Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 63 (всего у книги 79 страниц)

Деревій

Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості – сорочка на його плечах розіп’ята, мовби кроляча шкурка на граблиці, – лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою, – це кілометрів за шість од села. Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити не лише примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав, без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться. Воно в нього все записане довгими зимовими вечорами на аркушику паперу з шкільного зошита – гарненько, в стовпчик, старанно наслиненим хімічним олівцем – і пронумероване:

«1. Сітки рибальської не п’ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів повужчав, то вистачить.

2. Лопатку саперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та ручна, бо складається.

3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений був, а клепаний.

4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавочні або м’які, або сухі, ламаються. Торік два поламав.

5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз, слабкий, не продирає.

Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.

6. Еге ж, а про деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так».

До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарював з батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно що морений дуб, що деревій – як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває…»

На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коли вепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику ось уже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли в сторожі. Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десь неподалік – почує і скаже: «Отам вуж не спить». А на очі слабкує. І дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, а зорі бачу, хоч які дрібні!»

Далекозорий він.

Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виносить його у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже до жінки:

– Ну, то я пішов, значить…

– Ти ж уночі там, гляди, без ружжя не виходь, – наказує вона, запинаючи хустку, бо має провести його до порома й переправити, щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, що дорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти.

І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона з біленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав’язано. Данило в куфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неї халяви якраз по нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають, бо тонконогий – як швидко йде чи біжить, то крила старого суконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, аж присвистують…

Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька – під ноги. Трапиться де калюжа або ровець, обводить його за руку, як поводир, примовляючи:

– Сюди, сюди… О!

А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:

– Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.

– Еге ж, так я побачу… – каже Полька, бо знає, що справді не побачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.

Потім луки кінчаються, і вони прошкують лісовою стежиною. Ліс низовий, набряклий душною вологою та п’янким духом розбухлої брості. Й обоє вони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: «Оце б тільки жити та жити, а бач – старість…» – і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.

На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б, але ж який з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкою ліщиною (рибалки тут щоосені вудлища собі ріжуть) прозоро-зелені шпичаки конвалій, кропива з-під торішнього листя пнеться, молоденька, ще не жалка, якраз на борщ, сям і там стримлять замшілі пні, що пахнуть, як їх вивернути, старими грибами й трошечки йодом.

Ідуть, а довкола жовті квіти аж киплять. То жаб’яче мило. Ранньої весни, коли ще не цвітуть конвалії, півники й тендітні сокирки, школярики носять до школи ті жовті, соковиті, аж рипучі квіти, бо й вони веселі, дарма що не пахнуть, лише водою віддають, сирою землею та молодим жабуринням.

От і зараз школярі сунуть ватагою назустріч Данилові та Польці, щойно з порома, видно. Гелготять, шльопають по калюжах, розбризкуючи з них сонце, а в руках у кожного жовті пучечки – жаб’яче мило…

– Добрий день, дядьку й тітко! – поступаються стежкою.

– А здрастуйте, здрастуйте! До школи?

– Угу…

– Ич, парубота… – всміхається до найменших хлопчаків Данило.

Вони йому теж усміхаються:

– Ми не парубота.

– Он як! Ну, тоді… мужики!

– Ха-ха, хи-хи… Таке скажуть!

– Пором з того боку?

– Атож.

– Ич, зайці…

І розходяться. Школярики біжка луками, Данило та Полька – неквапом, намацуючи чобітьми твердину. Аж назустріч їм ще двоє школярів, років по шістнадцять, а може, й по сімнадцять. За руки взялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього – ці вже бояться жовтого. Забачивши старших, пустилися, пішли порізно, нахиливши низенько голови, очі ховають…

– Добридень, – тихенько мовили, а поминувши старих, озирнулись, і знову за руки взялися… Полька всміхається собі тихо, під ноги, молодіє видом. Потім:

– Колись, може, згадуєш, як ми отакої пори гуртом у ладка на луках грали? Ти тоді на вулицю вчащав, а мене увечері ще і за двір тато не пускали…

– Це отам, на Кулининій пущі?

– Авжеж. То я тебе тоді догнала, оддала ладку…

– Того ж і оддала, що я не хотів тікати…

– Та може… А додому прийшла, цілий вечір ту долоню, котрою тебе торкнулася, до серця тулила. Господи, дурні ми тоді були…

– Не дурні, а молоді, – якомога поважніше вимовляє ці слова Данило і бровами щось таке робить: то в вгору їх підкине, то на очі напустить, а вони йому тремтять – усміхається. Тоді зітхає. – Було, було, та вже не буде…

І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде.

Попереду чути стукіт сокири, аж виляски над водою. То поромщик підлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось, щоб перехопитися на інший берег.

Забачивши Данила й Польку, він шапкує до них уклінно, бо довго не бачилися – цілу зиму.

– Живі-здорові?

– Та слава Богу!

– Що там у вас, у Вищій?

– Весна…

– А новенького?

Та й розгомоняться на часину, хоч те новеньке відоме всім трьом. А вже коли сонечко вимахне з-за дерев і настил на поромі закурить сріблястим відпаром, просихаючи, вирушають на той бік. За дротянку, що перекинута з берега на берег і провисла серединою аж у воду, беруться двоє, поромщик і Полька, а Данило сідає на мішок і дивиться по річці в далечінь. До дротянки його не підпускають, щоб не оступився, бува, та у воду не впав або руку в шківець не встромив, бо такий щирий у роботі, що аж похапливий.

І пливуть: скрип-скрип, тьох-тьох, – виспівує дротянка, а вода поза поромом так і шелестить: прудка весною течія, води багато.

Приставши до берега, Данило й Полька виходять на галявину, стоять якийсь час мовчки, поглядають у той бік, куди Данилові йти, потім Полька йому:

– Ну ти ж глядися там…

А він:

– Дивися ж там за хазяйством… – Це так, за звичкою, бо хазяйства, вважай, немає, кури, та квочка підсипана, та троє гусей осталося з зими на розплід.

Далі Данило йде сам, а Полька з поромом поволі одпливає на той бік не оглядаючись. Він теж ні разу не озирнеться, тільки наслухає, як дротянка над водою витьохкує, підкидає зручніше лантушок на плечі й дибає петлястою стежкою, вже не обминаючи калюж.

***

На розсаднику ані душі, навіть слідів людських немає – неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шнур кленочки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках – ось-ось вони луснуть. Край плантації під старою побитою громом вербою тулиться хата, вірніше, не хата, а курінь о чотирьох стінах. Це і сторожка, і насінниця, і затишок для добрих людей в негоду. Торік біленька, вимазана Полькою хата зчорніла за зиму, скло у вікнах взялося жовто-червоними розводами та кружечками, райдугою проти сонця виграє.

Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить… І хоч на нього чекало багато роботи: треба було винести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щоб просихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щоб всяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попід стелею деревій, щоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці, де примістка, – а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома довгої, незвичної після зими ходи.

Нарешті підвівся, вломив дрівець на всохлому кущі черемхи й розіклав багаттячко. Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. А перегодом на горі, що голо височіла за лісом, пролунало, як над порожнечею:

– А-га-га-га…

«О, вже сошеняни пасіку привезли, – подумав Данило. – Знов на те місце, що й торік. Ну, воно й правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні та груші, а ще ж і терну, черемхи скільки…»

– То ти, Даниле?.. – лунко запитали з гори.

«Авжеж, не хто», – відповів у думці Коряк, міркуючи, що горланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь треба буде переконатися, він це чи не він, то прийдуть.

Ходив до нього завжди старший сошенянський пасічник дід Прокіпко – не про щось там дрібне погомоніти, а про життя.

Він і розмову так починав: «Давай лишень, Даниле, про життя поміркуємо… Які дива за зиму чував або видав?»

Коряк любив такий зачин, однак першим балачки не заводив, зважаючи на те, що Прокіпко старший за нього на цілих п’ятнадцять років, а отже, й мудріший на цілий ківш.

«Н-да… – починав пасічник, закручуючи цигарку з Данилового кріпчаку. – Життя наше, як теє колесо: котиться з гори на гору, тоді цоп – упало…»

І починалася балачка.

«Ну, як сю зиму сторожувалося?» – цікавиться Прокіпко, вмощуючись під вербою так, щоб стовбур у спину не муляв.

«Ет, не питайте», – одказував Данило й заходжувався розважливо, з довгими значущими паузами оповідати, яка на нього оце недавно, вже напровесні, незгода трапилася.

«Сиджу якось уночі під коморою, курю, наслухаю, що де робиться. В конторі саме якась нарада закрилася, люди розходяться. Бачу, і до мене хтось чимчикує. Підійшло, чую, постояло, похекало. Думав обізватися, спитати хто, а тоді така гадка: як треба чогось од мене, само скаже, не треба – піде…»

При словах «постояло, похекало» Прокіпко нашорошувався, зводив на співбесідника очі, що з ним траплялося дуже рідко, очікуючи на щось незвичайне, якесь диво, а Данило, помовчавши, вів далі:

«Одсторожував я, пішов додому, сів снідати… Коли це рип – посильний. Так і так, товариш голова викликають. Приходжу. Тільки на поріг, а він: «То ви, Даниле Кіндратовичу, може, скажете голові в очі, откровенно, що не уважаєте його, що він для вас не авторитет?»

«Чого, з якої речі?» – питаю.

«Ну як, – одказує, – підійшов учора до вас, а ви курите, очима дивитесь і – ні «здрастуйте», ні «до побачення». Я все ж таки голова…»

«Кажу йому: чув, що підходив хтось, а здоровкатися не здоровкався, бо не впізнав – бачу погано».

«Ну да, – сміється, – зірки на небі, самі ж хвалилися, бачите, а голови й за крок не признали?»

«Та, кажу, може б, і признав, якби ж трохи далі стояли. – Обидився…»

Прокіпко на те ані пари з уст, попихкає димом, похитає головою та й подасться на гору до пасіки. А вже другого дня, знову завітавши на розмову, скаже:

«Так, гомониш, обидився… Угу… Ну, хай пообижається. А ти мені краще поясни, бо ти молодший, грамотніший, чого воно так, що в нас дванадцять місяців на рік, а у калмиків тринадцять?»

І то вже йому аж до вечора вистачить – міркувати та дивуватися, чого ж воно так сталося…

Взагалі Данило за багато років приятелювання з пасічником помітив, що той не любить бувальщин («Я таке й без тебе знаю, надивився»), а все навертає розмову на щось незвичайне, дивовижне, хоча воно й вигадане, якщо не кимось, то самим Прокіпком…

Погрівши над багаттям руки, що затерпли од лантуха, та коліна – вони в нього завжди мерзнуть, – Данило виймає сітку і йде на рів ставити: до вечора, поки прийде Прокіпко, треба юшки зварити.

У рові води мало, на вершок-два, але риба є, здебільшого в’язь, що виходить у повінь пастися на луки, а як вода спадає, повертається в річку. То Данило, вважай, не ловить його і ніколи не скаже, що ходив рибу ловити, а скаже: «Перейняв двойко на вечерю».

Коли сітка виставлена – зяє угорі діромаччям, тільки знизу ціла, залаштована ниткою, Коряк повертається до сторожки, вимітає звідти прілі гриби, що проросли по кутках і під примісткою ще восени, сушить, переколошкує сіно, розкладає на поличках своє начиння, але найприємніша йому робота – розперезати снопик деревію і ощадливо, по одній стеблині уквітчати ним стіни, низеньку стелю, холодні темні кутки, а тоді сісти на коритце, перекинуте догори дном, і дихати, дихати так розкішно, глибоко, що аж у грудях щем… Тільки після цього він може сказати лісникові, Польці чи Прокіпкові, що вже обжився і до самої осені навіть гадки не має в село повертатися, хіба на неділю або як гості з Харкова прибудуть – дочка, зять і онука.

О, ті часи для Данила любі та жадані. Порається, бувало, на розсаднику, там бур’янину висмикне, там саджанець до тички підв’яже, щоб рівненько ріс, аж гульк – хлоп’я стежкою лопотить і ще здалеку: «Дядьку, дядьку! Казали тітка Полька, щоб ви додому йшли, ваші, хе, хе, хук… – не здишеться, – гості з Харкова приїхали».

Тоді Данила вже не втримають біля сторожки ні дощ, ні град, ані каміння з неба. Біжить з малим посланцем, хекає по-дитячому та гостинця йому на бігу тиче: молодих горішків ліщинових, меду стільникового, загорнутого в широкий кленовий лист, чи ляща, спійманого вдосвіта, – що під руку підвернулося, а галіфе обмотується йому крилами об ноги вище колін: хльось, хльось, хльось… «Хоч би ж пором по сей бік був!»

І не так йому дочка мила – хоч, звісно, хто ж рідної дитини не любить? – як зять Ігор та онука. Дочка, та більше до матері тулиться, про ганчір’я шушукаються, а то, дивись, і на карти кинуть, як нікого з чоловіків поблизу немає, а зять – о, то хлопець! Простий, добрий, неп’ющий і освічений – інженер.

Приїхав позаторік уперше – хтозна, що за людина, не бачились, не говорили, тільки привіти в доччиних листах приписував. Словом – і своє начебто, і чуже. Увійшов у хату, підождав, доки жінка з батьком та матір’ю наобнімаються, сердитеньким, щоправда, трохи здався, брови зведені, губи лише ледь-ледь у посмішці тремтять. Потім дитину жінці передав: «Здрастуйте, тату! Здрастуйте, мамо! – обняв, поцілував тричі. – Так оце той зять…» – сказав і так усміхнувся, що… як же ти його не полюбиш!..

Вже й сонце сіло за гору. Від неї на ліс, на черемховий цвіт, що деінде проклюнувся білими вічками, лягла широченна, – мабуть, вона сягала аж до Псла, – тінь. Дим од багаття погустішав у ній, став крутіший, бо вологість налягла.

Данило став навколішки, хотів заглянути в казанок, та тільки диму набрав у очі, заплющився і так навзаплюшки мішав щербатою дерев’яною ложкою запашну юшку з двох в’язів – решту випустив, розмірковуючи про те, що вже б час і Прокіпкові прийти, а його немає.

І саме в цей момент на стежці, що вела з гори до сторожки, почувся хрускіт сухенького хмизу, а незабаром з диму, покашлюючи, вийшов і сам Прокіпко – з ключкою в руці, в довгій куфайчині, в тій же шапці шкіряній, потрісканій, що й торік. Але постарів, подався пасічник: згорбився дужче, верхня губа з рідкими прозеленкуватими вусами дужче запала…

Зняв шапку, пригладив ті вуса.

– Добривечір, Даниле! – Руки не подав, бо не мав такої звички. – А що воно видать, що чувать у білому світі?

Висидів цілісіньку зиму на печі, подурнішав дід, то кортить якогось дива начуватися, щоб мізки розворушить…

– Та які ж дива, – спроквола, розважливо мовив Коряк. – Перезимували, от і слава Богу. Тепер літувати доведеться.

– Так-то так… – Прокіпко зняв шапку, поклав під вербою і став умощуватися так, щоб у спину не муляло. – А знаку на небі ніякого не довелося бачити, як сторожував? Кажуть – я не чув, а люди подейкують, – що літають зараз у небі якісь чудовиська і світяться і крізь них видно, як там усередині їдять, п’ють, гопки вибивають… Не чув? Гм… А я вірю, бо чудес на світі багато було, та ще й буде…

Потім вони їли юшку, підставляючи під ложки висохлі старечі долоні, курили міцний Данилів тютюн, позичений у сусіди Івана, і мовчали. А сонячне проміння згасало над горою, де пасіка, небо роздвоїлося на синє, од степу – нічне й червоне, од гори – вечорове; з річки, де пором, долинав гомін та регіт (учні саме поверталися з школи, щоб по сей бік розбрестися стежками по нагірних хуторах). Насувалася ніч.

Коли внизу між стовбурами дерев за річкою зринуло червоне коло місяця, Данило увійшов до сторожки, намацав примістку й ліг: доки вепри вийдуть на пасовисько, можна трохи перепочити. І думалося йому про те, що зараз робить Полька, про дива, що літають чи не літають у небі, – Бог з ними, – про дітей та онуку десь там, у далекому невідомому Харкові, коли б то хоч вони пожили по-людськи, в мирі, тиші та супокої.

А в сторожці пахло сонцем, що цілий день угрівало долівку та стіни, сухими теплими ящиками з-під насіння та деревієм. І грудям дихалося легко, просторо, тільки щеміло там щось на самісінькому дні…

1969 р.

Оддавали Катрю

Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки на бузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часом засинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й оголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь із півроку – працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то офіціанткою, – отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, не сподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.

Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутила вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а Катрі повернуло вже на третій десяток – як не шкода, а оддавати ж колись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює майбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, що весілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тут їй веселіше буде – серед своїх як-не-як, що обранець її працює на шахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:

– Приїде, – йому шахта дає «Волгу» на два дні, – самі побачите. Мені подобається. А вам… Вам же, тату й мамо, з ним не жити.

Лагідненько сказала, одначе з такою недівочою печаллю в очах, що батьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чи зволікати з весіллям не слід….

Катрю поклали спати у світлиці на її ще дівоцькому ліжку з горою подушок – мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На тому килимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле озеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все те обсадив великими червоними й жовтими квітками – теж круглими.

У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіх трьох Степанових дівчат – тонколиких, кучерявих, з трошки наполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті. Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, що фотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково – рівно.

Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяно усміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на лаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:

– Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, не дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете… Це я прошу.

Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав кишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:

– Та що ж ми – вороги своїй дитині? Якось догодимо.

Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали на теплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довго мовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:

– Видно ж, і штука!

– Та вже який трапився, – сумно одказала Степаниха.

Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль – собі на залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові – на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того увірвав корову навильником по боку і сказав сердито:

– Повернись, стерво с-собаче! – І враз йому одлягло од серця, стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти і ніколи не сварилася, а тільки зітхала, і дочки – останньої втіхи своєї. Думалося, приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й житимуть на всьому готовому, для них-таки приробленому, а їм із жінкою буде до кого на старості голову прихилити, бо старші дочки, теж не дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя – одна в Сибір, по вербовці, друга на цілину. Їхали ненадовго, а зосталися назавжди. Повиходили заміж, обквітчалися дітьми, тепер тільки листи вряди-годи шлють та дописують в кінці: «Досвидания. Цілуємо вас, папа й мама, сім’я Андрєєвих». Це старша. А середульша, лагідніша вдачею: «Цілуємо вас, дорогесенькі таточку й мамочко, сім’я Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічого хлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезли півдвору – щебетунчиків малих.

«Дєда, а це як називається?!» – «Ціп». – «А що ним роблять?» – «Молотять». – «Як?» – «А отако».

«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» – «Паці, дитино». – «Паці? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки та підстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»

Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хутором поспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки в два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, на нові хозяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири, заробітки непогані – чого ж іще?»

Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра шукатиме.

Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-о-оста-вайся лавка з товаром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всі гуртом помагати будемо, а як схочете – до себе заберемо». Спасибі, діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідом назове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дров урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб не захирів, а цвів щовесни, як новенький храм, хто батькову чи материну пісню заспіває зимовими вечорами?

«Заберемо». Килину Волохівську оно забирали діти. Хата два літа пусткою стояла, ребрами світила, вікна порайдужніли, наче їх дьогтем хтось намастив, садок по саме віття бур’янами заріс. Не дворище, а закинута могила, тільки їжаки ночами в тих бур’янах хрокали та здичавілі коти очима світили. Продати б, але ж хто його купить, як усі в мандри пустилися. А се літо вернулася Килина. «Тут народилася – тут і вмру, – сказала дочці та зятеві. – Якщо хочете, щоб мати довше пожила, не руште з місця». І знову ожила садиба, садок почистішав, хата підсиненим околом красується, а їжаки та коти зійшли геть.

«Заберемо»… Ег-ге! Хіба, може, мертвих. Тоді – однаково.

Корова шелестіла сіном, похрумкувала сухими стебельцями та цьвохкала Степана китицею хвоста. Степан уже не сердився на неї, одм’як душею. Ще постояв серед двору, наслухаючи, як розбирається вітер. Голі дерева в саду не шуміли, а сурмили в осінні свої сурми.

Не спали довго. Перегомоніли з старою про те, що завтра треба покликати колія та заколоти кабана раненько, щоб до вечора вже й з ковбасами впоратися, бо до суботи лишилося три дні, а холодцю можна буде і в четвер наварити; олії вирішили не бити, а обміняти в олійниці, щоб швидше; борошно ж було своє. Степаниха прикидала, кого покличе кухарити, а Степан розмірковував уголос, скільки треба буде самогонки, якщо запросити на весілля усіх родичів і хуторян:

– Андрушко вигнав сьогодні два бутлі. Давав куштувати, так добра, в ложці горить і додолу скапує – горить. Скажу, щоб придержав. Завтра Мотря Решітківська гамурдітиме, то вже ж не пошкодує на таке діло. Та й Федір, брат, без своєї не живе. А ще в лавці візьму ящик, бо це ж, мабуть, і свати приїдуть.

Так за клопотами забулася й журба.

– Сло’м, якось одбудемо, – сказав Степан, позіхаючи, і незабаром заснув, а Степаниха ще довго ворочалася, зітхала, тихенько схлипувала й задрімала десь аж перед першими півнями.

– Як же, дочко, весілля справлятимемо? – спитав уранці Степан, розбираючи вже внесеного в хату кабана. – По-старому чи по-новому?

Катря одною рукою допомагала матері поратися коло печі, а другою притримувала нижче грудей кінці великої квітчастої хустки. В цій хустці, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів, Катря була схожа на гарненьке ображене дитя з великими очима, повними дорослого смутку.

– По-новому, тату. Посидять люди, погуляють та й розійдуться.

– А може б, і дружок поводила та присогласила людей на свайбу, хоч би родичів де ближчих? – несміливо запитала Степаниха.

– Які там дружки, мамо, – усміхнулася Катря. – Та й хто тут з моїх однолітків зостався…

– Хоч фату ж надінеш?

– Надіну, як хочете.

– І то слава Богу, – зраділа Степаниха.

– Тепер так мода пішла, що по-нашому вже нічого не роблять, – докинув колій Кузьма Білокобильський, прискалюючи єдине своє око. Він краяв сало на широкі смуги, тоді рівненько ділив на шматки, четвертував і, густо посипаючи сіллю, складав у дебелий ящик. – Тепер так: раз, два – і в дамках! А буває, сьогодні свайбу одгуляли, а завтра – га-га! – дивись, молоду вже й у родилку одвезли!

Катря почервоніла, низько нахилила голову й вийшла у світлицю. А Степаниха сказала сердито:

– І таке вже змеле при дитині, що хай Бог милує й криє.

– А що, хіба неправда? – образився Кузьма. Він був добрий чоловік, під’юджувати людей не любив, а завжди говорив по щирості, як думав, тому не зрозумів, чого на нього розсердилися.

– Годі вам, – втрутився Степан. – Подавай, стара, свіжину на стіл, та будемо снідати.

Після доброї чарки, випитої до свіжини, Кузьма розчулився, разів зо три бажав Катрі, щоб їй за чоловіком жилося, «як з гори котилося», щоб дітей «навела» багатенько та не забувала батька з матір’ю в «тому дальокім краю»: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десь та за горами високими.

Катря прилягла бочком на подушки, затулила очі хусткою й заплакала, а Степан, побуряковілий після склянки перваку, часто закліпав очима, хутенько зав’язав у вузлик шмат грудини, два кусні сала колієві на гостинець і, подякувавши за поміч, вирядив Кузьму за ворота.

– А перестала б ти рюмсать! – гримнув на жінку з порога, помітивши на її щоках червоні од вогню в печі сльози. – Це тобі що – свайба чи похорон?!

Степаниха швиденько втерлася й сказала так, наче й не вона тільки що плакала:

– Та вже ж що свайба. Ти зранку надудлився, то тобі й байдуже, а матері, може, й поплакать хочеться.

Степан на те змовчав, бо таки чув у голові джмеликів, пройшов у світлицю, погладив дочку по голові, як колись гладив маленькою, й сказав:

– Цить, Кать, цить. Тут, бач, таке діло: не вікувать же тобі з батьками. Достань краще мені вдягачку, піду лавку одчиню, бо вже й так нерано.

В лавку Степан прийшов, як нова копійка: у широкому галіфе цупкого синього сукна, набрижених хромових чоботях та діжурці з того ж таки краму, що й галіфе. Ще й тонкими доччиними парфумами пахтів, бо Катря покропила йому смушевий комір і манишку.

Люди, що товпилися коло лавки, зустріли Степана чемненькими вітаннями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочник припізнювався, – знали-бо всі: у чоловіка клопоти.

– Хліба набирайте, щоб хватило аж до понеділка, – оголосив Степан, – бо мені ніколи буде, самі понімаєте. А ще дочка просила, та й ми з старою просимо, щоб приходили у цю неділю на свайбу.

Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде гульбище та хто молодий.

– Надворі посидимо, як година стоятиме, щоб усі вмістилися. А молодий – главний інженер на шахті, – прибрехав Степан, думаючи сам собі, що «Волга», якою приїде зять, своє діло зробить: кому б же ще дали гнати таку машину за чотириста верств, як не головному інженерові…

Люди шанобливо кивали головами, ті, що жили ближче до Степана, обіцяли позичити столи, стільці та посуд, і всі брали хліба побагато.

Жінки одразу ж розходилися, а чоловіки терлися біля прилавка, й коли остання молодиця, напташивши повен кошик хліба та ситра, вийшла, заоскирялися до Степана:

– То, може, Кіндратовичу, сьогодні заради такої оказії той… до десяти… – і занишпорили по кишенях, дістаючи пожмакані карбованці, а дехто порпався поза пазухою тільки задля годиться: мовляв, чого спішити з-поперед батька в пекло, мо’, лавочник на радощах і свою виставить.

Степан і справді одгорнув геть купку грошей, сказавши: «Заберіть, я вгощатиму», – накинув на двері защіпку й дістав з-під прилавка дві пляшки «Столичної».

Після двох пили ще й третю, закусуючи консервами, хлібом та пряниками, вихваляли усіх Степанових дочок за вроду й за те, що отак ловко зуміли «пристроїцця» в житті, аж доки Петра Малинюківського, великого співця хутірського, не потягло на пісню. Тоді Степан поклав на прилавок долоню й сказав:

– Годі, хлопці, у мене ще роботи та роботи.

Чоловіки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердіше, ніж треба, розійшлися, а Степан зачинив лавку й подався в село запрошувати на весілля брата Федора, музик та голову колгоспу. (Думка така – телевізора молодим він, звісно, не подарує, бо не колгоспники, а соломки корові на підстилку чи купку дров колись виписати не відмовить).

З села Степан повернувся на доброму підпитку, і так йому стало шкода Катрі та себе з жінкою, що він аж заплакав. Одначе згадка про те, що оддає дочку не за когось там, а за головного інженера (повторивши кілька разів свою брехеньку, Степан і сам повірив у неї), заспокоїла його, то вмовк, утер горілчані сльози й заснув, як був, – у чоботях, празниковому галіфе та шовковій сорочці.