Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

Двоє

І ось – політ.

Позаду – калейдоскоп вражень, океан думок і почуттів. Все сплелося в барвисто-громохке марево: квіти, прощальні слова, обличчя, тисячі рук. Ревище потужних двигунів корабля. Потім – маєво хмар, мерехтіння зірок, темно-фіолетова глибина Космосу. Поволі згасають звуки Землі, в свідомості стишуються прощальні слова і мелодії, блякнуть барви квітів і трав, очей і облич. І тільки заключні слова Зоріна вагомо чітко карбуються в серці, щоб навіки залишитись там. Слова, сказані Президентом Всесвітнього Пленуму перед всією Землею на прощання…

– Велика лавина Пізнання перебудовує Всесвіт. Пізнання йде не на одній планеті. Воно розвивається скрізь, де є розумні істоти. І не замкнуто розвивається воно, не відокремлено, бо все – від атома до Метагалактики – взаємопов’язане видимими і невидимими нитями. Потоки думки наповнюють Простір, мчать у Безмежжя, різні населені планети з’єднуються в братерському союзі, і космічні простори стають не пустелею, а дорогою – вселенською дорогою для спілкування. Знання розвіює упередження, забобони, догми, освітлює найглибші таємниці життя, знищує неуцтво.

Ми ждемо до себе Братів, які, напевне, живуть у нашій системі. Але й не діждавшись їх, вже посилаємо дослідників до далеких систем, де ще бродять, плутаються в хащах пізнання молоді розумом істоти. Наша мета єдина для всіх розумних істот: боротьба з незнанням. Ця боротьба повинна бути і є явищем світовим. Хто може похвалитися тим, що має сили подолати незнання в єдиноборстві?

Знання мусить стати всесвітнім, всеохоплюючим. Шляхи сполучення не знають перепон, шляхи Знання повинні процвітати в обміні думок.

Ми знаємо, з якими труднощами йшов розвиток Знання на рідній Землі. Не треба думати, що й тепер вже все гаразд. Шляхи пізнання безконечні. Знання настільки розширюється, що необхідне безупинне оновлення методів. Жахливо бачити закам’янілі голови, які не допускають нових досягнень! Невіглас, який лише заперечує, вже не може називатися вченим.

Наука вільна, чесна і безстрашна. Наука може миттю змінити і висвітлити питання світобудови. Наука прекрасна і тому безмежна. Наука не терпить заборон, упереджень і забобонів. Наука може знайти велике навіть у пошуках малого. Запитайте великих вчених – скільки найдивовижніших відкриттів відбувалося в процесі звичайних спостережень. Око в них було відкрите і мозок не запилений.

Шлях тих, що вміють дивитися вільно, буде шляхом майбутнього. Ми стоїмо на тому шляху. Саме боротьба з незнанням, з неуцтвом невідкладна, як боротьба з тлінням, з гниттям. Нелегка ця боротьба. Джерела, вогнища неуцтва, консервативності, реакції, регресу є на кожній планеті, в кожній системі. Треба озброїтися і мужністю, і терпінням, тому що боротьба з неуцтвом, з незнанням – є боротьба з хаосом.

Саме тому ми посилаємо в далеку систему дітей наших. Вони будуть там нашими руками і серцем, нашою свідомістю. Ми віримо гаряче і завжди, що зерно Знання Землі дасть на чужій планеті чудові квіти і плоди Розуму.

І вже затихає голос Президента, тільки суть їх, мов полум’я, пропікає серце, залишається там як дорогоцінний скарб.

Корабель у світовому просторі.

За стінами тиша. Велика тиша Космосу.

В безодні зникає Земля. Перетворюється в ніжно-зеленкувату кулю. Потім в яскраву зірку.

І от вже важко знайти її серед міріадів світил. Тільки могутні потоки сердечного тепла, енергії ще ллються вслід кораблю і вказують напрям до вітчизни.

Швидкість невпинно наростає. Океан енергії випромінюється рефлекторами корабля, розганяючи гігантську ракету, націлюючи и, мов стрілу Розуму, до далекої зірочки Тау Кита…

Заграва поворушив закляклими руками, натиснув кнопку на пульті. Ввімкнулась мережа зв’язку. На екрані з’явилось зображення ніші, а в ній – постаті Марії.

Марія – вже не прекрасна, чужа, хвилююча дівчина.

Марія – дружина, товариш, соратник. Марія – його серце і душа, його радість і ніжність. Вона спить. М’яке блакитне світло не бентежить її зір, антигравітаційне ліжко майже знешкоджує перевантаження. Хай спочиває! Скільки ще попереду – хто знає? – пригод і незгод.

Іван довго і ніжно дивиться на кохане обличчя. Вуста її на-піввідкриті, вії легко тріпочуть. Що вона бачить, де бродить її невгамовна душа? Які казкові краї відкриваються перед нею.

Згасає екран. Заграва зітхнув. Ще багато днів треба летіти наодинці, поки корабель не досягне максимальної швидкості. А втім, чому наодинці? Вона ж з ним? І рідні серця Землі теж з ним! І Всесвіт, насичений любов’ю і розумом, оточує його звідусіль.

Ось позаду залишається Марс. Червона, пустельна, загадкова планета. Стародавні міста і циклонічні канали, дивні пам’ятники і вимираючі рослини. І два штучні супутники як свідоцтво гігантської цивілізації! Про що свідчать вони? Хто там, у тих космічних ковчегах? Чи, може, правдиве видіння Тані Райдуги в машині часу, коли вона стверджувала, що Фобос і Деймос – це притулок цивілізації, яка готує повий еволюційний спалах?!

Мерехтять у бездонній темряві під променями далекого Сонця потоки астероїдів. Велично в глибині Космосу пливе Юпітер з численним почтом своїх супутників. Яке вражаюче видовище! Невже лише крига, сніги, аміак і метан, вихори хаотичної матерії і холод панують на неосяжних просторах великих планет? Невже граціозні, чарівні кільця Сатурна – тільки химерна гра природи? Ні, ні! Це неможливо! Не можна вкладати свій розум у заздалегідь приготовлені рамки! Не можуть взагалі існувати світи без розвитку, отже, без життя, без розуму! Бо що таке бути, існувати? Це означає розвиватись, іти вперед, до найповнішого розкриття, відбиття того, що є великою Єдністю Космосу. То хіба може існувати світ, планета, які не розвиваються? Ні, бо вони просто зникнуть, регресують, розпадуться, як розпалась міфічна планета Фаетон.

Є життя скрізь. Скрізь панує розум, чуєте, невіри?! Він проявляється не лише в білковій оболонці, не применшуйте можливостей Безмежжя! Він розів’ється в будь-якій субстанції – від вуглецевої до вогняної, від кремнієвої до антиречовинної або такої, про яку ми і уявлення не маємо!

Вітаю тебе, величний Юпітере! Ми ще не знаємо що ховаєш ти за своїми важкими хмарами, ми ще не дізналися, що являють собою твої дивні супутники, ціла система світів! Я вірю, передчуваю, знаю – ти населений могутніми істотами. Вони не схожі на нас, але вони наші брати по розуму! Ви є, друзі і соратники в гігантській боротьбі з хаосом! Ви є, і я посилаю вам свої ясні думи і відкрите серце! Я вітаю вас, великі брати!..

Минають години… Чи дні?! Хто знає? Тільки хронометр байдуже, уважно відлічує відносні поділки ритму єдиного Часу Всесвіту. Позаду залишається орбіта Плутона. Сонце вже перетворилося на сліпучо-жовту зірку.

Заграва переключив систему двигуна на живлення міжзоряним пилом. Тепер корабель буде летіти до мети з рівномірним прискоренням, зберігаючи внутрішні запаси палива, енергії. Крім того, завдяки прискоренню в ракеті пануватиме нормальне штучне тяжіння.

Іван перевірив системи живлення, дані приладів, проконтролював свої підрахунки кількома лічильними машинами. Відповідь від трьох кіберів прийшла з усіх закутків корабля однакова: курс правильний, прискорення нормальне, порушень режиму в системі управління і живлення немає.

Заграва поворушився в глибокому кріслі пілота, насилу підвівся. Похитуючись, пройшовся по каюті. Пора. Пора будити Марію.

Він підійшов до стіни, відсунув невеличку штору, що закривала маленьку нішу. Там було дзеркало, умивальник, автоматичний перукар. Іван швидко поголився, роздягнувшись, витер все тіло освіжаючим еліксиром. Дивлячись у дзеркало, сумовито всміхнувся. Еге… Вже час штурмує обличчя, тіло. Ось його армія – зморшки біля очей, сивина, темні кола під очима. Ну та дарма. Хіба серце старіє? Хіба він не такий же, як і тоді, над Дніпром, коли Маня була ще дитиною, коли він готувався до свого першого польоту і до свого першого кохання. Політ не забарився, а любов? Тільки тепер прийшла вона – та єдина, свята любов, що владно з’єднує розділені половини в усіх усюдах Всесвіту.

Він одягнувся, ще раз оглянув себе і пішов.

Зупинившись над ліжком, довго стояв, обіймаючи Марію поглядом, серцем, думкою. Потім натиснув важілець апарата пробудження. В повітрі поплив ніжний аромат троянд, прозвучала тиха мелодія, стіни почали мінитися барвами.

Марія розплющила очі.

– Це ти, Іване? – тихо прошепотіла вона. – Я бачила тебе там…

– Де, Маріє?

– У прекрасному світі. Ми були разом. Ми творили чудові мелодії… В слові, в музиці, в формі. Ми бачили прекрасних істот – наших братів. І не було кінця тій творчості. Все вище і вище, далі і далі, до неосяжних глибин Всесвіту.

– Так буде, Маріє. Ти правильно бачила. Вставай.

– Де ми?

– За межами Сонячної системи.

Вона плавно підвелася з ліжка, обняла його, притулилася гарячою щокою до рідних грудей.

Іван тримав її, ніби найцінніший скарб світу, прислухався до стуку сердець, до плину крові. Що ж це за тайна – єднання двох? Всесвіт існує цим, на цьому тримається! Двоє! Двоє в одному! Основа і символ Буття.

Вічне протиріччя, вічне єднання. Єднання, що дає новий імпульс, нове народження, нові протиріччя, пошуки і так – до безмежжя!

Космос, а в ньому він і вона. Чи є ще хтось, крім них? Чи, може, вони лише уявляли себе окремо від Всесвіту, а насправді завжди була, є і буде Велика Єдність, роздрібнена на міріади іскор незнанням, ілюзією.

Вони ввійшли до каюти, сіли поруч біля оптичного отвору. Розмаїтими вогнями дивилася на них зоряна прірва, кидала райдужні промені на задумані обличчя.

– Попереду – роки, десятиліття, – тихо сказав Іван. – Тобі не буде сумно в нескінченному польоті?

– Хіба можна сумувати на безмежній дорозі? – просто сказала Марія. – Або треба зійти з неї, або вічно творити. Творчість і сум – несумісні.

– Як ти схожа на свою маму, – прошепотів Заграва. – На Таню. «, »

– Я дочка її, Іване милий. Я завжди пам’ятаю її.

– А пам’ятаєш останній вечір? Коли мене викликали в Москву. Я тоді не дослухав її. Пам’ятаєш? Вона мандрувала на тисячі і навіть мільйони років. Чи ти запам’ятала те, що вона розповідала?

Марія похитала головою, всміхнулася.

– Звичайно, ні… Куди маленькій Мані до таких абстракцій!

– Шкода, – сказав Іван. – Такого польоту думки як у неї, важко знайти.

– Ти не дослухав, – з жартівливим докором заперечила Марія. – Я не запам’ятала дитячих вражень, але зберегла мамині записи.

– Про що? – з подивом запитав Заграва.

– Про те, що тебе цікавить. Про її видіння в машині часу. І багато іншого. Хвилинку, зачекай…

Марія відчинила свою шухляду біля ліжка, дістала старий товстий зошит у шкіряній палітурці, подала Івану.

Він взяв зошит, розгорнув його. Знову оживає минуле, шумить дніпровська течія, тонко видзвонюють сосни на піщаних горбах і чути палкий, переконливий голос Тані Райдуги – худенької, гарячої жінки, серце якої проникло в таємницю мільйонноліть.

На жовтих сторінках – напівдитячі рядки. Але за ними – видіння космічного Безмежжя, грандіозних шляхів Еволюції. Іван, хвилюючись, читає такі прості і такі незвичайні слова, що народилися в сміливому серці жінки більше десяти років тому:

«Я не пам’ятаю постатей, облич. Не пам’ятаю будівель і творень тих неймовірно прекрасних істот. Це не під силу моєму обмеженому розуму. Але я зберегла в свідомості суть їхнього буття, мету і шляхи творчості…

Я жила серед них, я була ними. Там не було «я». Там навіть не було «ми». Там були «вони». Все було в єдності, в гармонії, як У прекрасних симфоніях великих композиторів.

Ті істоти жили творчістю. Вічною, безупинною. Вони жили красою. Вони жили пошуками і вдосконаленням, а вдосконаленню нема кінця, отже, вони жили Безмежжям.

Вони пізнавали найглибші закони стихій, матерії. Вони наказували їй.

Вони творили сонця і планети, вони творили нове життя і давали імпульси новим еволюціям.

Не було в далекому світі нездійсненних завдань. Вони обов’язково здійснювалися в Безмежжі.

Знання того світу було просте і ясне. Воно висловлювалося без слів, бо Знання грядущого користувалося незрівнянно вищими символами, ніж мова. Але нашими словами його можна висловити так:

– Не треба містичних вигадок. Не треба пошуків особистого безсмертя. Воно неможливе. Особисте безсмертя – страшна химера. Хіба може бути вічною конечна форма? Хіба можна затиснути безмежне в обмежене? Ні.

Світ – це Велика Єдність. В Часі і Просторі, в будь-якій сфері, в будь-яких координатах. У всьому Безмежжі він – Єдина суть і ми – його частина.

Кожна частина відбиває цю єдність, йде до її розкриття. Тим шляхом йде людство, тварини, рослини, вся матерія. Буття – це всеохоплюючий процес прагнення до Єдності, до Синтезу. Це закон Буття, основа Еволюції, навіть смисл Часу, бо матерія не рухається в часі, а розвивається.

Розвиваючись, Всесвіт синтезується через самопізнання в особі розумних істот. Охопивши в Безмежжі повністю певний матеріальний ступінь, синтезувавши його, Всесвіт стає своєрідним зерном, яйцем, яке, засвоївши досвід попередньої Еволюції, розгортає нову Еволюційну спіраль. І так без кінця».

Заграва закрив зошит, зітхнув. Деякий час сидів мовчазний, прикривши долонею очі.

– Важко сказати, що вона винесла звідти, з майбутнього, а що народилося в ній, – тихо сказав він. – І в мені вирують такі думки… І, звичайно, найголовніша з них, істинна – це відчуття Єдності…

– Хіба минуле і майбутнє не взаємозв’язані? – заперечила Марія. – Хіба Всесвіт не є одна мить і вічність?

– Може, й так, – засміявся Іван. – Може, й так, моя дорога опонентко. Попереду ще багато років суперечок і праці. Попереду – підготовка до зустрічі з далекими істотами. Хто скаже, що нас чекає на цьому шляху?

– А навіщо думати про це? – з посмішкою заявила Марія. – Треба готуватися до найстрашнішого. Це єдино правильна тактика.

– Гаразд, – миролюбно згодився Заграва. – Приготуємось до найстрашнішого. А зараз – до роботи. Зв’язок із Землею, з Сонячним Островом. Будемо щодня передавати їм інформацію польоту, досліджень простору.

– Іване, – хитро всміхнулася Марія. – Ти забув дуже важливу річ.

– Яку? – здивувався Заграва.

– Я поки що не ефірна істота. Треба обідати. Ти не проти такої земної пропозиції?

– Ні, ні! – жартівливо підняв руки Іван. – Згоден. Закони матерії непохитні. Будемо готувати перший космічний обід…

Страшна розлука

Минали роки.

Корабель невпинно мчав до своєї мети.

Життя на ньому йшло розмірене, сповнене радістю пізнання і очікування.

Періодично посилала свій привіт Земля. Могутні промені психічної енергії намацували корабель в просторі і зв’язували двох космонавтів, двох посланців людства з багатомільярдною вітчизною.

Регулярно передавав Іван Заграва матеріали досліджень. Записи апаратів по вивченню структури простору, полів тяжіння, складу міжзоряних газових чи пилових туманностей, ефектів зміни ритміки часу і простору. Разом з тим проводились досліди по передачі думки на відстань, по конденсації психічної енергії, її впливу на речовину, на поле, на стан людини, на сни, на працездатність. І як не дивно, величезну роботу в цьому проводили Іван і Марія, бо вони були повністю ізольовані від впливу мільйонних мас людей, і побічні зв’язки, коливання, настрої повністю усувалися космічною самотиною.

Інколи Марія жартувала. Підслухавши думки Івана, який міркував про майбутню зустріч з примітивними істотами далекої планети, вона потихеньку підлаштовувалась до його строю думок і викликала неприємні асоціації: напад химерних потвор, бої з ними. Іван хвилювався, дивувався, занепокоєно дивився навколо себе і, нарешті, бачив хитре, веселе обличчя дружини. Він догадувався, що це вона втручалася в його психічну роботу, і сварився жартома на неї:

– Це заборонено міжнародними угодами, Маріє, втручатися в чужу хвилю радіостанції. Працюй на своїй!

– А все-таки цікаво! Це ж практика! – сміялася Марія.

– Не зовсім позитивна. Ти культивуєш в мені погані думки про далеких істот. Це негарно.

– Ти сам казав – треба готуватися до найгіршого.

– Тільки не такого. Ми летимо не для бою з ними.

– Гаразд, не буду. Давай краще спогади.

– Давай.

І Марія сідала зручно в глибоке крісло, заплющувала очі, поринала в спогади дитинства, юнацтва. Іван з насолодою сприймав її дитячі враження. Зелені луки, барвистіші, ніж у житті, чудові квіти. Хвилюючий ритм життя, який людина губить в повсякденні. Невловима мелодія існування – безперервна торжествуюча нить, яка проходила, ніби вогняний промінь, крізь всі уявлення, крізь всі відчуття. Він ще глибше пізнавав свою кохану, її душу, її серце, її розум. Він слухав Моцарта в її сприйнятті, бачив блакить неба так, як бачила Марія, відчував аромат квітів, як вона його відчувала. У такі хвилини психічної близькості йому здавалось уже не розумом, а всім єством, що вони – одне ціле, що це лише гра природи, випадок еволюції, тимчасове явище – їхнє окреме існування. Ще трохи, ще одна мить, ще якийсь порив – і знову наступить єдність, вони зіллються в торжествуючому акорді Великого Синтезу.

Нарешті минула вічність.

Тау Кита здавалася вже сліпучим жовтим диском. Аналітичні автомати вивчали планети нової системи. Після довгих старань було знайдено планету, де недавно фінішувала автоматична ракета, де загубився серед дивовижних істот чудовий робот Друг.

Востаннє зв’язався Заграва з Землею. На екранах дальновидіння з’явився Зорін. Зображення його було туманне.

– Земля вітає вас, рідні паші! – сказав він. – Слухайте нас, якщо у вас не буде енергії для двобічної розмови. На Місяці закінчується робота над космічним лайнером. Через два роки він стартує до Тау Кита. Ми не прощаємося з вами. Я кажу – до побачення. Не десятки років летітиме лайнер до вас, а три роки… Ти чуєш, Іване? Три роки за земним часом.

– І ми знову побачимо Землю? – щасливо прошепотіла Марія.

Зорін почув її голос. Він сумовито, ніжно хитнув головою:

– Ми зустрінемося. Земля шле вам любов!

Почалося прискорене гальмування. Марія лежала в ніші, на антигравітаційному ліжку, а Іван Заграва впевнено вів корабель по крутій спіралі, прокладаючи курс до орбіти другої планети. Кібернетичні математики блискавично розрахували всі деталі курсу, вони всі найменші зміни узгоджували з автопілотом, миттю виправляючи неточності.

Минав тягучий час. Дрібно вібрував корпус корабля, тихо дзвеніли, ніби могутні джмелі, двигуни, плавно зупиняючи політ.

І ось в оптичному отворі з’явилася планета. Її куля швидко виростала, ставали чіткішими обриси хмар, прогалини між ними.

Заграва вивів корабель на кругову орбіту, поступово знизив швидкість до семи кілометрів на секунду. Тепер вони перетворилися на штучний супутник планети.

Іван розбудив Марію, підвів її до оптичного отвору.

– Поглянь, Маріє, – радісно сказав він. – Вона під нами.

– Вона схожа на нашу Землю, – відповіла дружина, і чорні очі її ніжно засяяли.

– Вона буде колись така, як наша Земля, – додав Іван.

– А чому ти не йдеш на посадку?

– Треба спочатку вивчити планету згори. Це здасться потім.

Його слова перебив легенький поштовх. Корабель похитнувся. Марія здивовано глянула на чоловіка.

– Що це?

– Не знаю.

Він занепокоєно кинувся до пульта, ввімкнув систему аналізаторів. На екранах замерехтіли сигнали. Іван зблід.

– Що? – майже нечутно прошепотіла Марія.

– Катастрофа! Винятковий випадок. Астероїд ззаду. Зруйновано корму, порушено систему управління. Зачекай… Назріває конденсація позитронного потоку. Можливий вибух.

– І нічого не можна зробити? – простогнала вражена жінка.

– Нічого. Це відбудеться за п’ять хвилин, – суворо відповів Іван.

Він рішуче відкрив шафу, дістав скафандри. Один подав їй. Другий миттю одягнув на себе.

– Хутко. Вирішують секунди.

– Що ти хочеш? – помертвілими вустами запитала вона. Він блискавично глянув на неї, серйозно сказав:

– Прийшло найгірше, Маріє. Приймай його мужньо. Ти готова? Поспішай за мною.

Вона кинулася слідом за ним. Коридори. Відсік приладів, геодезичних капсул. Одну з них Заграва відкрив, показав рукою.

– Сідай. Не запитуй нічого. Візьми контейнер. Там конденсована їжа. І ще ось…

Він причепив до її пояса кобуру з важким приладом.

– Це ВЧВ. Вібратор. Бережи його. Він стане в пригоді. І жди мене. Чуєш, Маріє? Жди, що б не сталось!

– Іване! – Вії на припухлих, почервонілих повіках тремтіли, сльози стримувались неймовірним напруженням волі. – Невже все? Іване!

– Ні! Тільки початок! Найстрашніший. Найважчий! Пам’ятай, Маріє! Пам’ятай!

Він зачинив капсулу. З-за глухих люків долинуло ледь чутне:

– Я ждатиму, любий! Я шукатиму!

Не встигли домовитись. Нічого не сказали…

Загриміло. Капсула полинула в отвір шлюзу назустріч невідомості, назустріч густим хмарам.

А Заграва, затиснувши відчай у кулак волі, вже не думав, не міркував над причинами аварії, над долею корабля. Думати не було коли.

Він сів у другу капсулу, зачинив її. Потім рішуче ввімкнув важіль самостійного старту. Його сильно вдарило, кинуло в простір. Майнуло небо, зірки, густа поверхня сіро-зелених хмар планети. А потім – сліпучий вибух у Космосі. Серце Івана впало. Корабель вибухнув!

Як вчасно! Вони залишились живі. Але якою ціною? І що буде з ними? Самі серед чужого світу! Чи знайдуть вони одне одного?

«Спокійно. Спокійно. Хай навіть падіння в пекло – спокійно. Хай навіть смерть насувається на тебе – спокійно. Ти не знищиш мене, темряво небуття! Я вічний, я безсмертний! Мене ждуть мої брати на Землі і в неосяжному Всесвіті!»

Мимо пливуть хмари. Сіра мряка. Потім відкривається поверхня планети. Гори, сріблисті простори, звиви річок. Гримлять гальмівні двигуни капсули, обшивка нагрівається, але швидкість жахлива. Тренованим оком космопілота Заграва відзначив, що він розіб’ється об планету. Треба вистрибнути з парашутом!

Думати ніколи! Тільки дія! Тільки рішучість! Він не загине! Він зустрінеться з Марією, і вони побудують чудовий світ! Новий світ!

Сильний поштовх викинув його в повітря. Боляче закололо у вухах! Гігантський купол парашута рвонув його вгору, сповільнив падіння. Капсула багрово димлячим факелом помчалась до планети.

Заграва запам’ятовував місце падіння. Гряда білосніжних гір, затока моря, піщані береги, оточені хащами срібних дерев. Його хутко несло на ліс. Ослабілими руками він смикнув за стропи, спрямовував падіння на широку місцину між заростями.

Потьмяніло небо! Глухо стукала в скроні кров. Іван відчував, що наступає непритомність. Потім удар об грунт. Остання думка прорізала свідомість: «Марія… Марія… Марія…»

І темрява поглинула його.