Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 79 страниц)

Михайло Яцків
5 жовтня 1873 – 9 грудня 1961

На початку XX ст. Михайло Яцків – письменник-символіст, прихильник сецесії. Це про нього його побратим по гурту «Молода Муза» Петро Карманський говорив: «Типовий європеєць з нашого холопського загону. Ніжний, сентиментальний, товариський, дотепний, забобонний, містик, а для спорту бунтар, Люцифер». Символістські новели і оповідання Яцкова стали «психограмою» втомленого від життя чоловіка, який не хоче ходити «людськими дорогами», не може ні любити, ні ненавидіти, який залюблений у смерть і робить ідолом власну творчість, себто – типового героя декадентської епохи.

Артист Доріан – головний герой «Архітвору» чи «Дівчини на чорному коні» – нагадує нам про уайльдівського Доріана Грея, який став улюбленим образом для декадентів. Символістська новелістика Яцкова звернена до «вічної правди» і «невидного життя», протилежного земному. Саме в цю декадентську епоху артистизм стає шляхом до іншого світу, незрозумілого натовпу, вільного від суєти людей. Це світ поза межами людського чуття, гротескний, некрофілічний, ілюзорний.

У цьому світі неодмінно мусить бути провідник до «невидимого» світу. Це – бліда дівчина, Муза, смерть. Любов до смерті пронизує символістський світогляд Яцкова. Смерть прибрана, як це типово для сецесіоністів, декорована, вбрана в шати – білі лілії, іриси, ангельські шепотіння. Померла коханка забирає собі серце, щоб вивести артиста поза бідне земне життя, і стає його Музою. Такий символізм був би цілковито нарочитим, коли б не іронія, яка пронизує критику міщанської сучасності, здійснювану Яцковим. Обмежує він і сферу трансцендентного, куди поривається його артист. Загалом символістські оповідання і новели Яцкова фіксують вимирання людського і деградацію світу – це останній світ, де на смітнику сидить кретин і обгризає людські кості та «заходиться здушеним реготом».

Прикметною рисою символістської прози Яцкова є замилування античною класикою. Скульптурною античною фігурою стає для нього дівоче тіло, з каменю Доріан-артист виточує вівтар до нового храму, безрукий юний офіцер у пелерині нагадує камінного Гермеса Праксітеля. В оповіданні «Гермес Праксітеля» Яцків переносить протиставлення світу невидимого і видимого, духовного і міщанського, буденного на дві постаті – молодого офіцера і товстого панка, який вихваляє цивілізаторську функцію війни. Трагічне потрясіння виникає в юних панночок, котрі їдуть на бал, коли пелерина відхиляється і стає видно, що офіцер – без рук. Зрештою, безрука Афродіта – твір мистецтва. Безрукий молодий чоловік – людська трагедія. Так, то зводячи, то розводячи мистецтво і реальність, природне і штучне, Яцків намагався потрясати душами не байдужих до краси людей.

© Тамара Гундорова, літературознавець, член-кореспондент

Національної академії наук України (Київ)

Дівчина на чорнім коні

Сидорові Твердохлібові

І

Зжився з самотою.

Не раз приходили думки: коби опинитися в пустині і не видіти людей. Не нарікав на них, але бажав не видіти їх. Не міг любити, ні ненавидіти.

Як пізнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому і він усунувся від суєти. Чим же тепер виповнити скуку?

Вглублявся в вічній правді, знаходив в ній поезію і забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги і затемнювали світ.

– Забагато лишилося в мені серця і воно приковує до людських доріг, – мовляв тоді.

Так минав рік за роком.

Одного полудня лежав в робітні і розсівався в нудьзі.

Не знаходив нічого в минувшині, не знав будучності; весь вік, від малої дитини донині чув лиш себе самого на сім світі. Схрестив руки на голові і думав.

– Родичі не бажали собі мене, боялися мого приходу на світ, люди обійшлися без мене, що ж робити з собою?

Розпука точила його, точила, як повільна язва, аж тут з далекої країни прилетіло таємне диво. Підоймив голову, глянув на вікно, надслухував і побілів. Отеє вимерло ціле місто, а над ним золоте і червоне світло. Встав і тихим кроком пішов до вікна, 3 великої вулиці вимела смерть все життя, в однім вікні стояв труп і дивився з-поза портьєри скляними очима вдолину. Згоді, поволі з кінця вулиці летів студений страх і мертвив тишину, а за ним дудонів тупіт кінських копит. З-за кривулі долітав тупіт кінських копит, показалася дівчина на чорнім коні, їхала поволі ближче й ближче. Даріан дивився з вікна, вона навернула в його браму, він поволікся і впав на софу.

Повільний стук на сходах, двері отворилися, в робітню ввійшла бліда дівоча постать і сіла коло нього.

– Як вам живеться?

Здвигнув плечима і мовчав.

Вийшли до парку.

Ішла поволі, похилена і вдивлена в землю.

– Ви зачували, може, – шептала вона, – що мої хвилі недовгі.

– Так, чув… але не знаю, в чім смерть, а в чім життя, ви прецінь не можете вмерти.

Всміхнулася гірко і махнула рукою.

Сіли в ліску, бо вона дуже змучилася. Напав її кашель, отирала очі і набирала духу. Він вдивлявся в промені на зів’ялім листю, вони блискотіли, мінилися і погасали.

– Я прийшла – простіть, що промовлю до вас по-давньому – я прийшла просити вас о найбільшу річ, яка лиш коли могла бути в моїм життю.

Глянув на її смуток і ледве міг вимовити:

– Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу віддам – кажи, ти знаєш мене.

Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всією силою ввійти ще раз в його душу.

Спитала крізь задуму:

– Ти все ще смутний? Чому ти вічно смутний? Чому ти такий смутний, що твій смуток по нашій смерті сім поколінь укриє собою?

Мовчав.

– Ти дуже нещасливий! Нині пізнаю тебе так, як ще ніхто на світі, і виджу, як скривдила тебе і запропастила твою і свою душу!

Припадала до його ніг, та він не допускав.

– Коби я могла дати тобі хоч крихітку розради…

– Скажи, про що мала просити мене?

Збирала останки сили й духу.

– Хочу, аби ти останній з цілого світу, одинокий живий з сього мертвого світу, попрощав мене.

Пригорнув її до себе, вона відтручувала його з хорою розпукою.

– Не схиляйся до мене – в мені смерть.

Лепетав живо, як дитина:

– Не боюся нічого, мені все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найясніша музо, дай мені раду, як урятувати себе – я знищу…

– Я не годна опертися твоїй волі – мені легше при твоїх грудях, буду вічно з тобою, лиш не забудь попрощатися зі мною…

Зімліла в його обіймах.

– Клянуся на всі сили – відвідаю тебе і попрощаюся з гобою.

Підвів її і помагав сісти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гірким усміхом:

– Ти вже, бачу, лисий…

– Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу віднайти, в чім життя, а в чім смерть…

Глухо гомонів тупіт серед мертвої вулиці, дівчина пропадала в сумерку, Даріан стояв, усміхався і повторяв останні слова.

II

Лежала на веранді у відкритій домовині, біліла, як лілея на чорнім коврі. Гірлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в куті блимало світло на триніжку, вечір думав довкола на світі.

Даріан притулив уста до її личка легенько, аби не збудити.

Листя шелестіло в парку, її личко оживало, він учув легесенький шепіт, як в своїй душі.

«Я не вмерла, але не маю сили підвестися, ні втворити очей. Не рухай мене, не буди смерті, мені так добре. Чую тебе при собі, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кілька хвиль твоя сила удержить мене». Ти вітхнув в мене любов першим поцілунком – тямиш, тоді давно? – тепер замкни останнім».

Цілував її й шептав:

– Бідна моя…

В його шепіт впліталося сердечне леління, як дрижання ангельскої струни, коли подих вечірнього світу гладить її.

«Прости, прости мені все, я негідна, зломила твоє щастя…»

– Ой, бідна моя…

«Ти прийшов до мене в гості, а я не маю чим приймити тебе, – от, диви, яке моє господарство…»

– Ой, бідна ти, бідна моя.

«Ти дав мені серце, я беру його на той світ, а тобі не маю що лишити. Лишаю тобі у заповіті чари творчості, і се вистане на твоє самотнє смутне життя на сій землі.

І змиється погань мого життя – я стану знов твоїм чистим ангелом, провідною музою.

Будеш оглядати вічну правду, невиданий світ, пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твоє я забрала…

А земне життя – гей, гей, яке воно бідне як теє листя, що шепоче тепер у сконі молитву вічної суєти».

Втворила очі, по хвилі ледве промовила:

– Мій кінь…

Даріан біг наперед.

П 'яний жовнір волік шаблю, як птах зламане крило, на розі вулиці жебрав старий інвалід, а коли ніхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив їх в болото і поштигулькав [88]88
  Штигулькати – шкутильгати.


[Закрыть], гупаючи з усеї сили закованою кулею в грудь землі. Дві постаті жерлися в тіні й одна одну стягнула в пітьму. Жіночий зойк стріляв ножами в темряві.

– Де мій чоловік!? Віддайте мені чоловіка!

На смітнику сиділа кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кістки і заходилася здушеним реготом.

Настала пора, що криється поза людською увагою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Даріан біг наперед.

За ним сипалися іскри.

Вперше надруковано 1909р.

Гермес Праксітеля

Поїзд зупинився в полі і стояв довго. У вагоні першого класу було веселе товариство жінок, які їхали на бал. В середньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, навпроти нього – цивільний грубий панок. Увагу жіночого товариства захопив офіцер.

Шепотом і виразами очей робили вони собі замітки про незвичайного молодця. Його відкрита голова була всіяна короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясність обличчя і темно-сині очі. Він встав, сперся коло вікна і дивився в далечінь.

Три красуні не зводили з нього очей. Крайня з правого боку з золотавим волоссям і фіалковими очима, учителька мистецтва, рухала рожевими пальчиками і жваво ловила профіль юнака в альбом для малювання. Середня, з довгастим чоловічим виразом, барашкувала ніжкою, закиненою на коліно, і дивилась перед себе з посмішкою насолоди. Третя взяла її під руку, мружила чорні очі і шепотіла з гарячим віддихом воркуючої голубки:

– Сором’язливість білої рожі в лиці офіцера палає до цілунку.

Середня замітила:

– Якийсь невблаганний смуток впився в його душу. Золотоволоса білявка зітхнула і додала:

– Шия з головою творить одну лінію. Впасти в його обійми – можна вмерти. Гермес Праксітеля.

Товаришки потакнули.

Грубий панок був схожий на бочку. Він почав розмову про природність контрастів, про війни за всіх часів і в усіх народів.

На доказ своїх слів панок сказав, що, хоч на далеких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають землю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядком.

Голос панка гудів рішучою самовпевненістю, як барабан. Офіцер дивився на нього спідлоба, в його очах заграв глумливий усміх, на лиці з’явились плями.

– Війна – це проклята підлота і ганьба людства, – процідив юнак.

Панок витріщив очі.

– Як це?! Так говорить офіцер про святу справу, яка спасає вітчизну від ворога? Це ж бунт проти національної етики і богохульство супроти суспільної моралі!

Офіцер відповів:

Вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком. Що мені до національної етики, коли в ній нема справедливості, що мені до суспільності, яка грабує мене, вимагає життя. Чому я маю ненавидіти кожний інший народ? Одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів. Хіба ви не знаєте, що нуждарі моляться Богу, а він свою манну посилає ситим світу цього. А справжні наші боги зараз бродять в болоті.

Панок посатанів.

– Війна – це традиція історії людства, вона прийнята усім цивілізованим світом.

Юнак відповів:

– Видно, що та історія нічому його не навчила і що людству ще далеко до справжньої культури, коли немає іншого виходу.

Панок розкричався:

– Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як ви не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і символом держави, тільки махнули згірдно головою, аж та шапка полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте ваші документи!

Офіцер встав, за ним – його слуга. Слуга підійшов до офіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймати з кишені на грудях документи. Пусті рукави хиталися по боках – офіцер був без обох рук.

Жах ударив по присутніх. З кута долетів тихий зойк і плач. В повітрі замигали парасольки, десятки жіночих рук піднялися вгору, і на кавуновий лоб товстого панка градом посипалися удари.

Вперше надруковано 1952 р.

Михайло Могилянський
22 листопада 1873 – 22 березня 1942

Фото надане Національним музеєм літератури України

Послуговуючись назвою оповідання геніального колумбійця, можна сказати, що смерть у новелі «Стріл» відома всім заздалегідь. Цей нерв смерті тремтить уже з перших речень, зі стлумлених думок-очікувань-переживань закоханого молодика, який вийшов з вагона «як місячник з отвертими очима (мав усе ж рацію М. Коцюбинський: «Треба б трохи почистити мову») нічого не бачив і не чув навкруги: переходячи через рейки, ледве не опинився під локомотивом поїзда, що рушав далі…» Невласне пряма мова (на той час новий в літературі художній засіб), яскраві чуттєві ретроспекції, відверто сформульований молодиком для себе намір «розрубати Гордіїв вузол» ведуть неухильно до фатального розв’язання проблеми банального – але й вічного! – «трикутника». І несподівана, бо неочікувана, присутність третього, нервова забава з пістолетом стрімко наближає смерть, про яку відомо заздалегідь, лиш невідомо доки сталася, чию, як і невідомо, чого більше зосталося героєві: «ненаситимого шаленства кохання… чи такої ж ненависті…»

Ця нервовість хвороблива, перечулена, як здебільшого перейнята нею українська новела «переходового» періоду, що для неї матеріалом уперше стало не село, а думки і почування інтелігента. Це притаманно навіть таким шедеврам, як «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської чи «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського. Зате ця проза виробила нові форми, нове письмо, тяжіла до психологізму, опановувала внутрішній монолог. Тут уже не до помочі була народна мовна (і мовлена) стихія, виникла потреба нової фрази, нової лексики. У формуванні цієї прози (а власне новелістики) є доля праці й призабутого письменника, перекладача, критика Михайла Могилянського.

Цей роботящий чернігівець (народився 1873 р., після закінчення гімназії та юридичного факультету Петербурзького університету працював чиновником, потім в Українській Академії наук), мабуть, вчасно зрозумів, яка доля готується при будові «світлового майбутнього» авторам творів з назвами на кшталт «З темних глибин життя». У середині 30-х Михайло Могилянський покидає Київ і враз залишає будь-яку літературну роботу. Померти йому судилося в 1942 р. у далекому Красноярському краю. Понад сорок років по тому психологічними новелами М. Могилянського зацікавилися молоді українські кінематографісти, за їх мотивами створений короткометражний художній фільм. Думаю, не останній – новели Михайла Могилянського кінематографічні. Письменник, що сам себе викреслив з літературного процесу, повертається в літературу.

© Василь Портяк, письменник (Київ)

З темних джерел життя

Поїзд зупинився на великій станції, де він мусив стояти півгодини, дожидаючи стрічного поїзда, що йшов на північ. З купе першого класу вийшов молодий, гарний з лиця чоловік, літ, мабуть, під тридцять. Од усієї його фігури віяло почуттям здоров’я, бадьорості, енергії, молодої сили. Здавалося, він, як тонкий гурман, смакує радість сього почуття, коли почав швидко ходити біля вагонів, прислухаючись, як замерзлий сніг приємно хрустить під ногами. Сталевий погляд спокійних сірих очей свідчив про духову сміливість і міць, у зв’язку, мабуть, з немалою краплиною упертості, а разом з тим і про значну в такі літа внутрішню байдужість, в якої давала про себе знати отрута утіх легкими перемогами та усолодами, що випадають на долю людини, про котру кажуть, що вона в сорочці на світ божий народилася. Ледве минуло два роки, як Аргулин – так було його прізвище – став присяжним повіреним, а вже його ім’я зажило чималої слави. В часи сенсаційних процесів воно не сходило з рядків газет та часописів, і навіть про ординарні діла, в яких він виступав оборонцем, подавалися докладні відомості. Коди ж він виїздив обороняти кудись на провінцію, спеціальні кореспонденти безпремінно посилали до своїх редакцій телеграми. Він і зараз їхав обороняти в процесі, що дуже цікавив суспільство. Завтра ж увечері – він добре те знав – у всі боки телеграф рознесе ті слова, що він скаже. І думка про се була приємна; як не звик до утіх легкими перемогами, а приємність підбадьорювала, підіймала енергію, і в голові якось самі складались ті гострі, завзяті, сміливі слова та фрази, що кине він завтра оборонцям змертвілого status quo [89]89
  Наявне становище (лат.).


[Закрыть], від якого давно вже одлетів живий творчий дух… Аргулин подивився на годинник – було пів на третю… Завтра в сей самий час він буде в залі суду на своїм місці оборонця, може, в сей самий час він підведе свій сталевий голос в оборону святого права волі сумління та думки… І зачаївши дихання, будуть слухати його сміливу промову десятки, мабуть, сотні слухачів, сотні очей з ентузіазмом будуть прикуті до нього, а післязавтра усі читачі газет вже будуть читати те, що зараз тільки в його голові і що він завтра скаже… В сю мить здалека розлігся протяжний свист локомотива, а через хвилину, здержуючи хід, підійшов і став на станції стрічний поїзд. Післязавтра, в сю саму годину, він буде знов на сій самій станції, вже після того, як все, про що він допіру думав з таким завзяттям, буде сказано і по дроту рознесено у всі боки, прочитано тисячами читачів. І як тільки він яскраво уявив собі пів на третю завтра та пів на третю післязавтра, як усе, що за сей час повинно було одбутись, почало втрачати свої фарби, свою принадність, свою силу, яка ще так недавно підіймала настрій, будила енергію. Замість животворящого духу вільної активності серце сповнилося якоюсь холодною механічністю годинникової стрілки, що робить свою путь без думки, без почуття, тільки б не забули завести мертвий механізм… Аргулину здалося, що і він такий же мертвий, що як годинникова стрілка він ходить, бо хтось невідомий завів механізм, що керує ним. Контраст сього почуття з недавнім смакуванням радості своєї молодої сили, бадьорості, здоров’я був такий несподіваний та різкий, що Аргулин навіть застогнав, і риси глибокого, пекучого страждання без сліду стерли з лиця недавню спокійну рівновагу та задоволення собою. Як жива встала перед ним давня вже пригода, коли він так боляче пережив подібний настрій, що убиває радість життя, навіть саме життя. Тяжко занедужала тоді його молода, гарна, як квітка, наречена, яку він кохав з усім палом, з усією чистотою і поезією першого кохання. Не тільки кохав – він молився їй. Несподівано перед нею одкрилась могила. Доктори сказали йому, що надії на те, щоб лишилася жити, майже нема ніякої. І в його душі змовкла навіть боротьба надії з одчаєм, все змовкло. Він спитав тільки, скільки часу найбільше може ще вона жити. Ну, се залежить багато від чого, більш усього від того, скільки видержить серце, – почув він одповідь, – проте тижнів за три скінчиться, навіть, коли вірити в чудо, тижнів через три мине всяка небезпека, ну та се б дійсно було чудо… Три тижні – три тижні, він почав тоді думати про місяць. Викинув з нього весь зміст, усі хвилини, години, дні і ночі, тижні, взяв кінцевий пункт і почав тільки на нього дивитися. Через місяць вона буде або в землі, або зовсім здорова і все, що було, почне вже забуватись… І раптом тяжке горе стратило над ним свою силу, і смерть, і життя здалися чимсь таким малим, про що не варто турбуватися. Він скинув завісу з таємничості того, що ховає життя одного місяця, він хотів рахуватися тільки з його кінцевим результатом, а чомусь втратив усякий інтерес до сього результату, який би він не був… Одбулось чудо – через місяць наречена Аргулина була зовсім здорова. Але в його серці без останку вмерло кохання. Не лишилося нічого, ані сліду малого. Вони розійшлися. Він був тоді ще зовсім молодий. Молодощі і здорове тіло одержали перемогу над недужим духом: він ішов тоді назустріч легким перемогам, що кружляли голову, і утіха тими перемогами непомітно, без сліду, стерла ті почування, перед лицем яких втрачало всяку ціну життя, вмирало найменше бажання жити…

Коли Аргулин подумав про завтра та післязавтра, викинув з них весь зміст, усі фарби, зазирнувши тільки на кінцеві їх пункти, чомусь в глибині душі його піднялося те знайоме почування, сповнююче серце і мозок якоюсь пусткою, німою і холодною. Пригоду з нареченою він пережив ще раз яскраво і боляче. Його поїзд рушив далі, і в тісному купе Аргулин мітусився, мов ранений звір, шукаючи рятунку. Але рятунку не було. Холодна думка наливала мозок і серце смертельною отрутою, надаючи колишньому недужому почуванню більше виразу, від якого зовсім злиняли усі фарби життя, ставлячи на сей раз питання вже не про таємність одного місяця, а про таємність та вартість усього життя. Знов-таки, викинувши з нього усі фарби, весь зміст, усі хвилини, що складають години, години, які складають дні і ночі, дні і ночі, тижні і місяці, з яких складаються довгі роки, Аргулин дивився на кінцевий зовнішній результат. А результат сей жива уява розмальовувала йому в яскравих барвах, страшних і гидких. Він бачив себе мертвим, в труні, потім в землі, і нічим не міг він увільнитися від страшних і гидких малюнків яскравої уяви. Увільнитися від механічної долі годинникової стрілки протягом двох чи трьох днів він ще міг. Наприклад, замість того, щоб і завтра стояти на суді оборонцем в сенсаційнім процесі, а післязавтра їхати додому, де жде безліч діла, ждуть клієнти, жде утіха легкими перемогами, він може і тут одержати над механікою легку перемогу. Він кине діло, не поїде на оборону, поїде, куди здумається, віддасть себе буйній радості, утіхам молодого міцного тіла. Він може одурити механіку, може завтра в пів на третю не стояти на суді на місці оборонця, може післязавтра в пів на третю не бути, на станції N, повертаючи додому. Він так і зробить! Але… але чи ж тим він переможе кінцевий результат, який малює йому уява з такою огидливістю? Час – визначений, його ховає таємнича завіса з якихсь-то хвилин, годин, днів, місяців, років, але ся завіса прорветься, і він прийде, невідворотний, неминучий час… Аргулин впав навколішки і спробував молитись… Уста шепотіли напівзабуті слова дитячих молитов, та серце лишалось холодним, а з глибини мозку посміхався над тим якийсь злий голос – і те не поможе, і те не захистить…

Аргулин мітусився по тісному купе, як ранений звір, шукаючи рятунку. Але рятунку не було. По коридору пройшов кондуктор і чув з купе тихий стогін непереборної муки. Він прочинив двері в купе, щоб побачити, чи не занедужав добродій пасажир і чи не треба йому чого. Аргулин подивився на кондуктора божевільним поглядом і навіть не зрозумів, чого тому треба. А коли через півгодини кондуктор хотів на якійсь станції посадити в купе другого пасажира, Аргулина знайдено мертвим з простреленою головою… В тих самих числах газет, в яких запевне повинна була з’явитись звістка про сенсаційний процес з участю Аргулина як оборонця, з’явилася коротенька звістка про його таємничу, нерозгадану смерть.

1916 р.