Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 79 страниц)

Забейко відповів поважно:

– Чого? Мені саме здається, що у вас є мистецький нерв, а може, навіть талант в якімсь напрямі. Як ви думаєте?

Замість відповіді спитала діловито:

– Навіщо вам самому аж п’ять кімнат?

Забавило його це нетактовне запитання, але відповів:

– Бачите, мені треба було жити близько суду, а в той час не було меншого відповідного для мене мешкання, і я мимоволі мав пристати на це, п’ятикімнатне… В одній кімнаті канцелярія, в одній приймальна, а три кімнати займає моє… приватне життя, – посміхнувся гірко.

Вона сіла на тапчан, згодом підтягла під себе ноги.

– У вас такі тапчани, мені подобаються… вузькі і так розміщені… – нарисувала пальцем друковане латинське «L». – Вони такі декоративні, що аж шкода спати на них.

Вона знову позіхнула.

– Ви стомлені?

– Так… дуже мало спала минулої ночі… Яка гарна ця подушка! Який це взір?

– Яворівщина, здається… Знаєте що, – спало йому раптом на думку, – ви скиньте черевики і полежіть трохи, а я за той час піду на кухню, може, там щось знайду на вечерю. Моя служниця прийде аж завтра о сьомій…

– О, це дуже добре, – зраділа Мотря. Їй тепер насправді перш за все хотілось їсти і спати.

Вже з головою на яворівській подушці бачить ще, як – ну як же ж це сказати? – вже не він і ще не тато навшпиньках виходить з кімнати, поволі відчиняє двері, хвилинку вичікує, а потім поволі-поволі, зовсім беззвучно причиняє їх.

Дурні сльози – якби насилу хотіла стримати, мусила б хіба з себе зойк видати, заливають очі по береги.

«Боженьку, – міркує вкрай розжалоблена, – може, не раз виходив він навшпиньках з кімнати, де я спала… тільки тоді було це для всіх таке звичайне…»

Повіки самі зліпаються, і надмір сльозової води між ними випливає назовні і затримується у вигляді двох прозорих кульок у кутках очей.

Ще не спить. Має навіть свідомість цього. Свідома того, що за шибами темніє, і має дивний острах десь під шкірою, щоб тепер не ввійшов хтось у кімнату, де дрімає, і не засвітив світла. Та цей стан свідомісті не є ніякою перешкодою в тому, що фігурки на бюрку, на шафі, на стінах починають поволі рухатись і міняти свої місця. З’являються нові. Вони вискакують з щілини, що утворилась у стелі, саме над її головою. Кумедні фігурки, які чомусь не смішать і не лякають, ходять у повітрі, потім перетворюються на чиїсь давно забуті лиця, давно завмерлі голоси і такими стають перед нею. Укладаються в безконечно довгий дворяд і кланяються, як при кадрилі… «Вітають мою появу в цім домі», – міркує вона і чує дивну прикрість від того, що не дано їй порозумітися з ними. Одні відходять, інші щілиною, що тепер перетворилась в білий ріг, напливають зі стелі на їх місце… Що це? Як же ж могла досі не помітити цього? Співають. Пісні такі самі кумедні, як і вони. Без мелодії, без слів. Тільки їх чола починають фосфорувати, і це їх гімн. Після сну, який, напевно, не тривав довше, ніж відомий сон Магомета, прокидається! Тобто бачить перед очима жовте в синю смужку поле. Хвилину пізніше знає вже, що це покривало, яким накрив її хтось під час сну.

– Як же ж спалось, маленька? – питає чийсь теплий голос над нею і зараз переливається в пестливий смішок. – Фе, така велика панна спала так, що аж подушку заслинила…

А то тобі на! Мотря Забейко абсолютно не знає, де вона і хто до неї говорить. Притомніє, щойно мужчина хоче її обняти, а вона інстинктивно заслоняється ліктем.

– З татом не хочеш поцілуватись?

І так виявилась її таємниця. Батько пізніше признався до гріха, що щось спокусило його перевірити торбинку таємної незнайомої… і між іншими дрібницями знайшов карточку, яку послали їй товаришки з прогулянки в Карпатах.

Тепер Мотря сидить в батька на колінах, одною рукою обнявши його за шию, і думає собі, що б на те мама сказала. Очевидно, аякже ж, вона чудово розуміє, що цей чарівний, не старий ще чоловік – це її батько, і саме ця обставина дає їй право сидіти в нього на колінах, але це не її вина, що цей, так би мовити, новоспечений батько для неї, власне, як батько ще зовсім чужий.

– Як я можу казати вам «тату»? Це неможливо…

– Ні, це неможливо, – сміється щасливий доктор Забейко, – я цього ніколи і не вимагав би від тебе. Як ти вважаєш? Я вже дуже… старий на те, щоб бути тобі колегою?

Мотря впадає в черговий захват: її тато старий? Хто посміє щось подібне не то сказати, але навіть подумати, – матиме діло з нею.

– Ти такий гарний, татуську, – мрійно гладить його долонею по щоці, – ти такий… ти навіть сам цього не знаєш. Але знаєш що? – стріляє їй знічев’я до голови. – Тобі буде трохи заважати, не супереч мені, прошу тебе, тобі буде трохи заважати, коли така дівуля, як я, кликатиме тебе «тату». Знаєш що? Ти мій тато, татусько, мій… малий тусько. Я буду кликати тебе «туську», а комусь збоку буде здаватись, що це від твого імені… Туську, Тоську – це так подібне, правда?

– Ей ти… ти!

Забейко розуміє свою доню краще, ніж вона сама себе. Він добре знає, що їй хочеться не тільки підтягти його до молодих, але й їй самій грати при цьому роль молодої дами. Порадившись з Мартою (його передчуття не ошукали його – Марта насправді відійшла від нього, але біль від цього тепер був уже не такий яскравий), він дозволив доні і цю приємність. Одягнута в Мартину вечірню сукню, в модній зачісці, над вік поважна, майже велична, вона викликала сенсацію між знайомих Забейка.

– Туську, – шептала, розпромінена, йому до вуха, – мені здається, що при тобі я теж подобаюсь…

Погладив її по-батьківськи по голові:

– Але ж очевидно, дурненька, тільки…

– Тільки – що?

– Тільки ти повинна знати, що вони тобі більше співчувають, ніж заздрять. Твій тусько вже не молодий, і ми мусимо рахуватися з цим.

Голос мами, владний, терпкий, прозвучав навіть з телеграми, що прийшла від неї:

«Зараз вертатись додому. Мама».

Тепер Мотря збунтувалась направду. Не хотіла вертатись до мами бодай так довго, як довго деренчатиме в її голосі ця суха, непримиренна нотка. Мала досить її. Ах, усього з того боку мала досить. І тих безвтішних вечірніх присмерків, коли мама не бажала собі в кімнаті світла і треба було сидіти мовчки десь у кутку і душитися, буквально душитися від атмосфери, що заповнювала їх дім у таку пору… І тих монотонних, але, власне, яких вбивчих саме своєю монотонністю літаній на тему їх скрутного матеріального становища… Ну що ж, туськові теж не так світло, як це їй першого дня видалось. Либонь, він і працює тільки на те, щоб впору заплатити за це дійсно завелике для нього мешкання. В нього теж бувають сніданки з пісною булкою і вечері з бульбою й огірком тільки, але про це тут не говориться, того роду справи тут загалом не входять у гру, а там, у мами… ох!

І тих дійсних чи вигаданих жалів і претензій до світу, виходило б, тільки на те придуманих, щоб ними дітям затруїти кожний день, вбити до останнього волоконця віру в людину… і тих болів голови, і… всього, що було по тім боці…

А проте це була їх мама. Мама, яку так тяжко скривджено в житті і яка, властиво, поза нею, Мотрею, і Олею не знала і не хотіла знати іншого світу. Вони стали для неї всім, її очима і серцем. А та мама не завжди мала такий вигляд, як сьогодні. Фотографії з-перед чотирнадцяти, а навіть з пізніших років показують когось іншого… Треба бути справедливим і визнати, що якби та сама мама хотіла в інший спосіб приглушити свій біль, то їй не бракувало б нагоди. Не скористатися з права, яке кожній людині дає молодість, не тому, що занадто любила того, хто зламав її життя, але тому, що не хотіла свого серця, яке ціле віддала своїм дітям, ділити ще з ким. Чи ж мають вони, її діти, сьогодні не оцінити цієї жертви?

– Ти чогось посумніла, Мотроньку?

Вечеряли саме. Відклала виделку.

– Я? Думаю про нашу маму, туську… Здається мені, що якби вона мала інакше життя… хочу сказати, що якби інакше склалися її життєві обставини, то її характер був би інший…

– Можливо, – притакнув і теж задумався.

– Туську, а що б то було… – я тільки так питаю, тусику, і ти не повинен мені з місця давати категоричну відповідь… – що б то було, якби наша мала родина знову зійшлася?

Забейко вчув, як йому закалатало серце. Мав враження, що його ввело у цей приспішений рух друге маленьке серце, що билося в цій хвилині так тривожно.

– Не знаю, маленька…

– Чому не знаєш?

«Чому?» Для нього був це такий простий рахунок. Нічого, абсолютно нічого не в’язало його сьогодні з жінкою, яка колись за таку дешеву ціну, от просто щоб догодити своєму егоїзму, відцуралася його. Але як це передати дитині тієї жінки? Ламав собі голову ще над добором слова, коли Мотря підійшла з іншого боку:

– Туську, ти сказав раз, що ми з тобою колеги… Скажи мені, – запевняю тебе, що мені можеш сказати, – твоя провина супроти мами аж така велика… що мама навіть тепер, по стількох роках, не зможе тобі вибачити?

Мовчав.

Пересіла на його бік, підійшла і притулила його голову собі до грудей.

– Чому ти не довіряєш мені, туську? Кажу тобі, що мені можеш все сказати… навіть… найнеприємніше. Сміливо, тусик!

Забейко був зворушений. Насправді був глибоко й ніжно зворушений. Його рідна дитина хоче йому суддею бути, але не для того, щоб його судити, а виправдати. З блиску її очей, з риски поміж бровами (як ця дитина подібна до нього!) зрозумів, що вона готова мужньо вислухати і найстрашніші речі. Навмисно потримав її ще хвилинку в цьому непорушному настрої, щоб тим приємніша була несподіванка, що готував для неї…

– Поцілуй тата…

Трохи наче розчарована таким оборотом справи, виконала прохання й далі чекала.

– А тепер слухай, – не спускав з неї ока, слідкуючи за враженням, яке справить на неї ця велика новина, – ніякої провини – на це даю тобі чесне слово – за твоїм татом немає…

Її очі широко розкрились:

– Як-то ніякої? А хто винен в такому разі?

Оповів їй історію з Ельвірою так, як вона фактично була.

_ То значить, – спитала якимсь не своїм голосом, – не було ніякої поважної причини до того, щоб ви розходились… то значить… то…

Сльози ув’язнили її дальші слова, але вона героїчно перемогла їх. Її голос став тепер високий, недобрий.

– То значить, – тепер вона вже обвинувачувала свідомо, з болем, – то значить, що так, через ніщо… бо так вам захотілося… бо ви гралися в подружжя… так легко… зламали нам, своїм дітям, життя… Ой, які ви були погані обидвоє… які безсердечні егоїсти… Ви обидвоє… ти й мама… ви думали тільки про себе… тільки про себе… Чому ви не хотіли подумати й про те, що з нами станеться? Яке право ви мали на це?

Забейко встав. Здавалося йому, що як встане, то удари, що сиплються на його голову, менше болітимуть. З її гарячкових слів зрозумів тільки одне: його дитина легше вибачила б йому найтемнішу справу, ніж його безпровиння.

Мотря глянула на нього, але не посміхнулася до нього, хоч не могла не бачити глибокої скорботи на його обличчі.

«Злигодні зробили її дорослою, – з почуттям остраху подумав Забейко, – доросла людина в тілі підлітка… Це ж жах!»

Та жах ішов ще й від того, що він не міг вгадати, який вирок ухвалить йому ота… доросла людина!

Раптом Мотря схопилася за голову:

– Завжди я тільки чула, що батькам… важко доводиться з дітьми… Але ніхто не хоче знати, як іноді важко доводиться дітям з батьками… Що мені тепер з вами робити? Мама… ти знаєш, я не можу так обвинувачувати її, як тебе… вона вже відпокутувала своє… А ти? Як ти легко все ж таки розквитувався з нами!

– Мотронько!

Вона відгородилася від нього рукою.

– Я знаю, – посміхнулася гірко, – що тобі подобається така дочка, як я… Тобі навіть було б приємно почванитися мною перед твоїми знайомими… і, коли б я була така егоїстка, як ти… я не повернулася б додому і залишилася б жити при тобі. І нам удвох було б, певно, зовсім добре й вигідно з собою, але там є ще двоє наших. І тому ти дай мені відповідь на питання, що я тобі перше поставила: що ти думаєш про нас чвірко? От що ти мені скажи…

– А ти можеш дати мені трохи часу зібратися з думками? – спитав Забейко серйозно, наче справді друга ровесника.

– Будь ласка.

Мотря замислена вийшла з кімнати.

Забейко не сів, а запався у шкіряний фотель. Він почував себе як людина, що прокинулася у не своїй кімнаті.

Далебі, як це сталося?

Стільки років жив він у тому переконанні, що тільки Галя несе цілковиту відповідальність, а там і вину за їх розбите гніздо. І раптом з’являється його дитина і зриває каптур з його сумління. Забейко вперше за стільки років бачить своє власне оголене «я» таким, яким воно насправді було.

А, збожеволіти можна!

Майже п’ятнадцять років людина вважала каптур за власну шкіру, і раптом – полюбуйся своїм портретом!

Послухай, що він тобі скаже!

Слухай, друже, чи ти справді переконаний, що той несерйозний (а сьогодні, з перспективи років, навіть смішний!) конфлікт став єдиною причиною розриву між тобою і Галею? А може, голубе, вина виключно з твого боку і не в цьому смішному конфлікті її коріння? Може, тобі, мужицькому синові, не треба було з самого початку тягтись до тієї розхимереної, такої схильної до тиранізування панянки? Що ти знаходив у ній спільне з собою? Чого ти шукав у ній? Прояву вищої тонкості? Вона гралася в житті так, як гралася колись у ляльки, а пізніше в кохання до тебе, її виховання давало їй право на це, а що ти… власне, ти… зробив для цього, щоб перевиховати матір своїх дітей?

Де ж дівся твій здоровий мужицький глузд? Як же ж це сталося, що ти забув традиції, що їх ти виніс ще з-під селянської стріхи? Де ж ти бачив, щоб хто-небудь у твоїм роді потурав химерам жінки так, як це ти робив? Чого це раптом таким інтелігентним став, що в ім’я якогось псевдопринципу (ти був без вини і тому хотів, щоб у тебе попросили пробачення за образливі підозріння, чи так?) пожертвував навіть майбутнім своїх дітей? Та ти знаєш, що за це одне можна в тебе відібрати право називатись порядною людиною?

Який же з тебе дурень, пробач на слові! Тобі захотілося панянки з витонченим розумінням краси, а хіба в той час серед кругу твоїх знайомих було мало здорових тілом і душею, загартованих життям дівчат-красунь?

Все це правда, жахлива правда, але – що далі?

Для мене, зрозумій, неможливо сьогодні переступити поріг, якого не переступали мої ноги майже п’ятнадцять років. Прийду перед неї і – що скажу тій чужій людині, яка з свого погляду має всі підстави ненавидіти мене?

Адже і я, і вона – ми сьогодні вже зовсім інші люди, ніж п’ятнадцять років тому. Як же раптом з’явитись у тому домі й запропонувати жити разом тій не молодій уже, скривдженій життям жінці? Для чого я їй тепер? Для чого вона мені?

Скоріше відчув, ніж почув Мотрю за спиною.

– Щось ти мені задовго думаєш, тату…

– А, так… задумався. Пробач! А що ти надумала? – запитав дочку, щоб самому не давати відповіді.

Мотря нагло споважніла. Її лице набрало такого зосередженого виразу, що Забейко відчув щось наче страх перед дочкою.

– Ти хочеш знати мою думку, тату?

Забейко притакнув головою.

– Я хотіла б… і Оля, певно, теж, щоб ти все ж таки повернувся в родину…

– А чому, Мотронько? Чому ти так дуже цього хочеш?

Дівчина сховала лице в долоні:

– І як ти можеш цього не розуміти? Дорослий… Навіть адвокат… а ще питаєш «чому?». Всі діти… та що я кажу… всі люди на землі, – поправилася поквапно, – хочуть гордитися своїм батьком. А як можна гордитись батьком, який… покинув сім’ю? Я знаю, що ти хочеш сказати… що це мама… знаю… але все ж таки перед своєю совістю ти повинен признати, що це ти, а не ми тебе покинули? – І одразу, глипнувши на його лице, перекошене від внутрішнього болю, злагіднила тон: – Ну, не будемо про совість… Пробач, тусик. А до того ж я, наприклад, весь час любила свого тата. Розумієш, може, навіть не тебе, я ж тебе так туманно пам’ятала, а свого тата. Тобі, може, і незрозумілим видається, але я весь той час… чекала свого тата… Все думала, що ти прийдеш котрогось дня і забереш собі ту частку любові у моїм серці, що зберігаєтся для тебе… Ще одно питання, тусик: хто для тебе та дама?

Мотря закидає батькові руки за шию, прихиляє його голову до себе так, щоб їх носи торкалися один одного, але й очам нікуди діватись.

– То… то… теж мій «колега», Мотронько.

Очі дівчини примружуються.

– Приймаю до відома, тату, але тепер… коли я вже тобі за «колегу», ти можеш, правда, обійтися і без тамтого «колеги»?

– Правда, – а сам думає: «Мала сама не знає, як влучно ціляє».

– А все ж таки я найважливішого не почула від тебе, тату…

І водночас, наче випереджаючи його відповідь, міркувала: «Певно, будуть ще поміж ними взаємні докори, сльози, важкі мовчазні години за обідом, але й це нарешті колись скінчиться. Зовсім певно прийде такий день в їх житті, коли сидітимуть усі четверо за столом і одне наперед одного розповідатимуть собі смішні, приємні речі…»

Мотря не сумнівалася, що батько повернеться в сім’ю. Вона якимсь уламком думки розмірковувала вже, що вигідніше буде для них: приїхати всім до нього чи його забрати до себе.

– Ну, їдемо, тату? – спитала оптимістичним тоном. – їдемо до мами?

Забейко лише тепер остаточно зрозумів, чого Мотря чекає від нього. Але ж від нього вимагають неможливого! І це здавалося йому страшним, бо він не почував себе в силі переконати свою дитину, що для всіх них буде краще, коли він не повернеться в сім’ю.

– Бачиш, – пригорнув він Мотрю до грудей, – ти призначила мені часточку любові в своїм серці, і ось я прийшов і забрав її собі. Хіба ми можемо вже коли-небудь розійтися з тобою? Ну, скажи, можемо? Звичайно, що не можемо!

Голос його тремтів, і Забейко сам відчував, що цей його сентиментальний тон не на місці.

– А мама? – майже з криком вирвалося у Мотрі. – Чому ти не відповідаєш на те, що я тебе питала, тату? Ти повернешся чи не повернешся до нас?

– Я не можу, Мотронько…

– Як-то не можеш? Чому не можеш?

Вона відійшла від нього вбік. Стояла з палаючими очима, розгарячкована, небезпечна у своїй готовності засудити, не вислухавши виправдання.

Забейко побачив, що порозуміння між ним і Мотрею не настане так скоро… Логіка його аргументів поки що була недоступна її вікові. Адже він прекрасно здавав собі справу, що, незважаючи на нелегке життя, в дівчини зовсім не було життєвого досвіду, до якого могла звернутись його логіка.

– Мотронько, – хотів він знову пригорнути її до себе, але вона вирвалася з його рук, – ти підростеш, станеш зовсім дорослою і тоді зрозумієш, що твій батько правильно вчинив, що не став жити з вами разом. Тепер ти цього не в силі зрозуміти. Я хочу тільки спитати тебе, чи легко було б тобі на серці, коли б ти одного дня викрила, – а такі речі завжди викриваються, – що ніякі сердечні почуття не зв’язують твоїх батьків… а все те тільки маскування… тільки про людей…. тільки дітей ради. Така фальш була б, повір своєму татові, нам усім не під силу. І хтось із нас раніше чи пізніше не витримав би. Мотронько, ну чого? Що сталося?

Мотря впала лицем на диван і заридала.

Забейко підійшов до дивана, але не насмілився доторкнутись до своєї дочки. Він добре розумів, щó принесло їй розчарування: міражний палац виявився халупою з повибиваними вікнами й дверима.

Проте, незважаючи на весь тягар болю, що давив його серце, Забейко відчув полегшення від того, що знайшов у собі мужність сказати правду своїй дитині. Це була ота чесність, якої завжди прагнув у відносинах з людьми. Коди пройде перший біль від розчарування, мала поміркує і визнає, що батько мав рацію…

1937 р.

Крадіж

Доктор Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко.

– Я жду відповіді, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Упівголос підтягала пісню, яку хтось співав у другім кінці зали.

– Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто?

– Справді? – ніби щойно вчула й відразу здивувалася. – Але ж я вам уже сказала, докторе, що не маю й найменшої охоти після сьогоднішньої недоспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледве в очі знаю… Дайте мені спокій, докторе.

– Але я їх знаю, тих людей, і вони вас знають… Я обіцяв їм… Я – це, може, надто сміливо з мого боку – запевнив їх, що, коли вас попрошу, ви співатимете завтра на банкеті.

Марта ледь повернула голову і подивилась в очі Ігорева:

– Мені подобається ваша самовпевненість, докторе, але я все одно не поїду з вами на той банкет. Може, саме тому, що ви… так впевнені у моїй згоді.

– Чи маю змусити вас на вашу згоду? – спитав зовсім тихо.

Марта живо струснула головою на знак згоди:

– Будь ласка! Сумніваюся, чи вдасться вам ця штука… Можете сказати мені, як ви це зробите?..

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

– Можу… От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік… Закурю з ким папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету… Що, вдалий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка моя матиме всі риси правдоподібності… І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет… Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.

– З правом реваншу з мого боку, – додала Марта.

– Хай буде… Тільки можливості жінки скомпрометувати мужчину дуже малі.

– А я вам кажу, що рівні, пане Ігорів.

– Вибачте, ласкава пані… Жінки мають тільки одну, так звану жіночу честь… Пождіть, не перебивайте мене! Бачите, жінка може бути брехлива, химерна – словом, людина без характеру, але коли поводитиметься бездоганно як жінка, себто буде моральна у загальному розумінні цього слова, її ніхто не зневажатиме. З нами, мужчинами, навпаки. Ми можемо у приватнім житті бути розпусні, брехливі, обманці – словом, неморальні, але коли ми у громадському житті чесні, нам ніхто не закине браку характеру. Річ і в тім, моя пані, що та ваша жіноча честь дуже, так сказати б, мімозна. Наприклад, досить мого одного двозначного слова про вас, щоб всі ці люди тут, що так захоплюються вами та вашим талантом, похитнулись у своїй добрій вірі у вас і ваш талант… Зате наша чоловіча честь тверда, як наші голови. Щоб похитнути мою добру славу в очах у цих людей, не досить вашого одного двозначного слова, пані Марто. Тут треба доказів, фактів, от що… Ось у чому наша над вами перевага. А про якісь рівні шанси тут, як бачите, і мови не може бути.

Марта вислухала все, але не зразу відповіла. Вона наче шукала когось у залі і, не знайшовши, спинилася знову очима на обличчі Ігорева. Очі в неї були поважні.

– Цим разом вам вдалося переконати мене, докторе. Ось вам моя рука: завтра їду з вами до тих там…

Ігорів нахилився і поцілував руку, яку вона йому подала.

Марта встала з фотеля, наче виросла.

– А тепер, панство, хочу розваги!

У відповідь хтось заграв на фортепіано.

– Ох, тільки не танці! Я ж і так ледве ноги пересуваю… Завтра знову мене чекає подорож… Що це? Не знаєте вже нічого іншого, крім танців? Постривайте… Придумайте щось… до ранку ще так далеко… Панство, пригадаймо собі старі часи й забавимося у… фанти. Давайте завернемо час на десять літ назад. Пане докторе, ви збираєте фанти.

Ігорів став на середині. Перед ним півколом посідали сімнадцять мужчин і жінок, що хотіли завернути час на десять літ.

– Приходжу до корчми й жадаю вина. Ага, «вино»! Панно Іро, фант.

– Приходжу до корчми…

– Приходжу до корчми й жадаю пампушки… Пані Марто, фант!

– Що ж я вам дам за себе? Шпильок до волосся не ношу, пояска при сукні не маю… Хіба дам вам перстень… Прошу лише обережно, бо перстень цей вам не пам’ятка якась, а майно.

Фантів назбирали повний капелюх Ігорева. Тепер приходить черга на викуп фантів. В залі робиться гаряче. Хтось навстіж відчинив вікно в сад. Відчиненими вікнами напливають наче старі часи до зали…

Дорослі жінки, як підлітки, зі сміхом та вереском ухиляються від програних поцілунків. Мужчини, уклоняючись дамам, виконують глибокі, до сміху церемонні рухи. Зовсім так, як колись. Пригадуються старі, забуті товариські фрази…

Давні знайомі пригадують свої імена й починають звертатися по імені. Старі часи!

Нараз Марта гукає:

– Де мій фант? Що з моїм фантом?

Ігорів сягає рукою до капелюха. Персня немає. Ігорів сміється:

– Ваш фант хтось викрав, Мартусю. Мусите згодитися на викуп, який він сам призначить.

Сміх облітає всю залу:

– Викуп мусить бути гідний заставу!

Марта стоїть посередині веселого гурту. Марта не сміється:

– Панове, заявляю прилюдно, що я готова на всяку ціну. Прошу – перстень на стіл!

Всі здивовані рішучим тоном Марти. Тон цей нітрохи не пасує до загального настрою забави. Ніхто не зголошується на обіцяну нагороду. Ігорів ще раз повторює слова Марти. Нема того, що викрав перстень. Марта стоїть нерухомо посеред веселого гурта. Жде. Видно, як ледве опановує себе. Врешті каже:

– Панове, жарт триває задовго. Прошу, я відвернусь до стіни.

В залі починає втихати. Чути вигуки: «Що за непристойні жарти! Перстень на стіл!»

Марта обертається до Ігорева:

– Капелюх стояв так близько до вас, пане докторе… Як могли ви не помітити чужої руки біля нього?

Ігорів закусує тільки спідню губу й не відповідає Марті. Та коли забирає слово, його голос хрипкий, аж страшний:

– Панство, тому, що перстень був під моєю опікою і пропав… а я не хочу образити ревізією в їх домі шановних господарів… пропоную погасити на дві хвилини світло… а той, хто дозволив собі цей несмачний жарт… нехай підкине перстень тут, на оцей стіл… На всякий випадок прошу ходити під час цих двох хвилин… щоб було гамірно.

Світло погасло. Тиша. Ніхто не рухається. Не чути нічиїх кроків у напрямі стола.

Після двох хвилин знову світло.

Марта скрикує:

– Нема персня!

У залі стає неприємно тихо. Тихше, як за ті дві хвилини темряви. І Марта знову говорить, її голос скидається тепер на здушений плач.

– Я прошу того, хто дозволив собі в той спосіб пожартувати, надіслати мені перстень поштою-експресом. Жду завтра до десятої рано.

Кивнула господарям «на добраніч», взяла з фотеля свою шаль і, не оглядаючись ні на кого, вийшла із зали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У хаті, хоч зоріло, спустила штори на вікна, засвітила лампу й сіла писати.

«Перстень перед десятою вручено мені. На вашу особу не мала я найменшого підозріння.

Марта Сидоренко»

Коли написала сімнадцять карток і заадресувала сімнадцять конвертів, вийняла з-за пазухи перстень, замкнула його до шкатулки й почала стелити собі постіль.

Ранком перед десятою збудив Марту нетерпеливий голос електричного дзвінка. Накинувши на себе в поспіху шаль, пішла Марта відчиняти ранньому гостеві: Оксана Перегірська, приятелька й господиня вчорашньої вечірки.

– Ради Бога, скажи, Марто… Дістала вже перстень?.. Ми з чоловіком до ранку очей не стулили… така неприємність у нашім домі!..

Марта спокійно взяла Оксану за лікоть:

– Але ж так… Вже година, як приніс мені його посланець… Прошу, Сянко, заходь досередини… Я оце саме скінчила писати повідомлення до вас всіх про це…

Оксана Перегірська нахилилася над горою заадресованих конвертів.

– О, навіть до нас є повідомлення!.. Чекай, Марто, я не бачу повідомлення на адресу Ігорева… адже справа ця може найбільше його обходити…

Марта з навмисне зле удаваним здивуванням:

– Доктор Ігорів? Ах, я забула, зовсім забула й його повідомити про те що перстень вже повернено мені.

– Ну будь здорова, Марто.

– Па.

Ще того самого дня всі учасники вечірки знали про те, що доктор Ігорів не дістав запевнення, що на його особу не було найменшого підозріння.

1935 р.