Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 24 страниц)

– Для чого ви так? – поморщився Гримайло. – Могло бути простіше. Космонавти прилетіли на Землю. Аварія. Вони залишилися одні, без припасів, у чужому світі… Довелося пристосуватися до тутешнього життя. А потім розселення по планеті. От і ясно, чому мозок у наших предків великий при низькій культурі. Він залишився таким, яким був у перших прибульців…

– Я категорично проти! – рішуче заявив Сум. – Версія ваша, Таню, цікава, але вона антинаукова. Людина – дитя Землі. Вся вона – від нігтя до серця, від волосини до останньої кісточки – споріднена з тваринним царством нашої планети.

– А може, на інших планетах Сонця розвиток схожий на наш, – зауважив Малина. – І люди тому скидаються будовою на тварин Землі.

– Ні! Ми ж говорили вже, що зовнішня схожість може бути, а внутрішня – ніколи. Це неймовірно! Але зачекайте, ось вам ще одна загадка…

– Теж про людину? – поцікавилася Таня.

– Ні, – заперечив Сум. – Про рослини. Ви знаєте, що на Землі ростуть три основні типи рослин. Стародавні – папоротникові, що розмножуються спорами, відкритонасінні, тобто хвойні, і покритонасінні, або квіткові. Палеоботаніка відкрила, що еволюція у давні епохи йшла шляхом розвитку відкритонасінних і папоротникових. Але потім на Землі з’явилися квіткові, покритонасінні. Вони розповсюдилися по всій планеті, проникли в долини, на гори, в воду, в тундри, скрізь, де лише є місце, щоб приліпитися. За десяток мільйонів років вони завоювали Землю.

– А що тут дивного? – поцікавився Заграва.

– А те, що невідомо, звідки ж пішли квіткові, – гаряче відповів Сум. – Предки їх невідомі. Шляхи розвитку десятків тисяч видів квіток незрозумілі. Ви погляньте на квіти, на тисячі чудових, ароматних, чарівних рослин. Погляньте на кольори, на їхнє розташування, на смак, з яким створено квітку…

– Ви хочете сказати, що їх хтось створив? – єхидно запитав Шум.

– Так. Саме це я хочу сказати, – твердо сказав Семен Гордійо-вич. – Без припущення, що безліч квіткових виникло внаслідок гібридизації, неможливо пояснити нічого.

– Випадкова гібридизація! – знизав плечима Шум.

– Випадково може лише п’яний в яму залізти вночі, – розсердився Сум. – Ніяка теорія ймовірності не пояснить виникнення тисяч розмаїтих рослин з чудовими, несхожими одна на одну квітками. Ще Дарвін казав, що це – проклята загадка. Я особисто думаю, що квіткові рослини – позаземного походження. їх принесли на Землю з інших планет…

– Хто? – запитав Шум.

– Не знаю. У всякому разі, розумні істоти. Самі собою зерна і спори навряд чи перелетіли б. Або візьміть культурні рослини – пшеницю, гречку, кукурудзу. Звідки вони? Де їхні предки? Пшениця знайдена ще в так званих «свайних побудовах». її вирощували люди кам’яної доби. Кукурудза, за переказами майя, відома десятки тисяч років тому в Америці. Диких родичів цих рослин нема. То хто ж, коли посіяв їх на Землі?

– Давні народи, – несміливо озвався Носенко.

– Дурниці. Навіть наша селекційна наука неспроможна вивести культурні види рослин з диких. А те, що неосвічені племена могли стихійно виростити кукурудзу, пшеницю і гречку, – це, пробачте, безглуздя! Для таких подвигів потрібно знання, яке набагато перевищує наше!

– Гаразд, гаразд! – роздратовано сказав Шум. – Ви проти того, що людина іншопланетного походження. А разом з тим говорите, що наші предки не могли б виростити культурні злаки. Так що ж ви допускаєте? Звідки квіткові? Звідки злаки?

– Можливо, з Венери, – спокійно відповів Семен Гордійович. – Ви спостерігали, що листочки рослин спочатку білясті, червонуваті або жовтуваті? Ви думали, чому це так? Може бути, це явище атавізму. Якщо рослини жили на Венері, то там вони були білястого кольору, адже на ній температура вища, а коли їх перенесли на Землю, то вони потемніли, виробили інший колір, зелений, пристосований для інтенсивнішого поглинання радіації. Але на початку розвитку, весною, вони зберігають своє давнє забарвлення – венеріанське.

– Так хто ж все-таки приніс їх на Землю? – вперто повторив Шум. – Висловте вашу думку.

– Не знаю, – хитро засміявся Семен Гордійович. – Подумайте… Можу лише додати, що не тільки квіткові, а й всі інші наземні рослини – гості нашої Землі.

– Не морочте нас! – незадоволено скрикнув Носенко. – Що за жарти?

– Ніяких жартів. Жоден учений не скаже вам, як саме могли б водорості вийти на сушу. А головне, як вони стали тими рослинами, які ми бачимо? Нема нічого спільного між водоростями і наземними рослинами – я заявляю авторитетно. Отож думайте, думайте. Ми, як казав Ньютон, ще лише граємось на березі океану Пізнання… Ми тут обговорювали безліч думок, гіпотез. І знахідки, що свідчать про пришельців, і незрозумілі сни, і нез’ясовність високої організації мозку давніх рас, і, нарешті, таємничість походження квіткових рослин, навіть всіх культурних злаків. Єдиний висновок, який розрубує вузол протиріч, такий: сучасна людина не походить від пітекантропа і синантропа. Вона має ще старішого предка.

– Чудово! – потер долоні Малина. – Оце так!

– Зачекайте, не перебивайте, – махнув рукою біолог. – Біда в тому, що багато вчених пішли готовим шляхом. Створили теорію про походження людини, про її етапи розвитку, а потім почали підтягати до цієї теорії факти. Це порочний закон інерції мислення. Я думаю, що людина виникла набагато раніше, на десятки мільйонів років раніше, ніж пітекантроп, ніж сучасні мавпи. Пітекантроп, синантроп, неандерталець – це інша гілка еволюції, яка пізніше була знищена нашими предками. Може, снігова людина або різні тини лісових людей, про яких іноді згадують, – це і є останні залишки антропоїдів, потемків пітекантропа, які не встигли дійти до рівня розумної істоти.

– Цікаво, дуже цікаво! – озвався Гримайло. – Я збагнув, до чого ви хилите…

– Еге ж! Ми гадаємо, що паші предки – ось поруч з нами, а вони ховаються в імлі мільйонів років. Легенди, міфи, про які згадував Іван, є історичною луною тих грандіозних подій і катаклізмів. Материк Гондвана, материк Атлантида. Сотні цивілізацій, які досягали високого рівня і гинули. Про них розповідають десятки, сотні джерел. Платон у своєму «Тімеї» розповідає про останні дні великого острова Атлантиса, який загинув дванадцять тисяч років тому. Або відомий манускрипт Троано, що зберігається в Британському музеї, повідомляє – до речі, він написаний майя більше трьох тисяч років тому, – що «…країна глиняних горбів, земля Мю приречена. Після двох поштовхів острів зник за одну ніч, ґрунт колихався від вулканічних сил, які піднімали і опускали його в різних місцях, аж доки він не осів. Країна була зруйнована, вона не могла витримати жахливих конвульсій землі і поринула в океан, поглинувши 64 000 000 жителів. Це відбулося за 8600 років до написання цієї книги». Як бачите, перекази з різних країн сходяться. Безліч переказів про потопи, про катастрофи, про літаючих драконів, про войовничих, могутніх атлантів, грецькі міфи про битви богів і гігантів – це не вигадка, не домисел, а відгук, спогад про славне минуле далеких цивілізацій…

– А чим це довести? Де конкретні факти? – пролунало запитання.

Сум махнув рукою.

– Будуть і факти. Побудуємо підводні апарати, які відкопають товщу мулу над Атлантидою, над колишніми материками Тихого океану. Та сліпому ніякі факти не допоможуть. Йому потрібна резолюція. Вважати, що було ось так. І він повірить.

– Ну, це вже ви занадто, – образився Шум.

– Чому занадто? Повірити тоді, як доведено, – і невіглас повірить. Проникнути думкою в невідоме – ось завдання.

– А якщо помилка?

– Без помилок нема прогресу! Помилки – щаблі до істини. Не перебивайте мене, а то до ранку не скінчимо. Отже, резюмуємо: щоб пояснити ці різноманітні факти і звести їх докупи, треба визнати, що розумна людина – гомо сапієнс – виникла на Землі десятки мільйонів років тому. Може, навіть було кілька рас чи видів людей. І наші предки були не з вищих, а, скажімо, середні. Але це лише моє припущення. Розвивалася цивілізація, виникали держави, з’явилася наука, виникла техніка. Більш високий тип розумних істот, звичайно, впливав на розумові здібності інших рас. Минали віки. Зоряні кораблі полетіли до інших планет. Було привезено квіткові рослини з Венери або з іншої планети. Селекційна наука створила злаки – гречку, кукурудзу, пшеницю, – приручила багато свійських тварин. А потім – катастрофа…

– Яка? – не стрималась Маня. – Чому катастрофа?

– Вулканічна, – відповів Сум. – Геологічна. Все може бути. Головна раса зникла. Інші племена продовжували жити, використовуючи деякі надбання науки минулого. Я кажу про атлантів. Потім катастрофа Атлантиди. Залишки атлантичних племен переселяються в Африку, в Азію. Вони приносять з собою відгомін Далеких подій, злаки, залишки культури, науки, легенди і релігійні символи. А спогади про високу расу людей передаються, як факт існування богів. Адже вони літали над Землею, з’являлися серед нижчих народів у дивних вбраннях, вирощували чудесні рослини, квіти, показували події на відстані, так, як на екрані сучасного телевізора, воскрешали мертвих і виліковували хворих.

– Казка, – прогомонів, зітхнувши, Лисиця.

– Але ж чудова казка, – мрійливо озвався Корінь.

– Нам про всякі вигадки ніколи думати. Треба мислити сучасними категоріями!.. – сказав директор.

– Хто не здібний оцінити казку, легенду, той не багато створить і в сучасному, – насмішкувато озвався Гримайло. – Всі здобутки виростають з віковічної казки народів, з його мрії про чудове майбутнє царство щастя. А ми ту казку переводимо в план реальності…

– Господи! – раптом заволав директор. Він витріщився па хронометр і, хитаючи головою, примовляв: – Що ж це буде? Отака халепа! Що мені скажуть в області? До двох годин ночі пробазікали. Товариші! Ви мене без ножа ріжете! Товариші, розходьтеся спати!

– Підемо, нічого не станеться! – заспокоїв його Гримайло. – Зберемось завтра, друзі, чи то пак вже сьогодні. Суперечка ще не закінчилась.

Машина часу

Наступного дня, після вечері, знову спалахнула палка суперечка. Зібралися всі: і американці, і маленька Маня з мамою, і великий гурт слухачів з села та навколишніх берегів.

Першим почав Корінь, завжди мовчазний, скромний. Він говорив тихо, розважно, вдумливо:

– Ми слухали вчора гіпотези про минулі раси. Про їхню загибель. Цим пояснювали велику потенцію мозку у «відсталих» рас. Здається, я так зрозумів?

– Так, – відповів Сум.

– А чи не можна пояснити це інакше?

– Як же? – зацікавився біолог.

– Ми недавно говорили, що людство – це єдиний організм. Воно має безмежно розмаїті зв’язки. Ніщо не пропадає. Ні погане, ні добре. Воно асимілюється, воно впливає на розвиток людства взагалі. Людство висуває з себе геніїв як результат розвитку цілих груп, а геній, у свою чергу, впливає на розвиток цілого людства. Ось чому досягнення древнього єгиптянина могли впливати на розвиток мозку скіфа, а досягнення європейця – на розум вогняноземельця.

– Яким же чином? – знизав плечима Носенко.

– Індуктивно. Енергія думки, яку почали тепер вивчати, розповсюджується в просторі. Вона ж не пропадає. Вона може позитивно виливати на мозок, на мислення далекого індивіда. Ейнштейн думає над теорією відносності, а в Африці вже народжується дитина, мозок якої в потенції готовий сприйняти теорію відносності…

– Цікава думка! – сказав Сум. – Вона має раціональне зерно. Такий індукційний телепатичний вплив народів на інші народи, напевне, є. Але ж таке припущення не пояснює безлічі фактів. Залишки давньої культури, сліди пришельців з неба, походження квіткових… Та що ж ми знову будемо повертатися до вчорашнього?

– Ні, я не про те! – захищався Корінь. – У мене заперечення викликає ідея циклічності! Якщо цілий вид розумних істот жив па Землі мільйони років тому, досяг високого рівня, створив міжпланетні кораблі, то як він міг загинути? Звідси недалеко до думки, що і наша цивілізація може загинути?!

– Ні, це не так! – заперечив Сум. – Наша цивілізація розповсюдилася по всій планеті. Геологічні катастрофи неспроможні її знищити. А та, про яку ми говоримо, могла бути локальною, могла розвинутися на певному материку. А, зрештою, може, вона й не загинула?

– А куди ж поділася?

– Переселилася на іншу планету. Чому ви, товаришу Шум, усміхаєтесь? Ви звикли мислити одноденними масштабами. Пора призвичаїтись до космічних.

– Так його! – підхопив Гримайло. – А то в двадцять п’ять років у них собача старість наступає. Гірше за нас, стариків!

– Правильно! – ствердив Сум. – Слухайте ж далі. Ви знаєте, Що на Землі був тропічний клімат навіть на півночі. Мабуть, уся планета була своєрідною оранжереєю. А потім різкі зміни, похолодання, льодовики. Першим видам розумних істот, які виникли в умовах тропічного клімату, було дуже важко. Що їм залишалось робити? Або перебудовувати умови на Землі, або переселитися на іншу планету.

– Куди ж? – недовірливо запитав Носенко.

– Та хоча б на Венеру!

– Е, це вже гадання!

– Не гадання, а одне з припущень. А ви думайте, підказуйте щось інше.

– Нащо сперечатись, – примирливо сказав Гримайло, – скоро дізнаємось, хто правий! А тепер хотілося б поговорити про майбутнє нашої Землі, людства! Це ж дуже цікаво…

– Що ж цікавого? – авторитетно заявив Лисиця. – Ніякої таємниці нема. Наука підіймається все вище. Жити будемо все заможніше. Полетимо на далекі планети.

– А далі? – усміхнувся Гримайло.

– Тільки самогубство! – раптом цинічно сказав американець, вперше обзиваючись за весь вечір. – Що можна чекати від гомо сапієнс? Людина людині вовк! Ви говорили про минулі раси? Хай так, вони були! А де вони тепер? На дні океанів. Вони винаходили ядерні засоби, приводили їх у дію і пускали себе і ближніх своїх на дно. От що буде з людиною. Наша цивілізація не виняток!..

– Брехня, – сказав суворо Корінь. – Пробачте за грубий вираз, але це брехня. Не вірю я, що люди загублять себе і планету. Навіть думати не треба про це.

Над майданчиком полинув задоволений гомін. Гримайло хитро поглянув на американця.

– Ну що, ваша гіпотеза не дуже схвалюється?

– Подивимось, – впевнено заявив Нойс. – А не ми, то діти наші.

– Для чого ж діти! – загадково сказав Гримайло. – Може, й ми! Ви теж, містере Нойс!

– Що ви маєте на увазі? – здивувався американець.

Раптом сирена перебила палку суперечку. Понад верхів’ями дерев застрибав промінь фар. Лисиця схопився з крісла, кинувся до дверей.

– Хтось приїхав. Побіжу стрічати…

За хвилину він повернувся, подав Гримайлу білий прямокутник паперу.

– Телеграма вам. З Києва.

– Ану давайте, давайте, – захвилювався академік. – Я давно жду її. Не одпускайте листоношу. Я напишу відповідь.

Гримайло похапцем читав текст. Його похмуре обличчя усміхалося, густі брови піднялися. Здивовані слухачі ждали. Нарешті академік склав папірець, урочисто гукнув:

– Наша взяла!

– Що таке? – не стерпів Іван. – Що там у вас?

– Хвилинку. Одну хвилинку. Я напишу відповідь. Так. Так. Оце і все. Товаришу Лисиця. Віддайте. Щоб сьогодні ж послали.

– Буде зроблено! – Директор вислизнув у двері.

– А тепер, – оглянув академік веселими очима присутніх, – тепер можна розповісти про те, що я обіцяв. Ми тут сперечалися, відстоювали кожен своє. І це чудово, це правильно. Але єдиний суддя – час. Він нас несе до майбутнього, щоб показати торжество істини і загибель неістинного, консервативного, шкідливого. Але не всі можуть побачити плоди своїх рук! Час невблаганний. Його не скоротиш, не підженеш, не повернеш назад.

– До чого це ви ведете? – заінтриговано запитав Сум. – Що – нова суперечка про суть часу?

– Ні. А втім, і так, і не так! Ви будете вражені тим, що я скажу. Я і мої помічники… Це дуже милі молоді люди Стьопа і Надя. Я їх знав ще студентами… Тепер вони одружилися… Так от, наша група недавно завершила першу пробну машину часу. Не таку, як в Уелса, фантастичну, – а справжню.

Кілька секунд слухачі мовчали, вражені, здивовані. Нарешті Шум не витерпів. Одкашлявшись, він сказав:

– Пробачте, Трохиме Дадовичу, а те, що ви розповіли, не казочка?

– Не казочка, – весело заявив учений. – Більше того, я дав телеграму, щоб установку привезли завтра сюди. Стьопа і Надя теж приїдуть. Ми створили невелику, портативну машину часу. Енергію для неї дають акумулятори атмосферної енергії…

Присутні збуджено зашуміли. Американець завзято писав щось у свій блокнот. Гримайло, заглушаючи гомін, крикнув:

– Досі ми тільки сперечалися про різні факти, а тепер пересвідчимось, хто правий, а хто ні.

– А можна побачити, як житимуть люди в майбутньому? – запитав Корінь.

– Можна.

– І всі зможуть заглянути в майбутнє? – недовірливо озвався Носепко.

– Не всі. Кожен зокрема. А потім, повернувшись, мандрівник розкаже, що він бачив. Згода?

– Згода! – радісно защебетала дівчинка. – Я теж полечу в майбутнє!

– Полетиш, – ніжно сказав Гримайло. – Ти обов’язково полетиш.

– Дозвольте, – втрутився у розмову Шум. – Але ви не сказали, в чому ж суть подорожі в часі. Адже для присутніх це все… дуже неймовірно.

– Дуже просто, – серйозно відповів академік. – І дуже складно. Безумовно, що безпосередньо подорожувати всім тілом у майбутнє або минуле не можна. Закони розвитку матерії тісно зв’язані з часом. І нам не вискочити з його потоку, бо ми самі є тим потоком, його частиною.

– То як же? – запитав Малина.

– Я скажу. Подорож можна здійснити суб’єктивно. Наприклад, назад. Ми вже говорили, що ніщо не зникає. Кожна подія, навіть найменша, записана в пам’яті природи. Так, як звуки записані па плівці, на пластинці, на кристалі, в живій клітці. їх можна відновити, прочитати, якщо зуміти, звичайно.

– Звідки ж ви їх читаєте? – поцікавився Заграва.

– З простору, – спокійно сказав академік. – З вакууму. Ви знаєте, що вакуум – це не порожнеча, як думали раніше. Ще Дірак припускав, що вакуум – це суцільний матеріальний фон, або потенціал матеріальних часток. Сучасна наука йде далі. В просторі є безліч різних світів, таких і не таких, як наш, але по-різному орієнтованих у своїх координатах. Вони не заважають один одному, вони пронизують один одного, а тому невидимі для наших почуттів.

– Аж голова туманіє, – почувся голос із задніх рядів.

– Дивлячись, яка голова, – засміявся Гримайло. – Далі. Будь-яка подія, що вже пройшла, не зникає безслідно за законом збереження енергії, а занотовується па скрижалях природи. Ті скрижалі не лише проявлені частки, а невидимий фон Дірака, або фізичний вакуум. Як же прочитати ті записи, як розшифрувати їх? Це доступно тільки людині. В тілі людини, в її свідомості, в її інстинкті, інтуїції, в мозку, в кожній клітині заховано минуле, яке будувало її, вирощувало, формувало. Та ми вже про це говорили. Макрокосм і Мікрокосм – єдині. Людина – це Всесвіт у мініатюрі. Отже, потенціально в людині таїться вся Безконечність. Перед нами стояло завдання: зуміти прочитати цю Безконечність, або спробувати читати. Звичайно, все залежить від психіки піддослідного, від його прагнення. Хід процесу приблизно такий. Певний енергетичний промінь оббігає найглибші поверхи мозку людини, де заховані предковічні записи, збуджує їх, примушує, так би мовити, резонувати. Цей резонанс приводить у рух записи минулого в просторі або вакуумі, минуле оживає, і людина суб’єктивно переживає те, що вже давно минуло.

– І переживає реально? – недовірливо перепитав Шум.

– Абсолютно реально. Хіба вам не доводилося бачити яскравих снів, які пам’ятаєш потім все життя? Дещо з реального життя, навіть не дещо, а більшість, забуваєш, а сни – ні. Все залежить від енергії події, від того враження, яке переживає психіка. Далі. Оскільки кожен індивід зв’язаний з безліччю своїх предків, оскільки вони передавали йому через спадковий механізм свій досвід, то він, цей індивід, може пережити не лише своє минуле, а й минуле далеких поколінь!

– Колего! – зворушено сказав Сум. – Це епохальне відкриття. Дозвольте вам потиснути руку.

Слухачі щирими оплесками підтримали його слова. Академік підняв руки, ніби захищаючись.

– Друзі, не треба! Це не зовсім точно. Не лише я творив установку часу, а все людство. Ми ж стільки говорили, що все в світі взаємозв’язане. В машині часу з’єдналися мрії всіх людей. І не тільки людей Землі, а може, й далеких братів з інших планет, які дивляться на нас, співчувають нам, бажають нам щастя…

– Трохиме Дадовичу! – вибачливо озвався Заграва. – Ви нам сказали про минуле… Але майбутнє…

– Це правильно. Я не розповів, як же людина може мандрувати в майбутнє. В основному теж так. Суб’єктивно.

– Але ж запису майбутнього нема? – заперечив Шум.

– Нема! – підтвердив Гримайло. – Або майже нема.

– Що значить «майже»?

– Нема запису такого, як минулого. Дайте мені відповідь: в жолуді є запис майбутнього дуба, в зерні – запис колоса пшениці і всіх майбутніх колосів?

Шум промовчав.

– Мовчите? От бачите? Майбутній розвиток будь-якої рослини, тварини, явища, речі, події закладено в минулому, в сучасному стані попередніх явищ. Саме буття, розвиток – є не що інше, як розгортання програми, закладеної в світі, вияв потенційного в реальному. Отже, і наше майбутнє, майбутнє людини, країни, Землі, Всесвіту, – це все те, що має розвинутися з нас, що вже таїться, зріє в нас, у наших думах, помислах, у наших звичках, характері, в соціальних передумовах, коротше, в Космосі, який є нашою домівкою, нами самими. Всесвіт – це зерно. Майбутнє його – це ріст того зерна. Людина – це Всесвіт у мініатюрі, ми вже говорили. Отже, потенція її майбутнього, його зерно – це вона сама, її свідомість, її мозок, її глибинна суть, її свобода волі. Наша установка часу знову ж таки лише збуджує потенційну програму, записану в підсвідомості людини, посилює її, приводить у дію, змушує суб’єкта пережити те, що з ним буде в майбутньому або з його далекими нащадками…

– Ви ж говорили, що людина не зможе побувати там, де вона не житиме у майбутньому фізично! – озвався Шум.

– Вона побуває там суб’єктивно. Перед нею розгорнеться запис можливих майбутніх подій, запис, як я вже сказав, її власної свідомості, її мозку, її організму. Людина не буде пасивним спостерігачем грядущого, а відчує себе одним з тих далеких нащадків. Вона навіть забуде про себе, а відчує себе суб’єктивно одним з них. Глибина часу, в який проникне індивід, залежить від його свідомості, від прагнення в майбутнє, від імпульсу психічної енергії. Чим сильніший імпульс, тим ширше розів’ється програма, тим яснішим, грандіознішим здасться майбутнє.

Завтра надвечір мої асистенти привезуть установку. Ночі дискусій минули. Тепер почнуться ночі таємниць і небачених чудес…

Вже давно розійшлися слухачі. Відпочиваючі заснули. А Іван ішов попід шатами дрімучого лісу, знову й знову згадуючи грандіозні ідеї Гримайла, ідею про суть Майбутнього. Батько Майбутнього – закон Причинності, закон причин і наслідків.

Як це здорово! Людина, нація, людство само творить свою долю. Що посієш – те й пожнеш! Той, хто йде дорогою світла, вдосконалення, героїзму, дає чудові плоди для майбутнього.

Нероб, гультяй, розпусник, брехун, деспот не можуть посіяти добрих зерен, а лише насіння чортополоху.

Так, тільки так. Можна деякий час приховувати від ока людей свої виразки, негативні сторони життя, але від еволюції, від майбутнього не приховаєш.

Накопичення негативного не переросте в позитивне. І навпаки. Конденсація позитивного ніколи не залишиться в невідомості, де б вона не відбувалася: в душі людини, в гущі народу, в цілому світі, – вона не зникне, а дасть у сучасному чи майбутньому чудові плоди.

Іван зупинився на високому березі, відчув подих Дніпра, замріявся. Радісна думка буяла в душі, розпирала груди.

Треба брати долю в свої руки, творити її творчим трудом, чесністю, любов’ю, дружбою, незламним прагненням до великого братерства між людьми, між розумними істотами Всесвіту…