Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

В ефірі прозвучав її голос:

– У небезпеці життя людини. Викликаю Інститут Енергії Серця і Зірницю – Покровительку Вищих Шкіл.

Через кілька секунд на екрані з’явилася Зірниця. Вона тривожно дивилася на Сонцезора.

– Серце моє в смутку, – сказала вона. – Напевне, щось трапилося?

– Так.

– Експеримент?

– Так, Зірнице. Все йшло гаразд. З’явилася потвора, відома дослідникам під назвою «Чорний Змій». Вона метнула заряд в мене. Ясноцвіт захистив мене собою…

– Ясноцвіт! – зойкнула Зірниця. – Що з ним?

– Він непритомний. Боюся, параліч серця.

– Ти викликав Інститут Серця?

– Так.

– Негайно вилітай разом з Ясноцвітом. Не гайнуй жодної хвилини. Енергія Чорного Змія смертельна!..

Учні побігли до виходу. Космослав і Пломінь вже виводили з ангара портативний вертоліт, а дівчата несли легкі носилки, клали на них свого друга.

Велика Матір печально дивилася на їхні приготування, склавши чутливі тонкі руки на грудях, і ледве чутно промовляла:

– Сиротино моя! Дитя моє, Ясноцвіте… Що буде з тобою?

Блакитне полум’я

Надходив вечір. Сонце ховалося за гірські хребти. На дверях лабораторій згасали сині і червоні таблички з написами:

УВАГА! ЕКСПЕРИМЕНТ!

Розходилися нечисленні працівники – лаборанти, піддослідні. Інститут Енергії Серця припиняв роботу до ранку.

Керівник Інституту Суон, як завжди, йшов відпочивати. Він підіймався по пухнастому килиму па відкритий дах Інституту, лягав у шезлонг. Зоряне поле розстилалося перед ним неосяжним посівом, приймало до свого лона втомлений розум, неспокійну душу. Воно промовляло до Суона, навівало нові думки, вселяло незбориму віру в успіх великої справи.

Він лаштував невеликий телескоп, довго спостерігав за плином зоряної ріки. Вона струменіла в небесному фарватері – велично, неспішно. І здавалося, що від того потоку линуть акорди ледь чутної ритмічної музики.

Суон прислухався до неї, вловлював серцем божественний ритм.

Музика Сфер.

Вона справді існує. її може почути кожен, хто відкриє серце своє у Всесвіт, хто зіллється з ним у зоряних просторах. Та музика – вічна пульсація Космосу, ритм Вселенського Життя, якому нема ні кінця, ні початку.

Ритм і велика єдність – у всьому. Суон дивиться на далекі пасма галактик, на їх завихрені спіралі. Які вони схожі на Серце, далекі світи. Справді, чи не нагадує грандіозну пульсацію Серця пульсація Мегасистеми? Адже давно вже вчені помітили розбігання галактик. І чим далі – тим швидше. Логіка підказувала, що повинен бути й зворотний процес. І наступні дослідження підтвердили це. Ритм пульсації був єдиний, універсальний у всій Безмежності.

Серце! Ти справді прообраз Космосу. Недаром у давнину казали: «Пізнай самого себе!» Шукай, як казали мудреці, ближче близького, нижче низького.

Пульсують зірки, галактики, атоми – все у вічній праці, у вічній зміні активності і спокою.

Суон заплющує очі. І йому здається, що незримі руки ніжної Матері несуть його серед осяйних космічних просторів, заколисують, вливають його снагу, його енергію, його розум у єдиний потік Безмежжя…

І ось уже нема його. Нема Суона. Є Всесвіт, і він – його невіддільна частина. Мчить, мчить розум мимо галактик, мимо грандіозних надсистем – і вони зливаються в єдині мерехтливі пасма. І згадується вченому давня-прадавня розмова з дідом. Тоді Суону було лише шістнадцять років, він навчався в університеті і приїхав до діда в гості.

Дід завідував гігантською селекційною станцією в Киргизії. Він розпитував онука про його успіхи в навчанні, полемізував з ним, висміюючи його прагнення до гіпертрофування великих наукових проблем. Про що вони тоді говорили? Ага, про Безсмертя. Дід тоді іронізував над Суоном. Ще й досі долинає з далекого минулого глухий, приємний, задумливий голос старого.

– Ти мрієш, сипку, про індивідуальне безсмертя, про вічність однієї і тієї ж особи? Це ж велика химера. Механізм у найпримітивнішому викладі. Вічне оновлення – ось закон Природи. Хіба цього не видно на кожному кроці? Я поставлю перед тобою кілька найпростіших запитань, а ти відповідай щиро, не хитруючи. Ти бажаєш безсмертя?

– Так, – не задумуючись, захоплено говорив Суон.

– Тоді скажи, чи є ще в тобі заздрість?

Суон, спантеличений таким запитанням, деякий час думав, а потім щиро відповів:

– Є, діду. Інколи проявляється.

– І не дивно. Так скажи мені, ти б хотів узяти в безсмертя заздрість?

– Ні! – палко заперечив Суон.

– А лють є?

– Інколи проявляється.

– Візьмеш її в Безсмертя?

– Ні.

– Лінощі візьмеш?

– Ні.

– Догматизм, консерватизм, забобони?

– Ні, ні, ні!

– От бачиш! А такі руки, як у тебе, такий ніс, рот, очі, хоч і досить непогані, – вів далі дід. ~ Невже ти бажаєш тягти в безконечність таку обмежену форму, не кажучи про те, що це в протиріччі з законом збереження енергії. Невже бажаєш увіковічити своє тіло, яке при своїй доцільності не являє собою ідеального утвору?

– Ні, не хочу! – говорив розгублено Суон. – Але я не збагну, до чого ти ведеш, діду?

– А до того, що все інше буде й так безсмертним. Все найкраще, що є в тобі, в мені, – буде жити. В твоїх дітях, у дітях інших людей, у квітах, у музиці, в красі Безмежжя, яке несе в своєму лоні всіх пас – всі видимі і невидимі проявлення. Куди нам, синку, подітися від нашої Матері Безмежності? Ми справді безсмертні. Одне лише запам’ятай: нам треба творити Красу, творити безперервно, щохвилини, кожним подихом, щоб бути достойними дітьми своєї Матері, щоб все більше і більше прикрашати свою безмежну домівку.

Суон розплющує очі. Голос діда відпливає у безвість, замовкає. Яке глибоке чуттєзнання було в старого. Хіба можна сказати, що він умер, хоч тіло його давно поховане в землі? Ні, і досі відчувається тепло його руки, полум’я його слів, ласка його великого серця.

Серце! Нема вищого поняття. Ще в юності збагнув це Суон. Ось чому він присвятив усе життя Серцю, його вивченню, його дивовижним грандіозним проблемам.

Як примітивно раніше розуміли роль серця. Хоч і берегли його, лікували, але зовсім ігнорували його центральне значення.

Насос! Компресор, щоб ганяти кров по організму. Яке приниження. З бога зробили грубого ідола.

Тільки в народі у примітивній формі пробивалося інколи розуміння значення Серця. «Серце віщує», «серце болить», «серце передчуває», «серце підказує». Так говорив народ, і тим визначив у геніальному прозрінні керівну роль Серця.

Справді, все навалили на мозок. Все приписали йому. Будь-які функції управління шукали в мозку. Навіть передачу на відстань енергії думки поклали на мозок. А розгадка була в Серці…

Суон похитав головою, згадавши, яку боротьбу довелося пережити науці, щоб вийти на вірний шлях. Рішучі докази на користь величезного значення Серця дали експерименти – тонкі, але на диво точні.

Були зроблені знімки у високочастотних полях, у інфра– та ультраспектрах, у спектрах принципово нових полів невідомих раніше енергій. Це було проривом у незнайомий світ.

Навіть енергетичне світіння показало, що Серце має центральне значення в організмі. Воно палало блакитним вогнем, воно було центром, що не лише виконував механічну роботу розподілювача крові, а й конденсував у могутній батареї гігантські запаси енергії.

Порівняли мозкові телепатичні імпульси, якими намагалися встановити зв’язок на відстані, з сердечними розрядами. Різниця була разючою.

Розповсюдження сердечних імпульсів не мало меж. Вони проникали крізь воду, крізь землю, для них не було матеріальної перепони. Почали розроблятися нові методи зв’язку на відстані. Вчені вже не ігнорували серця. Вони старанно вивчали безліч стародавніх переказів, спогадів, натяків, легенд, казок про Серце. Вони зрозуміли, що відкрили в Людині Безмежність…

Чому «серце підказує», а не мозок? Чому «серце стрепенулося», коли хлопець побачив кохану дівчину, а не, скажімо, «мозок затуманився»? Чому «серце впало», «серце промовляє», «серце веде» в бій, на подвиг, чому про черству людину кажуть «безсердечний» або про зрадника – «чорне серце»?

Так. Це тепер ні для кого не дивина. Всі знають, що проблеми Серця – проблеми Майбутнього. Якщо мозок – це, примітивно порівнюючи, кібермашина, то Серце, в його найменшому аспекті, генератор енергії, сонце організму, конденсат всього найкращого в людині або найгіршого. А скільки ще не вивченого в ньому, які неосяжні перспективи для армії майбутніх вчених?

Так, так. Не мозок свій вирвав Данко для людей, а серце. Не мозок Прометея клював орел Зевса, а серце. І воно – скромне, непомітне, працьовите, невтомне – мовчить, ховається в глибині, веде свою всеосяжну роботу, палає блакитним полум’ям, доки в ньому є хоч крихітка снаги.

Минала ніч. Згасли зорі. Подрімавши якусь годину перед світанком, Суон бадьоро встав з шезлонга, кілька разів глибоко вдихнув холодне повітря. З високогірних луків долинав аромат квітів, смолистий запах кедрів.

Швидко виринуло з-за гір Сонце. І Суону здалося, що все навколо – і вершини, і темно-сині ліси, і луки, всіяні міріадами росинок, – засміялося радісно, прокинулося, простягнуло невидимі руки назустріч своєму Серцю, співаючи йому урочистий гімн Любові.

Суон прилаштував фільтр, поглянув в окуляр телескопа. «Здрастуй, Сонце, – Серце нашої системи. Хіба ти куля газу, як кажуть сухарі-астрономи? Так можна і людину розкласти на атоми кисню і азоту, заліза й кремнію. Так можна і квітку троянди перетворити на хімічну формулу, музику Моцарта звести до коливання часток повітря. Ні, ні! Ти не плазма, не куля мертвої палаючої матерії! Ти яскраве, вогнисте Серце, вічно творче, невтомне, єдиносуще з нами, твоїми дітьми.

Справді, хіба можна нас відділити від тебе? Все – твоє. І краса квіток, і аромат плодів – твоя енергія, трансформована вічним Життям у чудові форми, запахи. І пломінь наших ламп, і політ наших апаратів – ракет чи автомашин, атомопланів чи гелікоптерів, тепло жіночої руки чи тріпотіння крилець метелика – все це твоя вічна, промениста, еволюційна енергія, прекрасне Сонце!

Будь благословенне, Серце нашого Світу! Я вітаю тебе, я радію тобі!»

Суон ще трохи посидів на даху, вбираючи всім єством своїм потоки живлючої енергії. Потім він зійшов униз. Тихими пустельними коридорами добрався до веранди і звідти – в ліс, який тісно примикав до споруди Інституту.

Маленькою стежиною Суон підійшов до високогірного озера. Роздягнувшись, обмився холодною водою.

Повертався назад урочистий, енергійний, сповнений новими силами, новими задумами.

Його спокійний настрій порушив якийсь побічний звук. Суон насторожився. Ніби гелікоптер? Чи йому здається?

Звук посилився, наблизився. Почувся топкий свист. Над деревами промайнуло щось блискуче, опустилося біля Інституту.

Так і є. Гелікоптер. Що ж трапилося? Може, якийсь вчений?

У грудях прокотилось відчуття тривоги. Ах, знову серце. Чому ти стривожене? Значить, щось погане. Нещастя…

Скоріше, Суоне! Скоріше!

Ось назустріч вибігла помічниця Суона – Сніжинка. Суону завжди весело, коли він дивиться на неї. Вона чорна як галка – чорні очі, чорне кучеряве волосся, чорні брови і вії, а ім’я прямо протилежне – Сніжинка. Дівчина пояснює, що вона змалку була біленькою і пухнастою. А життя внесло свої корективи.

Але чому вона така дивна? Певно, щось не гаразд! З оксамитних очей Сніжинки ллється смуток, вона здалека гукає:

– Суоне! Жодної хвилини не можна гаяти!

– Що трапилось?

– Молодий хлопець. З Школи номер сім. Експеримент. Нижчий вимір. Чорний Змій!

Сніжинка випалила все це одним подихом, але Суон все зрозумів. Його бліде обличчя поблідло ще дужче, ясні очі під навислими бровами потемніли.

– Що в нього вражене? – глухо запитав він, пориваючи за собою дівчину вперед, до Інституту.

– Серце. Параліч.

– Де він?

– В лабораторії. Я все приготувала. Асистенти чергують. Конденсована енергія є. Психодонори ждуть.

– Добре. Добре, Сніжинко. Ах, яка біда! Чорний Змій. Це майже безнадійно!

– Суоне! Сама Велика Матір прохала за нього!

– Не говори мені цього, – з болем сказав Суон, хутко підіймаючись по сходах. – Хіба життя кожного з наших сучасників не повинне бути врятоване будь-що?

До Суона підбігли дівчата-помічниці. Вони майже на ходу одягли його в білосніжний халат. Двері в лабораторію відчинилися. Над ними спалахнув вогняний напис:

УВАГА! ЕКСПЕРИМЕНТ!

А трохи нижче – попередження блакитними буквами:

ТИША І СПОКІЙ. СЕРЦЕ В НЕБЕЗПЕЦІ!

Суон одразу кинувся до операційного підвищення, блискавично оглянув оголену постать. Хлопчик! Ще зовсім хлопчик!

– Де енергоаналізи? – коротко запитав він.

Помічниця Сніжинка миттю ввімкнула демонстраційний екран. Згасло денне світло. На екрані попливли світляні зиґзаґи. Потім виникло гігантське пульсуюче серце. Воно було темно-синім, в окремих місцях його прорізували сліпучі блакитні цяточки. Сяйво навколо серця було слабким, тьмяним, промені його загиналися, в’яло тріпотіли в ефірі, ніби водорості за течією. А поміж ними ясно чорніла густа павутина, яка проникала глибоко всередину пульсуючої сфери.

– Занадто сильно вражено! – прошепотів Суон. – Занадто сильно. Як це сталося?

– Він захистив свого вчителя Сонцезора від Чорного Змія, – схвильовано сказала Сніжинка. – Сонцезір теж тут.

Тільки тепер Суон підвів голову і оглянув присутніх. Він побачив давно знайоме обличчя знаменитого Учителя і філософа, космонавта і видатного теоретика. Коротко кивнув. Погляд Сонцезора був тривожний і важкий.

– Чи є надія? – глухо запитав він.

– Надія є завжди, – відповів Суон. – І повинна бути завжди! Того, хто закриває серцем друга від смерті, будь-якою ціною треба повернути до життя. Ведіть психодонорів!

За кілька хвилин психодонори пройшли крізь установку, де аналізувалась їхня сердечна енергія. Порівнювались дані Ясноцвіта і тих, від кого треба було брати енергію. Після перевірки Суон спохмурнів.

– Не підходять. А час не жде. Його серце ось-ось зупиниться. Добу – не більше – підтримаємо. За цей час потрібно знайти нових донорів. Випадок виключний. Вражене все серце. Необхідна майже повна заміна. Допоможе лише абсолютно гармонійне серце. Те, що в нашому Інституті назвали «космічною половиною».

– Що ж робити? – розгублено прошепотіла Сніжинка. В її оксамитних очах заблищала сльоза.

– Рано ще плакати, дівчинко, – суворо сказав Сонцезір. Він якусь мить роздумував. Потім погляд його сягнув у невидиму даль, ніби обіймаючи собою всю Землю. – Ми забули, що існує людство. Я йду до Великої Матері. Ми звернемось до планети. Суоне, збережіть нашого сина скільки можна. Ми врятуємо його.

«Селеніт»

Вони йшли вузькою ущелиною поміж місячними горами.

Інколи зупинялись, дивилися навколо себе, в чорне небо, де сяяв тремтливим зеленкуватим промінням великий напівдиск Землі.

Розгублено переглядались. І знову йшли. Попереду йшов хлопець. Йому було вісімнадцять років. Він був сильний і сміливий. Жодного почуття страху не з’явилося на його обличчі. Недаремно ж він полетів сюди, на супутник Землі! А може, він тримався тому, що позаду йшла дівчина. Його подруга. Його помічниця по селенологічній роботі. їй всього п’ятнадцять років і сім місяців, а вона поводиться як доросла. Жодної скарги. Жодного натяку на втому. Горда, тільки інколи в її синіх, як земні озера, очах проглядає смуток і розгубленість. Чи то, може, здається? Дівчина зупинилася, покликала його.

– Добромире!

Хлопець обернувся, подивився на неї.

– Що тобі, Зоре?

– Я втомилася. Я хочу спочити.

– Не можна, Зоре, – благально сказав він. – У нас кисню залишилось на три години. Треба шукати, шукати, шукати.

– Не пропадемо, – вперто сказала вона. – Нас уже шукають. Ракетні вертольоти. А якщо ні – то локатори із Землі намацають. Я хочу спочити.

Добромир заглянув за скло її шолома. Личко Зорі, справді, було втомлене і зеленкувате. Напевне, їй важко, адже вона така маленька і мініатюрна.

Дівчина рішуче сіла на великий плескатий камінь, потім прилягла. Очі її склепилися. Добромир почув її бурмотіння:

– Отак заплющити очі – і здається, що ти вдома. Поряд нечутно ходить мама, муркоче кіт, і за вікном шелестить яблуня.

Хлопець сів поряд з нею. Мила, рідна. Яка вона хоробра. Навіть знаку не подає, що вони перед смертю. А в самої, напевне, коти шкребуть на душі.

Добромир поглянув на хронометр. Скільки вони ходили? Дванадцять годин. Чому вони заблукали? Яка необачність! Вийшли з селенологічної бази погуляти в легких костюмах, потрапили в ущелину. їх захопили розсипи барвистих самоцвітів. А потім зникли обриси станції. Чому так трапилося? Чому? Начальник станції Гайворон тепер вижене його з роботи! Вижене – це точно! її ні, вона молода ще і, крім того, не несе відповідальності. А втім, спочатку треба повернутися. Може, вони взагалі нікуди не повернуться. Отут і залишаться серед мертвих місячних скель. Вийде кисень, вичерпається енергія термозахисту – і все.

Добромир зусиллям волі відігнав неприємні думки. Геть, геть! Якщо і вмерти, то людиною, а не боягузом.

Він подивився на її тендітну постать у сріблистому скафандрі, тихо покликав:

– Зоре! Чуєш, Зоре?

– Чую, – прошепотіла вона.

– Може, підемо? – жалібно сказав він. – Час іде.

– Не хочеться, – зітхнула вона. – Все одно, нікуди не вийдеш. Спокійно будемо сидіти і ждати. Нас знайдуть, ось побачиш! Краще поглянь на зорі. Які вони прекрасні! Нема нічого прекраснішого від зоряного неба. Напевне, воно завжди було основою всього чудового: і поезії, і любові, і творчості, і прагнень до подвигу.

– А були такі люди, – зітхнувши, сказав Добромир, – що хотіли знищити цю красу.

– Що знищити? – не зрозуміла Зоря.

– Зірки. Зоряне небо.

– Нічого не розумію, – знизала дівчина плечима. Вона з цікавості аж підвелася на камені. – Розкажи, що ти маєш на увазі.

– Був такий проект, – почав пояснювати Добромир. – Здається, американського фізика. Тоді ще було таке розділення – американський, російський, французький. Як його прізвище – забув. Та це й не має значення. Тоді той проект прийняли серйозно, як науковий, і навіть обговорювали.

– Ну-ну, розповідай, – підохотила Зоря.

– Він, той фізик, запропонував таке. Оскільки Земля використовує тільки нікчемну долю сонячної енергії, здійснити проект, за яким можна було б захопити всю сонячну радіацію.

– Як?

– Пошматувати на клапті Юпітер і зробити з нього гігантську сферу, якою повністю прикрити Сонце, а разом з ним і три внутрішні планети – Меркурій, Венеру і Землю. Не пам’ятаю, чи про Марс говорилося, чи ні.

– Для чого це їм? – обурилася дівчина. – А потім, як же жителі Юпітера?

– Тоді думали, що там життя нема, – пояснив Добромир. – Але не в тому справа. Учений та його прихильники міркували так. На внутрішньому боці сфери можна буде розмістити більйони істот – значить, перенаселення не загрожуватиме Землі. Друге – вся енергія Сонця буде використана для потреб людей.

– Це якесь божевілля, – прошепотіла Зоря. – Навіть подумати страшно. Замкнути Сонце в якийсь ковпак!

– Ні, дивно те, що проект зовсім безграмотний науково, але він все ж обговорювався серйозно сотнями людей. По-перше, сфера з масою Юпітера була б неминуче розірвана гравітаційними силами і знову поступово об’єдналася б в певні скупчення. А якби навіть не розірвалась, то уявляєш, яке майбутнє ждало жителів такого ковпака? Весь внутрішній простір являв би собою замкнуту систему, яка дуже скоро наситилася б радіацією й плазмою до критичної межі й вибухнула б, як булька.

– Та ні, не в тому справа, – не вгавала дівчина, обурено розводячи руками. – Справа не в науковості, а в напрямку мислення. Це ж дуже погані люди. Вони не мали ніякого розуміння краси. Замкнути людей у космічний ящик, закрити від них зірки! Бр-р! Жахливо. Певно, вони були хворі.

– Тоді було багато таких «хворих», – додав Добромир. – З ядерної енергії робили бомбу, винаходились способи передачі енергії на відстань без дротів, а з цього робили «промені смерті», з дослідних ракет – бойові кораблі, з нових хімічних сполук – усякі отруйні гази.

Зоря знову прилягла, знеможено відкинула голову на камінь.

– Навіть вмерти краще під зорями, – тихо сказала вона. – Ось так. І полинути прямо до них, стати однією з них.

– Колись була така легенда, – сказав Добромир, – людина, вмерши, стає ангелом – звісно, хороша людина, – а потім її серце сяє, як зірка.

– Гарна легенда, – озвалася дівчина. – Я б хотіла, щоб вона була правдою.

– Ну, це забобони, – зверхньо заявив Добромир.

– Чому? – запитала вона.

– Як то чому? – розгубився він. – Легенда гарна, нічого не скажеш. Але ж стати зіркою – це не солідно.

– Ну для чого ж так прямолінійно, – докірливо сказала Зоря. – Я думала, що ти трохи поетичніший. Адже масштаби творчості зростають безконечно. Хіба не так?

– Ну так.

– У Безмежжі є такі могутні цивілізації, які вже не кораблі творять, не ракети, не картини чи симфонії, а цілі світи, планети, квіти на них, нову еволюцію, зірки.

– Ну так… так я згодний, – примирливо озвався Добромир.

– Бач, тобі обов’язково треба розжувати. Ти, мабуть, просто втомлений. Ляж і спочинь.

– Нема коли спочивати. Я вже втрачаю терпець. У нас кисню на дві години.

– Будеш метушитись – більше кисню витратиш, – повчально сказала Зоря. – Краще помовч, більше зекономиш.

Добромир прикусив язик. Звідки в неї така витримка? їй би керівником експедиції бути з таким характером. І буде – це точно!

Хлопець мовчки приліг поряд з нею, задивився й собі на зоряний океан, що оточував двох самотніх дітей Землі грандіозним феєрверком. Велично сяяли блакитно-білі зірки, тривожно миготіли червоні далекі гіганти, серпанком прикрашували вселенське чоло небес прозоро-блакитні туманності Галактики.

В серці Добромира зародився дивний спокій. Він поглянув на туманну кулю Землі. «Десь там, на темному боці її, спить мама і сестри. Вони й не гадають, що син їхній і брат лежить на холодній скелі Місяця і жде смерті. Смерті? Тьху, проклята! Чого ти знову страхаєш мене? Соромно. Навіть Зоря, дівчинка, тримається так мужньо, а мені. Мені! Що мені потрібно? Нічого. Коли навіть найгірше – хай так. Тільки одне не можна забути. Сказати кілька слів Зорі. Обов’язково. Давно хотів сказати їх, та не смів. Чому? Хто знає! А тепер необхідно. А як сказати? Де взяти сміливості? Як вона зустріне мої слова? Якби вона відповіла ласкавим поглядом, словом згоди, тоді б не було небезпеки, печать смерті щезла б з їхнього обрію. Сказати? Скажу. Скажу, що вона єдина моя. Що вона та, з якою йдуть разом крізь Вічність, що вона люба, неповторна».

Добромир поворушився, глянув на непорушну постать. Кашлянув. Вона мовчала, дивилася на кулю Землі.

«Сказати чи ні? Треба сказати. Залишилось півтори години. І кисню не буде. Треба сказати тепер».

– Зоре… Зоренько, – покликав хлопець ніжним голосом.

Вона раптом рвучко підвелася на руках, тривожно подивилася на хлопця. Ніби й не чувши його звертання, глухо сказала:

– Добромире! У мене болить серце.

– Серце? – не зрозумів він.

– Болить серце, – вперто повторила вона. – Так, ніби воно вмирає.

– Може, ти хвора? – стурбовано заметушився Добромир. – Може, кисень кінчається…

– Ні, – урвала його дівчина, не зводячи погляду із Землі. – Там якесь нещастя.

– Де?

– На Землі.

– Ну що ти кажеш, Зоре? – жалібно заперечив хлопець. – Там можуть бути досить часто нещастя, особливо на морі.

– Я не про те! – з болем сказала вона. – Там нещастя з рідним серцем. Мені здається, що це моє серце. Може, це… може, це моя половина… «Космічна половина»?

Серце у Добромира впало. Не встиг. Тепер пізно. Вона не визнає його своєю «половиною». Адже він не на Землі, а поруч з нею. Отже, у неї є хтось там, вона його знає.

Дівчина схопилася з каменя, простягнула руки у відчаї до Землі.

– Йому боляче – рідному серцю! Воно на грані смерті! Що робити? Друже, що робити?

Добромир одвернувся, подивився в темну прірву біля своїх ніг.

– Ми самі – на грані загибелі, – глухо сказав він. – І потім… потім, може, це просто твоя вигадка. Ніякого нещастя нема. Нещастя з нами.

– Але ж я відчуваю, – жалібно сказала вона.

– Колись такі явища називали забобонами.

Вона пильно поглянула на нього, помовчала. її глибокі очі сповнились печаллю.

– Тепер так не кажуть.

– Так, – згодився він неохоче. – Тепер так не кажуть.

На вершинах близьких гір сліпуче спалахнули іскри, яскраві промені метнулися по схилах скель.

– Сонце! – радісно скрикнув хлопець. – Сонце сходить!

Світило виринуло з-за гірської гряди раптово. Все навколо миттю змінилося. Темна прірва заблискотіла розсипами самоцвітів, чорно-сірі схили почали мінитися розмаїтими породами.

Добромир озирнувся в надії побачити якийсь рятунок, але, як і раніше, небо сяяло спокійними зірками, які не втрачали свого блиску поряд з величним Сонцем. Хлопець поглянув на свою супутницю. Вона вже заспокоїлась, хоч на щоках, за склом шолома, видно було сліди сліз.

«Просто реакція втомленого організму, – подумав Добромир. – Ніякого нещастя з «половиною» нема. Треба діяти, поки є кисень».

– Ходімо вперед, – сказав він. – Все-таки якась дія. Ми ж з тобою селенологи. Якщо закоцюбнемо від холоду, то хоч якісь знахідки залишимо або записи.

– Ходімо, – неохоче згодилася вона.

Вони знову рушили по вузькій ущелині. На одному з поворотів дівчина зупинилась, здивовано крикнула:

– Добромире! Глянь.

– Що таке?

– Печера. Вхід. Плити і арка.

Хлопець поглянув туди, куди показувала дівчина, і ахнув. Зовсім недалеко від них, нижче тієї скелі, де вони йшли, темнів глибокий грот. До нього вела широка дорога з гігантських трикутних плит, сам вхід був облямований брилами з гладеньких каменів.

– Мовби штучна споруда, – прошепотів Добромир. – Оце так знахідка! Невже селеніти?

– А може пришельці? – заперечила дівчина.

– У всякому разі, Гайворон нас розцілує за таке відкриття. Треба дослідити.

Вони кинулися вниз, перестрибуючи через тріщини. Ось він – вхід. Ось плити. Безумовно, штучні. Яка радість! Далі, далі. Сходи.

Добромир оглядається на дівчину, сяє радістю, вона теж усміхається йому. Забуто все: небезпека, смерть. Тайна, тайна кличе їх, вимагає розкриття.

Сходи ведуть вниз. Якісь статуї, колони, металеві машини.

Раптом попереду спалахнуло сяйво, з’явилася висока постать. Зоря і Добромир розгублено зупинилися.

– Селеніт! – сказала вона.

– Не селеніт, а селенолог, – іронічно пролунала відповідь. – Селенолог Коор. З третьої селенологічної станції. А хто такі ви? А-а, зачекайте! Чи не потерпілі? Вас уже весь Місяць розшукує.

– Ми, – розчаровано сказав Добромир. – Ми тільки що відкрили селенітську печеру.

– Що ж, – згодився Коор, підходячи до них, – хай буде так, хоч я її відкрив уже тиждень тому. Але не селенітська, а зовсім інша.

– Чия ж? – зацікавилася дівчина. – Пришельці?

– І так, і ні. Але що ж ми так, на ходу. Ходімо скоріше до мене. Тут є притулок. Запаси кисню. У вас же, мабуть, кисень закінчується!

– Ще майже на годину залишилося, – пояснив Добромир.

– На годину, а він стоїть! – обурився Коор. – Негайно вниз. Там я вам розповім таке, що отетерієте від несподіванки. А спочатку – кисень, їжа і спочинок. І повідомлення на базу. Будете мати на горіхи від Гайворона. Ну та нічого. Відкриття такі, що можна терпіти все, що завгодно. Вперед, мої друзі! Вас чекає велика тайна!