Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 70 (всего у книги 79 страниц)

Сумкою Сергій відкишнув собаку і підійшов до вікна; вітер саме стулив віконниці, і світло, протікаючи крізь шпарини, м’яким густоволоссям лягло йому на плечі, а потім дощ пах грибами, пляшку і шоколад вони знаходили полапки, «земля десь цвіте на грибницях», вино бродило тихіше від вицоку дощин по стіні, «лікар сказав: другий місяць… повір більш нікого не знала», «діждешся, буду батьком дитині», «милий, кого ж мені ждати ще?», «чуєш відцвітає десь» втомленому йому, дівчина снилась за партою, і там, у сниві, Сергій пам’ятав рідну близькість, і пам’ять пробуджувала – ковток шампанського і притулена до лоба пляшка відгонила решту дрімоти, а вдосвіта Валя плакала, в поцілунку Сергій відчував присмак крові на закушених її губах, потім відводила доцю до дитсадка, «дядя, дядя, а мені стільки років», випручувала вона долоньку і показувала три пальці, потім під церквою чекав кінця двох уроків і голуби синюватими тінями яснили іржавий купол, залітали до дзвіниці і пошерхом крил озвучували давно німу мідь, і до пізньої ночі вдвох блукали над річкою, «вийдеш заміж, дай знати», «жди запрошення на весілля», «не плач, я вірю», на вистудженій туманом кручі звісили ноги в морок і подалі від берега кидали гальку: не долітаючи до води, каміння чавкало мулом, де ніхто його не позбирає.

1987 р.

Василь Портяк
народився 31 березня 1952

На самому початку третього тисячоліття помер останній великий музика моїх Карпат, моєї Гуцульщини. Пишу «моїх» і «моєї», бо нерозумно, мабуть, вважати, що в цих горах більше не буде великих музикантів. Але таких, як скрипаль Моґур, не буде. Будуть хлопці після консерваторії, будуть різні хлопці, напевно, як і нинішні, часом гратимуть на сільських весіллях, але в Моґура інша гра. Яка? Щоби хоч приблизно уявити, треба прочитати ранню новелу Василя Портяка «Мицьо і Вовчур», написану чверть століття тому. Вона увійшла до першої книжки «Крислачі», виданої у 1984 році. Письменник не творив життєпис Моґура, але його найдужче цікавив нерв Моґура, а це визначало дуже багато. Це визначило майже все. Йшлося, звісно, не тільки про мистецтво, про творче обдарування. Герої новел запам’яталися, і не тільки тому, що це були живі люди, – живописати може багато хто. Відчувався нерв.

Між першою і другою книгами Портяка – 22 роки. За цей час автора «Крислачів» могли сто разів забути. Тим більше – кінець століття і тисячоліття, і всі ті зміни в Україні, які виявилися не такими, як ми їх означили в особистих роздумах та хором на мітингах і пізніше на Майдані. Герої Портяка вистояли, насамперед не як герої чину, а як люди з плоті і крові, люди його оповідань. Нерв Моґура.

Отож, друга і на сьогодні остання книга Василя Портяка «У снігах» вийшла у 2006 році. Книга з 8-ми новел. У короткій післямові до неї я поставив число під знаком оклику, але врешті і це не головне. Навіть жорсткою самовимогливістю давно нікого не здивуєш – видав же свого часу Селінджер книжку під назвою «Дев’ять новел». До того ж, якраз ці 22 роки були віддані роботі в кіно. Навіть при нинішньому страхітливому становищі українського кінематографа окремі з тої жменьки фільмів створені за сценаріями Портяка. Починається в Портяка кінотема УПА. За його авторством з’явилися фільми: «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали», «Осіннє вбивство в Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня».

Аж ніяк не міг обминути він цю тему. Ще за «перших совітів» у 1940 його родину по батькові вислали в Сибір. Однак одному з татових братів все-таки вдалося втекти. Брат Дмитро, пізніше – легендарний сотник Хмара. І вже коли стане Хмарою, коли прийдуть «другі совіти», до нього із Сибіру дивним дивом добереться брат Василь і будуть воювати пліч-о-пліч, і псевдо молодшого буде Сибіряк.

Взагалі, ця історія просто вимагає втілення всіма на світі виражальними засобами. Таж чітко на світлині зафіксовано, як на засніжену гору піднімаються упівці, і Сибіряк із кулеметом Дегтярьова через плече несе на плечах ведмедя, який, як відомо, взимку впадає в сплячку. Якось упівці підібрали в лісі ведмежа, і Сибіряк годував його молоком з пляшки, а пізніше, за порадою брата, «провадив вишкіл». Одне слово, мали ще одного «бійця»… У рік смерті Сталіна Хмару розстріляють у Києві, а роком раніше, прикриваючи брата з товаришами, загине Сибіряк. У 1952 році народився Василь Портяк. У рік смерті свого батька.

До 65-річчя УПА ту світлину надрукують у книзі і в газетах, розкажуть ту історію, а я нагадав її не з метою наголосити про ЩО не написав Василь Портяк, а ЩО допомогло йому створити ті вісім новел. Таких вісім новел, тільки вісім новел. Думаю, що їх не забудуть через двадцять два роки. Бо цей автор доводив теорему, яку довів і дехто до нього: людину можна вбити, але не можна перемогти. Не перемогти нерв Моґура.

© Василь Герасим’юк, поет (Київ)

Гуцульський рік

Головосіки.Насварив сьогодні Настуню – або не рви яблука, бахуре пустий! Скільки то можна вчити?.. Ще би урвала маку, або, сохрань Боже, капусту на самі Головосіки врубала! Боже, таке на світі твориться, а цій дітві хоч кіл на голові теши.

Богородиця.Знову приходив Городов, забрав «Псалтир» і зошити, що я в них співанки та казки списував. Таже, кажу, знаєте, пане-товаришу Городов, що мені тої книжки треба, й так уже Біблію сте забрали, «Треба, – скривився, – із тєбя тєпєрь дьяк, што із… карабін. Поп твой сбєжал в банду, тєпєрь о церкві ми позаботімся». А солдати, псяюхи, вкрали тютюнець, що я насік і сушив на припічку. Прости їх, Господи!

Здвиження.Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати – нема перепочівку.

Вбили голову сільради в Зеленому, а з Красника вчительку з собою в ліс забрали. Кажуть, Заведія.

Покрова.Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах.

Прийшли діти зі школи, а Михайлик годину упослідь, забився в кут і плаче. Давали в школі одежину бідним і з багатодітних, хотіли і йому куфаєчку дати, але чоловік з району вчув, що син дяка, і заказав то.

Луки.Забув сказати сьогодні Парасці, аби часник-лук посадила під зиму. Як бабі не напімни, то не здогадається до самого пришестя.

Найшли в Черетові сховок, але всі повтікали, тільки сестра Жвавого, що з ними була там, не умклася від пса – догнав її в чагарях, – то розбезпечила гранату й лягла на неї. Загинув також один солдат. Упокій їх, Господи, душу!

Дмитрія.Сьогодні капітан повіншував Дмитрика з іменинами. Перестрів коло школи й допитувався за отця Ординського. «Поп, каже, бандіт, отєц твой пріхвостєнь і ти бандеровскоє отродьє…»

Михайла.Таки прибув Михайло на білім коні – вчора Кострича забілілася, а сьогодні й у нас зима приймилася. Люд ще не весь буришку [174]174
  Буришка – картопля.


[Закрыть]впораїв, будуть тепер ватри на городах палити, лопатами ряди відкопувати. Біда.

Михайликові на свято купив куфаєчку, аби за тою не кривдував, та й решті п’ятьом щось мус було дати.

Пилипа.Буде й душі моїй піст, а не лиш тілу. Прийшов учора Заведія з трьома боївкарями, та й баба з ними. Бійтеся, кажу, Бога – до мене Городов, як у корчму, ходить, за «связі» з отцем допитує. А вони мені – не бійся, вже не буде, Ординський вмер у Космачі на тифус.

Прости, Боже, його душу, але чи пастиреве то діло – збрійно по лісах блавучити?

Андрія.Баба сидить у кутку й лиш очима світить, а ми в одно ворота дозираємо. Лиш би хто намкнувся – бабу під піл, у тьму єгипетську. Це ж бо смерть моя!

Вчора ще раз набігав один із тих боївкарів, приніс харчів для баби, автоматом помахав – дивись, дяче, впаде хоч волосок із голови старої!.. Ніби я без нього, йолупа, не розумію, що то є – мама Заведії.

Миколи.Забув сьогодні діточкам від святого Николая дарунки покласти.

Такий мені Заведія, Бог би ’му заплатив, дарунок залишив!

А вони, сарачата, попросиналися, мац кожне ручкою під подушку, та й… по яблучку в кожній! Вже мало я в дари Николая сам не повірив, коли дивлюся – баба із запічка тихонько беззубим ротом оскиряється.

І розтопився мені лід у грудях.

Різдво.Перший раз у життю не хотів пускати колядничків до хати, аби баба була не впросила. Таж, кажу, хоч на святу вечерю не лізьте у яму. А вона мені, – мой-мой, то вже послідний раз! Я собі буду відти слухати й гадати, що то мене віншують. Своїх не пустив з хати. У школі за коляду зицирують, а мені це тепер ні до чого.

Василія.Йванко і Михайлик просиділи цілий вечір коло вікна, хотіли видіти, як небо отворяється. Так, бідачата, на підвіконні й позасинали.

Маланок не було. Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі. Смертей багато, а псалми читати нема по кому, ото як умерла стара Васильчучка з осени, то більше мене й не кликано.

Водохрестя.Хто по водичку свячену, а Юричко старий – у ліси, в Костричу. Забрали Василя Юричкового уночі на вчора, а дідо, сиротисько, спозаранку, як пес, сліди по снігу розпутував. Гай-гай, чи хто коли найшов, як вони до лісу взяли…

Баба чула нашу з жінкою бесіду й молилася від полудня до смерку, поклони била.

Трьох святих.У горах сніги, у снігах хати, а в хатах слабують і вмирають люде. Тифус таки вихопився з-поміж тих бідаків і шибнувся по селах. Умерли в нас Нявчук, та й Бедзюк, та й син його Дмитро вмер. Читав псалми, котрі вмію напам’ять, а хтось то Городову розказав. «Нєбось, дьячок, пєрєвіраєшь? Нєпорядок! – та бух на стіл мій „Псалтир“. – Дєржі свою кніжіцу!» А я – по хаті бігаю, та шемраюся, та «спасібо!» кричу як на ґвалт, та ніяк місця не нагрію… «Совсем, дурак, спятіл», – буркнув уже з порога, а я лиш собі сів, та й сидів так, без духу й без слова, аж доки баба з ями не вилізла.

«Ти, – кажу, – сліпото порохнява, не можеш тихо обернутися, таже в мене діти!» Баба в плач, Михайлик з Дмитром собі, жінка бідочиться – то я винна, відро з бураками лишила на приступці… А бий вас, сила Божа! Мені здавалося, що від гуркоту в ямі щось у мені самому вибухло. Як воно обійшлося?!

Власія.Так що мені до своїх шістьох іще одного дітвака підсунули. Тільки й того, що йому за вісімдесят.

Вертаюся рано зі стайні в хату – всі семеро труть буженицю. Мої м’ясо рвуть, як вовченята, а баба одним зубом поре та тішиться, на них позираючи. Агій! Таже най – малі, але старші добре знають, що на Власія м’ясо їсти – вірний спосіб на літо вовка до своїх овечок кликати. Ніколи того в моїй хаті не робилося.

Але! Ти їй толкуй, а вона: «Бійтеся Бога, ґаздику, через три дні піст, а діточки ростуть, м’яса хочеться…» Та й знову за новим шматком до своєї торби сягає. А в дітви очі блищать – ми вже другу зиму без свіжини – а, думаю собі, вже й так пропало. Лигнув слину й пішов із хати. «Один законодавець і Суддя, який може спасти й погубити». А ти хто такий, що осуджуєш ближнього?

На Ільцях сеї ночі завісили Йвасюка, а з Прислопа дві родини в Сибір загриміли.

Тифус помалу втихає.

Середопістя.Здулася чорна земля, де вчора ще сніг був утоптаний – буде в цей рік великий урожай і біда на злодіїв. Все потайне виявиться й наверху стане.

Баба просилася на призьбу – погрітися проти сонечка, але я не позволив. Ану ж якась біда здалеку заздрить? То вона дочекалася дітей із школи та й їх, видно, намовила, – давай гуртом за бабу жвиндіти. Пустив.

Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває.

Олекси.Таки тепла і рівна буде весна – рушилися жаби ще до Теплого Олекси. Добрий знак, можна вже город веснувати.

Боївкарі цілу ніч вартували хату, баба щось шепотіла і хлипала, а він лиш цілував і голубив мовчки стару, доки зазоріло.

«Пане, – кажу тоді, – Заведія…» – «Не пане, – відрубав, – друже!» – «Пане-друже», – кажу. Сміється. – «Чи довго ще?..» Бо приходив, оповідаю, старий Юричко та й казав мені, що якби міг просити когось, то лиш за одно: аби синове тіло подали йому. Не знаю, каже, сексот він чи хто, але то мій син. Отак сказав і пішов із шапкою в руках. І Петринючка приходила й бідочилася, що син її не винен, і коби знати, чи може зі сховку вийти на суд справедливий.

Подивився протяжно так: «Це недобре. Я скоро пришлю хлопців… А ти уважай, чуєш?!»

Вербна неділя.Чого ж не йдуть?! Юричко знову приходив, а Василиха прецінь же могла десь ближче муки позичити!..

Живна середа.Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру, та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу.

Відвели її два солдати за потічок і – вертаються. «Попитка, – кажуть, – к бєгству».

Хотів я молитву прочитати, але Городов штурхнув: «Закапивай! Ти у мєня єщо помолішся…» Так і загріб її з тим коником.

О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх.

Благовіщення.Вночі одні, а вдень інші. Ці – «продав!», а ті – «банду прячешь?»

Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!

Коли дуже йойкатись, то б’ють легше.

Велика п'ятниця.Діточки мої, – це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса…

28 травня.Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик.

1991 р.

«У неділю рано»

– Нико й Анно, ви ще? спите?

– Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося.

– Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася…

– Я чую-чую, старий безстиднику!

– О, видите…

– Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.

– Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!

– З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.

– Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! – Готово! З днинкою Божою вас!

– Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить…

– Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі…

– Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі…

– Богородице Діво, радуйся…

– Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока…

– …і сина, і Святого Духа – Амінь!

– Мете – світу не видко.

– Вітер? Із снігом?

– Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.

– Гм… Добре мете… Як думаєш?

– Думаю, сьогодні можна.

– Нико, я не позволю!

– Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.

– Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші…

– Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.

– Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.

– Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру…

***

– …а як був у четвертій клясі і возили їх, – пам’ятаєте, вліті? – кращих учеників до Варшави…

– Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.

– Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то – на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку…

– Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.

– Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!

– Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.

– Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…

– Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре – діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх…

– Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…

– Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!

– Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили.

– На все Господня воля. Я не нарікаю…

– Агій, дурна бабо!

– ???

– Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.

– Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? – Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко.

– А чуй, тепер таки йдуть!..

***

– …та й у Федевої хата згоріла.

– Йой! Таки геть?

– Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.

– Недавно… А Грацунякова?

– Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали…

– …

– …

– …

– …

– Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть…

– Голова дорожча. Ти як, Нико?

– Рихтик!

– Но…

– Але ноги, холєра би го…

– То й мої заціпли.

– Щот-ти!.. Роки наші…

– Йо…

– Вмучилися, бідаки…

– Що хочете, по чагарях та заметах.

– Та й до села кілький світ!

– Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.

– Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.

– Та й я тої…

– А про хлопців нічого…

– Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо…

– Ає, най посплять.

– Но, ціхо…

– Вже…

***

– Дмитрику, а котра вже година?

– За квандрас дванадцята.

– Уполудне чи д’опівночі?

– О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?

– Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює… То вже ніч, питаю?

– Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.

– Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо заплутаємось.

– Я си, Нико, не заплутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати…

– …

– Яка там вже, Дмитрику?

– Двадцять і третя днина падолиста.

– Боже!

– Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок – і будемо колядувати.

– Як доти нам не заколядують…

– Анно!

– Та я що…

– А ото!.. приприся!

– Йо… напудив.

– Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!

– Та бо най не каркає!

– Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять.

– Вам ще, Євдо, до жартів…

***

– Гов, сусіди!

– Гов! Як спали, Дмитрику?!

– Добре, як ви?! З неділенькою вас!

– Дякувать і вас також!

– Чуєте, що мені снилося…

– Мой, ти знову?

– Не заважай стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло…

– Це на слабість.

– У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!

– Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке… І якась така тривога, така, чуєте… Євдошко, Доцьку, ти чого?

– Дмитрику-у-у!..

– Ади! Таже ти ще не дослухала…

– Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.

– Про мене… Світло світити?

***

– …собі говори, а я одно знаю – добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…

– Жди, псе, доки кобила здохне!

– Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…

– Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по Першій світовій…

– Тепер не той ряд…

– Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій. Уже є!

– Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.

– Отак, Нико, і тут тема свободи. Біда їх бери, давай карти.

– А-а… Я вже ними згидив.

– Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю…

***

– А след-то, судя по всему, вчерашний?

– Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник…

– На то и рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно…

– Разговорчики!

***

– «…бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить із своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої…»

– Дми, там наверху… Як би що хрупнуло.

– Тобі поздавалося, старенька. «Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть…»

***

– А может, все же, товарищ, капитан?..

– К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..

***

– Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!

– Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку…

1993 р.

Юрій Андрухович
народився 13 березня 1960

Пригадується, як десь наприкінці вісімдесятих у Спілці письменників проходило обговорення армійських оповідань Юрія Андруховича. Ми з Юрком тоді вже були знайомі, навіть «Бу-Ба-Бу» на той час заснували, проте знав я його передусім, як поета. Тож послухати прийшов з інтересом, заінтригований.

Пам’ятаю залу, в якій зібралось чоловік зо тридцять. Вів засідання, здається, Валерій Шевчук. І коли дійшло до читання, Юрко вибрав текст «Як ми вбили Пятраса». Оповідання про нещасний випадок, про нещасну людську долю, про приреченість і випадковість.

Потім було обговорення, напучування, побажання etc. Та з висоти сьогоднішньої бачиться інше – Юрій Андрухович саме тоді шукав свого шляху. Тож його армійські оповідання являють собою один з можливих варіантів подальшого розвитку. Попереду були й «Рекреації», і «Московіада» з «Перверзією», і «Самійло Немирич, прекрасний розбишака», і «Дванадцять обручів», і «Таємниця». (Зумисне вибираю художні тексти, оминаючи есеїстику з документалістикою.) І бачу, що всі перелічені твори – магічні, містичні. А «мала військова проза» в цьому світлі бачиться чи не найбільш реалістичною з усього доробку Андруховича.

Тому й важко сьогодні уявити собі, наприклад, великий твір – роман чи повість – створену цим автором на тему армії, і в стилі «армійських оповідань». Ці твори мають лишитися взірцем пошуку, становлення чудового прозаїка. Якщо ж вдаватися до екстремних порівнянь, то це схоже на череп пітекантропа чи неандертальця, що його тримає в руках археолог: ось бач, як він схожий був на людину, але ж не вижив, бідака.

Ну а оскільки читач – не археолог, то він, споглядаючи черепа, швидше розродиться Гамлетовим визначенням «Бідний Йорик!», чи то, даруйте, «Бідний Пятрас!»

Бери його до рук, читачу, не бійся. Вдивляйся сміливо в порожні очниці! Це саме те, чого бракує для повноти розуміння творчості Андруховича. Загублена ланка, втрачена деталь повертається на своє місце.

© Олександр Ірванець, письменник, перекладач (Ірпінь)