Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 79 страниц)

Аркадій Любченко
7 березня 1899 – 25 лютого 1945

Аркадій Любченко і тепер, як у радянські часи, викликає дво(три)значні оцінки творчості, стилю поведінки і життя. Досі про нього відгукуються то як про авангардного письменника-націоналіста, то як про графомана, то як про запроданця чи майже німецького попихача (Ю. Барабаш), інкримінують також співпрацю з НКВД у 30-х (проте це на словах, в емоціях і витриманих багатозначних паузах). Адже, крім голослівних тверджень, потрібно ще й занурюватися час від часу в документи, аби підтвердити ті чи ті припущення.

Так, Аркадій Любченко, як і всі ми, багатоликий у житті:

колишній студент престижного Київського червоного університету, який воював на боці синьо-блакитних;

актор-початківець (про його гру навіть непогано відгукувалися на шпальтах газет, літературних альманахів і журналів);

письменник (оцінки творчості досі неоднозначні, хоча як можна однаково оцінювати прозу кінця 20-х і середини 30-х рр. із замовними нарисами і наскрізь радянським дискурсом);

незмінний секретар ВАПЛІТЕ (тут уже незаперечний позитивний факт, як і чеснота збирача й оберігача архіву організації: саме завдяки Любченку зараз у Торонто можемо ознайомитися з багатющою збірнею документів, які стосуються літературного життя 20—30 рр.);

жінколюб (його щоденник ілюструє докладно інтимні подробиці життя 40-х рр., а от листи до першої дружини, Ольги Горської, – до речі, вона мати Тамари Жевченко, яка стала дружиною Юрія Яновського, – старшої на кілька років від Любченка, не підтверджують цього, а натомість позиціонують Любченка як розважливого і турботливого чоловіка; стосунки з другою дружиною не надто прокоментовані й афішовані – його щоденник 30-х рр. не зберігся, щоденник 40-х не надто компліментарний. Взагалі, друге одруження оповите таємницею: подейкують, що шлюб із Ніною Дуднік врятував Любченкові життя; вона також вела свій щоденник, але, на жаль, син – Всеволод Любченко – не опублікував його).

А от який Аркадій Любченко в творчості з’ясовувати вам.

© Леся Пізнюк, літературознавець, доцент Національного

університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)

Via dolorosa

Дні прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і трепетних кленів, а світанками на опалому листі в садах зацвітає срібна паморозь.

По садах, в легкій сарабанді – топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо, хочеться зневажати всіх, хто незграбно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карнавалі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, шибайголовою покотитися в степ…

Але дні – не, мої. Вони падають в казан густого шумовиння. Діловий вир підхоплює, мчить. Вони – хвилинки. Непомітні.

І приходять лише інколи надвечір’я. Мої. Ті особливі, осінні надвечір’я, коли бадьорість і бронза.

– Куди мені сьогодні?

Я завернув до парку. Як завжди, я віддав енергію дневі. Кріпке повітря п’янило, і, побродивши серед алей, я з приємною, легкою втомою сів на лавці, неподалець брами.

Тут розгорнулось прекрасне видовище. З крутого узгір'я було видно, як переможено схилявся день – в далечині, над їжастим горбом димарів, перекинувся надщерблений казан, вихлюпнув розтоплену гущу, і вона ліниво текла вздовж обрію. На широкому днищі вихопилось кілька кварталів. Бистрі стьожки вулиць. Вокзал із маленькими, як дитячі забавки, паровозами та вагонами. Добірне намисто сигнальних ліхтариків.

І бігли ниточки рейок ген-ген у далечінь, у хвилюючу, принадну далечінь, що, вічно цілинна, вічно чекає на нових незнаних смільців.

Унизу – невтомна гонитва міста. Там сновигала рухлива, гомінка комашня, а над нею верещали сирени й мужньо погейкували здаля паровози, немов підбадьорюючи, підганяючи: швидше! швидше!

Я довго не міг одвести очей, ніби вперше побачив, і в мене лоскотно стискалося серце. Я згадав тоді мого приятеля, захватного юнака і трошки романтика:

– Життя! В ньому стільки переконуючої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість.

І я пошкодував, що друг мій зараз на вечірніх курсах.

Біля мене за кілька кроків темним погруддям підвівся менестрель одспіваного віку і теж споглядав далечінь. Але він був такий засмучений, суворий, наче маска японського Но. І довкола був спокій – тільки з трепетних, як лампади, красень-кленів капало й капало тічне золото. Своєрідна краса: якась урочистість в падінні листочків, стареча мудрість в задумі дерев.

День згасав, і верховіття парку ставало легшим, ніби підносилося д’горі. З густого натовпу дерев обережно здіймалася сутінь і м’яко павутинила людські постаті, що загрузали в падалишній бронзі.

Тільки один запізнілий промінь блукав серед алей, шукаючи, де б зручніше протягти стомлені руки. Врешті він ліг упоперек через доріжку, припавши до самотньої, зодягненої в чорне жіночої постаті, що сиділа трохи осторонь, на другому боці. Останніми зусиллями він запалив їй руді кучерки.

А може, постать сама непомітно потяглася до нього в жадобі хоч пізньої, але чистої ласки? Підставивши щоку під проміння, вона дивилася обіч – там, у химерному присмерку, мов обеліски Салманасара, застигали високі колони брами.

Мені здавалося, що в жінки зажура. І мені здавалось, що я розумію її – може, і несвідомо, але правдиво, як розумію музику міста, задуму дерев, повноту життя в його великих і дрібних контрастах.

Коли промінь згас, обличчя з рудими кучерками на скронях стало восковим. Виступав лише, як ранка, тонко окреслений розріз уст, а очі ховалися в тінь, під крило капелюха. Вона вийняла цигарку, розім’яла тютюн і… зупинилась в безпорадному рухові. Через хвилину, помітивши біля мене цигарковий, дим, вона несміливо підвелася. Я догадався.

Але мене попередив інший, високий, спритний, що несподівано вигулькнув на доріжці і вклонився з робленою ввічливістю.

Він був нерішучий. Вона засміялась. Десь закричала сирена, мов ранений звір, і над парком промчав завчасний смарагдовий метеор.

Тоді встали і покволом (він – оглядаючись, вона – пустивши замислено голову) рушили в сутінкову глибінь.

Проходячи повз мене, жінка байдуже кинула руку на стан, злегка усміхнулась – тільки грайливо зав’юнився кармін уст…

– Що?

Я гостро вп’явся очима в цю постать, я крикнув очима. Оглянулась.

Ні. Зразу і остаточно я переконався, що – ні.

У тієї було чорне, як ніч листопада, волосся, були тонші й лагідніші риси. Та була менша й стрункіша.

Це – тільки посмішка, тільки рефлекс.

Та, справжня – вона далека, як сон. Далека, як вечірній спогад, коли в м’яких обіймах втоми, в обіймах тиші, в мереживі примхливих арабесок – і минула боротьба, і минула юність. Так, це рефлекс, гострий, несподіваний.

І з гущавини парку, крізь цигарковий дим – та, далека, на старій, вкритій плющем, веранді. Цнотлива, з повільними рухами, вона виходить у білому вбранні і, стомлено глянувши, сідає у лонгшез. У неї на ногах розгорнута книжка, але вона зграбними пальчиками ліниво перегортає сторінки, примружує очі. Потім, позіхнувши, кривить в усмішці кінчики уст і тягне своєю мелодійною, немов у дитини, співомовкою:

– Papa… Je m’ennuie… [99]99
  Тату… Мені скучно… (франц.).


[Закрыть]

– О, mon Dieu!.. [100]100
  О, мій Боже!.. (франц.).


[Закрыть]Бідне дівчатко… Але ж чому, чому?

У неї гарненький песик, з пишним бантом на шиї, кольору d’orange, віддана спритна левретка, що забавно підстрибує або дрімає біля ніг на вишиваній подушці. Левретку можна посадити з собою за стіл, годувати із своєї ж тарілки або кинути з веранди, як м’яч, і потішатися з невдалого сальто.

Можна багато! Можна взяти фіакр, що вилискує на сонці, можна осідлати Stell’y і, впиваючись кришталевим повітрям степів, мчати в дубину – гриби, суниці, ожина, тьмяний чад і квітів і трав. Або – на луг, де свіжі, ще пітні покоси і надривний стогін мантачок. Або на гони плантацій, де запобігливий покрик доглядача і музика сотень напружених м’язів.

– Je m'ennuie…

Можна на річку – купальня, човен, кріпкий дух татарського зілля, гнучка хабаза в гобеленах заводей і темно-принадна глибінь. Можна до сусідів: чемні, старанні юнаки (теніс, крокет). Манікюрні, добірні слова і закрохмалені, добірні рухи, що мусять хвилювати своїм подвійним змістом, гострим натяком і солодким присмаком.

– Je m’ennuie… Je m’ennuie… – вигинаються куточки уст.

– Але ж, Сюзен… Тобі після міста треба поправлятись.

– Je m’ennuie…

Це слово мені врізалося в пам’ять, але тоді я не знав, що воно значить – тільки догадувався. Тоді мені доручили водовозну, засапану шкапу, і я щодня ловив це слово, пораючись біля куртин і газонів.

Ось – без шапки, засмаглий, в підкачаних штанях, я під’їжджаю бочкою.

Між ділом я чую одне і те ж незмінне, настирливе: je m’ennuie. Потім чую, що Сюзен лишається одна – вона так хоче.

Тихо.

Зацікавлений, я потай підводжу голову і бачу скерований просто на мене бінокль.

(Кого хотіли уважно розглядіти: наївного пейзана з власних буколіків чи надзвичайного представника з породи двоногих?)

Я сум’ятно й поспішно одвертаюся. Сюзен сміється. Сюзен каже, що біноклі не стріляють, і просить знову показати обличчя. Коли ж прохання не помагають, вона вдається до погроз. Моя упертість її дратує й знаджує. Вона кричить. І раптом падає мені на голову дорогий, в інкрустаціях, бінокль. Хапаю, розмахуюсь і… стримую себе. Мені подобається ця таємнича, гладенька річ.

– Ха-ха-ха! – дзвенить Сюзен. – Ти краще подивися в нього. Крути й дивись. Дивись на мене. Ха-ха!

Із покоїв метушливо виходить він, густобородий з сивизною. Здивування і радість.

– Papa! Ой, як смішно! Як смішно!..

Він щось відказує незрозумілою мовою, він довго, розколихано регоче, а я, перемагаючи образу, поволеньки кладу бінокль за пазуху.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сюзен заходиться ще дзвінкішим, щасливішим сміхом. Потім вона каже повернути їй річ, але я занімів, оглух. Вона підбігає. Вона торсає мене.

Я непохитний. Я почуваю, що коли й вийму цю гладеньку, гарненьку річ, то брязну нею об землю. І я скеровую очі впрост на Сюзен – на її обличчі враз відбивається сила моєї злості.

Знітилась. Сторожко одступилася.

– Ей, ти!.. – погрозливо долітає з веранди, але Сюзен кидається до сивого й затуляє йому рота.

Я спокійно кінчаю роботу і звиклим рухом смикаю шкапу за оброть.

Тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки з того бучавого яру, але ні твоя безславна смерть, ні твоє мерзенне життя не завадили тобі стати персонажем в цій благородній комедії. Ти незмінно й слухняно з’являлася щодня перед верандою.

Je m’ennuie, – і ти була свідком, як мелодійний голос щоразу запитував про бінокль, як смішно розмовлялося, як наївно умовлялося, як, нарешті, було наказано підійти до куртин уночі, коли заграє рояль. О, коли б старість не засушила в тобі до краю почуття романтики, ти, напевне, зрозуміла б, чому тебе, засапану та неохайну, попещено тоді ніжними ручками по холці. Але ти з традиційної пристойності тільки механічно дриґнула хвостом.

Я лежу в темряві під куполом трьох крислатих лип. Над квітами, над травами і наді мною гойдається чиясь печаль. Звуки спочатку несміливі, зривні, потім бистрі, жагучі. Вони переганяють одне одного, немов поспішають розповісти щось тривожне. Іноді надійно усміхаються. Але наближаються інші, загрозливі, сильні. І ось – борня. Біжать, біжать, аж поки, скрикнувши в боліснім завзятті, знеможено падають під стогін густих, невблаганних басів…

Je m’ennuie… – мабуть, зараз підспівує Сюзен, бо якось так безвихідно, тоскно.

Я починаю нетерпляче озиратись. Мені цікаво, що буде далі, але мені треба поспішати до Горіхової балки: сьогодні Купала і там – веселощі.

– Ах! – злегка одхитується Сюзен, коли я виходжу їй назустріч.

Ми довго мовчимо в глибокому напруженні.

– Так… – наважуюсь я і знову замовкаю.

– Тобі подобається?

– Що?

– Як я граю?

– Так.

– Це моє улюблене. Це – «Осіння пісня» Чайковського…

І вона сміється. Спідтиха, крадькома сміється.

– Ти ж все одно не знаєш Чайковського… Хі-хі-хі… А я тобі кажу. Ти ж і бінокля не знаєш… Хі-хі-хі…

Слухаю, як у тумані. Ні слова. Потім підіймаю з землі бінокль (я так надумав ще вдень) і подаю його власниці.

– Нащо?

– Не треба. Я пожартував.

Сюзен знизує плечима, нерішуче простягає руку. Я жду, що тепер вона мені скаже «вибач», але вона схиляє голову й сміється так незвичайно, ніби ущипливе, ніби сум’ятно, тихесенько сміється…

– Так… – знову кидаю я і цього разу пробую піти.

– Куди ти?

– На Купала.

Через кілька кроків Сюзен перебігає дорогу.

– Почекай!.. І я з тобою.

Горіхова балка. Вогнище. Узлісся, що за садом, здригається, стогне від сміху й пісень. Ще здалеку – метушливі постаті на тлі вогню, як дикунська орда.

– Агов!

Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах падає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю через вогнище. Я підстрибую, кричу, розмахую руками і, коли до мене один п’одному починають приєднуватись такі ж зайдиголови, а під лісом знову лунає пісня, – я п’янію.

В п’яному захваті я підбігаю до Сюзен, хочу ввести її в танок, але вона лякливо труситься, і на устах її пробігає та сама чудна, грайлива усмішка.

– Тут вільгість… Проведи мене додому…

Я мушу. Я здивований, обурений, але мушу. Ідемо.

Дорогою, де починається скуйовджена порость, Сюзен зривається бігти і падає.

– Ну… – якось повільно й глухо каже вона, коли я схиляюсь над нею, щоб допомогти, і хапає мене обіручма.

Тороплено й незручно мовчу.

– Ну!..

Гніда шкапо, завжди така байдужа, слухняна, навіть ти підозріло кліпнула й прищулила вуха, коли другого дня пухкі ручки тихенько сунули мені три карбованці, а тебе хляснули по морді. Хто з нас мав більше? Але, мабуть, ти не сподівалася, що тепер я тебе конче покину.

Зелений папірець ще кілька днів припікає мені пальці, каменем обвисає в кишені, але спокуса надто велика.

А дівчина в білосніжному вбранні, з виразом пречистим, лагідним, лежить в лонгшезі.

– Je m’ennuie… – крива усмішка пробігає на її устах. Очі стомлено замружуються, і зграбні пальчики ліниво закривають книжку. Дівчина дражливо штурхає левретку.

– Monsieur.

Я чую довгий шелест – плющ над верандою чи падалиш-нє листя. Я бачу м’які обриси дерев…

– Monsieur!

Я прокинувся. Непомітно вже згусли сутінки, і менестрель одспіваного віку гойдався, танув, як ефемерний привид у своїй ефемерній стихії. Але я одразу пізнав біля себе ту ж саму, зодягнену в чорне, жіночу постать.

– Monsieur, у вас, здається, є сірники? Я розшукав коробок.

– А може, у вас і папіроска є? Моя трохи попсувалася. Мені подобалась ця простота. Я охоче вийняв портсигар. Вона скромно сіла поруч.

– Прошу, – і мій запалений сірник, наблизившись до обличчя невідомої, затріпотів, упав.

Як тривожний короткий крик, на хвилинку тільки вихопились з темряви кінці кармінової усмішки і зафарбований тоскний погляд. Тоді я метушливо набрав з коробка цілий пучок. Знову креснув.

– Хі-хі-хі…

Я напружено, уважно придивлявся до цього обличчя, до очей, що досі ховались під крило капелюха. Рефлекс не обманув. Це була Сюзен. Тільки, Боже мій, як вона змінилася!

– Хі-хі-хі… Впізнали? І я вас впізнала, ще раніше. Тільки не пам’ятаю, де бачила…

Я сказав.

– Ага-а-а! – і свій подив, і своє хвилювання вона раптом заглушила терпким, хрипуватим, розгонистим реготом.

Ще недавно, глянувши на цю самотню, замислену жінку, приголублену вечірнім промінням, хто сказав би, що вона може так реготати? Невже чорний скромний одяг був тільки захистом цинізму, а зажура – тільки насмішкою?

Я розгубився, встав.

– Monsieur, monsieur… – підшукувала вона слово, хапаючи мене за рукав, але вона ніколи не знала мого ім’я. Ніколи й не знатиме. І якимсь притишеним, низьким, таємничим голосом вона зачастила:

– Ходімо, ходімо, ходімо, мій хлопчику… Не бійся… Я ж знаю, чого ти тут сидиш. Ходімо до мене, не бійся…

Я вишарпнув рукав, і тоді мені вчувся тихий безнадійний стогін:

– …цілі сутки не їла…

Я вийняв три карбованці, дав їй, сам поспішаючи геть.

– Merci… але чекай, дурачок, ходімо зо мною… ходімо! Через хвилину навздогін мені лунко розкотився моторошний регіт:

– Ах-ха-ха! От свол-л-л…

І до ніг осіннього парку в грудному, сардонічному захлині упало:

– Си-фо-ну зля-кав-ся!.. Ха-ха!..

Над брамою спалахнули люкси. Обличчя менестреля хворобливо сіпнулось і одразу ж стало ще холоднішим, суворішим.

Я вийшов. Мені назустріч верещала сирена, що завтра знову буде день.

Харків, 1926 р.

Валер’ян Підмогильний
2 лютого 1901 – 3 листопада 1937

Валер’ян Підмогильний – прозаїк виразного модерністського спрямування. Його роман «Місто» і повість «Невеличка драма» впроваджували прозу психологічно насичену, іронічну, чуттєву і водночас інтелектуальну, наповнену алюзіями до фройдівського психоаналізу і шопенгауерівського песимізму. З Коцюбинським його зближував тонкий імпресіоністичний психологізм, з Винниченком – чуттєва і біологічна вітальність його персонажів, а також іноді навіть жорстоке оголення підсвідомих бажань та інстинктів.

Перекладач А. Франса, Ґ. де Мопассана, Д. Дідро, Ф. М. Вольтера, Підмогильний видавлював з української літератури сентиментальність, показуючи процес завоювання міста «селюком», руйнування фізичної і духовної невинності, банальність зла. Письменник любить нагадувати про минущість емоцій, мінливість бажань, загалом – гру життєвих інстинктів у людині.

Життя постає у творах Підмогильного чуттєво-еротичним, конфліктним, тілесним. Перевертаючи духовне і тілесне, письменник іронізує над «людським, занадто людським» переживанням світу. При цьому він глибоко заховує іронію, аж до того, що змушений пояснювати читачеві через епіграф в оповіданні «Проблема хліба», що мовляв негоже ототожнювати думки автора з «ідеєю твору». А ідея ця в тому, що без зайвих докорів совісті чоловік «віддається» жінці задля хліба, а фізичне насичення (їжа) уподібнюється сексуальному задоволенню.

Жорстокий психологічний реалізм зображення відзначає стилістику Підмогильного, через яку фіксується течія часу, який стає дискретним, розірваним, абсурдним. В оповіданні «Третя революція» Підмогильний звертається до своєї улюбленої теми – про антагонізм міста і села, культури і варварства, тіла і духу. Анархія на чолі з батьком Махном приносить в замкнений міщанський світ подих нового життя. «Великі, волохаті» махновці, з м’ясистими обличчями, з глибокою ненавистю села до міста і до інтелігента та культури зачаровували своєю вітальною силою, якій піддається навіть Ксана, чоловіка якої вбили махновці. Тепер вона сама готова віддатися Махнові, оскільки сила напоює життя еротикою.

На межі XX ст. модерна філософія, заграючи з революцією і соціалізмом, переборюючи декаданс, витворила ілюзію того, що необхідно поєднати культуру з дикунством, бо мудрість позбавлена сексуального поклику є «мудрістю смерті». Саме так розмірковує один з персонажів «Третьої революції». Повстання мас несе в собі величезну еротичну силу, є самою вітальністю. Заговорило досі придавлене християнською вірою тіло. Цей стан радісного піднесення, коли знімається людське і прокидається тваринне, Винниченко аналізуватиме в «Сонячній машині».

Війна, маса, революція електризують, як музика, збуджують, викликають бажання віддатися. Танець смерті загострює відчуття. Так на стику життя і смерті, культури і дикунства, вимог шлунка й духовного польоту В. Підмогильний вибудовує свій екзистенційний світ, розпочавши аналізувати новий для 20 століття феномен – людську масу.

© Тамара Гундорова, літературознавець,

член-кореспондент Національної академії наук України (Київ)

«Третя революція»

Було коло першої години ночі. Ксана, схилившись на довге підвіконня, часом торкаючись чолом холодного скла, дивилася в сіру далечінь, де лунали такі дивні, страшні, а вже звиклі звуки. Бій ближчав. Прозоре стукотіння кулеметів, безладна тріскотнява рушниць, раптові вибухи шрапнелів, що недавно ще були мов марево невиразне, сунули й облягали місто. Несподівано знімались ракети й осяювали на мить небосхил. Потім важко били гармати.

Ксана дивилася на рівну вулицю, що простяглася туди, до стрілом напоєного мороку, і на будинки, що скам’яніли вздовж неї. Ксана думала: у тих будинках поховалися, прищулилися по льохах люди, залякані, тривожно чекаючі. І, може, тільки хто цікавий, хоробрий чи хороброго вдаючи дивиться, слухає, як от вона, примарного бою.

Раптом десь зблизька розітнувся постріл. Ксана відсахнулась.

– Може, ходімо? – почула вона коло себе.

Це Андрій Петрович. Ксана простягла йому руку й промовила:

– Ще трохи… ще безпечно…

Андрій Петрович знову заходив по хаті.

Ксану вабив бій. Ще й місяць чи буде тому, вона теж, мов стара пані грому, жахалася пострілів. І на селі, де жили вони, бої видавалися ще страшнішими. Тоді чоловік цілував її, а вона таки боялася. Вона питала:

– Що буде, як прийде Махно?

Він сміявся:

– Лікуватиму його молодців.

Махно прийшов і розстріляв її чоловіка. Десь за селом, уночі.

Бій був уже в місті. Луна несла постріли попід самі вікна, земля стугоніла, приймаючи гарматні набої.

– Партія білих з чорними кінчається на користь чорних, – промовив Андрій Петрович.

Ксана мовчала. Вона стелила свої думки туди, де танцювала смерть. В пострілах вона вчувала симфонію смерті. Бій – це музика, це залізна оркестра. Вона уявляла собі степи. На високій давезній могилі стоїть смертельний диригент. Це Махно. Який він? Бо він убив її чоловіка.

І от, піддавшись гарячій навалі жалю, Ксана заридала. Вона на всю глибінь відчула жах долі й невблаганність боротьби, що точилася, все осторонь захоплюючи й ламлючи.

Андрій Петрович взяв її за руку й силоміць повів з темної кімнати.

– Годі, годі, – казав він, – бачите, куди доводить хоробрість.

Стрілянина розлягалася невидною курявою десь зовсім близько, ніби стріляло раптом з-за плеча; над головою, зітхнувши, розпадались шрапнелі, будинки нервово кидались і тріпотіли.

Андрій Петрович звів Ксану сходами до льоху, де сиділа родина. Тут, під землею, у світлі полохливого каганця, бій озивався притлумленим грюкотом. У цій напівтемряві, невиразні тіні від себе кинувши, збилися люди.

Худий чоловік, урядовець пошт і телеграфів, господар помешкання, глянув на Андрія Петровича з німим питанням.

– Махно, – відповів той.

– Махновці взяли! – верескнула дружина урядовцева в пальті, закашлявшись з важкої вогкості повітря. Її змучили безсонні ночі, на обличчя лягли темні зморшки, очі знесиліли від чекання.

Ксану посадовили на дзиґлику коло каганця, і вона сиділа, схиливши голову. Її коса, звільнившись від пришпильок, тихо зсунулась і звисла поруч.

На хвилю всі змовкли. Постріли рідшали, вщухали. Гімназист 5-ї класи Колька, використавши тишу, заявив про своє невдоволення.

– От бачиш, мамо, їх і не вбило. А мене не пустила.

– Мовчи! – гукнула на нього мати. – Ти варвар! Ти мучиш мене!

– Дядьку Андрію, – казав Колька далі, на неї не зважаючи, – знаєте, скільки раз стрельнули? Я підрахував з нудьги. Сто тридцять вісім! Грубо, правда?

Мати схопила його просто за обличчя й шарпонула:

– Ти ізверг! Ти душу мені виймаєш!

Колька, пригладжуючи волосся, тихо скаржився дядькові:

– Марта боїться, а на мені зриває. Треба терпіти.

Бій кінчився. Каганець жалібно миготів.

– Ходімо, ходімо нагору, – полохливо казала Марта Данилівна, господиня, – погано як вони знайдуть нас тут…

Колька повагом пішов попереду. Андрій Петрович з господарем узяли на руки Ксану – вона заснула.

Каганця поставили в кімнаті за шафою, щоб не видно було світла крізь віконниці. А не спав ніхто. Говорили пошепки, ступали навшпиньках. Господиня Марта Данилівна нервово посміхалася й улесливо питала Андрія Петровича, себе заспокоюючи:

– Та хіба ми буржуї? Вони теж розуміють, де буржуй. Гриша двадцять років служить…

Часом вона обурювалась на дружину:

– Чого ти мовчиш і ходиш? Ти душу мені виймаєш! Господи, що ти за людина!

Колька вартував біля вікна, дивлячись крізь щілину, і вряди-годи урочисто промовляв:

– П’ятеро… з рушницями… Звернули за ріг…

Він почував себе прекрасно й вигідно, виконуючи цей обов’язок: всі до нього прислухалися, й мама не гдирала його по-дурному. Раптом він гукнув:

– Троє! До нас! Уже на сходах!

Він не стримував своєї радості й бігав по хаті.

Цієї хвилини постукано. Колька метнувся відчиняти, але мати дала йому потиличника й пішла сама. Вона певна була, що повинна це сама зробити, зустріти як господиня, і її серце, крім смертельного жаху, мимоволі сповнялося покірним, ба, радісним почуттям перед переможниками, що їх не судять.

Поєднавши всі сили, вона ласкаво, кокетуючи трохи, спитала:

– Хто там?

– Одчини. Махновці, буржуйські звірі, – відмовив грубий голос.

Вона відімкнула, приговорюючи:

– Заходьте, заходьте! Колько, неси світло! Каганець у нас…

Вони недбало ввійшли, тягнучи свої рушниці, – троє хлопців у кожушанках, у великих, болотом закаляних чоботях. Серед пітьми вони здавалися великі, волохаті. Спинившись на порозі кімнати, один вимовив голосно – а всім після шепотіння й обережних кроків здалося, що він гукнув:

– Світла, лампу!

Він не хотів уступати до великої напівтемної кімнати, де каганець освітлював по кутках нерухомих людей.

Лампа була № 20, з гасом, на свято впорядкована й прихована. Вона довго блимала, не запалювалась, розкидаючи по стінах миготливі плями. І відразу заясніла. Тоді махновці заворушились і ввійшли до кімнати. Їхні обличчя були давно не голені, м’ясисті, і з них пашів спокій і сила села.

– Сідайте, сідайте… – Марта Данилівна тягла їм оббиті оксамитом крісла, красу свого мешкання.

– Їсти! – сказали.

Їм дали холодного кулешу, огірків, капусти. Вони глянули, й один сказав:

– Оце! Ні, ви дайте нам того, що пани їдять.

– Які ми пани? От, дивіться, – Марта Данилівна сміялася, вдаючи здивовану, й показувала на ногах старі черевики.

– У городі всі пани, – впевнено відповів махновець. Гнітюча увага й нашорошеність панували в хаті. Лампа № 20 весело пихкала, набираючи дедалі більшої сили й яскравості. Махновці подзьобали з видимою неохотою капусту й закурили. Марта Данилівна з острахом почувала, як щораз більше тремтять її ноги, але посмішка й готовність служити не сходила з її потомленого пристареного обличчя. Вона промовила:

– А ви, мабуть, заморилися… Воювати важко, можуть убити…

Кольці здавалося, що вони вже відходити мають, і він похапцем запитав:

– Ви не можете сказати, який батько Махно? Високий?

– А ти що, розвєчик? – похмуро посміхнувся вузьколобий, з патлатим волоссям хлопець.

А мати вже потягла Кольку в куток і там термосила.

Андрій Петрович присунувся до них і запитав:

– Ви з села?

– З села, – неохоче відповів патлач.

– Який у вас програм?

Махновці перезирнулись.

– Такий програм, щоб зништожити панів.

– А потім?

– Як зништожим, – тоді побачим. Розмова їм не подобалась, вони встали й узяли рушниці.

– Гроші миколаївські є? – раптом спитав патлач.

– Миколаївські давно вже перевелися, – весело відповів Андрій Петрович.

– Ти, стерво панське, тобі кажу – давай гроші! – гукнув махновець і підніс рушницю.

Андрій Петрович глянув на нього й мимоволі стенувся – в очах селюкових, таких спокійних і похмурих допіру, зайнялася смертельна звіряча лють. Він відчув у цьому на мить перетвореному погляді всю безоглядну ненависть села до пана і до всього, що панським здавалося: до піджака, до комірця, білої руки, до кам’яних будинків і цілого міста.

А Марта Данилівна, розпачливо скинувши руками, упала махновцеві до ніг і оповила його чоботи.

– Ой, не вбивайте, – шепотіла вона, – не вбивайте, рідненькі… Немає миколаївських… Беріть усе, беріть…

– Давай, які є!

Їм дали купу радянських, петлюрівських і денікінських папірців. Патлач поділив усе на три купки й роздав. Марта Данилівна сміялася, держачись рукою за груди:

– Спасибі… Беріть, пожалуста…

– Ми вас, сукиних синів, ще потрусимо, – байдуже промовив патлач. – Ми кишки з вас повипускаємо. У вас де денікінців сховано? Показуй кімнати!

Марта Данилівна бубоніла:

– Тільки племінниця хвора, тільки…

Махновці спинилися коло Ксани, що спала, розкинувши руки, оповита довгим волоссям своєї коси. Вони роздивлялися на її бліде витончене обличчя, де розлилася незнана їм панська млость притомленої краси.

– Н-да… – промовив патлач, і всі мовчки пішли до дверей. Марта Данилівна проводила їх.

– Заходьте до нас, – кокетувала вона, – моя племінниця видужає… заходьте…

На вулиці без угаву торохкотіли повозки – в’їздила махновська валка.

Ксана прокинулась пізно; за вікном був імлистий ранок пізньої осені. Ксана раптом підвелася, загортаючись у своє папьто, і пригадувала. Вона тремтіла з холоду й невиразних кошмарів минулої ночі.

В інших кімнатах було тихо. Ксана одягла пальто в рукава й пов’язалася теплою хусткою. Але в'їдлива осіння вогкість дошкуляла їй у непаленій, важким холодом пройнятій кімнаті. Зуби її почали нервово цокотіти.

В їдальні, скоцюрбившись на канапі й руки під пахви сховавши, спав господар, Григорій Опанасович. Колька солодко хріп, натягши на себе своє й батькове пальта зверху великий килим. Марту Данилівну Ксана знайшла коло вікна, де сама вона вночі дивилася була на темну вулицю.

– Що ви тут, тьотю, робите? – спитала вона.

Марта Данилівна скинула на неї набряклі синяві очі.

– Я дивлюся… може, ще прийдуть.

– Треба розпалити пічку, тьотю. Холодно.

Вони принесли з льоху рештки дров і взялися коло пузатої буржуйки. Дрова сичали, жінки дмухали, ковтаючи дим і солоні сльози. Марта Данилівна розповідала:

– Знаєш, вони такі прості… Зовсім не такі страшні, як казали… Прості хлопці. Взяли гроші – так усі ж беруть. Погрозились убити – так це всі так. А не грабували. Ми зваримо кави, Ксано. Є ще трохи хліба. Ти спала так спокійно. Вони на тебе дивились.

– Дивились? Я це почувала… мені якось було так важко…

Ксана замислилась і сказала:

– Тьотю, а що якби до нас прийшов сам Махно? Ти злякалася б?

– Ні. Тільки що нічим приймати. Пам’ятаєш раніше було – цукерки, вино? На мої іменини, згадуєш?

Марта Данилівна смутно посміхнулась. Колись воно було, казкове спокійне життя, а тепер його й уявити важко. Хіба можна повірити, – були такі часи, коли люди вставали по теплих хатах, умивалися, пили чай, розходилися на посади. Потім обідали.

Дрова взялися полум’ям, і залізна буржуйка весело тріскотіла. Жінки насолодно схилилися до пічки й ловили її тепло. Марта Данилівна збадьорилася й почала нервово, улесливо сміятися. Так вона навчилася за революції.

– Ти подумай, Ксано, як усе перекинулося… Коли революція почалася – всі раділи, ходили демонстрації, червоні стрічки. Була радість – правда, й ти раділа? А я підрахувала – оце вже п’ятнадцятий раз беруть місто, стріляють, роблять труси… Це п’ятнадцята влада! Хіба хто думав? Коли приходить влада, я молюся – знаєш за що? Щоб влада продержалась довго-довго… Хоч місяців зо два!