Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Тук-тук-тук... Це тихий-тихий стук в двер╕... Такий тихий, що нав╕ть зда╓ться беззвучним... Мабуть здалося. Або в╕тер назовн╕ балу╓ться. Я закриваю оч╕, намагаюсь примоститися до сну ╕ тут знову чую ледь пом╕тний стук...

Що за н╕хаз╕вня тут в╕дбува╓ться? – сердито буркочу соб╕ п╕д н╕с та п╕дводжусь.

Навколо суц╕льна темнота. Хоча н╕ – оч╕ в╕дчули (саме "в╕дчули") тьмяне зеленувате св╕тло... та тихе-тихе гуд╕ння... наче величезний к╕т, якого погладжують по живот╕, лежить за ст╕ною та муркоче...

Нарешт╕ я д╕стався дверей. Хот╕в взятися за рукоять та в╕дчинити замок, ╕ тут раптом зрозум╕в, що н╕яко╖ ручки та замка нема╓. Мало того, в мене в╕дсутн╕ й ключ╕.

Тук-тук... тук-тук...

–Хто там? – хот╕в було вигукнути кр╕зь двер╕. А секундою тому стало зрозум╕лим, що я зачинений ззовн╕. – Гей! Нумо випустить мене зв╕дси! – почав кричати, але ледь в╕дкрив рота, туди хлинула холоднувата р╕дина. Горло стиснуло в кашл╕, й виникло в╕дчуття, що через це зараз назовн╕ вирвуться леген╕...

Я з останн╕х сил вчепився в двер╕. Нал╕г плечем... Зда╓ться вони тр╕шечки п╕ддались... Нумо ще!..

В оч╕ вдарило сл╕пуче св╕тло. Я хот╕в закритися рукою та ледь ╖╖ в╕д╕рвав в╕д... земл╕... Важка, наче стопудова палиця.

Овва! Це я де? – озирнувся, бачу що лежу на трав╕ б╕ля куща.

Недалеко сид╕в Бернар, який курив люльку та дивився на озеро. Поряд з ним розташувалася Стояна. Першосв╕та я побачив б╕ля коней.

В рот╕ пересохло, голова здавалась пустою, кожен звук в╕ддавався по черепу якоюсь металевою луною. Стримуючи нудотн╕ пориви, я прис╕в та озирнувся:

–Де вони? – запитав у ельфа. – Де цей н╕хаз╕в Чаруша?

–В╕н з╕ сво╖ми людьми рушив до урочища, – спок╕йно промовив паладин.

–А Сот╕? Що з ним?

–Можна домовитися, щоб водяники подбали про його т╕ло, – в╕дпов╕в Бернар, опускаючи оч╕ додолу.

Я зло вилаявся та п╕днявся на ноги.

–Нав╕що ти мене спинив? – кинув ельфу.

–Ти б ╖х вс╕х вбив...

–Так я цього ╕ хот╕в!

–Л╕пше б задумався над насл╕дками под╕бного вчинку, – сухо в╕дпов╕дав паладин. – Я також не в захват╕ в╕д того, що зробив цей Солодов... Але кидатися на нього в б╕йку, вважаю, неймов╕рною дур╕стю! В╕н представник столично╖ влади! Мало того – очолю╓ якусь г╕лку Розшукового приказу... Ти уявля╓ш, що з тобою зроблять, впади з його голови хоч один волос?

–Не треба мене лякати! – сердився я. – В╕н з╕ сво╖ми пос╕паками вбив Сот╕! ╤ що ж виходить? Йому за те ан╕чого не буде?

–Повернешся в столицю, звернись до Жуги ╤са╓ва та розкажи, що тут трапилось. Я буду св╕дком... якщо бажа╓ш... Нехай приказ прийма╓ р╕шення стосовно Солодова, а не ти! Правильно там вийшло, чи неправильно...

–╤ ти туди ж!

–Слухай, Боре, – б╕льш м'як╕шим тоном в╕дпов╕в Бернар, – ти ж не маленький. От давай не будемо пускатися в дитяч╕ розмови... Правильно, чи неправильно – все це умовн╕сть! Свого роду вигадка!

–О, Сарне! ╤ це каже мен╕ паладин? – обурився я. – А як же моральн╕ принципи? Як же...

–Припини! – нахмурився ельф. – Ти прекрасно розум╕╓ш, про що ми торочимо. Не ╕сну╓ н╕яких одиниць вим╕рювання наших вчинк╕в. Все це в╕дносно! Ц╕лком в╕дносно! Нав╕ть той же Сарн ╕з Н╕хазом не можуть нам в цьому допомогти, бо вони д╕лять св╕т за сво╓ю м╕ркою! А ми лише займа╓мо чийсь б╕к: або Св╕тла, або Темряви.

–Ось ти як забалакав! – я ледь стримався, щоб не сказати ельфу щось образливе. Але в наступну мить зрозум╕в, що в╕н також ма╓ рац╕ю. Та й того, що трапилося, вже не повернути. – Б╕льше так не роби! – кинув паладину, обтрушуючись в╕д трави. – Я про тво╓ приспання!

–Але ти вже був готовий кинутися в б╕йку.

–Я тоб╕ все сказав! ╤ попереджати б╕льше не буду... Мен╕ ц╕ тво╖ ельф╕йськ╕ маг╕чн╕ штучки не подобаються.

Н╕хто на мене не дивився – н╕ Стояна, н╕ Першосв╕т, н╕ Бернар, а я в╕дчував, що ╖м також не по соб╕. Вбивство г╕берл╕нга не могло не визвати в╕дгуку в ╖хн╕х душах.

О, Сарне! Що ж це за св╕т такий, коли вбивця (а я саме вбивця, хоч як приховуй те в╕д ╕нших) прагне справедливост╕, бо незадоволений д╕ями тих, хто мав би дбати про справедлив╕сть, а зам╕сть того вбива╓ без докор╕в сумл╕ння!

Мене все ще трусило в╕д роздратування. Але, – повторював соб╕, – вже щось зробити було зап╕зно! А кр╕м того, чесн╕ше б було дор╕кати за св╕й довгий язик. От нав╕що пов╕домив тому Солодову про те, що Сот╕ перевозив незнайомц╕в? Га?

Якийсь час мо╖м першим бажанням було кинутися навздог╕н за загоном Чаруши. Перебити ╖х вс╕х, ╕ хай йому грець! Але твереза частинка розуму просила дослухатися мудро╖ поради ельфа.

╤ вона, зда╓ться, перемогла.

Я п╕шов за будиночок. Знайшов т╕ло Сот╕ б╕ля кущ╕в бузини. Його оч╕ вже заволоко туманною пл╕вкою. В мохнат╕й руц╕ блиснула якась р╕ч... Я нахилився та витягнув вже з холодно╖ долон╕ сталевий гачок.

Ззаду п╕д╕йшов Першосв╕т. В╕н розгублено втупився на мене.

Я знайшов б╕ля ст╕ни стару лопату та почав копати могилу. Чекати, коли про г╕берл╕нга подбають водяники, не збирався. Згодом до мене долучився ╕ Першосв╕т.

Десь за годину ми пок╕нчили з похоронами. Я трохи заспоко╖вся та в╕дставивши вб╕к лопату кинув сво╖м товаришам:

–Гаразд, чого сидимо? Рушимо, як домовлялися – на м╕сце сутички з нев╕домим спостер╕гачем.

Ми в╕дносно швидко з╕бралися та по╖хали до п╕дл╕ска. Я знайшов стару стежку, ╕ вже за п╕втори години наш заг╕н був на галявин╕, але т╕ла тут вже не було. Гор╕ле дерево, яма – це ╓, а ось нападника... в╕рн╕ше його частин – жодно╖.

Стояна з╕скочила з коня, прис╕ла до земл╕ й довго розглядала сл╕ди навколо ями.

–Тут било пяцйора, – згодом сказала вона. – Кожни важив пудов па пяць... Прийшл╕ йани з паувночнага увсходу, преч з той гушчар. Забрал╕ ц╓ла ╕ пан╓сл╕ яго... у тим напрамку.

Дру╖дка встала ╕ п╕шла нап╕вз╕гнувшись до клен╕в, листя яких вже почали м╕сцями жовт╕ти. Майже не дивлячись до нас, вона голосно промовила:

–Мяркую, што гета било сйоння ноччу. Йани пан╓сл╕ ц╓ла заб╕тага з сабою...

Тут Стояна чомусь зупинилась, р╕зко обернулась та втупилась прямо в мене, наче на щось оч╕куючи. Я зрозум╕в це по сво╓му: зл╕з коня, витягнув лук, накинув тятиву та вирушив за дру╖дкою. Першосв╕ту та Бернару наказав взяти коней за вузду та вести ╕з собою.

–Дивиться уважн╕ше! – промовив в╕н. – Можливо тут ще хтось вешта╓ться.

Йшли ми з╕ Стояною абсолютно мовчки, не перемовляючись нав╕ть по справ╕. Д╕вчина нагадувала свою пом╕чницю рись, наст╕льки була верткою та швидкою. Пролазила п╕д г╕лками, кр╕зь кущ╕ – отже довол╕ легко пробиралася л╕сом. Я ж ледь встигав за нею. Що до Бернара та Першосв╕та, то не оглядався на них. Врешт╕-решт, вони не маленьк╕, не заблукають. Мен╕ зараз важлив╕ше знайти п╕дручних Дедяти. Спод╕ваюсь, що нападник все ж був ╕з його людей.

Десь за годину ми перетнули С╕в╓р╕йський тракт – вимощену добротним каменем дорогу, що тягнулася широченною стр╕чкою на п╕вн╕ч, аж до Вертишських порог╕в. А пот╕м, вглибившись крок╕в на сто в сус╕дн╕й л╕с, вир╕шили зробили привал. Дочекавшись ельфа та Першосв╕та ╕з конями, с╕ли по╖сти. Вогнища не розводили, щоб не викликати зайво╖ уваги.

–Як вважа╓ш, чи далеко та п'ят╕рка могла в╕д╕йти? – спитав я у Стояни.

–Думаю, дальока, – в╕дпов╕ла д╕вчинка. ╤ тут раптом вона завмерла, напружилась, втупившись кудись в хащ╕ л╕су.

Ми тут же схопилися за зброю, оч╕куючи в╕д дру╖ди якихось пояснень. Вона лише тихо пошепот╕ла, що з боку зарост╕в ожини, котра встеляла невеликий схил пагорба, хтось йде.

–Крадзецца, – повторила вона, п╕дн╕маючись на ноги.

Я приказав Першосв╕ту обережно перебратися л╕воруч та заховатися за маленькими соснами. Бернар залишився б╕ля коней, а я з╕ Стояною пройшов крок╕в зо двадцять та ми розташувалися у густому чагарнику.

Чекати довелося пару хвилин, коли нарешт╕ побачили молодого хлопця, який д╕йсно крався кр╕зь кущ╕ ожини, при тому з опаскою озираючись на вс╕ боки. Нехитрий одяг, простий лук та короткий меч робили незнайомця схожим на мисливця, але ось татуювання на обличч╕ св╕дчили зовс╕м про ╕нше. Це були як╕сь смужки темно-синього кольору, як╕ перетворювали пику хлопця на войовничу маску.

Я чув про таку р╕ч. Це жахливе татуювання робили соб╕ в╕дчайдушн╕ бандити, з так звано╖ "вольниц╕", причому навмисно, щоб п╕дкреслити свою належн╕сть до злод╕йського племен╕. Мен╕, звичайно, це було не зрозум╕ти, але под╕бний факт в Л╕з╕ закр╕пився з давн╕х час╕в. Вони виступали проти будь яко╖ влади – чи то ╕мперсько╖, чи то л╕г╕йсько╖... церковно╖ або язичесько╖...

╤ ось побачивши цього незнайомця, я раптом зрозум╕в з ким ми будемо мати справу, ╕ ким може насправд╕ виявитися Дедята Гнильський.

Вольниця... Вона, як та зараза на т╕л╕ людини. Так, принаймн╕, про це явища казали у столиц╕. Правда, не так голосно, як, скаж╕мо, про той же М╕ський приказ, який частенько звинувачували в "грабунку" населення. Б╕льшою частиною, люди, котр╕ в╕дносили себе до "вольниц╕", мешкали на Ельджун╕ – зах╕дн╕й частин╕ Свято╖ Земл╕. Це край В╕льних Торговц╕в, дезертир╕в та тих, хто вкусив свободи, ╕ тепер не хот╕в жити п╕д тиском будь яко╖ влади.

╤ дивлячись зараз в розфарбоване обличчя незнайомця, я раптом пригадав, що вже дещо под╕бне бачив... Перед внутр╕шн╕м поглядом вставали туман╕ картинки якогось м╕ста... чи поселення... Б╕ля колодязя стоять дво╓... чи н╕ – тро╓ чолов╕к╕в... з такими ж татуйованими обличчями, шиями та руками...

Що ж те? Сон? Марево? Нав╕ювання? – питаю себе, ╕ н╕як не можу пригадати.

Раптом в голов╕ сплило – "порт Такал╕к". А н╕ про нього не так давно казав Жуга ╤са╓в? В╕н тод╕ ще дивувався загару на мо╖й шк╕р╕ та припустив, що я м╕г його отримати на Ельджун╕... в порту Такал╕к... Невже оц╕ спогади зв╕дти? Якщо так, то чому я там вештався?

Додумати про це не встиг, бо розум вимагав повернутися до незнайомця, жалячи мене думкою про небезпеку.

Чолов'яга рухався досить спритно. В╕н би так з часом ╕ пройшов повз нас, нав╕ть не пом╕тивши зас╕дку, але кон╕, б╕ля яких чергував ельф, голосно храпнули. Незнайомець раптово завмер, розшукуючи очима джерело звуку.

Я обережно взяв в руки г╕лочку та р╕зким рухом кинув ╖╖ вб╕к кущ╕в. Але розтатуйований чолов'яга повернувся не до них, а чомусь прямо на нас. Не дивлячись на в╕дстань, його колючий погляд впився прямо в мою ф╕гуру.

Нав╕ть не враховуючи те, що у мене в руках був стиснутий лук та заготовлена стр╕ла, хлопець не став давати драпака, а напроти – витягнув меча та р╕шуче рушив на нас. ╤ все робив мовчки, спрямовано... Отже, парубок явно не з боягуз╕в.

Я спод╕вався, що Першосв╕ту вистачить розуму не вистрибувати ╕з зас╕дки. ╤накше бандит м╕г передумати нападати на мене, ╕ от тод╕ прийдеться ганятися за ним по л╕су.

Хлопець був важче мене та трохи нижче. Судячи ╕з грац╕озност╕ його рух╕в, в╕н вм╕в битися не за правилами. Дистанц╕я м╕ж нами скорочувалася, а я все ще не вир╕шив, як мен╕ д╕яти. Хапатися за меч╕ чи стр╕ляти ╕з лука?.. Бажано б було не вбивати незнайомця, а захопити живцем, щоб спробувати розговорити й з'ясувати що до чого.

Спробую його подратувати.

–Ще крок, – рявкнув йому, – ╕ влуплю тоб╕ прямо пром╕ж очей!

–Попар соб╕ качана! – крикнув той у в╕дпов╕дь, починаючи стрибати збоку-вб╕к.

Я спустив тятиву, намагаючись не влучити в незнайомця. Хлопець легко ухилився, продовжуючи стр╕мко наближатися.

–Не ч╕пати його! – сердито пробубон╕в я Стоян╕, натякаючи на ╖╖ блискавки.

Дру╖дка все ще лежала за пагорбом ╕ нападник ╖╖ дос╕ не пом╕тив. Я в╕дкинув лук, витягнув сакс та фальш╕он готуючись до бою.

Пара секунд ╕ ми вже стояли один перед одним. Я стрибнув до супротивника, в╕н митт╓во атакував одночасно намагаючись витримати зручну йому дистанц╕ю. Ми закружляли, наче в танц╕: випад-ухил, п╕дкат-в╕дск╕к, ф╕нт. Знову випад.

Зда╓ться нападник вже докумекав, що перед ним не якийсь дурень з╕ збро╓ю. В його погляд╕ в╕добразилася невпевнен╕сть.

Тут з кущ╕в тихою т╕нню п╕днявся Першосв╕т. В╕н досить швидко наблизився, прикриваючись стовбурами дерев, ╕, дочекавшись зручного моменту, вискочив за спиною мого супротивника. В наступну мить на голову чолов'яз╕ опустилося здоровезне кулачище.

Мен╕ здалося, наче щось хруснуло, ╕ незнайомець м╕шком звалився на хвойну п╕дстилку. В╕н тут же спробував було п╕двестись, але я добавив йому рук╕в'ям фальш╕ону по т╕м'ячку.

–Все! Готовий! – якось рад╕сно промовив Першосв╕т. На його обличч╕ розтягнулася задоволена посм╕шка.

Ми в╕дтягли т╕ло до коней та поклали його на галявин╕.

–Зв'яжемо його, – наказав я, але Бернар промовив, що б не квапилися.

В╕н прис╕в б╕ля хлопця та взяв його за л╕ву руку. К╕лька секунд ельф сид╕в ╕з заплющеними очима, бурмочучи щось на по ельф╕йськ╕.

–Все, в╕н н╕куди вже не втече, – пов╕домив паладин. – Тепер буде, як шовковий.

–Ти мене часом диву╓ш, – зауважив я. – Аж-но не в╕риться, що ти паладин Церкви Св╕тла.

–Та вже як ти мене диву╓ш! – в╕дмахнувся ельф. – До реч╕, нам все ж сьогодн╕ пощастило, не дивлячись на скептицизм Першосв╕та.

–Не розум╕ю, як ти мене т╕льки-но об╕звав, – роблено насупився г╕гант, – але ми ще не зна╓мо, з ким ма╓мо справу.

Я з Першосв╕том тим часом спробували усадити безв╕льне т╕ло п╕д деревом.

–У нас, – продовжував д╕ловито казати хлопець, – зазвичай у таких випадках кажуть: "Не кажи гоп, доки не зак╕нчив оздоб".

Ельф стримано посм╕хнувся та чомусь поглянув на Стояну, котра якось розгублено тупалася на м╕сц╕.

–У мене ╕нод╕ склада╓ться таке враження, – задумливо промовив паладин, наближаючись до мене, – що у тебе, Боре, або дуже добрий Покровитель, або... або оце ось неабияке вез╕ння... чи удача... зб╕г обставин... все це – н╕що ╕нше, як твоя ман╕пуляц╕я.

–Тобто?

–Наче ти сам п╕длаштову╓ш щасливий результат сво╖х, м'яко кажучи, пошук╕в та мандр╕вок.

–Скажеш ще! – в╕дмахнувся я. А сам чомусь напружився.

Удача... зб╕г обставин... Не скажу, щоб мен╕ завжди щастило... однак щось в тому всьому було... Можливо, справа д╕йсно в Покровител╕... в Арз╕...

Що там розпов╕дала Анастас╕я Яхонтова, дру╖дка з табору на Та╓мничому остров╕? Я спробував пригадати: "Випадковостей не ╕сну╓... в╕дчува╓ш як╕сь зм╕ни в соб╕... за тобою сто╖ть велика сила..."

–Що ти там бурмочеш? – раптом спитав Бернар, покладаючи свою руку на мо╓ плече.

–Та н╕чого! – в╕дмахнувся я, знову подумки даючи соб╕ ляпас. Це ж треба почати вголос розм╕рковувати... От дурна звичка!

Я нервово затупався на м╕сц╕, а пот╕м б╕льш-менш в╕дверто промовив, звертаючись до ельфа:

–Якщо буди вже чесним перед самим собою, то весь цей св╕т таке соб╕ п╕длаштування для чи╖хось забаганок.

–Не зовс╕м тебе розум╕ю, – Бернар нав╕ть з╕гнув сво╖ брови дугою.

–Я кажу про штучн╕сть Сарнаута. Вс╕ ж знають, що його створив бог Св╕тла, а значить наш св╕т щось на кшталт якогось виробу... Горщика, зал╕зного серпа, будиночка... От скажи, друже, х╕ба б под╕бн╕ реч╕ насправд╕ в цьому св╕т╕ ╕снували, не приклади ми до них свою руку?

–Хм! Це довга тема для розмови, – задумливо пробубон╕в Бернар. – Деяк╕ мудр╕ голови, до реч╕, запевняють, що штучно зроблена р╕ч – це свого роду ╕люз╕я, яка народилась в наших головах.

–╤лю... Що?

–Химера... м╕раж... вигадка... Творячи будь-що, нав╕ть вип╕каючи той же хл╕б, або куючи цвяхи чи голки, ми упод╕бню╓мося богам. Беремо ╕дею, котра живе десь в св╕домост╕, та нада╓мо ╖й матер╕ального вигляду. Ось так, Боре! – стримано посм╕хнувся ельф. – Думки та мр╕╖ – велика р╕ч. М╕ж ╕ншим, ти н╕коли не задумувався над тим, до чого вони призводять? Як часто вони зм╕нюють Сарнаут? В╕рн╕ше те, що в╕д нього залишилось... А можливо, оц╕ залишки – алоди – той же результат чийогось невдалого акту "творення". Га?

–Не т╕льки ми щось буду╓мо та створю╓мо, – промовив я. – В╕зьми павука, який плете дивовижне павутиння... Або бобр╕в, котр╕ перегороджують р╕чку греблею, щоб створити тиху затоку. Мурахи в л╕с╕ будують величезн╕ мурашники.

–Ну, в цьому також щось ╓... Я ж казав, що це тема для довго╖ розмови... Проте, особисто я вважаю, що треба бути обережним ╕з сво╖м "п╕длаштуванням", бо можна легко втопитися у р╕ках власних ╕люз╕й.

Чесно кажучи, я не зовс╕м зрозум╕в останн╓. Але вступати в перемовини зараз було не на час╕.

Ми вс╕ учетвером розташувались навколо непритомного чолов╕ка та стали чекати. Пройшло якихось пару хвилин ╕ в╕н тяжко застогнав. Насилу п╕днявши голову, незнайомець втупився прямо перед собою.

–Питай, – неголосно сказав мен╕ Бернар.

–Як тебе звати? – схилився я над полоненим, а сам все ще тримав сакс про всяк випадок.

–Прозор... на пр╕звисько Веч╕р, – якось мляво в╕дпов╕в хлопець.

Я глянув на ельфа. Той пояснив, що цей Прозор, наче спить.

–У нього зараз такий стан... безв╕льний, – додав Бернар.

–Хто ти? – я знову звернувся до хлопця.

У в╕дпов╕дь пролунало, щось не дуже зрозум╕ле, прийшлось повторити питання. Першосв╕т нахилився ближче, повернувся вухом, а за мить "переклав":

–В╕н каже, щось про Дедяту. Буц╕мто, його людина...

–Ясно, – хоч я це ╕ сказав, проте не м╕г не дивуватися вдач╕. Ми довол╕ швидко вийшли на сл╕д Гнильского. Або той в край необережний, або сам╕ боги нам посм╕хаються. – Ск╕льки людей у ваш╕й банд╕? – прямо спитав я у Прозора.

Той п╕дняв голову ╕ подивився на мене. В╕рн╕ше, якось кр╕зь мене. Його оч╕ були, н╕би у п'янички. Хоча з ╕ншого боку в╕д мене не сховалося те, як внутр╕шньо Прозор намага╓ться боротися з тим, щоб не в╕дпов╕дати нам.

–С╕мнадцять людей, – сказав в╕н, все ж не впоравшись ╕з маг╕╓ю Бернара.

Чолов'яга раптом спробував п╕днятися, але т╕ло його не слухалось, ╕ в╕н звалився на землю, при тому голосно охаючи.

–Ви не розум╕╓те, з ким зв'язалися! – промовив Прозор, в╕дпльовуючись в╕д хво╖, яка потрапила йому в рот. – Дедята вам покаже...

–Покаже, покаже, – захитав я головою. – Бернаре, в╕н, зда╓ться, вже розбив тво╖ маг╕чн╕ штучки.

–М╕цний хлопчина, – погодився ельф. – Але не наст╕льки, щоб побороти закляття.

–Собаки! – а дал╕ посипалася купа лайки. Прозор дек╕лька секунд злобно шип╕в, а пот╕м знову спробував п╕днятися, наче натякаючи ельфу, що в╕н не збира╓ться здаватися. – Дедята вас на ремен╕ пор╕же!

–Послухай, Прозоре, – почав паладин, абсолютно безстрашно с╕даючи б╕ля т╕ла, – якщо ти не станеш в╕дпов╕дати, то цей хлопець, – тут Бернар кивнув на мене, – сам тебе на ремен╕ пор╕же. Уж пов╕р, в╕н на те здатний!

Бандит посм╕хнувся ╕ хрипко розсм╕явся:

–Якщо я вам хоч слово скажу, то мен╕ прийде к╕нець. Дедята не проща╓ зрадник╕в. Так що нема╓ р╕зниц╕, хто першим почне лезом по шк╕р╕ бавитися...

–Якщо так, то чому б тоб╕ не в╕дпов╕сти на наш╕ запитання? – наполягав я, взиваючи до розуму Прозора. – Так хоч якийсь шанс вижити...

–Йди в дупу! Я не якийсь пацюк, щоб видавати сво╖х.

–Тю! Тебе ж ╕ без цього будуть вважати зрадником.

–Чому це?

–Бо я ╖м скажу... тво╓му Дедят╕... Зустр╕ну, та передам прив╕тання в╕д Прозора... в╕д тебе... Як там у вас за зраду наказують? Обезголовленням?

–Ну точно не острогом! – кинув у в╕дпов╕дь Прозор.

–Ти сам тутешн╕й? Чи з ╕ншого алоду?.. Та припини приндитись! – я прис╕в б╕ля голови хлопця, намагаючись бути б╕льш чемним, щоб визвати в╕дпов╕дну в╕дверт╕сть. – Не хочеш казати про Дедяту, давай побалака╓мо про пусте.

–А нав╕що те тоб╕?

–Полюбляю баз╕кати, – весело п╕дморгнув я. – Так ти зв╕дки?

–З Прихожан╕в, – п╕сля деяко╖ паузи сказав Прозор.

Це була слоб╕дка б╕ля Новограду. Ще з час╕в побудови столиц╕ тих, хто прибував на алод для пост╕йного проживання, частенько селили в п╕вденно-сх╕дн╕й частин╕ м╕ста. Воно згодом стало прозиватися Прихожани. Взагал╕, це невеликий райончик, ╕ зараз в╕н частково "врос" в Медове передм╕стя.

–А що тут, в Заозер'╖, робиш? – спитав я з нудьгуючим виглядом на обличч╕, наче мен╕ це д╕йсно не ц╕каво.

–Ягоди збираю!

–Ага... саме це я ╕ подумав... Давно з Ельджуна прибув?

–Давно, – бути в╕двертим Прозор явно не хот╕в.

В╕н щось тихо пробубн╕в, зда╓ться чергову лайку, а пот╕м в╕двернувся в ╕нший б╕к. Ну що ж, спробую його вразити.

–Зна╓те, друз╕, що означають татуювання на його обличч╕? – спок╕йно запитав я. – Н╕? Так я поясню... Ось ц╕ дв╕ довг╕ сп╕рал╕ говорять, що в╕н дв╕ч╕ т╕кав з острогу. Павутина на п╕дбор╕дд╕ вказу╓ на те, що в╕н уб'╓ будь-кого, хто хоч щось скаже або, не дай Сарн, криво гляне в його б╕к. Ось чому в╕н кинувся на мене... бо побачив виклик... ╤ якби зараз випав шанс, Прозор убив би мене... нас... як безл╕ч раз╕в до того вбивав ╕нших. ╤ до реч╕, без жодного докору сумл╕ння. Це як пити дати! Недарма на його горл╕ "живе павук". Ось в╕н! – я р╕зко повернув голову Прозора обличчям до сво╖х товариш╕в, та тицьнув пальцем в горло.

–Овва! – здивовано вигукнув Першосв╕т. – Зв╕дки так╕ знання?

Чесно кажучи, я ╕ сам цим запитувався, але в голос сказав наступне:

–Зв╕дки д╕знався, там вже не роздають!

Прозор глухо захрип╕в та знову спробував п╕двестись. А може хот╕в кинутися на мене. Але вкотре у нього н╕чого не вийшло.

–Ми н╕чого в╕д нього не доб'╓мося, – заявив я. – Це марна трата часу. Пропоную продовжити пошуки.

–А з ╕м што? – запитала Стояна. Вона також здивовано погляду вала на мене, наче до цього н╕коли не бачила.

–Що з ним? В╕н убивця... це головне в усьому цьому, – констатував я. – Отже, в наших д╕ях не буде гр╕ха!

–В яких наших д╕ях? – не второпав Першосв╕т.

–Не будь маленьким хлопчиком! – трохи роздратовано промовив я.

–В╕н пропону╓ вам мене вбити! – додав Прозор та раптом розсм╕явся.

–Серйозно? – Першосв╕т в╕дсахнувся назад. – Як так?.. Коли ти, Боре, так говориш, ста╓ш схожим на Чарушу, котрого т╕льки-но проклинав.

Хлопець тут же в╕дступив вб╕к, очевидно побачивши на мо╓му обличч╕ щось недобре.

Я к╕лька секунд намагався упоратися ╕з собою. ╤ ледь вгамував жагу вр╕зати по пиц╕, хрипко промовив:

–╤ що ти пропону╓ш? – в рот╕ страшенно пересохло. – В╕дпустити його?

–Зв'яжемо його, а пот╕м, коли повернемося, в╕дведемо в Новоград до...

–А якщо не повернемося? В╕н тут здохне в╕д голоду ╕ спраги. Або дик╕ зв╕р╕ розтерзають. Ти це враховував?

Першосв╕т мовчав. Я подивився на Бернара та Стояну, чекаючи на ╖хню реакц╕ю.

Взагал╕, пор╕вняння ╕з Чарушою, як не крути, з╕грало свою роль. Мене це дуже непри╓мно саднуло по св╕домост╕. Невже я н╕чим не в╕др╕зняюсь в╕д нього, в╕д Солодова? Невже в╕н був правий, коли нас пор╕внював?

Тьху ти! Ну ╕ розсердив мене той Першосв╕т!

–Я згодна, – раптом заявила Стояна.

–З ким?

–З прапановай П╓ршосв╕та. Звяжам Прозора, ╕ хай ваш Сарн йаму будз╓ суддзйой. Кал╕ ми н╓ в╓рн╓мся, то йон памре ув пакутах, тим самим викупаючи грех забойства. А ╕накш – кал╕ застан╓мся живия, то ми отв╓дйом йаго ув Наваград.

–Ну, добре... добре, – погодився я заспокоюючись. – В'яж╕ть його. ╤ кляп не забудьте.

А сам демонстративно в╕д╕йшов та прис╕в на повалене дерево.

Дек╕лька хвилин ╕ Прозор вже лежав б╕ля старого клена, зв'язаний по руках ╕ ногах з кляпом у рот╕. Я наблизився та перев╕рив стан вузл╕в й ступ╕нь натяжки мотузки. Зда╓ться, все в норм╕.

–Отже, – звернувся я до загону, – якщо Прозор не бреше, то попереду нас чекають с╕мнадцять бандит╕в. Немало, якщо враховувати, що нас лише четверо.

–╤ що ти пропону╓ш? – запитав Бернар.

–Бути обережними... Вважаю, Дедята напевно м╕г розставити дозори. Сл╕д виявити ╖х ран╕ше, н╕ж вони виявлять нас. ╤накше – прощавай гол╕вонька... Ясно? Ну, гаразд. Рушили дал╕, – дав я команду, ╕ ми знову п╕шли по сл╕дах.

Першосв╕т з Бернаром взяли коней за вузду, а я з╕ Стояною попрямував вперед.

Пару годин наших мандр╕в, ╕ нарешт╕ дру╖дка дала сигнал до зупинки. Ми з╕йшлися з нею ╕ вона тихо прошепот╕ла, що в╕дчува╓ запах диму. Я втягнув носом пов╕тря, але н╕чого не унюхав.

–Напрямок? – пошепки запитав у Стояни.

–Павночний всход. Вунь за тим╕ соснам╕. Думаю да лаг╓ра пару вйорст.

–Н╕чого у тебе нюх! – присвиснув Першосв╕т.

Ми довго сид╕ли, вдивляючись в довколишню гущавину в спробах знайти дозорних.

–Тут ╕х, хутчей за увсйо, н╓т, – припустила Стояна. – На месци Д╓дяти, я б пастав╕ла наз╕ральн╕кав бл╕жей да лаг╓ра. А яшче л╓пш – вунь на той камян╕стай градз╓, адкуль падиход да бору прагляда╓цца, як на далон╕.

Я обережно п╕дв╕вся та вил╕з на розлогий клен, намагаючись розглед╕ти те, що нас чекало попереду. Сажн╕в десь за дв╕ст╕ починалася смужка поля, яка немов та розд╕лова межа м╕ж л╕сами. Той, хто перетинав би цю смужку днем, був би легко пом╕чений з гряди, про яку розпов╕дала Стояна.

–О, а я бачу дим, – раптом заявив Першосв╕т. В╕н вказував кудись праворуч.

Я витягнув шию та ╕ сам пом╕тив, як вгору п╕дн╕малася б╕ляста смужка. Дмухнув в╕терець, ╕ м╕й н╕с в╕дчув запах вогнища.

Уже вечор╕ло. До заходу сонця залишалося якихось пару годин.

Я зл╕з вниз ╕ ми в╕дступили в гущавину. Вс╕ розум╕ли, що зараз перетнути смужку поля непом╕ченими буде не можливо.

–Що пропону╓те, друз╕? – спитав я.

–Дочекатися ноч╕, – промовив Першосв╕т. – А пот╕м спробувати обережно прокрастися до ╖хнього табору...

–В темряв╕? – посм╕хнувся я. – Боюсь, що нас будуть чекати пастки. Не забувайте, що Дедята – битий чолов'яга! Та ╕ "в╕льники" не пальцем роблен╕!

–А ти вже впевнений, що то вони? – насупився Першосв╕т, якому не сподобалось мо╓ зауваження.

–Я вже тоб╕ колись казав про вдачу. Не примушуй повторювати!

–Гаразд, а що ти сам пропону╓ш?

–От╕ уступи... гряди, на яких ми бачили дим... Вважаю, що ╖х використовують не т╕льки для спостереження. Богдан-медовар мен╕ казав про густий чорний дим. А значить, люди, як╕ це робили, подавали комусь сигнали.

–Кому? – спитали вс╕ майже в один голос.

–Та зв╕дти мен╕ знати!

Ми вс╕ замовкли, обдумуючи ситуац╕ю. Я, до реч╕, так ╕ не запропонував свого вар╕анту. ╤ зам╕сть того, щоб обдумувати його, чомусь наполегливо повертався до завдання, котре дав мен╕ Чаруша, а саме – схопити Дедяту.

–Дивно, ви так не вважа╓те? – звернувся я до товариш╕в, под╕лившись сво╖ми думками.

–Тю! – по-простецьк╕ в╕дпов╕дав Першосв╕т. У нього, бачу, що в голов╕, те ╕ на язику. – Прикмета, що чим важче завдання, тим в╕рн╕ше його передадуть комусь ╕ншому.

–Не думаю, що в Розшуковому приказ╕ як╕сь ледар╕ та дурн╕, – заперечив ельф. – Дедята та його банда – це серйозна р╕ч. ╤ якщо Жуга д╕йсно бажа╓ його уп╕ймати, то правильн╕шим було б в╕дправити б╕льш вправних та досв╕дчених служак, н╕ж новачк╕в... Тут ти, Боре, в чомусь в╕рно м╕рку╓ш. Може Чаруша просто чогось не договорював?

–Або хоче нас п╕дставити, – припустив я.

–Чи вбити, – якось похмуро промовив паладин.

–Нав╕що те йому? – спитав Першосв╕т.

–Чужа душа, як темна н╕ч, – розв╕в руками Бернар.

–Ось що, друзяки, – я р╕шуче п╕дв╕вся, – ви залиша╓теся тут.

–Е-е-е, а ти куди? – п╕дхопився Першосв╕т.

–Оглянусь... мен╕ щось тут не дуже подоба╓ться... Чекайте на мо╓ повернення.

Я п╕дхопив лук та заглибився назад в л╕с...

13

...Я так ╕ думав. Справа явно не чиста. Аж занадто все якось кострубато виходило. Наче ╕ н╕чого п╕дозр╕лого, але питань забагато.

От, наприклад, скаж╕ть, що робив Прозор в л╕с╕? Та ще один? Куди крався?

Мен╕ б треба було бути б╕льш наполегливим при його допит╕. А то оця боязк╕сть здатися схожим на Чарушу може вил╕зти боком. Тепер ходи та гадай що та як.

Ну можна, звичайно, припустити, що Прозор був спостер╕гачем, або зв'язковим банди Дедяти. Але тут же народжу╓ться ╕нша заковика, оск╕льки таких хлопц╕в не в╕дправляють на под╕бн╕ завдання. ╤ мо╓ внутр╕шн╓ почуття небезпеки сердито про це буркот╕ло, лаючись ╕з св╕дом╕стю.

Я швидким кроком повернувся назад, до м╕ста сутички ╕з Прозором. Хоча вже добряче стемн╕ло, проте мен╕ вдалось його в╕дносно легко в╕дшукати. Але хлопця н╕де не було, а б╕ля самотнього куща папорот╕ я знайшов перер╕зан╕ мотузки.

Псяче хутро! Визволився!.. Або, допомогли визволитися!.. Скор╕ш за все – допомогли...

╤ хто? – я озирнувся навс╕б╕ч. – Випадков╕ люди чи товариш╕?

Лайся, не лайся, а факт того, що в╕дтепер Прозор в╕льний в╕д цього не зм╕ниться. ╤ що тепер накажете робити? – я нервово погладжував рук╕в'я фальш╕ону та крутив головою, наче сова в дупл╕. – Якщо в╕н д╕станеться Дедяти першим за нас, то в найкращому випадку його банда втече. А в найг╕ршому... Ох-ох-ох!

Я спробував знайти хоч як╕сь сл╕ди, одночасно сердячись на те, що не взяв ╕з собою Стояну. От би хто зараз був в нагод╕!

Хороша д╕вчина... Головне – мовчазна, на в╕дм╕ну в╕д того ж Першосв╕та. Та й розум╕╓ мене вже ледь не з п╕вслова. Це тоб╕ не Бернар, пост╕йно ус╕х повчаючий.

До реч╕, Стояна м╕ж ╕ншим почина╓ мене трохи дивувати... На остров╕ Без╕менного вона була якоюсь колючою, а зараз наче пом'якшала.

Вдача вкотре за сьогодн╕ мен╕ посм╕хнулася. Якихось пару хвилин ╕ я знайшов сл╕ди. Швидше за все, тут пройшло тро╓ або четверо людей. Вони прямували на п╕вн╕чний сх╕д, а не за нами. Чому б це так? Невже Прозору не хот╕лося помститися? Чи в╕н розумно вир╕шив спершу д╕статися Дедяти?

Ц╕каво, чи допетрав Прозор про те, що ми з Розшукового приказу? Я б на його м╕сц╕ саме про те ╕ подумав...

Сутен╕ло довол╕ швидко. З одного боку це заважало мен╕ ор╕╓нтуватися (та ╕ заблукати було легко). А ось з ╕ншого, група, яка зв╕льнила Прозора, могла зупинитися десь на ноч╕влю. Я дуже на те спод╕ваюсь.

Йти було вже важкувато. То ями, то пагорби, то зарост╕... Я все боявся загубити сл╕ди. Та кр╕м того, ╕нод╕ очам ввижалася ус╕ляка маячня: то чи╖сь ф╕гури за стовбурами дерев, то дивн╕ звуки...

Раптом здалося, що хтось торкнувся плеча... Чи н╕! Голови!.. Знову н╕!.. Хтось обережно торкнувся мого... мозку... мо╓╖ св╕домост╕...

Я нав╕ть отороп╕в та р╕зко зупинився, намагаючись збагнути, як це взагал╕ можливо. ╤ чи не гра╓ з╕ мною власна уява?

–Л╕воруч... ╕ прямо...

Н╕, це явно був чийсь голос... Тих╕й-тихий шеп╕т, наче в╕терець, що дмуха╓ над самим вухом... Схоже – ж╕ночий... ╤ знову в╕дчуття легкого торкання... А пот╕м пригадалося, що я вже под╕бне в╕дчував... Це сталося, коли незнайомець намагався влучити в спину ╕з лука. Тод╕ також хтось прошепот╕в про небезпеку.

Я повернув л╕воруч та обережно попрямував вперед, саме як п╕дказував той голос. Якась чверть години й серед дерев замайор╕в ледь пом╕тний вогник. В╕н грався язичками в невеличк╕й балц╕ внизу, видаючи чиюсь присутн╕сть. Я зупинився, про всяк випадок озирнувся, а пот╕м спробував безшумно спуститися вниз. Чим ближче п╕дходив, тим ясн╕шим ставало, що попереду чийсь таб╕р.

Б╕ля невеличкого вогнища сид╕ло четверо чолов╕к╕в. Вони тихо-тихо перемовлялися, ╕ як би я не напружував слух, але мен╕ вдалось лише смутно розр╕знити к╕лька фраз про зброю. А ще, зда╓ться, незнайомц╕ згадали про якогось ельфа.

Я в╕ддихався та п╕дкрався ще ближче. З нового м╕сця вже добре проглядалися обличчя, серед яких вп╕знав Прозора, котрий сид╕в до мене правим боком. В╕н похмуро дивився в багаття. Решта людей – бородатих чолов╕к╕в, одягнутих так же непоказно, як ╕ Веч╕р, – щось ╖ла ╕ продовжувала (як я зрозум╕в) допов╕дати йому про сво╖ справи.

–...в П╕вденн╕й Берестянц╕, – говорив той, що був ближче вс╕х. – Схрони зробили за вс╕ма правилами. Нав╕ть побризкали т╕╓ю сум╕шшю проти собак...