Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 68 (всего у книги 79 страниц)

Великі сльози раптом викотилися з його очей. Встав, утершись, вуста його зімкнулися щільніше, дивився на сонце мертвим поглядом – вся краса краєвиду поступово вмирала: неживе стало сонце й неживе було море.

Повернувся різко й подався до готелю. Рухи цього разу були злагоджені, сам він випростаний і стрункий. Таким і побачив його Руданський, який повертавсь в повозі з нічного виклику. Він провів поглядом старого поета і дав йому зійти з очей. Зрештою, в обличчі Метлинського було щось таке, що примусило Руданського стулити вуста, коли вже збирався гукнути…

Летів коридором, наче чорна птиця, і рудий служка, який визирнув із кімнати на голосний стукіт його закаблуків, зчудувався від незвичайного вигляду Метлинського: поли чорного плаща розвіювалися, очі були випиті й порожні, а голову поставлено так, наче готувався він до бою.

Повернув ключем за собою і кинувся притьма до валізи. Видобув великий чорний пістолет і, зваживши на руці, дивився якийсь час із усмішкою. Тоді жбурнув його бридливо назад у валізу і в кілька кроків опинився біля столу. Звісився над списаними аркушиками і наче їв їх очима. Відтак схопився руками за голову й закоцюб.

Його привів до тями обережний стук у двері. Зірвався на рівні і швидко прибрав списані листки. Кинувся до дверей і став віч-на-віч із рудим служкою. Той побачив біле, як полотно, обличчя і не стримався, щоб не згукнути:

– Які ви бліді, ваше превосходительство!

– Мені голова болить! – сказав Метлинський самими вустами. – І не називай мене більше цим дурноверхим «превосходительством». Мене звуть Амвросій Лук’янович.

– Але ж це ваш титул? – зробив неймовірні очі служка.

– Так, – відповів роздратованою скоромовкою Метлинський. – Це мій заслужений титул, але я не хочу його вже чути. Всі ми рівні перед небом, і всі ми люди!..

– Слухаю, ваше превосходительство… чи б пак Амвросію Лук’яновичу…

– Все! Залиш мене в спокої… У мене розламується голова.

– Це вітер, ваше превосхо… тобто Амвросію Лук’яновичу. Не кожен переносить його. Шторм наближається.

– Звідки знаєш?

– Таж я виріс тут, у Ялті. Сніданок подавати?

– Сніданок? Хіба вже пора?

– Саме пора, ваше превосходительство, чи б то…

– Ну гаразд, подавай!

Повернувся на закаблуках і пішов просто до вікна. Море вже й справді непокоїлося. Він засміявся коротко й покрутив шиєю, начебто муляв йому комірець.

13

Відчував вітер, який налягав на шибки, окрім того, гойдалася біля вікна гілка якогось тутешнього дерева і крізь розчухране листя проглядали інколи лискучі й надмір схвильовані чайки. Здавалося, чув їхній горловий крик, наростає він в горлі і в нього, начебто сам був птахом і, як птах, відчував хмільне піднесення перед бурею.

Повернувся різко на рип дверей: входив служка.

– На добре вино я можу у вас розжитися? – спитав гостро.

– Скільки завгодно, ваше… Яке бажаєте?

– Сурож білий.

– Є чудовий масандрівський мускат.

Він подумав, що до цього настрою, вітру й чайок більше личитиме все-таки сурож.

– Сурож білий! – попросив він. – Тільки швидше!..

– В одну мить! – хитнувся до дверей служка.

Метлинський подивився на смажену яєчню, вона ще пухиріла й побулькувала жиром. До яєчні було подане татарське біде й каву.

Відчув раптом нехіть до їжі. Так само було й тоді, в Женеві, коли ледве не послав у себе кулю. Зирнув у кутки, чи не визирають звідти чорні звідницькі очі? Було, однак, порожньо, натискав на шиби вітер, і вони, погано притулені до рами, ледь дзенькотіли.

Зайшов служка, обтираючи на ходу пляшку.

– Остання, – сказав без звичних улесливих ноток. – Ледве знайшли для вашого превосходительства.

Голос його став мирний і м’який, було враження, немов вони зробилися по-особливому довіреними змовниками.

– Як тебе звати? – спитав Метлинський, мимоволі потрапляючи в той-таки мирний тон.

– Яків.

Відчував спиною й потилицею, як тремтять під натиском стихії шибки, наливався й сам отаким свіжим та розтривоженим вітром.

– Сідай-но, Якове, вип’ємо по чарці, – сказав просто.

Сурож золотився й іскрився, і Метлинському здалося, коли притулив чарку до вуст, що такий смак повинен мати й той вітер за вікном.

Служка пив, намагаючись вторити рухам Метлинського, малими, короткими ковтками.

– Непогане в тебе обличчя, хлопче, – сказав старий поет, беручись до яєчні. – Я зразу це примітив… Але служба в тебе погана, дуже погана. Купив би собі шматок землі, сад насадив би, навколо ж тут чудові сади, тоді й по землі ходив би гордо…

– Я, ваше превосходительство, бідний, – сказав Яків, і одне його око засльозилося. – Не по кишені мені купить землю й гордо голову носити.

Метлинський знову торкнувся вустами чарки. Здалося йому, зойкнули за шибками всі оті світлі лискучі чайки й кинулися раптом униз, до моря, яке починало вже бунтувати й розгойдувало все більші хвилі.

– А коли б я пособив тобі грішми, га? – раптом сказав гарячим шепотом Метлинський. – Ти б кинув оцю рабську службу й осів би на землі?

– Ну, про це ще помізкувати треба, – сказав розважно Яків. – Прикинути й роздивитися. Таке діло, знаєте, не робиться ні сіло ні впало; хто його зна, може, воно мені, ваше превосходительство, на цій службі й сподібніше? – він раптом підморгнув Метлинському і, вже не чекаючи, поки вип'є той, потягся за пляшкою.

– Так, так! – похитав головою неуважно Метлинський, в цей час знову закричали в нього за спиною чайки.

Йому вже хотілося бути самому.

– Йди вже, Якове! – сказав тихо.

Подивився пласкими, випитими очима, і від того служка миттю втратив самоповагу. Скочив на рівні, й обличчя його знову стало усміхнене і прислужливе. Трохи зігнувсь у карку і виходив отак, задкуючи.

Метлинський повернувся до нього спиною, ковтнув вина і задивився, як метиляється в його вікні розчухрана гілка і як далі за гілкою захоплено ріжуть небо гострокрилі меткі птахи.

14

Море гнало на берег великі хвилі з вінцями білої піни, і вони котилися одна за одною, аж доки не розбивались об каміння, розсипаючись на тисячки сріблистих крапель. Море ревіло й бухкало, наче мало застуджені груди, й обкидало солоними бризками. Метлинський закоцюб на березі, безсилий і пальцем кивнути, – перетворювавсь у темне безлисте дерево, до якого підбиралося море і яке хотіло забрати у свої зелені нетрі. Так, море було зелене-зелене, з білими гребінками, коло берегів хиталася широка смуга шуму, розбивалась і скидалася, шипіла з безсилля чи озлості. Метлинський стрепенувся й кинувся чимдуж під гору, де були будинки й люди. Вітер немилосердно чухрав і без того розпатлані дерева, бив йому в спину, а він ішов зігнувшись – тут, біля моря, не було вже йому чим дихати. Не бачив облич людей, що зустрічалися по дорозі, їхнього здивування чи цікавості – майже біг по хіднику і з посвистом видихував перепалене повітря. Вітер метляв, рвав із пліч тонкий чорний плащ, закидав його на плечі, немовби те чорне з моря гналося за ним услід, ступаючи в п’яти й тягнучи до нього десятки розчепірених кощавих та кігтистих лап. Вже хапало його за рамена, щоб потягти назад, у розбурхану зелену стихію, яка ревла й кашляла за спиною, грозилась і вабила…

Хляпнув дверима й сперся об одвірок, облившись холодним потом. В кімнаті стояла зеленкувата півсутінь, яка густо затоплювала кутки, і від того помешкання здалося круглим і хитливим. Погойдувалися стіни й стеля – стіни немов зсувалися, а стеля приспускалася. Важкі краплі поту покотилися Метлинському на очі, рот було розтулено – старий поет хрипко дихав. Заспокоювався помалу і вже через кілька хвиль ступив дрібними кроками до столу. Витяг стосик листків, густо помережаних хитливим почерком, впав на стілець і довго й важко вдивлявся у поплетені й покручені лінії літер. Проступали з того хаосу окремі слова: мертві речення лежали на білому мертвому полі.

Він зирнув у вікно: чайок не було. Тріпалася тільки за шибкою гілка, і чи та гілка, чи насурмлене, схвильоване небо несподівано влило в його серце холодного, сріблистого миру. Ніколи ще не відчував такого широкого й застиглого спокою, аж навіть хотів подіяти своїм настроєм на ту гілку, що тяглася до його вікна, наче кігтиста лапа, – хотів її заспокоїти й зупинити. Щоб се навколо завмерло і знерухоміло, щоб перестали хитатися стіни, а зеленкуватий сутінок розвіявсь та розчинивсь.

Але в нього не було сили зупинити гілку, а стіни присунулися ближче. Приплющився і струсонув головою: почулася йому раптом далека-далека, тонка й прекрасна пісня, яку колись чув від надзвичайно гарної на вроду дівчини; вона співала дзвінко й захоплено і так чутливо, що в нього аж серце затремтіло.

Звівся й почав рівняти складені в стосик листки. Гортав аркуш за аркушем, і в його грудях побільшало того холодного сріблистого спокою. Зарипів зубами, наче не міг витримати напруги, тоді підійшов до дзеркала й побачив у ньому зелене обличчя. Розширені очі були порожні.

Срібний безмежний спокій сповнював його. В шибку вдарив раптом і затарабанив дощ. Скло покрилося краплями, а розчухрана гілка, яка так довго не могла заспокоїтися, раптом зупинилась і спустила листки.

Легкий морозець перейшов через тіло: стало йому холодно. Дощ тарабанив об піддашок за вікном і все більше закропував шибки.

Метлинський узяв стосик списаного паперу і вкляк біля грубки. Відхилив дверці і почав всовувати один за одним листки. Підпалив і дивився, як корчаться, чорніють і пропадають рядки та слова. Простяг до вогню сухі, сині руки й грівся.

Вогонь загас, лишивши після себе покручені темні смужки. На них проступали ще літери й навіть окремі слова – бронзуватий слід на чорному тлі. Він поворушив коцюбою, і смужки розпалися на дрібні клаптики сажі.

Звівся й підійшов до валізи. Вийняв пістолет, сів у крісло і, звівши курок, спокійно й без найменшого хвилювання натиснув на спуск.

Переляканий служка влетів у кімнату. Просто перед ним сидів у кріслі Метлинський, в руці його ще димів пістолет, а груди були залиті кров’ю.

– Я, здається, не поцілив, – сказав він крижаним тоном. – Будь ласка, покличте доктора Руданського…

Микола Костомаров почув про самогубство Метлинського, тільки-но приїхав до Ялти. Він одразу подався до лікарні й попросив доповісти про себе головному лікареві. Незабаром у дверях з’явилася широкоплеча постать із козацькими вусами. Видно було, що лікар не одну ніч не спав, – коло очей йому проклалися сині кола.

– Я професор Костомаров, – звівся назустріч йому Микола Іванович.

Його утла рука потонула у великій і теплій лікаревій.

– Дуже радий, – сказав Руданський. – Ви, напевно, щодо Метлинського.

– Це мій давній колега й приятель, – сказав Костомаров. – Чи не зміг би я з ним побачитися?

– Поки що ні, – Руданський зморено сів на стілець. – Я роблю все, щоб його врятувати, але моя сила невелика.

– Йому погано?

– Дуже погано, – Руданський звів втомлені очі, і вони дивилися якийсь час один на одного.

– Чи не міг би я чимось допомогти? – тихо спитав Костомаров.

Але допомоги вже не потребувалося. Метлинський розплющив у цей час очі й побачив великого білого птаха, що летів до нього просто зі стелі. Мав той птах великі зелені очі, а крила його срібно сяяли. Метлинський згукнув вражено й почув, як далеко-далеко хтось заспівав ту саму пісню, яку колись чув він від темнокосої красуні. Він побачив і ту красуню, вона також мала крила й зелені очі. Співала, і солодкі дзвенькотливі звуки заповнили світ.

1978 р.

Євген Гуцало
14 січня 1937 – 4 липня 1995

Уже кілька фактів біографії шістдесятника Євгена Гуцала розставляють певні акценти над його творчістю. Рік народження – трагічний 1937-й, батьки – сільські вчителі.

Євген Гуцало – поет і прозаїк. Саме як прозаїк став однією з помітних фігур української літератури другої половини XX століття. Прикметно те, що одразу по виходові його першої книжки оповідань та повістей «Люди серед людей» двадцятип’ятирічного Є. Гуцала прийняли до Спілки письменників України: в ті часи це було нетиповим явищем.

Протягом 33 років письменник видрукував кілька десятків книжок. Лауреат багатьох премій, зокрема Державної премії Української PCP ім. Т. Г. Шевченка, як вона тоді називалася (1985 p.).

Критики свого часу писали про Євгена Гуцала як тонкого стиліста, знавця «життя простого народу».

Перечитуючи нині його твори, намагаєшся передусім збагнути їх як вияв неоднозначного феномену шістдесятництва. Йдеться зокрема про відтворення саме того «життя простого народу», переважно буднів українських селян. Це відображення позначене прикметним мотивом, який би назвала «безневинною провиною». Євген Гуцало – можливо, один із найчутливіших уловлювачів знаків, сигналів свого часу. Галерея його образів – це передусім сільські «тітки і дядьки, баби і діди». Не завжди усвідомлюваний мотив каяття перед ними був не лише даниною трансформованої в дусі соцреалізму народницькій традиції української літератури. Це був також парадоксально проявлений результат специфічних маніпуляцій ідеологічної машини над світоглядом тих, кого називали інтелігенцією. Цей «прошарок» мав бути колінно-вдячним точочасному режимові за те, що має змогу «їсти білий хліб»…

Співчутливо описуючи повсякдення нужденних «людей праці», праці передовсім фізичної, письменник водночас намагався віднайти хоч щось органічне й національно питоме в тому середовищі.

Саме тому Євгена Гуцала вабило і відтворення в слові рідної природи, її пластики і тих почуттів, які вона пробуджувала.

© Людмила Таран, письменниця, журналістка (Київ)

Запах кропу

І

Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як біля церкви, на яку богомільні баби обернули звичайну сільську хату, почепили на поперечці поміж двох стовпів тракторне колесо замість дзвона, і в те колесо били й тоді, коли займалася чиясь хата, і тоді, коли оповіщали про Боже свято. Пригадую, як ще малими дітлахами по синьо-рипучих снігах ходили колядувати, і нам виносили спечені з меляси та цукру гіркуваті солодощі, або пиріжки з печеними буряками, або ж просто спускали собаку з цепу. Пригадую, як ранньої весни, темного, принишклого вечора поверталися з церкви жінки з запаленими свічками: ховали кволе світло за тинками долоней, за крайками хусток, оберігали від подуву вітерця, од власного дихання, намагаючись донести запалені свічки аж додому, і тривожно-солодко було дивитись на рухливі цятки вогню, на тремтячі його язички, які, коливаючись, щось безмовно розповідали й дорозі, й деревам, і чорному небу, – і все їх, мабуть, розуміло, бо ж слухало заворожено. Варто мені зараз заплющити очі – й виникає перед внутрішнім зором оте рухоме й бліде сузір’я свічок, і ледь-ледь освітлювані раптовими спалахами обличчя жінок, зосереджені, врочисті й тихі, і я вловлюю, як пахне мокрою землею, як у носі й у горлі лоскоче духом вербового пуху, недавно одлетілим дощем і ще чимось таким, чого й не можна назвати. Пригадую, як ми, діти, зламували на Івана Купала «гільце», прикрашали його стрічками, стружками, паперовими квітами, як ходили з тим гільцем по вулиці, співали пісень тремтячими, солодкувато-бентежними голосами, а потім, уже пізніше, розламували те гільце, прикривали ним грядку огірків, щоб добре цвіли, щоб добре родили, щоб було не посушливе літо.

Вранці виходили на город, і те поламане гільце з паперовими прикрасами, вже зів’яле, похнюплено лежало на грядці, а з молодого гудиння усмішливо визирали жовті квіточки. І ставало на душі так, наче не було вчорашнього Івана Купала, наче не було тих вечорово-протяжних пісень, не було зворушливо-млосного ниття в серцях, і ще багато чого не було…

Город біля хати.

Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, яких земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. Живе тіло кобз, пахуче, вкрите жовтим пилом, проросле пелюстками, – світить й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою. Скільки того сміху на городі – всі соняшники сміються, веселі, але водночас по-доброму замислені, кожен щось хоче сказати тобі, тільки підійди, наблизь своє обличчя до нього – уважного й доброзичливого. Так можна довго дивитись одне одному в очі, і коли ви розлучитесь, то кожен із вас відчує себе багатшим, ніж був: ти щось зачерпнеш із душі соняшника, відкритої в усьому і мудрої, а соняшник… візьме з твоїх очей допитливості й уважного блиску з зіниць… Коли заходить сонце, то й соняшники вечоріють, поступово смеркають, поночіють-поночіють. І вже того сміху не видно й не чути на городі, і вже затихають живі кобзи або ж і зовсім позамовкали. Стоять на межі, попід грядками, поміж картоплею та кукурудзою не розсудливі й приязні світильники, а похмурі квіти смутку й темряви. Стоять мовчки, думають про своє, і в їхньому заглибленому думанні й мовчанні вловлюється щось чуже. Переборюючи легкий острах у грудях, обережно ступаючи по принишклій землі, наближаєшся до першого-ліпшого соняшника, простягаєш руку, повертаєш його бліде обличчя до свого – і вражено й трохи безпорадно відповідаєш усмішкою на потемнілу, на пригаслу усмішку соняшника, на його широкий і якийсь наче аж докірливий погляд.

Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, перелазять через тин, вони, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплину сонця. Завойований простір відзначають високим зірчастим цвітом, цілими вогняними сузір’ями, які палахкотять поміж кущами картоплі, які завзято здираються на тини, на кущі, які перелазять через рови, з наївною безтурботністю вискакуючи на вигін, на стежку, на дорогу, розцвітають і там, нашорошуючи навсібіч свої чутливі струни-вусики, аж поки їхню довірливість не розтопче в пилюці людська нога, або ж худоба, або ж не переїде колесо воза чи велосипеда. Так закінчуються майже всі вилазки гарбузів за межі городу, але це їх не лякає, не зупиняє, – і хіба тут відмовиш городній рослині у вродженій відвазі!..

І – як молоде зітхання землі, як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Десь у зеленій, бурхливій гущі городу, або на окремій грядці, або попід смарагдовою латкою буряків, вони попідставляли свої рум’яні чашечки, складені з пелюсток, шпарким променям, ловлять їх, хочуть націдити по вінця, – та хитнеться одна пелюстка, гойднеться друга, і вже розтеклося, вилилось сонячне тепло, і вже знову треба стати непорушне, обережно підставляти рум’яні чашечки, чекати – наллє сонце свого тепла чи не наллє. Підійдеш до маків, довго стоятимеш, здивований їхньою чистотою й непорочністю, милуватимешся з цнотливості їхнього блиску, і ще тоді, дитиною, не порівняєш ні їх зі своїм життям, ні свого життя не порівняєш із їхнім цвітінням, – це порівняння прийде пізніше, коли вже ті маки бачитимеш у спогадах, коли намагатимешся відновити у пам’яті їхній ранково-росяний запах – і не зможеш. І уявиш тоді своє дитинство великою квіткою маку, яка щойно-щойно визволяє свої пелюстки з тугого бубляха, нашорошує їх, розкріпачує й випростує, уявиш десь посеред городу, в оточенні в’юнкої квасолі, що пнеться по патиках, зазираючи яскравими своїми квітучими оченятами прямісінько в твою душу, уявиш десь на світанку, коли бентежне молоко туману тече без берегів, а у великій краплині роси, що зібралась за ніч між пелюстками, відображається весь той щойно народжений світ, щойно народжений ранок, і тремтить у тій краплині його прохолода, й віддзеркалюється невидимий вітерець, і ще щось таке, чому й слів не добереш.

II

Мамина покійна мама…

Звали її Килиною. Була вона невеличка, висохла й тонка, наче горстка конопель, недотіпана на терниці. На темному її обличчі життя зоставило зморшкувате своє письмо, в очах випалило живий дух, і вони були схожі на дві бездонні криниці. На руках щоденна робота повирубувала борозни, репані розсипища мозолів. Варила вона дуже смачний борщ, який уміла так затовкувати салом та засмачувати сметаною, що від нього не можна було відірватись. Килина завжди стежила, щоб їли спокійно, не поспішали, щоб під ложку підставляли кусень хліба, щоб із миски не вигрібали гущу, не виловлювали м’яса, щоб за столом не теревенили, не крутились, не штовхались. Дід Ілько теж був сухенький, тоненький, як дубова жердка, на яку одягли полотняну сорочку навипуск та підперезали поясом. Був у діда рудуватий віхтик бороди, були кощаві кулаки, був тютюн, який він розвішував сушитись попід хатою, було повно сухого духмяного сіна в шопі, була коза, а може, й дві, було кілька курей та півнів – і, здається, більше нічого не було.

Ні, був у них город. Бабина та дідова хата стояла над шляхом, біля самісінького лісу, – зовсім нікудишня хата, по вікна загрузла в землю, підперта стовпами, щоб не розлізлись чи не повтікали на всі боки її стіни, і з одного боку до неї прилягало одне крило городу, а з другого – друге. На кожному крилі росло по великій груші, старій, дрімучій, які щовесни цвіли по-молодечому густо й пахучо, а під осінь і восени обсипали додолу такий грушкопад цукристих дичок, що й не визбираєш їх усі, й не пересушиш.

Тільки перелетить вітер, тільки одшумить дощ, як дід бере коша або мішок і йде лазити попід грушами, визбирувати й вишукувати падалиці поміж травою, в картоплі, на межі, лазить довго, а потім повертається до хати, перепахлий чорноземом, мокрою травою, шорстким листям соняшників… На кожному крилі городу росли кущі барвінку. Здавалось, що він і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалось його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. А коли повітря ставало по-материнськи м’яким та лагідним, барвінок зацвітав і зацвітав так, наче небо бризнуло на землю живими уламками блакиті, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивились на тебе довірливо. Баба гнівалась, коли зривали барвінковий цвіт. Вона взагалі ніколи не могла примиритися з тим, що квітку зривають. Яка б це квітка не була – чорнобривці чи ружі, звичайнісінькі калачики чи настурції, лісові дзвоники чи ромашки. Тим більше її гнівало, коли хтось необережно збивав на городі картопляний цвіт, коли хтось зривав цибулю зі стрілкою, яка згодом могла б дати насіння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замість того, щоб нащипати дрібного листя. Тоді баба чорніла, погляд ставав лихий, зіниці ставали зеленими присками, вона бурчала про якесь каміння замість сердець, про чиїсь хижі пазури замість пальців. Тоді до баби ніхто не підступався, а коли вже доводилося звертатись, говорили такими вибачливими, єлейними голосами, що найтвердіший віск міг розтанути, – тільки баба ще довго не танула й не відходило її серце. Навіть на Спаса, коли, здається, з квітами просинаєшся, з квітами сідаєш за стіл, з квітами їсиш яблука та груші, з квітами свіжовипечений хліб вмочаєш у мед і несеш до рота, – навіть на Спаса Килина не могла відцуратись од свого святого ставлення до цвіту. І коли вона з ножем ходила попід вікнами від чорнобривців до півоній, то руки тримала так, немов уже обпеклась і побоюється, щоб зовсім не попалити свої долоні.

Любила вона кожну рослину, сприймала її своїм єством, і, здається, кожна рослина відповідала їй такою ж любов’ю. На кожному клаптику землі у неї щось родило, кожен клаптик землі цвів і плодоносив. Були в неї буряки кормові, які вона згодовувала свині, були буряки червоні, які різалися в борщ, а були й цукрові, котрі можна було спекти в гарячому вугіллі й з’їсти замість делікатесу. Сіяла баба квасолю кругленьку й невелику, білу; сіяла також рябеньку, од якої і суп, і борщ здавалися немов веселіші, проте найбільше їй подобалась довгаста велика квасоля – ряба або ж попросту біла, яку було й зі стручка приємно вилущити, і в пригорщі потримати. Вирощувала Килина ранню редьку – червонобоку й веселобоку, а також і пізню – чорну, схожу на чималий буряк. Не вилазила вона ніколи з грядок своїх, порпалася в часнику, в цибулі, в моркві, в огірках, у помідорах. Ні дід, ні баба кавунів не сіяли, вважаючи, що на артільному баштані їм привільніше живеться й ситніше, проте майже щороку не обходилось без того, щоб десь поміж грядками не притаковилося кілька диньок, які Килина й Ілько дуже любили. Якщо їх ніхто передчасно не збавить, якщо їм удавалося достигнути, то одного сонячного дня баба зривала свою дубівку і, пропахлу землею та гудинням, клала на обідній стіл. Навіть не на обідній стіл, а на тапчан, тому що їли вони завжди на тапчані, який стояв біля печі. Дід краяв диню на скибки, і старі їли її повільно, смакуючи, опустивши погляди… Килина збирала насіння й клала сушитись на підвіконні. Вона завжди збирала всяке насіння, зерно, коріння, маківки, і в сінях або ж у прохолодному запічку в неї було повнісінько найрізноманітніших вузликів, яких не зменшувалось навіть тоді, коли треба було засівати або засаджувати город.

Килина й Ілько були вже старі, в колгоспі працювати не могли, зарібку не мали ніякого, то мусили все брати з городу. Просто дивно, як на ньому ще могли вміщуватись латка жита і латка конопель. Без жита на городі прожити не можна було. По-перше, завжди є кілька пудів свого зерна, є власний хліб у найскрутнішу хвилю. По-друге, покрівля постаріє, вивітриться, зогниє – от уже якийсь куль соломи і є на нове пошиття, не доведеться ні в кого просити. Щороку перекриватимеш по латці, а через надцять літ, дивись, уже й вся хата перекрита!.. Під осінь Килина, високо підтикавшись, виходила з серпом на город і починала жати ту латку так, наче хотіла помолитись перед кожним колоском, наче перед кожним колоском припадала на коліна. Перевесла скручувала не з житніх стебел (не вміла й не хотіла розтринькувати бодай одну стеблину), а з молодого очерету, який нажинала за кілька днів перед тим. Снопи зв’язувала тугі й дебелі, складала їх на стерні, щоб трохи підсохли, а потім уже священнодіяла над полукіпками. Коли доходило до молотьби, дід Ілько так само починав священнодіяти. Діставав ціп, переглядав капицю, кожен шматочок сириці; замінював, що здавалось непридатним або спрацьованим. Тік посеред двору був уже готовий, дід тільки підчищав його, підрівнював, а потім молотив.

Ціп піднімав високо, проте не дуже бив, щоб і солому не перетовкти, й зерно щоб далеко не розприскувалось. Подовгу відпочивав у холодку і дуже сердився, коли в цей час баба забувала винести йому свіжої води.

Гірко й густо пахли коноплі. Темніли; в негоду ж, розхвильовані, поймались приглушеним блиском; старіючи, вони світлішали, наче позбувалися своєї затятої дикості, наче сповивала їх щоденна постійна радість. Біля конопель завжди було лячно, наче з їхнього терпкого мороку ось-ось мали повискакувати всі ті страхіття, про які стільки наслухався і яких так ніколи й не бачив. Дуже любила Килина вибирати коноплі, дуже любила вимочувати в ставу, а потім – бити на терниці. Сердито й голосисто гуркотів цей промисловий об’єкт, змайстрований мудрими руками діда Ілька, випльовував зі своєї пащі неїстівну кострицю, – із того гуркоту, з того клацання, з костричної хурделиці народжувалось, витікало, починало світитись невеличке прядив’яне джерело, воно ставало все сяйливішим, усе чистішим, і Килина раз у раз вимахувала ним так, наче хотіла освітити і обійстя, й дорогу, і все село. Сама вона й сукала щозими – і дебелий, похмурий кужіль поволеньки-поволеньки, струмком тугої, аж дзвінкої нитки збігав на веретено, а воно крутилось, кружляло, фуркало, і так, здавалось, день за днем, зима за зимою, рік за роком накручувались на те веретено бабине життя, бабині думки й сподівання… Але чи не найбільше з усього любила вона вибілювати полотно. Носила його до ставу, розстилала на прибережній лепесі, і полотна спочатку були зеленкуватими, вони ще гірко пахли коноплями. Але баба ж їх вимочувала, баба ж їх била праником, баба ж їх випікала на сонці, і вони чистішали, вигораючи в спеку, ставали радісніші, і, здавалось, з натхненною білою усмішкою лежать у траві, припрошують пройтись по собі бабину мрію, – і вже бабина мрія ступає по них босими ногами, шкода тільки, що полотна короткі, що обриваються в траві…

III

Усе потроху дозріває. Спочатку доводиться скуштувати ранньої редьки, потім – цибулі з олією. Там, дивись, поміж гудинням закрались перші пуп’янки, накривши сороміцькі місця свої жовтими плямками зів’ялого цвіту, а вже через кілька днів замість пуп’янків находиш між листям дебеленькі огірки, пухирчасті, вкриті закляклим сивим туманцем. Вони ще зовсім ніжні, солодкуваті, звабливо хрумтять на зубах… Після першого огірка щодня бігаєш на грядку, нишпориш, вишукуєш, а вони немов із землі лізуть, і чим далі – тим більше, товстішають, уже й жовтизною котрийсь береться. Одного разу мати виходить на город з відром або з великою мискою, назбирає огірків – і квасить. Чудові літні малосольні огірки! Перекладені в макітрі або в горщику листям хрону, закладені кропом, попроштрикувані ножем, вони квасяться, набираються міцності, – і такі ж смачні, коли їсиш уперше посеред літа! А особливо, коли з молодою картоплею, а особливо, коли картопля полита не старою, а щойно зібраною сметаною! Вся хата тоді просочена запахом хрону, і лоскоче в ніздрях терпкувато-дурманний дух кропу, і таке враження, ніби поряд з тобою за столом сидить сама радість і також ласує й не може наласуватись малосольними огірками.

Помідори набрякають сонцем повільно – йому важкувато переборювати їхню зелену й тверду впертість. Проте і їх напоює своїм теплом, проте й вони м’якшають, займаються трохи вогнем з одного боку, потім пляма ширшає, вона вже заливає весь помідор: він охоплений пожежею, веселішає, посміхається, регочеться, так йому добре на гарячій літній грядці. І під кожним кущем можеш натрапити на це кругле, соковите сонечко, зриваєш, розламуєш – і лежать на долоні дві іскристі грудочки снігу, тільки криваві, тільки натикані насінням.

Мати збирає в поділ квасолю. Очі в неї темні, схожі на дві живі грудочки землі. Руки ще молоді, але вже заковані в ланцюжки жилок, які струменять пульсуючою блакиттю. Іноді стручок, тільки до нього торкнешся, раптово, із сухим тріском вистрілює навсібіч коричневими або перистими ядрами, і мати згинається ще нижче, визбирує. Коли поміж картоплею натрапляє на широкошабельне листя хрону, то кривиться, береться обома руками – й вириває. З хроном вона воює завжди: і тоді, коли копаємо город, то нема йому ніякої пощади, і восени, коли збираємо врожай. Проте, незважаючи на цю війну, хрін не тільки не зникає, а й, здається, ще рясніше сходить, а тому ми маємо його, синювато-міцного, і в будні, і в свято, і до м’яса, й до нічого, як мати каже.

Тепер, коли згадую матір, уявляю її здебільшого на городі. Бачу, як вони з батьком навесні копають – усе своє життя копали, бо рідко коли щастило виорати кіньми. Бачу, як садять вони – мати викопає ямку, а батько кидає туди картоплину з розплющеними вічками. Бачу, як мати шарує, як підгортає, як прополює, прочищає цибулю-сіянку, і весь час зігнута, зігнута, ніби кланяється землі, ніби все своє життя повинна прожити схилена в низькому поклоні. Посушливого літа всю воду в криниці вибере, щоб полити свої грядки, щоб напоїти кожну рослину, – бо ж хочеться, щоб і капуста вродила, і морква була. Бачу, як восени копає картоплю, буряки, як носить усе те в погріб, висипає обережно, щоб не побилось, щоб не погнило. Бачу стомлені очі її, бачу наморені руки її – і з кожним роком тих ланцюжків під згрубілою шкірою все більше, вони покорявішали, почорнішали, наче понабрякали землею, і вся мати – ще, здається, зовсім недавно по-молодому легка, весела й щаслива, схожа на сяяння свічки, – зараз потемнішала, обважніла, ті ланцюжки та чорнота землі беруть її у все надійніший полон, вона їхня бранка. Срібна моя свічко, яка вдихнула в мене пелюстину свого вогню! Срібна моя свічко, що горітимеш у мені, що не погаснеш у своїх онуках, – стоїш ти й зараз у моїй уяві на городі, на скупій землі своєї скупої долі…