Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 79 страниц)

– Я тебе, Дарочко, не випихаю, – високим і тихим голосом заговорив Семен, – а тільки відомо: дочки – чужа користь. А літа, хто ж їх відає, чи вийшли, чи вони не вийшли? Про те піп знає. От як піду по метрики Ярині, то й про тебе попа запитаю, – бігма, запитаю, – думаєш, ні? Ану ж тебе свататимуть-таки тепер, до Дмитра, то треба ж нам знати, що людям казати.

– Нема там чого знати, – обізвалась Мартоха, – бо я Дарки однаково тепера не дам.

– А то чому, стара?

– Чому! Ти ж би й сам подумав: Ярину віддамо, Улянка ще мала та й невдала, ну, та й хто ж мені робити поможе?

– А ми Йвана оженимо, от і невісточка буде! – ще веселіше перечився Семен.

– Вже то за невісткою наживешся! Що невістка, то не дочка. Та й куди, там ще Іванові женитися?

– Хто рано жениться, той не кається, – напосідався Семен; видко, вчорашні запоїни розохотили його до думки про весілля.

– Ет, дай спокій, старий! – розсердилася Мартоха, – аж не хочеться слухати! Та нехай би там хоч і сто невісток було, а я Дарки не дам, бо я без неї як без рук. Пошукай-но ще такої дівки!

Дарка спаленіла. Се вперше мати так виразно похвалила її. Ні, це, власне, не було хвалою, але це більше варто було, ніж звичайне величання матірок своїми дочками. Це мати вимовила вголос те, що Дарка й сама знала і тямила добре, тільки Дарка ніколи не думала, що вибаглива мати коли-небудь це скаже, та ще при всіх.

– Ну, чого розсілася? – звернулась до Дарки мати знов суворо. – Збирай зо стола та поможи Ярині рушники торочити. Батько плете без толку, а вона слухає, якби що доброго!

Дарка всміхнулася і почала збирати зо стола, переглянувшися з Яриною.

Перехрестившись, Семен вийшов з-за стола, постояв трохи, мов хотів ще про щось поговорити, але роздумав і пішов з хати. За хвилину вернувся знову.

– Ага, скажіть ви мені, чого це у дворі такий ярмарок? Все чужі пани їдуть? Таж сьогодні не свято?

– То паннині менини справляють, їй сьогодні шістнадцять літ вийшло, – сказала Дарка.

– Шістнадцять літ… тсс… диви ти!.. А котра з вас старша, чи ти, чи панна?

– Чи ж я знаю? Мамо, як ви-те кажете?

Мартоха трохи подумала, потім сказала.

– А так, що одних літ… день у день! Ще то до пані тую кушерку привозили, та вона й мені щось там радила, бо я таки ледве не сконала тоді за тобою. Так-таки воно є, що ви в один день обидві знайшлися, – і ти, і панна.

– Ей, то треба й нашій Дарці менини справити! – раптом гукнув Іван, що досі мовчки щось стругав. Він встав і пацнув Дарку з розмаху по плечах.

– Одчепися, холєро! – відгризнулась Дарка.

– Ну, ну, ще побийтеся! – спинила їх Ярина, а Пріська захихотіла.

Раптом у хату вбігла чорна, як жук, присадкувата дівчина, Яринина товаришка Мотруна. Вона з розгону підбігла до Ярини, вихопила в неї з рук недотороченого рушника і потягла її за рукав з-за столу.

– Братице, біжімо хутчій до двора!

– А то чого?

– Та чи ж ти не чуєш? О! – Мотруна зняла пальця вгору, і всі почали прислухатись: в покинуті розчиненими двері долітав відгук скрипок та решітки.

– Музики? Де ж то? На панськім току? Чого? – питали навперебій дівчата.

– Та то ж пан найняв челяді музики. Менини паннині, чи що… Там такий бал. То ввечері пани танцюватимуть – буде гинча музика, а тепер пан позволив на току челяді танцювати. Та ще, кажуть, старим та хлопцям по порції дадуть, а дівкам кісники роздаватимуть, чи що… Ой, біжімо, мої любойки, хутчій!..

Остатні слова Мотруна договорювала, вже біжучи вулицею до панського току, а за нею поспішала вся родина Білашів. Мартоха навіть і Гапку понесла з собою.

На панській оборі зібралось чимало людей, а коло самого току був правдивий тиск. Проте жвава Мотруна і дужа Мартоха протовпилися-таки наперед, а за ними вже й вся родина Мартошина, тільки Улянка лишилась позаду, бо якийсь парубок одсунув її ліктем, і вона вже не зважилась більше потикатись у натовп, а пішла в куток межи хлівом і стайнею, де малеча танцювала, дрібно кружляючи, мов ті маленькі блакитні й червонясті метелички, що в гарячу пору жнив низько в’ються понад стернею, прудко-прудко.

На току зостався вільним від натовпу вже тільки невеликий круг землі, і на ньому витинали «крутяха» пара молоденьких дівчат, побравшись попід руки, і тройко – хлопець з двома дівчатами, – хлопець посередині, а дівчата, кожна обіч нього, – і він обіймав обох їх за шиї, одну правицею, другу лівицею. Всі троє кружляли трохи важким кроком, не звертаючи ніякої уваги на пару, що не раз налітала на них з розгону. Дівчата були дуже поважні, а парубок здавався гордим від тої постави з піднятими на дівочі плечі руками, усміхався, як переможець, та підморгував товаришам. Музики сиділи високо на соломі; гуркіт решітки слався низом, немов розкочуючись по темних кутках, а дрібчасті перебої скрипки та басолі літали понад людьми і виривалися з клуні вкупі з промінням осіннього пообіднього сонця, що стріляло крізь стіну, де була вийнята одна дилина, і слалося через увесь тік аж до розчинених воріт широкою яскравою смугою, живою від мільйонів блискучих порошинок, що мінились, як дрібні золоті комашки. Світло черкалось об людські голови і яріло в передніх рядах людей на дівочих та молодичих білих, синіх, червоних, зелених та рябих убраннях, що красніли, як весняний цвіт; далі світло гасло в осінніх, темних кольорах чоловічих шапок та серм’яг і шпоринало в старечих брунатних каптанах, «барханках», та «набиванках», що глушили де-не-де ту веселу мішанину барв. Всі дівчата були зав’язані хустками так само, як молодиці, тільки Дарка та «дурна» Грипа були «простоволосі». Дарка любила так ходити, коли не «закручувалась» хусткою, «як малá», хоч мати сварила, а товаришки дорівнювали до «дурної Грипи». «Не гріх і так, – ще находжуся колись по-бабськи», – казала Дарка.

Пара дівчат, утомившись, покинула танцювати. Мотруна вхопила Ярину під руку і полетіла з нею в танець, сипнувши, навперебій музиці, веселою танцюристою піснею. На пісню обізвався парубок, що танцював з двома дівчатами, тепер уже не вряд, а крутячись по черзі то з одною, то з другою, пускаючи одну й хапаючи другу напереміну; раптом він, держачи одну дівчину, закинув вільну руку поза шию Дарці, але Дарка випручалась, відмовивши: «Я втрьох ненавиджу, загайно так!» Тоді хлопець пустив дівчину, потяг саму Дарку в танець і хутко-хутко закрутився з нею, держачи під руку. Вони не бачили обличчя одне одного, лівиця лівицю держала, правицею хлопець немов хотів піймати Дарку за стан, вона ж утікала від нього, все вколо, все вколо, а все не випускаючи його руки. Обоє співали навперейми, і пісня Дарчина немов утікала, глузуючи, від пісні парубка. Раптом пісні й погляди зустрілись – хлопець перейняв Дарку за другу руку й заглянув в очі; Дарка урвала пісню, вирвала лівицю і вихром закружляла в інший бік, з іншою піснею, і знов хлопець бачив тільки блискучу плетеницю русих кіс, що немов одбивались від нього тонкими розвіяними кісниками, черкаючи по лиці й примушуючи хлопця одхилятись назад, дарма, що лівиця простягалась вперед, немов шукаючи дівочого стану. Серед прудкого танцю Дарка була така сама поважна, як і другі дівчата, тільки не спускала очей в землю, а дивилась просто на людей. Коли краска вступила їй в обличчя, а волосся потемніло, змокрівши, Дарка, трохи задихавшись, але спокійно, сказала хлопцеві: «Ну, вже годі, пусти», – і він зараз же пустив її та й сам зійшов з круга.

Поки люди «йшли козака», поки поважно, по троє против одного, водили «чумака», Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в «вальці» та й знов відстала. Але раптом музики врізали «гречки»; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшися за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували «сам п’ю, сам гуляю»… але кінець тої приспівки губився в швидкому диханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні пчоли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня; тут музика запалювала гострим огнем невинні дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги своєю непереможною, дикою силою. «Сам п’ю!.. Сам п’ю!..» – бухало уривчасто, мов важкі гупання збунтованої крові в жилах.

– Музика, ша! – гукнув раптом голос Качковського, та так зично, що скрипка й басоля зараз замовкли, мов урвали струни, тільки решітка ще загурчала сама, але зараз і її вгамував хтось, сіпнувши решітника за полу.

Танцюристі пари не встигли одразу спинитись, а ще кілька раз окрутнулись, поглядаючи здивовано на музик.

– Ну, годі вам крутитися! – крикнув на їх Качковський. – За панські гроші готові до вечора скакати!.. Ви, мужики, баби й парубки, ступайте на пекарню, там вам сам пан дадуть по порції, а ви, дівки, ідіть до ґанку, перед покої, паннунця вам пам’яткового подарують.

Качковський вимовив се таким самим грубим, начальницьким голосом, яким звичайно давав розпорядок на роботі. І зараз же юрба поділилась на два гурти, – більший сунув до «чорної» пекарні, а менший подався через вулицю на «білий» двір.

У пекарні, на стільці, коло чисто застеленого столу сидів молодший пан (старий не схотів і дивитися на ту комедію, що видумав на радощах його син). За ним на лаві засіло скілька панів гостей і мовчки пересміхувались межи собою.

Качковський спинив юрбу в сінях і почав упускати людей, по одному, по два в пекарню.

Семен Білаш поткнувся було в першу пару, але Качковський визвірився на нього впівголоса:

– Куди лізеш? Чи то нема старших від тебе?

Семен засоромлений сховався в гурт, а якийсь парубок вголос пожартував:

– А відомо, дядьку, по старшині батька в лоб!

– Ш-ша! – зашипів, як гусак, Качковський.

Дехто з молоді приснув, затуляючись долонею.

– Випий, діду, за паннине здоров’я, се вже їй шістнадцять літ скінчилось, вона у мене панна на виданню, – казав тим часом, пан, частуючи старого діда Ляша, що стояв перед паном, спершись на ціпок і притиснувши долонею почеплену на ціпок шапку. Дідова правиця так тряслась, що він на силу Божу влучив нею чарку, та й то розхлюпав половину горілки, несучи до рота.

– А дай, Боже, дай, Боже, – прошепотів дідок, зовсім не дочувши, що саме пан сказав, – дай, Боже, здоров’я і панові, й пані, і паничеві, і… і… – решта слів десь загубилась у кущастій сивій бороді старого.

Ляш хотів поставити чарку на стіл, але рука тіпнулась, чарка впала додолу й розбилась на скалки. Інші діди охнули з остраху, якийсь пан з гостей не втерпів і вголос промовив: – І пощо таку старизну скликати? – Качковський зробив люту міну, але пан, надзвичайно ласкавий з радощів, сказав тільки: – То nic, to nic, to szczęście [71]71
  То нічого, то нічого, то щастя (польськ.).


[Закрыть]. Подайте другу чарку.

В тій заметні Мартоха, швиденько ткнувши Гапку на руки сусідці-кумі, промкнулася в двері повз Качковського, що проґавив її нечерговий вихід, вхопила з мисника малу скляночку з зеленого скла, звичайного мужицького «половинника» (Мартоха добре знала, де що стоїть у панській пекарні) і, приступивши до пана, подала йому того половинчика, обвинувши «для церемонії» краєчком фартуха.

– Ось-ось-о, прошу пана, порційка.

– Держи, бабо, – сказав пан і налив Мартосі горілки.

– Дай вам, Господи, і з роси, і з води, – приговорювала Мартоха, кланяючись раз по раз панові низько-низесенько, – щоби-сьте сих менин і на безрік діждали із паннунцею в щасті, в здоров’ї. І дай вам, Боже, із панійкою дочечку до року до вінця благословити…

– Спасибі, бабо, спасибі, дай, Боже! – перебив її втішно пан, думаючи, що «тост» уже скінчений.

Але Мартоха провадила далі:

– І дай вам, Мати Божа, зятейка багатого та й унучечків хороших, та й щоби паннунця в золоті ходили й на золоті їли, та й як золото ясне, щоб так було життя щасне! – Тут Мартоха почала хилити горілку маленькими-маленькими ковточками, кривлячись, теж «для церемонії», але не дуже; потім, лишивши трохи горілки на дні, підкинула бризками вгору, при тому вона не вимовила вголос, як то звичайно, бажання «вибрикувати» панні, тямлячи, що то було б якось незугарно, – кожний же й без слів тямить, против чого теє підкидання. Поставивши чарку на стіл, Мартоха втерлася, далі обережно, мов святощі, поцілувала пана в руку і тихим кроком подалась до дверей, спустивши очі і якось особливо підобгавши губи.

– Чи ба, запишалась, панська підлиза! – шепотіли молодиці. – Думає, підмастила, то вже панська ласка так і спливе на неї «і з роси, і з води»! Аякже!..

Пан обернувся до гостя, що найближче сидів, і промовив:

– А треба признати, що не раз у таких хлопських тостах трапляється якась наївна поезія, щось таке щире, дитяче… Poczciwy ludek [72]72
  Поштивий народець (польськ.).


[Закрыть], якби тільки ніхто його не баламутив…

Пан почастував ще кількох старих. Тії «промовили» далеко не з такою «поезією», як Мартоха, – заїкувались і мимрили. Пан прижмурившись подивився у сіни, – там бовваніло щось багато poczciwego ludku. Пан кивнув на Качковського.

– Слухай, коханку, ти вже тут сам їх дочастуй, бо я…

Пан, не договоривши, передав половинчика окономові і вийшов, а за ним і пани-гості. В сінях юрба, душачись до млості, дала панам широку дорогу.

Поки пан з гостями дійшов до білого двору, Мартоха була вже там, у зільнику, перед ґанком. Вона зараз же знайшла в дівочому гурті своїх дівчат і стала поза Даркою й Яриною, держачи на руках малу Гапку (вона встигла на бігу забрати її від сусідки); Улянка й Пріська притулились до неї сами. Поруч з Мартохою стояло ще кілька матірок, то поправляючи хустки на дочках, то перешіптуючись між собою.

– Там, кажуть, такі хороші застяжки даватимуть, геть-чисто шовкові, – казала висока чепурна Олександра Чугаїха до Уляни Гречучихи.

– Ей, де! – відшепнула та презирливо. – Покоївка казала: п’ять грошей локоть. Або то наші пани що доброго дадуть? От, як за напасть…

– Цитьте-но, кумо, генде вже пани йдуть! – перебила її Олександра.

З будинку на ґанок вийшла панна Юзя з панночами-гостями. Незважаючи на довгу сукню, вона здавалась дитиною при дорослих товаришках, – тоненький, нерозвинений стан, маленьке, бліде личко мало нагадували, що Юзя вже «панна на виданні». Всі панночки мали, або намагались мати, безжурний пташиний вираз, покручуючи головками та щебечучи; Юзя теж нагадувала пташку, але приборкану, з прихованою на дні погляду мрією вирватись кудись на волю або в ширшу клітку. За Юзею йшла покоївка з кошиком, повним стрічок, порізаних на рівні, не дуже довгі кінці. Після панночок з’явились паничі, але не пішли на самий рундук, а спинилися в дверях і почали поверх панянських голів і плечей роздивлятися на дівчат, хто в pince-nez, хто так, прижмурившись. Паничі переморгувались межи собою, але ніякої критики вголос не вимовляли, може, з уваги на панночок. Зате панночки ні на кого не вважали і щебетали, що спадало на думку.

– Чи то все дівчата, чи замужні? – питала одна варшав’янка і, не діждавшись відповіді, засміялась: – Ах, тут же й зовсім маленькі єсть, що ж то за mężatki [73]73
  Заміжні жінки (польськ.).


[Закрыть]? О чім я мислю? Але то, що вони всі в хустках, то я думала… Скажіть, чи то тільки в поезіях дівчата-селянки бувають заквітчані? Як то у Міцкевича про вінки – «z róż, lilii і tymianku»… [74]74
  «З троянд, лілей та тим’яну»… (польськ.).


[Закрыть]

– Не знаю, як де, – завважила одна сільська панночка, – але тут на Поліссі дуже шпетно одягаються.

– А правда, – докинула друга, убрана з великою претензією, – дивіться, навіть біле убрання на їх негарне.

– Чому? – озвалась несміло молоденька дочка посесора, – як чисте і добре викачане, то…

– Але ж прошу! – перебила «елегантка», – «чисте, викачане», що ж то поможе, як воно з грубого полотна?

– І таки страх нефоремно пошите, – знову умішалась варшав’янка, – не розумію, нащо вони роблять такі вузькі рукава і такі широкі, виложисті коміри, як хомути.

– То, прошу пані Ванди, маринарський стрій, – вкинув, сміючись, панич Бронек.

– Milcz, pan! [75]75
  Мовчіть, пане! (польськ.).


[Закрыть]– кинула йому через плече варшав’янка, стреливши очима. – Панове не розуміються на строях.

– Але на чім іншім, – докінчив Бронек, а варшав’янка загрозила йому пальцем.

– Як так, то панська здатність до обсервації даремно пропадає, – завважила, іронічно всміхаючись, чорнява струнка «граб’янка», – бо на Поліссі страшно ординарний тип у селян, навіть у молодих дівчат.

– Вплив клімату й оточення! – з удаваним педантизмом бовкнув Бронек.

– О, то мусить бути дуже неприємно мешкати в такому негарному краю! – сказала варшав’янка.

– А певне! Страх неприємно! – потвердило кілька панянських голосів.

– Але то, може, не скрізь по селах так, – защебетала варшав’янка, – я собі то цілком, цілком інакше уявляла, бо, як я бачила раз у театрі «Wesele na Mazowszu» – то зовсім що іншого, ніж тут, – і строї, і все, навіть не зле, зовсім не зле…

Тим часом дівчата стояли, збившись у гурток, і не знали, що почати. Панна Юзя теж була ні в сих ні в тих. Але покоївка перебила ту ніяковість.

– Чи паннунця кажуть їм по одній сюда підступати, чи нехай я їм роздам, а паннунця подивляться?

– Нехай прийдуть сюди по одній.

Покоївка поставила кошика на ґанку, на поруччі коло Юзі, а сама метнулась викликати дівчат.

– Ну, йдіть хутчій, котора там найстарша чи найменша, а то панна чекають. А баби чого поприходили? – зашепотіла вона до Дарки. – То ж тільки дівчатам даватимуть.

Мартоха почула те і вголос обізвалась.

– То ми, Марисю, тільки-но подивитися прийшли. А я ж і найменшу дівочку принесла, вона ж самейка не зайде, ще ніжки малейкі, – і Мартоха голосно поцілувала свою мизиночку.

– Ну, на таких дівочок ще кісники не поросли! – засміялася покоївка. – Нехай-но перше коси виростуть.

– А воно на шапочку почепить, – облесливим голосом провадила Мартоха, поправляючи на Гапці обшиту барвистими китицями перкальову шапочку. Але Марися вже її не слухала і знов почала кликати дівчат.

– Та йдіть котора! Іди ти, Ярино, ти засватана, тобі годиться перед вести.

Ярина почервоніла й сховалась за Мотруну.

– Ну, то ти, Мотруно! – і Марися сіпнула Мотруну за рукав.

– Ей, бігма, не піду, бігма, не піду, – забурмотіла кидаючи полохливо чорними очима на всі боки.

– Йди ти, Дарко!

Дарка подивилась на Марисю мовчки і не рушила з місця.

– Ото дурні дівки, не хтять іти! – звернулась до Юзі вже розгнівана Марися.

– Та, прошу паннунці, вони не сміють, – озвалась Мартоха, – бо то, відомо, зросло, як у лісі, та й що воно видало? Нехай паннунця будуть вибачні…

Говорячи те, вона крадькома підштовхувала Дарку, щоб та йшла, але Дарка стояла, як вмурована.

– То я вже сама їм роздам, – зважила Юзя і подалася з ґанку вниз по сходах, – Марисю, неси кошика за мною.

І вдвох з Марисею Юзя почала обходити дівчат, наділяючи кожну урізком стрічки. Стрічки були простенькі, з шовкової жички, такої, як на ярмарках по ятках продаються. Багатшим дівчатам ті стрічки були невдивовижу, але вбогі були раді, бо й таких не мали. Юзя, почавши скраю, спершу роздавала всім, і дорослим дівчатам, і малим дітям. Дорослі сами нахилялись і цілували панну в руку, декотрі ще примовляли: «Дзінькую паннунці», – а малих матірки або старші сестри наштовхували, наказуючи: «Поцілуй панну в руцю!» З дорослих тільки «дурна» Грипа не вклонилась і не поцілувала руки. Вона кинула синеньку стрічку додолу і сказала: «Не хочу! Дай красну!» Але «красної» Юзя не дала і пішла далі наділяти інших.

Вже десятків зо два барвистих голів нахилилось до Юзиної руки, але саме як Мартоха виставила свою Гапку через Мотрунине плече до панни, покоївка сказала:

– Прошу паннунці, нехай не дають тим малим, а то дівкам не стане, тут уже небагато зосталося. Мале однаково не розуміє.

І Гапка зосталася без стрічки.

Наділено Мотруну, Ярину, аж ось і Дарчина русява голова з непокритою короною кіс похилилась до білої ручки панни Юзі; запечені від смаги уста торкнули ту руку сухим поцілунком і промовили безвиразно, спокійно: «Дзінькую паннунці». Потім Дарка випросталась і подивилась просто поперед себе через паннину голову кудись удалину.

– А це ж моя Дарка ровесниця паннунці, – не втерпіла Мартоха, – їй же якраз сьогодні сімнайцятий рік пішов.

– Так? – з ласкавим усміхом промовила панна Юзя і чогось поглянула на біле, дуже зашуроване убрання Дарчине, але більш нічого не сказала і, скінчивши наділяння (декому таки не стало), вернулась до ясного гурту панночок.

1 мая 1905 р., Тифліс