Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 79 страниц)

Згуба

Задихаюсь… не стає мені повітря: як людина, слабуюча на сухоти, повними грудьми силкуюсь набрати повітря, але недужому організмові нема чим дихати і… і я задихаюсь. Нема чим дихати, нема чим жити! Значить, смерть? Так, – ще не знаю, як воно буде, але розумом, серцем, навіть усім тілом почуваю, знаю, що нема мені іншого рятунку, як отрута, кулька або шворка…

Не маю ніякої охоти розмірковувати, чому так сталося, бо ніщо вже не поверне мені повітря, сонця, ніщо не поверне мені життя. Тільки уперто пригадую собі усі подробиці несподіваного епізоду, що був початком мойого кінця, який стоїть вже десь близько і чекає на мене неситими холодними очима: догорає моя свічка, швидко-швидко погасне… Вічна темрява? Вічне каяття? Невгасима мука винного сумління? Хіба ж я знаю? І хіба ж мені не однаково? Найгірше можливе – краще того, що зараз. А проте, найкраще б вічна темрява, вічний спокій небуття…

До останніх днів в душі моїй панував спокій моєї правди… Так, була проституткою… Була проституткою: за гроші продавала своє тіло, продавала свою любов – і мала в душі спокій своєї правди, ні в чому сумління не винило мене, навіть була всією істотою впевнена, що коли прийдеться колись стати перед справедливим суддею, то він скаже: «Вона була вірною коханню» – і одпустить мені гріхи вільні і невільні… За гроші, кажу, продавала свою любов і своє тіло… Коли б без грошей можна мати усе те, що потрібно для краси і радості життя, я б не брала грошей; як щедре сонце, я б дарувала своє кохання, з тим красним марнотратством розкривала таємниці кохання, з яким дарують зерна пташкам, що не сіють, не жнуть і не збирають збіжниці…

Скінчила гімназію, вчилась на курсах. І курси б скінчила легше за багатьох з товаришок, що сушать мозок і тіло нелюбою наукою через те, що «так треба», так вважається за гарне…

Могла б, діставши диплом, працювати на тій прославленій ниві народній, себто лаятись з попом, навчати дітей грамоті, мати діло з темним хліборобом… і вмирати од нудоти в якомусь закутку, звідки три дні скачи – не доскачеш до справжнього життя, до того життя, яке, впевнено вірю, призначено людині… Могла б і, не піклуючись про диплом, йти іншим шляхом, теж досить звичайним: вистачило б і у мене сили принести офіру «за други своя». Але в душі моїй повстав великий бунт – бунт проти всякої звичайної кар’єри, бунт проти того, щоби йти готовими шляхами, йти через те, що «так треба», так вважається за гарне. Почула владну потребу знайти свій шлях…

Огидло мені все навкруги, огидла загальна брехня, що неподільно панує на всіх шляхах бідного, пригніченого, нудного життя людини. Громадські ідеали чесної праці, ідеали невпинного поступу втратили всяку владу наді мною.

Оглядала пильним оком історію людськості, бачила вічну боротьбу – не бачила перемоги, побіди не бачила. Пособляти ближньому? Чого варта моя слаба запомога тим, кому пособити можу: краплина добра, що сотворю комусь, потоне у морі пануючого зла… Працювати на далекого? Скільки тієї праці несла віками людськість, несе й нестиме, а де ж плід великих офір, великої жертвенності? «Род человеческий дик и бесплоден, не будет, не будет свободен!» Проте й не почуваю ніякої любові ані до ближнього, ані до далекого. Велика брехня у всякої жертвенності! Для себе жити мусить людина, бо її ж життя не кількаразове. Хочу щастя, краси і радості життя, не хочу зректись їх ні для тієї краплини добра, що можу створити ближньому, ні для того, щоб стати гноєм для щастя майбутнього. Для себе жити хочу!

Такий був у мене настрій душевний.

Яскравих барв, музики, квіток, кохання! Ось чого прагнула молода душа. Коли надворі холод і мряка, а дрібний дощ стукає у шибки, хотілось мати у хаті безліч квіток: розкішні троянди, ніжні конвалії і усі ті, аромат яких кружить голову… Хотілось прибрати свою хату м’якими килимами з фантастичними візерунками, що притумлюють згуки кроків, старими гравюрами, що будять в душі спомини давноминулих віків. Любила у темній хаті затопити коминок і лягти біля нього на килимі, підложивши руки під голову, – годинами марити з отвертими очима. Про що? – Хіба я знаю. Вабило, гарно прибравшись, увійти в білу розкішну залу ресторану: гримить весела, легка, гостра музика, електричний блиск засліплює очі, тисячі поглядів, що з зачаруванням втуплені в тебе, кружляють голову… Ллється іскристе вино, буяє радість життя. Не вабило те кохання, що – «Полюбят кого, сейчас же наложат тяжелые цепи».

Необмежена воля – найвищий екстаз…

Що б сказала тим, що закинуть мені розпустою і кинуть каменем важкого осуду? Хіба в літах, коли кращою їжею є манна каша, зрозуміють великую правду Афродіти:

 
Лгите зовом поцелуя,
О любви ведите торг,
В миг последний, торжествуя,
Опьянит глаза восторг.
 

Зрозуміють «предвечную тайну» і «святость» серпа її, великої богині?..

Але раптом щось одірвалось в душі і усе полетіло в безодню. Сталося так.

Виходячи кілька днів перед сим з ресторану, помітила боязку постать гімназистика: світ електричного ліхтаря падав якраз на його молоде безусе лице, що одбивало на собі слід якоїсь тяжкої внутрішньої боротьби. Як тільки побачила його надзвичайно лагідне симпатичне обличчя, в серці ворухнулось якесь складне почуття материнської ніжності, сполученої з почуттям глибоких жалощів. Вмить серцем зрозуміла всю боротьбу молодої душі, і так забажалось приголубити хлопчика!..

– Поїдемо зо мною, хлопче! – звернулась до нього.

– Поїдемо! – одповів з робленою жвавістю, і виразне обличчя одбило, що пережив почуття, ніби рішуче кинувся нарешті в безодню.

Поїхали. Весь час, поки їхали, дрижав дрібно, як лист осики перед заходом сонця. Не переставав дрижати і увійшовши в мою хату. Я не покликала служницю, бачачи, що мав вигляд спійманого зайчика. Сама затопила коминок, принесла до спальні квіток, розкидала по килиму троянди. Так хотілось утворити поетичну обстанову для першого дебюту хлопчика. Він стояв нерухомо, блідий, як крейда. Коли ж я подала йому найкращу розкішну троянду, він злісно поглянув на мене, кинув її геть од себе, кинувся до стіни, потушив електричне світло і грубо крикнув до мене:

– Роздягайся!

Не образила мене його грубість, бо чула, що нею здержує сльози…

Не роздягався, а хапаючись, зривав з себе одіж…

Святий серп Афродіти пізнав ще раз «желтизну колосьев злачных»…

Коли все було скінчене і хлопчик став чоловіком, його нерви не витримали і важкі ридання потрясли всю його істоту, невпинні сльози потекли ріками…

Меч материнської ніжності пронизав мою душу, з тихими, лагідними пестощами схилилась я над бідним хлопчиком і ласкаво поцілувала його вуста. Він дико застогнав, як ранений смертельно звір, і зірвався з ліжка. В темряві побачила іскри божевільної ненависті в його очах: він кинувся на мене і з усього розмаху вдарив долонею в лице…

– Геть… проститутка!

Так скінчилось моє життя, – бо почуваю-таки, що воно скінчене. Не хочу і не можу розмірковувати через що саме – те було початком кінця. Все одно, – задихаюсь, не стає мені повітря і добре знаю, що ніщо вже не поверне мені життя, що нема мені іншого рятунку, як отрута, кулька або шворка.

Швидко-швидко погасне моя свічка…

Вічна темрява? Вічне каяття? Невгасима мука винного сумління? Хіба ж я знаю? І хіба мені не однаково? Найгірше можливе – краще того, що зараз. А проте – найкраще б вічна темрява, вічний спокій небуття…

1916 р.

Володимир Винниченко
26 липня 1880 – 6 березня 1951

На початку XX століття Володимир Винниченко мав репутацію літературного скандаліста. Почалося все з оповідання «Сила і краса» (пізніша назва – «Краса і сила»), яку вдалося надрукувати на сторінках журналу «Киевская старина» (1902 р.) тільки завдяки наполяганням Євгена Чикаленка. Іншим співробітникам редакції видалося, що цей твір – «аморальний»: мовляв, гріховний світ містечкових злодюжок у ньому поетизується. Винниченко й справді бунтував: проти заскорузлої моралі (якій він, молодий соціал-демократ, шукав альтернатив, моделюючи «нову мораль»), а водночас – і проти старосвітської літературної традиції. В його уявленні вона пов’язувалася з іменами І. Нечуя-Левицького, М. Кропивницького й Івана Тобілевича (єлисаветградських земляків!), Михайла Старицького… В оповіданні «Краса і сила» Винниченко відкрито полемізував з Нечуєвою прозою, навіть пародіював її. Що ж до персонажів твору, то їх змальовано не як жертви суспільних обставин, а як людей, які самі відторгають закони неприйнятного для них соціуму.

В. Винниченко багато експериментував, амбітно прагнучи «собою возвеличити українське». Протягом 1903—1916 рр. він написав не менше десятка п’єс, з якими намагався «пробитися» на сцени головних театрів Європи, – і таки досяг свого! Найбільш популярними були такі його драматичні твори, як «Брехня» та «Чорна пантера і Білий ведмідь». Пишучи їх, український письменник, по суті, вів складний творчий діалог з Г. Ібсеном (автором «Дикої качки») та Е. Золя (автором роману «Творчість»): він обдумував схожі морально-психологічні проблеми, нерідко вступаючи в дискусію із цими законодавцями літературної моди.

Полемізував він і з Ф. Достоєвським, вважаючи, що герої, які сповідують принцип «чесності з собою», можуть бути альтернативою роздвоєних Раскольникових (див. романи В. Винниченка «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Божки»). Загалом, пошуки в царині «нової моралі», – це магістраль Винниченкової романістики і драматургії 1900—1910-х рр. При цьому сила і слабкість нерідко мінялися місцями. Ця ж закономірність виявилася і в творчості письменника 1920—1940-х рр., тільки тепер йому не давала спокою власна теорія «конкордизму», яку В. Винниченко вважав універсальним ученням. Його пізня романістика перейнята «конкордистськими» ідеями, які сучасникам видавалися утопічними, хоча в тому, що Винниченко писав про стосунки людини з природою, про її (людини) гармонію з самою собою, зрештою – про взаємодію двох ворогуючих політичних систем, було не так і мало реалізму.

Винниченко-політик і досі викликає досаду в тих, хто задумується над печальною історією Української Народної Республіки. Проте навіть найзапекліші його критики визнають за ним великий літературний талант. Додам тільки, що це визнання забезпечене, може, не стільки романами й п’єсами Володимира Винниченка, скільки його новелістикою: як художник слова в ній він був найбільш природний.

© Володимир Панченко, літературознавець, професор

Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)

Краса і сила

І

Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч – тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч – тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш – тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне; тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.

Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, – клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород – злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам каже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати на «поселення», та Ілько на се не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.

Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель – то крамниці та казенні будинки.

Схилився Ілько на тин і завмер, – ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло, пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо-о-хо!.. Явдохо-о-о!..»Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати.

Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, – Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість.

– Драстуй, Ільку! – вмить почув він коло себе. Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.

– Тю! злякала, – промовив він знов лягаючи й закидаючи руки за голову. – Мотря… думав, хто такий… Драстуй!

– Не пізнав? – підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. – Давно бачились! Як у горосі, так і досі!

– Аж здригнувся, – позіхаючи, промовив Ілько.

– Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От то!

Ілько здивовано подивився на неї.

– Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я – Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… Ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за се мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… синяк вже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхі? Я його люблю, а тебе – ні!..

– Слухай, – підвівшись, поважно промовив Ілько, – ти, їй-богу, здуріла.

– Ха-ха-ха-ха!!.

– Може, випила?

– Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну, й душно! Чи й тобі душно?.. Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці…

Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер іще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, – на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве світло, – то була й уся краса сієї дівчини.

– Та-а-к… – протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.

– Га? – мов прокинулась Мотря. – Що ти кажеш?

– Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! – перебив себе Ілько.

– Хіба гарна? – підхопила Мотря. – Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!..

– Ану, дай, зацідю, – побачиш, чи вмію!

– Ну да, «дай»! А крикни на тебе – то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… о! о! ось!.. – розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки. – Се так ухопив рукою!

– Ого! – засміявся Ілько. – Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.

– Ет! одчепись! – одіпхнула вона його руку й закрилась.

– Та за віщо ж то? – роблено позіхнув Ілько. – Може, й йому руку одпихала? За се стоїть!

– Стоїть? – піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. – Стоїть, говориш?

– Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!

– Не задавайся? – дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.

– Атож! Зв’язалась й мовчи!

– Мовчи?

– А мовчи, бо й не те ще буде!

– Буде?

– Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?

Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:

– Бачила… пхі! такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!

– А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!

– За Андрія? О ні, ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?

– Ні, чого ж, на здоров’я…

– Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? – зразу змінила вона тон. – Заховай мене де-небудь, їй-богу! А то зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..

– Та хай бачить. Хіба се первина, чи що, що ти у мене? – знехотя підвівся Ілько. – Куди ж тебе заховать? – повів він очима навкруги. – Нема де… Хіба в хаті?

– Ні, в хаті побачить… Та й правда, – хіба первина? Не треба! – махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. – Ще нема! – вернувшись, промовила вона. – А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?

– Нічого не говорить.

– Як «нічого»! Щось же та говорить?

– Нічого, мовчить усе.

– О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..

– Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? – позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.

– За що? – перепитала Мотря, пильно дивлячись на його. Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!

Ілько всміхнувся.

– Правда, гидка я? Як сама послідня?.. От то! Нехай!..

– Та чого він з тобою не одружиться? – поважно промовив Ілько.

– Бо я не хочу!

– І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?

– Ну, то вже дулю з’їв би! – гордо блиснула очима Мотря. – То вже чорта пухлого!

– Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.

– Ну, то побачили б! – кинула вона.

– А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?

– То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде… – і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

– Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюсь.

– Хто? Ти? – пустивши його руку, зареготала Мотря. – Проти Андрія? Ой Господи!

– Тобто не подужаю? – всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. – Не подужаю? Я?

– Та… подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

– Я? – знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. – Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!

Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:

– Та тільки й того, що гарний і здоровий!

– А мало хіба?

– Та… – і недоговорила.

– А мало хіба? Га? – нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.

– Одчепись, побачать… – безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.

– Правда ж, доволі? Правда, не мало? – пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.

– Доволі? – скинула вона очима на його. – Доволі? Ой ні, ні!..

– А що ж тобі?

– Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так, побачать.

– Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?

– Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…

– Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… от так… Ой, не тули так, – і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, що похмурився і дививсь кудись на вулицю. «Чортова дівка, – подумалось йому, – поки не дивишся на неї – липне; сам почнеш липнуть – одлипа».

– Та й чудні ви, баби! – усміхаючись, вимовив він.

– Чого так? – трохи здивувавшись, спитала Мотря.

– Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата, – собакою зробишся…

– Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, – тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на його.

Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.

– А справді, слухай, одружився б ти зо мною? – якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала: – Тільки не думай, що я справді хочу, – я тільки питаю.

– Про всякий, значиться, случай? – усміхнувся Ілько.

– Та то… вже…

– Чи оженився б я з тобою? – протягнув він і, пильно удумавшись, подивився на неї. І за сим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними, як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними, як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга. – Хто його зна… – ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав: – А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже ж треба тоді покинуть гульню?

– Так не оженився б?

– Та навіщо тобі знать?

– Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!

– Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?

– Я так, хотіла тільки довідатись, – сухо кинула Мотря і задумалась. Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі. – Тільки ти не думай, що я набиваюсь, або-що! – стрепенувшись, засміялась Мотря. – Може, не вийшла б за тебе, якби ти й хотів. Я так тільки… Стій, стій, – перебила вона себе і стала прислухатись. Вулицею, швидко, наближався хтось, співаючи. – їй-бо-гу, Андрій! – зблідла Мотря і нервово усміхнулась. – О! хитрий, чорт! наче він так собі… Ну, і я заспіваю… Нехай! Пхи!..

 
Ой не ходи, козаче, до мене,
Буде слава на тебе й на мене… —
 

взяла вона м’яким, грудним сопрано, і сумні згуки чуло рознеслись по кутку і обізвались між високими вербами городів. Чоловічий голос зараз же змовк, і через декілька хвилин коло воріт показався середнього зросту парубок років тридцяти, в клітчатих, вузьких, навипуск штанях, у такім же самім піджаку, в картузі, які носять ляшки-прикажчики по економіях, і в черевиках на таких рипах, що їх було чуть ще тоді, як самого хазяїна їх ще й в вічі не видати.

– Я ж казала, що Андрій! – прошепотіла Мотря і, наче не примічаючи його, весело й швидко заговорила до Ілька, що підвівся й, закриваючи очі від сонця, ласкаво й привітно всміхавсь до Андрія. А Андрій, знявши картуза, витирав червоненькою хусткою білий-білий, високий лоб, обведений сизою смугою від картуза, веснянкувате, з широкими вилицями лице з червоними плямами там, де у інших буває смага; протирав від пороху маленькі, сіренькі, з білими віями очі, які бувають у молодих білих поросят; протирав руді, короткі, кудлаті вуса, – і роблячи се все повагом, не поспішаючи, й собі весело, привітно посміхався й наближавсь до них.

– А! І Андрій сюди! – наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його:

– А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…

– Драстуй, Ільку, – перебив її Андрій, – грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері…

І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:

– А-а-а-е-е-е!.. Смієшся! А! Смієшся ще! Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!

А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.

– Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! – схаменувся сторопілий Ілько. – Уб’єш же! Годі! – і потягнув за руку.

– Ільку! Не в своє діло не мішайсь! – прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. – Заступників не треба!

Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.

– Та уб’єш!.. Хіба ж можна так? – одступив трохи Ілько.

– Не твоє діло!

– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. – Вб’єш, сам одвічать будеш.

– Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! – зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька. – Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!

– Ну, ти… – одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько. – Бо як дам…

– Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.

– Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.

– Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.

– Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.

– Та хто його зна…

– Гайда вдвох!

– Чого?

– Поможеш мені.

– Та у тебе ж Остап є.

– Та ну його к бісу – самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?

– Та хто його зна… їй-богу… – зам’явся Ілько.

– «Та хто його зна!» А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!

– Та я розумію, чого ж, – образившись трохи, промовив Ілько, – що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв – та й герехт!.. Або як що – в морду, в ухо…

– А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?

– Ну!..

– От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем – і йди в пивну, і не одвічаєш!

– Та воно так, – згодився Ілько, – коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?

– Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне зрадіє…

– Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?

– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…

– Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида – палив; чи розбить кого – бив. А се, приставляться… Не можу!

– Скажи, що не хочеш, – усміхнувся Андрій.

– Ну, от ще!

Змовкли.

– Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.

– Та звісно, чого! – засміявся Ілько. – Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.

– Ну?

– Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.

– А він?

– «Так вони, – каже, – не грабують». – «І я, – кажу, – не грабую». – «Брешеш, – каже, – ти, – каже, – тим і живеш!» – «Ба ні, – кажу, – як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»

– Бо чортма того драть! – хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.

– Ну, да! – зареготався Ілько. – На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..

– Хоча бідного все-таки жаль…

– Та ну да, жаль! – підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія. – Звісно, бідний – що? Зараз заплаче…

– Ну, а батько ж що?

– Та що? «За се, – каже, – на тім світі з тебе будуть шкуру драть». – «Еге! – кажу. – До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»

– А він що?

– Плюнув та й пішов додому.

– Ну, да, – почав Андрій, – то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.

– Ну, що там! Ударю раз, два…

– Ого! Добре раз, два, – засміявся Андрій, – а як тому ковбасникові щелепи звернув?

– А чого ліз? – зареготався Ілько. – Я йому…

– Бач, якби ти робив так, як я, – перебив Андрій, – не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…

– Ну да, – муркнув Ілько.

– А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.

– То коло Хаїмовського?

– Еге ж.

– Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам. Та то все одно, а вбили б.

– А вбили б, гаспиди! – зареготавсь Ілько. – Якби не підскочив ти, убили б!