Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)

Олесь Бердник
Діти Безмежжя

Слово до читача

Людино, ти воістину прекрасна!

Поглянь – навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе – твоє багатство і оздоба, і ти – господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці вогняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.

Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, – відповідай: «Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, підняти погляд вгору…

Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу – усе це віхи пошуків моїх.

Позаду – глянь – мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду – я бачу знову простір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніколи! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!»

Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?

Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.

Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники – сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.

Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті течуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і «боги»! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти – Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!

Захочеш – сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єдиний Пломінь розірвану тканину Всебуття!

Ти – Батько й Син, ти – Витвір і Творець!

Книга перша
Драма безодні

Частина перша
На крилах часу

Всередині казки, як всі ми розуміємо, таїться правда, та якщо казку зламаєш, як іграшку діти ламають, то правди не знайдеш.

М. Пришвін

Порушники інструкції

– Товариші, ви мене без ножа заріжете, – почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.

За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них рукою, повчально сказав:

– Люди точно дотримуються інструкції. А ви?

– А ми? – з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. – Порушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?

– Еге ж! І потім – на веранді чужі. Хто? Звідки? – Директор строго поглянув на молодого хлопця в запиленому спортивному костюмі. – Це до вас, товаришу Гримайло?

– До мене, – підтвердив сивий чоловік. – Несподівана зустріч. Колишній мій студент. Дивлюся – йде берегом. Що за диво? Невже Іван Заграва? Гукнув – він. Знаєте, де він тепер? У Космоцентрі. Буде літати на інші планети.

Директор з сумнівом оглянув худорляве обличчя, тонкий профіль хлопця, дивну сиву мітку в брові. Хм! Космонавт. Ніколи б не сказав. Звичайна людина. А потім дивись – слава на весь світ.

– Дуже радий познайомитись. Яким вітром сюди?

– Поряд – село батьків, – скупо сказав Заграва. – Прийшов на берег погуляти, покупатись.

– Ага. Ну що ж, гуляйте. Ми не заперечуємо!

Гримайло і Заграва перезирнулись, засміялися. Лисиця конфузливо посміхнувся, пірнув назад у двері і щільно зачинив їх.

– М-да, – зітхнувши, мовив Гримайло. – Так ми слухаємо, Іване, далі. Ви почали говорити про інші планети.

Сірі очі Заграви загорілися. Він оглянув присутніх, впевнено сказав:

– Я переконаний, що життя є на більшості планет і що воно вищого рівня, ніж у нас, на Землі. Давно вже пора відкинути егоцентричну думку, що ми, земляни, якісь особливі істоти.

Юнак, що сидів у затінку під великим фікусом, нахилився вперед, тонкі вуста його скривилися в скептичній посмішці.

– Дивно чути це від майбутнього космонавта. Я вважав, що ваша професія серйозніша!

– Не розумію вас, – знизав плечима Заграва.

– Ви знаєте, що наука не довела наявності розумних істот у нашій системі… крім Землі…

– Слава богу, хоч на Землі довели, – пробурчав Гримайло.

– І навряд, чи вони є, – вів далі скептичний юнак. – Досить того, що за всю історію людства ми не бачили прильоту гостей. А ці прильоти неминучі, якби інші планети були заселені…

– Прибульці були, – серйозно сказав Заграва. – І не один раз. Тільки шукати треба з відкритими очима.

Юнак пирхнув.

– Тунгуський метеорит, малюнки на скелях, позначки на кістках! Чули, читали! Еклектика, вигадка, казочки для дітей!..

– Є казочки реальніші від дійсності, – твердо одрізав Гримайло. – У всякому разі, наш друг Іван Заграва і такі, як він, перетворюють казочки Ціолковського в реальність.

– Що ви порівнюєте? – ображено вигукнув скептик. – То великий вчений, а то марення…

– Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, – насмішкувато заперечив Гримайло. – А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.

– Залюбки, – сказав Заграва. – До речі, захоплю деякі записи.

– Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.

– Я теж прийду, – продзвенів дитячий голосок з боку Дніпра. Присутні здивовано поглянули в той бік. Що за диво? Веранда опирається на бетонні палі над потоком ріки. Хто б це міг бути?

Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачили худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.

– Ти чого тут?

– Слухаю…

– Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!

– Не впаду, – хоробро заявила дівчинка. – А впаду – випливу!

– Де твоя мама? Тобі вже спати пора.

– А я сплю! Вона не знає.

– Ай-я-яй! – посварився пальцем Гримайло. – Хіба ж так можна!

– А ви ж самі порушуєте режим! – засміялася дівчинка. – Я чула, як директор лаяв вас. Ага!

– Що тут скажеш! – розвів руками вчений. – Приперла до стінки.

Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.

– Я й завтра прийду, – почувся її приглушений голосок.

– Така прийде, – розчулено озвався Гримайло. – Ніяка інструкція не втримає.

Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети «Нью-Йорк таймс» Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тонкощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.

Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лисиця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Американець безцеремонно сів на пісок.

– Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?

– Ви вгадали, – всміхнувся Гримайло. – У вас чудова пам’ять.

– Професійне, – похвалився Нойс. – Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?

– Всякі є, – сказав академік. – У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона – академік чи слюсар, – це не має значення.

– Так, так, – тонко всміхнувся Нойс. – Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?

– Як-то чим? – здивувався Гримайло. – Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.

– А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?

– Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете – залишайтесь до вечора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.

Очі американця заблищали цікавістю.

– Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?

Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:

– Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?

– Абсолютно вільно? – здивувався Нойс.

– Абсолютно вільно.

– А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?

Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.

– Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він – товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?

– Ні, ні! – розгубився Нойс. – Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?

– Хоч на місяць, – рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. – Під Нью-Йорком не знайдеш такого розкішного місця!

– Тоді до вечора, – попрощався Нойс, підводячись з піску.

– До вечора.

Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.

Химерна дискусія

Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум – сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київських юнаків-аспірантів з різних інститутів – біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь – ведмедкуватий, мовчазний чоловік.

Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.

– Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?

Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.

– Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?

– На житті, – задзвенів голосок за балюстрадою. – Життя на інших планетах.

Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на майданчик, посадив на коліна.

– Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?

– Маня! Тільки я не хочу про себе. Я хочу слухати!

– Ти глянь! – здивувався Сум. – Скромна. Відзначимо це. Значить, почнемо. Спочатку про життя взагалі. Воно не може бути випадковим. Воно – закономірність. Більше того, я гадаю, що життя – це сама матерія, реальність, яка існує навколо нас, у цілому світі, у безконечності.

– Поясніть простіше, – попросив хтось.

– Будь ласка, – радо відповів Сум. – У живих клітинах, в організмах нема нічого такого, що б не було в Природі, в навколишньому середовищі. Ті ж самі елементи, речовини, рідини, гази і тверді тіла. Отже, функції живого тіла тісно зв’язані з якостями неживих тіл. Коротше кажучи, якби в бензині не було можливості горіння, вибуху, то він би не годився для палива в моторі. Якби в неорганічній матерії не було можливості відбитку, відчуття, взаємодії, подразнення, то й життя вищої форми ніколи б не виникло. Його можливість була закладена в найпримітивнішому русі матерії, в її електромагнітній, ядерній взаємодії, в силі тяжіння, в інших, незнайомих ще нам силах. Чи ясно я кажу?

– Ясно! – прогули навколо.

– Кажу далі. Якщо хто буде заперечувати – говоріть одразу, щоб не забутися… Отже, я веду до того, що органічне життя, білкове, те, яке ми бачимо на своїй планеті, є лише часткою єдиного Вселенського Життя Матерії, результатом прояву при певних умовах прихованих якостей цієї Матерії…

– Це щось не те, – раптом озвався Носенко. – Досі ми вважали, що життя зародилося в первісних океанах, так би мовити, стрибком, як перехід кількості в якість. А ви запевняєте, що воно існувало завжди…

Гримайло сердито пирхнув губами, як кіт.

– До чого ж у вас тямки забиті, юначе! Білкове життя не існувало завжди. Воно з’явилося як результат ускладнення нижчих станів життя. Можете називати це не життям, а рухом, силою, взаємодією, як хочете! Зрозуміло? Професор Сум говорить про те, що коли в шкаралупі нема живого зерна, тобто потенційно дерева чи рослини, то нічого з тої шкаралупи не виросте. Так і тут… Якби в матерії не було потенційної можливості вищого білкового, скажімо, життя, то воно й не виникло б ніколи, нізащо! Отже, з повним правом можна називати будь-який стан матерії життям на певному рівні. Чи так я кажу, колего?

– Так, – підтвердив Сум. – Дякую вам!

– А що – з’їв облизня? – засміявся Малина. – Професоре, це феноменально! Це геніальна думка!

– Не треба, облиште! – замахав руками Сум. – Ці геніальні думки висловлювались тисячоліття тому. Не присвоюйте мені авторства. Юначе! Ви ще хочете заперечувати?

– Ні, – кисло відповів Носенко.

– Тоді пішли далі. Значить, ми домовились, що відоме нам життя цілком можна виводити з певних якостей матерії, або об’єктивної і єдиної реальності. Тобто ми проголошуємо єдність життя у Всесвіті. Чому? Бо у Всесвіті нема нічого, крім єдиної реальності, що існує поза нашою свідомістю. Оскільки ж ця реальність, або Матерія, охоплює безмежність, то, значить, і життя безмежне.

– То воно ніколи й не виникало? – здивовано озвалася Маня.

– Ніколи, кирпата, – усміхнувся їй Сум. – Таке, як у нас або на інших планетах, виникає заново, а у Всесвіті воно, як Матерія, існує завжди. Як би тобі пояснити…

– Так дядя ж казав, – зраділа Маня. – Так, як дерево в зерні. Еге ж?

– Правильно! Молодчина! Ти думаєш швидше, ніж я. Йдемо далі.

Раптом біля дверей хтось заметушився, люди розступилися. З’явився директор, а за ним американські гості. Лисиця покашляв, якимсь дерев’яним голосом сказав:

– Товариші, тут наші закордонні гості бажають послухати… м-м… вашу дискусію.

– Якщо дозволите? – ввічливо посміхнувся Нойс.

– А чого ж, – знизав плечима Сум. – У нас не закриті збори. Всім вільно.

Нойс з дружиною протиснулися до бар’єра. Дві молоді дівчини звільнили їм місця у плетених кріслах.

Сум, майже не звернувши уваги на гостей, вів далі:

– Отже, ми можемо сміливо проголошувати єдність життя у безмежному Всесвіті, бо нема найменшого атома, який би не був зв’язаний з усім Космосом. Адже недарма сказано, що найменша частка матерії відбиває всю безконечність, тримає її в собі, у потенції. Мікросвіт і Макросвіт – єдині. Найменше життя і життя Безмежжя тісно зв’язані. Вони існують вічно, вони незнищенні і ніколи не перестануть існувати.

– Хто ж все-таки їх створив? – раптом запитав Нойс, переглянувшись з дружиною.

Присутні загомоніли, зашушукались. Сум здивовано зиркнув на закордонного гостя, знизав плечима.

– Пробачте, містере…

– Нойс.

– Пробачте, містере Нойс, ми давно залишили суперечки на телеологічні[1]1
  Телеологічний – цілеспрямований.


[Закрыть] теми. Та оскільки ви зачепили це питання, я відповім: Матерію, або Життя, ніхто не створив. У Безмежжі вони існують вічно. Більше того – вони і є Всесвіт. Не можна говорити про Всесвіт, про Буття без Матерії. Не було б Матерії, не було б і Всесвіту. Для чого ж тут творець?

Нойс, вихопивши блокнот з кишені, щось гарячково строчив у ньому. Сяючи штучними зубами, він шепнув Гримайлу:

– Сенсація буде! Ніколи не думав, що зустріну таке.

А коли Сум закінчив фразу, кореспондент єхидно запитав:

– Ви відкидаєте творця? Значить, відкидаєте безсмертя особи! Ви не даєте ніякої перспективи людям. Народився, вмер, а далі пусто. Пітьма. Ваша ідеологія не має під собою ні моральної, ні етичної основи. Ваш індивідуум – це примара. Він з’являється в світ випадково, живе, як метелик, коротке життя і назавжди зникає в пітьмі.

– Не так! Зовсім не так! – гаряче озвався Іван Заграва.

– Ану, ану, юначе, – підохотив Сум. – Скажіть йому ви, а то в мене вже від цих суперечок горло болить. Дозвольте водички. Спасибі.

– Ви кажете – смерть! – палко сказав Заграва. – Так, особа вмирає. Але ми зовсім інакше дивимось на життя і смерть. Людина, особа виникає не на пустому місці, а як результат минулих вдосконалень. Це ж ясно. Це аксіома.

– Молодець! – заплескав у долоні Малина. Рудоброве лице його сяяло задоволенням. – Знай наших…

– Далі, далі. Це інтересно, – зацікавився Нойс.

– Зв’язок людини з минулим, з навколишнім, з майбутнім – у всьому. В праці, творчості, подиху, в народженні дітей, у мріях. Кожним рухом, кожним помислом людина зв’язана з Безмежжям. Далека зірка, галактика, квітка троянди, космічні промені, ласка чи гнів, радість чи сум – все впливає на людину, формує її характер, її особу, її зв’язок з суспільством, визначає її вплив на майбутню історію… Історія людства і всіх інших далеких людств на чужих планетах починається не з предковічної мавпи і навіть не з тварини, не з амеби, а з первісної матерії. І вона ніколи не закінчиться. Історія людства вічна. І чи можна відділити особу від цілого людства? Ні. Як не можна відділити будь-яку нашу клітину від організму. Вони складають єдине ціле. Так і наше життя, наші діла вливаються в єдиний організм людства. Тільки так ми дивимось на зв’язок людини і Всесвіту.

– Це прекрасно! – заявив Нойс. – Дуже переконливо і гуманно. Але в чому ж тоді мета буття?

– Вічна еволюція. Великий синтез протилежностей, які створюють всю гаму життя Всесвіту. І знову вперед, вперед, до пізнання нових таємниць. Ступені свідомості і усвідомлення безмежні. Від мінералу до людини. Від людини до… А втім, хто скаже, де закінчиться вдосконалення свідомості і усвідомлення світу? Воно ніде не закінчиться! Воно вічне!

Присутні привітали палкий виступ Заграви дружними оплесками.

Сум підняв руку, втихомирив слухачів.

– Товариші, тихше. Так про що ми починали? Ага, згадав. Про те, що життя – не випадок, а закономірність. Якщо воно виникло в білкових формах на Землі, то могло виникнути в якихось формах і на інших планетах. Справді, чому й ні. Матерія є. Енергія випромінювання від Сонця є, обмін речовин є, круговорот стихій – будь ласка. Не може бути, щоб на Землі все це привело до появи високоорганізованого життя, а на Венері, Марсі чи на Юпітері – просто до перемішування газів або речовини. Антидіалектичний абсурд. Земля – член сім’ї Сонця. А Сонячна система – єдиний організм. Виходить, і життя Землі – частина спільного життя нашої системи. Я глибоко вірю в це.

– Вірити мало, професоре, – проскрипів Ананій, скептично усміхаючись. – Треба ще й знати.

Професор сердито поглянув на гарного чорнявого юнака, нахмурився.

– Кажете, треба знати? Що ж, ми будемо знати. Незабаром. У найближчі десять років. Але тоді, як космонавти, як наш молодий друг Заграва привезуть з Венери чи Марса рослини й тварин і ткнуть вас носом у них, – великої заслуги не буде сказати: життя на інших планетах є. Тоді, вибачте, й дурень констатує факт.

– А голослівно стверджувати можна теж що завгодно, – ображено сказав Шум. – Ви ж самі тільки що так заперечували містеру Нойсу.

– Що ви змішали божий дар з яєчнею! Ми виходимо з наукових передумов. Хіба не відкривали планет, не бачачи їх, лише на основі математичних законів? Отже, думка про життя на інших планетах – абсолютно наукова, обґрунтована і спирається на діалектичну логіку. Згадайте Ціолковського. Це був справжній вчений. Він був переконаний, що життя існує не тільки на великих планетах, а й у порожнечі простору…

– Ну, це вже занадто…

– А чому занадто? На астероїдах матерія є? Є. Сонячна енергія є? Є. Вона може привести до з’єднання, до сполук, невідомих на Землі. А тим більше на великих планетах. На Юпітері, Сатурні та інших велетнях аміачні атмосфери, низька температура, бурхливі атмосферні течії. Ну то й що? Це вважається перепоною для життя. Еге ж, для такого життя, як у нас, на Землі. А для іншого?

– Якого іншого? – ущипливо запитав Шум.

– Якого завгодно! – твердо заявив Сум. – Матерія безмежно розмаїта у своїх проявах. Ви повинні це знати. Потенційне життя матерії пристосується до тих умов, які панують на даній планеті, і обов’язково стане розвиватись вище і вище, аж до високої свідомості.

– Ви скажете, що й на Сонці, на зірках можливе життя?

– Хтозна! Може, й так. Тільки таке життя нічого не матиме спільного з нашим. Деякі вчені вже говорили про вогняну фазу життя. Може, в світі вона десь зустрічається. Але ми ухилилися вбік. Я хочу сказати, що на інших планетах нашої системи, а тим більше на Венері і Марсі, життя обов’язково є.

– А яке воно? – заворушилася на колінах у Гримайла Маня.

– Незабаром побачимо! – пробасив академік. – Ось наш товариш Заграва полетить на Венеру чи Марс і привезе марсіанина…

– А що вій – космонавт? – прощебетала дівчинка.

– Справжній. Такий, як Гагарін!

– Ой здорово! А гарний який!

Присутні засміялися. Іван розгублено закашляв.

– Росте ваша наречена, – пожартував Гримайло. – Пам’ятай, кирпата, щоб не забула його.

– Ні, не забуду, – серйозно пообіцяла дівчинка.

– Диви, як присоромила дорослого дядю, – засміявся Сум. – Ну, закінчимо про планети. Значить, про Венеру. Хоч вона й покрита хмарами, а останні дослідження дають чимало цінного. Вода на Венері є, кисень також, енергії досить. Там є все для виникнення життя навіть земного типу. Далі. Венера менша від Землі, має біля вісімдесяти шести процентів земної маси. Отже, вона старіша від нашої планети.

– Чому? – знову не стримався Шум.

– Тому, що менша маса охолоне скоріше…

– А якщо походження планет не вогняне, а холодне, по Шмідту?

– Все одно. Менша маса швидше еволюціонує. І я гадаю, що на Венері життя могло досягти більш високого рівня, ніж на Землі.

– А на Марсі? На Марсі як? Є життя? – захвилювалася Майя.

– На Марсі обов’язково, – відповів Заграва. – І не просто життя, а високоорганізоване…

– Старі співанки, – сказав Шум. – Канали, штучні супутники і всякі інші штучки…

– А що ви можете заперечити проти них? – накинувся на Шума Заграва. – Нічого, крім іронії. Чим ви можете пояснити, що весною, коли тануть сніги на полюсах, смуги рослинності зеленіють? Чому ці смуги розташовані так точно геометрично? В природі такого не буває. Або візьмемо супутники Фобос і Деймос. Хіба вони схожі на інші супутники планет Сонячної системи? Ні. По-перше, вони дуже малесенькі порівняно з своєю планетою. По-друге, вони явно чужі для Марса…

– Чому чужі? – вихопилось у когось.

– Тому що, скажімо, Фобос повністю порушує елементарні закони небесної механіки. Він обертається навколо Марса втричі швидше, ніж сама планета навколо осі. Значить, він не споріднений з Марсом…

– Марс захопив ці супутники в поясі астероїдів! – озвався Шум.

– Не годиться! – почувся за спиною молодого біолога гучний голос. Всі озирнулися. Говорив мовчазний астроном Труба. Він одкашлявся і повторив: – Не годиться ваша думка. Марс не захопив Фобоса і Деймоса в поясі астероїдів. Якби це було так, то обидва супутники оберталися б навколо Марса по дуже витягнутих орбітах. Факт. Візьміть олівець. Підрахуйте. А вони обертаються по майже точних кругових…

– Значить, ви теж вважаєте, що вони штучні? – запитав Шум.

– Не знаю. Не хочу говорити, – знизав плечима астроном. – Але, у всякому разі, вони не природного походження…

– Ми вже не кажемо про гіпотезу Шкловського, – підхопив Іван. – Якщо навіть Шкловський не правий і Фобос не падає на Марс, все одно цей супутник, а також Деймос – утвори розуму.

– Значить, там живуть люди? – здивовано промовив Корінь.

– Живуть. І жили, – радісно відповів Заграва.

– Так чого ж вони не прилітають тепер? – співуче запитала Маня. – Чому вони ніколи не бували на Землі?

– А хто тобі сказав, що не бували? Може, й бували. Є багато фактів з давнини і навіть теперішніх…

– Закрутилося, – скептично заявив Шум. – Тут уже піде в діло все – і Тунгуський метеорит, і знахідки в Африці.

– І піде, – розсердився академік Гримайло. – Чого це ви, юначе, все висміюєте. Може, люди бажають послухати…

– Бажаємо! Дуже цікаво! – пролунали вигуки. – Кому не цікаво – хай вийде, не слухає.

– От бачте, – засміявся Гримайло. – Сидіть тихо, а то буде лихо. Значить, починається новий розділ програми: «Пришельці з Космосу». Тільки знаєте що, – академік поглянув на хронометр, – вже дванадцята година, ми, здається, засиділися…

– Ой лишенько! – сплеснув руками Лисиця. – Отак заморочили голову…

Присутні засміялися. Сум розвів руками.

– Ну що ж, підемо спати, друзі. Хто хоче – приходьте завтра!..

– Прийдемо, – загули слухачі.

– Залишусь і я, – озвався Нойс. – Елен, не можна їхати, не почувши, до чого вони договоряться…

– Я згодна, любий…

– І американців заїло, – посміхалися у темряві люди. З шумом і гамом збуджені слухачі розходилися з веранди.

Гримайло встав, тримаючи Маню на руках. її голівка хилилася на плече академіка, очі заплющились.

– От біда, – ніжно сказав він. – Зовсім наша наречена засинає…

– Я не сплю, – тихенько проспівала дівчинка. – Я дрімаю… Я все чую…

– Тобі ж пора додому. Як ти проберешся в хату?

– У вікно… Я хитра…

– Що ж з тобою робити? – бідкався Гримайло. – Доведеться нести на руках. Тільки ж я не знаю дороги…

– Я скажу, – муркотіла Маня. – Ідіть прямо через горб… Потім направо… Перша хата зліва од дороги… Зліва акація, а під нею відкрите вікно…

– Запам’ятав, – серйозно сказав Гримайло. – Що ж, завдання виконаю! Хоч це більше ваша турбота, – звернувся він до Івана.

– Чому б то? – розгубився той.

– Чули ж – ваша наречена.

– Е, таке скажете.

– Ну, ну, жартую. Так прийдете завтра? А то сьогодні не вийшло про пришельців. А без вас не так цікаво.

– Прийду.

– Дивіться ж…

Гримайло зійшов на берег, тримаючи Маню на руках, прошелестів кущами, зник.

Іван минув піщану кручу, заглибився у ліс, повільно пішов стежечкою поміж віковими соснами. Як чудово, прекрасно! Яке неповторне життя. Кожна хвилина його несе новий досвід, нові радощі чи розчарування. Він навіть не сподівався, що зустріне на берегах Дніпра таких цікавих співбесідників. Посміхнувся. Приїхав на кілька днів погуляти, а потрапив на дискусію. Що ж, тим краще! Знання вже не стає привілеєм окремих наукових жерців, воно розгортає крила свої над всім народом. Це – шлях до розуміння великої єдності людей, природи, Всесвіту. Про це часто любить говорити його Учитель:

– Завжди, всюди намагайся уявити себе частиною цілого, дитиною Природи, сином Космосу, клітиною Землі. Тільки тоді до тебе прийде нез’ясовне відчуття безсмертя…

В тих словах – велика істина. Але ж не близький і не легкий шлях до великого єднання з Природою.

Іван напружує свої почуття, загострює розум. Ось важкими, могутніми ударами пульсує рідна Земля. Чути її вселенський подих в шепоті лісу, в плюскоті хвилі. Чути її багатобарвний голос у гімнах весняних, що їх співають птахи, в далекій симфонії полів, у нечутній мелодії зоряних променів. Зараз… одна мить… все стане ясним, все зіллється в щось одне, просте, зрозуміле, як образ матері, як звичайний подих.

– Гу-у-у-у-у! – прозвучало вдалині, протяжною луною відгукуючись по дніпровській долині.

Чари зникли. Поліфонія природи розсипалася на міріади звуків, зруйнована звичайним гудком пароплава. Іван розчаровано поглянув на плесо, де гойдались відбитки зірок. Не вийшло! Ще рано! Але як прекрасно! Як чудово, що можна в кожній події, в кожній речі і явищі знайти себе, свою частину, пульс свого живого, трепетного серця.

І хлопець радісно рушив уперед.