Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 79 страниц)

Не пригадаю, як я опинився в човні. Не я, а ми. Ми були вдвох. Місяць висів над морем. Далекі скелі ближчими стали. Фіолетові зморшки лягли на їх обличчя, і якась тепла, матерня турбота нахилила скелі над морем. Якась добрість з’єднала берег і море, згода і смуток. І поволі, поки ріс місяць і блід, росли скелі і блідли. Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворились у білий мармур, одяглися в різьбу, і встав перед нами острів із моря – весь як міланський собор. А місяць вимостив злотом дорогу до нього.

Наші весла тихо плескали в морі. З-під них скакали вогні. Дрібні, маленькі, зелені, як блищаки у петрівчані ночі. Ми зумисне направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні. Здавалось, що весла вигрібали із моря скриті в ньому скарби. Вона розщібнула рукав, закасала аж до плечей і встромила у воду руку, блакитну в місячнім сяйві!

– Дивіться! – гукала і випускала з-під пальців веселі вогні, що зараз гасли. – Тепер ми, як боги! – сміялась. – Кричіть «Хай буде світ!»

– Хай буде світ! – повторяв я за нею і теж занурював руку.

Ми нахилялись над краєм човна, такі близькі до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, і дивились, як виринали з таємного глибу і скакали крізь наші пальці зелені іскри, одна, друга, десята…

Потому я виймав руки, з них стікала вода, а я брався за весла й плив далі, сиплючи ними дощ іскор.

Часом наш човен натикавсь на рибацький. Ліхтар на ньому кидав червоне світло на море, на снасті, канати, бік барки і добре, обсмалене вітром лице.

– Щасливого лову! – кивала вона головою рибалці.

– Щасти і вам, мадонна! – обзивався глибокий голос, і чорний бриль поважним рухом розрізував світло.

Ми заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволі було зворухнуть тільки той чорний сон, як він будився цілим пожаром, снопами іскор і перетворював воду в зоряну ніч.

У Гроті святих обняв нас містичний, таємний страх. Ми бачили тільки удень той морський склеп, де каміння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрімали кам’яні люди. Так само спала жінка навзнак, покрита рядном, і по колінах у неї, на покривалі, блукав місячний промінь. Білий, в глибокій дрімоті, схилився старець, поклав на долоні зажурене чоло. Вгорі, по склепіннях готицького храму, блимало світло невидимих лампад і все блукало по стінах, наче вітер гойдав лампади. Через зелену, прорізану місяцем воду видно нам було, як дрімала на дні голісінька жінка з дитям на колінах, і світло повзло у неї по повних стегнах. З чорних таємних закутків гроти безперестанку, самі собою, спливали наверх зелені зірки і тихо гасли…

Потому ми виплили в море. Далеко в ньому світились вогні рибацьких човнів. Море гойдало нас злегка, а ми сиділи попліч, і наші тремтіння зливались в одно. І коли я поглянув на неї, то близько перед собою побачив її уста, такі червоні, що навіть ніч…

Марта не дала йому скінчити. Вона піднялась, уся збіліла й сувора.

– Ти цілував її?

В її питанні була жахлива впевненість.

Дивилась на нього, наче хтіла випить таємну отруту з його очей, і рука її важко лягла на стіл.

Антін теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке і гостре, як наточений ніж, мигтячий бажанням зранить.

– Так, цілував!.. – крикнув він жінці нестямно. – Цілував, чуєш? Я цілував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душі… Хіба не маю права? Хіба вони не варті? Ти хотіла б, щоб я навік занімів, неначе камінь, неначе ти… Ні, я ще живий… чуєш, живий!.. Я цілував!

Чув, що її ранить, й жорстока радість од того солодко тріпалась в ньому.

Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крісло, а він дивився на її плечі, що скакали в риданні, і чув полегкість.

Потому, раптом опритомнівши, кинувсь до жінки.

– Що ти? Марточко… Марто! Не треба… Ну, що ж ти… се ж тільки сон…

Але Марта одпихнулась од нього і тупнула злісно ногою.

– Геть! Не смій торкатись до мене.

– Та годі ж бо, Марто… – благав Антін і намагався одняти руки їй од лиця… – Зрозумій же, що се лиш снилось, що нічого того не було.

Але Марта тільки голосніше ридала. Вона нічого не хотіла слухать.

– Ти її цілував…

Він стояв на колінах, намагаючись заспокоїти жінку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе.

– Не будь же дитиною, Марто. Зрозумій врешті, що ти говориш дурниці, що в снах ніхто не винен…

Вона заспокоїлась наче, витерла хусткою очі і, одіпхнувши Антонові руки, підвелась з крісла.

– Я розумію, що то був сон, – сказала зимно. – Але ти здатний зробити те, що тобі снилось…

І хотіла вийти з кімнати.

Тоді Антін загородив їй дорогу. Ні, він не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто.

Можливо… Можливо, що в сні він був собою, що він здатний на такий вчинок, але винна у тому вона…

Вона? Ха-ха!

Вона. Вона не вміла шанувати життя, оберігати його красу. Щодня закидала його тільки дрібним, непотрібним, тільки грузом життя, аж зробила з нього смітник. Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя – злочин.

Марта горіла злістю.

А він? Хіба він не зачинявся од неї, не ховав живу воду душі, як той скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тільки вона?

Ні, спочатку він був інакший, але не можна ж зростити квітку на безводному ґрунті. Вона зів’яне. Він розуміє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху піна, але під нею мусить в келиху грати чисте вино, і той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.

За вікнами билась осіння негода, а в хаті, душній і димній, що одна тільки жила серед сонного царства дитячих ліжок, йшов бій невдоволених душ.

Вони нагадали один одному найменшу вину, гріхи проти Духа Святого, докоряли за байдужість, свою самотність, здичіння в болоті життя.

– Ти обросла буденним, наче корою! – кричав Антін.

– А ти був вдома тільки столовником!..

Їм було душно. Антін розщібнувся. Розтріпаний весь, він носився по хаті, наче хтів розіпхнути плечима стіни тісної кімнати, і довге волосся гналось за ним у тій біганині.

Марта розчервонілась, упріла, обтирала хустинкою шию і блищала очима.

– Ти… ти, як Цірцея, хотіла б обернути мене в свиню.

– Іди цілуйся з ким хочеш… мені байдуже!

Вони посварились.

***

Тепер між ними часто була незгода. Дикі, пристрасні сварки, як злива, розсікали їхнє життя, досі таке спокійне, одноманітне, «щасливе», як ще недавно думала Марта. Але доволі щоб прошуміла буря, її серце, омите сльозами, цвіло й молоділо. Яка вона була щаслива, коли між двома сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спільну з Антоном мову!

Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всіх і всього. До стрічних жінок, до природи, до вечорів, коли він замикався у своїй хаті, до його думок і мрій. Їй хотілось мати його тільки для себе, неподільно, цілком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вічно тримала її в тривозі, робила трохи чужою для чоловіка. Тепер Антін не бачив щоранку голих жінчиних ніг, не чув скучних і прозаїчних снів, не прибирав по всіх хатах спідниць. Щось молоде, давнє, дівоче прокинулось в Марті, якийсь фермент: він нищив спокій, ще недавно такий бажаний. Але у тім, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власність, таїлась нова принада, відгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурі, але тепер вже частіше червоніли за їх столом троянди…

Травень 1911 р., Чернігів

Леся Українка (Лариса Косач-Квітка)
25 лютого 1871 – 1 серпня 1913

Про те, що Леся Українка, окрім віршів і драматичних творів, писала також прозові твори, знають мало читачів. А між тим вона писала оповідання, публічно читала їх, подавала на конкурси і турбувалася їх публікацією. Проза Лесі Українки дуже контекстуальна – в ній виразно відчутні художні пошуки та ідеї початку XX ст. Її б можна назвати імпресіоністичною, хоча вона зовсім не нагадує вражаючий імпресіонізм М. Коцюбинського, напоєний одухотворенням моментів життя і оживленням «мертвої» природи. Навпаки, проза Лесі Українки – це імпресіонізм на ґрунті реалізму. В ній відсутній і могутній міфологізм, котрий характеризує її драми, і романтичний пафос, котрий відзначає її поезію.

В галузі прози Леся Українка більш традиційна. Однак є і щось особливе в цій прозі – у ній відкривається реальність і біографічність того, про що оповідає письменниця. Неоромантизм у її драмах несумісний з натуралістичними деталями, побутовими дрібницями і реаліями конкретного життя. Він виносить поза межі реальності, і в цьому його сила.

Прозові оповідання Лесі Українки натомість пронизані увагою до щоденних деталей життя. Тут Леся Українка любить оповідати про розмови – двох панночок, молодого поета і старшої актриси, панночки і селянки. В оповіданні «Розмова» хвора «відставлена» актриса раптом зізнається у тому, що не змогла пожертвувати талантом заради звичайного сімейного щастя з «рядовим» і бідним чоловіком-літератором. Пригадуються оповідання Коцюбинського, Винниченка, Яцкова, відлунюють декадентські міркування про «жертву краси» і долю «артиста», про те, що треба вбити в собі занадто людське, щоб стати митцем. В оповіданні «Приязнь» натомість дещо штучна атмосфера, створена довгою оповіддю актриси у «Розмові», виходить поза межі кімнати і наповнюється описами сільської природи і картинками з життя волинського Полісся. Знову маємо двох персонажів – двох подруг: Дарка – проста сільська дитина з бідної і багатодітної родини. Юзя – панночка з панського будинку, одиначка у своїй сім’ї. Тема дівочого сестринництва, жіночої дружби, приязні чоловіка і жінки – все це теми модерної літератури, зі сфери оповідань про «нову жінку», часто з феміністичним підтекстом, як наприклад «Ядзя і Катруся» Н. Кобринської чи «Valse mélancolique» О. Кобилянської. Місце оповідань Лесі Українки в цьому ряду, серед творів, написаних жінками і про жінок. В період, коли вироблялося нове розуміння «жіночості», це зовсім не було випадковістю.

© Тамара Гундорова, літературознавець,

член-кореспондент Національної академії наук України (Київ)

Приязнь

І

На призьбі під хатою у Мартохи Білашихи сидить мале дівча, з’юрдившись; бліде, жовте личко аж підпухло, а сиві очі якось побіліли; трясеться нещасне і від пропасниці й від плачу, бо мати саме набила, а тепер стоїть коло одвірка з прутом в руці та ще й приказує:

– І била, і ще битиму! от не сиди-но мені тільки в хаті, от побіжи-но мені ще раз до лісу з панною, то я об тебе віника обламаю! Казала я тобі, не лазь по сонці! Так от же буде лазити, поки знов її трясця вхопить!

– Та хіба воно од сонця? – озвалась крізь сльози мала Дарка.

– А то ж од чого, дурне верисько?

– Панна казали – з болота та з комарів…

– З комарів? Чи ти скрутилась, чи що, із твоєю панною? Чи то мало кого комарі кусають…

– Таж і по сонці всі ходять! – не вдержалась-таки Дарка, хоч знала, що мати не терпить «язикатих».

– От не мовчи-но мені, от тільки не мовчи, я-а-а-а тобі! – скрикнула Мартоха й замахнула різкою, а Дарка зібрала остатню силу та й чкурнула від матері поза городдям на пастовень, що коло панського садка, прищулилась у вільхах, сидить і хлипає та чекає, чи не надійде її подруга й однолітка панна Юзя.

Часом Дарка так і до смерку ждала, а Юзя не приходила, не могла вирватися з дому, але здебільшого, хутко чи не хутко, приходила-таки товаришка вірна, і тоді вони сідали поруч у кущах, обидві тоненькі й пожовклі від пропасниці, і гірко скаржились одна одній на свою хатню неволю та справувались межи собою, хоч більше Дарка панні докоряла. Так і тепер Дарка почала «вичитувати» панні, ледве тая прийшла.

– Чом ви-те, панно, не вийшли зараз по обіді? Я вже тут чекаю, чекаю, аж мені нудно, а додому йти боюся, мати знов наб’ють, як ви-те не вбороните.

– Та коли ніяк не можна було, – виправдовувалась Юзя, – по обіді зараз дідуньо казав йому газету читати, потому я бабуні нитки мотала, а там мусила таткові рахунки свої зробити та з мамою французьку книжку читати.

– Овва! А ви-те чом не втекли?

– Та як же я втечу?

– А так, як-от я: втечу, і вже!

– Е, тобі що іншого, тобі не кажуть учитись, ти собі можеш гуляти, – задумливо промовила Юзя, немов сама до себе, дивлячись у далечінь.

– Еге! нагуляюся – з Пріською на руках! – палко і немов ображено відмовила Дарка.

– І як ти тую Пріську носиш? вона така важка! – так само задумливо говорила панна, тільки звернувши погляд на Дарку, – ти б сказала матері, що ти не можеш, що ти слаба, вона б тобі позволила не носити Пріськи.

– Мати того не питають. Вони кажуть: «Як з панною по лісах ганяти, то не слаба, а як дитини глядіти, то тебе нема!»

– І чого ти повинна тую Пріську глядіти?

– А ви чого дідуневі газету читаєте?

– Бо… бо дідуньо на очі слабий, він сам не може.

– А бабуні нащо мотали нитки? Бабуня ж не слабі.

– Бабуня гнівалась би.

– Ото мені біда! Нехай би собі гнівались, – я б на те вважала? Я б і від рахунків утекла і тую книжку французьку геть закинула, якби так на мене.

– А чому ж ти кужеля не кидаєш? Чому від гусей не втікаєш, як заставлять пасти?

– Ну, бо наб’ють, як покину, а вас же зрода не б’ють, чи ж не правда?

– Та… правда… – з тихим зітханням промовила панночка, і її сиві, як і Дарчині, очі зайшли смутком; вона похилилась, як вербичка. Дарці стало шкода лагідної тихенької панночки, вона раптом зважливо підвелася і мовила веселим голосом:

– Панно, ходімо до Ривки на гойдалку, там вже досі ваші дівчата зібралися!

Але панночка хилилася ще нижче.

– Ні, Дарко, я не можу більше ходити до Ривки…

– А то чому?

– Якби ти знала, що мені вчора було за те, що з тобою ходила гойдатися до Ривки…

Дарка вжахнулась:

– Ей, чи ж били?

– Ні, не били, – панночка блідо всміхнулась, – а нехай би вже ліпше били… Бронек увечері при гостях дратував мене, що я з жидівками кіз дою, а з хлопками свині пасу. Він, подлий, сам нас підглядав, сам все таткові розказав, а тепер ще й сміється… А я зовсім кіз не доїла, неправда його, тільки гойдалася! – Юзя починала хлипати.

– А він доправди бачив, як ви-те з нами позавчора свині пасли? – цікавилась Дарка.

– Я не знаю, може, й бачив. Що ж я вже зроблю?.. Тепер мамця плаче… і бабуня гнівається… і татко каже, що мамця через мене захорує… я не можу… я не знаю…

Дедалі за слізьми нічого не можна було розібрати з Юзиної мови.

– Панно Юзю! – почувся з садка тонкий голос панської покоївки, – панно Юзю! До гарбати! Мамуня гніваються! Панно Юзю!

А тут і Дарчина мати голос подавала з свого дворища:

– Дарко! Дарко! А не прийдеш ти до хати? Холеро! Дарко! Дарко!

Мала Пріська долучала і свій голос до материного.

– Ой, побіжу вже, а то гірше битимуть! Йдіть, панно, й ви-те додому, – он кличуть, – не біжіть за мною, ще й на вас насварять.

Але Юзя таки бігла за Даркою.

– Ні, я з тобою, я з тобою! Не дам бити, я не хочу! Я скажу вдома, що не чула… що вчилась… коло кроликів була… я не дам тебе бити!

Задихані, бліді, а не червоні, від швидкого руху, прибігли обидві дівчинки на подвір’я до Дарчиної матері.

Мартоха стояла на воротях з прутом в руках і саме в той час, як Дарка хотіла прошмигнути повз неї до хати, вона вхопила дівча за руку і замахнулась прутом, але Юзя повисла на її правиці, і Мартоха мусила спинитись, щоб не затяти ненароком панської дитини.

– Пустіте, панно, оступіться, не бороніте її, ви-те не знаєте, що то за холерна дівчина!

– Не пущу! Ви не смієте її бити! – здавленим голосом перечилась Юзя, і її бліде личко вкривалось нерівними рожевими плямами.

– Не смію? А то чому? – гукнула Мартоха. – Отакої не бий, то до чого вона розпаскудиться!

І Мартоха пробувала ворухнути рукою з прутом, все-таки вважаючи, щоб не штовхнути Юзі, тимчасом як Дарка пручалась, надіючись втекти, поки там розмова скінчиться.

Юзя здавила скільки сили Мартоху за руку.

– Неправда, не розпаскудиться! Дарка й так все робить для вас… А чого вона повинна все робити? От не схоче і не буде! – закінчила Юзя розпачливо дзвінким голосом.

Мартоха споважніла й насупилась.

– Ви-те, панно, не вчіть мені Дарки такого. То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? Я на те маєтків не маю. Та я ліпше її заб’ю, а дармоїди мені не потрібні.

Тут Мартоха вирвала свою руку від Юзі і так потягла Дарю прутом, що та аж звилася з болю.

Дарчин крик покрився голосом Юзі, що впала додолу, трясучись і кидаючись, як непритомна, та лементуючи.

Від панського двора надбігла покоївка. Пані, Юзина мати, почула з рундука Юзин крик і послала дівчину, щоб зараз завела панночку додому, але Юзю прийшлося скоріш нести, ніж вести. Дома дівчинку зараз роздягли і поклали в ліжко, бо в неї почався напад пропасниці.

Юзя лежала, укрита двома ковдрами і хутром, вся посиніла від холоду, що проймав її і тряс до болю, до млості. Проте вона все слідкувала очима, як татко ходив з кутка по кімнаті та все вичитував їй за неслухняність. Чутно було по голосу і видно по очах, що він щиро жалував свою хвору дитину, а все-таки й щось прикре, дражливе прокидалося в його словах: «От завжди так, – не слухаєшся, бігаєш, куди не потрібно, поки захоруєш, а потім возися з тобою!» Теє «возися з тобою» боляче різало Юзі серце і вона думала: «Та я ж і не прошу, щоб зо мною возились… я б ліпше пішла до Дарки на сіно, там би й перележала без ваших ковдр та без хіни… хоч би не гриз ніхто!..» Тільки вона не сміла того вимовити, бо вже й так мама зросила геть-чисто одну хусточку слізьми, сидячи мовчки над Юзею; вже й так бабуня казала принести ароматичного оцту та олівців від мігрені, а дідуньо з великим притиском розпочав знов мову про те, що вже крайня пора взяти до Юзі гувернантку, а то дитина дедалі зовсім «схлопіє». Мама давніше було завжди брала Юзю під свою оборону, доводячи, що вона не може допустити чужу людину, гувернантку, справляти материнські обов’язки коло Юзі. Але на сей раз мама тільки плакала, та вже не перечилась.

Юзю з холоду кинуло в пал. Таткова постать порушувалась, немов у тумані, голос долітав уривками, і Юзя вже часто не могла розібрати, чи то Мартоха кричить десь надворі: «Мені дармоїди не потрібні!», чи то знов татко вимовляє: «Захоруєш, а потім возися з тобою». Дедалі сі різні слова злилися докупи: «Возися з дармоїдом!» – і Юзі було так гірко, немов вона була винна проти когось чи, навпаки, хтось проти неї завинив. Її гаряча, хвора голівка не могла того збагнути, а примара-пропасниця несла її геть з покоїв, з двора до Дарки на сіно…

II

З того всього вийшло, що до Юзі, невважаючи на її сльози, просьби та обіцянки бути «гречною», згодом взяли-таки гувернантку, але за те бабуня сама пішла до Мартохи Білашихи і рішуче «поговорила» з нею, щоб вона «не робила авантур», себто не била Дарки, принаймні не доводила б до галасу і прилюдного бешкету.

Мартоха зрозуміла ту «розмову» за наказ, – як же інакше розуміти панські «розмови»? До того ж Мартоха була найближча панська сусідка, а її родина найубожча в селі, то їй таки конче випадало не в одному «послухати» панів, щоб не втратити сусідської ласки. Якби не поденна робота в дворі та на панських ланах, то хтозна, як би Мартоха прожила з дрібними дітьми за своїм «п’яницею-недбалицею», що запродував лихварям збіжжя ще в накоренку і перевів увесь Мартошин посаг пусто-дурно на жидівську користь. Правда, Мартошине жито не раз висипалось нежате, Мартошині коноплі марнувались нетіпані через панську роботу, бо вже Мартоха мусила йти чи в пору, чи не в пору, коли тільки кликали. Та й за тую «совину» (так Мартоха звала хіну), що стара пані давала для Дарки, і за стареньке шмаття з паненят для малих дітей, і за маслянку та сироватку від панських корів, за все випадало не раз «послухати» панів, коли не роботою, то чим іншим. Адже й після сеї «розмови» пані дала-таки теї «совини» для Дарки, а «порошків від живота» для Пріськи, ще й наказала прийти до двора взяти дещо старого з панича Бронка для Мартошиного Івана, а при тій нагоді й «послухати» трохи: пограсувати стежки в саду, бо челядь вся в роботі, а на вечір мають приїхати гості, то стежки мусять бути чисті.

– Та добре, прошу пані, я вдух, от таки зараз і прийду, – сказала Мартоха, поцілувала пані в руку за лікарство і відпровадила її за ворота, ще й надвела трохи вулицею, для пошани.

У Мартохи двоїлось почуття: і дражнило її панське втручання в її родину, і підлещала панська ласка до її дитини; вона не раз перед багатими сусідками, немов ненароком, споминала, як то панна аж захорувала за її Даркою: «Вже ж вона й любить мою Дарку, Господи, як рідна сестра! Вже нема їй другої такої на всім селі!» Багатирки надимали презирливо губи, а Мартоха думала: «Заздростять!»

Провівши пані, Мартоха вернулась до хати й кликнула Дарку.

– Йди й ти, недоторкана!

– Куди? – обізвалась Дарка, що сиділа з Пріською на полу, ще жовта після нападу пропасниці, але вже не гаряча й прочумана.

– До двора, – відповіла мати, – я буду стежки грасувати, а ти замітати.

– А Пріська?

– Як то ти за Пріську журишся, чи ба! Як до роботи, то й за Пріську згадала!.. Пріську батько поглядить. Занеси-но її до батька, онде до стодоли.

– А батько схотять глядіти? – питала неймовірна Дарка.

– Кажу, неси, то й неси! Мені твоєї гуторки не потрібно! – гукнула Мартоха так, що Дарка поспішилася з Пріською за двері.

Перейшовши через ясний двір і вступивши на тік у темну клуню, Дарка одразу не могла розгледіти, де сидів батько, і кликнула:

– Тату, тату, а де ви-те?

– А чого тобі? – озвався ядушливий голос з кутка.

Се там на соломі лежав Дарчин батько, Семен Білаш. Він часто так лежав не тільки в свято, як то всі добрі люди роблять, але і в будень. Найчастіше він лежав так з похмілля, порозгонивши дітей в хаті та набившися жінки, що ніколи йому «не мовчала» ні тверезому, ні п’яному. Та тверезий ще він їй мовчав. Тверезий він мовчки згоджувався, що вона всіх «іздержує», що тільки за нею й дихає вся родина, та й він сам, – мовляла жінка, – «ядуха проклята», «п’яниця невсипущий». Він тямив добре, що жінка правду каже. Він і п’яний це тямив, але тоді та правда лютила його. Може, якби він був такий багатир та ще й сам дужий-здоровий і до всякої роботи здатний, як-от хоч би сусід Яким Гречук, а жінка недолуга і вбогого роду, як Гречучиха, то він би не був такий лихий п’яним. Він би, може, сміявся, пританцьовував п’яний, лицявся б до жінки, скручував би її навколо себе, мов у танці, називав би її «робітничкою» своєю, «хадзяєчкою» і хтозна-як ще, поки б і вона подобріла та й собі засміялась би, що старий «чудака з себе робить». Адже так завжди буває у Гречуків, коли Якимові Гречукові трапиться прийти додому «під охотою» (правда, Якимові воно не так часто трапляється, як Семенові, – так багатир же такої біди не має, щоб мусив заливати). Уляна Гречучиха сама знає, яка там з неї «хадзяєчка» та «робітничка», – за Якимом же тільки й на світі держиться, – вона Бога хвалить, що її чоловік жалує, то ще добрий чоловік. Але й Семен такої жінки не зачіпав би. «От, бігма, не зачіпав би, – думав він собі не раз, – хоч нехай би й різно називала, так, як і моя. Коли ж бо моя сама, як мур, а на мене каже „ядуха“! Чорт їй винен, що така багатирка з білої хати та за мене в курну хату пішла. Що вона має мені дотинати? Я їй покажу!..» І ядушливий Семен «показував» жінці сп’яна усю, скільки мав, свою силу, так що вона при всьому своєму здоров’ї не вміла оборонитись від нього. Але після бійки Семен лежав на соломі, і всі кості йому боліли, і в грудях рипіло, і заздро і неначе сором було йому дивитись, як Мартоха, ще проворніша зо злості, ніж звичайно, звивалася коло господарства, даючи лад і в хаті, і надворі та гукаючи на діти згрізна, по-господарськи. Так нібито не її було бито, а його, бо він лежав «як збитий», «ні до чого», а вона «от-таки, як мур», мовляв Семен.

Але сього разу Семен лежав не з похмілля і не після бійки. Він вже третій день був тверезий і третій день лежав. Відколи описали бидло за податки, відколи Мартоха визволила те бидло, виблагавши в пана грошей на відробіток, а сама того ж таки дня побігла до волості на скаргу проти чоловіка, – так Семен і зов’яв. Мовчки вислухав він рішенець у волості, що вже тепер не він, а жінка має перед вести в господарстві, «бо вона податки платить, то її й право в хазяйстві буде». З яких законів волосні судді висудили той рішенець, того ні Семен, ні Мартоха, ні самі судді не знали, але про писані закони якось ніхто не думав при тому. «Согласен?» – спитали в Семена. «Та… що ж…» – мовив він; похнюпившись, і знов замовк. Дорогою з волості додому жінка ще пояснила йому той рішенець просторо: «Тепера вже не діждеш мене бити, тепера моє право в хаті: схочу – дам на горілку, не схочу – не дам, схочу – дам їсти, не схочу – й так буде, а що сам візьмеш – позиватиму, як злодія». Даремно Семен змагався, що такого «права» нема, щоб жінка чоловіка голодом морила, – Мартоха доводила, що нема ж і такого, щоб «дармоїдів» годувати: «Як заробиш, так і з’їси. Бездаремно морити не буду, та й не годуватиму дурно, не бійся». І в перший же день дотримала слова. Семен з досади заліг і не йшов ні до якої роботи. Мартоха не говорила до його і не кликала ні до обіду, ні до вечері. Так він і заночував у клуні, не ївши. Другого дня по сніданні Дарка, крадькома від матері, принесла батькові шматок палінки: «Їжте, тату, хутчій палінку, а часнику не можна, бо мати почують, що ви-те їли, та будуть сварити». – «Я не хочу їсти», – сказав тихо Семен, та так подивився, що Дарці аж на плач зібралося. До вечора зовсім охляв і став кашляти та стогнати вголос. Жінка вже сама винесла йому в мисчині кулешу, як діти полягали спати, але він мовчки штовхнув ту мисчинку, вивернув куліш і знов обернувся до стіни.

Мартоха постояла над ним мовчки, потім здійняла з долу мисчинку, обтерла фартухом і пішла повагом до хати. Семен знов заночував у клуні. Ранком діти підгледіли і матері сказали, що «тато їли гнилиці під грушкою та все оглядалися, а впосля ще назбирали та й в ямку закопали». Мартоха саме надумувалась над тим, як би його обійтися з чоловіком, коли тут надійшла пані з тією «розмовою». Тоді Мартосі впало на думку взяти й Дарку з собою до двора на роботу, – «вже не така мала, все хоч десятку відробить», – та ще маячіла й невиразна думка, що, може б, варто Дарку частіше панам на очі накидати. «А дитини і той нероба може доглянути», – зважила вона раптом.

Коли батько озвався до Дарки «чого тобі?», голос його бринів так хрипко й понуро, що дочка не одразу зважилась відповісти. Дарка перше посадила Пріську долі коло батька на голім току, а потім, відступивши до виходу з клуні, промовила шпарко, але не голосно:

– Мати казали, щоб ви-те Пріськи гляділи, а ми підемо до двора на роботу! – і з остатнім словом помчала до матері.

Семен спочатку сидів нерухомо, дивився похмуро на малу Пріську, але дитина, ще не міцна в спинці, незабаром втомилась сидіти, хитнулась, перекинулась і, вдарившись потилицею об твердий тік, зайшлася безгучним плачем, тільки видко було, як тремтів язичок і синіло личко. Семен не витримав. Він не діждався, поки те мовчазне ридання прорветься голосним криком, схопився з місця, здійняв дитину і почав тулити до себе, колишучи та зацитькуючи.

– Цить, цить, моя малейка, моя Прісюню! Овва! забилась дитина! Цить, цить, не плач, ось я дам грушку, цить! – Він добув з-за пазухи гниличку і тикав її Прісьці в рот.

Пріська помалу замовкла, забавившись грушкою, посмоктуючи та схлипуючи, і сиділа тихо в батька на руках. Він трохи незграбно, притискаючи, гладив її долонею по білій головці й примовляв:

– О, то в мене дівчина! вона не плаче! Дати ще грушку? дати? А ось, дивись, Бозя.

Дитина почала всміхатись, а батько лагідними смутними очима дивився на неї і бавив мідяним хрестиком, що висів у його на зсохлих грудях.

III

Від того ж часу Семен все частіше лишався з Пріською, а Дарка стала раз у раз ходити до панів на роботу з матір’ю, з старшою сестрою Яриною, а то й сама. Коли мати не мала часу, а Ярині припадала черга пасти бидло (вони все чергувалися з братом Іваном), то Дарку посилали й саму в двір до легшої роботи: квіток полоти, кревавник для індиків збирати, стежки замітати тощо.

Праця всеї Мартошиної родини на панськім дворі йшла за довг панам, а на панськім полі оплачувалась готовими грішми окремо. Дарці заздро було, що Ярина в жнива заробляла по злоту, крутячи перевесла на панських ланах, бо хоч мати й забирала ті гроші до себе, а таки справила Ярині по жнивах нового «каптана», бо дочка «заробила». Дарка ж приходила додому з порожніми руками, хіба що грудочку цукру Прісьці принесе, або яку стару лахманинку, – отож і ходила вона в старому лахмітті, та так і не виплакала від матері нової спіднички того літа.

– Буде з тебе й старої, навчися-но перше робити, – дала вирок мати, і на тому скінчилося.

Дарка раз попробувала довести, що й вона ж робить, як не за готові гроші, то все одно за відробіток. Мати навіть не розсердилась, тільки легковажно здвигнула плечима і спокійно промовила:

– Одчепися з такою роботою: на десятку заробиш, на двайцятку з’їсиш. А з виробітків у новому не находишся, хіба що батько справить.

При тому Мартоха засміялася, а Семен посеред обіду встав, вийшов з хати і почав рубати дрова. Рубав до самого вечора, мов найнявся.

Одно потішало Дарку на панській роботі, що там вона частенько могла бачитися з панною. Правда, Юзі вже не вільно було побігти з Даркою в ліс або на пастовень, бо гувернантка, підстаркувата Fräulein Therese [44]44
  Панна Тереза (нім.).


[Закрыть], ніколи не спускала своєї вихованки надовго з очей. Ледве оце Юзя почне крадькома простувати до вільх за ставком, а вже з альтанки або з ґанку чутно рипучий голос: «Jussa! Jussa! Wo gehen Sie hin?» [45]45
  Юзя! Юзя! Куди ви йдете? (нім.).


[Закрыть]Юзя знов мусить братись до нудної німецької книжки (sehr interessant [46]46
  Дуже цікавої (нім.).


[Закрыть]– каже Frl. Therese) або до вишивання на паперовій канві якого «сувеніру» мамці, бабуні або іншим родичам.

Юзя тепер вже воліла тую, колись таку осоружну французьку книжку і навіть рахунки, ніж оці «інтересні історійки» та роботки, що нібито мали бавити її. Читання й роботки відбувалися конечне при німці, а вчитися завданків дозволялося де-небудь недалечко в садку на самоті, бо, запевнивши таке корисне заняття своїй вихованці, Frl. Therese вважала вже згідним з своїм професіональним сумлінням узятися до своїх нескінченних листів або до читання інтересних вже для неї самої романів Фрейтага. А Юзя бігла з книжкою в садок або на город, відповідно до того, де працювала на той час Дарка. Коли Дарка замітала стежки, панночка «клепала» німецькі слова, ходячи сюди й туди, а кожний раз, порівнявшися з Даркою, всміхалася або озивалася словом, тільки сторожко, бо стежку могло бути видко звідки-небудь панні Терезі. Коли Дарка полола квітки, тоді було нудно, бо квітки були під самими вікнами, перед будинком, а з покоїв було все чисто видко, та й Дарка полола здебільшого не сама, а при других не розговоришся так, як удвох. Та ще подумають, що Юзя прийшла наглядати за роботою, а Юзя того якось зроду не могла. Вона не така, як Бронек, що його й не просять, а він нависає над парубками, їй і так сором було, як Ярина раз, полючи, сказала: «А що, панно, добре в холодку сидіти? Пустіте-но мене до книжки, а ви-те поможіть Дарці полоти». Яка та Ярина! вона й забула, як Юзя, поки ще не було гувернантки, виполювала вкупі з Даркою її ж таки, Яринин, зільник, що за хатою на клинку насаджений. Ще ж Юзя їй тоді «панської м’яти» і «оргінії» в мамці випросила, а Ярина не дала Юзі «чоловічка» пересадити: «Ви-те однаково зіпсуєте, малі ще садити!» Вже тая Ярина! Думає, що як їй 12 чи 14 літ (а от і сама не знає, скільки їй є!), то вже вона й «дівка»! На музики ходить, хустку вив’язує, як велика! Юзя її ніколи не любила… От найліпше, як Дарка приходить сама кревавник збирати, там, де щепи, в новий садок. Туда не видко ні з будинку, ні з альтанок, там Юзя лягає в траву коло Дарки, помагає їй збирати кревавник (та й щавель – Мартосі на борщ), книжка лежить близенько – «на всякий випадок», – але Юзя не вчиться, вони з Даркою балакають по щирості.