Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

– Чула, – радісно підхопила Марія. – Читала його книгу «Експериментальна телепатія».

– От-от. Я викопую деякі експерименти під його керівництвом у Космосі.

– Які ж?

– Потім, – усміхнувся Іван. – Не поспішайте. Але ще значніші досліди ведуться в самому Інституті. Та про них Багрян нічичирк. Не хоче передчасного шуму.

– А у вас є успіхи?

– Дещо є, – скромно відповів Заграва. – Ви знаєте конструкцію міжзоряної ракети, яка летить до Тау Кита?

– Ні, – призналась Марія. – Я лише читала популярні статті.

– Чудесно!

– Чому чудесно?

– Я матиму привід розповісти вам про все це.

– Хіба між ракетою і психічною енергією є щось спільне?

– Найпряміший зв’язок. Приходьте на Сонячному Острові до мене, і я вам про все розповім.

– Я прийду. Обов’язково прийду!

– А як же вас звати?

– Марія.

– Марія, – задумливо повторив Заграва. – Марія… Ви знаєте, що це значить?

– Як? – не зрозуміла дівчина.

– Ваше ім’я? Марія – це значить ілюзія, марево, міраж… і мрія.

– Ні, я не знала.

– А прізвище ваше?

– Райдуга. Марія Райдуга.

Дівчина пильно дивиться на космонавта. Зараз ось зараз вона побачить, відчує, чи залишило минуле свій слід, чи, може, тільки ілюзія дівочого серця бентежить свідомість.

Відблиски зірок падали на обличчя Заграви, дивним промінням переливалися в його очах. Ледве помітна тінь майнула на високому чолі, затуманила погляд. Дівчина тривожно, запитливо глянула на нього.

– Що? Ви щось хотіли сказати?

– Райдуга, – майже нечутно сказав космонавт. – Я чув це прізвище. Воно мені нагадує щось чудове, ніжне. Райдуга… Зачекайте… Я повернуся до цього минулого… Воно прекрасне і тривожне…

«Думай, думай, – торжествувала Марія. – Воруши те, що промайнуло в вічності, вибирай цілі ниті з переплутаного клубка життя…»

Він ворушить вустами. Згадує чи говорить?

– Що? – запитує Марія.

– Ні… Я просто подумав… Я побажав, щоб наша зустріч не була ілюзією.

– Як ім’я?

– Так.

Що він говорить? Що він має на увазі? Незрозуміло, прекрасно, хвилююче! Говори, говори! Що це? Звідки? Чи сни такі дивовижні турбують напружену уяву, чи, може, космос зоряним чудом тривожить зачарований дух?

Десь вгорі пролунав дівочий голос з динаміка:

– Пасажирам приготуватись. Незабаром Сонячний Острів.

Так швидко? Який жаль! А вона б хотіла летіти в Безмежжя, слухати його, дивитися в чуже і напрочуд рідне обличчя і завмирати в тривожному передчутті. Чому так не може бути? Чому?

На стінах купе заграли сонячні промені. В темряві космосу з’явився сяючий диск. Він швидко наближався…

* * *

Сонячний Острів пливе у космічному просторі. Десь далеко блимають планети, голубим диском сяє рідна Земля, непорушно навкруги завмерли зірки, туманності. Люди назвали Острів супутником, штучною планетою, міжпланетною станцією. Вчені призначили йому службу – приймати космічні кораблі, нести на собі обсерваторії, оранжереї, людей. А для Марії він – казкова симфонія.

Вже багато годин минуло відтоді, як вона прибула на Сонячний Острів, а й досі не покинуло її враження казковості новоствореного світу.

Марія стоїть в оранжереї, біля прозорого накриття. Вона бачить, як перед нею велично плине зоряний купол, і плавні урочисті акорди ніжної мелодії виникають в її душі. Хай почуття, розум говорять, що нема ніякої музики в небі, що обертається сам супутник, щоб підтримувати штучне тяжіння, хай знає вона, що інженери не думали про мелодію, запускаючи ракети а частинами станції в космос, але Марія ясно бачить великий шлях людства вгору, до Сонця, який привів до такого прекрасного завершення. Вона відчуває, що Сонячний Острів – це перехрестя мільйонів очей багатьох тисяч поколінь, це фокус, в якому зосередились думи, надії, сміливі мрії легіонів борців. Який величний зліт в царство Розуму, в світ Свободи!

Марія разом з новими товаришами – працівниками станції – обходить гігантський півкілометровий диск, оглядає оранжереї, енергетичні споруди, житлові приміщення. І ось нарешті вона потрапляє в обсерваторію Сонця. її зустрічає відомий учений, чиє ім’я з пошаною вимовляють на всій Землі, по чиїх підручниках вона вчилася в школі та інституті. Він вітає Марію, щось говорить, а вона ніби сп’яніла від навали вражень і слухає, слухає потужну органну мелодію Космосу. Мов з іншого світу, долинають слова:

– Тут будете працювати. Відкриття головоломні. Можете готуватись до єретичних гіпотез!

– Я не розумію, Учителю…

– Ха-ха! – сміється учений. – Я певен, що багато хто з учених спочатку не розумітиме нових ідей. Ого, Космос задасть роботи нашим головам. Запевняю, слабкі мозки незабаром відмовляться сприймати навалу відкриттів!

– Не мучте, скажіть!..

– Для вас – особливо цікаві новини. Всі вважали, і ви в тому числі, що Сонце – куля розпеченого газу або плазми. Чи не так?

– Нібито так…

– Нібито! В тому-то й справа, що нібито. А насправді не так. Я давно дивувався, чому на Сонці, а ще більше на деяких зірках, особливо на цефеїдах, відбуваються надзвичайно ритмічні процеси – багаторічні, кількаденні або навіть кількагодинні. І настільки точні, що по них можна перевіряти годинник. Якби Сонце було кулею газу – цього б не було.

– Чому? Адже внутріядерні процеси…

Вчений іронічно махнув рукою.

– Дурниці! Концентрація газу в такій велетенській кулі і його розподіл не можуть бути рівномірні, а значить, не може бути й ритмічності. Ні, наші останні дослідження показують, що матерія Сонця знаходиться в іншому стані, ніж ми гадали. І вам, дівчинко, доведеться відкривати нові, зовсім нові шляхи.

– Які ж саме? Скажіть. Це ж дуже цікаво!

– Хай покортить, – засміявся вчений. – Влаштовуйтесь, спочивайте, а потім про все поговоримо.

Марія підійшла до затемненого отвору, глянула на вогнистий диск світила. «Сонце, ніжне Сонце моїх дитячих років, чудове світило юнацьких мрій! Що ж ти таке? Які таємниці ти відкриєш перед дітьми своїми – дерзновенними посланцями Землі?»

Дванадцять років існує Сонячний Острів. І десять років біля нього кружляє стометрова сферична лабораторія – Міжзоряний Пульт. Десять років тому Вищий Пленум Науки Землі, або, як його жартівливо називали, Олімп – недарма там засідали «боги науки», – здійснив запуск автоматичного міжзоряного корабля до сусідньої жовтої зірочки Тау Кита. Ще в п’ятдесяті роки століття вчені пробували зв’язатися з гіпотетичними жителями цієї та ще деяких систем з допомогою потужних радарів. Та проходили дні, місяці, роки. Успіху не було.

І ось наука створила міжзоряну ракету. Вона рухалась реактивною тягою високочастотної радіації, трансформованої в речовинно-енергетичних реакторах в процесі з’єднання електронів і позитронів. Спеціальні установки генерували ці частки, використовуючи як матеріал будь-яку речовину. Конструкція корабля передбачала захоплення в польоті широким розтрубом міжзоряного І пилу і газів і використання їх як пального. Розрахунки показували, що ракета, яка розвивала швидкість до двохсот вісімдесяти тисяч кілометрів па секунду, буде біля мети на одинадцятому році польоту. Але назад вона повернутися не зможе через брак пального. Наявні проекти не могли створити нічого кращого.

Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот – людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.

Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується па відстані з Міжзоряного Пульта – вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв’язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що…

Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва – капітан Пульта – невтомно чергують, впевнено ведучи далеку ракету до невідомого світу.

Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням поглянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.

– Уже? – прошепотів Заграва.

Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:

– Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав.

– Воно й видно, – незадоволено озвався капітан. – Ти схожий на якогось анахорета. Лети на Землю і місяць не показуйся тут.

– А якщо за цей час все кінчиться? – жалібно запитав Клинов.

– Побачиш записи. Твоє здоров’я належить людям, – строго сказав Іван. – У нас не так багато астропілотів. Іди.

– Ще раз погляну, – попрохав Михайло. – Не можу. Ходімо разом.

Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.

Над капітаном з’явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.

І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.

Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск – зірка Тау Кита, центр нової системи.

– Пора гальмувати, – після довгої мовчанки сказав Михайло.

Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:

– Друг.

Постать у кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:

– Слухаю, капітане.

– Як політ?

– Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.

– Скоро час гальмувати, Друг.

– Я пам’ятаю, капітане, – відповів робот. – Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.

– Через дві години по-нашому, – прошепотів Михайло. – Я залишусь, капітане.

Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:

– Дій згідно програми, Друг. До побачення.

– До побачення, капітане, – піднявши руку, відповів робот.

Минають години. Екран зв’язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта – непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.

Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, – непідвладне, таємниче, чудесне. Воно – найглибша таємниця буття.

«Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я – твоє породження – тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш у моїй уяві серед пітьми – блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?

Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що на могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони – мікроби матерії, які охоплюють всевладним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів – інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх – безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери».

Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи… Ще зовсім небагато – і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже – ще трохи! Хай почуття киплять у клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.

З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і пухнастими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: «Як ви почули мою думку?»

А, це вона – дивна дівчина-супутниця. Марія… Марево… Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось – з’являється негадано. Негадано? А може, ні? її думка відбивається в моїй. її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.

Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв’язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.

На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.

– А… то ви?

– Я, Маріє… Я бачив вас перед собою.

– У сні?

– Ні… Я думав про вас.

Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.

– Марія…

– Я чую…

– Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.

Очі Марії спалахнули ясними промінцями.

– І мені можна буде побачити це?

– Можна, Маріє… Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.

– Я прийду… Я обов’язково прийду.

– Тоді завтра… Чуєте, Маріє? Я жду вас завтра.

Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево – гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум’яність.

Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м’яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що люди знали раніше… Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.

Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в горах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі…

Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо повільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венерн, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дівчина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв’язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.

Коли на маленькому екрані з’явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова. Він вдячно схилив голову і сказав:

– Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.

Все інше було як сон.

До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка ракети, яка зайшла в прийомну станцію супутника. Отже, вона не відчувала навколо себе порожнечі. Враження було таке, як і в звичайному літаку. А тепер…

Вона вийшла з шлюзу й опинилася на невеличкому п’ятачку над прірвою. Позаду неї був блискучий гриб Сонячного Острова, вгорі сяяло Сонце, а навколо – по боках, внизу – скрізь націлювались на неї зоряні вістря, ніби готувалися проткнути її при падінні. Марія здригнулася від такої думки, настільки сильно уява намалювала їй химерну картину, хоч падіння тут було неможливе.

– Ви вже були в Космосі? – прозвучало запитання в навушниках.

Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не була. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.

Черговий – молодий рудобровий юнак – дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.

– Бачите – сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв’язок між нами і Пультом. Ходімо…

Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з доріжки на невеличкий майданчик, який пропливав мимо. Це й був той пристрій, який не обертався разом з Сонячним Островом, а зберігав непорушність Пульта. Від майданчика до сфери простягалися тонкі дроти. Вони поблискували в промінні Сонця. Черговий спеціальною защіпкою причепив Марію за скафандр до одного з дротів, дав команду на керівний пульт по радіо. Дівчина з острахом відчула, як ноги її відірвалися від майданчика і вона повисла, вірніше, попливла над порожнечею.

– Все буде гаразд! Звикайте! – почувся підбадьорливий голос.

Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: «Яке це нещастя – самотність».

– Ви не самотні, Маріє, – почулося в навушниках. – Я жду вас.

«Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд – як голос совісті, серця, душі…»

Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дівчині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Вій допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв’язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сердець…

Механічний друг замовкає

– А де зараз ракета?

– Вже ввійшла в систему Тау Кита. Незабаром зустріч з планетою.

– Там є планети?

– Звичайно, є. Вони є майже біля кожної зірки. Точніше, біля кожної старої зірки. Біля Тау Кита їх п’ять. Ми вибрали другу. Вона на відстані двохсот мільйонів кілометрів від свого сонця. Це приблизно відповідає умовам Землі.

– І раптом… там є люди…

– Ми сподіваємось на це.

– Ви дозволите мені поглянути на цю планету?

– Обов’язково.

– Зараз? Негайно?

Іван Заграва ласкаво всміхнувся.

– Через кілька годин. У нас є в запасі три години. А тим часом сідайте ось тут. Поговоримо…

Марія влаштовується на прозорому сидінні, яке підтримується в повітрі ледве помітною пружиною.

Внизу, вгорі, по боках – лапаті листки винограду, поміж них переливаються у променях Сонця великі фона. Поза листям товсті шиби оранжереї, крізь них видно нерухомі яскраві зірки.

Дівчина вже звикла до фантастичних картин у Космосі, але таке дивовижне сплетіння предметів, рослин, зірок і відчуттів породжує в її душі той настрій, що завжди передує натхненню. Свідомість розширюється, ніби хтось невидимий знімає покрови з очей, вух, мозку, з усіх клітин обмеженого земними обріями тіла. Загострюється кожна думка, вібрує в ритм з кожним словом мозок, серце, все єство.

Вони дивляться в очі одне одному. Скільки йому років? Сорок, сто чи тисячу? Чи, може, мільйон? Вона не дивиться на колір його очей, на риси обличчя. Які в нього очі? Сірі? А може, сині? Чи зелені? Яке це має значення? Вона заглядає глибше, вона бачить його душу, його полум’яне серце. Як смішно оцінювати людину по зовнішніх рисах або вивчати її протягом довгого часу, ніби в поведінці завжди розкривається суть людини. Більше всього навпаки. Історія, література дає досить зразків. Прокляте темне минуле було суцільною фальшю, маскарадом. Слова служили для того, щоб прикрити думку, а не висловити її. Людина проти людини. Людина проти держави. Які довгі і трагічні тисячоліття! Яка нескінченна низка страждань! А проте, сказано: темніша ніч – ясніший день!

В серці Марії – ніжність і велика вдячність тим, що мільйони років вели людство до цього дня, вели самовіддано, з муками, терзаннями і скреготом зубовним, вели натхненно і з любов’ю, не жаліючи себе, не бажаючи ні слави, ні пам’яті, ні теплого кутка, ні особистого щастя… Особистого щастя! Воно й неможливе для великих душ без щастя всього людства.

Зате зараз… Земля вже впевнено йде до великої Ери Комунізму, зруйновані бар’єри, нікчемні і страхітливі, які так довго роз’єднували людство, дітей однієї сім’ї, планети.

Заграва сміється. Тихо, проникливо, і дрібні зморшки лагідно розбігаються від його примружених очей. Марія сполохано підводить вгору довгі вії, трохи ніяково дивиться на нього.

– Ви прочитали мої думки, правда?

– Майже, – жартує Іван. – Цілий філософський трактат.

– З вами страшно бути рядом! – удавано жахається дівчина. – Неможливо сховати жодної думки.

В очах Заграви погасли смішливі вогники. Його обличчя раптом стало серйозним, настороженим.

– А хіба у вас є що ховати… від друга?

– Ні! – не вагаючись, відповідає Марія. – Ні, нема! Я не боюся йти поряд з друзями з відкритою душею. І хай буде серце в серці, думка в думці, – хай буде велике єдине Я!

Заграва ледве стримується, щоб не схопити дівчину в обійми. В його суворій душі, загартованій космічними небезпеками, розквітає квітка щастя. Так, він знає, вій впевнений, вона піде поряд і не зверне з спільної дороги – ця дивна дівчинка, що випадково зустрілася на зоряній дорозі. А втім – чи випадково?

– Розкажіть про себе, – попрохав Заграва. – Все, що захочете. А потім – я. Тільки – найтаємніше.

– Для вас у мене нема таємного. Слухайте…

Сфера нерухомо висить у просторі. Навколо – зірки, галактики. Навколо – безмежність. А в центрі – вони. Двоє. Народжені одне для одного. Народжені для пошуків своєї єдності.

Сфера нерухомо висить в просторі. Так кажуть почуття. А насправді вона мчить з блискавичною швидкістю. Тридцять кілометрів на секунду по орбіті навколо Сонця. Двісті п’ятдесят кілометрів па секунду навколо галактичного центру. І майже з швидкістю світла разом з своєю галактикою по відношенню до далеких, ледве помітних систем метагалактики. Рух – всепроникаючий. Він – основа Буття. Вони – двоє, нерухомі лише для ока. Вони мчать з безконечною швидкістю назустріч своєму возз’єднанню…

– Я слухаю, Маріє.

Марія починає розповідати. Про дитячі дні, сповнені дивовижних вражень і чудернацьких мрій. Про перші свідомі почуття, які розкривали перед нею неосяжність світу. Про маму, яка ніжно і тонко вела свою буйну доньку по перших заплутаних стежечках життя.

– Де ж зараз ваша мама?

– Загинула, – з тихим сумом відповіла Марія. – Загинула в експедиції на Місяці. Вона була селенологом. Розвідували копалини в кількох кратерах. Це сталося тоді, як мені було дванадцять років.

– А тато?

– І він теж. Вони були нерозлучні.

Заграва мовчав. Хвиля ніжності і жалю прокотилася в грудях. Марія зітхнула, ясно поглянула на свого супутника.

– Вони не вмерли для мене. Я донині відчуваю їх поряд. Добрі серця не вмирають ніколи.

Це правда. Велика істина. Тисячоліття минають, а діла, ідеї, думи великих і добрих людей не вмирають. Вони живуть, торжествують, стають думами інших людей, втілюються в дійсність.

А Марія розповідає далі. Вона веде Заграву по химерних і складних лабіринтах своєї свідомості, розкриває неповторний, чудовий світ.

– Я ще змалку якось дивно відчувала навколишнє. Мені здавалося, що я не існую окремо від людей, дерев, тварин, зірок… Що я зв’язана з кожною квіточкою, з усякою травиною чи хмаркою, з зірками і Сонцем. Пізніше, коли я почала вивчати науки, коли зрозуміла будову світу, я збагнула, що справді ми єдині з усім світом. Але тоді, в дитинстві, це було набагато чарівнішим. Таке враження, ніби якийсь єдиний струмінь пронизував мене, зв’язуючи з природою. Пам’ятаю і досі… Мені тоді було тринадцять років. Я навчалась в інтернаті. Нас вивезли за місто в ліс, па прогулянку.

Я одійшла вбік, у зарості, потім вийшла на галявину. Там росла тоненька тремтлива берізка, а навколо – м’яка кучерява трава і незабудки. Все це освітлювалося сонцем і переливалося краплями роси. Я не витримала. Я впала на траву, цілувала її. Я пригортала до грудей берізку, пестила її, а вона доторкувалася до мене плакучим гіллям, і я чула тихий шепіт вдячності. Ви не смієтесь, друже? Може, це дуже наївно?

– Ні, я не сміюся, Маріє, – зворушено сказав Заграва. – Говоріть, говоріть.

– І ніколи не залишало мене таке відчуття великої єдності. Я вдячна природі, Сонцю за нього. Я відчувала, що живу не в порожньому широкому світі, а в єдиній домівці, що ми дишемо одним повітрям з далекими нашими Братами, зустрічаємося з ними поглядами, коли вночі дивимось на зоряне небо. І це завжди допомагало мені жити, думати, творити. Я знала, що рано чи пізно, а ми зустрінемося з ними, з’єднаємось.

Марія замовкла. Заграва задумливо дивився на неї, тихо говорив:

– Ви дитя нової епохи. Так будуть відчувати всі незабаром. Колись така свідомість була винятком і часто вважалася ненормальним психічним станом. Згадайте хоча б Джордано Бруно. Він володів саме таким світосприйманням. Безумовно, він відчував велику єдність світів, передчував майбутній могутній союз їх.

– І згорів за це!

– І згорів, – повторив Заграва. – Так і треба. Горіти на вогнищі своїх переконань. Горіти, а не чадіти.

Космонавт широко посміхнувся, ніби розганяючи легкий смуток настрою і, рішуче міняючи тему, сказав:

– Дякую вам, Маріє.

– За що? Я так мало розповіла.

– Я зрозумів більше, ніж було сказано. А тепер моя черга. Ви хотіли знати про мою роботу, про Міжзоряний Пульт. У нас є ще небагато часу. Запитуйте!

– Я не знаю, що запитувати. Я слухаю вас.

– Хай буде так. Але про дитинство і батьків я не буду вам розповідати. Ось побудемо на Землі, я вас познайомлю з матінкою своєю. Вона живе на Київщині. Там узнаєте все. А тут я поясню вам дещо невідоме…

– Ви обіцяли розповісти про психічну енергію і про її зв’язок з міжзоряною ракетою. – В очах Марії з’явилась хитринка. – Я знаю, що про це мало писалося, але ж мені ви дещо відкриєте?

– Це не секрет, – серйозно сказав Заграва. – Але сили, зв’язані з цією енергією такі колосальні, що Вищий Пленум Землі вирішив обмежити число вчених, які займаються цією проблемою, щоб уникнути всяких несподіванок. Так от, слухайте. Ви знаєте, що до Тау Кита летить ракета, що вона керується на відстані з цього Пульта?

– Я знаю. Тільки завжди дивувалася, як здійснюється зв’язок. Адже кванти енергії летять роками до тієї зірки.

– От-от. Я бачив, що це спантеличує вас. Та й не лише вас, а всякого, хто не знає суті проекту. Якраз керування ракетою відбувається з допомогою психічної енергії, вірніше, її спрямованого променя.

– А хіба енергія думки розповсюджується швидше, ніж промінь?

– Психічна енергія розповсюджується не в електромагнітному чи гравітаційному полі. Отже не підлягає нашим часу і простору. Взаємодія відбувається практично миттєво.

– На будь-яку відстань?

– Так.

– Це незбагненно…

– Ні, просто незвично. Хоч ця енергія оточує нас з усіх боків. Вона в кожній людині, в кожній рослині чи тварині, вона є навіть в молекулах і атомах, в нуклонах і електронах, вона є те творче поле, основа матерії, основа життя, про що давно вже говорять вчені. Так от, наші вчені, – я вам казав про Багряна, – відкрили її, навіть знайшли в організмі її субстрат, а коли виявилось, що енергія думки розповсюджується миттю, вирішили провести експеримент в космічному масштабі. Я гадаю, що ваше дивне сприйняття природи зв’язане теж з цією енергією. У вас тонка психіка, дуже чутлива… Вона вбирає в себе потоки цієї творчої енергії, яку випромінює Всесвіт.

– Я розумію, Іване. Це дуже переконливо. Говоріть, говоріть…

– Так от. Пленум Вчених Землі вибрав кількох космонавтів, у тому числі й мене. Хоч енергія думки передається на відстань спеціальними генераторами, але для конденсації потрібна жива людина з певною нервовою системою. Накази з пульта трансформуються в хвилю думки, сприймаються на далекій ракеті біоприймачем і знову трансформуються в радіокоманду, яку сприймає робот. Ну, а далі все відомо.

– Але ж це небезпечно?

– Що небезпечно? – не зрозумів Заграва.

– Віддавати свої психічні сили. Ви дуже виснажуєте себе.

– Це не так. Ми тут зустрілися з не ясними ще законами. Чим більше мозок генерує енергії, посилаючи її в Космос, тим більше він конденсує її в собі з навколишнього простору.

– Які перспективи!

– Дуже великі… Коли людство опанує цей новий потік енергії, воно стане всесильним. Дослідження показують, що енергія думки – це все. Життя і смерть. Творчість і занепад. Прогрес і виродження. Здоров’я і хвороба. Керуючи нею, можна керувати в будь-якому напрямку життям суспільства. Правда, і досі це було так, але не всіма усвідомлювалось. Візьміть хоча б такі постаті, як Сократ, Бруно, Спартак. їхні тисячолітні образи – безумовно, результат могутніх позитивних енергій думки, які конденсувалися в цих особах.

– Але чому так довго людство не вірило в цю енергію?

– Боялися містики, – всміхнувся Заграва. – Все, що стосувалося енергії психіки, відносили до потойбічного світу. От деякі вчені і вважали, що краще не визнати передачі думки на відстань, ніж грати па руку містикам.

– Це недостойно вчених! – обурилася Марія.