Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 79 страниц)

– І нащо ви-те, панно, стільки вучитесь? – питає Дарка.

– Ну, бо кажуть мені.

– А нащо воно їм?

– Так, бо в нас усі діти учаться.

– А що з того?

– Як то що? – здивувалась Юзя, але відповіді не знайшла.

– А відомо, що вам з того? Ну, от ви-те вчитесь по-німецькому і по-хранцузькому, а нащо воно вам?

Юзя всміхнулась, немов старша до дитини.

– Як же нащо? А як я поїду за границю, – там же всі говорять або по-французьки, або по-німецьки, то я ж би нічого не розуміла там.

Дарка насупилась.

– Потрібно вам за границю їхати!.. Чом ви-те не хочете тут сидіти?

Тепер уже Юзя сміялась.

– Та ну, яка ти, Дарко! Хіба ж я кажу, що от я вже маю їхати? Я так тільки, якби!

– Ну, то й не потрібно вчитись, – напосідалась Дарка, – як не поїдете, то що вам з того прийде, як будете по-якомусь там, невідь-якому знати?

– Ну… що?.. А нащо ж всі вчаться?

– Або я відаю? – понуро відказала Дарка.

– Ну, от же й ваш Іван до школи ходить.

– Ба, хлопець! Хлопцям що іншого! – Дарка оживилась, забула гніватись і повернулась до Юзі. – Хлопець менше у війську буде, коли вивчиться в школі, хлопець може на писаря вийти, на вчителя…

– І дівчина може на вчительку вийти! – перебила Юзя.

– То ви-те були б учителькою в школі?

– Може, й була б, – нерішуче, без всякої певності промовила Юзя.

– Ей, годі-те! Так вам хочеться говорити.

– Ну, може, гувернанткою була б, – трохи певніше промовила Юзя.

– По чужих панах служили б, як ота ваша німка? Та вам того? Таж ви-те багаті!

– Ай, одчепися, я не знаю!

Юзя нагнулась над книжкою, і губи їй почали тремтіти.

– То нащо вчитися, як так? – сливе пошепки спитала Дарка, скоса дивлячись на Юзю і щипаючи якусь травинку.

Юзя раптом кинула книжку, впала в траву і заплакала безгучно.

– Панно, панно! – збентежилась Дарка. – Чого ви-те? Чого? Або ж я що? Та я ж нічого…

– Чого ти мене мучиш? – озвалась Юзя крізь сльози. – Хіба я знаю, нащо вчитись? Вчусь, бо так кажуть… бо мушу… Я й за границю не хочу… Обридло мені все! і німка, і книжки!.. А ти ще допитуєшся… Що я тобі скажу?

Дарка сиділа ні в сих ні в тих і не знала, як одмінити розмову. Кинувшись у траву, Юзя ненароком покрила Дарчині ноги своєю широкою спідничкою. Дарка взяла в руку фалдочку тієї «маринарської» спіднички, синьої з білими стяжечками, і промовила, ніяково всміхаючись:

– То ви-те нову спідничку вбрали? Щось-бо я її ще не бачила… Коли-то вам її пошили?

– Вчора, – крізь білу хусточку озвалась Юзя.

Вона теж рада була одмінити розмову і теж не вміла того.

– Яке ж то хорошейке, – провадила Дарка, гладячи пальцем стяжечки, – безмаль дороге? – В голосі Дарчиному забриніла вже натуральна цікавість.

– Не знаю… ні, дешеве, по два злоти, чи що, – без інтересу, але вже спокійніше відповіла Юзя.

– Ой, моя долейко! – скрикнула Дарка, – то то вам ще недороге?.. Коли-то я собі на таку зароблю?! мати водно говорять: зароби! Добре то їм говорити, коли ж моє все йде на відробок.

Юзя почервоніла. Вона знала, що її приятелька робить їм, панам, «за довг».

Дарка сиділа замислена.

Юзя пождала трохи, потім обізвалась:

– Про що ти думаєш, Дарко?

Дарка стрепенулась.

– Та все про той довг, – коли-то ми його відробимо?.. Ей, вже хоч там як, а на той рік і я піду на поле. Вже ж тоді я буду більша. Ярина торік вже ходила… Тільки що я собі за одно літо зароблю? Така дорога спідниця, а в мене ж і каптана так само нема… Ще то чи мати дадуть справити.

– Як же вона може не дати? – палко вступилась Юзя. – То ж будуть твої власні гроші! Вона й так повинна тобі все справляти! З якої речі вона може брати твої гроші собі? Як мені татко дарує срібні п’ятачки, то мамця їх ніколи не забирає, а твоя мати все собі горне!

– Та не так то й собі, – розсудливо пояснила Дарка, – от так, відомо, то солі нам тра купити, а тут нема відки, то селедця, то запалок, чи там ще чого, а то таки й хліба не стане, та вже й по грошах… Проте, може б, якось-таки можна справити спідницю, коли ж дорога! по два злоти локоть, тож то сума!.. А встаньте-но, панно, нехай я подивлюся на вашу спідницю, чи рясна, – кілько то на неї йде?

Юзя встала, а Дарка розп’яла на ній спідничку, шукаючи швів та рахуючи пілки.

– Якось воно так порізано, що я й ладу не дійду… В нас не так шиють, як у панів, – мовила знеохочена Дарка.

– А ти приміряй, може, й так добре, – і Юзя хутенько спустила з себе спідничку, зоставшись сама у спідній білій, ще коротшій. Далі скинула й блузку, щоб Дарка могла зовсім «бути панною».

Дарка тим часом розперезала крайку, скинула «хвартух» – білу домоткану спідничку, переткану в подолі червоною заполоччю в п’ять рядків, – і зосталася в самій сорочині. Потім наділа Юзине убрання, насилу насунувши вузенькі рукавця блузки поверх широких рукавів, поверх сорочки з десятки. Юзина спідничка ледве сягала за коліна Дарці.

– Ой, яке ж куце, та яке ж тісне! Як ви-те в такому ходите? Дивіться, геть гали видко! – зареготалась Дарка.

Юзя теж дзвінко засміялась.

Раптом за ними хтось голосно сплеснув у долоні й скрикнув:

– Matko cudowna! [47]47
  Мати Божа! (польськ).


[Закрыть]

Дівчата заніміли з переляку.

Під найближчою грушею стояла ключниця, пані Качковська, жінка панського економа. Зморшки на її підстаркуватім обличчі якось поглибшали від гнівного здивування, і через те обличчя здавалось зовсім старим і грізним.

– Matko cudowna! – волала вона. – Панно Юзю! Як же панєнка може позволяти, щоб отакий кучкудан напинав на себе сукенку з панєнки? Таж то панєнка може Бог зна чого набратися! Потому лікар буде панєнку від корости хорувати! Фе, встид! А хто ж таке видав?.. Ну, а ти чого стоїш, як пень? – звернулась вона до Дарки, змінивши проникливо-докірливий тон на грубо-лютий. – Скидай-но панські сукні та бери свою рядюгу! – Дарка похапливо стала роздягатись, але Качковська не вгамувалась.

– Що то ти собі думаєш? Чи то твоє діло в машкаради бавитись? Я її кличу, я її шукаю, а вона… Дивись ти на неї! Нехай-но я матері скажу, вона з тебе панські іграшки прутом виб’є!

– Мартоха не буде Дарки бити, мамця не позволяє, – оступилась Юзя.

Пані Качковська затиснула губи, потім знов озвалась тонким проникливим голосом:

– Прошу панну Юзю, нехай панєнка не псує Дарки, бо то хлопській дівці на добро не вийде. А панєнка ліпше нехай о тім погадає, що то ще панна Тереза панєнці скаже. Панна Тереза вже від години шукає панєнки до лекції музики.

На спогад про Frl. Терезу Юзя метнулась до свого вбрання, але Качковська перейняла її.

– Jesus-Marya! [48]48
  Ісус та Марія! (польськ.)


[Закрыть]Чи ж панєнка буде то після тої-ó вбирати? Я пришлю дівку забрати сукенку до прання, нехай панєнка того не зачіпає.

– А як же я додому піду? – плаксиво скрикнула Юзя.

– А о тім було панні Юзі раніше подумати, – завважила ключниця масненько.

– Jussa! Jussa! Aber wo sind Sie doch? Du, liebe Zeit! [49]49
  Юзя! Юзя! Але де ж ви? Боже милий! (нім.)


[Закрыть]– почувся заклопотаний голос панни Терези, і за хвилину з’явилась і вона сама.

Пані Качковська, гукнувши ще раз на мовчазну Дарку і кинувши проймаючий погляд на Юзю, подалась геть. Ідучи, вона підганяла Дарку, а та на ході підперізувалась і старалась не впустити з рук кошика з кревавником.

Fräulein Therese лишилась коло плакавшої Юзі. Чимало часу минуло, поки вона допиталась від панночки, що, власне, трапилось. Тим часом прийшла дівка й забрала Юзине убрання. Frl. Therese розточилась в довгій нотації про Юзину «невихованість» і ще не скінчила тієї «літанії», як надійшла задихана, зовсім перетурбована бабуня, – вона застала в садку пані Качковську і вже «все знала». Стара пані, зовсім несподівано, напалась не на Юзю, а на Frl. Терезу.

– Як могли ви, – докоряла бабуня Терезі каліченою німеччиною з виразним польським акцентом, – як могли ви так занедбати дитину? А тепер тут простуджуєте її! Ведіть же її до покоїв! Вона ж тремтить від холоду!

Юзя тремтіла, але не від холоду. Бабуня вкрила її своїм великим чорним шалем і повела додому. Frl. Тереза, похнюпившись, йшла за ними позаду. Всі три дійшли до покоїв мовчки.

Ну, вже ж і було того дня! всякого було: і сліз, і докорів, і мігренів! На родинній раді зважено було, що Frl. Therese зовсім «ні до чого»; бабуня пригадала, що вона й одразу те казала і що взагалі «тільки французка може дати панні відповідне виховання, до того ж Юзя вже досить вміє по-німецьки, а французьку вимову німка їй навіть попсувала».

Що гувернантку треба взяти іншу, на тому згоджувалися всі, але незгода була, чи німку зараз відправити, чи затримати її, поки нагодиться французка. На село французки не дуже-то охочі виїздити, і може статись, що Юзя кілька тижнів чи навіть кілька місяців буде сама, – бо мамця «завше хора», а бабуня стара і наглядати за Юзею нема кому, а се вже ж цілком не випадає, бо дівка «з каприсів» може ще більше привернутись до тієї Дарки і всяких подібних, – мовляла Качковська, – «кучкуданів». Знов же бути їй з німкою після того, як німчин авторитет захитаний в її очах, теж не годилось з погляду педагогічного.

Трудне питання помогла рішити-таки пані Качковська. Увечері, здаючи справу з денного господарства старій пані, ключниця обережно запитала, чи не мають пані що «do dyspozycyi» [50]50
  До розпорядження (польськ.).


[Закрыть], бо, здається, панна Тереза щось казала, ніби має виїжджати, то, може, годилось би що їй на дорогу спекти. Стара пані не могла втриматись, щоб не розповісти «коханій Качкосі» («можна, зрештою, мати довір'я до такої поштивої кобіти») усіх родинних клопотів у тій справі.

Качковська несміло, спустивши очі й підвівши брови, заговорила:

– Якби так пані позволили, то я могла б тимчасово знайти відповідне товариство для панєнки… ну, натурально, не зовсім відповідне, але хоч jako-tako [51]51
  Сяк-так (польськ.).


[Закрыть]. Бо то, прошу пані, я маю в селі Красиловці – три милі відси, тільки три милі – молоденьку небогу, сирітку по небіжчиці сестрі. То та небога мешкає при мачусі і при вітчимові, – чи як то казати? – От, прошу пані, так: вмерла її мама, а батько оженився та й сам потому вмер, та й мачуха за другого віддалася. Та й ото мачуха якось там ніби з ласки тримає ту бідну сироту. То добра ласка, моя пані ласкава… opieka oczy wypieka… [52]52
  опіка очі випікає (польськ.).


[Закрыть]Кождий би таку ласку показав, як дівчина задурно і шиє, й гаптує… Коби пані бачили ту роботу!.. Biedactwo! [53]53
  Бідна, нещасна! (польськ.)


[Закрыть]

– Чи вона ж має якусь едукацію, та ваша небога? – недбало спитала пані.

– Аякже, моя пані ласкава, аякже! За життя родичів дівчина зазнала ліпших часів, бо то покійний татко її був управителем у пана графа в Красиловці – пані мають знати того графа. То Зоня…

– Вона зветься Зоня? – перебила пані.

– А так, прошу пані, Зоня, Зофія… Ну, то вона, можна сказати, зросла при молодій граб’янці і має досконале виховання, а як для простої шляхцянки, то навіть niepospolite [54]54
  Незвичайне (польськ.).


[Закрыть]. Якось-то не випадає вихваляти своїх, але то ж таки можна сказати, що Зоня була б відповіднішою товаришкою для панни Юзі, ніж якась Дарка.

– А скільки їй літ? – знов перебила пані.

Качковська трохи подумала:

– От, може, вже є з шістнадцять…

– Трохи замолода, – сказала пані.

– Але ж, прошу ласкавої пані, що то шкодить? Може, то ще й ліпше: панні Юзі тринадцятий рік, а в такім віці трудно жити все межи старшими особами, то панянка з нудів і водиться з такими Дарками. Запевне, з нудів, бо панна Юзя dziecko [55]55
  Дитя (польськ.).


[Закрыть]послушне і шляхетне, – де ж би вона вдавалася в таке, якби мала коло себе ліпшу і навіть веселішу товаришку відповідного виховання? Зоня весела і розмовна дівчина, себто була такою за життя родичів… biedactwo!..

На остатнім слові пані Качковська піднесла кінчик фартушка до очей, а стара пані промовила, поклавши руку їй на плече:

– Ależ, kochana Kaczkosiu, Pan Bóg nigdy nie zapomina о sierotach [56]56
  Але ж, люба Качкосю, Господь Бог ніколи не забуває про сиріт (польськ.).


[Закрыть]. Качкося може йти спати, я сама поговорю про те з своїми.

Качковська пішла спати, зовсім заспокоєна про долю своєї небоги.

Другого дня рано Fräulein Therese, заплакана, складала свої пакунки. Бідна німка плакала із жалю та сорому за таку відправу від панів і таки перед розлукою з Юзею. Добродушна стара дівчина мала те нещастя, що завжди щиро прихилялась до своїх вихованок, а та прихильність була здебільшого без відповіді. Юзя з гречності мала поважний вираз в той день (та й тямила неначе якусь вину за собою проти ні в чім не повинної німки, що сталась «козлом відпусту» на сей раз). Але навіть з гречності Юзя не могла плакати за гувернанткою.

Дарка ж навіть не вважала за потрібне крити своєї втіхи з того від’їзду «холєрного німчиська». Коли бричка з панною Терезою проїжджала селом повз Мартошину хату, Дарка вибігла вкупі з меншими сестрами й братом за ворота і протанцювала щось подібне до танцю диких, приспівуючи:

 
Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,
Запрягаймо, їдьмо,
За границю по пшеницю,
А поки ще видно!
 

Дарка раділа, що тепер уже без німчиного дозору знов почнуться таємні стрівання у вільхах (хоч у неділю, коли в будень ніколи!), а може, навіть у Ривки на гойдалці, в порожній жидівській шопі… Але ба! Та сама бричка, що вполуднє одвозила заплакану стару німку до залізниці, привезла увечері скромно усміхнену молоденьку панну Зоню з Красиловки.

Дарка спала й не бачила того в’їзду.

IV

Панна Зоня хутко знайшла дорогу до Юзиного серця, дорогу, що була наглухо замкнена для Fräulein Therese. Все сприяло тому. Перш усього Зоня не звалася зненавидженим словом «гувернантка», вона отримала скромний титул «панни гардероб’яної», хоча коло гардероба їй, властиво, мало було роботи, – пані не любила туалетів домашнього виробу. Зоня була не вчителькою, а старшою літами і меншою становищем товаришкою, при тому товаришування з нею було дозволено і навіть бажане родичам Юзиним, але не примушене. Юзі не казали, що Зоня приїхала вмисне для неї, бо й сама Зоня не мала того знати, щоб «не заносилась» дуже, хоча спритна Зоня хутко про те догадалась. Для Юзі було новим мати таку товаришку, з якою не треба було по кутках ховатись, щоб, борони Боже, ніхто не побачив. Зоня була «така добра», вона не гордувала увіходити у всі ще напівдитячі інтереси Юзині, хоч сама вже мала «секрети» 16-літньої панни. Зоня знала стільки веселих, дотепних краков’яків, уміла так гарно танцювати – і Юзю навчила, служачи їй «за кавалера». З її приїздом якось повеселіла хата, мамуся стала рідше плакати, дідуньо пригадав гречності своїх молодощів, а бабуня часом доводила свою ласку до того, що грала для панночок старосвітських «вальчиків» до танцю. Після кожного «вальчика» Зоня так зграбно підлітала до бабуні, щоб поцілувати її в плече, що навіть ся стара воркотлива пані зволяла називати молоду дівчину «motylkiem» і «przepióreczką» [57]57
  Метеликом і перепілонькою (польськ.).


[Закрыть]. Зима, завжди така тяжка для хоровитої Юзі, здалась далеко легшою того року, і весна немов скоріше наступила, ніж звичайно.

Юзя ожила тої весни. Навіть пропасниця мучила її менше. Може, це було тим, що Юзя не пересиджувала тепер по вогких захованих кутках, як то робила раніше для Дарки, а то таки й весна видалась добра, не мокра, немов не поліська. Май був ясний, сухий напрочуд. Зоня і Юзя цілими ранками то ходили по луках, шукаючи незабудок, то по лісах, зриваючи конвалії, то пустошили рожеві й жасминові кущики в садку, – все те йшло на покраси до «майового набоженства».

В Юзинім покоїку спала тепер і Зоня, «тим часом», поки мала приїхати все ще не знайдена французка-гувернантка. Ох, Юзя так ревно молилась, щоб та гувернантка якнайдовше не знаходилась. На ту «інтенцію» вона прочитувала довгі літанії та антифони (так їй порадила Зоня), стоячи на колінах перед олтариком, що вони обидві врядили в своїй хаті. Ніколи до сеї весни олтарик не був так гарно і рясно вбраний і ніколи Юзя не молилась так щиро. Досі вона молилась більше з обов’язку, її думка при тому мовчала, її серце спало, а тепер мов якась таємнича брама в рай одчинилась перед нею, і крізь квіти перед образом Матері Божої їй марилося щось блакитно-срібне, мов хвилі чогось містичного, небесного, осяяні промінням незбагнутої зірки моря, Матері-Діви Марії. Вона забувала навіть про свою «інтенцію» і промовляла палкі, мов серенада, слова літанії з захватом, мов у нестямі, вони п’янили її.

«Матір святая, молися за нами!.. Діво Пречиста, молися за нами!.. Роже чудовна, молися за нами!.. Зоре порання, молися за нами!..»

Зоня стояла поруч, мов білий ангел, і тихим, ніжним голосом подавала слова літанії: Kyrie eleison! Christe eleison!.. [58]58
  Господи, помилуй! Хритосе, помилуй! (грецьк.)


[Закрыть]– таємничі слова, неначе з ангельської мови… Часом Юзя не витримувала, кидалась в обійми до Зоні і заливалася слізьми.

– Панно Юзечко, люба, солодка! Чого? – питала Зоня, пригортаючи її.

– Не знаю… мені так добре… так добре…

– То прошу не плакати! Моїй дорогій панні Юзечці недобре плакати, кохана панна Юзечка мусить уважати на себе.

– Чому?

– Тому, що панну Юзечку всі так люблять, всі жалують, і що ж почне бідна Зоня, коли панна Юзечка, моя найдорожча, буде хвора?

Тими ніжними, солодкими словами Зоня могла все з Юзею, що хтіла. Зоня не плакала, як мама, не «гдирала», як бабуня, не «злостилась», як Дарка. Юзя почала зраджувати в душі свою Дарку для Зоні, але разом з тим їй мулило серце якесь невиразне почуття… Юзі часто пригадувалась її остатня лялька в той день, коли Юзя зважила вже не гратись в ляльки, бо в дванадцять літ – то вже «сором». Юзя одягла ляльку в найкращу сукню, зібрала всю її «виправу» і відчинила велику скриню в маминій кімнаті, щоб покласти ляльку туди на саме дно. Лялька тим часом сиділа на великій канапі, сама така маленька, з безпомічно розставленими руками, з широко розкритими невинними блакитними очима; волосся їй якось незугарно загорнулось над головою вгору, випростані ніжки в дитячих плетених черевичках виставились безпорадно з-під сукенки; здавалося, що ляльці холодно і невигідно, що вона така бідна й зайва і тямить це… Юзя тоді вийшла з хати з слізьми на очах і попросила Зоню сховати ляльку, а сама навіть в ту хату довго-довго не наверталась. І тепер завжди, як тільки вона згадувала про ляльку (а це бувало часто), вона чогось мусила згадувати про Дарку, не раз навіть плакала при тому – чи за лялькою, чи за Даркою, вона якось сама не могла собі здати справи в тому…

Надходило свято Божого тіла, врочисте свято маєвого зілля й квіток. Служниці чепурили покої, поденниці білили будинок знадвору, між ними й Дарка з матір’ю й з Яриною, а Зоня з Юзею ходили по зільнику і рвали квіти для незчисленних китиць та віночків, що панночки мали пов’язати назавтра до костьола.

– Боже, Боже, панно Юзечко! – бідкалась Зоня, розставивши фартушок, повний зілля і квітів, – у нас тільки одинадцять ґатунків квіток, а треба щонайменше дванадцять, щонайменше! І то конечно, інакше не годиться на Воżе сіаіłо [59]59
  Боже тіло (польськ.).


[Закрыть]!

– Чому не годиться? – здивувалась Юзя. Вихована на самоті, без дівчат-католичок, вона багато чого з дрібниць панянського маєвого культу довідувалась тільки тепер від Зоні.

– Ну, бо дванадцять було апостолів! – пояснила Зоня.

– А, правда…

– І щонайгірше, панно Юзечко, у нас розхіднику нема! А то дуже добре для корів, як потому будуть їх коли віночками підкурювати, від розхіднику дуже прибуває молоко. Панна Юзечка того не знає? Таж то річ відома!

При слові «розхідник» Юзя стенулась і почервоніла, потім нагнулась низенько до кущика стокроток і прожебоніла:

– То його багато є… розхіднику… десь за протеребом, тільки я не знаю де… Дарка знає, – вирвалось у Юзі, і вона ще гірш почервоніла.

– Яка Дарка?

– Он ота, що там білить, найменша, коло тої, що в червоній спідниці.

– Чому вона має знати, де розхідник?

– Напевне знає, у неї в хаті завжди висить вінок з розхіднику під образами.

– А панна Юзечка відки знає, що в якій хлопській хаті висить? – засміялась Зоня.

– Я… часом ходила… з мамою… вони вбогі…

У Юзі аж плями пішли по лиці, а коло серця знов щось замулило боляче. Зоня не завважала того змішання, думаючи, що Юзя просто задихалась від нахиляння та від спеки.

– То нехай би та Дарка пішла по розхідник або нам показала, де він росте, – промовила Зоня спокійно.

– Прошу сказати пані Качковській, щоб її пустила, – сказала Юзя, і в серці їй щось аж закололо, мов дрібненькими голочками.

– Ліпше би панна Юзечка сама сказала.

– Ні… вона мене не послухає… прошу сказати від себе, тільки від себе… так ліпше буде.

Зоня злегка здвигнула плечима, проте пішла до своєї тітки, пані Качковської, і зараз же дістала дозвіл «взяти» Дарку, щоб показала, де росте розхідник. Зоня сама й до Дарки пішла.

– Ти, слухай-но! Ходи покажеш мені й панні, де є розхідник.

– Я не маю часу! – понуро відповіла Дарка, кинувши скоса на Зоню темно-сірими очима з-під білих од вапна брів.

– Цьоця дозволила.

– Яка то цьоця? – так само понуро спитала Дарка.

– Ну, моя цьоця, пані Качковська!

– Ага, ключниця…

Дарка замахала квачем по стіні, не оглядаючись на Зоню.

– Що ж, підеш ти чи ні? – крикнула Зоня. – Та помалу ти з тим квачем! Ось на мене ляпнуло!

– То йди, Дарко! – сказала Ярина.

– Та відомо, йди, коли кличуть, – додала й мати з тривожним поспіхом, торкнувши Дарку ліктем.

Дарка оглянулась. За нею, трохи віддалік, стояла Юзя і так жалібно-тужно дивилась…

Дарка поклала квача коло відра, втерла обличчя рукавом, обсмикнула підтикану фартушину і подалась до хвіртки, мовивши через плече Зоні:

– То ходіть!

Юзя перейняла їх коло хвіртки і пішла поряд з Даркою, несміло-ніжно поглядаючи на неї, але мовчки.

– Та не біжіте так, – спинила їх Зоня, як вони вже були коло «офіцини», «на тім дворі», коло панських обор, – почекайте, я забула парасольку, на тім пастовні засмалишся, як циганка.

– Як ви-те будете по парасольки заходити, то я йду мазати, я не маю часу довго ходити, бо ще мені ключниця впосля виверне півзлітку, скаже – не цілий день робила.

При слові «ключниця» Зоня злісно стиснула губи, а Юзя почервоніла і швиденько заговорила:

– Ні, ні, пані Качковська того не зробить, вона ж дозволила, вона ж…

– Добре вам говорити… Я йду на пастовень, а хто як хоче, про мене!

І Дарка рішуче поступила наперед. Зоня було відстала і надулась, але Юзя щось зашепотіла їй на вухо і так заметушилась, що Зоня змилувалась і пішла за Даркою, закриваючись, як могла, хустинкою і широким рукавом блузки.

На самому сонячному місці пастовня яснів блідим золотом островок дрібного низенького, немов воскового, розхідника, серед моря барвистого маєвого моріжку

– Генде-о! – показала Дарка на той островок, і всі три почали рвати рясні зірчасті квіточки.

Але Зоня хутко відстала, сказавши, що вона не може знести цеї «шаленої спеки», одійшла собі на протереб і лягла там у холодку під кущиком.

Юзя провела її поглядом. Потім тихо, трохи тремтячим голосом обізвалась до Дарки:

– Що ти тепер робиш, Дарко?

– Бачите, розхідник збираю…

– Ні, не тепер… а завше?

– А завше, як завше: ходжу на роботу, вдома все роблю, бидло гоню.

Дарка говорила не дуже-то привітно, але все ж не так понуро та жорстко, як недавно до Зоні, скоріше смутно. Її очі розширились і нерухомо дивились на дрібненьку квіточку з розхіднику, що тремтіла в її руці.

– А Пріськи хто глядить?

– Пріська велика, нащо її глядіти? Та же Гапка менша є.

– А Гапки хто глядить?

– А наша Улянка! Вже ж Улянка безмаль шість літ має тепера – чи ж не догляне?

– А ти… а… а з ким ти тепер бавишся?

Дарка перевела очі з квітки на Юзю.

– Або мені є час бавитися? Хіба я мала?

– А тоді ж бавилася?

– Тоді!.. Та й тоді, як я там бавилася? При гусях та при дітях – то-то вже грання! Ну, та ще тоді можна було якось хоч у свято або втікачем.

– А тепер? Хіба й у свято не можна?

– Ні.

– А що ж ти робиш у свято?

– Що? По ягоди ходжу, по щавель, а що зберу, несу продавати. А то ще й з бидлом мати посилають, бо Іван все більше при конях, на нічліг їздить, а Ярина в свято на музики йде.

– А ти на музики ходиш?

– Мало коли.

– Чому?

– А хто ж буде бидло гонити?

– Чому ж Ярина не чергується з тобою в свято? – наставала Юзя, по-давньому проникаючись інтересами своєї приятельки.

– Мати кажуть, що Ярина вже дівка, то їй впадає йти на музики, а я ще мала.

– Та ж тільки що казала, що не мала?

– То як до чого! – Дарка всміхнулась уперше за всю розмову, і то смутно. Але Юзю та усмішка все ж підбадьорила.

– Слухай, Дарко, чи ти ж собі справила таку спідницю, як то була в мене, пам’ятаєш?

– Ей, де там! Мати з димки пошили – та й вже.

– А ти, Дарко, знаєш що? Ти от увечері прийди, так коли-небудь, ну, може, й сьогодні, то я тобі ту спідницю дам, мамця позволить. Спідниця ще добра, але я з неї виросла… А, правда!.. тож і ти виросла…

Юзя якось засоромилась. Але в Дарки щоки спалахнули й очі заграли і вже не здавались темними.

– То нічого, панно! Я надточу коло коміра, в нас так роблять, з-під каптана не видко! То коли, кажете, прийти?

– Увечері, як доїтимуть корів. Я тоді буду вчитися в своїй хаті… сама… ти прийди під вікно.

– Може, нехай би ліпше мати пішли?

– Ні, ні, Дарко, ти прийди, ти сама, сама! Прийдеш? – Юзя нишком сіпнула Дарку за рукав і заглянула їй в вічі.

Дарка всміхнулась, не так, як перший раз, а немов розцвіла, аж Юзі пригадались найвеселіші хвилини з їх колишніх таємних забав: жидівська гойдалка… совгання по сіні…

– Добре, прийду! – і Дарка весело, зважливо кивнула головою двічі.

– Ой, чи хутко ви там? Тут комарі заїдають, – протягла немов заспаним голосом Зоня, ліниво встала з-під куща і, звільна переступаючи, подалась до них.

– Та вже, вже досить! – спішно гукнула їй Юзя і побігла назустріч. Дарка пішла повільніше.

Дорогою додому всі три йшли поруч. Юзя посередині, Дарка несла в фартушку розхідник. Сонце припікало, дівчата розімліли, якось не говорилося. Як прийшли до будинку, Юзя казала нести розхідник до її покою, де було складено й все інше зілля на Юзиному столику поверх книжок та зшитків.

Юзя сіла писати на довгастих папірцях слова: «А słowo stało się ciałem i witało między nami» [60]60
  А слово стало тілом і перебувало поміж нами (польськ.).


[Закрыть].

Зоня сіла там же при столі, закладала ті папірці вузенькими смужечками, зв’язувала в каблучки й брала їх за основу для маленьких віночків, вплітаючи в кожний віночок по кілька стебел з кожного розбору зілля і квіток. Віночки виходили в неї дуже зграбненькі та малесенькі, мов для королеви ельфів. Дарка, поклавши розхідник на стіл, не пішла з кімнати, а стала за стільцем у Юзі й задивилась на роботу панночок, на Юзину з цікавістю, на Зонину з похмурою заздрістю.

Згодом Зоня вийшла до салону, щоб ущипнути кілька гілочок мирту й розмарину на найменший зелений віночок, що мав прикрасити завтра найсвятішу святиню – «монстранцію» з св[ятими] дарами. Ледве причинились за нею двері, Дарка пошепки обізвалась до Юзі:

– А дайте-но, панно, й мені того папірка, нехай-но я зроблю одного віночка.

Юзя дала їй папірця, глянувши перше на двері. Дарка почала його закладати незручно, мнучи й каляючи пальцями, замазаними у вапну та зеленину. Нарешті папірець порвався, але Дарка не посміла просити другого і почала вити віночка на зелені, замотуючи на ній квітки й зілля просто стеблами без ниток. Вінок виходив великий, пелехатий, але Дарка хапалась вити скоріше і ні на що не вважала.

Зоня увійшла в кімнату, співаючи побожний гімн «Do serca Jezusa» [61]61
  «До серця Ісуса» (польськ.).


[Закрыть](їй хотілося взагалі співати, та напроти такого свята не годилося співати її звичайних веселих пісеньок), але, глянувши на Дарку з вінком у руках, урвала спів і залилася сміхом.

– Ой, панно Юзечко, прошу подивитися, що вона зліпила! Якесь чепірадло!.. Нащо ти переводиш зілля? Хто тобі позволив? – звернулась вона до Дарки вже без сміху.

– Та нічого… нехай… – прожебоніла Юзя і, почервонівши до болю, схилилась, немов пишучи.

– Чи то панна Юзечка дозволила їй?

Юзя промовчала. Зате Дарка обізвалась.

– А що там дозволяти? Або то мало того зела на городі? Чи ж я не збирала розхіднику так, як і ви? ще й більше!

– Ну, ну, мовчи-но ти! Роздерла губу від уха до уха! То казала: «Не маю часу», – а тепер стала собі та й стоїть, а робота нехай почекає! Я цьоці поскаржуся!

– Не вельми я боюся вашої цьоці! – одрізала Дарка, проте кинула недоплетеного вінка на стіл і вибігла геть.

– Нащо було так?.. Нехай би собі… – несміливо прожебоніла Юзя.

– Ай, я не зношу таких грубіянок! – палко заговорила Зоня. – Та й пощо їй тут бути? Якби ще яка порядна чистенька дівочка, а то – з курної хати!

– Відки Зоня знає, з якої вона хати?

– Але ж прошу! Таж від неї за милю чути стухлим димом! Фе, аж досі чую, – Зоня помахала хусточкою в себе перед носом, далі відчинила настежи вікно і викинула в нього Дарчин вінок. Дарка те бачила, бо власне білила стіну близько вікна.

Юзя сиділа, одкинувшись на стільці, склавши руки на колінах, і нерухомо дивилась у вікно.

– Панна Юзечка вже всі папірці надписала?

– Всі.

Короткий і приглушений тон того «всі» стривожив Зоню: вона ще не чула такої нотки від Юзі.

– Чому ж панна Юзечка не плете віночків? – запитала Зоня, немов запобігаючи ласки.

– Так.

– Але ж прошу сказати чому?

– Бо Зоні не сподобається, і Зоня викине за вікно. – У Юзі вже тремтіли губи, і голос ледве проривався, так що той ущипливий тон, яким вона хотіла це промовити, зовсім не вдався, а вийшло жалібно, плаксиво, зовсім по-дитячому.

– Панна Юзечка гнівається на мене?

Юзя вже не мала голосу відповісти.

Зоня заглянула їй в лице, Юзя спустила тремтячі вії.

– Панна Юзечка гнівається на мене, на свою Зоню? І за що ж? За тую хлопку? Хіба ж не правда, що з курної хати всі речі димом відгонять? Чи ж я винна, що я не зношу диму? І що ж я тій дівчині зробила? Що не дуже гречно заговорила? Таж вона предці не граб’янка!

Юзя таки здобулася на голос.

– Fräulein Therese казала, що треба бути гречною до всіх, навіть до челяді. Вона казала, що так поводяться всі аристократки. Хіба ж ні? Зоня повинна те найліпше знати, бо Зоня виховувалася з граб’янкою.

Зоня злегка почервоніла, але ще завзятіше заговорила:

– Ніхто не може бути гречний до грубіянок. Чи панна Юзя вважає, що кожна хлопка має право мені як хоче говорити, а я їй повинна гречненько кланятись за те?

– Але ж Дарка Зоні перша не зачіпала, – тихенько і немов не Дарку, а себе виправдуючи, сказала Юзя.

– Було послухати, як вона говорила зо мною ще спочатку! Я її кликала, як добру, а вона мене мало не з’їла! І перед всіма хлопками, аж мені встид було!.. А панна Юзечка забула, як те оприскливе дівчисько визвірилось, коли я хтіла піти по парасольку?.. Та що маю говорити? Панні Юзечці то все одно. Нехай бідну Зоню хто хоче ображає, панна Юзечка ще й гнівається, що вбога сирота Зоня не вміє бути гречною, як граб’янка. А як же було Зоні брати приклад в граб’янки? Перед граб’янкою всі на пальцях ходили, а Зоньку годували штурханцями по кутках, бо за неї ніхто не вставився б. Зонька мусить все од всіх приймати, на те вона бідна…

– І Дарка ж бідна, Зонечко, – благальним голосом промовила Юзя.

– Чим вона бідна? Має хату, до роботи звикла, має батька-матір, має завжди де притулитись. А я? Все на ласкавім хлібі, все під опікою, все по чужих кутках, нікому не потрібна, сама одна на цілім світі, ніхто мене не любить… Нащо мені жити?.. Ох, Боже, як би я хотіла вмерти!.. Боже, Боже!..