Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 79 страниц)

Ірина Вільде (Дарина Макогон)
5 травня 1907 – 30 жовтня 1982

Справжнє ім’я Ірини Вільде (хоча що таке «справжнє ім’я» для письменника – те, що дали тобі батьки, чи те, під яким пишеш, а отже – живеш?) – Дарина Макогон, і народилася вона на Буковині, в сім’ї відомого поета Дмитра Макогона 5 травня 1907 року. У Станіславі здобула класичну гімназійну освіту – таку, що передбачала вивчення латини і кількох іноземних мов. Закінчила Львівський університет. Коли почала писати, взяла собі псевдонім «Вільде» – з німецької «дика, бурхлива», і похідне від Дарини ім’я Ірина. Вже у тридцяті роки XX століття Ірина Вільде ввійшла в літературу. То був час, коли довкола часопису «Назустріч» та його редактора Михайла Рудницького гуртувалися такі визначні постаті західноукраїнської літератури, як літературознавець Василь Сімович, поет і художник Святослав Гординський, поет Богдан-Ігор Антонич, прозаїк Юрій Косач.

Проза Вільде одразу привернула увагу своїм тонким психологізмом, тим, що пізніші дослідники назвуть «епікою почуттів». Пам’ять прозаїка – вражаюча річ: вона несе у собі огром деталей і схем. Але у випадку Вільде ці деталі стосуються не так зовнішніх ознак чи описів подій (хоча є і це), як, перш за все, переживань персонажів. У повістях про Дарку Попович («Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти») Вільде показує нам світ дівчинки-підлітка, хоробро витворює жіночу версію «роману розвитку» – юна жінка у патріархальному світі. Важливе місце у творах Вільде посідає і тема національної свідомості, українства. Роман Ірини Вільде «Сестри Річинські», котрий вона писала більше ніж двадцять років, відзначено Шевченківською премією (1965). Але приєднання Західної України до Радянського Союзу означало неминучий прихід соцреалізму, особливо у жанрі роману, де навіть людські стосунки повинні були віднині демонструвати «ідейність» і визначеність. Хоча і у пізній прозі Ірина Вільде залишається уважною до переживань своїх героїнь, усе-таки дещо змінюється: замість проговореного – замовчане, замість українського – українське «радянське»…

Тим симптоматичнішою є її новелістика, зокрема, вміщені в антологію оповідання «Крадіж» (1935) та «Наші батьки розійшлися» (1937). У цьому вся Ірина Вільде – захоплива оповідь, ніжно виписані (розпис по шовку…) жіночі образи – продовження традицій Кобилянської, пластичність, мінливість настроїв героїнь, – і жодної фальшивої ноти.

© Оксана Луцишина, письменниця (США)

Наші батьки розійшлись

Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград. По голубому куполу неба ширяються якісь птахи. Між небом і землею стало важке, нерухоме повітря. (На Поділлі перед бурею бувають такі години). В притіненім покої лежить на отоманці мама. На кріслі біля неї надпита склянка води й папірець від порошку проти болі голови. (Універсальний цей засіб допомагає ще на зуби, застуду, ревматизм тощо).

У хаті тихо. Мусить бути тихо, коли мама має мігрень. У цій хаті майже щодня тихо, бо мама щодня… (краще не кінчати).

Сестра (чого так офіціально? – хай же буде просто Ольга), еге ж, Ольга сидить коло столика в кухні й мучиться над новим способом ведення касових книг. Оце недавно привіз його директор із Львова. В Ольги коли-неколи починають тремтіти повіки, і ціла купа папірців, наче білих голубів, розлітається по столу й підлозі.

У кутку буфета стоять одна на одній тарілки від обіду. Над ними бринить якась витривала муха. Тарілки з обіду не помиті, бо мамі голова болить, Ольга має свій новий спосіб ведення касових книг, а Мотря… перешиває собі сукенку, яка має бути елегантна, модна і… не така, як у всіх.

Сімнадцятилітня Мотря Забейко – кравецька учениця (освіта: чотири роки гімназії – і стоп!).

З цим кравецтвом в’яжеться навіть веселий спогад. На початку вакацій мама заявила, що Мотря після канікул не піде до школи і тому хай вибирає собі якесь практичне заняття… На світ треба тверезо дивитись і т. д. Довга-предовга скарга. Ольга теж після чотирьох гімназичних почала оглядатись на працю…

Тоді Мотря, не задумуючись, випалила:

– Хочу вчитись кравецтва. Хай мама мене запише до «Труда».

Мама, яка не раз плакала над Мотрею, що вона має не тільки його лице, але й його легкодуху вдачу і тому така покваплива до всього несерйозного, здивувалась страшенно. А потім, певно, пригадала собі, як Мотря не раз фантазувала про те, щоб стати великою сценічною артисткою… Ах, це не дитячі забаганки були! Звідки! Мотря направду чує, що в цьому її всеньке життя… Мама розсердилась і зараз же дістала мігрень. Ольга тоді сказала Мотрі, що вона своєю вдачею зажене маму передчасно в могилу. Та за кілька днів Мотря ще раз сказала мамі, що вона зовсім серйозно хоче вчитися на кравчиху. Тоді мама вже нічого не сказала.

І так Мотря, піддуривши їх, увійшла в своє царство. Не потребувала навіть хвіртку замикати за собою, маючи те солодке почуття безпеки, що й так ніхто не буде добуватися до неї. От тепер сидить вона у кріслі проти вікна і перешиває синю сукенку. Для себе, Мотрі Забейко, кравецької учениці? Та ні! Це ж Мотря Забейко перешиває сукенку для великої артистки, яка теж… називається Мотря Забейко. Це велика честь для Мотрі, що артистка дала їй шити сукенку, в якій має виступати в прем’єрі… Менше про назву! Досить того, що в тій сукенці має подобатись одному закордонному дипломатові, який закохається в неї, і з цього саме виходить ціла трагедія… хоч усе кінчається щасливо. Мотря все ж страшенно любить трагічні п’єси, що кінчаються щасливо.

П’єса її життя теж матиме щасливий кінець: стане відомою, з артистичним смаком кравчихою. Заангажують її до великого театру шити сукні для артисток… Потім захворіє несподівано одна з артисток. Режисерові прийде химерна думка заангажувати до тої ролі театральну кравчиху і… Тут Мотря заплющує повіки і мріє… мріє… мріє…

У мами болить голова, Ольга морочить собі голову над новим способом книговодства, а Мотря мріє…

Тільки сукенка в її пальцях не хоче піддатись мріям. Не хоче. Прилинялий рожевий комірець є прилинялим рожевим комірцем. Коли Мотря не дивиться на нього, то видається він їй з дорогого гіпюру, з тонкого венеціанського мережива, з бозна-чого, але як тільки гляне на нього…

Стоп! Пробі! Та й цей комірець може справді бути з гіпюру. На горищі у великій скрині поміж старими фотографіями, листами, запрошеннями, стародавніми капелюхами, рукавичками без пальців, мереживами і плерезами є одна мамина стара сукенка з добресеньким передом з гіпюру. А панна Стефця казала, що якраз цього року будуть модні гіпюри!

З великої скрині Мотрю обдає, немов подих з того світу, дивний мішаний запах часу, повітря, що його роками цілими в’язнено в цій домовині, і речей, що колись жили, сміялись і видавали пахощі довкола себе…

Мотря не думає тепер про те, щоб відривати гіпюр з тої золотисто-рожевої сукенки, її пальці трохи тремтять, коли вона обпинає на собі заржавілі стальки. Ох, боженьку, як це так, що мама… була колись ще стрункіша від неї?

«Мадам, а ваші рукавиці? Забуваєтесь, мадам».

«Ах, вибачення. Може б, ще цю парасольку? Ой лелечко, її трохи проїла міль, але її мереживо…»

Мотря стоїть навколішках проти відчиненого віка скрині і не думає вже про золотисто-рожеву сукенку. В руках у неї висохлий, труп’ячо-жовтий лист, і пальці… пальці в неї тремтять, і серце по-дурному сіпається в грудях. Зсувається на долівку і так, напівлежачи, скулена, злякана, читає листа.

Тільки подумати собі, роки лежав той лист у великій скрині. Десять, двадцять, до ста разів пересунувся він за ці роки через Мотрині пальці і ніколи не задержувався в них. Мотря ще тому сім чи вісім літ помітила, хто був автором цього листа: «Тьотя Амалія». З того моменту лист перестав вабити до себе. Що цікавого може писати жінка, яка вже є для когось, в цім випадку для Мотриної мами, тьотею?

І сьогодні лист цей був прослизнув крізь Мотрині пальці і мав впасти на дно скрині, як багато разів перед тим це робив, коли нагло… і така дрібничка… Мотря помітила в однім його ріжку гапт. Така була тоді мода, а тьотя Амалія мусила бути комільфо.

І якби не обставина, що вона шукала гіпюр для своєї сукенки… вона і не знала б страхітливої таємниці. Мотря ще пробує боронитися перед нею, але розгорнений лист крикливо заперечує всьому… Тьотя Амалія… Мотрі тиснуться сльози до очей: дала б відтяти собі праву руку, щоб та жінка могла на хвилинку ожити і сказати Мотрі правду. Сказати, що то  н а п р а в д у  було між ними.

У цьому листі, що перед Мотрею, тьотя Амалія тішиться маминим щастям і остерігає молоду закохану жінку перед ним. Перед надмірним щастям. «Ді гетер волен дайн фердербен» [102]102
  Боги прагнуть твоєї загибелі (нім.).


[Закрыть], – цитує з «Персня Полікрата». Але скоро в другому рядку ці свої сумні ворожби спритно переводить на жарт. Таке велике щастя, таке велике кохання навіть боги не в силі знищити…

Стоп. Треба мати відвагу зупинитися на цім і усвідомити собі одну правду: мама любила його колись. Мало того: мама шаліла від тої любові до нього. (Хай ніхто не відважується заперечити: тьотя Амалія свідчить з могили!)

Стільки років своїми наріканнями, своїми слізьми, своїми глухими прокльонами в його сторону переконувала їх, що її насильством чи загрозами зв’язано з тим нікчемним чоловіком!

Ніколи про ці справи не говорилося ясно й одверто, але хіба не досить, коли в їх домі ніколи не вживалося слова «тато»?

Був десь він (на своє нещастя, Мотря, як кажуть усі, зовсім подібна до нього). Він зломив їм усім трьом життя. Оля, вроджений конструктор, що мріяла колись про вищу технічну освіту (архітектуру!), зупинилася на чотирьох гімназичних і торговельних курсах. Мотря теж мусила погребти свої плани, зв'язані з драматичною школою. Тільки плани провалились, бо мрії… Мотря, власне, з тих людей, що не можуть жити без мрії. І це треба було відректися найістотнішого в житті, в той час як він мав гроші! Власне, тут нічого іншого, тільки грошей треба було… Але прийняти від нього? Від того, що їхній мамі зломив життя, від того нікчемника, що покинув її, своїх дітей, від того… Справді, часом бракувало слів у багатій нашій мові, щоб висловити своє обурення проти того чоловіка.

Все він знищив. Власне, нічого не малося від життя. Буйна молодість, що про неї в старшім віці стільки згадується, шуміла десь далеко поза ними. Забави, сміх, музика, рух, хлопці й нові сукенки, що стільки емоцій дають у тім віці, для них майже не існували. На все треба було грошей. Це майже неймовірно, а проте дійсно: навіть у тім віці для того щоб розгорнути крила на всю ширину, потрібно… грошей. Ах, були це дрібні суми. Інколи до смішного дрібні суми могли дати так багато неповторної радості, але коли і того не малося… Вечір на ковзанці в неділю, коли грає музика; учнівські пікніки; місце в галереї, чи, як тоді говорилося, «на бантах», у театрі; прогулянка за дві-три станції від міста – скільки це могло коштувати? А проте і того не малося… Вистачало тільки на найконечніше, найпрактичніше, тільки на найтриваліше… Це була, між іншим, одна з причин, яка вирішила те, що Мотря стала кравчихою. За шитвом мріється найкраще…

Та в тій їх самозапряжці було щось героїчне. Дівчата, хоч такі різні вдачами, ніколи не нарікали. Навіть не допускали до себе думки, ніби вони стали жертвами його. Не хотіли навіть це з ним пов’язувати. Мама їх була жертвою, а вони її оборонцями. Завсіди, хоч кожна з них являла собою окремий світ, виступали втрійку. Вони дві – як оборона по боках, а мама посередині. Зламана, апатична, але безпечна в їх товаристві. Роль захисників об’єднувала їх. Була вона наче виправданням, наче відплатою за те, що Оля ніколи не буде інженером, а Мотря ніколи не закінчить драматичної школи.

Мотря, крім усього іншого, мала свою ненависть до нього. Не знати, чи котра дитина так любила свого батька, як Мотря його ненавиділа.

І нагло… якась тьотя Амалія встає з гробу і каже, що це все… неправда.

Неправда, бо мама ошукала їх! Мама любила його!!! І все героїчне, поважне, як смерть, стає смішне, гротескове. Обман! Страшний обман!!! Як сміла мама зрадити їх? Як сміла затаїти перед ними свою тяжку провину? Яким, врешті, правом навчала їх ненавидіти так чоловіка, якого колись сама любила?

Любила? Мало цього. Із звичайної спокійної любові не виписується таких листів до тьоті, що та мусила їх спам’ятувати. Шаліти мусила за ним і з ним разом! Так! Не буде тепер Мотря бавитися в гарні слова! Буде така нещадна, як нещадно поводилися з нею! Всі говорять Мотрі, що вона подібна до тата, і всі плещуть їй, що вона гарна. Правда, люди, що частіше бувають з нею, перестають вголос захоплюватися її красою. Не тому, що Мотря в своїй вдачі мала щось, що відштовхувало б. Ні. Просто тому, що краса Мотрі – це перш за все блиски. Блиски першої молодості. Все в ній блищить… і очі… і каштанове волосся має такий особливий полиск, що не раз ведуться суперечки, чи воно каштанове, чи темно-русяве, вологі уста і навіть трохи блискучий носик мають свій чар, тоді коли всі жінки мають матові від пудри носи.

Рухи її, її хода – що частіше стежиш за ними, то більш гармонійними й одухотвореними здаються вони. Артистка! А всі кажуть, що вона навіть з рухів подібна до тата. Так мав він теж колись у своїй молодості розсівати блиск, і мама мусила його любити… Любилися обоє.

А мама затаїла правду! Ошукала їх у нечесний спосіб. І аж сьогодні ця правда, яка вісімнадцять чи дев’ятнадцять літ лежала собі тут, на горищі, замкнута в цій труні, дістається на світ божий і чинить таке спустошення…

Але навіть коли серце дуже болить, то не можна ж отак довго лежати лицем на запорошеній землі. Якби мама довідалась про таку жахливу справу, то напевно не могла б уже підвестися… Але Мотря, по-перше, має зовсім іншу вдачу, ніж мама, а по-друге… має своїх безумних сімнадцять літ… Те владно наказує їй встати з землі, обтріпати сукенку від пороху, примкнути велику скриню і йти… униз.

На світі нічого не змінилося від того, що Мотря допустила в своє серце цю страшну таємницю. Як перше, цвірінькають горобці, химерною гондолою пливуть хмари по небу… дошкуляє сонце землі, а найважливіше, що там, за дверима, все ще пливе життя старим ладом, все ще таїться брехня, якій вона, Мотря, перед хвилиною сміливо здерла маску з очей. Бідна Оля, вона ще й досі вірить у байку, що їй наоповідала (навмисне слово з приростком «на») мама! Бідна мама, вона не знає, що Мотря вже зовсім інша, ніж та, що ще за півгодини куняла тут над шитвом.

Тепер усе, що стосується до мами, стає Мотрі аж до смішного байдуже.

Направду Мотрю тепер уже сміх розбирає, коли мама за вечерею починає вечірню літанію своїх бідкань. Щось сміється злорадно в Мотрі: «Але ж, пані добродійко, ми і без того знаємо, що з вас знаменита комедіантка! Пощо аж так висловлюватись? Облиште… бо трісну зі сміху…»

Але на Олю Мотря дивиться уважними, напруженими очима. Повинна знайти у ній свого спільника. Мусять обидві законспіруватись, діяти… і то чим скоріше. Але як підійти до Олі? По-перше, Оля – це найсумніше в цілій справі – ніколи не ставиться поважно до Мотрі. Це найгірше, як когось раз візьмуть за… за, коротко кажучи, нерозсудливу людину. По-друге, Оля… Як би це сказати? Мотря має на це коротке визначення: це щось зовсім інше від Мотрі…

Тому Мотря цілий вечір водить за нею напруженими очима і вичікує слушного моменту, щоб одверто поговорити з сестрою.

Та коли настає такий момент… тобто коли мама йде з Нероном на прохідку (мама вважала, що діти не завжди потребують побігати собі, але натомість пес щодня повинен мати цю приємність), в Мотрі не стає відваги. Оля має такий діловий, такий замислений погляд, що Мотря кілька разів розтулює уста і знову… проковтує слово.

Врешті… задихана від хвилювання, випалює найменше сподіваний набій:

– Олю, ти мусиш десь між своїми… десь… я не знаю де… роздобути для мене двадцять п’ять злотих.

Оля схоплюється здивовано:

– Двадцять п’ять злотих? Нащо тобі? (Як добре, що Мотря не виявила одразу плану перед Олею! Сам тон, яким вона запитала, каже, що вона ніколи-ніколи не в силі зрозуміти Мотриних задумів).

Мотря трохи опановує себе:

– Я не можу тобі сказати нащо. Але мені конче потрібно, і ти повинна мені десь дістати гроші… В цій справі не йдеться тільки про мене, але і про тебе…

Олині сірі очі набирають сторожкого виразу:

– Я тобі кажу, Мотре, що ти своїми вибриками, своїми фантазіями заженеш маму до могили! Я тобі це кажу…

Тоді з Мотрею стає щось незрозуміле і вона починає кричати.

– Це не вибрики!.. Ти не смієш мене вважати за якогось півголовка!.. Я мушу!!! Мушу… мати тих дурних двадцять п’ять злотих і мушу… на кілька днів виїхати звідсіль!!! Мушу!

Оля дивилася на Мотрю з розкритими устами, здеревіла з великого зачудування, а може, зо страху.

– Що тобі? – питає слабо. А Мотря добре чує, що Олин голос втратив свою звичайну врівноваженість. Так, тепер Мотря добре розуміє, що пошкодила своїм вибухом справі, але це каяття, як завжди, навідує її запізно.

– Нічого мені не є, – каже байдуже, – мушу тільки мати двадцять і п’ять злотих і мушу на два дні виїхати з дому.

– Виїхати?

Це вже не здивування, а білий жах. Виїхати, покинути дім, дві ночі і два дні прожити поза колом маминої опіки – ні, це неможливо. Це просто неможливо! Певно, є молоді дівчата, які користуються ще більшою свободою, – але в їх домі, в їх житті подібні речі виключені.

– Ти не можеш цього зробити, бо це забило б маму. Ти знаєш, як мама боїться за тебе…

Мотря вдоволена з такої догани. Добре! Ще не так будуть її боятися…

Те, що вона тепер каже, звучить не зухвало, а просто насмішкувато:

– Як ти боїшся, що це може маму забити, то поможи мені видумати якусь брехню… щоб мама повірила в неї… Поможи, як ти така добра… і… мудра!

Оля попеліє:

– Ти… хочеш маму обманювати? Вже до цього в тебе дійшло? Мало мама…

Не докінчує, але цього й не потрібно. Аж занадто відомо, хто маму так тяжко одурив у житті.

Мотря навіть не думає уступати:

– Я не хочу маму обманювати, я… я мушу. Сама бачиш, що мушу.

Тоді Оля («Божечку, яке вона має нецікаве, геометрично пропорційне лице!» – думає Мотря) хапає Мотрю за обидві руки так, що хоч-не-хоч має стояти проти неї усім своїм тілом:

– Я тебе не пущу, доки не скажеш мені, що ти затіваєш! Я не хочу, щоби мама через тебе терпіла…

Мотря посміхається. Робить рух, ніби сама кладе руки в окови. Тільки її очі грають непевно:

– Пусти мене, Олю, я… можу тобі і так сказати, бо ти і так не матимеш відваги піти з тим до мами. Хочеш знати?.. Я хочу до тата поїхати…

– До кого?!

– Як ти мене не розумієш… Я хочу тільки розвідатись про нього… адже… я з ним майже не знаюся.

І на цім урвалася ця несамовита балачка. Сестри не говорили більше про це. Кожна на свій лад знайшла втіху для себе. Оля переконана, що та мала не дістане ніде двадцять п’ять злотих і повинна буде через те підібрати фалди. Мотря дихає спокійніше, певна того, що Оля не матиме відваги з такою справою стати перед мамою.

А між тим час іде собі рівною, притаєною ходою. Оля ще не наважується тріумфувати, але на її обличчі вже віддзеркалюється внутрішня радість. Можливо, що Мотря не зможе дістати грошей. А можливо, – ох, якби так було! – що в неї пройшла вже ця божевільна думка. Чи вперше Мотря затіває фантастичні плани, а потім навіть думкою не хоче в той бік глипнути… Хто б то нашої Мотрі не знав!

«Чи Мотря змінилась? Чи люди з нечистою совістю дістають інший вираз обличчя?» – питає себе раз у раз Оля і за кожним разом знаходить заспокійливу відповідь. Мотря, як щодня, ходить до праці, виконуючи при тім послідовно всі ті дрібні функції, що звичайно супроводили її виходові з дому: щодня обнюхує пергаментний папір, потім запаковує в нього свій другий сніданок, але, звичайно перед виходом з хати, затримується по дорозі й оглядається позад себе, чи шви на панчосі стоять рівно.

Часом на роботі Мотря так віддається своїм мріям, що забуває зовсім, де знаходиться. Тоді хтось будить її високим криком. Здебільшого це керівниця майстерні – панна Стефа:

– Забейко, що з вами? Стебнуєте на правім боці!

Мотря сполохано опановує себе. Нахиляється поквапно над шитвом, а в голові плентаються одні й ті ж образи, ребуси. Що це двадцять п’ять злотих? П’ять срібних монет з жінкою з косами. Або – один двадцятизлотовий банкнот, а до того одна срібна п’ятка. Скільки тих заяложених банкнотів пересувалося через Мотрині руки навіть у цій майстерні (точніше, тільки в майстерні мала діло з грошима, бо в гімназії… ну, так там інакше трохи)… Бо, кінець кінцем, що то значить двадцять п’ять злотих?

– Забейко, я моделюю на клієнтці, пригляньтеся, це вам придасться!

Клієнтка – це жінка нотаря. Матеріал – цеглястий жоржет. Мотря має свої зауваження, з якими, річ очевидна, не вільно їй виїздити. Жоржет підходить на струнку постать. Тоді можна його драпувати і струнка постать виглядає наче оповита хмаринками. В уяві Мотрі вирисовується візія червоних хмарок… Ах, як це гарно було б, якби нотарева не мала брилуватої фігури.

– Тафта? – питає нотарева.

Мотря прикушує губи, щоб не порснути в лице клієнтці. З глузду з’їхала баба? Виглядала б у комбінації з тафти, як фестиновий блазень!

– Чи не вважають пані добродійка, що атлас буде відповідніший? – питається тактовно панна Стефа.

Розуміється, що нотарева відразу пристає на таку пропозицію. Виймає три срібні десятки і залишає їх на столі: може пані займуться цією справою? Вона після повороту з Карлсбада (Мотря має охоту бодай на нагнітку наступити їй за таку балаканину) ще навіть візити не зробила всім знайомим. Пані не розуміють? Само собою, що пані мусять усе розуміти, за це їм платиться.

– Може, ви, Забейко, збігаєте по той атлас? Має артистичний смак ота мала, – хвалить на свій лад Мотрю панна Стефа.

Мотря здригається, наче від електричного струму. Дослівно – так. Ні… ні… тільки не в цей момент їй чужі гроші в руки… Уф! Піт обляв її.

– Не хочете вийти до міста? – з підозрінням у голосі дивується панна Стефа.

– Якщо можливо, то прошу мене звільнити від цього, – викидає з себе Мотря і зарум’янюється вся.

Але коли пополудні панна Стефа виходить за атласом і атмосфера в майстерні рідшає (хоч кожна учениця має роботу, що її до того часу має зробити) так, що дівчата починають оповідати собі історії з минулої неділі (ті бідні створіння живуть тільки від суботи до суботи), – у Мотрі назріває нагло план. Так нагло, як витріскує цвіт одного тропічного кактуса. Надвечір Мотрі починає ніби боліти голова. Панна Стефа пригадує собі ранішню нехіть Мотрі до виходу в місто і вірить у цей трюк безсумнівно.

– Але у вас такий хороший вигляд, – каже зичливо.

Мотря знизує плечима: що це має спільного з рум'янцями на її лиці?

Потім Мотря стоїть перед емальованою табличкою із задертою головою, неначе песик, і – ні, не думає, бо це вже давно вирішено, отже, не надумується, а ворожить (всі артисти трохи забобонні): як надійде чоловік з бородою, тоді вона вступить. Хвилина, дві, три… сімнадцять – і надходить чоловік з бородою. Тоді Мотря, стуливши уста, із зухвало повернутою вбік головою ступає на перший поверх. Стіни коридора розмальовані у великі фіолетові лілеї. Мотрі стає холоднувато від цих фіолетових, начебто вже заражених процесом гниття, квітів. В приймальній пахне кожухами і йодоформом. Була операція. У кутку сидить якась заплакана селянка. Мотря сідає собі так, щоби шиба відчиненого вікна трохи прислонювала її.

Тепер Мотря хоче думати. Треба виходити з того, що доктор Пастух одинокий… Приятель? Знайомий? Товариш її батька? Ні, напевно щось більше, як знайомий, бо скільки-то разів мама в приступі жовтого розпачу вигукувала:

– Він умів собі добрати компанію… такий Пастух!

Який це «такий»? Мабуть, мама сама не вміла б відповісти на це питання. Раз, на одній художній виставці, коли снували поміж картинами цілою школою, до Мотрі приступив був якийсь високий, з вузеньким інтелігентним лицем пан:

– Забейківна? – спитав певно. – Котра, молодша чи старша?

– Молодша, – відповіла, збентежена.

– Значить, Оля? – посміхнувся незнайомий. Мотря усміхнулася й собі.

Тоді незнайомий відрекомендувався:

– Доктор Пастух, близький знайомий вашого батька. Ви дуже подібні до нього. Мені цікаво було б знати, як психічно ви подібні до нього. Ваш батько митець… закопав у собі талант великого артиста… Йому треба було дати сцену, а не адвокатуру… А ви? Не кортить вас туди?

Тоді Мотря стягнула була чоло й буркнула щось таке неприємне самим своїм тоном, що доктор Пастух відійшов від неї, не подавши руки зле вихованому підліткові. А тепер, після двох літ, вона сидить у приймальні цього самого знайомого її батька і тремтить, чи схочуть її вислухати? З кабінету лікаря виводять якогось забинтованого чоловіка… Селянка утирає сльози й іде йому назустріч. Лікар стоїть у дверях кабінету і якийсь час стежить за тим, як вони з приймальної викараскаються на сходи.

– Обережно! – нагадує ще і підбігає до дверей. По повороті помічає Мотрю. В першій хвилині не пізнає її. – Пані до мене? – не втішується ще одною пацієнткою. Мабуть, має тяжкий і напружений день. – Якщо справа не нагла, то я був би пані дуже вдячний, якби ласкаво завтра хотіли потрудитись… – і багатомовний жест рукою.

Мотря випростовується на весь зріст і каже тремтливим, хоч таким певним голосом:

– Справа нагла, пане докоре…

– О, Забейківна?..

Чи він здивувався, чи втішився? Мотрі хотілося б, щоб він втішився, але доктор Пастух був, очевидно, для цього надто втомлений.

– Я хотів би перш за все поставити вам, Олю, – пардон, Мотре, здається? – одне питання: ви до мене як до лікаря чи як до друга вашого батька?

Мотрі хочеться поцілувати руку докторові Пастухові за оце «друга батька».

– Як до друга батька, – відповідає, наголошуючи останнє слово.

– Дуже приємно! Прошу направо. Сідайте собі і переглядайте останній номер «Ілюстрованого світу», а мені дозвольте помити руки і переодягтись…

В кімнаті (в лікаря?) чути настояний дим від міцних сигар. Кімната вся у брунатних тонах. Мотря не може зорієнтуватися щодо її характеру. Тепер ті модерні меблі занадто універсальні: і тапчан, і бібліотека, і нічний столик – все те в одній особі. Потім те намагання наслідувати американців з тими стінними шафками, хоч місця тут досить. За стіною чути плюскіт води, а потім міцний (Мотря думає: яка акустика в лазниці! Певно, доктор Пастух не держить там ані лещат, ані відер з вугіллям, ані брудної білизни – що ж, по-лікарськи, гігієнічно) голос самого Пастуха:

– Василю, мене нема. Розумієте? Хіба наглий випадок… тоді – можна… А так… маю гості – не існую ні для кого… Покличте мені Анну, Василю!

Згодом входить і він сам. Запашний, причесаний, молодий, елегантний. Мотря дивиться на нього з напіврозтуленими устами: таж він ще такий, що навіть подобатись може… Навіть зовсім легко. От була б історія, якби її тато був такий самий… молодий та елегантний. Хай Господь заступить її перед таким молодим і запашним татом. Їй хочеться, щоб її рідний тато мав солідніший вигляд.

Потім відбувається все так, як у фільмі. Направду. Тільки у фільмі дозволяють такій малій, як каже панна Стефця, грати роль великої дами. Доктор Пастух подає їй руку і веде до їдальні, до накритого на дві особи стола. Правда, у фільмі в таких випадках з’їдають вибагливішу вечерю, але ця, що подала Анна, дуже добірна. Так, перш за все добірна, бо врешті – шинка, помідори і яйця – це не такий великий присмак, але як це подано! Шинка поскручувана налисникувато, а помідори й яйця у вигляді… мухоморів. Чай. З вином. З цитриною. З овочевим соком. До цього ж солоні пальчики з кмином. Ні, рішуче не можна сказати, щоб у цій вечері було що-небудь банальне… Було б дуже несправедливо для Анни й самого господаря, милого доктора Пастуха!

Бо доктор Пастух справді милий. Трохи ображає Мотрю те, що його «шампанський» гумор прийшов лише тоді, коли він заспокоїв домагання свого шлунка, але – коли всі чоловіки вже такі, то чому він мав би іншим бути?

– Тепер уже мусите сказати мені, Мотре, яке ви діло маєте до мене… Вже!!!

Смішно, коли добрі хочуть вдавати з себе строгих. Можна з’їсти доктора Пастуха за те «вже» з окликом.

– Ох, ні… я не можу вам сказати, пане докторе!

Вона ніби борониться перед ним й затуляється ґраткою з пальців. Доктор Пастух вдаряє легенько по Мотриних пальцях, і вони розчіплюються.

– Слухаю вас…

– Коли я справді не зможу вам тепер це сказати.

Доктор Пастух зводить високо брови вгору: що значить «тепер»? Мотря бентежиться: чи сказала щось недоречне? Хіба ні, бо оце доктор попав знову в вільний, попередній тон:

– Коли ви соромитесь, то я вам затулю очі.

Приємно холодні долоні Пастуха пахнуть туалетовим «Центросоюзом» і ще чимсь, що робить те, що їх хотілося б якнайдовше мати на своїм лиці. Ніколи Мотря не припускала, що в чоловіка можуть бути такі милі долоні. Можливо, що й доктор Пастух не припускав, що може бути приємно тримати такого підлітка за лице і не потребувати при тім думати: що, власне, тій малій бракує?

– Відважно, маленька!

– Ні!

Тоді доктор Пастух виймає з бічної кишені вічне перо.

– То напишіть, коли важко вимовити вам те, з чим ви прийшли до мене…

Мотря, вагаючись хвильку, пише з напівпритомними очима одне лаконічне речення: «Прошу позичити мені двадцять п’ять злотих».

Лівою рукою – від себе – передає докторові папірчик, а правою затуляє очі, щоб не бачити виразу його лиця, коли читатиме ту зухвалу записку. Скоріше, ніж слова, приводить Мотрю до рівноваги сміх Пастуха:

– Го-го! Тільки всього, маленька? Але ж це дрібничка, над якою розводитись не варто було… Що, загубила, мала, гроші клієнтки?

– Ні!

– Ні? А що?

– Я вам не можу сказати.

– Прошу вибачити за неделікатне запитання.

Доктор Пастух ледве стримує усміх, але Мотря якось не ображається цим. Маючи двадцять п’ять злотих у сумці, вона починає почувати себе зовсім певно:

– Чи маєте, пане докторе, розклад їзди?

– Слухайте, мала, що ви надумали? Та мій друг викличе мене на дуель, якщо вам що-небудь станеться, а він довідається, що я в ту халепу мочав пальці…

«Друг»? Завжди тато був тільки «він», а тепер знайшовся хтось, для кого він «друг». Це дуже, дуже мило з боку доктора Пастуха.

– Я нічого… я завтра прийду до вас… і попрошу вас дозволити Василеві занести листа до мами. О пів на одинадцяту від’їжджаю…

– Втікаєте з дому?

– Мг…

– То будемо вас з поліцією шукати…

– Ні! Я ж напишу мамі в листі, що їду до тата, до вашого товариша Антона Забейка.

Доктор Пастух дивиться широкими, спокійно зачудованими очима лікаря. Мотря з рукою на клямці, одною ногою вже на порозі. Чого дивиться так доктор Пастух? Що особливого доглянув у Мотринім рішенні?