Текст книги "Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва"

Автор книги: Олександр Довженко

Соавторы: Ольга Кобылянская,Микола Хвильовий,Юрий Андрухович,Оксана Забужко,Юрій Яновський,Василь Стефанык,Владимир Винниченко,Валерий Шевчук,Ірина Вільде,Ігор Костецький
сообщить о нарушении

Текущая страница: 77 (всего у книги 79 страниц)

Памві потрібне було фортепіано. І воно було; серед пакунків, маленьке дитяче фортепіано, конструкція навіть не передбачає струн, видно, хтось придбав подорожній гостинець для якихось дітей. Правою рукою – кілька хроматизмів, лівою – ритм на деці (теж пальцями), одна нога виявляється у калабані вина, черевик гарно траскає. Селяни повставали, обступили Памву, чоловіки трималися за плечі, жінки плескали у долоні. Спочатку досить просто, а далі все більше достосовуючись до його ритмічних варіацій. Памва вже нічого не бачив, може, чоловіки танцювали довкола нього, а може, все переверталося у голові. Його трясло від екстазу. Хтось накинув на плечі стару шерстяну блузу з подертими рукавами. Чужі запахи навалою виперли звичні, відразу ж почали перехилятися і обертатися, зникати, напливати, мінитися, як і світ перед очима. Під кінець Памва шалено тарабанив неправильні акорди.

Він отямився вже тоді, коли виїхали і з гір, і з передгір’я. У вагоні було майже порожньо і зимно. Виноградарі спали на лавках, черевики і капчурі перегороджували прохід. Хтось заніс і його мішок. Місяць світив так сильно, що у вагоні було ясно-біло, хоч не світилася жодна лампа, за вікном розрізнялося кожне стебло очерету у канаві, вздовж якого їхав поїзд. Затінені ж місця були інтенсивно темні, майже штучно зачорнені. Наймолодша не спала; вона перейшла до лавки Памви і поставила йому на коліна фортепіано. Памві не хотілося грати, хоч варто було б, і не лише через дівчину – добре би було згадати те, що грав на вокзалі, там були дві вдалі теми до тієї п’єси, що потрібно на понеділок – мотиви закоцюблості у саду і пияцтва з молодим вином. Штани були якісь вогкі – чи обляті вином, чи лежав десь біля калабані, чи то сеча, чи так волого у вагоні. Може, п’єси не треба взагалі. Ні фільмові, ні Францискові, ні Анні, ні йому. Він зараз вернеться назад і там лишиться надовго. Памва почав шукати у кишенях клаптик паперу, на якому понаписував все, що має зробити за ці дні. Він викладав з кишень і складав на фортеп’янко різні предмети: сірники, запальничку без газу, але з кременем, запальничку з газом, але без кременя (прикурюючи, треба тримати їх в обох руках, поєднуючи кремінь одної з газом другої), дерев’яну вервицю, горстку минулорічних кісточок сливок, кілька різних олівців. Дівчина сприйняла це як початок якоїсь нової оповіді, наступну фразу, продовження гри. Частково мала рацію. Памва культивував світ кишень, речей у кишенях. Часом він місяцями не викладав нічого з кишень, аби лиш потім застати несподіваний реєстр. Завжди клав до кишені щось цікаве, щоб можна було при нагоді довго розглядати. Час від часу укладав різноманітні медитативні пасьянси із вмісту кишень. На шкірянім пасочку – кілька срібних перстенів, знятих під час обривання яблук, бурштин, переповнений власним внутрішнім світом, фляшечка елеутерококу. Дівчина взялася нюхати флакончик кольонської води, кілька горіхів, трохи шкаралупи, окремі грубі корали. Нарешті перелік на обривку сигаретної обгортки: жетан позривати яблука горіхи полущити фасолю затулити вікно у пивниці бочка забрати горіхи книжки каварня (підібрати одежу) галерея масаж зустріти Анну для світла – зелені хащі. Такі записочки можна видавати як самодостатні мінімалістські писання, як видають щоденники або записники. Він приречений перебути ці дні у місті, всі пункти пов'язані з обіцянками. Завжди все зводиться до перебути. Треба перебути – це найважливіше пояснення цілому життю. Можна лиш вибирати або хотіти вибрати спосіб перебування. Все ж написати п’єсу до фільму, хоча б для уможливлення самої п’єси. Уможливлення прирікати на перебуття. Коли весь світ, все, що на землі і земля – велике фортепіано з різними закапелками; або життя зі всім, що потрібно – лиш на самому фортепіано; або одісея від одного випадкового піаніно до іншого, для виконання п’єси, отже, треба кілька різних інструментів, бажано у різних приміщеннях. Так майже ніколи не буває. Памва відразу ж спинився на другому варіанті, пам’ятаючи два інші як не використовувані прийоми до чогось іншого.

Олівцем він закреслив ті пункти у реєстрі, котрі вже минули за суботу. Почав складати все назад до кишені, зняв перстені зі шнурочка, повдягав на пальці, а на пасочок насилив найбільший корал, зав’язав вузлом і вбрав дівчині на шию, запустивши корал під светер. Корал висів якраз між грудьми. Дівчина розглядала коробку жетану. Памва вийняв звідти останню сигарету і пішов до тамбура. Через хвилю туди прийшла наймолодша. Стояла перед ним. Памва дуже помалу курив і дивився, що вона надзвичайно гарна. Дим йшов на неї, він взяв її за плечі і поставив на своє місце, до вікна, а сам став так, щоб дим витягало у шпару.

Вона взяла його руку із сигаретою. Памва думав, що хоче затягнутися. Натомість витягла сигарету з-поміж пальців і кинула її десь на підлогу, а порожню руку поклала собі на груди так, щоб відчувався корал. Вона притиснулася до Памви, тримаючи його долоню обома руками. Памві стало так сумно, що аж хотілося плакати. Він відчував, що це востаннє його торкається така молода жінка, та й не знати, чи хтось ще буде потребувати тулитися до нього, а щоб так відразу віднайти – цього не буде взагалі. Його перейняла страшенна ностальгія; він подумав про старість усіх тих жінок, котрих любив ціле життя, котрим тепер ще болючіше і безпросвітніше, ніж йому, крізь котрих усвідомлював власне старіння. У дівчини на диво легко відгорталося волосся.

Він поцілував її в потилицю і шию. Дівчина була тонка, а ще й довгі Памвині пальці, тож коли тримав долоні на її спині, тримаючи пучками за дві вузькі і тверді смуги м’язів вздовж хребта, то здавалося, що великі пальці промацують крізь живіт рельєф власних долонь.

Він знав, що хотів би вернутися з нею в гори, думав, що знає, що міг би. Він радий би навіть бути з нею там так довго, щоб цілком звикнути до того, що з нею, до неї, до її тіла, щоб втратити несподіваність, щоб вона стала звичною, знаною, неперервною, безперервною, водою, деревами, ліжком, сорочкою, виглядом з вікна. Дівчина раптом повернулася до нього задом, але настільки зграбно, що губи Памви ні на міліметр не зсунулися з шиї, а долоні самі опинилися на животі; вона похилилася, впершись руками у скло, на животі здригалися різні м’язи, Памва розумів, що це все лиш пальці, шия, крижі, притиск, вино.

Все найсправжніше – надзвичайно жорстоке.

Він сильно обхопив дівчину під самими грудьми, притягнув до себе і повільно повернув її – так як було перед тим. За нею на заледенілому шклі залишилися два вигріті відбитки долонь. Памва пропхав руку аж під скуйовджене волосся, до самої шкіри, стиснув його у кулак і прихилив одну щоку дівчини до холодного вікна, припершись чолом до другої. Так тримав, заки вона не почала дихати спокійно, тоді обірвав всі доторки, навіть відступивши.

Щоб довше не затримуватися на тому, що сталося, вийняв з найглибшої кишені фотографію і показав їй. На фотографії жінка в білій одежі стояла, поклавши руки на рамена малій дівчинці, на березі невеличкого озера; за ними, трохи збоку, але аж на другому березі, сидів (на пірсі у вигляді дощаної паки) молодший, ніж жінка, мужчина у чорному убранні і дивних нелітніх черевиках, голова майже поголена. Всі спокійно, майже байдужо, але якось інакше зосереджено дивилися перед себе. У жінки були м’які риси і довге волосся.

Памва знав, що дівчина зараз озирнеться. Вона справді оглянулася, побачивши лиш себе і трохи дуже уважного Памвиного лиця у вікні. То погляд жінки на фотографію був таким, що здавалося, ніби вона дивиться в очі, але не того, хто розглядає знімок, а в ті, що за його плечем.

Правдоподібно наймолодша не могла визначити вік фотографії – десь із середини тридцятих років. Вона глянула на Памву так само нетутешньо і нетеперішньо і пішла до вагона. Памва знайшов на підлозі недокінченого жетана і закурив, дряпаючи вжитим сірником нещільний лід на вікні.

Він наполягав на тому, щоб композиція фільму була такою ж, як на знімку: знімати фрагменти берега озера із цілком різними сценами, але завжди видно щось на протилежнім боці, а в самому кінці підняти якось камеру над озером, щоб показати, як довкола озера відбуваються одночасно несумісні речі. Ну і спробувати досягти такої відірваності, як погляди жінки, дівчинки, чоловіка.

Коли поїзд в’їхав у місто, Памва заходив до вагона забрати мішок. Він вийшов, щойно вагон спинився. Було ще зовсім темно, добре, що простояв у тамбурі, бо під ранок ще більше похолодніло, він би дуже змерз надворі.

Памва згадав собі, як у двадцять п’ять років думав, що запізнав уже всі основні структури життя, що далі вони почнуть просто повторятися, звичайно – щоразу трошки інакше, але нічого принципово нового вже не відбудеться. Однак з того часу і дотепер жити ставало все цікавіше.

Через туман – чим далі Памва відходив, тим більше – вокзал нагадував велетенський пароплав, всередину якого заїжджають поїзди. Здавалося, ніби поруч море. Памва часто зупинявся перепочити. На всіх вулицях палили листя. Іноді треба було проходити через дуже тривалі пасма диму. Де-не-де купища лиш починали розгорятися, а в інших місцях залишились самі скопичення білого попелу, який ще зберігав форми листя. Недалеко від дому назустріч Памві їхав автомобіль з жовтими протитуманними фарами. Через те відстань до нього неможливо було визначити інакше, як на звук, бо інтенсивність світла цілий час була однаковою. І тільки зовсім поруч стало ясно, що то тягач без ніяких причепів. А в самому подвір’ї Памва настрашився від несподіванки, коли відчув, що на нього хтось дивиться, сидячи у темному авті (ще й вікна були запітнілі). Памві щось подібне колись снилося – він їде нічним добре освітленим містечком, вікна так само непрозорі, він зупиняється, відкриває двері, питається в когось, як їхати кудись-то, а той рисує пальцем схему на вікні, запхавши руку всередину автомобіля, якогось малесенького фольксвагена, і він їде далі за схемою, але надворі холодно, а тут тепло, вікно далі пітніє, передовсім на лініях схеми, та зникає, а якимось іншим чином пересуватися чомусь неможливо, треба встигнути, заки карта не зникне зовсім, бо поновити її чомусь теж не можна.

Так само темно, але на стіні відчувається присутність мінімального прояснення з-понад дахів. Не вмикаючи світла, Памва поніс мішок довгим коридором просто до кімнати, безпомилково знаючи відстані до стін, шаф, полиць з книжками у кожному місці впродовж коридора. Ціле життя він мешкав лиш у цій квартирі (колись Памва уявляв собі – як дивно і неприродно було орієнтуватися, повертати у різні відгалуження людям у перших коридорах). У кімнаті він висипав всі горіхи на підлогу. З цього боку будинку на вулиці була ілюмінація. Памва знайшов пуделко сигарет у кишені зимового плаща на вішаку і вийшов на балкон. Виноград вже не відгороджував від вулиці, залишилося саме бадилля. На балконі у збанку була приготовлена перед від’їздом кава – він дуже любив мало не заморожену каву, дуже любив максимально бути на балконі і любив, ідучи чи їдучи з дому, приготувати собі каву, сигарети, свіжу книжку або журнал, попраний светер, щоб застати це все вдома відразу.

Він трохи задовго сидів на балконі, бо майже не спав цими днями і боявся, що не втримається від охоти полежати у теплому ліжку, розпростуватися після мішка, лавок, засне і не встигне зібрати книжки на ранок. Подумав, що незважаючи на переповненість сьогоднішнього дня різноманітними передбачуваними подіями, день не буде таким густим і пересиченим, як учора (хоч сам не знав – де вчора, а де сьогодні, бо дні не закінчуються, якщо їх не обривати, це єдиний спосіб перетягнути день у день), плин його сьогоднішнього часу буде лінійним, а не дифузним; і майже ніякої виконденсованої музики.

Коли він почав мешкати тут сам, то обидві кімнати, коридор, кухня, спіжарка і навіть балкон були захаращені речами, незмінними з дитинства. Все мало свою історію, своє додаткове значення (навіть додаткові значення). Більшість речей були невжитковими. Він кохався у тому світові. Він пам’ятав усі хроніки, і часто йому здавалося, що сам пережив давні події. Не розумів, як можна жити у сучасних нецікавих, пристосованих лиш для перебування будинках. Довший час він не знав нового міста. Йому непотрібно було купувати ніякої одежі – у шафах зберігалося більше доброго стародавнього одягу, ніж можливо зносити. Коли він купував якусь книжку, то згодом виявлялося, що така сама, але у давнішому виданні, вже є у величезній невпорядкованій бібліотеці. Памва жив серед такої кількості старих знімків, що ніяк не міг звикнути до теперішніх лиць. Іноді носив настільки коштовні перстені чи брошки, котрі інакше як бутафорія тепер не могли сприйматися.

Потім він довго досліджував генетику кожної речі – що і як вплинуло на його власну еволюцію. Виявив, що вся колекція якимось певним чином розкладена ще й в ньому. І не все гаразд – разом з речами він успадкував безліч комплексів, вад, хвороб, страхів, дивнот, звичок, проклять і гріхів, помилок і непорозумінь. Одного дня він виявив, що просто не потребує більше все це мати, йому не хотілося ні зберігати старі речі, ні володіти ними, ні знати, що вони поруч. Він захотів порожньої квартири, життя, звільненого від диктату, дискурсу речей. Памва почав їх продавати. Довший час він міг з того добре жити, багато мандруючи світом.

Тепер у порожній кімнаті стояло лиш величезне відкрите фортепіано і дивне ліжко, придумане і змайстроване самим Памвою. На білих стінах залишилося трохи графіки і гербарних листків. Найдовше він зберігав всі фотографії, але, знайшовши довгі дерев’яні скриньки зі шкляними негативами, фотографії попалив. Негативи стояли на вузькій полиці, котра тонко перекреслювала цілу одну стіну. Весь одяг вмістився на вішакові з багатьма гачками, припасованому між подвійними дверима на балкон. У коридорі залишилося ще досить багато непотрібних книжок, попакованих у куфри, а в кухні стояв лиш великий креденс з вікнами і чисельними відділами, де вмістилося все начиння і всі продуктові припаси, і так само великий стіл.

Щодо ліжка, то його, властиво, не було. Була велика коробка, вища від Памви, але без накривки, а замість дна – настелені матраци, коци, подушки. Коробка чи загорода була вибудувана з дощок. На внутрішнім боці загороди трималися маленькі полички, де Памва поскладав сигарети, попільничку, кілька пляшок з алкоголем, найпотрібніші ліки, якісь журнали, колекцію ножів (ножі, як і олівці у збанках на фортепіано, були зібрані вже тепер, всіх їх десь повіднаходив сам Памва), нотні зошити, поляреси (насправді – то банки від голландських тютюнів) з грішми, картки паперу з посписуваними реєстрами негативів у скриньках. Щоб потрапити до ліжка, треба було однією драбинкою вилізти на верх загороди, а другою злізти вниз.

Почало розвиднюватися. У коридорі Памва вибирав книжки, замовлені на сьогодні. Він радий був їх позбутися – відразу двадцять томів, ціла підбірка Бальзака. Памва був масажистом. Він мав до того бездоганні руки – сильні, рухливі і великі. Багато років був найкращим (чи найпопулярнішим) масажистом у місті. Спочатку працював при балетній групі у театрі. Знався з богемою, їздив на гастролі, ходячи вулицями, завжди зустрічався з жінками, котрих масував. Потім його запросили до цирку. То був чи не найцікавіший період життя. До того ж був ще зовсім молодим. Коли пальці почали знаходити собі інші захоплення – скалолазання, кераміку (руки пам’ятали кілька сотень жіночих тіл, кожна з неповторними тонкощами поверхні, він ліпив рельєфи – фрагменти мікроскопічної географії тіл, тоді згортав їх у порожнисті труби, виходили дивні топологічні утвори, вони ставали зрозумілими аж тоді, коли бралися у руки – шкіра впізнавала згини й вигини, котрі вели собою), тепер от фортепіанну солористику – виходило, що руки придумували Памві біографію – часу на регулярну роботу перестало вистачати, Памва перейшов на приватну практику. Робив два-три сеанси денно, завжди приходив додому до пацієнта, намагався вибирати тих, кому потрібні були тривалі курси. Все одно мав вільний вступ до театрального бару і при зустрічі з танечницями отримував запрошення на вистави, часом заходив до театру, але тільки на репетиції.

Памва позв’язував всі романи Бальзака, які тільки знайшов, у два високі стоси, взув трохи нагріті коло печі черевики, зробив з фляшки величезний ковток коньяку і, тримаючи його в роті, вийшов надвір. Якби не жовте листя, ранок можна було б прийняти за ранню весну – таким було небо, повітря, вітер. На вулиці нікого не було. Памва хотів дійти до зупинки, не ковтаючи, а там закурити, але з гори показався трамвай, і треба було підбігти, щоб встигнути. Він мусив прийти до пані професорової до дев’ятої години, щоб зробити масаж перед сном. Вона читала цілу ніч, а вранці трохи засинала. Памва приходив до неї раз на тиждень вже багато років. Спочатку брав гроші, але з часом перестав. Тепер він ще й носив їй книжки. Пані професорова читала дуже багато, часом перечитувала щось кілька разів. Того, що приносив Памва, не вистачало; він часто бачив її крізь скло книгарень – перебирала книжки на верхніх полицях стелажів, стоячи на розкладній драбинці. Через кілька днів все куплене здавала в ту саму книгарню, завжди втрачаючи на комісійних. Памва попросив, щоб його книжки продавала теж. Кілька разів вона намагалася віддати гроші, Памва не брав, і тоді пані професорова почала щось пекти до його приходу, переважно цвібаки.

Вулиця була порожня, і трамвай під’їздив дуже скоро, аж гойдаючись. Він роздмухував листя з рейок. І пасма проміння заповнювались порохами. Памва не знав, чи ковтнути коньяк і курити, коли піднебіння вже розтерпне, чи потримати його в роті кілька зупинок. Наразі не ковтав. Бальзак нагадував йому дитинство, літо, гарячі дошки ґанку – то були одні з його перших книжок. Тепер він намагався підбирати романи для пані професорової так, щоб вона повторила, хай запізно, його історію читання. Особливе значення має відповідність порам року, фенології.

Їхати треба було до старого центру. Осінь, холод, порожність дуже пасували до швидкої їзди трамвая вузькими порожніми вуличками з безліччю поворотів. Всередині трамвая було трохи людей і пахло милом, туалетними водами і парфумами, не затертими іншими запахами.

Памва перейшов через вузьке кам’яне подвір’я, накрите шклом на рівні третього поверху, і потрапив у сецесійний під’їзд з вітражами. Нагорі над сходами теж було шкло, і люди тримали скриньки з квітами вздовж сходів. На поверсі пані професорової було чути, як радіо приймає папську Службу Божу з Ватикану. Памва ввійшов до помешкання, пройшов коридором до шкляних матових дверей і зазирнув до кімнати – пані професорова була на відправі, сидячи біля великого лампового приймача, Памві дуже подобалося, що на шкалі були понаписувані назви міст. Він пішов до кухні, чекаючи кінця аудиції.

Передовсім ковтнув коньяк і закурив, скидаючи попіл до порцелянової попільнички-тарільчика, посередині якої був спеціальний виріст, на який накладалося коробку грубих і довгих сірників так, що сірники відкривалися до половини. Поснідав цвібаком і кавою з обгорнутого шаликом кавника. Взяв з креденсу кілька фляшок з різними саморобними лікерами, виставив їх вряд і пив по черзі з малого келишка. Така була домовленість – Памва мусив снідати. Тоді закурив знову і взявся скручувати довжелезні тоненькі пахітоски, насипаючи на папірці перемеленого листя полину.

Добре те, що пані професорова була старенька і висохла. Останнім часом Памва не хотів масувати молодих жінок. Це оберталося подвійним ефектом: роблячи масаж, він мусив стримувати себе, щоб не перейнятися красою тіла, не надати рухам найменшого відтінку пестощів, а коли по-справжньому був з жінками, уважав, щоб не використовувати прийомів масажу, якими міг або безжально і байдужо допровадити до блискавичного оргазму, або цілковито втихомирити, знечулити, приспати.

В кімнаті дразливо пахло полиновим димом – Памва припалював болючі місця пахітосками, це належало до найвищого мистецтва. Весь час перед тим, поки він делікатно масував руками, молода кітка сиділа поруч, слідкуючи за пальцями і кидаючись час від часу на руки. Пані професорова безпомічно сердилася, але Памві це не перешкоджало. Йому подобалося слухати, як бабця оповідає про прочитані книжки, не змушуючи Памву говорити, від чого він неймовірно потерпав у більшості пацієнтів. Після масажу треба було трохи полежати. В тім часі Памва завжди сідав до піаніно. Таке піаніно могло бути цікавим хіба Памві – цілковито розстроєне, зверху заставлене книжками, а всередині поскладані слоїки з галяретками. До того ж поздовжні тріщини через цілий корпус. Значна частина клавіш западала, треба було витягати їх пальцями назад. Під накривку у шпари на клавіатурі понапихувано васильку проти молів. Памва повторював на піаніно всі ті маніпуляції, котрі щойно робив на тілі бабці. Це було надзвичайно легко, бо вони були подібними; піаніно страшенно деренчало, бадилля васильку і слоїки приглушували кожен звук, ніби натиснена ліва педаль, ті клавіші, котрі провалювалися від першого ж удару, Памва не видобував, і звуків, уможливлених клавіатурою, ставало щораз менше.

Пані професорова за той час запакувала у серветку кусник цвібака і разом з маленькою фляшкою вишнівки вклала до кишені Памвиного зимового плаща. На наступний раз вона просила щось Маркеса (в історії Памви – кінець березня, перемоклий ліс, вода не просочується крізь пласти безконечних листопадів, небо дуже синє, сонце крізь гладеньке галуззя ще порожніх дерев, листя лиш на якихось кущах, мертва залізниця серед лісу на висохлому насипі, нагріті рейки і шпали, тисячі несамовитих любовних пар жаб, всі жахливо кричать), натомість Памва порадив тепер перечитати оповідання Бахман, він принесе.

Надворі вже не пахло вугільним димом і сіркою з вокзалу – значить, випогоджується остаточно, дощу не буде. Був ще пізній ранок, а сонце світило так інтенсивно, що на вузьких вулицях не було затіненої сторони. Абсолютно тотальне безвідтінкове освітлення. За закритими повіками – теж тільки пласке, нічим не посічене оранжеве поле, жодних артефактів. А в ноги зимно, вітер тримався землі і наскрізь продував черевики через усі діри. Памва ввійшов до маленької каварні на великій площі; колись тут було помешкання, це відчувалося, три зали – три кімнати, в кожній кімнаті голландська піч, вікна залишилися такими ж, як у помешканнях – невеликі і з подвійними рамами.

Вони збиралися тут щонеділі – якраз в цей час, коли нікого ще не було. Памва прийшов і дозволив собі запалити в печі, біля якої вони сиділи. Пили дуже міцну каву із влятою у кожну філіжанку ложкою горілки.

Водій поливалки був їхнім оператором. Він міг позичати камеру лиш на кілька днів, тому кожен фільм треба ретельно продумати наперед і знімати за першим разом, без помилок і виправлень. Незабаром зима, вулиці не поливатимуться, він буде їздити на машині, котра замітає і визбирує сніг.

Шахіст – актор і звукорежисер, хоч вони не зробили ще жодного фільму з живим чи хоча б наговореним звуком. Він лиш записував Памвину музику на магнітофон і пізніше накладав її на фільм.

Галереїст встановлював світло, у виняткових випадках робив необхідні декорації, грим. Він продавав картини у приватній галереї, знав усіх художників, фотографів і часом запрошував їх для якоїсь консультації. Його стан постійно залежав від картин, серед яких він змушений був жити.

Памва теж був актором, до того ж він робив музику; ідеї, сценарії і режисуру придумували або всі разом, або по черзі. Памва відчував, що починає їх втрачати. Вони робили аматорські фільми на восьмиміліметровій камері вже багато років. Ніколи не показували інакше, як у своєму найближчому оточенні. Потім познайомилися з Памвою. Спочатку їм лиш грав різні ролі і придумував музику; і це було найкраще. Пізніше сам почав відчувати потребу робити свої фільми, але вони його не завжди розуміли.

Памва рідко переймався чимось так сильно, як от віднедавна святим Франциском. Усі ті відчуття убогості, радості зреченості щодо чогось одного і натомість наростання чогось іншого, витворення складного кодексу і ритуалу, котрі однак роблять життя простим, якщо в них повірити, фізіологія босих ніг, дірявої одежі, недбалої їди, безвідповідальні мандрівки і самопевність молитви. Механіка доступності екстазу. Памві здавалося, що це є тим рівнем абсурду, коли той стає настільки природним, як дощ, сніг і цілий світ. Абсурд як сліди недосяжного мислення. Він переконав усіх, що треба зняти про Франциска, він сам відчував себе Франциском і поступово зробив Францисків з усіх. Аж тоді постановив собі уникнути режисури і роблення сценарію, тільки принесе п’єсу і буде робити все, що скажуть у тих фрагментах, де скажуть. Він ніколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорстокішими втратами. Зрештою, тут нема ніякого закінчення. Останнє, що можеш втратити – то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше – бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.

Вони почали роздягатися. Кожен приніс якусь одежу для фільму, треба було переодягнутися і зробити фотографії, щоб побачити, як це виглядає. Було холодно. Водій, голий до пояса, приніс відразу чотири склянки з горілкою, вони випили і нічого не відчули – починався екстаз. Памва казав, що францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся, їхній одяг залишився на кріслах. Вийшли надвір, сонце все ж трошки гріло. Стали навпроти дверей: Памва у черевиках на босу ногу, стертих штанах і плащі, під яким нічого не було, галереїст босий, у самому лиш довгому обвислому светрі, шахіст теж босий, білі полотняні штани закочені, кілька сорочок одна на одній, рукавиці без пальців, хустка зав’язана на голові. Вони трохи так постояли – курили, віталися із знайомими, пропускаючи їх до дверей, розглядали себе у шклі, дивно рухалися, спостерігаючи за тінями – треба було по-справжньому змерзнути. Нарешті водій почав фотографувати: по одному, по двоє, всіх разом, лиця, зі спини, збоку, здалека, перейшовши на інший бік площі. Памва попросив, щоб ще сфотографувати тіні і віддзеркалення. Нарешті плівка закінчилася, вони пішли до печі, вдягалися, витираючи брудні ноги, пили просто з фляшки Памвину вишнівку. Тепер було добре, як колись.

Прощаючись, випили ще горілки (завтра Памва принесе п’єсу, водій зробить фотографії і візьме камери, галереїст позичить у галереї потрібні лампи, шахіст розрахує час кожного фрагмента і нарисує схему послідовності епізодів; післязавтра перед ранком поїдуть на поливалці до озера в лісі, через дві-три години вже всім треба буде вернутися до міста). Памва пішов з шахістом, він мав ще трохи часу.

Шахіст жив з того, що грав на гроші в сквері у шахи, тому й називався шахістом. Він мав дуже атракційний стиль гри, завжди збирав найбільше глядачів. Від найпершого ходу все робив для того, щоб створити на шахівниці якнайбільше небезпечних нерозв’язаних положень. Він підводив свої фігури майже до фігур суперника, виставляв більшість фігур на поля під ударом, однак страхуючи їх іншими, переважно одна страхувала відразу кілька полів, він нагромаджував таким чином кільканадцять гострих моментів одночасно, добиваючись певної статики, нічого не збиваючи, навіть тоді, коли це було потрібним. Нарешті вичерпувалися можливості шахівниці. Тоді починався неперервний ланцюг почергового вбивання фігур, без жодної зупинки, аж поки не залишалося по дві. А в таких ситуаціях шахіст умів грати так нудно і надійно, що ніколи не програвав.

У сквері його вже чекали, глядачі почали викладати гроші. Памва хотів трохи подивитися, але виявилося, що через хвилювання, холод і швидке пиття настільки сп’янів, що не міг зосереджуватися. Він посидів на сусідній лавці, але знову було недобре, не міг сидіти, не міг ні нахилитися ліктями до колін, ні спертися спиною на лавку. Повільно пішов алеєю вверх, через діри до черевиків понабивалося багато дрібних і гострих червоних камінців, і Памва зійшов зі стежки, розкидуючи ногами жмутки листя, іноді продираючись через якісь кущі, через цілі смуги ялівцю і тисів, мало не як у горах. Ворони просто відходили вбік, деякі тримали у дзьобі горіхи.

Памва пройшов через цілий парк, який видався невеликим, хоч і йти догори, зайшов у бар готелю, замовив подвійну гірку каву (готель і бар були дуже дорогими, тому Памва попросив до кави дрібку холодного молока) і вийшов з філіжанкою надвір. Сидів на низенькому паркані, тримаючи губами сигарету, чекаючи, в кого б прикурити, бо хоч мав сірники, але не наважувався їх шукати, потім запалювати сірника, прикривати вогонь від вітру. Щоб зігрітися, знав добрий спосіб – треба тримати горнятко не руками – так гріються тільки руки – а затиснути між колінами. Нарешті прикурив, при тому чув, що власний голос змінений через труднощі артикуляції, коли просив вогню. Пив так повільно, що кава з молоком кілька разів міняла смак впродовж охолодження.

Відразу за готелем був невеликий базар. Памві раптом нестерпно захотілося шинки. Він купив трохи у м’ясника. Памва любив ляди зимового базару, коли всього дуже мало, але все на диво якісне і міфологічне. Біля окремого ряду було людно, розлізалися химерні побудови з диму – там продавали тютюни. Памва розважався, пробуючи самокрутки з різних ґатунків тютюну, випитуючи про місцевість, мацаючи пальцями цидулковий папір. Йому сподобалася архаїчність ситуації; багато чоловіків серйозно курили, дослухаючись до власних вражень і пильнуючи за найменшими мінами інших. Може, тому, що тютюни нагадували смак жетану капрал, а може, було важливим відчути себе серед цих людей одним з них, але Памва, не думаючи і не вважаючи, купив по шклянці різних тютюнів, зсипаючи до однієї торбинки. Він підозрівав, що зможе викомбінувати вдома справжній жетан.

Коли Памва вернувся, на дошці шахіста залишилось чотири фігурки. Памва сів на лавку збоку. Вона була розвернута в бік парку. В полі зору нікого не було. Через сукно сонце сильно нагрівало. В ці останні дні осені Памві не хотілося рухатися, напружуватися, здавалося найправильнішим нерухомо сидіти, нагріваючись промінням, набираючи тепла на зиму. Памва, примружив очі, наставивши лице до сонця. Він залишив під повіками таку вузьку шпарку, що бачив лиш сплющений обривок сонця, обмотаний нитками світла, заплутаний у павутину, яскраву зсередини. Памві здавалося, так він собі уявляв, що перебуває на дні надгустого пересиченого розчину осені у височенній прозорій шклянці. Дерева вже за шклом, у висоту шклянка закінчується небом, а на дні є Памва і осад листя.