Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 24 страниц)

«Сини божі»

Лисиця виглядав у вікно кабінету, сердито бурчав:

– Не будинок відпочинку, а дискусійний клуб! Що вони – весь місяць будуть мозолити мені очі?

Головні «спорщики», як назвав їх Лисиця, вже сиділи в кріслах на веранді. Академік Гримайло, схилившись до Івана, задоволено бубонів:

– Одніс я вашу наречену вчора додому, коли назустріч мама…

– Яка мама?

– Та її ж мама Мані нашої. Сплеснула руками, кинулася до неї, питає, що таке. Кажу, не бійтесь. Ваша донька приймала участь у дискусії. Вона й бідкалася, і сміялася. Потім однесла її в хату спати. Ми ще трохи поговорили. І знаєте, хто вона – мама нашої дівчинки?

– Хто? – поцікавився Заграва.

– Майбутній астробіолог. Готується летіти на інші планети, щоб вивчати тамтешню флору і фауну…

– Правда?

– Що ж я – вигадуватиму? Та вона прийде сюди, обіцяла.

– Незабаром весь район збіжиться до нашого будинку відпочинку, – мовив весело Сум.

– Не завадило б, – сказав Гримайло. – І не лише в окремих місцях, а всюди треба відкрити дискусійні клуби. Щоб люди могли після роботи не тільки подивитися кіно чи п’єсу, а й посперечатися, подумати разом над різними проблемами, розвивати своє мислення…

Сум смикнув академіка за рукав піджака, показуючи на берег.

– Погляньте, хто прийшов.

Академік придивився, тихенько засміявся.

– Іване, ваша наречена. І не сама, а з мамою.

Заграва з цікавістю глянув у той бік, куди показував Гримайло. В сутінках він побачив маленьку постать Мані, а поряд з нею невисоку худеньку жінку в білій кофточці і темних вузьких штанях.

– Сюди, до мене, – загримів академік. – Маню, веди й маму сюди.

Донька і мама пробралися крізь юрбу слухачів до балюстради. Жінка ніяково поглядала навколо, вибачливо говорила глухим приємним голосом:

– Не витерпіла, дуже зацікавилась. Маня таке розповідала…

– Не пожалієте, – запевнив її академік. – Сідайте, будь ласка Не відмовляйтесь, це місце Мані. Поміститесь удвох. А це, знайомтесь, наречений вашої Мані, Іван Заграва…

Заграва невдоволено пересмикнув плечима.

– Що за жарти?

– Зовсім не жарти! – без тіні посмішки сказав Гримайло. – Правда, Маню?

– Не жарти, – підтвердила серйозно дівчинка. – Я буду ждати.

Її мама весело, беззвучно засміялася. Заграва, поглянувши на неї, теж розвеселився. Йому одразу сподобалась маленька худенька жінка з великими, темними очима, з плавними, стриманими рухами. Чимось сильним і незламним віяло від неї, щирим і сердечним.

– Таня Райдуга, – назвала вона себе, а Заграва, тиснучи мініатюрну руку, про себе думав: «Така полетить. Куди завгодно. Не лише на інші планети, а й до далеких зірок».

Тим часом Сум, вставши з крісла, оглянув притихлих слухачів і сказав:

– Про що ми вчора почали розмову?

– Про пришельців! – загули слухачі.

– Не забули, – схвально сказав Сум. – Що ж, тоді дамо слово нашому космонавту. Іване, починайте, люди ждуть… Ви обіцяли!

Нойс, який сидів з дружиною поряд з академіком, знову вихопив блокнот, ручку. У Заграви схвильовано забилося серце. Так було завжди, коли заходила розмова про таємні, заповітні явища і речі. Хлопець одкашлявся, вибачливо сказав:

– Я спеціально не займався цією проблемою. Буду говорити сумбурно. Це просто мої думки…

– Не треба передмов, – попередив жартома Сум. – Все одно суперечка буде…

– Гаразд. Я почну з одного запитання… Уявіть собі, що сто років тому отут, на березі Дніпра, або будь-де в іншому місці з неба раптом опускається дивний апарат, а з нього виходять невідомі істоти. І одягнені вони так, як, скажімо, наші космонавти. У голубих комбінезонах, шоломи на голові, дивні пристрої… Як би зустріли таких істот наші діди?

– Ого-го! – засміявся хтось. – Такий би молебень устругнули…

– От бачите, – сказав Іван, – ви правильно розумієте. Для чого я запитую про це? Тому що часто говорять не подумавши: якби пришельці були на Землі в минулі віки, історія відзначила б такі події. А я кажу: ні, не відзначила б. Чому? Тому що світогляд людства був забобонний і примітивний. Земля – млинець серед океану, небо – скляний чи кришталевий купол над головою, зірки – світильники, прибиті до сфери. За сферою – житло богів, ангелів. Отже, хто опускається з неба – той житель раю, син бога, ангел, божий вісник… Коротше кажучи, хто завгодно, тільки не людина, не звичайна істота. Уявлення про інші планети люди не мали, а звідси і таке сприйняття міжпланетних гостей.

– Я не згоден, – промовив Шум.

– Почалося, – потер задоволено долоні Малина. – Ананій поганяє свій немазаний віз.

– А ти мовчи, – огризнувся Ананій. – Так, я не згоден з вами.

– Чому?

– Тому що не всі були невігласами в передісторичні чи історичні часи. Ми знаємо, що тоді були вчені з високим мисленням. Були астрономи, інженери, математики. Вони відрізняли планети від зірок, навіть вираховували відстані до них. Вони вчили про атомістичну будову матерії. Наприклад, Арістарх Самоський. А великий вчений Піфагор вчив про те, що Сонце є центром нашого світу. Що Земля та інші планети бігають по орбітах навколо Сонця.

– Ну то й що? – гаряче заговорив Іван. – Ви кажете правду. Були такі вчені, були правильні погляди, окремі ідеї, які збігаються з нашими досягненнями. Але основна маса народу жила в темряві! Ми дізналися про погляди Арістарха Самоського і Піфагора тільки з давніх рукописів. А серед народу, та й не лише народу, а й серед вчених, панували примітивні ідеї геоцентричного світогляду. Більше того… Може, такі люди, як Піфагор або хтось інший, знали, хто такі пришельці з неба, але вони не могли передати свого знання людям. Ті просто не зрозуміли б їх. Хіба не так? Хіба погляди Ейнштейна про парадокси часу і простору не пробивали собі дороги упродовж півстоліття до умів учених, не кажучи вже про звичайних людей?

– Правильно, Іване, – зауважив Гримайло. – Гарно говорите.

Шум промовчав. А Заграва, розпалившись, говорив далі, і його гарячі слова линули над принишклою течією Дніпра:

– Отже, якщо перекази про пришельців залишилися, то їх треба шукати не в історичних рукописах, а в казках, у міфах, у релігійних легендах. Такі явища використовувались жерцями для своєї мети, вони передавалися з вуст в уста, обростали подробицями, ставали легендою, казкою. Згадайте наші казки, легенди… Літаючі дракони, що дихають полум’ям? Звідки вони? Де їх бачили наші предки, що складали казки?

– Ото дивина! – скептично озвався Шум. – Птахів бачили? Бачили! Блискавку бачили? Теж бачили. Сполучили разом такі явища, сплели в одне – вийшов дракон, що дихає полум’ям.

– Мудрець який! – сердито вигукнув Малина. – Чи ти вважаєш наших предків за дурників. Блискавиця є блискавиця, а птах – є птах. Щоб сполучити ці речі – треба, щоб між ними був органічний зв’язок. У казках ясно сказано: дракон, що виригає полум’я. Тобто, полум’я вилітає з його рота. Таке явище дуже схоже на ракету.

– Саме це я й хотів сказати, – підхопив Заграва.

– Так можна що завгодно довести, – пробурчав Шум.

– Пробачте, так можна й що завгодно заперечити, – втрутився Сум. – Давайте, вислухаємо нашого друга до кінця. Говоріть, Іване.

– Гаразд. Згадаймо міфи, – знову почав говорити Іван. – Звідки в них такі космічні мотиви? Битви гігантів, всесвітні катастрофи, дивні апарати, чудесні трансформації. Або в біблії. Літаючі хмари, літаючі диски, голос з неба, чудесне освітлення, кришталеві озера, в яких видно всякі події, небачені істоти в химерному вбранні. Ви знаєте, що наші предки мислили досить конкретно, описували те, що бачили. Коротше, абстракціоністів серед них не було.

– А хто знає? – пожартував Гримайло.

– У всякому разі, малюнки, які вони залишили, свідчать, що предки були реалістами. Так до чого я веду… Описи, які часто зустрічаються в легендах, міфах, в релігійних переказах, важко пояснити, якщо не визнати, що то є розповіді очевидців про пришельців з Космосу.

– Факти, факти, – вимагав Шум. – Ви нам процитуйте.

– Гаразд, процитуємо. Не турбуйтесь… А перед тим оглянемо ряд фактів, про які вже писали наші газети і журнали.

– І які засуджені вченими, – єхидно сказав Шум.

– Дивлячись, які факти, і дивлячись, які вчені, – перебив його Сум. – Не поспішайте поперед батька в пекло. Кожен факт можна трактувати як завгодно. Не треба прикладати свою мірку заздалегідь.

– Всім відомий факт – Баальбекська веранда, – вів далі Іван. – Що в ній дивного? Чому почали говорити про цей утвір? Тому, що веранда змурована з брил каменю вагою по кілька мільйонів кілограмів. Виникло запитання: для чого, коли збудували цей майданчик? Фундамент для якоїсь невідомої будівлі? Вибрик самодура-фараона? Ніхто не міг сказати нічого певного. Потім, як можна було перемістити «камінці» по кілька тисяч тонн від каменоломні і змурувати майданчик? Ми знаємо, що в давнину сучасних кранів не було, та й сучасні крани більше чотирьохсот тони, якщо я не помиляюсь, не підіймають.

– Рабів було досить, – сказав Шум.

– Голими руками навіть рабською силою такого не зробиш, – заперечив Іван. – Ось чому виникла думка, що Баальбекську веранду збудували могутні істоти – пришельці з Космосу.

– Для чого? – почулося запитання з темряви.

– Хто зна, для чого. Може, це був фундамент для якоїсь будівлі. Може, просто пам’ятник, знак перебування на чужій планеті. Можливо, під верандою сховано заповіт для майбутніх поколінь людей Землі.

– Натяжка, – презирливо заявив Шум.

– Не натяжка, а смілива мрія! – сказав Заграва. – У всякому разі, такі грандіозні будови були не під силу нашим предкам.

– Сумнівна думка! – раптом озвався Сум. – Дуже сумнівна.

– Чому? – розгубився Заграва.

– Тому що є гіпотези про високі давні цивілізації. Гондвана, Атлантида.

– Ще одна фантасмагорія, – не витримав Шум.

– І навіть не одна, – відрізав Сум. – Я хочу сказати, друже Іване, що Баальбекська веранда може бути залишком атлантичної культури.

– Хіба атланти мали технічні засоби для таких побудов?

– Стародавні перекази кажуть, що мали. Є згадки про те, що атланти знали секрет ядерної енергії, або якоїсь іншої, аналогічної ядерній.

– Знаєте що, – втрутився Гримайло. – Ви, колего, зачепили ще одну тему, дуже цікаву. Але зараз хай продовжує говорити Іван. Про пришельців. Чи згода, товариші?

– Згода! – дружно підхопили слухачі. Іван, розвівши руками, сказав:

– Як бачите, в мене вибивають ґрунт з-під ніг. Але байдуже. Ми будемо відзначати факти сумнівні й безсумнівні. Отже, Баальбекська веранда під сумнівом, як утвір пришельців. Йдемо далі. Ви всі знаєте про відкриття французького вченого Анрі Лоота в Центрі Сахари, в горах Джабарена?

– Не всі знають, – заявила Маня, заворушившись на колінах У матері.

– Ну раз не всі, – всміхнувся Заграва, – тоді я скажу кілька слів. Анрі Лоот у 1956 році відкрив у горах, про які я згадав, багато наскельних малюнків. Цілий музей. Тисячі різних мотивів. На тих скелях вчені відкрили цілий світ, світ, який існував десятки тисяч років тому. Там і сцени полювання, і постаті стародавніх негрів, їхніх жінок, зразки вбрання, побутові картинки, різні тварини – дикі і домашні. Все це виконано в цілком реалістичній манері. Ми недавно говорили, що предки малювали лише те, що бачили. Так от, нічого зайвого, ніяких домислів. І раптом – незвичайні постаті. Серед голих або напівголих негрів чи негритянок – істоти в суцільних важких вбраннях, із закритим обличчям, у шоломах, що прикріплені наглухо до вбрання.

– Бачили, – озвався хтось. – Публікувалося в журналах.

– Бачили? – зрадів Іван. – Тим краще. Такі істоти – «круглоголові», як назвав їх Анрі Лоот, – зустрічаються на багатьох малюнках. І всі вони схожі між собою в деталях. Отже, це не вигадка якогось художника, а реальний факт, відзначений очевидцями…

– Дурниці, – сказав Шум. – Серйозні вчені сміються з таких запевнень.

– Чому? – різко запитав Сум.

– Тому що малюнки, про які говорить Заграва, зображають африканських жерців. Навіть тепер у деяких племенах використовуються жерцями маски, дивне вбрання. От вам і космонавти!

– Поспішний висновок, – заперечив Сум. – По-перше, жерці не одягають суцільного вбрання на себе, такого, як зображено на малюнку, – до речі, на скелях Джабарена є малюнки жерців з масками; по-друге, на малюнку, про який каже Іван, ясно видно деталі шолома, його кріплення до скафандра, а по-третє, саме африканські жерці могли наслідувати пришельців з неба, надягаючи химерні маски, щоб бути схожими на них.

– А може, атланти, – озвався Малина. – У них, напевне, були водолази.

– Е, ні! – гаряче заперечив Іван. – Цього факту я не віддам атлантам. Є ще багато фактів з різних країн. Стовп у Делі, зроблений з хімічно чистого заліза восьмиметрової висоти. Неможливо, щоб його зробили прадавні індуси, які не мали ні індустрії сучасного типу, ні лабораторій.

– Це могли зробити атланти, – озвався Сум, – або інші племена високої культури. Вони мали близькі стосунки з Індією.

– Гаразд, – засміявся Іван. – Цей факт теж сумнівний. Ви його використайте для атлантів. Іду далі. В Андах, на великих висотах, є багато широченних майданчиків, викладених білим камінням у формі таємничих знаків, видимих лише з літака. Хто їх зробив, для чого? Або так звані «дороги інків», які ведуть під хмари і обриваються на вершинах гір? Куди вони вели? Або хто дав інкам справедливі закони, кольорову бавовну, кукурудзу? Майя розповідали, що до них приходили білолиці бородаті пришельці. Головний з них мав ім’я Кецалькоатль. На ньому було довге біле вбрання. Він дав багато мудрих законів, навчив майя вирощувати гігантську кукурудзу, кольорову бавовну. Потім пришельці повернулися додому. Вони обіцяли вернутися ще не раз. Відхід Кецалькоатля описується так: він попрямував до моря, почав там плакати і спалив сам себе. Його серце перетворилось на ранкову зірку.

– Дурниця якась, – сказав Шум.

– Не дурниця, – заперечив Гримайло. – Чудовий образ. Індіанці, які не знали, в чому справа, бачили, що «бог» прийшов на берег моря і зник, випарувався. А ми розуміємо, що там було не чудо, а, скажімо, старт корабля. Майя бачили вогонь, а потім пусте місце. Значить, Кецалькоатль спалив себе. Потім над морем засяяла Венера. Значить, «бог» перетворився на ранкову зірку. Дуже просто.

– А він полетів на Венеру, – почувся дзвінкий голосок Мані.

– Вустами дітей глаголить істина, – закінчив під схвальний шум слухачів Гримайло. – Далі, далі, Іване.

– А візьміть маловідомий факт – теж в Америці, в пустелі Атакама, – продовжував Заграва. – Один астроном відшукав гігантську карту зоряного неба, яка зроблена біля п’яти тисяч років тому.

– Що ж дивного? – знизав плечима Носенко. – В давнину прекрасно спостерігали зірки і планети.

– А ви не запитали, з чого зроблена карта! Кожна зірка позначена купою каміння. І займає вся та карта площу біля п’яти тисяч квадратних кілометрів.

– Ого! – почулося з краю веранди. – Нічого собі карта. Таку в школу не понесеш.

Слухачі засміялися. Іван переможно оглянув скептиків.

– Що скажете? Чи можна створити таку карту, не знаючи, по-перше, досконало астрономії, по-друге, не маючи літальних апаратів?

– М-да, – протягнув Гримайло. – Ви знаєте, я теж не чув про це. Треба буде перевірити, подумати.

– Ну та досить фактів, – підхопив Іван. – З того, що ми говорили, стає ясно, що на Землі пришельці були, і не один раз. Може, й не всі факти свідчать про ці події, але деякі з них незаперечні.

– Все це вилами по воді писано, – знову заявив Шум. – Якби вони прилітали на Землю, то, напевно, залишили б якісь сліди. Спеціально!

– Для кого? – запитав Заграва.

– Для майбутніх поколінь людей. Для пас, які могли б зрозуміти їх.

– Може, вони й залишали, тільки ті пам’ятки не збереглися. Геологічні зрушення, стихійні лиха – чого тільки не було на планеті!

– Е, ні! Вони б залишили вічний пам’ятник!

– Штучний супутник! – підхопив Малина.

– Правильно, – ствердив Шум. – Штучний супутник. Вони ж не дурніші за пас і збагнули б, куди помістити свою пам’ятку. Не на Землі, а саме в небі.

– Думка цікава, але суб’єктивна, – серйозно сказав Сум. – На неї можна дати кілька відповідей. Одна: космонавти не надавали ніякого значення тому, будуть майбутні люди знати про них чи ні.

– Ви поганої думки про них! – вигукнув Малина.

– Не поспішайте, – заперечив Сум. – Все можливо. На їхньому шляху, якщо вони з іншої зірки, могло бути так багато планет, що у них не вистачило б часу і засобів вішати скрізь супутники. Та й для чого? Це ж з вашої точки зору потрібно, а з їхньої, може, зовсім інакше. Ви гадаєте, що таке мислення, як у вас, найвище, а вони, може, вважають зовсім інакше.

– Не згоден! – заявив Шум.

– Підождіть, не перебивайте. Друга думка: вони не залишили супутника або іншого знаку тому, що збираються знову прилетіти до нас.

– Браво! – гукнув Малина. – Оце по-моєму.

– І нарешті третя думка, – вів далі Сум. – Пришельці були з нашої, з Сонячної системи. З Марса, або з Венери, або з інших планет. Отже, вони наші сусіди, і їм нема чого залишати якісь спеціальні знаки.

– Ну це вже занадто, – сказав Шум. – Якби така висока еволюція існувала поруч із Землею, то вона б спілкувалася з нами тісніше! Вони б не раз, не два прилітали сюди.

– А хто вам сказав, що вони не прилітали? Або що тепер не прилітають?

– А чому мовчать? Чому не зав’язують стосунків з людьми?

– Ви хочете неможливого, – сказав Сум. – Може, в них зовсім інша психіка, інші смаки, прагнення, мислення. Або, скажімо, вони бажають, щоб ми самі вирішували свої проблеми. І це найправильніше. Уявіть собі, що трапилося, коли б люди почали силою втручатися в еволюцію нижчих розумних істот на чужих планетах? Ми не знаємо законів того розвитку і могли б нашкодити. Хід розвитку будь-якого народу чи раси мусить бути внутрішньо виправданий, самостійний, органічний. Всяке насилля збоку, навіть з хорошими намірами, – перешкода свободі волі. Інша справа, коли ми самі прилетимо до них, підіймемось на космічний рівень свідомості. Тоді такий зв’язок буде корисним. Та що сперечатися – ждати зовсім не довго. Чи не так, Іване? Ви – ж космонавт.

– На Венеру і Марс років через сім полетимо, – згодився Заграва.

– От бачите. Саме життя підтвердить або відкине наші припущення… Друже Іване, як? Ви ще не закінчили?

– Факти – вже. Але дещо розповім ще. А слухачі наші не втомилися?

– Ні, ні! – залунали жваві вигуки. – Говоріть, скільки хочете.

– Чуєте? – засміявся Гримайло. – Резолюція одержана.

– Я розкажу вам свій сон, – почав Іван.

– Нам ще снів не вистачало, – пробурчав Шум.

– Не перебивайте, – сказав Заграва. – Ви ж не знаєте, про Що я розповім. Снився мені сон. Ніби я лечу на зорельоті. Стартували ми з якоїсь планети. Це була не Земля, я добре пам’ятаю. Навіть такого поняття – Земля – не було в моєму розумі. Внизу виникали і танули пасма хмар, планета видавалася блакитно-зеленкуватою кулею. А спереду темнів Космос, всіяний міріадами зірок і туманностей.

Рух корабля прискорювався. В ілюмінаторах пливли зірки. В серці було почуття якоїсь невідомої радості, величного завдання, яке стояло перед нами…

Нас було семеро в каюті. Я і ще шість космонавтів. Я дивився на обличчя своїх товаришів звично, я знав їх. Але тепер пригадую, що то не були люди Землі. То були люди іншого світу.

Спереду виростала в оптичному отворі нова зоряна система. Вона складалася з трьох зірок. Дві жовті і одна червона, дуже велика. Ми опустилися на якусь планету. Я вийшов на поверхню нового світу. Навколо спадали сутінки. Моторошна тиша панувала над червонястою пустелею. Недалеко від корабля чорніли у бузковій імлі низькі дерева з покорченими вітами. Ми були на незнайомій планеті.

Я дивився в небо. Серед прозорої хмарки мій погляд ловив зеленкувату зірку. Я знав, що то моя батьківщина, моє сонце. Серце тривожно і болісно билося.

Іван на хвилю замовк, потім оглянув присутніх невидющим поглядом і тихо додав:

– Оце і все… або майже все. Ви, мабуть, чекаєте, щоб я сказав, до чого все це?

– Еге ж. Саме так, – ущипливо озвався Шум.

– Скажу. Ми знаємо, що сновидіння – це небувалі комбінації бувалих вражень. Здається, є така класична формула. Чи не так, Семене Гордійовичу? – звернувся Заграва до Сума.

– Приблизно так, – охоче відповів біолог.

– Хай буде. Але звідки мій політ між зорями? Хіба я літав у Космосі коли-небудь?

– Еге-ге! – підскочив на місці Шум. – Він нас за дурників вважає. Космонавт тільки й думає про польоти, а питає, звідки такі сни. Кінофільми про Космос є? Є. Ви на літаках літали? Літали! В школі космонавтів учитесь? Точно. Що ще потрібно?

– Не гарячіться! – спокійно відповів Заграва. – Річ у тім, що сон цей мені приснився в дитинстві. Можу сказати, що він був такий яскравий, як дійсність. Після цього сну я дуже зацікавився фантастикою, а потім вирішив стати космонавтом. Це по-перше. По-друге, звідки такі точні, але не бачені мною в дійсності предмети і явища? Коли нам сняться асоціативні сни, де фігурують люди, машини, тварини, ріки, моря, птахи, все те, що ми звикли бачити, ми не дивуємось. Може приплестися що завгодно. І слон на колесах, і корова за письмовим столом, і власний похорон. Свідомість, мозок відклали у клітинах пам’яті все те, що людина бачила в житті, а потім воно відтворюється під час сну безконтрольно, в хаотичних снах. Але ж я бачив чужу планету, з якої стартував космічний корабель, не бачений мною на Землі. На тій планеті були інші обриси материків і океанів, а не такі, як зображені на глобусі. Зореліт був не такий, як тепер у нас або за кордоном – я знаю всі ці конструкції, – і не такий, як у книгах, на малюнках, а реальний: з люками, з системою шлюзів, з коридорами, з механізмами, з пультом управління, з неземними апаратами, з екіпажем не наших людей, які, проте, здавалися мені звичними і близькими. І ось у мене виникла думка: чи не переживали ми коли-небудь того, що сниться нам?

– Що ви хочете сказати? – запитав Шум.

– Одну хвилинку. Я скажу. Ще один приклад. Моя мати – звичайна сільська жінка. Вона ніколи не літала на літаку. І ось їй сниться, що вона летить над полем, над ріками, над морем. Звідки це?

– Хіба це дивина? – втрутився Гримайло. – Майже всі в дитинстві літають у снах.

– Правда, – загули присутні.

– Кажуть, то дитина росте, – осміхнувся Корінь.

– Справді, є таке повір’я, – сказав Іван. – Але звідки сни про політ у дітей, які ще не мають вражень польоту, не думають про це, в їхньому досвіді нема матеріалу для побудови такого сну? Може, ці враження залишилися нам від далеких предків. Від предків, які стрибали, літали, тікали від переслідування, падали в воду, вмирали і билися за життя. Ми ще не знаємо механізму спадковості. А жаль. Може, саме через нього, через цей механізм передається поколінням враження далеких предків. Все може бути…

– Я підтримую вас, – заявив Сум. – Ваша думка не суперечить науці. Навіть елементарні частки мають безконечно різноманітні зв’язки із Всесвітом, відбивають його в цих зв’язках. А що ж можна сказати про незвичайно складні, ще не вивчені біологічні молекули і клітини? А саме вони несуть дивовижний імпульс життя через океан часу, передаючи його новим і новим істотам. Ніщо не зникає. Це закон Всесвіту. Цілком можливо, що враження попередників можуть відтворюватися в нащадках…

– От я й хотів привести до цього, – радо підхопив Заграва.

– Гаразд, гаразд, – заскрипів Ананій Шум. – Згодимося з вами. Але відомо, що мавпи не літали в повітрі, наскільки я розбираюся в біології, рептилії також не вміли підкоряти зоряні простори…

– А може, ми походимо від літаючих мавп? – вигукнув Малина.

– Дурниці!

– Не сваріться, – сказав Іван. – Це не те, про що я хотів сказати. Багато з ???пас, і я особисто, бачать сни не про механічний політ. Наприклад, стоїш, напружуєш волю – і летиш. Без крил. Що за сила несе тебе – невідомо. Але знаєш, що вона в тобі. Ви розумієте, одне лише бажання, легенький поштовх – і летиш в повітрі.

– Наука передбачає такий політ у майбутньому, – заявив Труба. – Треба лиш розкрити суть гравітації.

– Але ж наші предки не знали такої суті, – усміхнувся Шум.

– Правильно, не знали, – згодився Заграва. – Реальне сучасне життя теж не дає матеріалу для таких сновидінь. Політ у літаку за відчуттями не відрізняється від поїздки в авто. А в сні – і відчуття невагомості, і плавні стрибки на сотні метрів, як на Місяці або на астероїді, наприклад, і фантастичний політ силою волі. Ні, друзі, власними враженнями всього не поясниш…

– Так звідки ж тоді подібні видіння у наших предків? – незадоволено озвався Ананій.

– Я маю на увазі жителів інших планет, – сказав Іван.

– Ха-ха-ха! – зареготав Шум. – Наш космонавт веде свій рід від зоряних пришельців!

– Не лише я, а багато людей, – заперечив Заграва. – Хіба не можна припустити, що багато тисячоліть тому на Землі були гості, як ми вже говорили. Деякий час вони жили на нашій планеті, може, навіть входили у близький зв’язок з нашими людьми. Може, вони залишили на Землі своє потомство…

– Е, ні! – похитав головою Сум. – Ось тут я повстану проти вас, Іване!

– Ого-го! – загоготів Малина. – Івана б’ють свої!

– Нічого не б’ють, – сказав Сум. – Ми шукаємо істини!

– Так чому ж ви заперечуєте? – здивувався Заграва.

– Дуже просто. Я категорично проти тієї думки, що між істотами різних планет можуть бути шлюби. Це лише у фантастів можливо.

– Так ви проти фантастики? – здивувався Заграва.

– Чому ж? – засміявся Сум. – Я люблю читати про таку любов, що долає навіть галактичні простори. Як у Єфремова. Пам’ятаєте? Мвен Мас закохується в красуню з Епсілон Тукана! Заради неї він хоче зруйнувати закони часу і простору. Здорово написано, хвилююче.

– Ви ж самі кажете, що це неможливо?

– Так то в дійсності. А то в мрії. Мрія – не фотографія дійсності, а творчість духу. Так повернемось до реальності. З точки зору науки – повторюю – шлюб між різними істотами неможливий. Зовнішні ознаки можуть збігатися. Скажімо, вертикальна постава, дві ноги й руки, двоє очей і так далі, але внутрішні органи не будуть однаковими. А найменші розбіжності зроблять неможливим запліднення… Е, та чого ви засумували, Іване?

– Я даремно розповідав про свій сон, – відповів Заграва.

– Швидко здаєтеся, – похитав головою Сум. – А я хотів розповісти ще деякі таємничі факти, схожі на ваші. Чи, може, не треба?

– Чого там не треба, – задоволено озвався Гримайло. – Розкажіть. Але я хотів дати інше тлумачення снам Заграви.

– Яке? – пожвавився хлопець.

– Ми ж недавно говорили, що ніщо не зникає. Кожна думка, кожен рух, кожне явище відбивається в навколишній природі, в частках, у речах, в електромагнітному, ядерному, гравітаційному полях, тобто в безмежному Всесвіті. І людина взаємодіє з тією живою безмежністю. На неї впливає і світло Сонця, і Місяця, і планет, і далеких зірок, і космічні промені, і погода, і настрій інших людей. Все, все має значення в житті людини. Тепер уявіть – але попереджаю, що це лише моє припущення, – уявіть, що на сусідній планеті або біля сусідньої зірки живуть розумні істоти. Вони літають між планетами, вони знають секрет антитяжіння і багато чудесних речей, до яких ми ще не додумалися. Енергія їхньої думки, творчості мчить у простір, долинає до нас. І цілком може бути, що ми несвідомо сприймаємо їхні враження. Ось чому сняться такі сни, про які ви, Іване, говорили!

– А що ж, – схвильовано заявив Заграва, – це чудова думка. Я не проти!

– Та ви не проти, я знаю, – засміявся академік. – А як інші?

– То виходить, що кожна наша думка несе матеріальний імпульс? – недовірливо запитав Носенко.

– Безумовно! – ствердив Гримайло. – В світі нема нічого нематеріального.

– І така енергія думки може спричинити або лихо, або добро? – допитувався філософ.

– Ну, а як же? – здивувався Гримайло. – Це ж ази діалектики. Руїнницька енергія не може бути творчою, аж доки її не перебореш. Але зачекайте, ми знову заскочили вбік. Колего Сум, ви хотіли щось розповісти?

– Так. Знову про пришельців. Точніше, деякі факти на користь тієї думки, що ЇЇ відстоює Іван.

– Дозвольте мені, – вихопилось у Тані Райдуги. Вона схвильовано і винувато позирнула на біолога. – Пробачте, що я перебиваю, боюсь забути!

– Говоріть, говоріть. Кажуть, що ви астробіолог, цікаво, що ви там придумали.

– Нічого я не придумала. Ця думка виникла давно, але ми часто в студентських суперечках обговорювали її. Вже давно помічено, що існуюча гіпотеза походження людини не збігається з реальними даними. Пітекантроп, який нібито жив мільйон або вісімсот тисяч років тому, потім синантроп, неандерталець, кроманьйонська людина і, нарешті, сучасний тип. Кроманьйонська людина і сучасна – ідентичні. В них однаковий тип, розмір черепа, вага мозку. І тут виникає сумнів…

– Який же сумнів? – жваво запитав Сум.

– Чи могла б первісна мавполюдина за півмільйона років розвинутись до сучасного типу?

– Півмільйона – це ж багато, мамусю, – серйозно сказала Маня.

Слухачі засміялися. Сум натиснув пальцем на кирпатий ніс дівчинки, жартівливо відповів:

– Півмільйона – не дуже багато для розвитку розумної людини. Ну, ну, так говоріть далі.

– Ми знаємо, що мозок як фізичний орган свідомості росте і розвивається залежно від суспільних відносин людей, від рівня пізнання світу…

– Правильно.

– А раз правильно, то звідки у кроманьйонської людини сучасний розмір мозку? Нащо далеко ходити. Візьмемо так звані дикі племена, що були відкриті європейцями в минулих віках. Вогняноземельці, тасманійці, австралійські туземці, полінезійці, деякі африканські племена. Сучасна історія залишає всі ці племена поза високими цивілізаціями. То звідки ж у них така вага мозку, як і в європейців?

– До чого ж ви ведете? – нетерпляче перебив Сум.

– А до того, що сучасний погляд на історію людства незадовільний. Звідки у негрів, таїтян, американських індіанців, у всіх народів, які не проходили, як каже наша історія, циклів цивілізації, звідки в них здібність до абстрактного мислення, до сучасного пізнання? Адже природа нічого не дає наперед. Якщо вони, відсталі племена, не займалися диференціальним та інтегральним обчисленням, не вивчали високих наук, то чому їхній мозок готовий сприймати такі премудрості? Ми знаємо, що в них були лише стріли, списи, вогнище і примітивні будівлі.

– А в минулому? – гукнув Малина. – В минулому могло бути інакше!

– Отож я й кажу, – підхопила Таня Райдуга, – що минуле покрите мороком. Якщо розвиток людства йшов так, як ми гадаємо, то незрозуміло, звідки сучасний мозок у кроманьйонських людей? На чому вони його виростили, на яких досягненнях? І ось виникає думка: або колись на Землі існували високі раси, про які ми нічого не знаємо, або люди походять від істот чужих планет…

– Ха-ха! – засміявся Шум. – Ми – нащадки бандитів з іншої планети. Наші предки в чомусь провинилися і їх викинули на Землю, серед диких звірів. Живіть і розплоджуйтесь, спокутуйте вину свою. Предки дичавіють, розселюються по Землі і зберігають легенду про рідну планету як міф про вигнання Адама і Єви з раю. Чули, чули таку версію. Сучасна трактовка біблейської казочки!