Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

Все попереду

Ліс закінчився. Друг прискорив кроки, ламаючи металевими ногами зароси водянистих рослин. Почувся його високий голос:

– Капітане! Ракета перед нами. Я правильно привів вас!

Заграва схвильовано дивиться на рівнину. Він ще не вірить своїм очам. Невже правда? Невже не сниться?

В мареві променів Усо виблискує, дивлячись у далеке небо, гостроноса ракета. Так, як і тоді, десятки років тому. Вона непорушно стоїть, очікуючи господарів.

Серце б’ється нестримно, воно ніби підштовхує свого господаря. Вперед! Вперед! Воно віщує незвичайне!

За капітаном поспішають Адаон і його прихильники. Іван чує їхні зачудовані вигуки:

– Небесна вежа!

– Яка вона висока!

– Невже вона літає?

– Літає. На ній Наставник прибув з іншої Му.

– Така велика і літає?

– Запитайте Наставника.

– Літає, – не чекаючи запитання, радісно каже Заграва. – І дуже швидко.

– От якби щоа таку вежу, – радо каже Адаон, і його обличчя міниться від розмаїтих почуттів у сяйві гарячого дня.

– Ви будете мати такі вежі! – каже Заграва. – Ви будете літати до інших Му! І над стійбищами щоа спалахнуть нові Усо!

Громаддя ракети виростає перед групою змучених мандрівників. Але що це? З отвору корабля з’являться постаті. Людські постаті. їх двоє? Невже нова експедиція?

Заграва метнувся назустріч. Затамував подих, ближче! Ближче! Друг і щоа відстали. Під ногами скриплять мохи, запалений подих зривається з пересохлих вуст. А очі до болю вдивляються в постаті, які прямують до нього!

– Марія! – не вірячи власним очам, шепоче Іван.

– Коханий! – долинає здалека.

– Марія! – кричить щасливо Заграва, і луна далекого лісу повторює той торжествуючий голос.

Вони кидаються одне одному в обійми. Немає часу. Нема десятиліть розлуки, незгод і невпинних шукань! Є лише вічна мить єднання, та мить, заради якої і треба йти назустріч смерті!

Іван цілує змарніле, худе обличчя, бачить зморшки, бачить сльози на припухлих віях. Очі Марії сяють, як тоді, на Землі, над Дніпром! То нічого, що форма міняється, старіє, – любов вічно молода, незмінна! Кохана сміється і плаче, запитує:

– Ну як? Змінилася я?

– Ні! Така, як завжди! Вічна моя! Юна моя!

Він не міг одвести від неї погляду, милувався, шепотів:

– А я? Мабуть, дідом став? Правда? Стільки часу минуло?

– Ні! – похитала вона головою. – Такий, як тоді, над Дніпром! Я не знаю тебе іншим! А ось, Іване, поглянь – впізнаєш?

Наблизився той, інший, що біг поряд з Марією. Він юний, він незнайомий Заграві. Чи, може, знайомий? На кого він схожий? Кого рідного і любого нагадує?

– Марія, – тихо говорить Іван. – Я нічого не розумію. Хіба була експедиція з Землі?

Хлопчик сміється, червоніє.

– Татку! – несміливо каже він.

Кров жбухнула гарячою хвилею до серця Заграви: «Татку!» Він каже «татку»? Невже це можливо? Марія ласкаво і ствердно хитає головою…

– То син твій, Василько!

Хлопчина припадає до батька, знеможено, щасливо заплющує очі. Нечуване, небачене, не пережите! Що це – таке прекрасне, заколисуюче? Звідки воно?

Іван притиснув сина до широких грудей, з мовчазною глибокою вдячністю дивиться на Марію. Його серце говорить без слів: «Скільки ти витерпіла, сильна моя, вірна моя, єдина моя! Яку невимірну вагу несла на плечах, на серці, мати, вічна мати нових поколінь?»

Та ось вже поруч група щоа, висока постать Друга. Робот підняв привітально руку-маніпулятор, сказав:

– Кого я бачу? Це Марія. І ще одна людина Землі.

– Марія, – крізь сльози засміялась жінка. – Ти впізнав мене, Друг. А це мій син – Василько.

– Друг радий, що все благополучно закінчилось, – сказав робот. – Друг бачить, що ракета в порядку.

Щоа з подивом і цікавістю оглядали Марію, Василька, тихо гомоніли. Від лісу наближалась ще одна група щоа. Вони були схвильовані. Попереду рухався Туара. Він здалека кричав:

– Ма-ора! Сюди прямують багато щоа. Вони зруйнували по дорозі багато племен. Наші розвідники дізналися, що вони шукають небесну вежу!

– Це Ітиней! – гнівно сказав Заграва. – Він наздоганяє нас.

– Хто такий Ітиней? – запитала Марія.

– Один з вождів щоа. Ось його брат Адаон. Він лишився вірним, він зрозумів правильно нашу появу на Му. А Ітиней…

– Я зрозуміла, – мовила Марія. – Я думала про це. Так мусило бути. Нам треба летіти у простір!

– У простір? – не зрозумів Заграва. – А потім? Що ми будемо робити на орбіті?

– Я спіймала передачу Сонячного Острова, – сказала Марія. – Земля вислала нову експедицію. Вона незабаром буде тут. Ти зрозумів?

– Тоді вперед, – твердо заявив Заграва. – Адаон, ходімо з нами. Це твої друзі?

– Друзі, – ствердно відповіла Марія. – Це Туара – вождь племені.

– Ми зупинимо навалу, – твердо промовив Туара. – Ми не злякаємося їх. Вони засліплені і хижі. Вони повертаються до давніх часів, коли щоа не знали Світла.

– Ми будемо боротися! – підхопив Адаон. – Ти, Наставнику, лети в небо спокійно! Світло, яке ви принесли на Му, не згасне.

– Ви вірні учні, – зворушено відповів Заграва. – Маріє, треба передати їм все, що можна, з ракети – книги, прилади, інструменти. Хай воно буде в тайниках. Хай вони передають тайники новим послідовникам Світла, які народжуватимуться на Му. Аж доки знання повністю не торжествуватиме на всій планеті!

– Татку, – схвильовано озвався Василько, і його сині очі загорілися вогниками рішучості. – Татку, але ж ми не покинемо Му, ми не покинемо щоа напризволяще. Я люблю далеку Землю, але я полюбив і Му. Я не буду щасливий, якщо вони – наші друзі – будуть нещасними! Я повернуся сюди і буду з ними ділити їх пошуки і горе, їх радість і розчарування. І діти мої залишаться тут, па Му. Так буде доти, поки щоа не вийдуть на широку дорогу. Так мене вчила мама, так я буду вчити моїх дітей, друзів моїх!

– Ти син мій! – ніжно сказав Заграва. – Я чую голос свого серця! Мені нічого додати – хай буде так, як ти сказав. Вперед, мої друзі!

Через кілька годин блискуча «небесна вежа» задрижала, огорнулась полум’ям, повільно знялася в повітря. Затремтіла Му, Усо закрився прозорим туманом. Прорізуючи той туман, срібною стрілою метнувся в небо корабель далекого світу. Він зменшувався, поволі зникав у безодні простору.

І ще довго було чути гримотіння згори. Потім гаряча хвиля накинулася на ліси, де ховалися щоа, спостерігаючи за невиданим чудом. Адаон прислухався до далеких відгуків луни. Він дивився в таємничу глибінь небес, і в його свідомості звучали впевнені, тверді слова Наставника, який приніс на темну Му велике Знання:

– Боріться, друзі! Боріться з темрявою, з жорстокістю, з роз’єднанням! Шукайте шляхи! До світла, до краси, до братерства! Багато перед вами страждань і негод, сумнівів і розчарувань, але пам’ятайте завжди – у вас є Брати!

І коли вам стане важко, невимовно важко, згадайте, що в небі сяють міріади зірок, інших Усо, де живуть і думають, борються і шукають істину безліч інших розумних істот – щоа! І ще згадайте, що у вас є Брати, які завжди готові допомогти тому, хто шукає, хто йде до світла!

Ми не залишимо вас. Ми будемо завжди з вами. Ми готові завжди прийти на поміч – тільки шукайте нас. І, шукаючи, не зупиняйтесь, не слухайте голосів сумніву! І запам’ятайте назавжди – Брати з вами, далекі сонця з вами, з вами вся Безмежність – і ви її Діти! Безмежжя жде, Безмежжя відкриває вам свої обійми – вивчайте його, дивіться в очі йому, ставайте істинними його синами…

Попереду – Знання, попереду – Еволюція, попереду – Безсмертя!

Книга друга
Сходи вічності

Частина перша
Світ Полум’яний

Коли ногою в Сонці зустрінемось – тоді збагнемо велич Космосу.

Слово Прометея

Царство Аїда

– «Капела»! «Капела»! – звучало у просторі.

Руки космонавта гарячково обмацували вузли електронного мозку, намагаючись знайти пошкодження. Нічого не допомагало. Невідомий, потужний пояс радіації миттю вивів з ладу всю апаратуру квантових двигунів і радіозв’язку.

– «Капела»! «Капела»! Чому замовкли? Що з вами? – линув турботливий поклик Землі.

А «Капела» – експериментальний квантовий корабель – безпомічно падав на Плутон. Вісім годин тому трапилося нещастя. Двигуни замовкли. Замовк радіопередавач. Тільки автономний молекулярно-кристалічний приймач ще сприймав заклик рідної планети. Але космонавт не міг відповісти.

Він вирішив діяти. Корабель летів у безвість. Якщо його не зупинити – рідна система назавжди залишиться позаду, неймовірна швидкість понесе «Капелу» до далеких зоряних скупчень. Мовчазна і безпорадна, стане вона іграшкою міжгалактичної пустелі.

Космонавт увімкнув стартові ядерно-хімічні двигуни. Блискавичний політ «Капели» сповільнювався. Минали години. І ось – падіння на Плутон. На планету мороку і таємниці. В царство страшного Аїда – повелителя смерті..

Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.

А втім, ніколи думати. Воля, думка, тріпотіння серця – все злилося в єдиний клубок дії. Посадити корабель па планету, зберегти його для тих, хто колись ступить ногою у світ мороку. Зберегти корабель і наукові цінності, здобуті в небезпечному польоті. Це найголовніше. Попереду ще досить часу, щоб подумати про себе, про особисте.

– «Капела»! «Капела»! – закликала Земля. – Чому мовчите? Ми втратили гравіорадіозв’язок з вами! «Капела»! «Капела»! Ми ждемо вістей од вас! Другий квантовий корабель «Сонце» готовий стартувати з Місяця на пошуки. «Капела»! Повідомте ваші координати…

З пітьми Космосу вже наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона. Гострими жалами поблискували де-не-де піки гір під променями далекої зірочки Сонця. Чорніли гадюками химерні звиви: чи то прірви, чи то русла колишніх річок.

Клубок відчаю, якогось дитячого жалю за самим собою застряв у грудях космонавта. Він не дозволив йому вийти назовні. Всміхнувся презирливо: «Ще чого не вистачало. Заплакати за синім небом… за вербичками над Дніпром… Ні, цього не буде… Тихо, серце. Цить. Ти на служінні. Ти не належиш собі…»

– «Капела»! Друже Буревій! Чому ж мовчиш? – з болем вигукнув простір.

Ні, це вже не простір, не просто Земля, а людина, друг. Він, Буревій, пізнає його. Командир групи зорельотів на Місяці. Соратник багатьох польотів, однокашник в юнацькій Космошколі – Вогневик.

«Дякую тобі, друже! Серце моє чує твою тугу, твій біль, дружні думки всіх вас! Ні, я не заплачу, не зневірюсь у космічній пустелі. Прощай, мій друже!»

Буревій знову ввімкнув стартові двигуни. Корабель дрібно завібрував. Багряні спалахи замерехтіли на вікнах. Плутон закривав небосхил, насувався, поглинав невблаганно зоряні діамантові скупчення.

Буревій стиснув щелепи, пильно вдивлявся в оптичний отвір: «Хоч би посадити на рівнині! Хоч би не розбити «Капелу»! Прокляття! Локатори теж підвели! На екранах якась каламуть… Не розбереш – де гори, де рівнини!»

З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів. Вони, напевне, були підняті вибухами двигунів «Капели». Зеленкувата мряка затуманила оптичні отвори. І в ту ж мить почувся удар.

Корабель затріщав. На півслові обірвався заклик Землі. Буре-вія міцно втиснуло в антигравітаційне крісло. Зовні долинали удари, скрегіт, могутня руйнівна вібрація.

А потім – тиша.

Тиша і пітьма.

«Капела» опинилася в полоні Плутона. В таємничому, ворожому царстві Аїда.

Самотність

Від потужного удару космонавт знепритомнів. Він довго лежав у кріслі нерухомо, змагаючись з хвилями забуття. Потім до його слуху, ніби крізь вату, долинуло тихе шипіння, тонкий свист.

Може, здається. Ще не розплющуючи очей, Буревій прислухався. Свист не припинився. Чомусь захололи щоки. Почало пощипувати ніс, наче на сильному морозі.

Космонавт підняв обважнілу руку, торкнувся нею носа. Защеміло. Стало важко дихати. Закололо в легенях. Невже виходить повітря?

Буревій швидко закрив шолом скафандра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По щоках потекли холодні струмки талого інею. Космонавт розплющив очі.

Пульт, покритий памороззю, погас. Погасли вічка електронних машин, індикатори навігаційних приладів, екрани локаторів. Серце «Капели» перестало битися. Згасли її електронні очі. І десь у щілини виходить її останній подих.

Зціпивши зуби, затамувавши біль, космонавт підвівся з крісла і пройшов по каюті. Він нічого не міг зробити. Автомати не працювали – ні основні, ні дублюючі. Він не міг зупинити агонії корабля.

Буревій, обтерши іній на дверцятах автономного управління, відчинив їх. Виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам собі іронічно всміхнувся: «Чи потрібно це? Аби довше агонізувати?»

Серце стукнуло владно, суворо: «Не ламай комедії. Треба зробити все, що велить обов’язок. Ти людина. Ти розум. Ти промінь пізнання, посланий Землею в Космос. Тихо. Замовкни і дій».

Він пройшов коридорами, добрався до реактора. Де-не-де товстелезні стіни корабля були розірвані страшним ударом, – крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.

Буревій оглянув записи автоматів. Зібрав їх. Потім поступово переніс до керівної каюти. Хай буде все разом. Коли прийде останній час, він підведе підсумки польоту, висловить свої думки про корабель – позитивні і негативні. А поки що – вийти назовні. Дослідити поверхню Плутона. Адже тут ще ніхто не був. Він перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це теж буде його вкладом у знання.

Він рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти по спіральних східцях, вкритих інеєм. Кілька разів Буревій послизнувся і впав, боляче забившись. Посміхнувся. Одвик у світі невагомості. А тут Плутон дає себе знати. Треба бути обережним.

Він оглянув люки шлюзу. Апаратура керування дивилася на нього мертвими приладами. Космонавт знайшов у сусідній ніші потужний напівавтоматичний домкрат, розблокував механізм відкривання, висадив перший люк. Те саме зробив з другим. Але зовнішній не піддався домкрату. Буревій повернувся назад, до каюти, знайшов електрорізак, що живився від атомних батарей. Кілька годин він терпляче вирізував отвір для виходу. Коли все було закінчено – Буревій ступив назовні.

На нього одразу посипалась хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. З усіх боків його оточували примарні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж височів над ним, майже не відрізняючись від навколишніх гір. Він весь був засипаний замерзлими кристалами.

Буревій пройшов далі, насилу переставляючи ноги в сковзкому місиві. Нарешті він вибрався на тверде, на «землю». Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілинки порода. Він колупнув її автоматичним молотком. Порода не піддавалась. Буревій здивовано повторив спробу. Знову нічого. Речовина Плутона була твердішою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього… Але звідки такі породи? З чого вони? Якої густоти?

Буревій оглянувся. Зовсім недалеко був обрій. На ньому зубцями громадилися такі ж самі скелі, як і поблизу. В світлі яскравих зірок вони здавалися таємними, моторошними. Зовсім невелика планета. Не більша від Марса. Але ж порода, її маса! Чому вона така густа?

Буревій зітхнув. Що ж, у нього вистачить часу, щоб вивчити дивний світ і записати свої спостереження. Він буде щасливий тим, що зможе подарувати людям ще одне відкриття.

Космонавт звірився з пеленгатором, відзначив місце корабля, пройшов ще трохи, вибираючи проходи поміж скелями. Ось гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина. Вся вона була всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Буревій взяв у жменю кристалики, помилувався їхніми дивними гранями. Треба буде розглянути в кораблі, з чого вони? Може, вода?

Він висипав їх. Кристалики, блискаючи холодними іскорками, знову лягли на віковічний покрив Плутона. Буревій постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, абсолютна тиша. Ба ні! Щось вирує. Глухо, бунтівливо. А-а, то кров. Його власна кров мчить по всіх закутках тіла, виконуючи свою щоденну, безперервну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної своєї клітини. Чи то голод, чи холод, чи будь-який життєвий іспит – вони не знижують ритму життя, вони віддано служать своєму тілу. Так і він. Навколо пустеля, навколо тиша і морок смерті, а він все одно думає, живе, творить.

Буревій вибрався трохи вище, зупинився на скелястому виступі. З-за обрію блиснула яскрава зоря, заграла на шоломі. Космонавт радісно засміявся: Сонце. Воно маленьке, майже не відрізняється від далеких зірок, але серце відчуває його животворне тепло, його рідні промені. Десь там і Земля. Зовсім поряд з світилом. Навіть у телескоп не побачиш її в променях Сонця.

«Земля! Оселя моя! Вітчизна моя!.. Тільки ось так, серед пустелі інших світів, ми пізнаємо глибину своєї любові. Ми пориваємось за променем розуму свого в Безмежність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане ниттю любові з твоїм серцем, люба плането.

Я не повернуся до тебе. Моє тіло сховають у собі сніги Плутона. Ну то й що! Хай буде. А я вже нині з тобою. Я бачу думкою твої небесно-сині озера, твої бурхливі і спокійні моря, твої таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, збережи і передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Безмежжя. І хай теж бережуть непорушною любов до тебе, до Матері, бо цією любов’ю створено життя, світ, без неї нема пі минулого, ні майбуття».

Буревій заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед його внутрішнім зором пропливли поля золотих хлібів, квітучі сади, голуба стрічка Дніпра. По ній пливуть білосніжні швидкі кораблі, хвиля гойдає човники рибалок – такі ж смішні, милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані древніх церков, вітер хитає в садах білі, рожеві суцвіття каштанів… Так було. Так було в юності, в дитинстві. Так буде для нових, сміливих його спадкоємців тепер і завжди. Вони думають, мріють, радіють, і піхто, ніхто не знатиме, що він самотньо блукає в снігах Плутона. Тільки коли-небудь у майбутньому, якщо його знайдуть нові космонавти, – вони зрозуміють його останні думки, його прагнення.

Буревій розплющив очі, похитав головою, ніби відганяючи милі, дорогі видіння. Досить сентиментів. Пора працювати. Треба подумати, як поставити знак, щоб його помітили люди, щоб зрозуміли, хто був тут.

Космонавт повернувся, щоб рушати назад, до корабля. Та раптом йому здалося, що поряд хтось є. Хтось живий, розумний. Ніби невідступний погляд відчув Буревій на собі, ніби невидимі руки торкнулися його тіла. Що таке? Звідки?

Він озирнувся. Скелі, урвища, нагромадження кристалів. Але що це? Поряд з ним на кам’яному майданчику височіє щось дивне. То не скеля, ні… Невже утвір розумних істот? Тут, серед криги і мертвого мороку?

Буревій підійшов схвильовано до незнайомого предмета, освітив його прожектором. У променях вирізьбилось неземне обличчя, висічене з чорної породи, міцно притулені до грудей руки. Вся гігантська постать була уособленням зібраності, зосередженості. Але очі здавалися стрілами, пущеними силою духу в безодні Світобудови. Як вдалося невідомому творцеві висловити свій задум через мертву породу? Буревій ще не зустрічав на Землі подібної майстерності. Це свідчило про високий рівень істот, які залишили статую. Хто вони були? Пришельці чи жителі Плутона? Чи, може, мандрівники з інших планет – Юпітера, Урана? Розумні істоти, про яких ми вже знаємо, але яких досі ще не зустріли! А може, вони були корінними жителями і загинули з невідомих причин, залишивши іншим, далеким Братам останнє привітання – прагнення свого розуму в Безмежжя, висловлене в чорному камені?

Мовчить пустеля. Мовчить простір. Тільки очі. невідомого Брата пронизують Космос, єднаються з вогнями далеких світів.

Буревій повертався назад схвильований, вражений. Тепер йому буде легше жити серед пустелі Плутона. Він шукатиме на поверхні планети залишки мудрості і творчості Братів і відчуватиме в їхніх твореннях тепло сердець, пломінь думки і безсмертність творчості.

Розмова з привидом

Минуло багато годин. Десятки. Сотні. Буревій уже не відзначав їх. Це було ні до чого. Він завзято працював, щоб забути про тіло і час.

Полагодивши трохи каюту – наклавши на розриви пластмасові шви, – він наповнив її повітрям, обігрів атомними батареями. Спочивав у ліжку кілька годин і знову йшов назовні – вивчати планету, шукати знаки чужої культури. Але, окрім статуї, йому не вдалося знайти більше нічого. Плутон ніби насміхався з нього, поставивши серед мороку і пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати серце його бажанням і сумнівами.

Він повертався втомлений до корабля, похапцем, недбало їв консервовані харчі, спочивав. Інколи сідав до столика і акуратно голився, як на Землі. Так він звик на Землі, так повинно бути й тут. Ритм перш за все! Поки він дотримується ритму життя і праці – доти він людина. Порушить – і хаос покотить його свідомість до байдужості і смерті.

Буревій заглядав у дзеркальце, не помічаючи ні зморщок, які катастрофічно вкривали його чоло, ні густої сивини, що блискавично засіяла за кілька діб його чорне волосся. Яке це має значення? Йому здавалося, що то не він: худе обличчя, пошерхлі вуста, жовтаві щоки. Тільки сині промені заиалих очей його, Буревія.

Космонавт швидко відкладав дзеркальце вбік, припиняв тривожний монолог. Він знову одягав скафандр, щоб продовжити хвилюючі пошуки.

Йому пощастило принести в корабель кілька зразків породи Плутона, набрати у контейнер кристалів. Аналіз показав, що ця порода масивніша від земних у кілька разів. Такої на Землі і на ближчих планетах дослідники не зустрічали. Кристалики являли собою замерзлу надважку воду. Буревій був дуже радий. Це буде справжнім сюрпризом для майбутніх поселенців на Плутоні. А вони будуть. Неодмінно.

Людство вивчить рідну систему, об’єднає свої зусилля з Братами і полине до інших зірок. Тут, на Плутоні, будуть станції, космодроми, інститути. Енергія ядра дасть тепло, над планетою закружляють штучні сонця. Розтопляться льоди, створиться атмосфера. І зашумлять дерева, трави тут, де нині панує морок і холод. Задзвенять дитячі голоси. І очі нових, прийдешніх поколінь пронижуть міжгалактичний простір нестримним бажанням Знання. Як і очі того, Невідомого, образ якого залишився втіленим у камені.

Космонавт вирішив збільшити коло досліджень. Він визначив координати корабля, статуї, намітив маршрути. Він хотів оглянути всю рівнину, яка пролягла між пасмами гір і скель. Саме в цей час, недалеко від статуї Невідомого, з ним трапилося несподіване.

Над зубцями скель зійшла зірка – Сонце. Буревій кілька хвилин з ніжністю дивився на нього, посилаючи в той бік серце, думи, найкращі почуття. І раптом – здригнувся.

На тлі зоряного простору майнуло якесь тіло. Одна невловима мить – і вертикальна постать перегородила шлях космонавту. Вона задрижала, колихнулася і рушила назустріч Буревію.

Холод пронизав тіло космонавта. Що це? Невже житель Плутона? Тут, серед снігів і холоду? Правда, вчені передбачали будь-яке життя навіть в холоді космічного простору… Але як він повинен поводитися? Що робити?

Все ближче постать. У світлі далекого Сонця вона здається напівпрозорою. Вона схожа на людину Землі. Острах з’явився в серці космонавта. Може, галюцинація?

Постать була зовсім близько. Це жінка. Обриси її туманні. Але видно великі очі, повні вуста. Вони ворушаться, чути чіткі, схвильовані слова:

– Друже Буревій! Нарешті! Ми знайшли вас. Ми врятуємо вас…

Космонавт занімів від несподіванки. Все, що відбувалося, здалось йому сном, вигадкою. Ні, ні, це не може бути! Це – гра втомленого розуму!..

А жінка, простягнувши назустріч йому руки, говорила:

– Ми пишаємось вами. Серед пустелі ви зберегли мужність. Ще зовсім небагато – і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте мене?

Буревій проковтнув якийсь клубок, що зупинився в горлі, хрипко сказав:

– Я чую вас. Але хто ви? Тут нема повітря, а ви без скафандра. І як я чую вас?

– Не бійтесь, – усміхнулася жінка. – Я не привид. Але нема коли пояснювати. Майте терпіння. Я мушу зникати. Скажіть ваші координати. І включіть прожектор через двісті годин. Чуєте – через двісті годин!

Буревій назвав координати. Він хотів щось запитати, але жінка розпливлася туманом, постать її майнула барвистим привидом у просторі, зникла.

І знову нікого. Тиша. Непорушність. Діамантові зірки і мертва планета.

Космонавт озирнувся. В мужньому серці зародився жах, зашкрябав колючими кігтями. Невже він збожеволів? Але ж чому привид був таким життєвим, земним, рідним? Чому він говорив про порятунок? Координати. Прожектор… Що це – насмішка його підсвідомості? Виверти напруженого розуму?

Буревій намагався вкласти побачене у зрозумілу формулу. В запасах інформації мозку нічого не знаходилося. Може, він що-небудь пропустив з наукових досягнень Землі? Що ж саме? Подорож без ракет, без скафандрів? Дурниці! Просторове телебачення? Як? І як він чув голос? Може, могутній промінь гравіопередавача спрямованої дії? За шість мільярдів кілометрів? Ні, не може бути. Та й для цього треба, щоб на Землі знали, де він знаходиться. А цього ніхто не міг знати. Ні, ніяка випадковість не пояснить цього.

Буревій рушив вздовж гірського масиву, щоб виконати свій намір – шукати залишки цивілізації. Але навіть це завдання втратило для нього смисл. Він повертався до видіння, він плекав у серці віру, що жінка не приверзлася йому, що вона сказала правду, Що через двісті годин йому треба запалити прожектор.

«Прожектор? Для чого? Невже сюди прибуде корабель. Це може бути лише квантовий корабель «Сонце», про який казав Вогневик! О Земле, рідна пене! Не дай мені збожеволіти. Я вже не можу нічого збагнути…»

Треба закувати волю в кулак. Треба стримати бурхливий стукіт серця. Хай проблиск віри допоможе йому ще краще виконати свій обов’язок. Вперед, вперед… Таємниці Плутона ждуть людину. Вперед, Буревію! Тобі ще рано вмирати! Нові дива, нові стежини життя ждуть тебе!