355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олесь Бердник » Діти Безмежжя » Текст книги (страница 5)
Діти Безмежжя
  • Текст добавлен: 29 сентября 2017, 14:30

Текст книги "Діти Безмежжя"


Автор книги: Олесь Бердник



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

Так було довго. Я поглядав на годинник. Кисню залишалось на кілька годин. І вже тоді, коли не залишалося й краплі надії, я почув голос.

Спочатку я думав, що мені приверзлося, що починається… як її… галюцинація. А потім голос знову зазвучав сильніше. Це був голос дівчини… голос Землі… Він говорив:

– Василю… Василю… Земля знає про катастрофу. Земля слідкує за вами. У вас закінчується кисень, але ви надійтесь. Василю, Василю… Залишайтесь там, де ви лежите…

Я здивувався. Що таке? Хто мене бачить на такій відстані? Невже це насправді, а не сниться? А голос невтомно повторював:

– До вас летить автоматична ракета. Якщо вона сяде невдало, Космоцентр пошле ще одну. На ній ви повернетесь назад. Василю! Якщо ви чуєте мене – встаньте…

Я звівся па ноги, підняв руки до Землі. Я відчув, як по моїх щоках потекли сльози радості. Я слухав голос дівчини, як музику, я звертався до неї, дякував їй, говорив ніжні слова.

А дівчина вела далі:

– Земля рада, що ви почули нас. Ракета йде на посадку. Вона сідає за два кілометри од вас. Не витрачайте часу. Йдіть до неї.

Я розгублено розвів руками. У мене не було ніякого орієнтиру. Я не знав, куди йти.

Дівчина мов почула ці думки. Вона казала:

– У вас розбився компас. Я буду направляти вас. Повертайтеся потроху. Так. Ще трохи. А тепер ідіть. Я слідкуватиму за вами. Я приведу вас до ракети.

І я пішов. Крізь гори, кратери, провалля. Коли я трохи збивався зі шляху, голос Землі направляв мене на вірний шлях.

І ось нарешті я побачив блискучий шпиль ракети. Це був апарат, неодноразово випробуваний у польотах на Місяць і назад. Мені ледве-ледве вистачило кисню, щоб пробратися всередину.

А потім знову – Космос. Темрява і зорі. І повернення на Землю.

Коли я приземлився, мене зустрічала велетенська юрба народу. Всі вітали мене, поздоровляли. Але я не розумів, чому, за що. Справжнім героєм був той, хто врятував мене.

Ніби підслухавши мої думки, мій учитель, сивий вчений, сказав:

– Ось, знайомся… Твоя рятівниця, голос Землі…

Я побачив дівчину. Вона була якась дивна. Проста і гарна. Близька з першого погляду. її звали Таня.

Потім ми були разом. Пам’ятаю, що ми довго розмовляли, гуляли, їздили сюди, в рідні місця. А тоді… тоді… вона була в білому… і нас хтось вітав… але я забув… Оце і все.

Вася розповів про своє видіння залпом, ніби читаючи книгу. А потім, отямившись, засоромився і замовк. Гримайло, поклавши широку долоню його на голову, задушевно сказав:

– Що ж, Васю, твої мрії здійсняться. А все інше залежить від тебе.

– Цілий роман, – обізвався Шум. – Шустрий хлопець. Навіть весілля йому приверзлося.

– Не приверзлося, – гаряче заявив Вася. – Це буде точно!

– Що ви справді, – захистив хлопця Сум, – так не можна. Невже ви гадаєте, що він міг нафантазувати за одну хвилину в установці часу цілу повість?

– Не знаю, – заявив Шум. – Але тут є одне слушне запитання. Якщо ці видіння дійсно передбачають майбутнє, то може вийти плутанина. Я дізнаюся, що мені буде завтра, а сам зроблю все навпаки.

– Ви так гадаєте? – запитав, усміхаючись, Гримайло. – Я не впевнений, що так можна зробити?

– Чому ж? – заперечив Шум. – От Вася узнав, що він потрапить на Місяць, що ракета розіб’ється, що він буде на грані загибелі. І раптом… трохи пізніше він згадає про це, злякається… і не полетить на Місяць, не стане космонавтом… Як же тоді ваша, пробачте, машина часу? Як її передбачення!

– Неправда! – схвильовано сказав Вася, стиснувши кулачки. – Я не боюся! Хай ракета розбивається. Хай падає. А я все одно полечу. Не можна боятися. Чуєте? Не можна…

– От вам і відповідь! – суворо озвався Гримайло. – Я не знаю, чи можна що-небудь додати. Напевне, дізнавшись про те, що має бути, людина спроможна не допустити абсолютно точного повторення подій, бачених з допомогою установки. Але ж справа це в подробицях, а в суті… У всякому разі, чесна людина ні за яких умов не зробить підлості. Закон Причинності – основа світу…

– Зачекайте, містере Гримайло, – промовив Нойс. – Дещо неясно. Десятки, тисячі людей стануть проникати в майбутнє. Вони бачитимуть майбутні досягнення і, звичайно, переноситимуть їх у сучасне. Але тут протиріччя…

– Яке? – здивувався академік.

– Якщо досягнення майбутнього перенести в сучасне, то тоді прогрес повинен перевищити в процесі життя те, що людина бачила в машині часу.

– Ви так гадаєте? – усміхнувся Гримайло. – По-перше, людина із сучасного повністю не сприйме досягнень майбутнього, а лише стільки, скільки дозволяє місткість мислення. Але проникнення в майбутнє прискорюватиме еволюцію. Все одно, що підйом вгору. Чим вище на гору, тим ширший горизонт. Так і тут. Ми проникаємо на гору часу. І майбутнє вже не мріється нам у туманних уявленнях, а стає нашим другим зором, таким, як звичайний зір. Коли ви бачите попереду свою мету, скажімо, місто Київ, ви не звертаєте з дороги, щоб обминути його! Так і тут. Ви знатимете, що саме чекає вас, які події, але сміливо підете їм назустріч. Може, це навіть дозволить втручатися в хід подій, покращувати певні обставини, плани, і навіть… не знаю, може, це не так… але, може, це дозволить одвертати смерть.

– Ще одне слово, якщо дозволите, – заявив Нойс. – Тут ось моя дружина Елен… м-м-м… шепоче мені на вухо, що є сумнів щодо машини…

– Який же? – здивувався академік. – Ми слухаємо вас, місіс Нойс.

– Пробачте, – ніяково озвалася американка, – але я сказала це не з метою образи. Ви самі сказали, що машина часу розгортає те, що є в зерні свідомості. Чи не так?

– Так.

– То, може, видіння в установці є лише фантазією душі, своєрідним сном, мрією. Хлопчик мріє про польоти, він побачив себе космонавтом. Заграва – ентузіаст гіпотези про пришельців, він начитався різних припущень, от він і побачив далекі часи і дивних розумних істот.

– А ваш чоловік, – насмішкувато сказав Заграва, – містер Нойс, який вважає, що Земля загине в атомній війні, побачить в машині часу атомну битву? Так?

– Гм, гм, – змішалася жінка Нойса. – Може, й так. Саме так.

– Це можна перевірити, – заявив кореспондент. – Містере Гримайло. Дозвольте мені бути піддослідним?

– А чого ж, – охоче згодився академік. – Оце й буде справжньою перевіркою. І я впевнено йду на неї. Я вірю вам…

– Спасибі. Можна тепер?

– Ні… Краще завтра… Треба сконденсувати більше енергії. Друзі. Ми ждемо вас завтра. Подумайте, хто чого бажає. Ми з радістю використаємо послуги кожного. Проникнення в майбутнє – що є чудовіше в світі?

Ніч друга

Містер Нойс був урочистий, підтягнутий. Він переможно поглядав на Гримайла, усміхався, жартував.

– Ви не хвилюєтесь, містере Гримайло?

– А чого б то? – дивувався академік.

– Аякже! Ваш винахід випробовується па експорт, – сміявся Нойс. – А раптом він не витримає іспиту?

– У вас американська самовпевненість! – у тон йому відповів Гримайло. – Заходьте, готуйтесь до мандрівки в майбутнє. І залиште тут, на веранді, свій репортерський характер.

Веселий дружній сміх покотився з веранди на берег. Американець викинув недокурену сигару в річку, зітхнув, пригладив рідке волосся.

– Ну що ж, я готовий.

Лягаючи в машину часу, він поглянув на Елен, щось сказав по-англійськи. Вона схвально хитнула головою.

Півсфери зійшлися. Гримайло дав команду Стьопі і Наді. Над головами присутніх спалахнули примарним сяйвом антени – приймачі енергії.

– Що він сказав? – безцеремонно запитала Маня у матері.

– Тихо, – прошепотіла Таня. – Негарно…

– Ні, що він сказав? – допитувалася дівчинка.

– Він сказав, – пояснив Малина, – що колеги його лопнуть від заздрощів. Що він привезе в Америку і надрукує в своїй газеті точне пророцтво про майбутню атомну війну!..

– Яку війну? – здивувалася дівчинка. – Війни ж не буде!

– Правильно, Маню, – ласкаво сказав Гримайло. – Тобі не потрібна машина часу. Ти знаєш і так. А що принесе він звідти – побачимо. Стьопо! Вмикай!..

Електронне вістря заколивалося, рушило по екрану. Надя схилилася над пультом, відлічувала:

– Десять років… П’ятнадцять… Тридцять… П’ятдесят… Все…

– Недалеко залетів американець! – озвався Шум. – Невже таки надибав атомну війну?

Ніхто не відповів. Над верандою, над берегом запанувала мовчанка. Чому? Чому присутні так нетерпляче очікують результатів? Що принесе з мандрівки ця людина – житель зовсім іншого світу? Невже він побачить лише породження маніакального розуму, вихованого сенсаціями, страхом і непевністю?

Сфера розійшлася. Нойс нерухомо лежав у кріслі. Обличчя його було спокійне, очі заплющені.

– Милий, що з тобою? – захвилювалася Елен. Нойс різко ворухнувся, ніби прокидаючись зі сну.

Він встав з крісла, вийшов з машини часу. Попросив сигару. Елен подала йому коробку.

Американець запалив, смачно випустив дим. Присутні здивовано перезирались. Чому він мовчить? Тишу порушив академік.

– Не дуже далеко ви мандрували, містере Нойс. Всього п’ятдесят років.

– Я знаю. Я запам’ятав час. Мені не потрібно було далі. Я побачив те, що хотів!

– Як зрозуміти вас?

– Я розповім.

– Сенсація буде? – жартома запитав біолог Сум,

– Не знаю, – зиркнув на нього кореспондент. – А втім, так. І дуже значна.

– Ну, не мучте, – сказав Малина. – Починайте.

– Дозвольте подумати, – заявив Нойс.

– Е, ні! – вигукнув Шум. – Думати не можна. А то ви наговорите такого, що і в газеті вашій не надрукують!

– Може, й ні, – дивним голосом відповів Нойс. – Слухайте ж…

Я був пілотом космічного ракетоплана. Мені було не більше Двадцяти п’яти. Звали мене Ричардом.

Я пам’ятаю товаришів, подруг. Пам’ятаю матір і батька. Вони жили у Флоріді; там же я і вчився в школі астропілотів. Проте більшість вражень юнацтва туманні… Я не зміг би точно передати їх. Найкраще, найсильніше запам’яталося останнє…

Був похмурий ранок. Я прокинувся від сигналу телевізофона. На екрані побачив серйозне обличчя шефа. Він привітався, лаконічно сказав:

– Пора!

Я одягнувся, помчав до гаража на відкритому даху котеджу. Мені було холодно і тривожно. Я хвилювався.

Сівши на гелікоптер, я попрямував на космодром. Над землею пливли сірі хмари, свинцевим відблиском мерехтіли масивні боки зоряних кораблів. їх було багато.

Почулася команда, посилена могутніми динаміками. Я і багато моїх товаришів займали місця в ракетах. Під моїм командуванням була група з десяти кораблів.

Велетенські тягачі, мов потворні жуки, методично повзали по бетонованому покриттю космодрому, обережно потужними кранами передавали в черево кораблів вантаж і знову поверталися назад, поринаючи в глибокі підземелля. Нарешті вантаження було закінчено. Пролунав пронизливий сигнал тривоги. Люки космічних кораблів закрилися. Космодром спорожнів. Я відчував, як сильно, болісно пульсує кров у моєму тілі. Знову спалах екрана – і я вдруге побачив шефа. Він сказав:

– Нація жде! Нація довірила вам почесну справу! Захищайте честь Америки, як це робили наші славні предки!

Я тихо промовив слова подяки.

– З богом! – востаннє озвався шеф.

Я приготувався. Почулася команда старту. Я передав її своїй групі.

Мій корабель піднявся в простір перший. Внизу танула Земля, зникав у мареві Атлантичний океан.

Навколо сяяли зірки, темніло небо. Я викликав по радіо своїх товаришів. Все було гаразд. Всі десять кораблів стартували успішно.

Ми летіли на Місяць. Його срібний диск виростав спереду і трохи збоку. Через кілька годин ми повинні були з ним зустрітися.

Я ввімкнув локаційний устрій. На екрані побачив літаючу споруду. Це був штучний супутник Місяця. Його зробили люди. Я знав, що це мета нашої подорожі. Саме туди перевозили вантаж…

– Який вантаж? – не стрималася маленька Маня.

Нойс поглянув на неї, ніби насилу вириваючись з полону уявлень, здивовано перепитав:

– Що ти хочеш, маленька? Ах так, вантаж! Вантаж був у нас незвичайний, страшний…

– Який?

– Атомні бомби!

Присутні здивовано переглядалися. Шум іронічно поглянув на Івана Заграву, на академіка. Його обличчя ніби говорило: «А що я вам казав?»

Та Нойс не звертав уваги на ті погляди. Він ще раз повторив:

– Ми везли атомні бомби. Саме тому я так хвилювався. Ми повинні були їх доставити на штучний супутник Місяця…

– Чули, чули! – вигукнув Шум. – І читали. Ваш Браун і всякі інші давно мріють про воєнну базу в небесах!

– Хлопче, більше спокою, – зауважив Гримайло.

– Спасибі вам, – поклонився Нойс. – Я скоро закінчу. Слухайте далі…

Наші кораблі повисли над супутником. І ось я побачив якісь чужі кораблі. Вони теж прямували до супутника. На екрані відеолокатора вирізнялись чіткі обриси корпусів, ілюмінатори.

Я дуже хвилювався, згадав наказ шефа – не зганьбити честь Америки. Я рішуче поклав руки на пульт, натиснув кнопку…

– Не треба! – раптом закричала Маня. – Не треба, чуєте?

– Донечко, що з тобою? – пригорнула її мати до грудей. – Заспокойся…

– Що не треба, дівчинко? – схвильовано запитав американець.

– Не треба… натискувати кнопку, – захлинаючись від зворушення, говорила Маня, і сльози покотилися по її щоках. – Ви неправду кажете… такого не було!

Американець поглянув на Елен, схилив голову, трохи помовчав. Потім схвильовано сказав:

– Друзі мої! Ця дівчинка дала мені урок. їй не потрібно заглядати в майбутнє, вона несе його в своєму серці. Вона знає давно те, що я побачив. Люба моя, – ніжно звернувся він до Мані, – ну звичайно ж, ніякої війни не було. І кнопку натискують не тільки для нападу. Я включив відеофон. Ми привіталися з радянськими колегами. А потім наші кораблі пішли на посадку.

– А чого ж ви морочили нас? – засміявся Сум, потираючи сухі руки.

– Звичка репортера! – підхопив американець.

– Але ж… до чого тоді атомні бомби? – здивовано запитав Ананій.

– Невже ви не догадалися? Це ж дуже просто. Всесвітня Рада Народів дала наказ: всю атомну зброю, всі запаси бомб – плутонієвих, уранових, термоядерних і нейтронних – перевезти на штучний супутник Місяця. Я виконував це почесне завдання. Мені важко згадати всі перипетії довгих наукових суперечок, але я знаю твердо одне: вчені Землі одностайно вирішили використати енергію колишньої зброї для потужної небесної станції. Навколо Місяця мали створити штучне сонце. Ним хотіли обігрівати певні ділянки Місяця, коли вони входили в земну тінь.

– І про війну не чути було там… у майбутньому? – схвильовано запитав академік.

– Ну звичайно ж ні! – ясно усміхнувся Нойс. – Дякую вам за все, любі друзі. А найбільше тобі, дитинко.

Маня соромливо сховала заплакані очі на грудях матері. Нойс встав, зітхнув, сказав дружині:

– Елен, нам пора. Містере директор, чи не можна вночі дістатися до станції?

Лисиця підхопився, запопадливо відчинив двері до залу.

– Прошу! Машина до ваших послуг!

Американці рушили до виходу. В дверях Елен на одну хвилину зупинилась. Вона оглянула всіх присутніх, затримала теплий погляд на Мані.

– Я не вмію говорити, – сказала вона. – Але серце моє не мовчить… Ми були недовго у вас – і народилися знову. Спасибі всім вам!

Промені фар замиготіли на деревах, на кручі. Прощально загула сирена. Почулися звуки мотора, віддалилися, затихли.

А на веранді ще довго панувала тиша. Хороша, сердечна тиша. Вона не була безмовною. Вона зливалася з плином ріки, мерехтінням небес, подихом вітру. Вона була живим словом вічної, великої Матері Природи…

Ніч третя

І знову настав вечір.

Дружно зібралися слухачі. Не було суперечок, шуму. Останній експеримент з Нойсом переконав навіть Ананія Шума. Він сидів тепер стриманий, серйозний.

Коли біля апарата часу з’явилися Надя і Стьопа, Корінь кашлянув, хрипко сказав:

– Можна прохання?

– Що таке, Павле Свиридовичу? – здивувався академік. – Чому ви так несміливо?

– Мені дуже кортить, розумієте?

– Куди? В майбутнє?

– Так.

– Якщо кортить, – весело відповів Гримайло, – то будь ласка!

– От спасибі вам, – зрадів Корінь, важко підводячись з місця. – А то скільки мені доводилося думати про майбутнє, а чи так воно буде, чи ні – не знаю. А тепер, може, побачу?

– Кому ж, як не вам, і заглядати туди, – дружньо сказав Сум. – Все росте з кореня. Навіть майбутнє.

– Сюди, прошу вас, – озвалася Надя, підтримуючи Кореня під руку. – Обережно, не зачепіть приладів.

– Ви вже пробачте мене, ведмедя, – ніяково всміхнувся їй Павло Свиридович.

– Нічого, нічого, – підбадьорив його Стьопа. – Отак, приляжте, заплющіть очі.

Півсфери зійшлися. Запрацював апарат. Минули напружені хвилини очікування.

– Сто п’ятдесят років, – прошепотіла Надя. – Довго він залишається там.

– Розглядає нові машини – борони, культиватори, – пожартував Малина. – Агротехнік же…

– Тихо! – докірливо перервав Заграва. …Екрани згасли. Півсфери розійшлися.

І ось знову Корінь сидить серед людей. Він дивиться на вогні бакенів, важко дихає. На його щоках блищить сльоза.

– Що з вами? – тихо запитує Гримайло. – Що ви бачили?

– Я бачив… новий світ, – дивним голосом каже Корінь. – Як це гарно… як дивно…

– Розкажіть нам, – попрохала Таня Райдуга.

– Я не зумію… А втім, як вийде… Я навіть не знаю, як почати. У мене не було ніяких пригод. Я просто жив, працював… Я розглядав світ, створений власними руками, своїм серцем, я покращував його. І поруч зі мною було багато гарних людей… світлих людей. Тепер мені буде ще світліше жити. Я знаю, куди людина йде, я знаю, що її чекає!

– Е, Павле Свиридовичу, ви стали ліриком, – пожартував Сум. – Не примушуйте нас мучитись, розказуйте.

– Зараз… Я подумаю… Вибачайте за кострубатість… Розкажу, як зумію.

Я жив серед степу. Навколо були поля, сади. Будиночок мій стояв серед кількох десятків таких же будівель. Хто я був? Важко сказати. Я згадую, що праця була дуже різноманітна. Це навіть не можна назвати працею. Це було життя. Я розповім про один з днів, який запам’ятався дуже яскраво.

Я прокидаюсь від ранкового холоду. Встаю з ліжка. Підходжу до відкритого вікна. Моя спальня – в кімнатці на даху. Так я люблю. Звідси видно степ, білі суцвіття яблунь внизу, далекий обрій…

Сьогодні чудова погода. Небо ясне, на сході пурпурові пасма смугастих хмарин. Я давно бажав такого видовища. Я підтягаю до відкритого вікна незакінчену картину на триніжках, дістаю фарби.

Я малюю. Це моя радість. Я передаю в дивних кольорах мої глибокі враження. Схід міниться гарячими барвами. Незабаром зійде сонце. Природа прокидається, готується зустріти владику світла піснею любові…

– О, та він, цей колгоспник, поет в душі, – тихо прошепотів Сум на вухо Гримайлу.

Той радісно киває головою, не зводячи погляду з натхненного обличчя Кореня, який, нічого не чуючи й не бачачи, веде свою нехитру, просту розповідь про видіння грядущого.

– Я швидко закінчую картину. Відставляю полотно вбік. А потім підходжу до вікна. На обрії виринає край сонячного диска. Він урочисто підіймається над землею. Співають птахи, парує поле. І душа моя співає разом з маленькими співцями. Я відчуваю дивну спорідненість із Сонцем, з полем, з деревами, з синім небом.

Я виходжу надвір, біжу стежиною до ставка. З насолодою купаюсь у прозорій, холоднуватій воді. На всі боки стеляться буйні поля пшениці, жита, плантації овочів, кущі ягідників.

Я повертаюся назад. Мене зустрічає сигнал телевізора. А втім, воно називалось якось інакше.

Я підходжу. Бачу обличчя молодого хлопця. Це вчитель. Він учить моїх сипів-близнят. Не лише моїх, а кілька сотень однолітків, яким уроки передаються по телевізору.

Він вітається, каже мені:

– Ваш Віктор плутається в деяких важливих поняттях. Мені б хотілося, щоб ви з ним поговорили.

– Що ж саме? – запитую я.

– Це було вчора, на уроці «Поведінка в житті». Він не може зрозуміти зв’язку між поняттями «індивідуальна свобода» і «самодисципліна». Він вважає, що тут протиріччя. Поговоріть з ним.

– Павле Свиридовичу, – рантом обізвався Сум, – пробачте, що я втручаюсь… Чи ви що-небудь читали про такі проблеми, думали про це?

Корінь розгублено потер лоб, знизав плечима:

– Дещо читав. У газетах… журналах… Сам думав. Але там, у машині часу, я побачив багато такого, про що і не мріяв. А може, мріяв, та забув.

– Продовжуйте, продовжуйте, – сказав Гримайло. – Семене Гордійовичу, не перебивайте, а то чоловіка зіб’єте з пантелику, він все забуде.

– Ні. Не забуду, – тихо відповів Корінь. – Я ніколи не забуду такої краси. Це було справжнє людське життя. Я творив кожним кроком своїм, кожним подихом, кожною думкою… Слухайте далі.

– Ще одне запитання, – озвався Шум Ананій. – Ви описуєте якийсь хутір. Кілька десятків хаток, скит якийсь. Що воно таке? Ферма, чи колгосп, чи радгосп? І потім – сто п’ятдесят років наперед! Це ж, безумовно, комунізм. Невже при комунізмі у вас збереглася сім’я? Сімейне виховання, відокремлене життя. Тут щось не те!

– Я кажу те, що бачив і чув, – відповів Корінь. – Я ж нічого не встиг сказати. Може, ви згодитесь, як почуєте.

Далі в той день було так. Ми зібралися в їдальні. Ми – це мої сини-близнята Віктор і Максим та їхня мама Марія. Я пам’ятаю русяві коси, добре, кругловиде личко, ніжний, ласкавий погляд. Вона була справжньою матір’ю.

– Не говоріть цього своїй дружині, – засміявся Малина, – а то скандал буде!

– Не страшно, – посміхнувся Корінь. – Це ж був не я, а хтось інший. Я лише відчував себе ним…

– Не перебивайте, – обурився Гримайло.

– Я недовго, – сказав Корінь. – Я коротенько… Ми зібралися разом і почали говорити. Ви кажете, що при комунізмі не повинно бути сім’ї. Я цього ніде не читав. А там, у майбутньому, я бачив якраз зовсім протилежне. Сім’я була дуже сильною. Кожна. Сім’я там була первісною комуною, першим гуртком найближчих друзів. Ми навчали своїх дітей, що мати – це перша другиня. Батько – перший друг, керівник. Брати чи сестри – перші товариші, соратники. Звичайно, по серцю, по духу вибиралися друзі, незалежно від сімейних зв’язків, так як і тепер. Але перші настанови, найкращі традиції громадянства, любові давалися там, де дитина народилася на цей світ…

Отож, ми зібралися па сімейну раду. Я запитав Віктора, що трапилося на уроці. Він довго сопів незадоволено, а потім неохоче заявив:

– Я казав, що поняття «індивідуальна свобода» і «самодисципліна» не сходяться…

– Чому?

– Тому, що «свобода» – це можливість робити те, що бажає моє «я». А «самодисципліна» – це обмеження своїх бажань. Тут протиріччя.

– Протиріччя, – пояснив я Віктору, – це загальне явище в природі. Але будь-які протиріччя розв’язуються, коли їх розглянути і злити воєдино.

– Як, тату? – здивувався Віктор.

– Дозволь мені, – втрутилася Марія. – Ти, синку, бачиш, що будь-яка твоя дія зв’язана з іншими людьми, з батьками, ровесниками, товаришами, з усім людством – залежно від масштабу дії. Так?

– Так, мамо.

– Тепер… ти кажеш, що «свобода» – це можливість робити те, що бажає твоє «я». Хай так. Але вся справа в тому, що хоче твоє «я».

– Що завгодно! – вперто заявив Віктор.

– Багато ти захотів! – засміявся Максим. – Може, ти забажаєш запалити пшеницю, щоб помилуватися пожаром?

– Не роби з мене дурника, – образився Віктор. – Я кажу про бажання в рамках дозволеного.

– От-от! – підхопила Марія. – А де визначення цього «дозволеного», в чому воно? І хто його визначить? Ось тут і виступає на сцену друга протилежність – «самодисципліна». Коротше… Візьмемо приклади. В нашій комуні починається косовиця, збирання врожаю. Голова комуни розподіляє роботу і ділянки. А ти не бажаєш цього. У тебе інше бажання. Ти, скажімо, хочеш полетіти на Північний полюс, щоб побачити полярне сяйво. Воно, бачиш, потрібне тобі для картини, яку ти малюєш… Як тут вийти з протиріччя? З одного боку – бажання «я», з другого – вимога суспільного обов’язку. Якщо стояти на твоїй позиції, то треба летіти на полюс. Чи не так?

– Отож я й кажу, – понуро заявив Віктор, – що не можна поєднати ці два поняття. Звичайно, я теж приєднаюсь до збирання врожаю, але моє «я» буде принижене. Я підкорюсь більшості…

– Дурниці, – втрутився я. – Ти й досі не зрозумів, що таке «самодисципліна». Слухай же. Все залежить від погляду на життя. Коли ти поставиш за мету задоволення власних бажань, копирсання у своїй душі – то ніколи не досягнеш внутрішнього поєднання. Де буде зупинка для ненажерливості «я», коли воно житиме для власних задоволень? Її нема. А якщо «я» житиме ради друзів своїх, ради суспільства, ради людства, то кожен крок, кожна дія буде супроводжуватися радістю. Так і знай. І коли ти поставиш перед собою саме такі завдання, коли присвятиш кожен подих, кожен удар серця людям, ти здобудеш повну, не обмежену нічим «свободу індивідуальності». І вона не буде в протиріччі ніколи з «самодисципліною». Ніколи…Ти зрозумів, Вікторе?

– Я подумаю, – примирливо сказав син. – Здається, в твоїх словах є зерно.

Ми перезирнулися з Марією, посміхнулися. Хай син тримає позу. Перелом відбудеться. Якщо він побачив «зерно», то з того «зерна» виросте чиста квітка людяності і любові. Хай думає…

Після короткого сніданку ми розійшлися. Сини пішли до майстерні. Там їм по телевізору показували перші прийоми різного ремесла – шевського, кравецького. Я не знаю, як ви на це подивитесь, але там, у майбутньому, кожен умів створити для себе предмети побуту: взуття, легкий одяг. Я вже не кажу про прибирання після себе. Я згадую, що існувала навіть формула: «Що можеш зробити сам – не перекладай на іншого».

Таке становище повністю ліквідувало працю прибиральниць, офіціантів, двірників. Важчу частину взяли на себе автомати, легшу – робив кожен.

Так от, сини пішли до майстерні, дружина – обробляти ягідник разом з іншими жителями комуни, а я попрямував до Ради Комуни. Наша невелика степова громада, що входила в Об’єднання Комун, була розташована недалеко від Дніпра. Поряд з відомими культурами – житом, пшеницею – ми займалися селекцією дивних рослин. Я згадую, що то були іншопланетні рослини. Ми їх схрещували з земними породами. В Раді Комуни я зустрічав якихось видатних учених-селекціонерів. Ми обговорювали проблеми селекції.

Ця частина мого видіння чомусь туманна. Суть його я пам’ятаю, а переказати не зможу. Щось складне для мене.

Потім їхав на машині полями. Машина була схожа на гарний автомобіль. Тільки легша, краща і безшумна. В ній навіть не видно було мотора. Рухалась та машина енергією, яку одержувала прямо з простору.

Я оглядав плантації, перевіряв стиглість злаків. Я милувався степовими просторами. А потім – якийсь населений центр. До нього від нашої комуни вела широка автострада. Я був у бібліотеці, вибирав книги для комуни. Тільки книги ті були записані на маленьких пластинках. їх потім переглядали на екранах.

– Кристалічний або молекулярний запис, – втрутився Шум.

– Може, й так, – згодився Корінь. – Здається, так. Потім я ввечері дивився якусь п’єсу у великому театрі. Вона транслювалась по телевізору, але мені бажалось бачити живих акторів, а не їх зображення, хоч і дуже чіткі. А потім… я вернувся назад. На другий день… А втім, може, вам надокучило? Я нічого видатного не бачив. Звичайне життя. Кожен день робота, навчання, але це життя було прекрасне, напружене, насичене.

– Не виправдовуйтесь, Павле Свиридовичу, – зворушено заявив Гримайло. – Те, що ви розповідаєте, – не скучно, а чудово.

Але ви розповідаєте все підряд, а нам би хотілося якось інакше… Можна кілька запитань?

– Товаришу вчений, – зашарівся Корінь, крутячи мозолясті пальці, – ну як ви можете…

– Ні, я до того, що хотілося б знати деякі факти з вашого життя.

– Наприклад, – підхопив Шум, – чи залишилися через сто п’ятдесят років міста?

– Хоч би й таке запитання! – згодився Гримайло.

– Я пам’ятаю, – відповів жваво Корінь. – Міста були. Але в них було дуже мало людей. Наука сягнула так високо, і люди так змінилися… Людина повернулася до природи. Вона стала жити серед полів, лісів, гір, над ріками, озерами, морями. Транспорт і зв’язок легко з’єднували будь-які пункти… швидко і зручно… Заводи і фабрики віддалилися від жител, їх опустили під землю, автоматизували. їх обслуговували невеликі групи інженерів. І ще один цікавий факт. В інститутах і школах не виховували спеціалістів. Виховували насамперед людей. Людей з всеосяжним мисленням, з всебічним знанням.

Спростився побут. Люди повністю позбавились приватної власності. Я пам’ятаю, що наша сім’я переїжджала з одної комуни в іншу. Ми з Марією повинні були допомогти молодому господарству в селекції… Так от, ми взяли з собою лише дітей, деякі родинні сувеніри… Все інше залишили в будинку, де став жити хтось інший. Навіть мої любительські картини я залишив там, бо творив не для себе… А просто співав пісню радості. І найбільшою радістю був для нас такий час, коли кому-небудь до серця припадала наша пісня.

– Хороше, – прошепотіла Таня Райдуга, пригортаючи Машо до себе. – Хороший ви чоловік, Павле Свиридовичу.

– При чому тут я? – розгубився Корінь. – Я кажу про те, що буде, що я бачив… Пам’ятаю, що люди багато співали, грали… І взагалі… мистецтво було загальне. Пам’ятаю слова одного вченого: «Хай людина творить, хай співає і пише картини, хай уявляє прекрасні образи. Якщо руки її, якщо голос її не передасть повністю її уявлення, це не так важливо. Важливо те, що творчість, прекрасні образи будуть завжди жити в її серці. Серце, сповнене красою, творчістю, не залишить куточка для чого-небудь поганого».

– Чудові слова, – заявив Сум, жваво схопивши Кореня за руку. – Згадайте, хто це сказав? Хто він був?

– Важко згадати… Він, здається, був одним із Світової Ради Комун. Учений, філософ, великий художник і педагог.

– А про науку ви що-небудь запам’ятали? – запитав Малина.

– І про польоти на інші планети? – додав Заграва. Корінь втомлено провів долонею по чолу.

– В голові крутиться багато, а скласти докупи важко… Я знаю, що вже подорожували на Марс і Венеру, на Місяць. Я навіть, вірніше, не я, а той, ким я себе відчував, бував на Місяці.

– А до інших зірок? – загорівся Заграва.

– Здається, теж… А втім, не стверджую. Я знаю тільки, що в нашій системі були інші істоти. Чи на Венері, чи на Юпітері.

– Не може бути, – вихопилось у Ананія.

– Не перебивайте, – озвався Гримайло. – Він же не пам’ятає точно.

– Еге ж, – згодився Корінь. – Але що були істоти – це вірно. Я навіть бачив їх па екрані телевізора.

– Які вони? – сонним голоском защебетала Маня.

– Такі, як люди, донечко, – ніжно сказав Корінь. – Дуже схожі. – Мамусю, – попросила Маня. – Ти теж помандруй у майбутнє. Подивися, які вони, звідки. А то дядя Корінь всього не побачив.

Присутні засміялися. Таня погладила доньку по голові.

– Обов’язково помандрую.

– Не в машині часу, а наяву, – додав Гримайло. – А не мама, то ти сама, дівчинко, побачиш їх. Ну, друзі, дамо спокій Павлу Свиридовичу. Зовсім замучили чоловіка. Тапю, прошу вас.

Тепер лягла в апарат часу Таня Райдуга. Маня вслід їй кричала:

– Мамусю, ти там як слід роздивися, щоб все запам’ятала! Чуєш, мамусю!

– Чую, донечко, – сміялася Таня, вмощуючись у кріслі.

Коли апарат ввімкнули і загорілися екрани, Стьопа ошаліло поглянув а Гримайла.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю