Текст книги "Діти Безмежжя"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 24 страниц)

Полон

Заграва отямився від нестерпного болю. Поворушив руками і ногами. Ніби все ціле. На плечах і стегнах страшенно пече – напевне, обдер шкіру при падінні.

Він розплющив очі. Темно, нічого не видно. Якісь жовті брудні плями. Крізь щілину в склі шолома проникає прохолодне повітря. Іван жахнувся. Він дихає повітрям планети. Якщо за цей час, поки він був непритомний, в легені потрапили ворожі бактерії – тоді неминуче захворювання.

Він навпомацки знайшов на поясі сумочку, дістав герметично загвинчений флакон, вийняв з нього дві пілюлі психостимуліну. Це був сильнодіючий препарат для імунітету проти чужопланетних мікроістот.

Заграва просунув руку в отвір шолома, ковтнув пілюлі. Потім рішуче зняв шолом. Якщо до цього часу він не отруївся повітрям планети, то й далі нічого не буде. Адже аналізатори показували підходящу для людини атмосферу.

Він поглянув угору. На небі пливли хмари. Інколи серед них визирали зірки. Тоді на планету надало жовтаве і сріблисте сяйво.

Іван став на коліна, потім звівся на йоги. Побиті місця дали себе знати. Він ступнув два кроки вперед. Щось заважало. Ага, це стропи парашута.

Заграва відстебнув їх, кинув геть. Трохи подумав. Що з ними робити? Може, здадуться на що-небудь? Треба скласти.

Він рушив до купола. Під ногами хрумтів пружний мох. Заграва насилу згорнув гігантський купол парашута – присмалений, напівзгорілий. Це його дуже втомило. Він сів на згорток, щоб відпочити.

І раптово перед ним виникло обличчя Марії. її очі злякано дивилися на нього. Вона щось казала, вона щось хотіла передати йому! Що це? Ну, звичайно, вона опустилася на планету і теж самотня, як і він.

А потім – знову пітьма. Видіння зникло. Іван схопився на ноги. Серце затопила хвиля відчаю. Але він одразу міцним зусиллям волі вгамував стихійний порив. Тихо. Спокійно. Адже прийшло найстрашніше! Чи думав він про таку можливість? У глибині свідомості – так. Але їй не казав. Як вона витримає такий удар? Як стане діяти? Необхідні спокій і витримка. Недарма вони спілкувались на відстані. Тепер можна буде спробувати знайти одне одного. Це не те, що радіо, але є надія. Та й радіо тут не допомогло б. За чотири хвилини після її падіння корабель пролетів тисячі кілометрів…

В душі прозвучав іронічний голос. Звідки він? Чий? А-а! Це ті скептики, які пророчили невдачу. І вона сталася. Що тепер зробить Заграва для науки Землі? Що цінного залишить для майбутніх експедицій?

– Тихо. Геть, мізерні думки! Людина й без техніки, без приладів – найскладніший прилад, найчудовіша машина. Поки я дихаю, поки бачу, чую і відчуваю – я вчений, я людина, я дослідник. Нам треба відшукати одне одного. За всяку ціну. Хай на це піде місяць, рік, десять років, але ми зустрінемось. І тоді ніщо не застрахає нас. Одна людина – це просто людина. А двоє людей – це вже людство! Людство!

Іван глибоко зітхнув. Треба щось вирішувати. Діяти! Але мозок, затуманений втомою, відмовляється працювати. Необхідно відпочити. Діждатися світанку. А потім зорієнтуватися в обстановці. Іван розстелив купол парашута, загорнувся в нього. Майнула думка: «Тут можуть бути хижі тварини». Він відігнав її і все-таки пересунув наперед кобуру в ВЧВ. На всяк випадок. У мозку попливли думки про їжу, про житло, про тутешніх істот. А воля владно наказувала – завтра, завтра!

Випливло з темряви обличчя Марії. Ніби марево…. «Голубко моя! Як тобі?» Чомусь Іван не хвилювався за неї, не вболівав. Він тільки милувався її сяйвом, купався у променях її очей і плив, плив на хвилях забуття.

Підсвідомість щось говорила, застерігала. Слух приносив до мозку звуки живих істот, якесь шамотіння. В темряві з’явилися рухливі постаті. Вони кільцем оточували космонавта.

А він спав, марив.

Все ближче, ближче зграя тіней. Вони підкрадаються до небесного прибульця, оточують його тісним колом.

Заграва заворушився, відчув якусь небезпеку. Хотів підвестися. І не міг. В’ялість валила вниз. Що це?

Він у півтемряві побачив істот, збагнув небезпеку, відчув, як холодні меткі кінцівки торкаються скафандра, інстинктивно зрозумів, що треба боронитися.

Руки потягнулися до кобури. Але її перехопили, затиснули чимось липким, в’язким. Навколо тіла обвилося щось схоже на вірьовку.

Іване, Іване… Що з тобою? Чому свідомість твоя спить? Чому не можеш ти розплющити повік, ніби налитих металом?

Його тіло підняли вгору, понесли. Він смикнувся кілька разів, намагався звільнитися з обіймів невідомої сили, та годі!

На душі стало спокійно. Хай буде що буде. Його не б’ють, не вбивають. Це ті ж самі істоти, яких він бачив на екрані. Вони розумні, хоч і на примітивному рівні. Може, пощастить знайти спільну мову з ними. Адже для цього вони й прилетіли сюди.

Істоти, які несли Заграву, повернули в густі хащі. Тут було наче видніше. Космонавт відзначив це дивне явище. Стовбури дерев ніби випромінювали сяйво. Істоти – його напасники – теж світилися. Вони були схожі на дивних гномів, які раптом вилізли з-під землі.

Заграва не міг розглядіти точних обрисів. Він лише бачив круглі голови і сріблисту щетину навколо, яка здавалася в пітьмі ореолом. Чув гамір, якесь попискування. Голоси істот були не схожі на голоси людей Землі, але навіть у напівнепритомному стані Заграва відзначав доступність вимови для людини…

Що ж вони з ним хочуть зробити? Для чого полонили? Куди несуть?

Хащі чужого, дивовижного лісу похмуро мовчали, промінились химерним сяйвом. А істоти несли свого небесного полоненого все далі й далі, назустріч невідомому.

Несподівана зустріч

Так минуло кілька годин.

Іван помітив, що хмари між верховіттям лісу зарожевіли, дивне проміння дерев зникло. Стовбури набули фіолетового кольору, віялоподібні листочки засріблилися.

«Дивна трансформація, – подумав Заграва. – Фосфоресценція в темряві…»

Істоти теж перестали світитися. В бляклому розсіяному промінні тутешнього світанку вони скидалися на великих лемурів, зарослих вогнистою вертикальною шерстю. Але найхимернішим було обличчя. Воно мало троє круглих очей, навколо яких дрібно тріпотіли сріблисті вії. В центрі того трикутника Заграва помітив зарослі волоссям отвори. Ні рота, ні носа, ні чогось подібного до обличчя земних людей він не побачив.

Пересувалися істоти плавними стрибками, ніби періодично пливучи в повітрі. Це було дивно: їхні кінцівки, здавалося, не робили значних зусиль. Може, в них використовувалась якась невідома для Землі енергія?

Хащі раптово обірвались. Перед процесією виникла широка галявина. її вже освітлювало сонце – зірка Тау Кита. На траві і моху мерехтіла густа роса, на тім боці галявини курівся димок вогнища, виднілися якісь примітивні споруди.

Назустріч тим, які несли Заграву, висипала юрба інших істот. Вони галасували, оточивши процесію великим кільцем. Космонавт помітив, що всі вони були однакові. Здається, поділу на стать не помічалося. У всякому разі, на зовнішній вигляд.

Серед юрби було багато малят. Вони верещали пискливими голосами, підскакували, заглядали в обличчя Заграві.

«Напевне, діти», – подумав він. Як і на Землі, вони найцікавіші. Чи не гадають вони, що батьки принесли їм їжу?

Ця думка змусила Івана задуматись. Він трохи оволодів собою і тепер міг розібратися в ситуації. Він не знає ні побуту, ні звичок тутешніх істот. Він зв’язаний і безпорадний. Що вони збираються робити з ним? Як поставляться? Чи знають, що він прибув з неба, чи ні?

До процесії з великої кам’яної халабуди, згромадженої з чорних велетенських брил, вийшла ще одна істота. Ті, що несли Івана, поштиво зупинилися перед нею. На істоті космонавт помітив барвисті прикраси з якихось камінців, нанизаних на вірьовочку. «Напевне, вождь», – майнуло в думці. Дивний погляд трьох очей зупинився на полоненому. Прозвучав високий голос. Передня кінцівка, схожа на гіпертрофовану руку, вказала кудись.

Тоді істоти хутко понесли Заграву до купи каміння, де курівся димок. Вони поклали його біля вогню, притуливши спиною до чогось холодного. Заграва глянув скоса – йому в спину муляли барвисті камінці. Він подивився вгору. Такі прикраси густими гірляндами увінчували якусь непорушну постать.

«Ідол, – подумав Заграва. – У них, напевне, примітивне поклоніння. Та чи не думають вони принести мене в жертву йому? Ще цього не вистачало. Летів, щоб принести істотам світло розуму, а вони залюбки з’їдять такого посланця…»

Навколо діялось щось незвичайне. Вождь чи жрець зупинився перед Загравою, ліг на грунт. Йому наслідувала вся юрба. Вони простягали до Заграви передні кінцівки – «руки», щось кричали, аж лящало у вухах. Вони чогось чекали від Заграви.

Але чого?

Може, вони приймають Заграву за бога? Тоді чому вони не розв’яжуть його? А втім, дикуни Землі колись били своїх богів, чого ж чекати від примітивного розуму?!

Істоти довго кричали, лементували. Потім замовкли. Вони довго дивилися на Заграву, ніби гіпнотизували його. І справді, космонавт відчув якусь сонливість, як і тоді, коли на нього напали. Невже у них така сильна психічна енергія? Ніби хвилі, накочується на Івана невидима сила, заколисує, вкидає у небуття. Геть, маро! Треба вирватися з цього павутиння. Інакше загибель!

Вождь знову щось закричав. Кілька істот підійшли до Заграви і, піднявши його, кинули на вогнище.

Спалахнули язики полум’я, в усі боки сипонули іскри. Заграві обпекло обличчя. Він застогнав від болю, викотився з вогнища. Істоти знову кинулися до нього, але він, вже не роздумуючи, бив їх ногами прямо в кулеподібне тіло.

Істоти відскочили. Пролунали злякані вигуки. Вождь підняв передні кінцівки, погрожуючи Заграві. Кільце істот замкнулося, запанувала тиша. І знову хвилі невидимої енергії скували Заграву, гасили його свідомість.

«Як удав, – майнуло десь у глибині мозку. – Загіпнотизують і знищать. Тільки не піддатися, не піддатися!»

В променях сонця Тау Кита, яке вставало над лісом, щось заблищало червоними вогниками. Заграва зиркнув туди. Вогники сяяли в горішній частині ідола, за гірляндами прикрас. Що це?

І раптом хвилювання стисло серце Івана. Він ще не вірив своїм очам. Невже це може бути? Невже це… Так, це він, Друг! Робот, який керував першою ракетою, який тоді так раптово замовк. Що з ним сталося? Напевне, його зіпсували ці істоти. А потім перетворили на ідола…

Он яскраво світять його червоні «очі» – аналізатори радіації. З-під гірлянд камінців виглядають руки-маніпулятори, приймачі звуків і широкі груди з рядами клавіатури.

І раптом у свідомості Заграви виникла відчайдушна думка. А що, коли Друг не зіпсований. Може, істоти тоді, нападаючи, тільки вимкнули його. Ех, якби і звільнити хоч одну руку.

Заграва нелюдським зусиллям висмикнув руку, обідравши цупкою ліаноподібною рослиною шкіру до крові. Істоти занепокоєно дивилися на космонавта, але не заважали йому. Вони, напевне, чекали, як буде діяти їхній ідол.

Тамуючи невимовне хвилювання, Іван звівся на ноги, тримаючись однією рукою за каміння. Потім він припав грудьми до робота, відкинув прикраси. Ось вона – клавіатура вмикання і первісної програми. Ну звичайно, його вимкнули! Ні, не тільки вимкнули, а й пошкодили! Іван швидко включив умовний набір цифр, але робот не ворушився.

Тим часом істоти знову загаласували. Вождь давав якийсь наказ. Група істот обережно наближалася до полоненого, пам’ятаючи попередній удар.

І раптом Іван згадав. У Друга є запасна, дублююча система. Вона ззаду, на спині.

Космонавт відкинув гірлянди камінців, знайшов маленький металевий люк. Як добре, що тубільці не деформували його. Зараз. Натиснути маленьку кнопку – все буде гаразд!

Люк відчинився. Блиснули кнопки. Іван миттю набрав потрібний номер. І одразу ж полегшено зітхнув.

Робот заворушився. Іван відступив назад, прямо назустріч істотам. Вони злякано зупинилися, щось говорили, звертаючись до вождя. Той занепокоєно дивився на ідола, який раптом ожив.

Заграва глибоко вдихнув повітря, схвильовано сказав:

– Друг!

– Капітане! – звично озвався Друг.

Він провів маніпуляторами по своїй статурі, змітаючи прикраси. Потім сказав:

– Мене щось обплутало, капітане. О, і ви в такому ж стані? Чому?

Заграва, щасливо сміючись, сказав:

– Потім, Друг, потім. Допоможи мені.

Робот ступив до капітана, хутко звільнив його від рослин, якими він був зв’язаний. Істоти, побачивши, як ідол допомагає полоненому, дружно залементували і припали до ґрунту. Тільки зграя маленьких істот, напевне, дітей, сипонула в кущі. Іван лагідно, без злоби дивився на них. Тепер вони не страшні. Тепер у нього в руках велика сила – Друг, помічник, мозок і руки, створені наукою Землі.

– Капітане! – озвався Друг. – Чому ви тут?

– Я прилетів на іншій ракеті, Друг.

– Ви прилетіли по мене?

– Так, Друг, так.

– А де Марія?

– Вона теж прилетіла. Але сталася катастрофа…

– Так, як зі мною, – зазначив Друг. – Вони тоді і напали на мене. Я питав у вас поради, а ви не сказали мені нічого. Треба було дати їм опір. Зіпсувати кільком з них рушійну систему.

– Не можна, Друг, не можна, – сказав капітан. – Це розумні істоти. А розумних істот не можна псувати.

– Але ж вони напали?

– Ми прилетіли, щоб вчити їх. Вони ще не досвідчені, Друг…

– Я зрозумів. їм потрібна додаткова інформація.

– Ти правильно кажеш, Друг. Але скажи мені, ти запам’ятав дорогу до корабля?

– До мого корабля?

– Так, Друг.

– В моїй пам’яті, капітане, є шлях. Але він дуже довгий. Вони вимкнули мою рухому частину. Аналізатори продовжували працювати. Істоти носили мене, начіпляли всяких камінців, мінералів. З того часу пройдено десять тисяч двісті одинадцять кілометрів і сто сорок три метри. Я можу вказувати вам шлях. Але це дуже далеко.

Надія, яка спалахнула в серці Заграви, знову згасла. Він зрозумів своє становище. Перший корабель був далеко-далеко, може, на іншому боці планети. За скільки часу можна пройти десять тисяч кілометрів?

Але треба діяти. Десь на планеті його чекає Марія. Вона теж сама, серед чужих, напіврозумних істот. Чи витримає вона, чи не впаде у відчай?

«Маріє, Маріє! Вір, надійся! Маріє, де ти, що з тобою? Ми поставлені долею у найважчі умови. Ми бажали цього і одержали… Чи переможе розум страх, безпорадність? Чи не погасне малесенький вогник Знання серед суцільного океану темряви?

Земле далека, підтримай мене… Підтримай нас на цій важкій дорозі. Ми не здамося, ми витримаємо всі незгоди…»

Заграва відігнав похмурі думи, поглянув на робота.

– Важко буде нам, Друг?

– Важко, капітане, – сказав робот.

– Але ж витримаємо все?

– Витримаємо, – схвально хитнув головою Друг.

А химерні срібноволосі істоти, злякано припавши до трав’яного покрову ґрунту, мовчки ждали, що ж стане діяти новий гість з небес, який так швидко побратався з їхнім божеством? Вони з подивом прислухалися до чудних звуків, які вперше звучали на їхній планеті.

І, звичайно, ніхто з них не гадав, які велетенські зрушення відбудуться в їхньому дикому світі з появою посланця далекої зірки.

Дитя Небес

За отвором притулку – ніч. Великі зірки моргають таємниче, заглядають у глибину будівлі. їхні примарні промені падають на личко дитини. Очі її заплющені, вуста напіввідкриті. Дитя спить.

Воно солодко сопе, здригається вві сні, тихенько сміється. Що воно бачить, які веселі картини постають перед зачарованим зором? Які казкові краї відкривають перед ним свої принади, свою красу?

Хай дитя спить. Хай набирається сили і мудрості, щоб безстрашно вийти на невідому дорогу в чужому світі. Та хіба чужий він після двох років страждань, пошуків і тяжкої, хоч і радісної творчої праці?

Марія дивиться в отвір входу. Там видно химерну постать Туара. Він сторожко поводить смішною круглою головою. В промінні зоряного неба світиться його руде віялоподібне волосся. Він вірно береже притулок своєї наставниці, щоб ні звірина, ні дикий щоа – місцевий житель планети Му – не пошкодили їй, не напали зненацька.

Марія ніжно дивиться на нього, в її серці виникають теплі думки. Вони хороші – розумні істоти Му. Вони ще дикі, темні і забобонні, але природа наділила їх чудовим мозком і талантом пізнання. Попереду в них славний і великий шлях. Ніхто не скаже, скільки тисячоліть чи мільйонів років триватиме той похід по крутих стежинах пізнання, але він не припиниться ніколи, поки не увінчається Вселенським Синтезом. Як і в нас на Землі. Як і всюди, де Розум шукає розгадки віковічної таємниці свого існування. Марія схиляється над сином.

– Спи, синку, – ніжно каже вона. – Спи, Васильку. Хай безжурно проходить твоє дитинство. Виростай мужній серед небезпек. Потім ми зустрінемо тата твого – і нам нічого не буде страшно…

Згадавши Івана, Марія встає, дивиться при світлі зірок на Циферблат хронометра. Вона відрегулювала його відносно доби планети Му, і тепер щовечора, хвилина в хвилину, говорить з Іваном. Говорить… Чує він її чи ні? Може, це лише примара? Може, й нема його вже, а вона посилає свої думки-тіні, які існують тільки в її уяві?

Марія, заплющивши очі, торкається долонею свого чола, деякий час стоїть непорушно, відганяючи рій непроханих думок. Геть, чорне гайвороння! Звідки ви, для чого сумнівами краєте душу мою? Чи хочете посіяти зневіру і кинути мене в небуття? Ні, серце каже правду, воно знає істину, воно відчуває… Іван живий, він бореться, він шукає, він виконує волю Землі. І я теж! Мені не соромно буде глянути йому в очі.

Чи знає Іван, як їй тяжко без нього? О, який жаль, що вона не вчилася приймати його думки! Тепер одна лише надія на те, що він колись почує її… Кожного вечора… По кілька хвилин. І в ці хвилини в ефір, у пітьму простору летить її воля, її надія, її полум’яна віра в зустріч, у таку неймовірну і бажану зустріч.

Вона сідає на кам’яному стільці, заплющує очі. Вона вольовим зусиллям відсіює всі зайві думки. Тільки тиша Космосу, сповнена клекоту далеких світів, гомону Безмежжя, панує в її мозку. Свідомість викликає його образ – рідний образ мужа, друга, коханого. А потім – мчать уявлення, ніби удар молота, в просторі. Вони потрясають ефір, жадають відповіді. їх можна вкласти у прості, зовсім прості слова:

– Друже, я жду тебе! Шукай мене по кам’яних вежах!

І уява малює на чорному тлі свідомості високі кам’яні вежі на дорогах племен, на узгір’ях, на галявинах, на звірячих стежках. Він зрозуміє, він збагне, де знайти свою дружину. Хай ще минуть роки – яке це має значення. Зате попереду – зустріч.

Потім Марія знову лягає до сина. Гладить йому голівку, думає.

Тільки два роки минуло, а стільки подій. Свідомість вертається назад, у калейдоскопічній барвистості відновлює страшні і бурхливі події…

Вона падала в ущелину поміж горами. Капсула покотилася вниз, потрапила в гірський потік. Стропи велетенського парашута обірвалися на камінні.

Потік підхопив капсулу, кинув на пороги. Марія від хвилювання і потрясіння знепритомніла. Коли вона отямилась, капсула вже стояла на березі, а навколо неї метлялися якісь тіні.

Це були живі істоти.

Марія впізнала їх. Вона бачила їх на екрані Міжзоряного Пульта там, на Сонячному Острові. Це їх родичі пошкодили тоді робота Друга. Що вони роблять з капсулою?

Істоти підняли капсулу і кинули її знову на каміння. Марія злякано завмерла. Чого вони бажають? Може, вважають капсулу великим горіхом і хочуть розбити її, щоб поласувати начинкою? Не треба допускати цього.

Ось істоти збираються знову гуртом біля апарата. Марія схопилася за вібратор. Іван попередив, що це стане в пригоді. Але як? Знищити кого-небудь з них? Ні, навіть думка про це бридка! От, па панельці написано: «Атмосферна сирена». Тут автоматичне і ручне вмикання. Тут рятунок.

Марія натиснула кнопку. Страшенний рев потряс капсулу. Істоти, мов розметані вихором, розбіглися.

Марія встала з сидіння, відчинила люк. Не можна ждати. Треба рішуче діяти. Вона вже знає як!

Вона вийшла з капсули, опинилася на крутому березі потоку. В імлі громадилися гори, бовваніли срібнолисті ліси.

Побачивши невеличку постать, оранжеві істоти знову почали наближатися. Вони дружно галасували, певно підбадьорюючи одне одного. Марія вийняла вібратор, застережливо підняла його вгору. їм треба продемонструвати силу розуму. І не лише силу, а й доцільність.

Марія спрямувала розтруб ВЧВ на близьку скелю. Натиснула спуск. Потужний потік енергії різонув по каменю. Але скеля лишилась цілою. Марія розгублено поглянула на вібратор. Не вийшло! У чому ж річ?

В очі їй впала шкала резонансу. Ага, ось де причина. Треба настроїти на резонанс породи. Вона миттю згадала відповідні дані, відрегулювала ВЧВ. Істоти тим часом здивовано спостерігали за незрозумілими діями дивного створіння.

Марія знову провела променем по скелі. Камінь з тріском розвалився. Істоти від несподіванки закричали, попадали на діл.

Тоді Марія зменшила потужність струменя енергії і, підійшовши ближче до каменя, почала обробляти його з усіх боків. Під Дією невидимої радіації руйнувались молекулярні зв’язки породи, і пласт за пластом падали донизу. Нарешті від скелі залишився геометрично правильний куб.

Істоти дивилися – вражені, загіпнотизовані. Марія ще обробила невеликий камінь поряд, перетворивши його в шестигранник. Тоді істоти щось залементували і кинулися врозтіч.

Марія полегшено зітхнула. Тепер вони залишать її в спокої. Могутність творчості подіяла на них сильніше, ніж сила. Бо руйнує і смерч, і блискавка, і хвиля потоку, а творить тільки розумна істота. Вони досі бачили творчість природи і не знали джерела її, а тепер перед ними з’явилася така таємнича істота.

«Хай поки що це буде забобонна повага, – подумала Марія. – Але потім я поясню їм. Ми подружимо з ними, знайдемо спільну мову».

…Так над потоком і залишилась жити Марія. Спочатку вона підтримувала свої сили запасами конденсованої їжі, яку їй на прощання дав Іван, а потім почала думати про місцеві рослини.

Вона обійшла околиці. Знайшла безліч дивних чужих трав і квітів. Довго вагалась, щоб не отруїтись, а потім вирішила покластись на інтуїцію організму.

Виявилось, що деякі корені і м’ясисті плоди фіолетових дерев поживні і смачні. Перші два дні болів живіт і свербіла вся шкіра, покриваючись червоними плямами, але згодом все зникло. Організм швидко призвичаївся до зміни харчів.

Через кілька днів повернулися істоти. Вони миролюбно виглядали з-за скель, щось гомоніли, простягали до Марії руки. Вона наблизилась до них, розглядала. їй подобався їхній вигляд, хоч він був і незвичний для ока людини.

На круглому тулубі була міцно посаджена велика голова. На ній різко виділялися очі – троє очей, великих, допитливих. Пересувалися істоти дивно: частково стрибками, частково пливучи в повітрі. Побачивши це, Марія була вражена. Напевне, в них діяла могутня енергія антитяжіння.

Деякі з істот осміліли, присунулися до Марії, помацали її передніми кінцівками. Вона не суперечила, стояла спокійно. Тоді й інші наблизились, оточили її дружним кільцем і радісно залементували.

Так почалася дружба.

За кілька днів вже щоа, слухаючись вказівок Марії, носили каміння, обтесане вібратором, до вибраної площини. Під великі брили підкладалися в’юнкі стебла рослин, десятки істот піднімали вантаж угору. Вони складали стіни, покрівлю, не розуміючи, чого хоче дивний прибулець.

Та коли споруда була завершена, істоти кілька годин божеволіли від радості. Марія стояла спокійно і розчулено дивилася, як вони підскакували в повітрі, обнімалися, виробляючи найхимерніші па.

«Хай радіють, – думала вона. – Це перша радість творчості. Звідси й проляже їхня дорога до вершини розуму…»

Минали дні. Марія з допомогою щоа збудувала притулок всьому племені, бо до цього вони жили в печерах. Окремо поставила будиночок собі.

Вона вже розрізняла істот по обличчю, по росту, по вимові. Вивчила їхню нескладну мову. Особливо їй сподобався вожак племені Туара. Він був дуже допитливий і розумний. Він швидко порозумівся з Марією, легко засвоював земні слова, бо мови щоа не вистачало для повного єднання. Туара на ходу схоплював значення нових понять. Він майже не відходив від будиночка Марії.

Та ось прийшло несподіване. Марія відчула себе вагітною.

Вона вражено прислухалася до себе, до порухів нової істоти в лоні. Це було радісно і тривожно. Це було несподівано і разом з тим символічно.

У неї народиться дитина. Житель нової планети. Ніби невидима доля посилала їй чудовий знак. Вони не загинуть на планеті Му, вони посіють тут сильний, могутній корінь, який дасть нову цивілізацію.

Марія тепер береглася, не ходила далеко від притулку. Плоди їй приносив вірний Туара, дивуючись, чому повелителька так мало рухається. Одного разу він запитав її:

– Ма-ора… Ти лежиш… Ти не ходиш… Чому?

– У мене буде дитина, Туара, – сказала Марія. – Скоро.

– Дитина? Що це?

– Маленький щоа. Розумієш?

– Маленький щоа. Я знаю. Ми теж ідемо в печери, коли настає час нових щоа. Це гарно. У нашого племені вже буде два повелителі небес. Ти, Ма-ора, і твій маленький щоа – Дитя Небес.

Марія слухала його, вдячно всміхалася. Так – це справді буде Дитя небес. Весь Космос буде його вітчизною. Яким він буде? Який матиме погляд на світ, народившись у Безмежжі?

Минули місяці. В неї з’явився син.

Вона його назвала Васильком.

Щоа раділи, святкували знаменну подію. Носили Марії плоди і солодке коріння.

Син кричав, смоктав молоко матері, дивився синіми оченятами на сяйво Тау Кита, на блискотливі зірки. Йому було байдуже, як звалися зірки, планета, істоти. Для нього все було єдиною природою, яка пестила його, годувала і давала досвід для розуму.

Коли Василько підріс, Марія вирішила рушити в мандри. Важко сподіватися, що в ущелині між горами Іван знайде їх. Вихід тільки один. Іти по планеті, залишаючи після себе якісь помітні знаки…

Вона мандрувала разом з племенем. Щоа з радістю згодилися на це. Покровителька мала могутні сили.

Вона захищала їх від нападу хижих діа, які не раз викрадали маленьких щоа, вона витесувала із скель камені для притулків, вона вчила їх новим словам. Тому вони, не роздумуючи, будували за її вказівками велетенські вежі скрізь, де плем’я зупинялось на стійбище.

На головній плиті Марія вибивала ВЧВ кілька слів: «Коханий, я жду тебе».

Туара одного разу запитав:

– Для кого ми робимо це, Ма-ора?

– Я жду ще одного посланця, Туара. Це для нього ми залишаємо знаки. По них ми зустрінемось…

– І тоді щоа будуть ще могутнішими, – радів Туара.

– Так, тоді ви станете сильнішими.

Марія, вирушаючи від потоку, захопила з капсули все, що можна було: хронометр, кілька блокнотів, фотоапарат, портативний магнітофон.

Вона занотовувала всі події, фотографувала рослини і трави, тварин і щоа. Вона записувала на магнітну стрічку мову істот, голоси тварин. Вона визначила добу, яка рівнялася двадцяти годинам Землі, відрегулювала універсальний хронометр. І, нарешті, Марія почала проводити щовечірні передачі думки, адресовані Івану.

В перші місяці нерідко на неї нападав відчай, приходила апатія. Зневіра точила свідомість, хотілося небуття. Але поступово Марія ввійшла у ритм праці, творчості. І тепер як далеко всі небезпеки! Вона вистояла у щоденній боротьбі. Вона гаряче вірила тепер, що все здійсниться, як задумано.

Туара тривожно ворушиться, щось гомонить. Біля нього в темряві постать щоа.

– Що там, Туара? – запитує Марія.

Кругла голова Туара просовується в отвір. Він радісно каже:

– Це втікач з полону. Він був з ворожим племенем. Він був далеко. Він каже, що бачив у великому лісі вежу. Таку, як ставимо ми. Тільки більшу.

Марія схопилася з ложа. Серце забилося боляче, защеміло.

– Говори, Туара! Говори! Яка вона? З чого зроблена?

– Не з каменю. Ті, чужі щоа, казали, що вежа спустилася з неба. Вона блискуча. І гладенька. Я й подумав, що то твій товариш – Посланець Небес.

Сльози підступили до очей Марії. Вона закам’яніла на місці від несподіванки, а ураган думок уже завихрився в мозку, бурхливо породжуючи надії, радість, нові сподівання.

– Туара! Він знає, де це? – ледве стримуючись, запитувала вона. – Він знайде дорогу?

– Важко, – сказав Туара. – Але знайде. Це далеко. Та хіба нам страшно? З нами ти, Ма-ора. З нами Дитя Небес. Нам не страшні діа, нам не страшні урагани і зливи. Ми підемо з тобою, Ма-ора. Ми знайдемо небесну вежу.

– Дякую тобі, Туара, – схвильовано сказала Марія. – Васильку, вставай! Вставай, синочку!

Син бурмотів щось уві сні, відбивався ніжками. Марія сміялася і плакала, загортала його в покривало з шкіри хижого діа.

Що ж воно? Звідки? Невже нова експедиція? Так швидко?

Що б там не було, а це радість. Велика радість і надія!

Вперед. Тільки вперед. Там світло, там зустріч, там посланець розуму рідної Землі.