Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 62 (всего у книги 79 страниц)

Надто заплутано? На жаль, життя й наука теж стають дедалі заплутанішими, в чому можна пересвідчитися, зазирнувши в книжку А. Р. Ратінова «Теория рефлексивных игр в приложении к следственной практике (Збірник «Правовая кибернетика», Москва, 1970 рік, стор. 191).

1987 р.

Василь Симоненко
8 січня 1935 – 13 грудня 1963

Правдолюбів не люблять. Це правило безпечного існування всіх авторитарних режимів. Кожен, хто добивається справедливості, спонукає розмірковувати над досконалістю законів, вимагає відповідальності владців, потрапляє в когорту підозрілих і небезпечних. Особливо незручними є наділені популярністю, відомі, авторитетні. Тому такими нелюбими владі стають неприручені поети. Вони не лише за влучним висловом Гайдеґґера стоять під блискавицями Бога, а ще й балансують на лезі карного ножа.

Двадцять вісім років було Василю Симоненку у 1963-му, коли його життя обірвала сваволя брежнєвської поліцейської машини. Чи думав він, демонструючи своє журналістське посвідчення представникам правоохоронних органів, що воно стане йому перепусткою у потойбіччя – своєрідним аусвай-сом смерті? Молодий поет, котрий щойно шість років як закінчив київський університет (1957), автор резонансної поетичної збірки «Тиша і грім» (1962), учасник численних творчих форумів, знаний своїми поезіями і в колах української духом інтелігенції, і серед читачів з набагато меншим літературним досвідом, не міг мовчати, коли йшлося про вади та проблеми національної культури, освіти, політики – життя у всіх його виявах. Ліричний пафос його поезій йшов рука об руку з сатирою; повоєнна психологічна травма цілого народу, закатовані жертви Биківні, мізерність існування людини-гвинтика промовляли в Симоненкових рядках на повен голос і знаходили відгук у свідомості його сучасників.

Безперечно, молодий талант, який, до слова, ніколи не вважав себе генієм, але часткою ґрунту, з якого ще тільки має народитися геній майбутньої української літератури, Василь Симоненко пішов би значно далі. Написані ним новели, котрі ще уповні поділяють ліризм його поетичних рядків, мали б стати перехідним етапом до масштабніших епічних форм. Як професійний філолог Симоненко, вочевидь, реалізувався б у ширшому спектрі жанрів. Проте його лірична новелістика є і явищем цілком самодостатнім – кордоцентричним спалахом, пройнятим ніжністю та притлумленим смутком, молодечим оптимізмом і зрілою рефлексією. Кілька вишуканих коштовних текстів, котрі не можна оминути поціновувачам нашої літератури.

© Ростислав Семків, літературознавець, доцент

Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Вино з троянд

На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других – неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись:

– Не ходи до мене більше. Добре?

І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп’яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.

Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.

Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.

До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.

Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.

– Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? – запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука.

Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:

– Ти вибереш сама, які захочеш. – Потім він посміливішав і сказав: – У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянди.

– Вино з троянди? – здивувалася дівчина. – Таке й вигадаєш.

– Не віриш? – захвилювався він. – Те вино – як ніжність. Коли прийдеш по квіти, покуштуєш.

І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.

Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір’ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду. Того, хто насмілювався зірвати без дозволу бодай гроно винограду чи квітку, піддавали безпощадному остракізмові. Його цькували так настійливо і жорстоко, як це можуть робити лише діти.

Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачить у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в’януть лише тоді, коли в тій країні з’являється хоч одна нещаслива людина.

– Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в’януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.

– А ви знаходили незаплакану квітку?

– Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду…

Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.

Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.

– Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? – запитала вона в Андрія.

Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.

– Хто… Від кого ти чула про це?

– Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?

– Ні, То я сам вигадав. – Андрій заховав очі в кущ півоній.

Ольга зітхнула.

– Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.

«Для чого тобі це? – дивувався хлопець. – З тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене… Що я робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?»

Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.

– Ти дуже гарний хлопець, Андрію, – мовила Ольга.

– Ти хотіла сказати, що я непогана людина? – перепитав.

– Я хотіла сказати те, що сказала, – засміялася Ольга і без усякого зв’язку стала побиватися: – Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода – це я?

Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.

– Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. – Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше: – Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум’янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках – де та й врода дінеться…

Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.

– Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?

– Не знаю, Ольго, – щиро зітхнув хлопець. – Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!

– Я не весь вік такою буду, Андрію, – мовила сумно. – Так мені можна нарвати квітів?

Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.

– Мені жаль рвати їх, – соромливо зізналася. – Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?

Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

– А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд…

1962 р.

Григір Тютюнник
5 грудня 1931 – 6 березня 1980

Була колись розмова молоденького, студента ще, Григора Тютюнника зі старшим братом Григорієм. Про неї писав Григір сам («Коріння»), а за ним – та й не раз – біографи і критики. Захоплений стилем Ремарка, Григір категорично й загонисто заявив: «Отак треба писати… Особливо українцям, бо в нас не пишуть, а розмальовують…» Відома й відповідь Григорія Першого, як жартома підписував Тютюнник-старший листи до брата («Хто буде писати для них і про них, – показав на село, с. Ремарк?»). І чомусь висновують зі спогаду цього одне – це був урок, заповіт старшого брата. Виминаючи й не застосовуючи ні до тодішньої української прози, ні до письма Григорія Тютюнника оте «не пишуть, а розмальовують». Бо можна підозрівати, що натоді він ще не надто добре знав новелістику Василя Стефаника, можна сказати напевно, що добре, коли й чув (адже бетонно глухі 50-ті) імена Григорія Косинки чи Валер’яна Підмогильного, а в літературі, що вилишилась і тривала, отого густометафоричного, епітетного й порівняльного малювання було аж до сприкрення як на його, Тютюнникове – бо вроджене, родове Тютюнниківське – чуття слова. І якщо сила Тютюнникової прози у виболеності кожного образу, то сучасною її робить точна деталь. Це магія його письма! – Традиційна форма, неквапна оповідь. Витворюється глибокий, багатоплановий простір. Характером наділений навіть персонаж з «масовки». А коли приглянутись – усе це через одну іноді мовлену фразу, один порух… Ось іде Данило Коряк («Деревій») сторожувати шкілку. Ідуть з дружиною луками, рання весна, теплий ранок. Далекозорий Данило «йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь: «Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє». Все. Хтось написав кращий пейзаж? Або перший юначий поцілунок морозяної ночі – «з розгону в рипучу холодну хустку» («Зав’язь») чи химерний маленький людець Нюра з однойменного оповідання, настільки бухгалтер, що побачивши зграю птахів, мимовільно смикає пальчиком, на невидимій рахівниці «щитає». Це письмо великого майстра, і таким Тютюнник прийшов у літературу одразу, без жодних «заявок на виріст». Прийшов у 1963 році. Було йому тридцять два. Народжений на Полтавщині в колоопішнянській Шилівці, за рік до великого голоду й за п’ять до втрати батька, який ту голодну біду перебув, а не смів – бо «не такий» був («Коріння», «Три зозулі з поклоном»). Називають війну лихоліттям, його підліткові випало сповна. Але й неправедність років повоєнних йому боліла все життя. Аж до чорного дня 1980 року. Березневої пори, яку так любив.

© Василь Портяк, письменник (Київ)

В сутінки

Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках – німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.

Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на сідало.

Упоравшись надворі, мати пхають у двері в’язку соломи і кидають біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля.

– Береться морозець, – хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з водою, щоб зашпори не зайшли.

– Нудьгуєш, сину? – питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки попід очима, злиті в округлі плями.

– Боже, який ти худенький… мов щиглик. Хіба студентів не годують, як ото солдатів?

Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати – хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить… А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть.

– Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак… Три дні, як приїхав, і все мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..

Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, і світять каганчика.

Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються.

Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради – вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими…

***

Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з левад долинають приглушені вибухи – то тріскається лід на річці. Я цілими днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині. Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухлявенький уже дерев’яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то ще й не горе, як заб’єшся. А от курпину розірвеш або штани на коліні репнуть, тоді…

Я приходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки, до ранку мати нічого не помітять, а там буде як буде!

Пхаюся у двері обережно, бочком і вже з порога смирненько так:

– Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?

А вони:

– Ану ступай сюди, шибенику!

І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніяким побитом…

Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.

Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються – хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці з парашутного шовку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здається, немов мати по пояс у чорному тумані…

Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їм доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, – знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…

 
Ой Боже мій, Боже,
Що я наробила —
Що є в нього жінка,
А я полюбила…
 

І оце щодня: кричить, б’ється, а потім плаче або співає отак. Мені обидно і сумно. Хочеться крикнути їй: «Замовчи!» – але я боюся і нишком ворушу у грубі жар, що злипається в тугі кім’яхи і аж кипить, – кажуть, що то на мороз.

 
Зозуле, зозуле,
Чого рано куєш,
Чи, може, зозуле,
Моє горе чуєш?..
 

Та ось пісня урвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились. Довге волосся, скручене кубликом, розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося по плечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись – радісні, щасливі… Яке їм до мене діло?

Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок – ним він б’є матір, як нап’ється…

– Ану, марш на піч! – чую за плечима, і пужално випадає у мене з рук.

– Навіщо ти на нього гарикаєш? – з легким докором каже він.

Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою.

Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому хочуть за те, що довго чекали… А потім почнуть клянчити пробачення, називати його лапкою, ведмедиком і ще якимись муркотливими словами.

Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.

– Я ще, було, сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити.

– Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше спротивишся…

Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшок холодною сажею.

Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:

– Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.

І тато пішли.

А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос:

«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг…» Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз.

Але рука моя увесь час натрапляла на стіну, і це ще більше налякало мене.

– Мамо! – закричав я і заплакав.

Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:

– Чого тобі?

– Хто там?

– Нікого. Спи!

Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці стугонить моє серце…

І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив ногою рогачі, і вони попадали на піл.

Мати перелякано схопилися з постелі.

– Ти куди, сину?

Я відповів нарошне байдуже і грубо:

– Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав.

Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.

– Кухвайку надінь, холодно, – гукнула мати навздогін. Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.

«Куд-ку-да?» – питаються розбуркані кури з горища. Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.

Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі.

Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.

– Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..

Я не обізвався, а, пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися, почався луг. А далі – річка кригою виблискує.

– Си-ну-у-у, – долинає здалеку, – ин-о-очку… О-о-о… «Тепер кричи скільки влізе», – думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.

Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою», а матір – «пройдою». Там я переночую, візьму куфайку, онучі і піду на фронт, до тата. А тітці скажу – до матері.

Мені стало весело і аж тепліше…

…Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, – чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, – це прислів’я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тата. Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким.

***

У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубі погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.

Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.

– Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…

Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.

1963 р.

Зав’язь

– Куди це ти, парубче, наджигурився? – питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на голові прислинив, – може, я на збори піду?

У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься.

Пора мені вирушати.

Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі – страх! І я знаю чого.

Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони – басом, а я – альтом:

 
Звізда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сіяє,
Христа-царя являє…
 

А тепер – минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок…

Іду до дверей, а вони:

– Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться.

– Діду, перестаньте, – прошу.

– …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!

– Просто в неї міцний характер, – кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.

– Еге ж, – бубонять, – і тюрма міцна, та чорт їй рад…

Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.

Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.

По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі – і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою – видно, трактористи стару солому палять.

Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То – Соня. Жде… Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу – не стає…

– Соню, – белькочу шепеляво й противно, – це ти?

– Ні, це не я, – озивається вона і потихеньку сміється. – Це – мара…

Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.

– Ходім я тобі сніг покажу, – туркоче на вухо. – Там, у проваллі.

Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною, – як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.

– Бач: крига, – каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє підборіддя гарячими губами. – А що, а ти не вірив…

У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться…

«А що, – думаю, – як я її поцілую, а вона мене – в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» – і шия перестає гнутися, дубіє.

А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що… Ні. Нехай краще другим разом.

Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:

– Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?

– Ого, коли б ні! – вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.

– Пусти! Силач…

– Підсковзнувся, – мимрю, – хіба ж я винен, що тут слизько?

Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються… Може, вони ото й правду казали, що – кислички…

Згадка про діда робить і мене сміливішим.

– Ну, – кажу, – раз так, то що ж…

Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кручу, деруся на гору.

– Миколко, а я? – жалібно шепоче Соня.

І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

– Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… – видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. – Ходім уже, бо тут холодно.

Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене – як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг.

– От чудно, – каже Соня, зітхаючи, – кругом садки цвітуть, а там – сніг…

– Туди сонце не достає, – пояснюю. – Та ще й землею був прикиданий. Тепер він розтане.

Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.

– Ти не змерз? – питає.

Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:

– Та н-наче ні…

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.

– От якби мені отаке намисто, – каже Соня, – зроду б не знімала…

– Купимо, – обіцяю впевнено. – Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

– А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!

Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт:

– В сто раз кращі… милий… в тисячу!

А далі вже нічого не бачу і нічого не чую…

Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.

На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.

Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг… Із-за сажа вивертаються дід, у кухвайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.

– Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав’язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.

– Та не там, ближче до сажа розкладай! – сердито гукають дід.

– Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас…

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…

1966 р.