Текст книги "Частина друга (СИ)"

Меньшов О .В.

1

...Т╕льки-но ми оминули мис Дозорний з неприступною кам'яною фортецею Гор╕шок на самому його к╕нц╕, що стояла на сторож╕ столичного алоду та визв╕рялася вб╕к астрального моря купою гармат, як за ним в╕дразу з'явилась столична гавань. З╕знаюсь – тут же оххх... отетерев╕в! Картина, що в╕дкрилась зв╕дси, вразила мене до глибини души. ╤ справа, нав╕ть, не в розм╕рах заливу.

Поки пливли по моторошному астральному морю, я зв╕сно намагався уявити соб╕ Новоград. Серед дурнуватих думок про небезпеку мандр╕в з алоду на алод, напади велетенських астральних демон╕в на одинок╕ корабл╕ та страху випадково опинитися за бортом, в голов╕ також малювалися ╕нш╕ картинки... про вигляд столиц╕... Здеб╕льшого уявлялися як╕сь гарн╕ дерев'ян╕ хатинки. Навколо них гуляли багато одягнен╕ люди... Ну ╕ в тому же дус╕...

Все це б╕льше ╜рунтувалися на власн╕й уяв╕. Проте д╕йсн╕сть виявилась просто вражаючою. "Отетерев╕в" не зможе передати ус╕х фарб емоц╕й, як╕ мене обуяли.

З ф╕олетового, де╕нде м╕сцями с╕руватого туману проступали контури столичного порту, за яким видн╕лися невеличк╕, проте довол╕ акуратн╕ слоб╕дськ╕ будиночки прихован╕ пом╕ж зелених дерев, а ще дал╕ в╕дкривалися види на височезн╕ мури самого Новограду. А над вс╕м цим височ╕ла здоровезна башта Великого мага.

В мене аж дух запнуло... Та ╕ не т╕льки в мене: купа народу ринула на верхню палубу, щоб помилуватися кра╓видом.

Наш╕ корабл╕ несп╕шно повернули в залив, який був щ╕льно набитий судами вс╕ляких мастей: в╕д торгових до в╕йськових, в╕д маленьких шхун до галеон╕в першого рангу.

Тут ╕ там снували невелик╕ купецьк╕ корабл╕... Шастали вертк╕ г╕берл╕нгськ╕ шняки... На прикол╕ стояли шикарн╕ ельф╕йськ╕ яхти... Неподалеку несли вахту к╕лька в╕йськових сторожових бриг╕в. В╕д всього цього великого р╕зноман╕ття починала йти обертом голова.

Поява Новограда на берез╕ цього залива справа випадкова. Так поясняв п╕дпоручик, один з молодших оф╕цер╕в нашого судна. Навколо нього тод╕ з╕брався чималий натовп слухач╕в, а в╕н, очевидно радий тому, охоче розпов╕дав ус╕ляк╕ байки та ╕стор╕╖.

Отже, поява Новограда, з╕ сл╕в п╕дпоручика, справа випадкова. Не зруйнували б сто рок╕в тому стару столицю Кан╕╖, не було б цього м╕ста, а б╕ля заливу, як ╕ ран╕ше стояло б невелике поселення Велетн╕вка.

–А ви ╕ не знали? – з хитрим примруженням на обличч╕ питав балакучий п╕дпоручик. В╕н хвацько п╕дкручував вуса та весело посм╕хався. – Так тут з давн╕х-давен ╕снував невеличкий мисливський хут╕р... Жив на ньому такий соб╕ Ладислав на пр╕звисько Вовкодав. А вже п╕зн╕ше цей хут╕р розр╕сся до села... будинк╕в близько до трьохсот...

–А чому Велетн╕вка? – спитав хтось ╕з слухач╕в.

–Н╕хаз його зна╓... сього не пам'ятаю... Розпов╕м вам краще, як м╕сце для ново╖ столиц╕ вибирали... Отже, видали указ, мовляв, треба з кан╕йських алод╕в в╕дписатися о можливих зручних м╕сцях... де, що та куди... ╤ почалося змагання, бо вс╕ хот╕ли мати у себе столицю. ╤ Умойр, й ╤нгос... багато хто... Однак на Рад╕ обрали довол╕ нейтральне м╕сце. Спочатку, правда хот╕ли стару фортецю Гор╕шок перебудувати, але передумали. ╤ стала Велетн╕вка Новоградом. З╕брали з ус╕х алод╕в Л╕ги р╕зних майстр╕в, направили ╖х на буд╕вництво... Скажу вам, що м╕сто виросло досить швидко. Та ╕ зараз продовжу╓ старанно будуватися.

Новоград, з╕ сл╕в п╕дпоручика, був в╕дразу розд╕лений на три головних квартали. Один з них – Ельф╕йський – найкрасив╕ший та чист╕ший серед ╕нших. Його в╕ддали майстрам з Т╓небри й вони перетворили болото (а на м╕сц╕ кварталу д╕йсно було невеличке болото) в суц╕льне арх╕тектурне чудо.

Кр╕м цього кварталу, були ще Кан╕йський та Г╕берл╕нгський.

–╤нод╕ там так╕ хащ╕, що хай Сарн милу╓! – посм╕хався п╕дпоручик. – Якщо у ельф╕в все зрозум╕ло ╕ заблукати серед вулиць майже не можливо, то в Кан╕йському, а тим паче Г╕берл╕нгському кварталах – сам Н╕хаз ногу злама╓. Б╕льш-менш влучно побудован╕ це Шляхтянська вулиця... Велика Гайова, Старокут╕вська... Багато народу живе на Мал╕й Глинян╕й, на Торговиц╕... Там взагал╕ непогано. А ось на Хл╕бну, П╕сочну... Р╕вну, чи Над'ярну краще вноч╕ не заходити. Можна не т╕льки без грошей залишитись...

П╕дпоручик знову п╕дкрутив вуса та недвозначно посм╕хнувся. Пот╕м трохи розпов╕в про ╕нш╕ частини столиц╕. Вони через свою замале значення, швидше служили додатками до головних.

У Новоград╕ кр╕м людей проживало чимало вс╕ляких рас: ╕ ельф╕в, ╕ г╕берл╕нг╕в, ╕ нав╕ть в╕льних гобл╕н╕в. До реч╕ останн╕х в Новоград╕ ставало р╕к в╕д р╕ку все б╕льше. Немало ╖х т╕кало з Хадагансько╖ ╕мпер╕╖ та оселялося в столиц╕. М╕сцева влада нав╕ть дозволили ц╕й рас╕ побудувати власну каплицю та проводити там служби. На Нижньоспадськ╕й вулиц╕, б╕ля Баштово╖ площ╕, гобл╕нам дали прив╕лей на розм╕щення власних др╕бних крамниць та грошових меняйлень, чи бач╕рень, як ╖х прозивали ельфи.

Навколо ж Новограда продовжили розростатися передм╕стя та слоб╕дки, в яких оселялось чимало при╖жджих з ╕нших алод╕в та м╕сць Л╕ги.

Все це зараз знову пригадалося, ледь я побачив порт Новограда.

До реч╕, т╕льки-но ми в╕д╕йшли в╕д атолу, як вс╕м пасажирам було об'явлено про погол╕вний перепис. Кап╕тан дав наказ занести наш╕ дан╕, щоб пот╕м передати ╖х до столично╖ влади. Питали про все: зв╕дки, чим займався, чи ╓ родич╕ в Новоград╕, або десь ще... Пот╕м вс╕м пооб╕цяли по приходу до Новограда допомогти. Розм╕стити по притулках. Тих, хто мав як╕сь навички, тут же зазивали п╕ти до цеховик╕в. Н╕бито там бралися вс╕ляко допомогти б╕женцям з алоду Клемента.

–Якщо ви вир╕шите залишитись в Новоград╕, – пов╕домляв писар кожному з пасажир╕в, з яким в╕в бес╕ду, – то столична влада об╕ця╓ р╕к не збирати з вас ценз. Влашту╓тесь, закр╕питесь, станете повноправним жителем м╕ста... ╕ вже пот╕м почнете платити податки, як ╕ вс╕.

Шукали серед народу ╕ во╖н╕в. Я взагал╕ в╕д всього в╕дхрестився. Заявив, що не планую надовго затримуватись в столиц╕. Писар було спробував мене розговорити, але наткнувшись на недобрий погляд, тут же це припинив.

Отже, ми наближались до порту. Серед роззяв, що зачаровано роздивлялися гавань, я пом╕тив ф╕гуру Першосв╕та. П╕д╕йшов до нього, торкнувся плеча та поц╕кавився:

–Ну ось ми уже ╕ в Новоград╕... Як╕ плани? Що станеш робити?

–Перш за все, безумовно, огляну столицю, – широко посм╕хнувся г╕гант. По його блискучих очах було пом╕тно, що в╕н у захват╕. – Коли ще такий шанс випаде.

–А пот╕м до дому? В Темноводдя? Чи залишишся?

–Хочу попитати щастя... Врешт╕-решт, якщо випала така доля, то гр╕х не скористатися. Запишусь до в╕йська. Може пощастить.

–Тримай, – я простягнув йому п'ять ср╕бних монет. – Вважай, що це твоя частка. Може, г╕льд╕йську накидку соб╕ купиш.

Першосв╕т голосно зареготав ╕ взяв грош╕.

Бернара я знайшов на корм╕ в велик╕й простор╕й кают╕. В╕н сид╕в у дальньому кутку на двох зелених подушках б╕ля величезного в╕кна... ╕ курив глиняну люльку. За под╕бним заняттям я заставав його вперше. От не думав, що паладинам дозволя╓ться робити щось под╕бне.

В╕д сво╓╖ частки грошей Бернар тут же в╕дмовився. ╤ зробив це явно демонстративно... Хоча, якщо чесно, я ╕ не розраховував на ╕ншу в╕дпов╕дь.

–Можеш в╕ддати ╖╖ Першосв╕ту або Стоян╕, – в╕дмахнувся ельф. – ╥м, мабуть, буде потр╕бн╕ше.

–Ти вже напевно зна╓ш, що я служу Дому д╕ Даз╕р╓? – я не питав, скор╕ш констатував. Сам тут же прис╕в поруч з паладином. – Проте добився того, що буду в╕дносно в╕льною людиною...

–Тебе, вважаю, в╕дразу викличуть. Знайдуть завдання, так що нудьгувати не будеш! – посм╕хнувся Бернар. В╕н пустив клуби диму та подивився кудись п╕д стелю. – Можливо день, ну два, а пот╕м обов'язково покличуть... Ти ж н╕коли не був у Новоград╕?

–Н╕, – захитав я головою. А сам подумав: "Зда╓ться, н╕коли". Правда, хтозна, чи це д╕йсно правда.

–Давай домовимось, що п╕слязавтра... десь оп╕вдн╕... б╕ля вор╕т в Ельф╕йський квартал.., – Бернар ледь не вичавлював ╕з себе фрази, – я тебе ╕ буду чекати. Думаю, ти його легко знайдеш.

–Нав╕що?

–Скаж╕мо так – я покажу м╕сто. А то боюся, друже, ти заблука╓ш, – ╕ паладин чомусь розсм╕явся.

–Дякую, звичайно, проте я не дитина... Вважаю, можу дати соб╕ раду.

А самому в цю мить подумалось, чи не збира╓ться Бернар сл╕дкувати за мною. Оця його оп╕ка занадто п╕дозр╕ла.

–Даремно ти в╕дмовля╓шся, – ельф знову пустив дим та подивився на мене. – Отже, вир╕шено, що ми зустр╕немось... До реч╕, що будеш робити в св╕й, так би мовити, "в╕льний час"?

–Походжу... подивлюсь, – я зараз сам соб╕ нагадував Першосв╕та. Йому задавав аналог╕чн╕ ж питання. – Е-е-е... Взагал╕, спробую зайве не муляти оч╕...

–Кому? – насупився ельф.

–Та вс╕м, – невизначено в╕дпов╕в я, проте думки були про можливу помсту збоку кан╕йсько╖ шляхти.

–Хочеш стати таким соб╕ кротом? Зануритись п╕д землю, щоб тебе ╕ не бачили?.. Непогане р╕шення... але ти все одне залиша╓шся сам на сам...

–Вовк╕в боятися... ну дал╕ ти сам зна╓ш!

–Головне, щоб ти не наробив дурниць, – додав наостанок паладин.

За той час поки галеон добирався до причалу та отримував "добро" на швартування, я встиг змовитися з одним ╕з матрос╕в, та купив у нього ╓мну торбу для вс╕ляких речей, куди в╕дразу склав всю амун╕ц╕ю ╕ одяг. За додатков╕ пару м╕дяк╕в той же матрос в╕ддав свою стару лляну невиб╕лену сорочку, затаскану шк╕ряну куртку й парусинов╕ штани. Переодягнувшись у все це, я став схожий на якогось портового роб╕тника.

Галеон довго швартувався ╕ от нарешт╕ п╕дтягнули здоровезний трап, м╕цно його закр╕пили та дозволили спуск на берег. Почалася довга "текучка". Я не став посп╕шати й вир╕шив йти десь в хвост╕.

Б╕ля трапу з'явилась якась горласта ж╕нка, яка нудним голосом людини, що в тисячний раз повторю╓ одне ╕ те ж саме, голосно закричала:

–Пр╕в╓тству╓м вас, граждан╓ Л╕г╕, у врат наш╓й новой стол╕ци – славного города Новограда!

–Це хто така? – почув я як хтось з натовпу запитав у одного з матрос╕в.

–Так ето В╓рка Шилова! Зазивала ╕з Городскова Пр╕каза... Тут так╕х многа! – ╕ чолов'яга розсм╕явся. – С╓йчас вс╓х ж╓лающ╕х потянут до пр╕ютов... ╕л╕ в найм до ц╓хов╕ков... Вам ж╓ врод╓ об╓щал╕ помощь? Ото ж ╓шт╓ ╓йо ложкам╕, помощь ету! – ╕ матрос знову зареготав.

Зда╓ться, допомога столично╖ влади не зовс╕м те, на що вс╕ спод╕валися.

–Д╓л у нас в Кватох╓ многа! – продовжувала кричати ж╕нка. – В етом ви сам╕ оч╓нь скоро смож╓т╓ уб╓д╕ца.

Деяк╕ люди явно зац╕кавились та скупчились б╕ля Шилово╖. Вона трохи збавила напору та вже не так голосно волала про "кис╕льн╕ берега та молочн╕ р╕ки", як╕ оч╕кували всякого, хто поб╕жить до М╕ського Приказу.

–...которий так нужда╓ца в любой помощ╕ вс╓х ж╓лающ╕х.

Голос зазивали втонув у питаннях. Зда╓ться, слова ж╕нки впали на благодатний ╜рунт, ╕ багато хто д╕йсно замислився над сво╖ми майбутн╕м на новому м╕сц╕.

–...стать одн╕м ╕з т╓х, – прорвалося кр╕зь людський гом╕н, – кто помож╓т в стро╕т╓льств╓ стол╕ци... нужни кам╓нщ╕к╕, нужни...

–А-а-а... о-о-о... у-у-у.., – п╕днялось море голос╕в.

Я так ╕ не зм╕г почути, про кого ще розпов╕дала Шилова.

Ладно, якось сам впораюсь, – промайнуло в голов╕. – Зараз важлив╕ше сховатися в столичному натовп╕... в╕д вс╕х подал╕...

Неподал╕к в╕д трапу стояла портова варта. Десятник ч╕пким оком оглядав тих, хто спускався вниз, наче когось в╕дшукував. Натовп жваво завертали праворуч до високих та на перший погляд неск╕нченних дерев'яних сход╕в, як╕ вели з причалу на площу.

–Жив╓╓! – л╕ниво покрикував вартовий. Пот╕м виловлював якогось роззяву та направляв його на правильний шлях. – Куда прьош? Н╓ в╕д╓ш, чо л╕? Сюда давай!

Нарешт╕ д╕йшла ╕ моя черга. Я пройшов повз десятника, який майже ╕ не глянув у м╕й б╕к, видно не вважав досить ц╕кавим. А, може, просто вир╕шив, що "з цього ╕ поживитися н╕чим".

В цей час до сус╕днього причалу несп╕шно п╕д╕йшов красень галеон з вимпелом кап╕тан-командора. Пришвартувався в╕н досить швидко, ╕ я почув, як хтось ╕з портових службовц╕в заговорив про в╕дправлення ре╓стровик╕в на Святу Землю. Наче п╕дтверджуючи його слова, з-за рогу яко╖сь буд╕вл╕ на пристань вийшов чималий заг╕н латник╕в.

–Ей! Н╓ з╓ва╓м тут! Ш╓в╓л╕мся! – гримнув десятник, судячи з усього мен╕.

П╕днявшись по сходах вгору, я опинився на величезн╕й площ╕. Оце, скажу вам, м╕сце! В╕дчуття, наче опинився у велетенському мурашнику.

Б╕ля ст╕н парапету скрип╕ли леб╕дки, як╕ п╕дн╕мали з причал╕в чимал╕ вантаж╕... туди-сюди по кам'ян╕й брук╕вц╕ снували вози, м╕ж ними б╕гали люди, г╕берл╕нги, нав╕ть гобл╕ни з характерними козлиними бор╕дками... голосно лаялись вантажники та перев╕зники... купц╕ вс╕х мастей та рас укладали контракти... валандались як╕сь волоцюги та др╕бн╕ злод╕╖... ╤ над вс╕м цим "парили" стражники, як╕ з нудьгуючими обличчями, л╕ниво спостер╕гали за порядком...

Отже, суц╕льна штовханина та гом╕н. Людин╕ незвичн╕й до тако╖ жвавост╕, легко було розгубитися. Тому я к╕лька хвилин стояв у ступор╕ й озирався на вс╕ боки. А пот╕м все ж знайшов сили з╕братися та неквапливо рушив до столичних мур╕в, як╕ видн╕лися за хатинками портово╖ слоб╕дки.

–Ей, пар╓нь! Стой! – гаркнув хтось праворуч. Я обернувся. – Работйонка н╓ нужна? – питав високий брюнет з акуратною бор╕дкою. Його обличчя було досить "в╕дкритим" ╕ негативом не тягнуло.

–Дивлячись яка? – я постарався придати сво╓му голосу б╕льшо╖ впевненост╕ та трохи зм╕нити гов╕р. Не хот╕лось якби в╕дразу зрозум╕ли, що походжу з ╤нгосу.

–М╓шк╕ с з╓рном надо на м╓льн╕цу отв╓зт╕. Смогйош?

–╤ ск╕льки?

–Ч╓во "ск╕льки"?

–Грошей ск╕льки? – посм╕хнувся я, опускаючи торбу на брук╕вку.

–О! Чуству╓ца... чуству╓ца.., – чолов'яга так ╕ не сказав, що йому в╕дчува╓ться, та чомусь рад╕сно посм╕хнувся. – Даю четвертак ╕ по рукам.

Я прикинув багато це чи мало... Та хр╕н його зна╓! З м╕сцевими розц╕нками не знайомий (я ╕ з грошима ще не зовс╕м роз╕брався). Проте в╕дчуваю, що це якась середня оплата... А по-друге, якщо д╕йсно хочу зануритися та заховатися в натовп╕, то потр╕бно погоджуватися. Врешт╕-решт, граю роль простого трудяги. А на ц╕й портов╕й площ╕ просто так не валандаються...

–Добре! – ми побилися по руках. – Але з тебе об╕д!

–Ек╕й, молод╓ц! Посмотр╕м на т╓бя в д╓л╓, а там в╕дно буд╓т, – брюнет по-доброму посм╕хнувся. – Я – Копил Мухов. У м╓ня тут арт╓ль...

Я також назвався, проте Ратмиром.

–Засран╓ц Малюта опять зап╕л, – поскаржився Копил. – А мн╓ кровь ╕з носа, как грузч╕к╕ нужни. Пон╕маешь, Ратм╕р, раз подряд взял – надо виполн╕ть! Такая моя натура!

╤ ми з ним рушили до парапету. В╕д побачено╖ гори м╕шк╕в, я аж присвиснув. Тут ╖х ст╕льки, що ╕ до вечора не впоратись. Але в╕дмовлятися було вже зап╕зно.

Я скинув свою торбу ╕ озирнувся.

–Ти н╓ бойся! – зареготав Копил. – За тво╕м добром я пр╕гляжу. Кстат╕, а ти сам откуда?

–Е-е-е... з Темноводдя! – збрехав у в╕дпов╕дь.

Копил потер мак╕вку, та пробурмот╕в "ясно". В╕н подивився кудись вб╕к, а пот╕м заявив:

–╤д╕ вон к тому бородачу. Ето Сава. Буд╓ш с н╕м в пар╓.

Я залишив сво╖ пожитки б╕ля Мухова та взявся до роботи. Завантаживши разом ╕з Савою м╕шки, ми с╕ли з ним на воза й по╖хали до млин╕в.

–Но, проклятая! – гаркнув напарник на коняку та впер╕щив ╖╖ по хребту в╕жками. – Тян╕, суча дочка!

В╕з натужно заскрип╕в та рушив з м╕сця.

–Вп╓рви╓ тут? – запитав Сава.

Я зрозум╕в, що видаю себе тим, що занадто уважно озираюся на вс╕ боки.

–Та якось ран╕ше все не вдавалось до столиц╕ потрапити, а тут приплив та хочу придивитися, – невимушеним тоном в╕дпов╕в напарнику. – Слухай, друже, а де тут можна на н╕чл╕г зупинитися?

–Гд╓? Ето зав╕с╕т сколько у т╓бя д╓нег, – жартома в╕дпов╕в Сава.

–Ну, скаж╕мо, щось пристойне тут ╓? Проте ╕ не шикарне... Людське!

–Вон сл╓ва... за т╓м дом╕ком... В╕д╕ш тракт╕р? Ето "Красний п╓тух"!

Я подивився в зазначеному напрямку. Там була добротна висока буд╕вля ╕з шатровим дахом, на мак╕вц╕ якого видн╕лася прапориця у вигляд╕ п╕вника. Широк╕ червон╕ в╕кна трактиру були прикрашен╕ р╕зьбленою лиштвою у вигляд╕ розк╕шного рослинного орнаменту, а карнизи нагадували здоровезн╕ греб╕нц╕. З товсто╖ цегляно╖ труби валив густий дим, а в пов╕тр╕ розлився запах св╕жо╖ здоби. ╤ в цей момент я зрозум╕в, що страшно зголодн╕в.

З натовпу, який згрудився б╕ля сход╕в до трактиру, вийшов якийсь чолов╕к в дивакуватому одяз╕. В╕н л╕ниво оглянув людей, та щось голосно вигукнув.

–Глашатай, – пояснив Сава. – М╓жду проч╕м, мож╓ш у н╓го спрос╕ть...

–Що саме?

–Да всйо, что угодно! Про тракт╕ри, про ночл╓г, про работу... новост╕ всяк╕╓... ╤ ето бесплатно! Так╕х вот глашата╓в Городской Пр╕каз по вс╓й стол╕ц╓ настав╕л около сотн╕!

Поки ми ╖хали до млин╕в, Сава, охочий до розмови, зам╕сть того ж глашатая, сам пов╕дав купу всяких новин. Серед всього я вже д╕знався, що в╕н колись трудився на л╕сопилц╕, т╕╓╖ яка на Сх╕дн╕й вирубц╕. Але не так давно там раптом трапилось щось дивне: б╕льш╕сть прац╕вник╕в р╕зко захвор╕ла. Почали виясняти, проте ╕ дос╕ зовс╕м н╕чого не зрозум╕ло.

–Кто-то говор╕т, что ето всйо ч╓р╓з кл╓щ╓й! – хитав головою Сава. – Мол, кусают ╕ оттово люд╕ ╕ бол╓ют... страх как бол╓ют... Лежат, ак╕ мйортви╓, – видно остання фраза була чи╖мсь цитуванням. – А дво╓ даже помйорл╕! Слава Сарну, что м╓ня с╕╓ ом╕нуло! – ╕ Сава почав розпов╕дати про с╕м'ю, про трьох дочок та двох син╕в. – Кто за н╕м╕ пр╕глян╓т, когда ╕ со мной что-то едако╓ про╕зойдйот? Н╓т, н╓т, вовр╓мя я ушйол до Копила... М╓жду проч╕м, он мужик порядочний... Слово свойо д╓рж╕т! ╢войная арт╓ль – на╕п╓рв╓йшая в порту!

Ми минули ряд добротних хат ╕з сол╕дними городами, як╕ тягнулися до невеличкого л╕сочку, про╖хали громадську баню, ╕ ось, нарешт╕, з'явилися столичн╕ мури. Тут наша дорога роздвоювалася ╕ ми почали повертати л╕воруч, вб╕к чи то склад╕в, чи то ще якихось господарських буд╕вель.

Треба сказати, що Новоград д╕йсно кап╕тально розбудовувався. ╤ Сава про це дек╕лька раз╕в згадав. Нове м╕сто росло, можна сказати, з н╕чого! Споруджувалися м╕цн╕ кам'ян╕ будинки... а поруч зводилися укр╕плення, зд╕ймалися догори кр╕посн╕ мури... з'являлися величезн╕ площ╕, проводилися широк╕ вулиц╕... нав╕ть канал╕зац╕я ╕ водопров╕д...

Так зараз розпов╕дав Сава, який при тому експресивно розмахував руками. Що таке канал╕зац╕я, в╕н все ж толком розпов╕сти не зм╕г. Проте додав, що "ету штуку ельфи пр╕думал╕".

–В Новоград столько народа каждий год пр╕╓зжа╓т, что хай Сарн м╕лу╓т! – говорив в╕н ╕ тут же тицяв пальцями на роб╕тник╕в. – Но ╕ н╓ м╓ньше у╓зжа╓т... Зд╓сь закр╓пица тяж╓ловато.

Дорога, якою ми рухалися, петляла м╕ж склад╕в, г╕гантських колод, чи не менш величезних кам'яних плит, як╕ лежали прямо на узб╕чч╕. Збоку здавалося, наче все м╕сто було в риштуванн╕. Тут та там снували купи людей: ╕ тесляр╕в, ╕ муляр╕в, ╕ стропальник╕в, ╕ столяр╕в... Та Тенсес його зна╓ кого ще! Майстри гордовито походжали вздовж ст╕н, про щось сперечалися. Гом╕н стояв такий, що Сав╕ вже доводилося кричати, щоб я його почув.

Ми повернули повз чергову буд╕влю, ╕ в╕з покотився вб╕к високого млина, який стирчав осторонь. В╕дразу за ним можна було побачити ще купу под╕бних споруд.

–М╓льница! – крикнув Сава. – Ми так етот край кл╕ч╓м.

–╤ багато тут... м╓льн╕ц?

–Больше полусотн╕! Город огромний, корм╕ть надо тьму народу...

–А як╕ тут взагал╕... кра╖? – я спробував зор╕╓нтуватися.

–Ну... Портовая слободка... Ми ╓йо уж╓ про╓хал╕... Вот М╓льн╕ца... ╢щйо ╓сть Кузн╕... ето справа от порта... За Кузням╕ – Во╓ная слободка... Там дозвол╕л╕ с╓л╕ца р╓╓стров╕кам...

–А той б╕к? За М╓льн╕цей?

–Там? Сухарно╓... В основном п╓ч╕. Д╓лают хл╓б для арм╓йск╕х да флотск╕х нужд...

–Мен╕ казали, що навколо Новограда повно слоб╕док.

–Знамо д╓ло много! Вот по другую сторону города сто╕т М╓дово╓ пр╓дместь╓... Я как раз там ╕ живу. Оттуда дорога л╕бо в Т╓мноводь╓... ч╓р╓з л╓соп╕лк╕... л╕бо виход╕ш на Западний тракт... до судов╓рф╓й ╕ Ор╓шка!

–А в м╕ст╕ як?

–Как? Н╓ бойся, н╓ заблуд╕шся... Ето на п╓рвий взляд город похож на ул╓й. Буд╓ш в с╓р╓д╕н╓, поймйош, что всйо трошк╕ прощ╓.

–Ей! Сюда давай! – зв╕дкись вискочив якийсь мужичок, який завзято замахав руками.

–Вот б╓ш╓ний! – посм╕хнувся Сава. – Здорово, Услав! Ти что ж дума╓ш, я н╓ знаю куда ╓хать-то?

–О, то ти Сава! А я гляжу на ╓нтава вот! – тут чолов'яга кивнув на мене. – Гляжу та думаю...

Я вже не слухав його, а хутко злазив з воза ╕ починав тягати м╕шки. Всередин╕ складу було на диво чисто. На стол╕, що стояв у невеликого в╕конця, соп╕в начищений до блиску самовар. У б╕лосн╕жн╕й ваз╕ поруч з ним лежала в'язка бублик╕в та величезний медовий пряник. Судячи з усього Услав збирався сн╕дати.

–Тпру, ти, н╕хазова с╕ла! – потягнув за поводи Сава. В╕н легко з╕стрибнув ╕ почав мен╕ допомагати.

–Сколько-но вас с╓водня труд╕ца? – питав м╕рошник, п╕дстрибуючи поруч з нами. Видно, що в╕н трохи сердився, що йому не дали попити чаю.

–╢щйо ш╓ст╓ро, – казав Сава. – Да вон в╕д╕ш, ╤ван уж╓ сл╓дом ╓д╓т...

–Слушай, гд╓ такова гаряч╓ва помощн╕ка с╓б╓ отхват╕л? – посм╕хнувся Услав. В╕н п╕дв╕в брови та з часткою похвали в м╕й б╕к додав: – Давно н╓ в╕д╓л столь р'яних работн╕ков! Всйо п'ян╕ци да л╓нтя╕! Ти откудава буд╓ш, дружищ╓?

–╤з Темноводья он, – в╕дпов╕в Сава.

–А-а-а... В╕дно ╓щйо н╓ пр╕тйорся, раз пуп так рвйот! – Услав в╕дмахнувся. Слово "Темноводдя" йому явно не сподобалося. – Ну, дружищ╓, ваш╕х тут пруд пруд╕! Одн╕ бивают з головою, друг╕╓ – спас╕ да сохран╕! Ти, в╕дно, ╕з п╓рвих!

Ще дек╕лька хвилин Услав мив к╕стки ус╕м жителям Темноводдя. Ми тим часом перетаскали вс╕ м╕шки. Пот╕м розпрощалися ╕з м╕рошником та рушили назад до порту.

–Жарко, – невдоволено пробурчав Сава, обтираючи обличчя хусткою. – Кваску б с╓йчас, да холодн╓нькова. А? Что скаж╓ш?

–Не погано б, – погодився я.

–Давай в тракт╕р до За╕ за╓д╓м.

–Куди? До яко╖ За╖?

–О-о-о! Да ето прозв╕щ╓ у хазяйк╕... Хорошая д╓вка... да вот с муж╓м н╓ сложилося...

–Це як?

–Пог╕б гд╓-то на Святой З╓мл╓, – скорчив невдоволену пику Сава. – На самом д╓ле Зая ето Зоряна Корчакова... Так что? За╓д╓м? Вип'╓м по круж╓чк╓ кваса. У нейо ягодний квас такой, что аж... ууух! – тут Сава зобразив такий жест, немов з ополонки вискочив.

–Ладно, давай, – погодився я, правда не через спрагу, а в╕д того, що хот╕в з'ясувати стосовно в╕льно╖ к╕мнатки.

Прив'язавши коняку до л╕хтарного стовпа, ми п╕днялися добротними дерев'яними сх╕дцями ╕ за дек╕лька секунд опинилися в величезн╕й св╕тл╕й к╕мнат╕.

Я вважав, що в трактирах зазвичай брудно, як у Н╕хаза в срац╕. На подив всередин╕ виявилося дуже чисто, нав╕ть аж пахло по-домашньому. ╤ якби не дубов╕ столи, що стояли в прим╕щен╕, та як╕ до реч╕ були вкрит╕ кольоровими скатертинами, не в╕дразу б допетрав що перебуваю в трактир╕.

Ми з Савою прис╕ли недалеко в╕д сход╕в, що вели в подклет. Зв╕дки в╕дразу потягнуло все тим же запахом св╕жо╖ здоби.

–Ей, д╓в╕ци! – гримнув Сава молодим д╕вчатам. – Квасу нам! Да чтоб холоднава!

Одна з них в червон╕й сорочц╕ пустотливо посм╕хнулася ╕ кинулася вниз в подклет, виблискуючи голими п'ятами. Я не встиг озирнутися, як до нас наблизилась ╕нша молода ж╕ночка. Сава встиг шепнути, що то ╕ ╓ хазяйка трактиру.

–Хороша, правда? – п╕дморгнув в╕н.

–Ну... н╕чого.., – неохоче з╕знався я. Насправд╕, д╕йсно гарна ж╕ночка.

–Добрий д╓нь! – промовила вона, надягнувши на обличч╕ дуже милу посм╕шку.

Б╕льше за все мен╕ сподобались ╖╖ оч╕, як╕ св╕тилися якимось дивним блиском. Я мимовол╕ посм╕хнувся, в╕дчуваючи себе хлопчиськом. З боку, мабуть, виглядаю дурнувато.

–Доброго ╕ вам дня! – промовив я, злегка в╕дкашлявшись. – Послухайте, шановна пан╕, мен╕ тут к╕мнатку п╕дшукати треба... невеличку... Дня на два, може три. Чи не знайдеться у вас чогось в╕льного?

–Отч╓го же н╓т... Чому ж н╕! – голос у За╖ був занизьким, грудним, але при╓мним. – Якраз одна така зв╕льнилася. Нагор╕.

–Чи зможете потримати до вечора? – я пол╕з за грошима, але ж╕нка жестом показала не посп╕шати.

–Притримаю звичайно. Ви заходьте, як буде час.

–Спод╕ваюся, у вас тут ╕ годують непогано, – я знову втягнув носом тепле пов╕тря, що струмен╕ло з подклету.

Хазяйка трактиру мило посм╕хнулася та мабуть хот╕ла ще щось промовити, але зв╕дкись пристрибала д╕вчинка з двома кружками яг╕дного квасу.

–Нат╓! – галасливо крикнула вона, ставлячи ╖х на ст╕л. У тут же додала: – Халодний!

–Тихше, Л╕зо!.. будь-ласка... Що ж, – Корчакова повернулася до нас, – звертайтесь, коли буде потреба! – хитнула головою та п╕шла геть.

Ми з Савою одним махом осушили сво╖ кружки, пот╕м розрахувалися ╕ вирушили вниз до воза. Я не втримався ╕ озирнувся вб╕к За╖. Та щось говорила сво╖м пом╕чницям, але наче в╕дчула м╕й погляд ╕ озирнулась у сл╕д, одночасно червон╕ючи, буц╕мто зр╕ла ягода.

–Понрав╕лась? – пустотливо проговорив Сава. – Да, д╓вка что надо! Потому ╕ За╓й кл╕чут... Хотя нрав у н╓йо, скажу ч╓сно, порой крутой!

Ми с╕ли на воза та рушили в порт. Возилися ╕з зерном майже до вечора. Пот╕м Копил з╕брав всю арт╕ль ╕ подякував вс╕м добрим словом. Кожному роздав належне, а коли черга д╕йшла мене раптом сказав:

–А ти ╕ правда пар╓нь ловк╕й да работящ╕й! Услав мн╓ т╓бя усп╓л расхвал╕ть... да ╕ Сава говор╕т только добро╓... Д╓рж╕ полт╕н╕к... ╕ св╓рху ╓щйо пятак... Ето больш╓, ч╓м об╓щано...

–Дякую, – посм╕хнувся я.

Позаду почулися чи╖сь невдоволен╕ голоси.

–А айда-ка, братци, в тракт╕р! – заявив Копил. – Вс╓х угощаю п╕вом. А ти, Ратм╕р, как? С нам╕?

–Та я б ╕ повечеряти був би радий... не т╕льки пива випити...

–Ех! Об╓щал, так тому ╕ бить. Братци, вс╓х угощаю ╕ об╓дом!

Трохи вмившись, ми галасливим натовпом вирушили до Корчаково╖. Копил всю дорогу см╕явся ╕ розпов╕дав сальн╕ ╕стор╕╖.

–Так ти отк╓ль такой ловк╕й пр╕пхался? – спитав один з хлопц╕в Мухова, ╕ тоном, скажу вам, який не передв╕щав н╕чого при╓много.

В╕н проштовхнувся кр╕зь сво╖х товариш╕в та нав╕ть встиг зачепити мене. Навмисно, чи випадково, проте стусан в плече був чутливим.

–Он с Т╓мноводья, – в╕дпов╕в зам╕сть мене Сава. – Ти, М╕рон, до люд╓й-то н╓ ц╓пляйся... Лучьш╓ свою б л╓нь отброс╕л да за ум взялся.

–А кто тут ц╓пля╓ца? – хлопець, якого назвали Мироном, гордовито задер носа. В╕н знову штовхнув мене в плече. – Как т╓бя кл╕чут?

–Ратмир, – кинув я, поправляючи впавши торбу.

–Мир... Рат-мир, – зда╓ться передражнив мене Мирон. – Ну-ну...

–Ти б полегше, чи що, – примирливо кинув я хлопцю, п╕дн╕маючи свою ношу.

–Ох уж ето ваш╓ нар╓ч╕╓! – занадто голосно промовив Мирон. – Полний Новоград т╓мновод╕нц╓в наб╕лся! Пройт╕ н╓гд╓!

–Щось я не зовс╕м розум╕ю. Що тоб╕ не подоба╓ться?

–Что ти там м╓л╓ш? Что проквакал? Совс╓м т╓бя не пойму... Н╕ слова! Ти на каком лопоч╓ш? А?

–По кан╕йськ╕.., – чесно кажучи, я нав╕ть впав в легкий ступор.

╤ це, зда╓ться, ввело Мирона в оману. Тому хлопець нахабно випростався, та вже б╕льш голосно додав:

–Ч╓во? Каком, к Н╕хазу, кан╕йском? Чушь! Ви в свойом болот╓... в Т╓мноводь╓... да ╕ на ╕них Сарном забитих алодах... ви там совс╓м людской обл╕к пот╓рял╕! На кан╕йском он говор╕т! Ето како╓-то дурно╓ нар╓ч╕╓... ╕спорч╓ний малограмотним╕ жит╓лям╕ Т╓мноводья кан╕йск╕й язик... ╤ ╓сл╕ ви со╕звол╕л╕ пр╕п╓р╓ца сюда ╕з сво╓го болота, то будьт╓ люб╓зни говор╕ть на ч╓лов╓ч╓ском язике! Ваша ж╓ р╓ч, ето н╕ что ╕но╓, как см╓сь н╓понятно ч'╕х слов... П╓р╓круч╓них... п╓р╓╕нач╓них слов...

Я розгублено подивився на Мирона, пот╕м на Саву, на Копила, на ╕нших хлопц╕в. Десь в середин╕ почало бурлити, закипати...

–М╕рон, ти вобщ╓ уж╓.., – сердито заговорив Мухов. – Какова х╓ра с╓йчас напльол?

–Копил, я давно т╓б╓ хот╓л сказать, – злобно огризнувся хлопець, – что ти в посл╓дн╓╓ вр╓мя част╓нько нан╕ма╓ш вот так╕х голодранц╓в... ╤ плат╕ш ╕м побол╓╓ мо╓го.

–Да ╕д╕ ти в сраку! – насупився Копил.

–Сам╕ ви вс╓ ╕д╕т╓! А ти, жаба т╓мновод╓нская, вал╕ в свойо болото! Н╓ сов╓тую гулять по городу! – крикнув Мирон та п╕шов соб╕ геть.

Я стиснув кулаки, ледь стримуючи себе. Оце мене прив╕тали в перший день прибуття.

Копил сердито сплюнув на землю та неголосно вилаявся. Пот╕м пробурмот╕в, що Мирон дурень, не сл╕д на нього звертати уваги.

Мене ж ще трохи т╕пало. Нав╕ть не розум╕ю, як втримав себе та не за╖хав Мирону по пиц╕. Можливо через ту ж розгублен╕сть, неготовн╕сть до под╕бно╖ ситуац╕╖.

–Ладно, ╕дьом в тракт╕р! – сказав Копил та рушив першим.

Десь за чверть години ми вже розм╕стилися за широким дерев'яним столом б╕ля червоного в╕кна. Всередин╕ в правому кут╕ недалеко в╕д сход╕в грали весел╕ музики.

–П╕ва! – гаркнув Копил д╕вчатам. – Ей! П╕ва нам!

Я ти часом знайшов господиню ╕ попросив показати к╕мнату. Ми з нею п╕днялися аж на трет╕й поверх.

–Ота, – вказала рукою на двер╕ Зая. Вона витягла ключ, в╕д╕мкнула замок та штовхнула стулки.

Це була невелика ком╕рчина з маленьким слюдяним в╕концем, так таким, що т╕льки визначати час доби. Однак тут було все дуже затишно, а пост╕ль пахла якимись св╕жими травами.

–В╕зьм╕ть все ж завдаток, – я простягнув Корчаков╕й п'ятак, який отримав в╕д Копила. Пот╕м кинув свою торбу в дальн╕й кут.

Ж╕нка протягнула мен╕ ключ та рушила по сво╖х справах. Я зачинив ком╕рку та спустився до компан╕╖ Мухова.

Увечер╕ в трактир╕ вже було повно народу. В основному, то були як╕сь мандр╕вники, молодш╕ оф╕цери з пришвартованих корабл╕в, купц╕ середньо╖ руки та дехто з портово╖ варти. Як я зрозум╕в, "Красний п╓тух" вважався м╕сцем в╕дносно пристойним, ╕ аби хто сюди не завалювався.

Поки сьогодн╕ ╖здив з порту до млин╕в, встиг звернути увагу на м╕сцеву чолов╕чу моду. Що стосу╓ться б╕льшост╕ молодих хлопц╕в, то вони здеб╕льшого носили коротко стрижене волосся, при чому з навмисним п╕дкресленням високого чола. Майже вс╕ були безвус╕, проте з невеличкою бор╕дкою. Поверх косоворотки парубки носили шк╕ряну безрукавку, а на ногах – вузьк╕ штани та чоботи до кол╕н... А-а-а! ╤ головне – це широкий рем╕нь з шикарною м╕дною пряжкою. У Мирона, м╕ж ╕ншим, вона була у вигляд╕ морди вовка, який хижо визв╕рявся.

–Да то слободк╕нск╕╓ хорохоряца! – говорив мен╕ Сава, коли я його спитав про цих хвалькуватих павич╕в. – Буд╓ш в стол╕ц╓, ув╕д╓ш, что там всйо ╕нач╓!

Я п╕дс╕в до сво╖х нових товариш╕в ╕ одним махом випив кухоль пива, поки внизу в подклет╕ нам готували вечерю. Пиво виявилося напрочуд смачним.

–╢во тут на м╓ду варят, – пов╕домив Сава. – Р╓ц╓пт зна╓т только хазяйка.

Принесли ще по келиху, а незабаром ╕ смаженого гусака. Вмолотили ми його в одну мить. Знову випили, Копил тут же голосно промовив, що я непоганий хлопець.

–╢сл╕ надума╓ш, пр╕ход╕ ко мн╓ в арт╓ль! Говорю то открито... чесно... А на того дурака, М╕рона, плюнь! Слишиш? Плюнь!

Я посм╕хнувся та в╕дмахнувся.

–Не д╕вка, не розкисну! – сказав Копилу.

Ми до╖ли гусака, допили пиво та стали розбр╕датися.