Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Василя я вже не бачив. На палуб╕ копошилися матроси, юрмилася невеличка групка пасажир╕в, серед яких було вже важко когось розр╕знити. На берез╕ б╕ля парапету згрудився натовп проводжаючих. Люди в╕дчайдушно махали руками ╕ кричали, щось на кшталт "удач╕"...

Коли ми забрали ╕нструменти, та вибралися ╕з Кузн╕в, я д╕став дв╕ ср╕бн╕ "новоградки" ╕ простягнув ╖х Василю. В╕н спочатку обурився, кричав, що не в╕зьме. Пот╕м, що це занадто багато. Проте я нав╕ть не слухав, а мовчки всунув грош╕ в його суху долонь та потягнув Ликових до пристан╕.

–Тоб╕ на як╕й алод повертатися? – спитав у нього.

–Е-е-е... на Умойр...

–П╕шли шукати, хто туди в╕дправля╓ться...

–А як же Новоград?

–В╕н уже тут сто╖ть, зда╓ться, рок╕в зо сто. ╤ ще, дасть Сарн, сто просто╖ть.

–Але я ж об╕цяв показати столицю... за це ж, мабуть, повинен отримати грош╕...

–Сам розберуся. Не маленький...

–Послухай... послухай... Ти не можеш мен╕ дати грош╕ просто так! В╕рн╕ше, я не можу ╖х просто так взяти! – в╕дчайдушно жестикулював чолов'яга. На його обличч╕ з'явилася маска розпачу, а на очах заблищали крупинки сл╕з.

–Можеш... не можеш... хочеш, чи не хочеш... Все вже зроблено! ╤ обговорювати ми це не будемо! – в╕др╕зав я, одночасно в╕дчуваючи довол╕ суперечлив╕ емоц╕╖.

Ми деякий час йшли мовчки. Василь плентався позаду, а пот╕м торкнувся мого плеча ╕ неголосно сказав:

–Дякую... я цього не забуду, – в╕н потупив оч╕ та дек╕лька секунд нервово гладив свою бор╕дку. – Через мене у вас будуть непри╓мност╕, – промовив чолов'яга.

–То нехай! – в╕дмахнувся я. – Знав би ти, Василю, як╕ непри╓мност╕, так би мовити, були дек╕лька дн╕в тому... то сказав би, що сьогодн╕шн╕ под╕╖ – весела прогулянка...

–О, Сарне! Невже ви д╕йсно не перейма╓тесь власною долею? – дивувався Василь.

Я мовчав. А що в╕дпов╕дати? Зайве приндитись? Н╕, все це дурня... Що зроблено, то зроблено, ╕ причин тому шукати зась.

Ми спустилися вузенькими вуличками та десь за п╕вгодини вийшли до пристан╕. Я п╕ймав одного з портових служак та з'ясував про корабл╕ до Умойру. В╕н морщив лоба, крутив носом, проте побачивши м╕дний п'ятак вказав нам на дек╕лька суден.

Ще п╕вгодини ми з Василем обходили пристань, питали про в╕льн╕ м╕сця, ╕ нарешт╕ натрапили на невеличку шняву. Кап╕тан пов╕домив про зак╕нчення завантаження та в╕дх╕д з порту за годину.

–Вот только заб╓ру разр╓ш╓н╕╓ в портовой управ╓, – додав в╕н згодом.

Я розрахувався, пот╕м майже силом╕ць заштовхав Ликових на борт та спустився до парапету.

Василь щось прокричав, проте в натовп╕ мен╕ не вдалось ан╕чого зрозум╕ти. Дочекавшись, коли корабель в╕д╕йде в╕д пристан╕ та рушить в астральне море, я п╕днявся по сходах на площу ╕ попрямував до столиц╕.

Було вже далеко за полудень. Настр╕й нарешт╕ почав вибиратися на зустр╕ч гарячому сонечку. Ота паскудна частинка, що гризла мою душу пост╕йними докорами, мовляв, нав╕що ти допомага╓ш, в╕дтепер занурилася в свою н╕рку, поступившись м╕сцем "задоволенню", яке бува╓ у людини, що виконала достойну справу... Я в╕дчував себе прекрасно, як то кажуть – на п╕дйом╕. ╤ з таким настро╓м п╕д╕йшов до портових вор╕т Новограда.

Охорона, чолов╕к десь з десять, втупилась в мене поглядом. В╕рн╕ше, солдати оглядали майже кожного ви╖жджаючого. Декого зупиняли та розпитували про мету прибуття.

От не думав, що в м╕сто не вс╕х ╕ пускають. В цю ж мить почув, як хтось сердито лаявся, мовляв, "нема що робити цим бовдурам".

–Вчора такого не було! – бурчав чолов'яга. – А сьогодн╕ що зм╕нилося? Кого, Н╕хаз вас бодай, розшукують?

–У нас пр╕каз! – рявкнув один з солдат╕в. – А буд╓ш п╓р╓ч╕ть да пр╓р╓каца, вощ╓ в холодную загр╓м╕ш!

Я протопав мимо, намагаючись не встрявати в суперечку.

Ворота були в╕дчинен╕ навст╕ж. Масивн╕, величезн╕... зроблен╕ ледь не з в╕кових дуб╕в... Та ц╕ стулки сам Н╕хаз не здола╓! ╥х, мабуть, ╕ три десятки людей з м╕сця не зрушить.

Я дивився на вир╕зьблен╕ на дерев╕ узори, а сам несп╕шно заходив п╕д арку, прикрашену нехитрими цегляними п╕лястрами. Р╕зкий перех╕д в╕д св╕тла до темряви на деякий час осл╕пив мене. Прийшлось нав╕ть зупинитися.

Треба в╕дм╕тити, народу тут вешталось – хай Сарн милу╓! За╖жджали вози, сунулися як╕сь натовпи богомольц╕в... йшли торговц╕, солдати, матроси... то в середину, то назовн╕... Вс╕ пруться, штовхаються... Мене це починало дратувати.

Нарешт╕ оч╕ по-обвикли. Всередин╕ чималого про╖зду з високими арками кам'яного зводу було довол╕ бруднувато та ще ╕ воняло чимось тухлим. В╕дчуття, що то наче ст╕ни обдзюрен╕ сотнями в╕дв╕дувач╕в.

Де╕нде видн╕лися моза╖чн╕ сцени з життя Святого Тенсеса, поряд з якими стояли як╕сь при╖ждж╕ роззяви. По сут╕, найб╕льше тухлятиною воняло саме п╕д цими образами. Може оц╕ богомольц╕ на радощах всикалися.

Я поквапився минути цей про╖зд ╕ нарешт╕ вибрався в м╕сто.

Квартал, куди в╕дразу потрапив, звався Торговим Рядом. Скажу в╕дразу, м╕сце довол╕ колоритне. Розпов╕дали, що тут здеб╕льшого н╕хто живе, а лише стоять як╕сь лавки, крамниц╕, конторки та склади. Так воно ╕ здавалось на перший погляд. Проте трохи згодом я вияснив, що в цьому квартал╕ чимало за╖жджих дом╕в, як╕ на ельф╕йський манер прозивали хотелями.

Головна вулиця, що йшла прямо в╕д Портових вор╕т, мала назву Велика Хл╕бна. Зак╕нчувалась вона В╕чевою площею, поряд з якою розташовувались М╕ський, Ратний ╕ Розшуковий Прикази.

Ледь я пройшов по брук╕вц╕ крок╕в десь зо сто, як в╕дчув наче щось тисне... Нав╕ть озирнувся... ╕ лише за мить второпав – будинки! Так, так... величезн╕ кам'ян╕ споруди, як╕ наче г╕ганти з давн╕х легенд, нависали над людьми, суворо спостер╕гаючи за ними. Б╕льш╕сть буд╕вель складалися з чималих валун╕в, як╕ додавали спорудам б╕льшо╖ масивност╕. ╤ в╕д цього, мабуть, ╕ той тиск.

Я поквапився проскочити цю вуличку, але куди там! Пох╕д по н╕й затягнувся хвилин на п'ятнадцять. А будинки чим дал╕, тим масивн╕ше ставали. Нав╕ть не знаю в чому причина того дивного остраху, який охопив мене. Ходив печерами ╕ то не так нервувався, а тут... Ще ╕ ця штовханина на вулиц╕, су╓та... Толком не пройдеш.

Слава Сарну я нарешт╕ вирвався на площу та глибоко вдихнув. Серце заспоко╖лось, стало трохи легше. Я наблизився до яко╖сь величезно╖ стату╖, яка судячи з одягу, зображала мага, навколо якого в молитовному екстаз╕ видн╕лись дек╕лька ф╕гур в довгих плащах ╕з капюшонами до очей. Пам'ятник облюбували голуби, як╕ вже встигли покрити його чималим шаром г╕вна.

До реч╕, в м╕ст╕ було багато вс╕ляко╖ живност╕. Р╕зноман╕ття собак взагал╕ вражало: тут тоб╕ й товст╕ песики з короткими лапами, ╕ велик╕ кошлат╕ потвори... руд╕, чорн╕, б╕л╕ з плямами... Вибирай, якого схочеш.

А кот╕в? Мат╕нко моя! Вони важно крокували вулицями, наче купц╕, або як╕сь шляхтич╕... сид╕ли на парканах, чи карнизах, роздивляючись перехожих з таким видом, яким м╕ська стража огляда╓ р╕зношерсту публ╕ку, що прибувала в столицю... хитро виглядали з маленьких п╕двальних в╕конець, явно задумуючи якусь п╕длу справу...

Не можна об╕йти й птах╕в. Брук╕вка, дахи, паркани – усюди сид╕ли, л╕тали, гуляли, срали жирн╕ голуби, а м╕ж ними стрибали задирист╕ горобц╕.

Я зловив гав, поки дивився на кам'яного мага, ╕ в╕д того трохи не потрапив п╕д в╕з, що перевозив с╕но. Ледь встиг в╕дскочити п╕д сердити крики в╕зниц╕. ╤ ось в цей момент на оч╕ потрапив шпиль Веж╕ Айденуса, прикрашений величезним золотим орлом, який споглядав за жителями Новограда. Башта мага, мак╕вка яко╖ з╕ сл╕в м╕сцевих була вкрита червоним золотом, знаходилась десь далеко в центр╕ м╕ста, за внутр╕шн╕ми мурами, як╕ розд╕ляли столицю на частини, тобто квартали.

Нарешт╕ в╕ддихавшись, я зрушив з м╕сця та близько години блукав серед вуличок Торгового Ряду, заглядаючи в крамниц╕, п╕дслуховуючи розмови перехожих. Скажу, що Бернар мав рац╕ю, кажучи, що в Новоград╕ було легко загубитися. ╤ справа нав╕ть не в мен╕, а в т╕й дурнуват╕й забудов╕ цього м╕ста, а особливо Торгового Ряду. Головне зрозум╕в одне: треба не випускати з поля зору Велику Хл╕бну вулицю ╕ тод╕ можна буде повернутися до Портових вор╕т.

День вже доб╕гав вечора, а навколо не вщухала метушня. Люди звично вештались столицею. Одн╕ посп╕шали по наказних справах, ╕нш╕ торгували, трет╕ щось купували, четверт╕ оглядали столицю...

–Ч╓во ╕звол╕т╓? – нахилився до мене якийсь л╕тн╕й чолов╕к.

Я озирнувся. Виявля╓ться ноги занесли мене в якесь забите Сарном м╕сце. Поруч стояв лоток з розкладеною в╕йськовою амун╕ц╕╓ю, одягом та ╕ншими речами. В цьому райончику було багато солдат╕в: ╕ п╕ших, ╕ к╕нних, озбро╓них профес╕онал╕в та новачк╕в, як╕ ледь вм╕ють правильно тримати меча.

–Что-то подсказать? – знову спитав мене торговець.

–Не знаю... Можливо, прикупив би щось з одягу... а у вас лише зброя...

–Ну, так на ето с╓водня.., – чолов'яга чомусь зам'явся, а пот╕м якось дивно посм╕хнувся. Його голос настав трохи ╕ншим, я б сказав – оф╕ц╕альним: – Сьогодн╕ на це чималий попит!

Судячи з мого вигляду, торговець зрозум╕в, що я не в курс╕ нин╕шн╕х новин.

–Вноч╕, ходять чутки, – почав пошепки розпов╕дати в╕н, – н╕бито захопили нашу фортецю Гор╕шок.

–Що? Хто? Як?

До нас наблизились дво╓ солдат. Вони явно почули слова торговця.

–Ти ч╓во м╓л╕ш? – гаркнув один з них йому. – Зна╓ш, шо за слух╕ бива╓т?

–Хлопц╕... р╓бята... я н╕ч╓во такова н╓ говорю! – злякався старий чолов'яга.

–Ладно, н╓ сси! Ми ж н╓ городская стража! – кинув другий ╕ голосно розреготався. Очевидно, йому сподобалось, як товариш налякав торговця. – А про Ор╓ш╓к зря всйо-так╕ н╓ болтай! А то загр╓м╕ш до Жуг╕ ╤са╓ва!

–А що там трапилося? – п╕дключився я. – Захопили той Гор╕шок, чи брешуть?

Солдати перезирнулись один з одним. Пот╕м той, що був л╕воруч махнув рукою та сказав:

–Завтра всйо-равно ╕м голови сн╓сут... а на площад╕ раскажут... Ч╓во скривать правду-то!

–Сн╓сут? Нам? – торговець позадкував.

–Та н╓ вам, дур╓нь! А ╕м... бунтарям... Пр╕в╓зут в Новоград ╕ шоб н╓ повадно ╕ним – пр╕людно враззз! – солдат щосили махнув рукою, буц╕мто в╕друбав комусь голову.

–Так значить щось в Гор╕шку трапилось? – не в╕дч╕плявся я.

–Бунт! – додав другий, та з таким видом, буц╕мто хот╕в сказати, що я також дурень. – Но н╕ч╓во, щас с н╕м╕ бистро справяца! ╤ван ╤в╓рск╕й ╕ н╓ так╕х усм╕рял!

–Да-да! – вторив перший ратник. – Узнают, по чйом фунт л╕ха! Завтра услишит╓!

З ким "бистро справяца" та про що ми почу╓мо ратник так ╕ не пояснив. Ледь ц╕ дво╓ солдат╕в п╕шли геть, як торговець розгублено пробурмот╕в:

–О, Сарне! Що ж то робиться? Отже в╕рно мен╕ казали... в╕рно... Ох-ох-ох! – в╕н осен╕в себе святим знаменням та щось тихо-тихо пробурмот╕в п╕д н╕с. Дек╕лька секунд ╕ чолов'яга почав жал╕тися на негаразди в Л╕з╕: – Спочатку соляний бунт на Форокс╕... пот╕м рудокопи в ╤млистих шахтах на Умойр╕... тепер у нас на алод╕ почалось! Ех-ех-ех!.. Не знаю, що ц╕ дво╓ балакають, проте заколоти н╕коли без ╤мпер╕╖ не обходились! Про те вс╕ бають в м╕ст╕... правда не вголос...

Я задумливо почухав мак╕вку. Ото ж бо, дивлюся, чому по столиц╕ чомусь чимало озбро╓них солдат╕в бродить... Та ще перев╕рки б╕ля вор╕т... Оттепер все зрозум╕ло!

Я знову почухав мак╕тру.

Фортеця Гор╕шок... пам'ятаю, як про не╖ згадувалось в судовому журнал╕... Бернар тод╕ казав, що це один з найб╕льш укр╕плених центр╕в Л╕ги.

╤ от тоб╕ в╕зьм╕ть ласуйте! Бунт! Що за х╓рня? З якого переляку под╕бне трапилось?..

Слухай. Боре, а якщо до бунту д╕йсно приклала руку ╤мпер╕я, то... то... то нам, м'яко кажучи, буде непереливки. Варто т╕льки висадитися ворожому в╕йську, як в Св╕тол╕сс╕ почнеться кривава колотнеча. ╤ в╕йна вже буде не десь на далеких алодах, не на Свят╕й Земл╕, а прямо тут, в самому серц╕ Кватоха.

Картинка, скажу вам, намалювалась моторошна.

"╤ван ╤в╓рск╕й ╕ н╓ так╕х усм╕рял", – так заявив ратник. Отже, до Гор╕шка вже мабуть направили як╕сь сили... Не стражник╕в, зазвичай, а ре╓стровик╕в! Тих, що вм╕ють голови рубати!

Проте, захопити Гор╕шок буде дуже проблематично. Якщо в╕рити словам Бернара, то це практично неприступна фортеця. Яким чином ми завтра побачимо на площ╕ бунт╕вник╕в?

Дива та ╕ т╕льки! – я в╕д╕йшов в╕д торговця та рушив соб╕ дал╕. Мабуть, вже треба повертатися до трактиру... тим паче, що вже жив╕т бурчить.

Б╕ля позелен╕ло╖ в╕д моху ст╕ни пом╕тив зовс╕м маленького г╕берл╕нга. Скор╕ш за все, це була дитинка. Десь хвилина спостер╕гання за нею, ╕ мен╕ стало ясно, що вона загубилася.

Чисто по-людськи стало шкода цього малорослика. Я наблизився, прис╕в, щоб бути на р╕вн╕ ╕з дитиною. ╥╖ маленьк╕ чорн╕ оченятка злякано втупилися в мою персону, явно оч╕куючи якогось п╕дступу.

–Прив╕т! – посм╕хнувся я. – Як справи?

В╕дпов╕дь г╕берл╕нга б╕льше походила на шамкання беззубого старого: ан╕ слова не роз╕брати. Я перепитав ╕, напружуючись, зм╕г роз╕брати наступне: перед╕ мною була д╕вчина на пр╕звисько Гггомасська... тобто – Ромашка. Вона разом з братами напросилася сходити в Торговий Ряд, н╕бито для закуп╕вл╕ сол╕. ╤ ось, як результат, в╕дбилася ╕ загубилася.

–Тоб╕ треба повернутися в Г╕берл╕нгськ╕й квартал, – промовив я, на що Ромашка тут же закивала головою. – П╕шли, проведу...

Чесно кажучи, я лише приблизно знав, де знаходиться той квартал. Бачив ворота до нього, коли вештався вуличками. Ми рушили по брук╕вц╕ й десь за п╕вгодини блукання д╕сталися м╕сця.

Висок╕ кам'ян╕ мури, що розд╕ляли Торговий Ряд ╕з Г╕берл╕нгським кварталом були ще частково недороблен╕. Ми д╕йшли до брами ╕ за к╕лька секунд вибралися до широчезно╖ площ╕. Мене в╕дразу вразила характерна в╕дм╕нн╕сть арх╕тектури, а саме – пузат╕ округл╕ будиночки... При чому майже вс╕ дерев'ян╕...

Не скажу, що вони були акуратн╕, проте огиди не визивали. Б╕льш-менш доглянуте село. Т╕льки з брук╕вкою.

Ось такий в╕н, Г╕берл╕нгський квартал. То тут, то там снували "ростки" в нац╕ональному одяз╕ – р╕знокольорових кл╕тчатих килтах. Але були ╕ т╕, що носили якусь гримучу сум╕ш в ельф╕йсько-г╕берл╕нсько-людському стил╕. Було ╕ см╕шно, ╕ ц╕каво одночасно. Людей тут було малувато, а ось ельф╕в – взагал╕ жодного. Хоча, якщо пригадати сво╖ прогулянки Торговим Рядом, то там теж дуже р╕дко траплялися ельфи... А ось г╕берл╕нг╕в – чимало.

Ромашка рад╕сно п╕дскочила ╕ кинулась кудись б╕гти. Я т╕льки рота встиг в╕дкрити, а пот╕м махнув рукою. Про себе лише посм╕хнувся стосовно дитячо╖ безпосередност╕. А, в ╕ншому, д╕ти ╕ серед г╕берл╕нг╕в д╕ти.

Озирнувся, хот╕в було повертатися назад, а пот╕м вир╕шив трошки пройтися по цьому кварталу. На в╕дм╕ну в╕д Торгового Ряду, тут брук╕вка була не така чиста. У багатьох м╕сцях видн╕лися купи см╕ття ╕ к╕нського гною. Навколо продавали багато риби: ╕ солоно╖, ╕ в'ялено╖, ╕ св╕же сп╕ймано╖. ╥╖ носили в корзинах, варили в величезних чанах, смажили на пательнях... потрошили... сушили... солили...

Загалом, навколо була суц╕льна риба. А ж╕нки-господин╕ д╕ловито крутилися б╕ля торговц╕в, вибираючи щучок, омул╕в та карас╕в.

Маленьк╕, схож╕ на к╕шок, д╕тлахи з ц╕кав╕стю розглядали мою персону. Одному такому я посм╕хнувся ╕ нав╕ть п╕дморгнув, а той раптом злякався та кинувся б╕гти геть.

Невже люди тут р╕дк╕сне явище? – промайнуло в голов╕. ╤ тут же я побачив величезну людську ф╕гуру, яка на фон╕ маленьких волохатих г╕берл╕нг╕в виглядала просто разюче. Якась мить, ╕ я зрозум╕в що це Першосв╕т.

В╕н сид╕в б╕ля величезного казана, тримаючись руками за голову. Поряд метушилися к╕лька сердитих г╕берл╕нг╕в, як╕ щось кричали на сво╖й мов╕.

Обличчя Першосв╕та було дуже опухлим, а п╕д л╕вим оком видн╕вся синець. Одяг м╕сцями порваний. В╕д хлопця за версту несло перегаром в╕д якогось дешевого п╕йла.

–Гей, друже, добре вигляда╓ш! – посм╕хнувся я.

Першосв╕т п╕дняв каламутн╕ оч╕ й довго вдивлявся в мо╓ обличчя.

–Боре? – пробурмот╕в в╕н. – Як мен╕ хр╕ново...

Г╕берл╕нг╕ завмерли ╕ з часткою ц╕кавост╕ подивилися на мене.

–Що трапилося? – спитав я хлопця.

–Не пам'ятаю, – знизав той плечима.

Ан╕ збро╖, ан╕ ременя... нав╕ть торби нема╓... Можу побитися об заклад, що грош╕ у Першосв╕та теж були в╕дсутн╕.

–Як в╕н у вас опинився? – звернувся я до сердитих г╕берл╕нг╕в.

–Припхався п╕вгодини тому! – неохоче в╕дпов╕в один з них. – Зламав нам воза... розсипав горщики... деяк╕ взагал╕ розбив... Хто заплатить за те?

–Спок╕йно... спок╕йно... Я все оплачу.

Щось щастить мен╕ сьогодн╕ на добр╕ справи. При так╕й вдач╕, ввечер╕ сл╕д оч╕кувати на нагороду...

–Добре погуляв, – я прис╕в навпоч╕пки б╕ля Першосв╕та ╕ оглянув його синяк та подряпини. – Бився?

–Не пам'ятаю, – хлопець дохнув мен╕ в обличчя моторошною сум╕шшю винних пар╕в. – Зайшов до шинку... Все чинно так... скатертина, посуд... д╕вчата... Замовив пива... по╖сти... а пот╕м як в туман╕... Зда╓ться, з кимось зчепився...

–Це пом╕тно! Ти йти можеш?

Хлопець знизав плечима та пробурмот╕в, що спробу╓. ╤ тут же обблював сво╖ черевики.

–Ех, хлопчисько! – сердився я. – Другий день в столиц╕ й вже встиг вляпатися в г╕вно!

Я п╕д╕йшов до г╕берл╕нг╕в, розрахувався за бит╕ горщики та в╕зок, а пот╕м повернувся до Першосв╕та, який все ще намагався п╕двестись. В цей час до нас наблизився якийсь старий, з виду поважний, г╕берл╕нг. Позаду нього тупот╕ли ще дво╓ (судячи з усього – брати). ╤ всю цю процес╕ю оточувала чимала к╕льк╕сть озбро╓них г╕берл╕нг╕в. Схоже, то була м╕сцева стража, чи хтось на кшталт цього.

–Доброго дня! – хрипко промовив старий. Висока хутряна шапка на його голов╕, с╕пнулася вб╕к, ледь в╕н кивнув мен╕.

–╤ вам, шановний, – в╕дпов╕в я.

–Ми, – продовжив г╕берл╕нг, – Сив╕... г╕берл╕нгськ╕ посли в Новоград╕... куриру╓мо питання нашо╖ громади...

Прозвучало якось оф╕ц╕йно. Я би нав╕ть додав – занадто. ╤ все ж, не дивлячись на холодн╕сть тону, як най можна вв╕чливо промовив у в╕дпов╕дь:

–Дуже при╓мно.

–Зараз склалася... скаж╕мо так – дещо дел╕катна ситуац╕я, – продовжив посол. Його колючий погляд не об╕цяв при╓мну розмову. – Ваш друг пошкодив не т╕льки возик... Поки в╕н ходив нашим кварталом, поки приходив до тями...

–Що трапилося? – напружився я.

–Айстри... кв╕ти... Ваш товариш витоптав ц╕лу д╕лянку айстр...

Я гарячково намагався второпати про що мова. Айстри... айстри... Це кв╕ти? ╤ що?.. Першосв╕т витоптав кв╕ти... Що за н╕хаз╕вня?

–Перепрошую, але я ╕ дос╕ не розум╕ю, про що ми говоримо?

В голов╕ був повний сумбур ╕ зда╓ться Сив╕ зрозум╕ли мою розгублен╕сть. За мить посол пояснив, що айстри висаджують б╕ля входу до будинк╕в, щоб ц╕ кв╕ти в╕дганяли б╕ди та непри╓мност╕.

–╤-╕-╕? – я закл╕пав очима.

–Хммм... Це невв╕чливо, – продовжував г╕берл╕нг. – Невв╕чливо, скаж╕мо так, з'являтися в чуж╕й дом╕вц╕... а цей квартал ╕ ╓ наша, г╕берл╕нгська, дом╕вка... Так ось ми вважа╓мо, що ваш товариш зробив дуже дурний вчинок... в╕н образив наш╕ традиц╕╖... Грубо! Безцеремонно! Нахабно! – кожне слово, наче цвях.

Я стис кулаки, але спробував себе контролювати:

–Знову повторюсь, що перепрошую за свого товариша... Проте у його виправдання хочу додати, що в╕н був випивши... а отже не контролював-а-а...

–Це його не зв╕льня╓ в╕д образи в наш б╕к! – перебив посол. – Скор╕ш дода╓ ваги, бо з'являтися у когось вдома в под╕бному стан╕...

–Слухайте, ми не хочемо н╕кого кривдити... ╕ ображати... ╤ м╕ж ╕ншим ви, г╕берл╕нги, сам╕ полюбля╓те чимало хильнути зайвого! – сердито кинув я, в╕дчуваючи, що починаю заводитися. – Отже розум╕╓те, що в таки хвилини людин╕ важко контролювати себе.

От не думав, що як╕сь кв╕ти призведуть до скандалу. Н╕хаз ╖х роздери! Та цих айстр, ромашок... васильк╕в чи волошок хоч греблю гати!

А навколо нас тим часом вже згрудився чималий натовп. ╤ зда╓ться зовс╕м не прихильник╕в.

–Ми любимо випити, – роздратовано погодився посол, – але зна╓мо меж╕ пристойност╕! Ми не ходимо по ╕ншим кварталам ╕ не гадимо у вас!

"У вас"? Мабуть цей посол вважа╓ мене жителем людсько╖ частини столиц╕. Тепер розум╕ю, нав╕що ст╕ни м╕ж кварталами – щоб не пускати нахабних чужинц╕в!

–Гаразд... гаразд, – м'яко промовив я. – Не хочу суперечки... Ми з Першосв╕том не хочемо суперечки... Отже, давайте про щось домовлятися! Що можемо вд╕яти?

Посол не встиг в╕дпов╕сти. З натовпу вискочив один ╕з г╕берл╕нг╕в ╕ голосно вигукнув:

–Боре? Ви ж Бор, правильно?

Я примружився, намагаючись зрозум╕ти, зв╕дки я можу знати цього г╕берл╕нга. Мен╕ вони вс╕ зараз здавалися на одне обличчя. Стоять навколо, дивляться сво╖ми оченятками... В╕д цього в╕дчува╓ш себе чомусь голим... Зна╓те, як бува╓ ув╕ сн╕: йдеш серед натовпу, ╕ раптом розум╕╓ш, що на тоб╕ нема╓ одягу.

–Я Тон! – промовив г╕берл╕нг. – Ну же! Тон В╕тродуй... Пам'ятайте, хатину на берез╕?

–А-а-а... Тоне... згадав...

С╕мейка Сивих ╕ В╕тродуй в╕д╕йшли вб╕к та про щось тихо пошептались. Хвилина ╕ посол повернувся до мене та б╕льш примирливо промовив:

–Дуже радий, що ви, Боре, допомогли нашому одноплем╕нников╕, Тону В╕тродую...

Не можна сказати, що я д╕йсно чимось допомагав цьому г╕берл╕нгу, проте вважаю, що поки сл╕д триматися ц╕╓╖ верс╕╖. Зда╓ться, удача повернулася до мене... до нас ╕з Першосв╕том... Може вдасться викрутитися ╕з ц╕╓╖ непри╓мност╕ з н╕хазовими айстрами.

–Боре, – продовжив посол, – ми згодн╕ порозум╕тися, стосовно квит╕в...

–Це добре, бо ще раз повторю, м╕й друг те зробив ненавмисно... в╕н не мав злого умислу...

–Гаразд, – посол п╕дняв руки догори. – Поки наш╕ хлопц╕ допоможуть вашому товаришу, ви, Боре, не могли б прогулятися до нас в гост╕? – запропонував г╕берл╕нг.

Я напружився, хоча спробував не подати виду. Йти до Сивих бажання не було, але розум п╕дказував пересилити власн╕ острахи. Та ╕ взагал╕... До реч╕, що "взагал╕" м╕й розум пояснювати в╕дмовився.

Я зг╕дно кивнув та, похлопавши Першосв╕та по плечу, рушив за послами. За нами в╕дразу ув'язалися дек╕лька г╕берл╕нг╕в, судячи з усього, охорона. Поки йшли я пом╕тив, що майже б╕ля кожного будиночку ростуть кв╕ти. ╤ не просто кв╕ти, а саме айстри... Не знаю в чому причина тако╖ тяги до них, проте от вам факт.

Хвилин за п'ять ми д╕сталися великого бочкопод╕бного будиночку. Дах робив його схожим на якийсь г╕гантський гриб. Зсередини пахло копченою рибою, та якимись прянощами... А ще хво╓ю.

Мене запросили зайти, посадили за м╕н╕атюрний ст╕л, ╕ поки дво╓ ╕нших брат╕в посла готували частування, той прис╕в навпроти ╕ хрипким голосом промовив:

–Ми, г╕берл╕нги, тут, в Новоград╕, наче одна велика с╕м'я, яка д╕лить горе ╕ рад╕сть один одного. Думаю, Боре, ви це розум╕╓те.

–Безумовно, – хитнув я головою у в╕дпов╕дь.

–Нам не хот╕лося б виглядати неприв╕тними господарями... Погоджуюсь, що ми з вами удвох погарячкували... трохи... Отже давайте спробу╓мо розпочати розмову ще раз, вже як добр╕ друз╕.

–Давайте.

–Тон нам все розпов╕в, – заявив посол. Що в╕н мав на уваз╕ п╕д словом "все", я поки ще зрозум╕в. – Зна╓те, друже... Я же можу вас так назвати? Отже, к╕лька рок╕в тому ми в╕дправили родину В╕троду╖в на пошуки нашо╖ Батьк╕вщини... Вам, мабуть, в╕домо, що до великого Йок... ви кличете його Катакл╕змом... наша раса жила на континент╕ ╤са.

Про всяк випадок, я захитав головою. Але в╕д посла очевидно не приховалась моя малооб╕знан╕сть.

–Чи розум╕╓те ви, що таке континент? – неголосно спитав посол. Не думаю, що в╕н оч╕кував на мою в╕дпов╕дь. – Величезний... неймов╕рно величезний шмат суши! Мен╕ й самому важко уявити його розм╕ри... ╤ ось його "проковтнув" злов╕сний астрал. Наша ╤са зникла, наче н╕коли й не ╕снувала...

–Але ви все ж в те не дуже в╕рите, якщо раз в╕д разу в╕дправля╓тесь на ╖╖ пошуки?

–Одного дня небо розкололося, – промовив Сивий. – Св╕т тр╕снув. ╤ крижаний Вовк пожер сонце. Так часто цитують наш╕ легенди... Астрал пожер Сарнаут, але ж не весь! Ми, наприклад, ╕з вами ╕ дос╕ ╕сну╓мо.

–Завдяки Великим Магам! – ╕рон╕чно посм╕хнувся я. – Не хочу вас н╕як образити, але серед г╕берл╕нг╕в н╕коли не народжувались маги. Тим паче Велик╕! Тому чому ви вс╕ й дос╕ вважа╓те, наче ╤са залишилася ц╕лою в астральному мор╕? Кому б вдалося стримати його наступ?

В цю мить принесли частування. Чесно кажучи, мене мало не знудило в╕д одного т╕льки запаху. Я звичайно чув про нац╕ональну г╕берл╕нгську страву – "кислу рибу", чи ескг╕р (коли ми пливли в галеон╕ в Новоград, мен╕ Лок встиг трохи про не╖ розпов╕сти), але не думав, що вона ма╓ наст╕льки непри╓мний запах. Готували, зда╓ться, цю справу так: засоленого очищеного омуля клали в якийсь в╕дкритий посуд ╕ залишали бродити. А згодом, коли риба "скисала" (а в╕рн╕ше – псувалася) ╖╖ й починали ╖сти.

╤ ось на стол╕ перед╕ мною поставили миску з есг╕ром. Та ще ╕ з чималим шматком. До горла тут же п╕дкотила нудотна грудка... Я нав╕ть примусив себе дихати ротом...

За к╕лька секунд подали корж╕, сир ╕ холодний темний ель.

–Пригощайтесь! – посм╕шка Сивого була схожа на собачий оскал. Мо╖ останн╕ слова його все ж скаламутили, хоч в╕н ╕ намагався те приховати. – Пригощайтесь, Боре!..

Я обережно подякував.

–Ми, як вже було сказано, рад╕, що ви допомагали Тону на тому дивному остров╕, – продовжив посол. – Шкода, звичайно, що його подорож так сумно зак╕нчилася. Не дивлячись на те, що не вс╕ в╕рять в усп╕х в пошуках ╤си, ми вважали, що у Тона перспективний напрямок розв╕дування. Але... але сталося, що сталося, то прийдеться знову продовжувати в╕дправляти досл╕дник╕в в ус╕ куточки астралу. Може, комусь ╕з них вдасться знайти Батьк╕вщину... ╕ наше Древо.

В цей час нарешт╕ привели Першосв╕та. В╕н важкими кроками спробував п╕днятися по сходах, але т╕льки-но переступив пор╕г ╕ в╕дчув запах "кисло╖ риби", як його обличчя надбало бл╕до-зеленого кольору. Хлопець одним стрибком перескочив через ус╕ ступен╕, а в наступну мить його знудило прямо на брук╕вку.

–Слабкий шлунок у вашого товариша, – ╕рон╕чно посм╕хнувся посол. – А ви чого не ╖сте?

Я стримався в╕д ╖дкого зауваження та зрозум╕в, що це свого роду ╕спит. В╕дмовитись, це значить ще раз образити м╕сцеву г╕берл╕нгську громаду. Отже, згадуючи ╖хн╕ традиц╕╖, поклав на корж сир ╕ трохи риби. Звернувши все в трубочку, я видихнув ╕ в╕дкусив перший шматочок. На подив омуль не був з╕псованим, як мен╕ думалося. Солений на смак, та ще з сиром... а пот╕м зверху ковток елю... Дуже не погано. Нав╕ть – смачно!

Вс╕ розпов╕д╕ про те, що под╕бну ╖жу можуть ╖сти т╕льки варвари, вважаю чистою маячнею!

–Ви пита╓те, нав╕що ми шука╓мо ╤су, нашу прабатьк╕вщину? – промовив посол. В╕н взяв свою порц╕ю елю та зробив невеличкий ковток. – Пита╓те, чому ось вже багато рок╕в раз-за-разом споряджа╓мо корабл╕, ведемо розв╕дку астрального моря?

Сивий з╕тхнув та раптом замовк. Його оч╕ втупились кудись вдалеч╕нь, за ст╕ни цього будиночку. Мабуть, – думалось мен╕, – перед його внутр╕шн╕м поглядом проб╕гають картинки з╕ "старих прекрасних час╕в", яких в╕н, звично, н╕коли не бачив, проте сто раз╕в чув.

–...коли не було н╕якого астралу, – промовив чийсь голос.

╤ от вже я повернувся до якихось спогад╕в...

Кузня... брати Задерихвост... горить вогонь в велик╕й печ╕...

–...коли на меж╕ м╕ж льодом та полум'ям росло Велике Древо, – розпов╕дають мен╕ волохат╕ ковал╕, – з г╕лок якого були створен╕ перш╕ г╕берл╕нги – Ас та Емла...

Межа, – сказали вони. ╤ я намагаюсь уявити, як би виглядав кордон м╕ж вогнем та льодом... Що то за м╕сце? Що то за таке дивне дерево?

–...кожен г╕берл╕нг по досягненню повнол╕ття в╕дправитися до Древа, щоб прожити там певний час, охороняючи те м╕сце в╕д наб╕г╕в диких племен орк╕в.., – додаюсь брати Задерихвост.

╤ в цю мить чомусь запекло в грудях... ╤ вже я бачу темн╕ силуети корабл╕в... т╕ла вбитих людей... сам лежу навзнак, дивлюсь в зоряне небо...

–Ц╕кава ви людина, Боре, – голос посла раптом вирвав мене з тих дивних м╕сць, де вешталась моя св╕дом╕сть.

–Що? – перелякано перепитав я. В╕дчуття, наче звалився на дупу.

Озирнувся навкруги. Отже, знаходжусь в будинку Сивих. Сиджу б╕ля столу. ╥м "кислу рибу"...

Що за н╕хаз╕вня в╕дбувалась хвилину тому? Що то було? Спогади? Гра власно╖ уяви?

–Чим же я так ц╕кавий? – нарешт╕ опанував себе ╕ спитав у посла.

–Зна╓те Лока?

–Ще б пак!

–В╕н заходив до нас вчора... допом╕г Тону влаштуватися... До реч╕, вони удвох нав╕ть здружилися. Дивно, чи не так?

–Чому ж дивно? Обидва в╕дтепер самотн╕... без брат╕в та сестер... Чому ж не здружитися?

–Так, так... ви ма╓те рац╕ю...

–До реч╕, ви так ╕ не в╕дпов╕ли. Чому я "ц╕кавий" в ваших очах?

–Хмм... Лок згадував пригоди на тому остров╕... дещо розпов╕дав... Я чомусь уявляв вас зовс╕м не таким... але зараз подивився, ╕ зрозум╕в, що помилявся, – говорив Сивий якимись загадками.

–╤ що ж Лок про мене такого сказав? – я знову в╕дкусив саморобну рибну трубочку ╕ запив це елем.

Дво╓ молодших брат╕в посла так ╕ не с╕ли з нами. Вони чомусь стояли трохи осторонь, ╕ дивилися на нас майже не кл╕паючи сво╖ми чорними оченятками. Наче дв╕ стату╖.

–Лок описав вас, як суворого ╕ неп╕дкупного во╖на... який сл╕ду╓ сво╖м древн╕м п╕вн╕чним традиц╕ям... Такий соб╕ Св╓рр.

Знову це ╕м'я. ╤ знову вкотре мене пор╕внюють з ц╕╓ю давньо╖ людиною... Хоча, чому "давньою"? Сто рок╕в, х╕ба це такий вже довгий терм╕н?

–Св╓рр, – повторив я, смакуючи це слово.

–Так... Ви ж з ╤нгосу? Тод╕ повинн╕ знати, хто такий Св╓рр, ╕ чим в╕н в╕домий.

Я невизначено знизав плечима. Посол м'яко посм╕хнувся ╕ раптом заявив:

–Ви мен╕ подоба╓теся, Боре! Тому скажу прямо, що ми завжди будемо рад╕ вашому в╕зиту до нас.

–Дякую, – кивнув я у в╕дпов╕дь.

Чомусь здалося, наче цей посол веде з╕ мною якусь дивну гру. Сенс ╖╖ я ще не вловив, але вже починав щось невиразно уявляти. Особливо п╕сля фрази г╕берл╕нга: "Якщо буде необх╕дна наша допомога – можете звертатися". Зг╕дно м╕сцевих традиц╕й, я повинен заявити, що також готовий допомогти. А коли те зроблю, зажену себе в кут, бо в╕д сказаного, як людина слова, в╕дмовитися пот╕м не зможу. Тому я ╕ вагався.

Ми зустр╕лись з послом поглядами, в цю ж мить ╕ вир╕шились мо╖ подальш╕ д╕╖.

–Якщо буде потр╕бна моя допомога, – заговорив я, – ╕ якщо вона не буде суперечити, звичайно, мо╖м... власним поглядам... то я готовий вам теж прийти на допомогу.

Сивий посм╕хнувся ╕ знову в╕дпив з╕ свого кухля.

–Рука руку ми╓, – неголосно промовив в╕н, ╕ я раптом подумав, що г╕берл╕нги не так╕ вже лопухи, якими ╖х малюють обивател╕. ╥х "╕гри" не менше хитр╕ та заплутан╕, н╕ж у ельф╕в.

Я жваво допив ель, до╖в рибу, пот╕м подякував послу за частування. Ми з ним розпрощалися, ╕ в цю мить його брати винесли якийсь одяг.

–В╕зьм╕ть... Це дарунок, – заявив Сивий. – Для вашого друга. Зда╓ться, в╕н йому буде потр╕бний.

–╤ знову велике спасиб╕, – вичавив я ╕з себе.

Мен╕ прийшлося прийняти той одяг. Але в душ╕ я був обурений, що доводиться так вчинити. Знову (хоча б формально) стану залежним в╕д когось.

Я виглянув назовн╕. Першосв╕т сид╕в кроках в десяти. Його обличчя все ще мало зеленуватий кол╕р. Я п╕дхопив хлопця п╕д руку, допом╕г йому п╕двестися ╕ ми пов╕льно рушили геть ╕з кварталу.