Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 24 страниц)

І нарешті наймолодший, Ясноцвіт. Він віддано дивиться на Учителя, чекає чогось незвичайного. Знає – хитрий, – що сьогодні буде якийсь сюрприз.

Про нього важко що-небудь сказати. Він ще недавно в групі. Потрапив до Школи після катастрофи з його батьками на Місяці. Сама Велика Мати рекомендувала його Сонцезору.

Нічим не відзначився Ясноцвіт, але Учитель любить його найбільше. Йому подобались і замріяні блакитні очі юнака, і його приглушений говір, і нестримні гарячі рухи. Сонцезір просто так, не ґрунтуючись ні на чому, глибоко вірив наймолодшому учневі, був переконаний у його славному майбутті, відчував, що в глибині єства Ясноцвіта налає велике і віддане серце, таке серце, яке вело Спартака проти римських тиранів, а Джордано підносило у безмежні світи.

Ось тільки жаль, що нема подруги в Ясноцвіта. Ну та сьогодні все виясниться.

Учні, здивовані довгою мовчанкою Учителя, потай перезиралися. Сонцезір помітив це, всміхнувся.

– Бачу, – просто сказав він. – Не дивуйтесь, друзі мої. Просто мені захотілось подивитися на вас, подумати про вас перед довгою розлукою. Не дивуйтесь – ця розлука необхідна, хоч і важко мені думати про неї. Але сьогодні мова йтиме не про це. Ясноцвіте…

Юнак хутко встав за столиком, запаленів. Учитель підбадьорливо поглянув на нього, сказав:

– Зараз ви побачите Велику Матір Зірницю.

Гомін радості прокотився по аудиторії. Учитель жестом заспокоїв учнів, додав:

– Я говорив з нею. Вона звернеться до Ясноцвіта. Крім того, Зірниця обіцяла поклопотати у Раді Старійшин… Нам дадуть енергію для експерименту з багатомірності.

Очі учнів заблищали. Космослав підняв руку. Сонцезір попередив його.

– Я знаю, що вам не терпиться від цікавості, – промовив Учитель. – Але зачекайте кілька хвилин. Я все поясню. Спочатку зустріч із Зірницею.

Загорівся великий екран Зв’язку. Сонцезір пригасив денне світло, опустивши матові голубі штори на віконниці.

Учні завмерли, дивлячись на об’ємне зображення кімнати, знайомої всім вихованцям Вищих Шкіл. Ось почувся шелест кроків, і перед учнями з’явилася постать Великої Матері.

Вона була у фіолетовій сукні, з широкою бузковою накидкою на вузьких плечах. її тонкі руки простяглися до дітей, глибокий, невимовно ніжний і рідний погляд Матері проник у серця учнів.

– Шлю вам своє серце, діти мої, – пролунав її голос.

Сяйво очей і радісні бурхливі слова любові були відповіддю. Вона почекала трохи, поки в аудиторії запанувала тиша, потім звернулась до Ясноцвіта:

– Сину Ясноцвіте. Вітаю тебе з повноліттям. Тепер ти, як твої товариші, незабаром підеш на самостійні дороги життя…

Ясноцвіт аж хитнувся вперед, щоб сказати слова подяки Зірниці, але вона ласкаво попередила його, вказавши жестом помовчати.

– Вашій групі належить незабаром пройти Іспит. Яким він буде – це визначимо ми з вашим Учителем після останньої зустрічі з вами. Але, щоб пройти його, необхідна повна гармонійність групи. Ви, напевне, знаєте, що ця гармонійність включає в себе і рівновагу Начал. У кожного з вас є друг. Так була створена ваша група. Троє дівчат і троє юнаків. Це не лише механічне поєднання, а й дружба сердець. Сподіваюсь, я не помилилась?

Цнотливі і радісні усмішки були відповіддю.

– Любов – основа Буття, – вела далі Зірниця. – Тільки велика любов може бути основою творчості, труда, подвигу. Лише любов має Космічне Право дати життя новій істоті. Раніше було далеко не так. Насилля, обман, розпуста і легковажність панували в храмі любові. І це позначалось на житті всієї планети. Приниження жінки дало гіркі наслідки – світ був конгломератом лицемірства і рабства, сваволі і ненависті. І тільки Комуністична Ера рішуче ліквідувала ганебне порушення Космічного Права, встановила рівновагу Начал, піднесла значення Любові до Основи Буття.

Ось чому я звертаюсь сьогодні до тебе, Ясноцвіте, і запитую: чи є в тебе подруга, з якою ти хочеш пройти шлях подвигу?

– Нема, – поспішно сказав юнак, густо почервонівши. – Я про це не думав, Велика Матір…

Учні засміялися. Зірниця теж посміхнулася.

– Це не дивно, – сказала вона. – Але я гадала, що ти з кимсь дружиш?

Ясноцвіт мовчав, зовсім присоромлений. Зірниця перезирнулася з Учителем, м’яко додала:

– Гаразд, сину Ясноцвіте. Ми покінчимо з цією розмовою. Але пам’ятай – я не даремно розпочала ЇЇ. Ти зрозумів?

– Я запам’ятаю, Велика Матір, – прошепотів хлопець. – Я зрозумів.

– От і чудесно. А тепер – до праці. Бажаю успіхів, любі мої сини і дочки. Сонцезоре, Енерговузол дає енергію.

Зірниця піднесла руки в привітанні. Екран потьмарився, згас.

Сонцезір зійшов па підвищення. Натиснув кнопку на пульті. Знову піднялися штори на вікнах і золотисте проміння Сонця заповнило аудиторію.

– Твоє повноліття, Ясноцвіте, – сказав Учитель, – буде відзначено чудовим і рідкісним експериментом. Енерговузол Землі дає енергію для проникнення в інші виміри часу-простору. Цим займаються, як ви знаєте, лише визначні вчені Землі, бо подорож в іншу структуру Буття таїть у собі небезпеки і несподіванки. Для нас зроблено виняток. Сьогодні – лекція па цю тему. Після неї – десятихвилинний експеримент, який наочно продемонструє вам реальність глибинних світів.

Бачу, що ви палко бажаєте одразу ж почати експеримент. Зачекайте. Спочатку побесідуємо на цю тему.

Я нічого нового вам не скажу. Або майже нічого нового. Просто ми разом з вами пройдемо стародавніми шляхами пізнання, щоб прослідкувати шукання Розуму, який невтомно, крок за кроком створював гігантську мозаїчну картину Істини від сивої давнини аж до сьогоднішнього часу. Та мозаїка – то не заслуга однієї людини. Навіть не якоїсь групи людей. То – результат тяжких подвигів мільйонів борців за Світло, за Прогрес. Кожен вогник тієї мозаїки Земної Науки є вогником відважних, самовідданих сердець, які не шкодували ні життя, ні сил своїх в ім’я еволюції…

Ми почнемо, власне, не з наукових теорій чи передбачень. Згадаємо всю еволюцію живого світу, яка і є поступовим переходом життя на все вищі й вищі щаблі існування, в глибші й глибші виміри всеосяжного часу-простору…

Сонцезір пройшовся по підвищенню, зупинився біля вікна. На одну мить замислився. Погляд його сягнув за білосніжні хребти, в глибінь неба, ніби щось хотів знайти там. Потім повернувся в аудиторію, блискавицею пробіг по обличчях учнів.

– Я згадав давню притчу чи казочку, – сказав учитель. – Вона має філософське зерно і підходить до нинішньої розмови. Притча розповідає таке.

Жило-було в предковічні часи плем’я людей. Воно потрапило в глибоку гірську долину. Минали віки – тисячі літ. Люди забули про те, звідки вони прийшли. Вони не бачили нічого, крім гір, хмар над ними і своєї долини. Вони задовольнялись тим, що мали, і не прагнули до більшого.

Якщо народжувались діти, які питали батьків чи дідів: «Що там, за горами?» – відповідь була категоричною і вичерпною: «За горами нічого нема! Там кінець світу».

Так гасили батьки вогники пошуків в серцях дітей. І знову минали віки.

Та нарешті народився хлопець, який не задовольнився звичною відповіддю. Він довго думав, а потім вирішив перевірити твердження батьків.

Він зник з селища. Його спочатку шукали, а потім махнули рукою. Вважали, що хлопця пожер хижий звір або він упав у прірву. Та минув час. І в селищі з’явився новий чоловік. Він був гарний і розумний. Він був сміливий і не схожий па місцевих людей. Старшини запитали його, звідки він.

– З-за гір, – відповів пришелець.

– Не може бути, – заперечували старшини. – За горами нічого і нікого нема. Там кінець світу.

Пришелець сміявся:

– Ви мені теж так говорили. А я не повірив. Я пішов у гори. Піднявся на вершину. І не кінець світу побачив, а зовсім нові землі.

– Хто ж ти? – з острахом запитували люди.

Пришелець назвав себе. І, справді, батьки, родичі і знайомі признали його.

Він розповів їм про те, як змагався з крутизною гір, як у муках подолав гірські перевали і льодовики, як побачив з вершини по той бік хребта нові долини – квітучі, прекрасні, заселені.

– Там живуть люди. Багато різних людей. Там великі міста і селища. Там бачив я поля, засіяні хлібом, насаджені садами. Там, ще далі,– широкі ріки і моря. Ви навіть не знаєте, що таке моря. Це такі великі озера, що навіть берегів їхніх не видно. Досить вам сидіти в долині. Ходімо через гори. Там всього багато: і їжі, і простору. Там діти наші побачать безмежний світ, їх очі не впиратимуться в гірські масиви.

Старшини і діди заперечливо хитали головами, але молодь схвально зустріла слова пришельця. Довго сперечалися вони. І нарешті вирішили йти.

Пришелець попереджував, що не треба брати нічого, тільки одну-дві пари взуття, їжі, щоб подолати перевал, і більше нічого. Там, на тому боці, все є.

Та не послухались його. Понабирали переселенці всякої всячини. І худобу вели вони на прив’язі, і їжі запасли на багато місяців, і різного лахміття.

Піднялись вони до підніжжя найвищих гір, які треба було подолати. Більшість переселенців, змучені великими вантажами, зчинили ґвалт. Вони відмовлялися йти далі, кричали:

– Тільки дурень може повірити, що там, за горами, є щось, схоже на нашу долину. Кидати живе і шукати мертве? Нема дурних.

Вони повернулися назад. Кілька десятків молодших пішли далі. Але й вони несли на собі багато майна, бо не вірили повністю пришельцю. З них лив ручаями піт, горіли підошви ніг, пили плечі. Тільки пришелець легко і радісно поривався вперед, перескакуючи з каменя на камінь.

По дорозі відстало ще кілька чоловік. І нарешті біля самого перевалу знемогли всі. Пришелець заохочував їх, показував близьку вершину, але ніхто не бажав навіть дивитися в той бік. Внизу зеленіла між хмаринами їхня долина. Там було мило, там було звично, долина непереможно тягнула їх вниз своїм спокоєм, своєю очевидністю, своєю правдивістю.

А пришелець нічого не дав їм, крім красивих слів. Вони вже піднялися так високо і нічого не бачили, крім гір.

– Ще трохи, ще зовсім недалеко! – благав їх пришелець. – Ну, чекайте, я сам піднімуся…

Він зробив ще кілька десятків кроків. Останнє зусилля – і перед ним відкрився вражаючий краєвид. Пришелець повернувся до родичів своїх і натхненно сказав:

– Брати мої! Погляньте – яка краса. Ось, я бачу її. Ген блищить море вдалині. Зеленіють великі ліси. Біліють села. Золотисті хліба котять хвилі з краю в край. Який простір! Яка сила! Брати мої! Піднімайтесь сюди!

Та переселенці вже не слухали його. Вони один за одним рушали вниз, назад. Там їх чекало рідне село, пасовиська, теплі хати і постіль.

Останній з переселенців озирнувся, посварився кулаком на пришельця і сказав презирливо:

– Щастя твоє, що ти піднявся вище. Тут би тобі й кінець прийшов. Брехун! Не смій спускатись за нами!

– Я кажу правду, – розпачливо говорив пришелець. – Ну чому ви не хочете піднятися до мене?

– Ми досить ішли за тобою, – крикнув останній з переселенців. – І нічого не бачили. Скільки можна обманювати?

– Невже не розумієте, – обурився пришелець, – що нові обрії відкриваються лише на вершині! Зробіть останнє зусилля!

Та розлючені люди вже не чули його. Вони спускалися нижче і нижче, до рідної долини, де жили тисячоліттями їхні діди, прадіди і де вони знову житимуть віками, вже не піддаючись намові божевільних диваків.

А пришелець сидів на вершині гори і гірко плакав сльозами жалю і співчуття. Він жалів людей, яким залишилось так небагато до нових обріїв і які самі не побажали піднятися до них.

Сонцезір замовк. Оглянув учнів.

– Чи ясний зміст казочки? – запитав він. І, не чекаючи відповіді, ствердно сказав: – Я гадаю, що ясний. Нові обрії, нові перспективи в житті суспільства, в пізнанні Світу відкриваються лише на грані зусиль, лише тоді, коли люди піднімаються на вершини даного етапу Буття. Якщо вони не повірять Розуму, що веде їх па вершину, якщо вони зневажать пориви і підуть за голосом догми, розрахунку, очевидності – тоді настає епоха регресу, занепаду, і тисячоліття мороку і невігластва пропливають над такими народами. Так було часто на Землі і па інших планетах, як нам стало відомо з численних космічних повідомлень. Це закон Розвитку.

Ви не гадаєте, що я ухилився вбік? По очах бачу, що ви розумієте мене. Тим краще. Мій відступ має пряме відношення до сьогоднішньої лекції та експерименту.

Справді, будь-яке фізичне існування являє собою своєрідну долину, про яку розповіла вам старовинна притча. Чи то амеба, черв’як, чи мурашка, чи риба, чи навіть ссавець, чи людина – всі ці істоти знаходяться на певній висоті в тій долині, з якої бажає вивести своїх родичів Розум.

Уявіть обрій черв’яка чи мурашки. Він пролягає зовсім поряд з ними. Наприклад, черв’як може вивчати світ лише безпосередньо дотикаючись до предметів. У мурашки кругозір набагато ширший, бо вона входить до колективу, отже, об’єднується з братами своїми в грандіозну надістоту. Але навіть колективний розум мурашок перебуває в досить тісній долині, створеній потребами і умовами життя цих комах.

Минають віки. Тисячоліття. Творчий імпульс, закладений у матерії Природою, невпинно змушує істот шукати шляхів з глибокої долини до вершин Буття. І ось з’являється гомо сапієнс – розумна людина. Починається колективний похід за вершину, з якої Розум обіцяє показати Безмежність. Скільки відсталих на шляху! Скільки проклять, нарікань, зневіри! Згадаймо деякі факти.

Спочатку древні обмежували світ лише своїми землями. Вони уподібнювали його млинцю, що плаває в Океані, або, в кращому разі, півсфері, що тримається на китах. Небо являло собою кришталеву сферу, а зорі – світильники, призначені для прикрашення ночі. Це, звичайно, набагато прогресивніше, ніж погляд мурашки, але, по суті, не відрізняється від нього, а може, ще й гірший, бо перекручує істину, замикає людську свідомість у непорушні догми, які потім так важко руйнувати.

Ще один поштовх вперед. Окремі геніальні вчені починають розуміти, що Земля оточена з усіх боків простором, що вона обертається навколо Сонця. Так учив Арістарх Самоський і деякі інші вчені давнини. Але прекрасні зернята Істини були поховані під пилом церковних догм і забобонів. Служителям тьми і регресу не хотілося, щоб люди вийшли з долини неуцтва, бо в Безмежності їх неможливо буде тримати в покорі, звільнений Розум обов’язково розірве кайдани умовностей і упереджень, потрапивши в свою істинну стихію – в Океан Безконечності. Так знову пливли віки темряви і сваволі, освітлені чадними вогнищами інквізиції, позначені криками замучених і подвигами безсмертних Пришельців Світла і Прогресу.

Згадаємо Кампанеллу. Згадаємо Коперніка і Галілея. Вони перші не побоялися похитнути кришталевий небозвід, вони закликали братів своїх – людей Землі – шукати вихід з долини неуцтва. Насилу пробила до життя стежину ідея геліоцентризму. Земля нарешті звільнилася від віковічного тягаря – бути центром Світу – і закружляла в космічному просторі. Але навіть тут прислужниками темряви були знайдені щілини. Кришталева сфера була відсунута трохи далі, за орбіту останніх планет. Але ж долина – така люба для обмежених і нікчемних умів – зберігалася. Ніхто не бажав визнати, що з вершини відкривається безмежний обрій, де є безліч таких же світів, як і наш світ.

Це зробив Джордано. Одним ударом Розуму він розсік тенета зашкарублості і піднявся на вершину пізнання. Порохом затхлості і дикунства розлетілися всякі сфери, що обмежували людство, – і перед враженою свідомістю відкрилася істинна Безмежність. Вогнище, на якому згоріло тіло Джордано, палатиме вічно. Воно горить на вершині, з якої відкривається новий безмежний обрій. Так, Джордано був Пришельцем з Безконечності, куди він піднявся неймовірним подвигом руху.

Почалася Нова Ера. Ера нестримного розвитку Знання. Та на цьому не скінчилася боротьба. О ні! Вона ще сильніше закипіла на порозі Безмежності. Адже темрява, реакція в особі різних мракобісних об’єднань знала, що руйнування обмежень, умовностей, традицій темного минулого зруйнує і владу її над умами людськими.

Так було ще зовсім недавно, ви про це читали в книгах і бачили фільми. Невігласи і мракобіси чіплялися за будь-які досягнення науки, щоб обмежити Світобудову, щоб довести нікчемність Людини, її приреченість, її залежність від випадку і так далі. Обмеженість свого фізичного мозку такі «теоретики» переносили на Всесвіт, ігноруючи весь хід пізнання, який свідчив, що нема і не може бути межі для Світобудови, Світобудова невичерпна в усіх своїх аспектах, вона невпинно еволюціонує, розвивається, само-пізнає себе через безліч розумних істот, об’єднується в Безмежності через вічні зусилля цих самих істот – своїх дітей.

Наша Ера вивела Людину на ту вершину, про яку говорила стародавня притча. Та вершина – розуміння неосяжності Всесвіту. Це не означає, що далі нема куди підніматись. Навпаки, шлях Розуму безмежний. Але тепер Людина знає, що не можна обмежувати жодну сторону Буття. Розвиваючись, здобуваючи нові почуття, розумні істоти переходять у нові виміри існування, розширюють координати свого перебування, розсувають обрії бачення. І вони знають, що позаду і попереду тягнеться безмежна валка переселенців. Одні ще перебувають у долині, звідки не видно неосяжності небес, а інші – вже досягли таких вершин Знання і Могутності, про які навіть ми, що володіємо великою наукою, не маємо ніякого уявлення.

Цього, власне, не заперечувала більшість вчених, але вони визнавали лише існування типу земного, грубо фізичного. Як можна було уявити собі безконечний розвиток в обмеженому плані будь-якої планети – це ми не збагнемо тепер. Для нас такий погляд здається смішним і наївним.

Але не будемо звинувачувати своїх предків у обмеженості. Адже вони не мали сміливості зробити кілька тих рішучих кроків, щоб піднятися на вершину синтезу. Хоч, правда, перші факти на користь нових глибин Безмежності були дані наукою першої половини двадцятого сторіччя. Пригадуєте думки знаменитого вченого Поля Дірака про можливість існування часток з негативною енергією? Його думки були підтверджені експериментально. Вчені знайшли так звані позитрони, антинуклони і безліч інших античасток. Деякі мислителі відкрили, що античастки розвиваються, існують в античасі, тобто в ритмі, зворотному нашому, і тому зникають, анігілюють, з’явившись у наших вимірах. Виникли гіпотези, які несміливо натякали, що античастки можуть являти собою світ, або антисвіт, схожий на наш, що може бути безліч таких світів, що проникають один в одного, як, наприклад, можна передати сотні передач по одному проводу, але з допомогою різних частот.

Та справжня революція Розуму наступила лише тепер. Завдання нашого суспільства – це всебічний розвиток кожного індивідуума, використання його здібностей і талантів для Спільного Блага. Будь-яку думку ми спрямовуємо в напрямку Еволюції, тому вона не викликає ворожості чи осуду, а лише дружній аналіз.

Ми тепер знаємо – і це підтверджує інформація, передана нам розумними істотами інших планет, – що Еволюція Землі або будь-якої іншої планети – це лише певний клас, якщо порівняти Безмежжя зі Школою. І так поступово цивілізації у важкій боротьбі з неуцтвом пізнають себе і Природу, переходять з класу в класі, ступаючи гігантськими Щаблями Знання.

Еволюціонує все – від атома до людини. Ніщо не стоїть на місці. Бо зупинка – це смерть.

Таких вимірів-щаблів безліч. Саме в цьому – Безмежність, а не лише в сумі Сонць і Галактик, як думали наші предки колись. Безмежжя не тільки в кількості, айв якості.

Нагадаю вам сучасну гіпотезу. Вона стверджує, що планети, зірки чи інші небесні тіла – це не лише скупчення певного щабля матерії, скажімо, фізичної маси. Вони – центри сил, градації яких незліченні. Вони не вичерпуються видимими очевидними якостями, а мають безконечну глибину у всі боки всіх можливих часів-просторів. Дещо цю думку ілюструє фізика. Вона вивчає багато таких якостей матерії, які не піддаються нашим почуттям.

Наприклад, можна говорити про Землю не тільки як про тверду планету, а й як про електромагнітний вихор – на плані магнетизму, або нейтринну кулю – у вимірі нейтринного поля, або як гравітаційне ядро у гігантському організмі Метагалактики. І так без кінця.

Ти щось бажаєш запитати, Космославе? Чи не так? Я це бачу по твоєму обличчю.

– Так, – гаряче заявив Космослав. – Я багато думаю над тими проблемами, про які говориш ти сьогодні, Учителю. Мене завжди вражає грандіозність Світобудови. Але інколи, і ось зараз, сумніви закрадаються в душу. Чи не ефемерна і така будова Світу? Ми говоримо про Безмежність, а чим виміряли її? Ми просто не досягли ніяких меж і перенесли уявлення дикунів у протилежний бік – у відсутність кінця всім цим велетенським процесам.

– Що ж ти хочеш сказати цим?

– Те, що, може, Всесвіт і не такий, як гадали раніше, і не такий, як вважає наука тепер! – сміливо сказав Космослав.

– Поясни свою думку точніше.

– Я ще не сформулював. Це важко перевести у словесні форми.

– Зрозуміло. Поки що це у тебе в плані чуттєзнання? Так?

– Так, Учителю. Я хочу лише сказати, що такі поняття, як «конечність» і «безконечність» – історичні поняття. Вони виникли на певних етапах пізнання, коли люди не знали навіть, чи відповідає чому-небудь їхнє визначення. Створили слово «конечний», а не знали, що вичерпати будь-яку «конечну» річ не можна. Створили його заперечення – «безконечний», а не мали взірця для того, щоб визначити його істинність. Аналогія була лише одна – математичні абстракції. Але ж ми говоримо про конкретний Всесвіт, про конкретну Безмежність, а не про абстрактну.

– Я розумію тебе, Космославе, – лагідно сказав Сонцезір, оглядаючи принишклих учнів. – Твої роздуми цікаві, але в них суттєва помилка напочатку. Ти, як і наші предки, виходиш з поняття майже механістичного Всесвіту, постійного, саме конкретного. А він і не конкретний, і не абстрактний. Він не річ, не істота, а невпинний закономірний процес, він не конкретна, а потенційна Безмежність, тобто можливість безмежного прояву… Чи зрозуміло я говорю?

– Так, – якусь мить подумавши, сказав Космослав. – Я збагнув різницю. Я подумаю на самоті. Дякую тобі, Учителю. Але ще одне: як збагнути тоді конечну мету еволюційного руху серед цієї грандіозної картини Мегасвітів? Що собою може являти найбільш висока істота в цій системі Ієрархії, адже Буття не припинялося ніколи, і є цивілізації безмежно високі.

Сонцезір усміхнувся, зітхнув.

– Як завжди, ти залітаєш занадто далеко, Космославе. Це все одно, що намагатися уявити собі зоряне небо, ні разу не бачачи його. Це все одно, що глухому уявити красу і мелодійність Моцар-га чи Бетховена. Ми – сини певного щабля Природи, як я вже сказав. Наша фізична структура обмежена кількома почуттями і можливостями мозку, який досить незначного розвитку, якщо порівняти з розвитком високих планет. Коли ми підіймемося на наступну вершину Знання, то з неї осягнемо нові обрії. Сила справжньої науки – в послідовності, а не в розпилюванні своїх сил на Безмежність.

В моїх словах нема протиріччя, як гадаєш ти, Космославе! Адже саме так ти подумав? Ну от. Будь ласка, сідай. Я скоро закінчу свою бесіду. Найголовніше, що треба усвідомити всім, хто хоче бути справжнім дослідником Всесвіту, – це невичерпність Світобудови. Ми не постулюємо її, не виводимо від протилежного, як сказав ти, Космославе, а вивчаємо і є частиною її. Крім того, ми вже маємо підтвердження наших думок і гіпотез. Вони надходять з неосяжних глибин Космосу, від істот, які перебували на нашому ступені розвитку квадрильйони років тому за земним часом. Вони кажуть нам, наші старші Брати, що Світобудова безмежна і прекрасна, що боротьба за Знання приводить розумних істот до таких величних результатів, які виправдовують будь-які зусилля і втрати на Шляху до Істини.

Така картина Всесвіту – складна, але вона разом з тим і проста. Ця простота висловлюється одним словом «єдність». Саме Велика Єдність всього Буття – така думка є найбільшим досягненням сучасної науки. Різні глибини Буття, різні цивілізації чи еволюції в різних координатах не відокремлені від нас, а зв’язані тісними причинними нитями. Ми виходимо з попереднього, нижчого стану, переходимо у вищий, як риба в земноводну тварину, як земноводна в ящера і так далі. А за нами і перед нами – нескінченний потік Братів – розумних і ще не розумних істот. Кінця нема цьому шляху – шляху великого сходження до Істини…

На пульті замиготів червоний сигнал, перериваючи натхненну мову Учителя. Сонцезір зупинився, ввімкнув Мережу Зв’язку. В аудиторії почувся голос:

– Енерговузол Землі дає енергію експерименту Вищій Школі номер сім Алтайського Космоцентру. Початок – через дев’ятнадцять хвилин, тривалість експерименту – десять хвилин. Підготуйтесь. Говорить диспетчер Енерговузла Громовик. Ви зрозуміли мене?

– Ми чуємо тебе, Громовик, – сказав Сонцезір радісно. – Система ввімкнута. Ми готуємось. Дякую.

– Дякуйте Великій Матері, – відповів голос. – Бажаю успіху. Будьте обережні.

– Друзі мої, – сказав Сонцезір. – Хутко перейдемо до експериментального приміщення. Там все готове.

Учні вийшли за Учителем з аудиторії і опинилися в глухому приміщенні без вікон. Лише вгорі, під сферичним куполом, слабо світилася червона люмінесцентна лампа.

Сонцезір розмістив учнів півколом у низьких напівлежачих кріслах, сам одійшов до невеликого пульта.

– Повний спокій, – сказав він. – Ми проникнемо в один із нижчих вимірів Землі. Це та ж сама планета Земля, але в її недоступному для звичайних почуттів аспекті. Там є своє життя, хоч і примітивне, але воно теж поступово піднімається до нашого рівня…

– Можна запитання, Учителю? – заворушилася в кріслі Горлиця.

– Я слухаю тебе. Ще є час. Тільки коротко.

– А чому – в нижчий вимір? – запитала дівчина. – Чому не в вищий?

– Слушне запитання, – усміхнувся Сонцезір. – У вищий – було б краще. Але для цього потрібна не лише стороння енергія, а й власна. Це вже привілей окремих дослідників, які готуються до таких експериментів роками. Необхідна самодисципліна, очищена свідомість, могутня воля, і володіння собою, і ще багато таких якостей, яких у вас ще нема. Не журися, Горлице, і ви, друзі, все прийде з часом. Не перескакуйте, як ми вже говорили, через закономірні щаблі розвитку.

Отже, увага. Енергополе створить навколо пас потужний захист. Ви побачите, як зникне для вас звичний світ і почне виникати інший. Сприймайте спокійно все, що побачите. Не вставайте з місця.

У темряві зажеврів голубий екран. На ньому з’явилася постать молодого хлопця з вогнистим чубом-їжаком. Він стояв біля великого пульта з безліччю миготливих вічок. Побачивши його, Сонцезір запитав:

– Громовик?

– Я, – весело відповів хлопець. – Ви готові до експерименту?

– Так.

– Тоді вмикаю подачу енергії.

Екран згас. У темряві почувся шепіт Горлиці. Вона дружелюбно сказала:

– Справді Громовик. У нього чуб наче з вогню.

– Тихо! Увага! – посварився пальцем Учитель. – Одна хвилина. П’ятдесят секунд. Сорок. Тридцять п’ять…

Серця учнів стукали схвильовано і сильно у передчутті неймовірного експерименту. Абстрактні міркування на тему про інші виміри були своєрідним інтелектуальним опіумом, дія якого закінчувалась після бесіди. А тут – реальне, конкретне проникнення в недоступні для почуття координати. Це щось незвичайне, казкове!

Над приміщенням попливли розмаїті іскри, ніжні фіолетові спіралі.

– Перебудова часу—простору, – почувся глухий голос Сонцезора.

Зникло світло червоної лампи під куполом. Настала цілковита пітьма. А в ній – з’явилося плетиво блакитних ліній, які завихрилися спіраллю навколо групи учнів, ніби охоплюючи їх вогнистою сферою.

Холодна хвиля пронизала тіла учнів і Учителя. Пітьма поступово зникала.

Розтанули стіни приміщення.

Зник купол.

Учні і Учитель опинилися серед неосяжного простору. їхні крісла і пульт управління, на якому пульсували вогники індикаторів, тепер перебували під відкритим небом.

Небо було темно-зеленим, на ньому вирізнялися якісь плями – чи то хмари, чи то розмиті цятки зірок. Сонце являло собою гігантську примарну багрову кулю – вона в сотні разів більша за видимий диск світила у звичайному вимірі.

Учні мовчали, приголомшені, заворожені.

– Ви бачите Сонце? – запитав Учитель. – Воно більше від звичного і зовсім іншого кольору. Це тому, що ми бачимо інший його аспект. Але про це потім… Зверніть увагу на оточення. Воно нічим не нагадує Землю.

Справді, не було звичних рослин, лісів. Замість них по рівнині повзли корчуваті, густі зарості коричневих, маслянистих дерев. Вони мали непевні, туманні обриси, звивалися, ніби змії, повертаючись у різні боки. А далі, за ними, колихалися імлисті утвори – чи то живі істоти, чи то якісь дивовижні рослини, схожі на плакучі верби.

– Дужо бридке життя, – прошепотіла Мирослава. Учитель заперечливо похитав головою.

– Так було й у нашому вимірі. Згадайте потворні форми ящерів, птеродактилів, морських тварин. Природа шукає найкращого вияву можливостей даного організму у певних умовах. Інакше не може бути.

– Ах! – пролунав зляканий дівочий голос. Сонцезір замовк, тривожно озирнувся.

З-за дерев з’явилася гігантська чорна потвора. Вона була схожа на казкового дракона. Довжелезний тулуб на присадкуватих ногах, кінець якого губився у хащах, гігантська голова з багровими очицями. Потвора грізно заричала, піднялася над групою дослідників. На її опуклому лобі – між очима – видулося щось схоже на лійку. Та лійка сповнилася зеленкуватим полум’ям, з неї метнулася тонка зигзагоподібна блискавиця.

Блискавиця промайнула над головами учнів. Боляче різонуло по вухах.

– Обережно! – почувся тривожний голос Сонцезора. – Треба закінчувати експеримент.

Та він не встиг виключити установку, як потвора знову піднялася в просторі і націлилася на Сонцезора. Замерехтіла зловісним полум’ям лійка-антена. Закричали дівчата.

– Учителю! – приглушено гукнув Пломінь. Яскрава зелена блискавиця полетіла прямо в груди Учителя.

І в ту ж мить між потворою і Сонцезором опинилася постать. То був Ясноцвіт. Весь жахливий заряд енергії він прийняв у свої груди.

Почувся стогін. Юнак важко впав на руки Учителя. І разом з тим зник примарний світ нижчого виміру. Сонцезір вимкнув установку.

Спалахнули лампи денного світла. Навколо були стіни звичного приміщення. Ніби й не існувало казкового світу, де вони тільки що побували.

Та про жахливу пригоду свідчило бліде обличчя Ясноцвіта, який нерухомо лежав на руках Учителя.

Сонцезір притулився вухом до грудей учня.

– Тримайте Ясноцвіта. Вій тяжко хворий!

Учитель кинувся до пульта. Пролунав дзвінок тривоги. На екрані з’явилася дівчина-диспетчер.

– Що трапилося?

– Хворий Ясноцвіт. Тяжка травма.

– Кого викликати?

– Велику Матір. І Інститут Енергії Серця.

– Даю позачергово.