буття. Наступив сильний параліч. Потрібна енергія іншого серця – самовідданого, але повністю гармонійного. Ми закликаємо добровольців – серце Людини в небезпеці! Прийдіть на допомогу Серцю! Вас чекають друзі в Інституті Енергії Серця!
Зоря задихнулася від хвилювання і болю. Ось воно! Сльози полилися по її щоках, вона кинулася до Гайворона, стиснула його великі, вузлуваті руки.
– Гайворон! Це він кличе мене. Це моє серце. Ти розумієш? Я повинна там бути. Гайворон! Як мені потрапити на Землю!
Начальник станції безпорадно оглянувся на працівників, на блідого Добромира, розвів руками.
– Проти серця встояти не можна, – слабо всміхнувся він. – Голубонько, Зоре моя! Дай я тебе розцілую! Негайно спорядимо позачергову селенологічну ракету – і в дорогу. Я вірю, ти врятуєш його!
Зоря усміхнулася. Вона наблизилась до Добромира і тихо сказала:
– Прощай, друже. Прости мене. Я знала, що було в твоєму серці. Я відчувала його голос. Але ти помилився. Твоя доля десь літає, шукай її. А я піду назустріч поклику. Ти розумієш, що я не можу інакше?
І вона залишила суворого, похмурого Добромира на самоті.
За товстими накриттями селенологічної станції вже метушилися люди, готували до старту присадкувату електровихрову ракету «Електрон». Гайворон одягав у шлюзі Зорю у важкий костюм космонавта, цілував її в бліде личко. А дівчина всім єством летіла назустріч далекому поклику, і в серці її відлунював болісний стогін іншого, невідомого серця.
«Космічна половина»Ще перебуваючи в ракеті, яка спускалась до Алтайського Космодрому, Зоря жадібно слухала телепередачі планети. Перед нею на маленькому екрані пливли схвильовані обличчя дикторів, чути було їх тривожні голоси. З усіх усюд летіли на допомогу Ясноцвіту сотні й тисячі юнаків і дівчат. Надсилалися психоаналізи серця, щоб в Інституті могли перевірити їх і визначити схожість енергії психодонорів з енергією потерпілого. Але доба, визначена Суоном, закінчувалася, а ідентичного серця не знайшли.
– Стан Ясноцвіта катастрофічний, – сумно говорили диктори. – Пульсація серця припинилася. Ввімкнуте штучне серце.
Зоря, стримуючи сльози відчаю, вся зібралася в єдиний клубок енергії, який вона стрілою посилала поперед себе невідомому і єдиному другу. Запалені вуста її шепотіли:
– Тримайся, тримайся, серце… Ще трохи, трохи, зовсім небагато. Ось я лечу до тебе. Я почула твій поклик. Я врятую тебе. Тримайся, серце, тримайся.
Дівчина з радісним сумом дивилася на екран, бачила юрби добровольців, які стояли в чергах до лабораторій та інститутів, де перевіряли їх придатність для психодонорства. Вона знала, вона була впевнена, що ніхто не допоможе йому, крім неї, але велика гордість за людство горіла в її серці. І Зоря в душі зверталася до древнього друга Асурамія, який гаряче бажав такого Майбутнього для рідної Землі і вірив у нього, прозираючи на багато мільйонноліть в надра Часу і Простору, коли життя Людини буде визначати Любов і Єдність, а не ненависть і розбрат…
«Електрон» приземлився на космодромі па світанку. Залишалось три години до визначеного Суоном терміну. Зоря, бліда від безсонної ночі, вискочила до прийомної площадки. В легені ввірвався цілющим струменем колючий прохолодний вітер, у світанковій голубій імлі заблищали на обрії величні вершини Білухи. Дівчину затримав диспетчер, суворо сказав:
– Спокійно! Що за недисциплінованість? Чому не чекаєте сигналу?
– Три години! – задихавшись, сказала вона. – Ти розумієш – три години!
– Які три години? До чого?
– Ясноцвіт! Невже ти нічого не чув? – майже плачучи, крикнула Зоря.
Обличчя диспетчера одразу змінилося, на ньому позначилось радісне здивування.
– Ти до нього? З Місяця? Чому ж зразу не сказала. Біжи. Ей, ліфт! Спускай її позачергово. Пасажирський вертоліт для неї одної. Негайно до Інституту Серця, минаючи селенологічний пункт.
Зоря гаряче поцілувала суворого диспетчера в щоку, кинулась до отвору ліфта. Він здивовано поглянув їй вслід, доторкнувся до щоки рукою, радісно похитав головою.
– Не інакше як «космічна половина», – прошепотів він.
Під кабіною вертольота блискавично миготіли бурхливі ріки, в тумані пливли масиви густих лісів, а Зорі політ здавався повзанням черепахи. Вона дивилася на шкалу хронометра, благально заглядала в обличчя літнього бородатого пілота.
– Чи не можна швидше? Швидше, друже.
Він дивився на неї жалібно, безпомічно розводив руками.
І знову блискавично крутилася стрілка на хронометрі і злочинно повільно пливли масиви гір.
Нарешті внизу забіліли граціозні будівлі Інституту Енергії Серця. На широкому бетонованому майдані серед столітніх кедрів стояли сотні легких вертольотів. Біля них приземлився і вертоліт з Зорею. Вона ластівкою метнулася до Інституту по широкій доріжці.
Шлях перегородила густа черга юнаків і дівчат. Яка дивна раптова мішанина. Тут негри і малайці, ескімоси і китайці, індуси і міднолиці патагонці. А втім, нічого дивного нема: вся планета боліє серцем за свого сипа.
Зоря хоче щось запитати останніх в черзі, але їй суворо показує на губи високий кучерявий негр, а потім – на споруду Інституту. Там над входом пломеніють слова:
ПОВНА ТИША. В НЕБЕЗПЕЦІ СЕРЦЕ!
Їй показали на останнє місце, дружньо кивнули – ставай!
Як? Ждати, як всі інші? Ждати, коли залишилось менше двох годин? Ні, так не можна. Вона не може ждати.
Зоря рішуче протиснулася крізь чергу психодонорів, перескочила через ряди квітів за межі доріжки і, не зважаючи на відчайдушні жести людей у білих халатах – певно, працівників Інституту, – побігла до входу.
Ось колонада. Вхід. її хоче затримати хтось. Вона навіть не дивиться на нього. Далі, далі, до Суона. Вона чула про нього, що він читає душу. Хай прочитає її душу. Він зрозуміє, чому вона тут.
Зоря біжить, задихавшись, коридорами. М’які килими скрадають шум кроків. Горять на стінах світляні спалахи. Вони попереджають:
СЕРЦЕ В НЕБЕЗПЕЦІ!
«Я врятую тебе, Серце! Я вже зовсім поряд!»
За нею поспішають кілька людей у білих халатах. Вони махають руками, вони хочуть затримати її. Ще, чого доброго, – вважають її за божевільну!?
Відчиняються двері. Одні, другі. Спалахують тривожні сигнали. Перед нею виростає якась постать. На плече лягає тверда, владна рука.
Зоря піднімає лице вгору. На неї дивляться темні пронизливі очі. Вони допитливо заглядають в саму душу. Золотиться м’яка борідка, здригаються вуста незнайомця, промені біжать в усі боки від очей.
Який він рідний, знайомий! Це, безумовно, Суон. Серце калатає сильно і впевнено. Тепер все буде гаразд.
– Я поспішала, – шепоче вона. – Я була на Місяці… Я почула біль серця…
Суон сяє прихованою внутрішньою радістю. Він робить застережливий жест працівникам, які здивовано з’юрмились навколо, веде її з собою.
Все наче у сні. Апарати, непорушні, як привиди, люди в халатах.
Де вона? Що з нею? Чи вони покажуть його?
Ні. її ставлять в якусь нішу, роздягають до пояса. Вона соромливо щулиться, прикриває долонями ледве помітні груди.
Спалахує матовий екран. На ньому біжить світловий зиґзаґ. Він слабий, повільний, інертний. Він згасає, знову виникає, знову згасає, ніби вогник маленької свічки серед урагану.
Та поряд з’являється інший зиґзаґ. Він пульсує впевнено і сильно. Його амплітуда займає весь екран. Він наближається до того, слабого, зливається з ним, і ось уже нема двох – є один-єдиний голубий струмінь. Він злився, як один потік, і ніхто не відрізнить, не скаже, де імпульс одного серця, а де іншого.
Зоря нічого не розуміє, але душа в неї співає, торжествує, чуттєзнання підказує: вона не помилилася! Вона вчасно прийшла!
Жвавий рух за екраном, приглушений шепіт:
– «Космічна половина»!
І владний голос Суона:
– Приготуйте Ясноцвіта до експерименту!
А потім вона стояла перед ним – маленька, худенька, напівдівчина, напівквітка – і дивилася в очі Суону – знаменитому на всій планеті вченому. Він не соромився того, що в його очах тремтять сльози. Він любовно оглядав її, ніби чудо, і вуста його ронили сердечні слова:
– Ти вчасно прилетіла, Зоре. Ми врятуємо його!
Битва з чорним серцемЇї вели мимо лабораторій. Вона втомлено оглядалась, здивовано відзначала, що в Інституті зовсім мало апаратів і машин. І ніби порожньо. Тільки кольори приміщень дуже гармонійних тонів заколисуючі, ласкаві.
Миготіли інтригуючі написи:
ПЕРЕДАЧА ДУМКИ
ЗАПИСИ МИНУЛОГО
ПЕРЕДБАЧЕННЯ ГРЯДУЩОГО
ФІЗІОЛОГІЯ СЕРЦЯ
ЕНЕРГЕТИЧНИЙ АСПЕКТ СЕРЦЯ
Вона нічого не розуміла, тільки відчувала, що потрапила в якийсь казковий, незвичайний світ. Вона знала, що попереду буде щось велике і відповідальне і що їй належить виправдати віру цих чудових людей і перш за все свою власну віру.
Її поклали на м’яке ліжко в блакитній кімнаті. До грудей приклали щось еластичне. Воно охопило її тісними обіймами, зігріло. Суон прикрив її тонкою ковдрою, прошепотів:
– Заплющ очі. Повний спокій фізично. Всі думки – до нього. До того, хто на грані смерті. Пошли йому серце своє, всю енергію його. Ти боєць. Твоє серце – щит. Так зробив він, захистивши Учителя. Так зробиш і ти, захищаючи його.
І ось вона па самоті.
Пливуть голубі хвилі, заколисують.
Ні, спати не можна. Вона на сторожі, вона не повинна допустити ворога до друга.
А втома склеплює повіки, свинцем навалюється на зморений організм, намагається зігнути напівдитячу волю.
Страшним зусиллям Зоря роздирає повіки, дивиться на стелю. Голубий колір кімнати починає мінятися. Він уже зелений. О, вже не зелений, а бузковий. Потім фіолетовий. А тепер вже зовсім чорний. Чому так чорно, страшно? А, зрозуміло! Там іде бій, бій між життям і смертю.
З пітьми з’являється багрова пульсуюча квітка. Вона охоплює поступово всю кімнату. Колір її тривожний, зловісний. Повзуть тіні, мерехтять.
І ось вже нема кімнати.
Навколо гори. На обрії білосніжні вершини. Над ними хмари. Хмари навколо. Вони мчать під поривами ураганного вітру, вони то оточують Зорю непроникним саваном, в якому важко дихати, то знову розходяться.
Свистить пронизливий вітер. Холодно.
Зоря стоїть на скелястому виступі. Перед нею прірва. Там глухо шумить невидимий водоспад, там клубочиться отруйний задушливий туман.
Чому вона тут стоїть?
А ось чому! За нею печера.
Вона озирається. Заглядає в печеру.
Там горить вогник. Слабенький, ледь помітний вогник.
В його променях – обличчя. Юнацьке ніжне обличчя. Видно воскові запалі щоки, гострий ніс, заплющені повіки.
Вона – на сторожі. Вона знає, що грізна небезпека загрожує йому. Той вогник – єдина надія. Не треба дати йому згаснути.
Повзуть хмари. Клубочаться криваві тумани внизу.
І ось Зоря бачить небезпеку. Вона насторожується.
З прірви повзе страховище. Вона знає добре його. Це вічний ворог людей, старий, мільйошюлітній ворог.
Це – Чорне Серце. Скільки людей воно згубило, скільки принесло горя і сліз, зрад і розпусти, братовбивства і воєн.
А тепер Чорне Серце хоче знищити друга. Ні, не допустить цього Зоря!
Чорне Серце наближається. Безшумно пересувається воно, чіпляючись за виступи скель. Зоря ясно бачить його обриси.
Воно велике – не менше метра в діаметрі, схоже па павука. Навколо слизького чорно-сірого тулуба – безліч рухливих ніжок-щупалець.
Чорне Серце помітило воїна. Воно люто зашипіло, блиснули червоним вогнем його очі, наїжачились віялом щупальці-ноги.
Воно готується до битви! Що ж, Зоря не боїться битви!
Поглядом не допускає вона страховище до печери. Чорне Серце боїться ясного погляду Білого Серця. Промені, голубі промені сяють з очей дівчини, обпікають брудний тулуб потвори. Вона корчиться, метається над прірвою. Ось Чорне Серце ховається за каменем. Невже втекло?
Зоря знеможено перепочиває. Вона відчуває, як багато енергії вийшло з неї, щоб відбити перший напад.
Але треба стояти на чатах. Чорне Серце дуже хитре. Воно так не одступить!
Щось повзе з-за каменя. Темна тінь. Ну, звичайно, це знову воно! Чорне Серце розпласталося, припало до землі, хоче проповзти до печери непомітно, щоб погасити вогонь.
Зоря грізно поспішає назустріч, ллє на потвору весь пломінь дівочого серця. Оскаженіло відскакує страховище, падає в прірву. Перемога! Перемога!
Зоря підбігає до прірви, заглядає в зловісну глибину.
Вона бачить, що Чорне Серце розбилося об гостре каміння, розбризкалось отруйними краплями і плямами по багрових скелях. Але одне щупальце зачепилось недалеко від виступу, де стоїть Зоря. Та нога швидко росте, роздувається. Виростає новий тулуб, ворушаться страхітливі щупальця. Воно вміє розмножуватись з найменшої частки! О, який страшний ворог!
Нове Чорне Серце поспішає вгору, знову люто пробивається до печери. І тоді Зоря, переборовши огиду, сильним ударом ноги спихає його в прірву. Знову зачепились уламки щупальця за виступ, але дівчина рішуче розтоптує їх і очищає скелю від найменших залишків Чорного Серця.
Ураган змовкає. Наступає тиша.
Блакитним полум’ям спалахують гори. Хмари розходяться. Загорається вогонь у печері. І Зоря знає, що життя друга врятовано. Вже ніщо не загрожує йому.
На обрії сходить Сонце. Його промені запалюють над горами урочисті факели, а простір звучить хвалою на честь великої перемоги Світла над Темрявою.
Зникають видіння. Нема гір. Знову кімната, ліжко і вона сама.
Ні, не сама.
Розкриваються двері, і в них вривається торжествуючий вихор сердець і очей – сяючих, радісних, дружніх.
Попереду – Суон. Переможно майорить золотиста борода, голубим полум’ям горять очі.
– Він врятований, Зоре! – гримить голос Суона. – Тепер можна кричати. Він врятований! Хай живе Серце!
Зоря не може говорити. Вона плаче сльозами щастя. її обнімають чиїсь руки, цілують чиїсь теплі вуста. Вона чує тремтячі від хвилювання голоси, бачить блиск очей – синіх, чорних, сірих.
Горлиця, Космослав, Мирослава, Пломінь… Друзі Ясноцвіта… І вона – їхній друг. Завжди разом, завжди з ними. Вона щаслива, вона радісна. Звати її – Зоря.
– Ти справді Зоря, – ніжно шепоче Горлиця. – Ти розвіяла темряву смерті.
А потім до неї наблизилась висока струнка жіноча постать. Тонкі чутливі пальці охопили її личко, в ясні очі дівчини дивляться глибокі, материнські, всеосяжні, як безмежність, очі. Вони вливають в серце Зорі нову снагу, вони поять її невидимим нектаром.
– Велика Матір, – чує вона чийсь голос.
Велика Матір. Зірниця. Ось вона яка! Прекрасна, велична. Мати всіх, хто прагне в Космічну Безмежність. Покровителька всіх, хто йде на Подвиг.
Велика Матір пригортає Зорю до грудей, і дівчина чує стукіт ЇЇ великого серця, її милий голос:
– Ось вона – «половина» Ясноцвіта. Чуєш, Сонцезоре? Для чого шукати її. Вона сама прилетіла з Космосу до нього, як вогняний птах життя. Підеш, дитя моє, з ним у життя? Будеш його подругою?
– Куди завгодно, – знеможено заплющивши очі, щасливо прошепотіла Зоря. – На край Всесвіту… У Вічність…
Останній урокВже не самотній сидить юнак Ясноцвіт за столиком в аудиторії. Поряд – ніжне створіння, квітка, радість, чудо. Про неї можна сказати всі найкращі, найніжніші слова, які існують у словниках, у мовах Землі і далеких планет. Але й ті слова нічого не значать. Те, що діється в серці Ясноцвіта, – не передати словами.
Тільки промені очей ллються, ллються без упину, пестячи золоту голівку дівчини, її тендітне личко, її чутливі руки.
Рожеві пальці Зорі ледь помітно ворушаться, здригаються. Вона, певно, відчуває його погляд, бо щока дівчини паленіє, вії тріпотять і опускаються вниз.
Ясноцвіт зітхає на повні груди. Йому ніби не вистачає повітря. Звідки це? Чому?
Що воно – сильне, непереможне, ураганне, раптове і прекрасне, ждане і неймовірне? З яких космічних глибин прилетів Птах Радості, чим Ясноцвіт заслужив цю зустріч?
Відповіді нема. Та її й не потрібно.
Вони завжди були разом. Тільки не бачили, не чули звичайними почуттями. А серцем – єдналися в найкращих мріях, устремліннях, бажаннях. А зустрілися тоді, коли грізна рука темряви замахнулася на рідне серце. Так було б і тоді, якби Зоря стояла над прірвою. І він, Ясноцвіт, ринувся б їй на поміч крізь бурі і грози, крізь космічну глибінь і перешкоди.
Юнак помічає погляд Учителя, звернений до нього.
Сонцезір жартівливо, ледь помітно хитає головою. І Ясноцвіт розуміє Учителя. Занадто захопився він власним щастям і забув, що іде урок. Останній урок.
Рік минув з того часу, як Зоря прилетіла з Місяця, щоб врятувати невідомого коханого. І більше не розлучалася з ним, з його друзями. Ввійшла в групу майбутніх космічних мандрівників як невід’ємна клітина. І ось незабаром – розлука. Розлука з усталеними, звичними обставинами, людьми. І хвилюючий новий шлях. Ніхто не знає про нього. Ніхто не знає, куди проляже шлях восьми учнів. Але на тому шляху буде разом з Ясноцвітом вона – єдина, невіддільна, кохана.
Зусиллям волі Ясноцвіт виринає з хвилі щастя, прислухається до заключних слів любого Учителя. Сонцезір сумовито і зосереджено, задумливо і натхненно говорить:
– Майже нічого нового я не сказав вам. Лише повторив давно відоме, звичне. Але мені б не хотілося, щоб ви звикали до величного і таємничого. Бо це стане смертю духу і розуму, який росте, розвивається лише наявністю вічної таємниці.
Не міряйте навколишнє усталеними мірками. Не переносьте на Безмежність свої обмежені погляди.
Все в Космосі в невпинному плині, зміні, еволюції. Все – в неповторності.
Наші предки дуже полюбляли догму, інерцію думки. Саме тому Знання просувалося вперед з труднощами і боротьбою, яка часто не виправдовувала жертв. А нині нема перепон ураганному розвитку Розуму. Але треба боротися з найсильнішим ворогом прогресу – егоїзмом і пасивністю, інерцією, бажанням зупинки і відпочинку. Хто переможе цих ворогів – для того шлях у Безмежність відкритий.
Не треба далеко заглядати. Наш Сонячний Світ, наша рідна система являє собою ілюстрацію справжньої невичерпності.
Корисно згадати еволюцію наших знань про цю єдину домівку. Скільки непорозумінь, помилок, дурниць. Хоча всі вони виправдані діалектичним ходом розвитку Великого Єдиного Знання.
Вважали, що життя може існувати лише на киснево-вуглецевій основі, а воно існує на безлічі інших основ.
Думали, що Космічна Еволюція грандіозних систем випадкова або, в крайньому разі, підлягає лише законам розвитку нижчих форм матерії. Тепер ми знаємо, що найважливішу роль у розвитку систем і життя в них грають розумні Істоти, як найвищий вияв Єдиної Субстанції Буття.
Ми рішуче переглянули свої погляди на Всесвіт. Ми шукаємо принципово нових шляхів у Безмежність. Ще недавно думали тільки про механічний рух, про субпроменеві швидкості фотонних, гравітаційних та інших ракет. Ми знаємо, що механічний рух – лише найгрубіший, первісний аспект всеосяжного Руху Матерії. Далекі цивілізації передають нам, що нема межі ні швидкості пересування у Всесвіті, ні глибині проникнення Розуму в надра Світобудови. На кожному етапі – свої методи, свої можливості, нові, глибші, ніж раніше.
Ми теж зійшли на такий новий ступінь. Нові енергії стукають у нашу свідомість, нові обрії встають перед Людиною. Те, що вчора і сьогодні годилось, завтра буде примітивним і навіть шкідливим. Те, що предки відстоювали як вічну і непорушну істину, сьогодні доводиться м’яко, але рішуче поставити в Музей Знання.
Так сталося з поглядом на Життя, який ще недавно був до смішного вузьким і примітивним.
Відкинувши геоцентричні погляди древніх, навіть вчені зберегли своєрідний геоцентризм у всіх інших галузях знання, особливо в астробіології. Більшість з наших попередників вважали, що життя у вищій розумній формі існує лише на Землі. Космічна Ера нещадно розвіяла помилкові твердження.
Ми дізналися, що життя на Землі – лише одна грань безмежного Кристала Життя, яке проявляється в найнесподіваніших поєднаннях. Так, вже тепер ми знаємо про високотемпературне життя на Меркурії, яке швидко розвивається в напрямку розумних істот. Ми маємо зв’язки з друзями з Венери, де цивілізація досягла гігантського рівня вже мільйони років тому. Те ж саме з життям на Юпітері, Урані й Нептуні, на деяких великих супутниках. Астрономічні знання про поверхневі умови па тих планетах і обмежені гіпотези про суть життя приводили до куцих уявлень. Та прийшли нові поняття про глибинність світів. І тепер ми не дивуємось тому, що жителі Венери, Юпітера та Урана живуть і діють у глибших вимірах, недосяжних для наших почуттів.
Ми ще не вміємо проникати в глибини багатьох вимірів. Наука Землі лише ступила на цей таємничий, хвилюючий поріг. Але вже видніються обрії – прекрасні, величні. На шляху до них чигають страшні небезпеки. Ми самі відчули і побачили це.
Сонцезір багатозначно і з любов’ю поглянув на Ясноцвіта. Посміхнувся ледь помітно кутиками вуст. А потім рішуче махнув рукою згори вниз, ніби розрубуючи щось:
– Але ніщо, ніякі небезпеки не втримають нас. Нема такої тьми, яка б не розступилася перед відважними серцями, озброєними Знанням і Любов’ю.
Саме для цього людство готує вас і багато ваших товаришів у інших школах Космоцентру. Ви – один з численних загонів піонерів Землі, які будуть мозком і руками людства, його совістю і серцем у далеких світах. Будьте нещадні до всього антиеволюційного, до всього у вас самих, що заважатиме Спільному Благу. Хто відсіче себе від Єдиного Організму Всесвіту, той уподобиться одірваному від дерева листку. Він неминуче загине і згниє.
І ще пам’ятайте. Великі завдання вимагають великих випробувань. Ждіть їх завжди. Щодня. Щогодини. Бо випробування – це боротьба зі Стихіями, при якій викрешуються іскри Істини. Чим сильніший, нестримніший рух уперед, тим сильніший опір середовища. Це стара як світ істина.
Будьте ж вічно новими, друзі мої. Будьте вічно радісними. Бо нема кінця Великій Дорозі, ім’я якій Безсмертя Розуму. А без радості, без любові на тій неосяжній дорозі не пройти.
Сонцезір замовк. Важко зітхнув.
Що діялося тепер у його серці, що проносилося в його свідомості – учні не знали. Вони лише відчували невидиме хвилювання Учителя, його дивну напругу.
Він зійшов з підвищення, підійшов до дверей. Зупинився. Ясним поглядом пробіг по обличчях вихованців своїх.
– Я залишаю вас. Будьте разом. Говоріть. Говоріть про майбутнє завдання ваше. Знайте, що нема кінця вашому шляху. Що б ви хотіли здійснити на ньому? Які завдання? Зазирніть найглибше. Я і Велика Матір слухатимемо вас на відстані. Знайте про це. І по вашому прагненню ми виберемо вам Іспит на Людину.
