Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Я ж м╕ж тим пригадав слова Сави – вантажника Мухова: "...ето всйо ч╓р╓з кл╓щ╓й! Мол, кусают ╕ оттово люд╕ ╕ бол╓ют... страх как бол╓ют... Лежат, ак╕ мйортви╓".

–Работи стал╕! – заговорив ╕нший чолов╕к. – А нам с╓м'╖ корм╕ть нада! То ж пр╕ход╕м... да осторожно пробу╓м л╓с вал╕ть да разп╕л╕вать на доск╕... Щас с╕д╕м, ждйом разр╓шен╕я на оно╓.

Тут я б╕ля л╕сопилки пом╕тив постать Бернара. В╕н та ще дво╓ священик╕в стояли над людським т╕лом, що було накрите старою дерюгою, ╕ запекло про щось сперечалися, при тому частенько вказуючи вб╕к. Я просл╕д╕в напрям та побачив ще одну людину. Судячи по характерному одягу ╕ невеличкому ведмежат╕, який сид╕в поряд з ним, це, скор╕ш за все, був дру╖д. В╕н щось варив у казан╕ на невеликому вогн╕, пом╕шуючи дерев'яною палицею. При тому робив вигляд, наче поряд нема╓ н╕яких церковник╕в.

Бернар побачив нас ╕ тут же залишив сво╖х товариш╕в, рухаючись назустр╕ч. Ми з Першосв╕том пришпорили коней та по╖хали вперед.

–Доброго ранку! – сухо прив╕тався паладин. Було пом╕тно, що в╕н був чимось роздратований.

Я з╕скочив вниз та спитав про справи. Бернар сердито хмикнув та сказав, що стика╓ться з под╕бним вперше.

–Борррд╓ль дйо мерррд... Повний срач! – неоч╕куване вилаявся паладин. – Кл╕щ╕ й ран╕ше кусали, але щоб з таким ось результатом.., – ╕ тут ельф вказав рукою кудись уб╕к.

Я повернувся ╕ жахнувся: за горою повалених дерев п╕д саморобним нав╕сом лежало з п╕втора десятка людей.

–Овва! – вирвалось само собою. – Жив╕?

–Поки ще жив╕, – хитнув головою Бернар.

–╤ що це означа╓? Захвор╕ли?

–Хтозна! Ми т╕льки годину назад сюди при╖хали... Якщо в╕рити дру╖дам, все через кл╕щ╕в. Прямо напасть якась! Весь л╕с навколо л╕сопилки кишить цими ╕стотами.

–А дру╖ди тут давно?

–Другий день. М╕ж ╕ншим вони кажуть, що чули про так╕ випадки... Хоча мен╕ зда╓ться, вони й сам╕ мастаки витворяти щось под╕бне.

–Ти ╖х в чомусь звинувачу╓ш?

–Н╕, – роздратовано в╕дпов╕в Бернар. Не дивлячись на це заперечення, мен╕ чомусь подумалось, що ельфу дуже б хот╕лось бачити винними саме дру╖д╕в.

–А чому л╕сопилку не закриють? – спитав Першосв╕т. – Та тут треба все ретельно перев╕рити...

–Ще повчи нас, що робити! – огризнувся паладин. – ╤ м╕ж ╕ншим, нас вже покликали, коли тут почався суц╕льний мор! М╕ський приказ занадто довго колупався в одному м╕сц╕!

–Дру╖д╕в також приказ покликав? – промовив я.

–Та це Добромил Л╕тов, керуючий л╕сопилкою, напол╕г! – невдоволено кинув ельф. – До реч╕, ось той чолов'яга з ведмежам – Благолюб Пименов. – Сказав так, наче я повинен був його знати. – Зараз варить якесь з╕лля. Буде пробуватиме самост╕йно л╕кувати...

–А ти чим невдоволений?

Чесно кажучи, я вже знав в╕дпов╕дь. Тим паче паладин сказав "самост╕йно", та й ще з таким соб╕ глузуванням. Бернар бачив в цьому дру╖д╕ суперника. Так-так, в╕н, як паладин, як служник Церкви, н╕як не м╕г змиритися ╕з тим, що прийдеться сп╕впрацювати з язичниками. А якщо т╕ ще й вил╕кують хворих л╕соруб╕в (без допомоги церковник╕в), то легко може народитися п╕дстава для подальшо╖ недов╕ри до Церкви Св╕тла.

–До реч╕, тут ╓ ╕ Стояна, – заявив Бернар. – Вона зараз як╕сь травки збира╓.

Я кинув погляд на л╕с та побачив серед дерев чиюсь невеличку ф╕гуру.

–А вона зна╓ться ╕з цим Благолюбом? – спитав у паладина.

–Можливо... Коли я прибув, то мен╕ пов╕домили, що вона допомага╓ йому. ╤ все.

–Ясно... Отже, мен╕ вже зрозум╕ло, що ти з нами не по╖деш?

–Поки н╕... Вибачай... Плани р╕зко зм╕нилися... Треба з ц╕╓ю справою роз╕братися.

–╤ що ти будеш робити?

–Ми, – поправив мене паладин, хитаючи головою вб╕к сво╖х товариш╕в. – Ми будемо робити... Якщо в╕дверто – спробу╓мо л╕кувати Св╕тлом.

Я погладив морду коня, поглядаючи при тому на т╕ла п╕д нав╕сом.

–Серед л╕соруб╕в шириться чутка, буц╕мто в появ╕ тако╖ велико╖ к╕лькост╕ кл╕щ╕в повинна ╤мпер╕я, – пов╕домив я ельфа.

–Завжди ми в чомусь шука╓мо руку якихось ворог╕в, – роздратовано в╕дпов╕в той. – А найчаст╕ше причиною проблем виявля╓мось ми ж сам╕. Все через власну безграмотн╕сть, яка й призводить по помилок...

–╤ в чому ти бачиш нашу, людську, провину? Конкретно в цьому випадку? – я кивнув на нерухом╕ т╕ла л╕соруб╕в.

–В чому? Як би це зараз дивно не прозвучало, але я погоджусь з Пименовим... з дру╖дом... Ми прийшли в цей св╕т... а конкретн╕ше – в цей л╕с... ╕ нещадно його вируба╓мо, плюючи на вс╕х ╕нших ╕стот! Невже дума╓мо, наче нам за те н╕чого не буде?

–Овва! Так ти вважа╓ш, що це, так би мовити, кара? – ощирився я. – За вирублен╕ дерева? Ти хоч сам в це в╕риш?

Паладин н╕чого не в╕дпов╕в, тим самим п╕дтвердивши мо╓ припущення.

Першосв╕т, який робив вигляд буц╕мто йому не ц╕кава наша розмова, сид╕в на кон╕ та дивився кудись вб╕к. Я просл╕д╕в його погляд та лише побачив метелика, який пурхав над кв╕тами. Невеличкого жовтого метелика.

–Слухай, Боре, – довол╕ голосно промовив хлопець, не в╕дводивши очей з галявини. В╕н начебто в╕дчув мою увагу. – Я от що раптом подумав. Оця л╕таюча ╕стота... метелик... Чи зна╓ в╕н про наше ╕снування?

–Тобто?

–Ну от уяви соб╕, наче ти – це в╕н... Або якийсь жук... мураха...

–╤ що?

–Чи зна╓ш тод╕ про ╕снування людей? Зна╓ш чим вони живуть, що роблять?.. Або чув ти про астральне море, яке пожира╓ землю... цей остр╕в?

Я здивовано поглянув на хлопця. На якусь мить здалося, наче в╕н мене п╕ддражню╓. Але хлопець був ц╕лком серйозний.

–Н╕, – раптом захитав в╕н головою, – для тебе... для метелика цей остр╕в взагал╕ увесь св╕т! Як для нас Сарнаут... колишн╕й Сарнаут... А поза ним – н╕чого нема╓. Просто нема╓!

–Я про це не думав, – в╕дмахнувся в╕д Першосв╕та. Щось в мене зараз не той настр╕й, обговорювати под╕бне.

–А я навпаки... пост╕йно думаю... Ми от б'╓мося ╕з хадаганцями... з ╤мпер╕╓ю... А мурахам на те начхати! ╥м на все начхати!.. Ми ж н╕коли ╖х не пом╕ча╓мо. Ловимо, топчемо, гонимо... А ось якась маленька комашка вкусить за палець ╕ ти вже лежиш бездиханним... ╤ вся ця геро╖чна боротьба за облаштування цього св╕ту за власними правилами летить шкереберть! Зна╓те, а ц╕ комахи нав╕ть не розум╕ють, що ╕снують завдяки Великому магу, котрий трима╓ остр╕в... ряту╓ його в╕д страшного астрала...

–Що ти хочеш сказати? – спитав я.

–Не знаю... просто м╕ркую... Ран╕ше мен╕ здавалось, наче ми для них на кшталт бог╕в... незрозум╕лих бог╕в, – випростався Першосв╕т. В╕н чомусь подивився кудись вгору. – А ось зараз... зараз...

╤ в╕н знизав плечима.

–Скор╕ш, тво╖ метелики д╕йсно нас не пом╕чають, – заявив я, намагаючись припинити цю безглузду розмову. – Живуть власним життям... ╤ на тому все!

–От щасливц╕! Хот╕в би я так...

–Йди тод╕ до водяник╕в, – п╕дключився до розмови паладин. – Вони також не розум╕ють завдяки кому все ще ╕снують. Ц╕ ╕стоти нав╕ть не в╕рять в силу Великого мага... а на астральне море кажуть, що воно залиша╓ться на м╕сц╕, тому що так було завжди. ╤ н╕чого воно, мовляв, не пожира╓! Ось так м╕ркують ц╕ "щасливц╕".

–А зв╕дки ти зна╓ш? – спитав Першосв╕т.

–Зв╕дки? Та що взагал╕ можуть думати дикуни? ╥хн╕ уявлення прим╕тивн╕, як у комах...

Паладин нахмурився, крила за його спиною почали битися якось нервово.

–От ти зна╓ш, як водяники уявляють вас, людей? – спитав Бернар. – Наймолодшими братами, яких творець всього живого чомусь назначив керувати над старшими... тобто над самими водяниками...

–Молодший над старшим? – перепитав Першосв╕т.

–Так, тоб╕ не почулося. Ви – молодш╕ сини, як╕ походять в╕д бобр╕в, ╕ котрим творець дозволив лише торгувати та видобувати зал╕зо, м╕ж ╕ншим – для потреб водяник╕в, – паладин розтягнувся в ╓хидн╕й посм╕шц╕. – А справжню справу – риболовлю – в╕дав найстаршим, як найг╕дн╕шим... Це плем'я по-сво╓му намага╓ться пояснити, чому вони, як найкращ╕ та улюблен╕ д╕ти свого бога, опинилися у в╕дносн╕й залежност╕ в╕д кан╕йц╕в. З ╖х опов╕дань виходить, наче це свого роду перев╕рка на м╕цн╕сть. Опускатися до р╕вня людини ╖м... па ком ╕ль фо! Тобто, не в╕дпов╕да╓ ╖хн╕м правилам хорошого тону...

–Дурня якась! – заключив Першосв╕т, чомусь кидаючи на мене здивований погляд. А може шукав п╕дтримки.

–До реч╕, в стар╕ часи ви, люди, м╕ркували приблизно так само, – продовжував Бернар.

–А ви, ельфи, нам, типу, все об'яснили? Так? – нахмурився парубок. – От к╕нчай ти, Бернару, приндитись... Можливо в давн╕ часи ельф╕йський народ ╕ був б╕льш розвинутий, б╕льш... Як там? Ци... цив╕ло...

–Цив╕л╕зований, – п╕дказав паладин, при тому крадькома посм╕хаючись.

–Ось-ось! Але зараз ви н╕чим не в╕др╕зня╓тесь в╕д нас... в╕д "бобр╕в", бо втратили перш╕сть... як оц╕ тво╖ водяники... ╤ можливо через власну гординю! Дивиться, не опиниться на ╖хньому р╕вн╕!

Поки теревенили, не пом╕тили як з'явилась Стояна разом з╕ сво╓ю супутницею – риссю. Вона, мовчки, п╕д╕йшла до Пименова, простягнула йому невеликий м╕шечок. А пот╕м, пом╕тивши нас, рушила назустр╕ч.

Кон╕, почувши наближення рис╕, невдоволено забрикалися. Я схопив свого рисака за морду та ледь заспоко╖в.

Д╕вчина побачивши нервування тварин, жестом наказала сво╖й к╕шц╕ в╕д╕йти назад. Лада сердито труснула хвостом, але все ж послухалася свою хазяйку. Стояна поглянула на нас, спробувала посм╕хнутися та п╕сля наближення, невимушено прив╕талася.

–Ти тут в справах? – нахилився Першосв╕т. В╕н також спробував посм╕хнутися, але вийшло якось дурнувато.

–Да вось, сустрела Благолюба... То╓ да сйо╓, цяп╓р йаму трох╕ дапамагаю на л╓сап╕льн╕...

Д╕вчина в╕дпов╕дала якось напружено, очевидно не квапилась бути в╕двертою.

–А ви тут па як╕х причинах? – запитала вона, кидаючи кос╕ погляди назад на Пименова, котрий нахилився над казаном.

Першосв╕т, той ще балакун, ледь не почав розпов╕дати про наш╕ плани. В╕н встиг сказати про Б╕ле озеро, а пот╕м наштовхнувся на м╕й погляд та закусив язика.

–Куди? – Стояна тут же зац╕кавилася. – Да воз╓ра?

–Тоб╕ щось треба? – запитав я.

Д╕вчина щось забубон╕ла про листя дуба, як╕ вона вже принесла, пот╕м про зв╕роб╕й... зда╓ться ╕ про гл╕д, руту... Стояна нахмурила св╕й лобик, дивлячись кудись вб╕к, а пот╕м пробурмот╕ла про кропиву та чи╓сь кор╕ння...

–Йани пав╕нни расц╕ ув азйор ╕ ручайов, – вже б╕льш зрозум╕ло додала вона. – Нам то треба для зйолк╕.

–Я чесно скажу, в рослинах не тямлю...

–А магу я з вам╕ з'╓здз╕ць? Нам л╓к╕ н╕як н╓ уда╓ца пригатаваць. – Тут Стояна глянула вб╕к Бернара та, наче вибачаючись, додала: – Ляченн╓ Святлом, безумоувна, можа дапамагчи, ал╓ ми в╓рим больш с╕лам природи.

Паладин зробив таку пику, буц╕мто почув якусь найдурн╕шу дурницю. А я раптом подумав от що: звичайно, такий баласт, як Стояна, яка шука╓ трави, нам н╕ до потреби – буде ╕ заримувати нас, та й це зайв╕ вуха. Але чисто по-людськи зрозум╕ти ситуац╕ю було можна. От уяви, – казав я соб╕, – якби ти, наприклад, теж тяжко захвор╕в, чи знайшовся б хтось такий, котрий кинувся б готувати бальзами чи настоянки? Чи в╕дправився б в╕н на пошуки трав чи корен╕в, не потребуючи за те оплати? А якась мордяка, на кшталт мене, раптом заявила, що такий пом╕чник заважа╓ займатися справжн╕м д╕лом.

Хоча, ╕ треба соб╕ в тому з╕знатися, вс╕ ц╕ пояснення, якими я обклав себе стосовно Стояни – лише оболонка... Якщо бути чесним, то насправд╕ справа в Бернар╕... Тобто, в мо╖й образ╕ на нього. Не оч╕кував отримати в╕дмову в╕д паладина. Вважав що в╕н все ж рушить з╕ мною... розраховував на його поради... та й на п╕дтримку... А тепер прийдеться все ж спиратися т╕льки на себе!

–Добре! – кинув я д╕вчин╕, застрибуючи в с╕дло. – У нас тут ще один к╕нь ╓. Коли сама бажа╓ш, то по╖хали.

Стояна хитнула головою та в╕д╕йшла до дру╖да. Вони удвох деякий час розмовляли, вочевидь оговорюючи подальш╕ кроки. Повернувшись до нас, д╕вчина довол╕ хвацько заскочила на жеребця. Той злякано захроп╕в, побачивши як з-за кущ╕в наближа╓ться Лада. Стояна тут же нахилилася ╕ щось зашепот╕ла на вухо коню. Той митт╓во випростувався та припинив хроп╕ти. Рись прис╕ла та втупилася в д╕вчину немиготливим поглядом.

Мен╕ здалося, що м╕ж ними двома проходила незрима бес╕да. Л╕сова к╕шка сердито замахала хвостом, а пот╕м демонстративно прилягла, буц╕мто не збиралась б╕льше н╕куди не йти. Стояна потупила погляд, наче т╕льки-но оправилася в╕д непри╓мно╖ розмови.

Ми розпрощалися ╕з Бернаром ╕ рушили в дорогу. Дощик посилився. Лише коли стежка завела п╕д густ╕ крони дерев, стало тих╕ше.

До Б╕лого озера, судячи з мальовано╖ мапи, яку демонстрував посильний Розшукового приказу, було десь п╕вдня, якщо ╖хати верхи. Селище водяник╕в розташувалося на п╕вденному берез╕ водойми, поруч з болотом, яке, зда╓ться, називали Мороком.

Чому озеро було "б╕лим", сказати було важко. Як я зрозум╕в, з в╕дт╕нком води це не було пов'язано. Хтось розпов╕дав, наче так цю водойму називали сам╕ водяники, а вже в╕д них ця назва перекочувала, як калька, до кан╕йц╕в. Саме озеро було утворено Вертишем – р╕чкою, яка тягнулась кр╕зь розломи та пороги в мереж╕ п╕вденних г╕р ╕з само╖ С╕в╓р╕╖.

На зах╕дному берез╕ водойми розкинувся величезний др╕мучий л╕с, який тягнувся аж до меж╕ м╕ж сушею та астральним морем. В т╕й частин╕ алоду по давн╕й домовленост╕ ╕з людьми мешкали невеличк╕ дик╕ племена л╕совик╕в. Кан╕йц╕ ж панували на сх╕дному берез╕, в Заозер'╖, та П╕вн╕чн╕й Берестянц╕, яка п╕дпирала озеро на п╕вдн╕.

Ми минули к╕лька хутор╕в, про╖хали пару поселень ╕ лише к вечору д╕сталися заболочено╖ луки, яка ╕ була початком Мороку. Стояна тут же в╕дпросилася, пославшись на вдале м╕сце для збору, ╕ рушила до кущ╕в у пошуках сво╖х трав. А ми з Першосв╕том об'╖хали якесь маленьке озерце та попрямували дал╕.

Йти безпосередньо кр╕зь болото було нерозумно, та й небезпечно. Ми прямували по тонкий стежц╕ вздовж березняку, огинаючи драговину, з яко╖ голосно квакали жаби. Над головами тучами носилися комари та якась зелена мошка. Вона противно дзижчала над вухом та настирно л╕зла в рот, ледь ти його в╕дкривав.

Десь за п╕вгодини ми натрапили на першого водяника, який копирсався в одн╕й ╕з заплав. В╕н старанно вошкався в болотц╕, щось витягуючи сво╖м довгим багром.

–Доброго вечора, шановний! – голосно промовив я, чим, зда╓ться, перелякав цю ╕стоту.

Водяник р╕зко обернувся ╕ втупився на нас сво╖ми лупатими очима.

Що не кажи, але в╕н д╕йсно був потворного вигляду. Уяв╕ть якусь дивну пом╕сь величезно╖ риби (правда чомусь з трьома очима, один з яких прямо посередин╕ лоба) ╕ з не менш величезною жабою, котра сто╖ть на двох кривих тонких лапах. Шк╕ра у ц╕╓╖ ╕стоти була схожою до мерця – якась синювато-зеленувато-с╕ро-б╕ла в крапинку. А на пиц╕ на вс╕ боки стирчали чи то як╕сь греб╕нц╕, чи то голки... чи бозна що!

Тьху ти! Мене аж зат╕пало!

–Хай мене громом вдарить! – зда╓ться, Першосв╕та ця ╕стота також вразила. Хлопець тихо вилаявся та пот╕м додав: – Та в╕н бл╕дий, що срака. Й такий же страшний...

–Веч╕р добрий! – повторив я.

Водяник видав дивний звук та стиснув св╕й багор.

–Срань ти, н╕хазова! – тихо бурмот╕в Першосв╕т, ос╕няючи себе святим знаменням. – Чого т╕льки в Сарнаут╕ не знайдеш!

–Та тихо ти! – цикнув я на напарника. – Поводься чемно.

Водяник тупався на м╕сц╕, продовжуючи нас роздивлятися. Його нарости, схож╕ на плавники, нервово зас╕палися збоку-вб╕к.

–Який смор╕д! – не витримав Першосв╕т, закриваючи пальцями н╕с.

Д╕йсно, смерд╕ло так, буц╕мто з╕псувалося сто риб разом.

Водяник н╕чого не в╕дпов╕в. Лише довго шамкав величезним ротом, немов не м╕г н╕як надихатися.

–Як знайти Анчуту? – голосно спитав я.

Смердюча ╕стота знову затупала на м╕сц╕, здимаючи з╕ дна купу гною. В пов╕тр╕ розлився характерний запах протухлих курячих я╓ць. Водяник нахилив голову наб╕к ╕ безмовно зашамкав сво╖ми широчезними пухкими риб'ячими губами.

–От, псяче хутро! До селища далеко? – роздратовано кинув я.

Цього разу водяник зреагував б╕льш адекватно та вказав сво╓ю сухою к╕стлявою рукою кудись праворуч.

Ледь ми в╕д'╖хали, як Першосв╕т ╕з часткою зневаги промовив:

–Я вважав, що розпов╕д╕ про них дещо переб╕льшен╕... Але ж ц╕ ╕стоти д╕йсно двох сл╕в зл╕пити не можуть. Та й виглядають, наче...

–Та припини ти! – гаркнув я. – Ми вс╕ так╕, якими нас створив Сарн! От уяви, яким той водяник бачить тебе... ╕ що розпов╕сть сво╖м товаришам.

Першосв╕т раптом по-дитяч╕ розреготався, очевидно уявивши цю картину.

–Ти т╕льки-но скаржився на ельф╕в, – нагадав я хлопцю, – що вони приндяться, дивляться на нас ╕з зневагою. А сам почина╓ш судити про ╕нших так само...

–Але ж погодься, що цей водяник виглядав моторошно. Ну?.. До реч╕, я тепер розум╕ю, чому Розшуковий приказ сам сюди не рушив, а послав нас.

–Чому?

–Бо в╕д водяник╕в смердить з╕псованою рибою та тухлими яйцями. А столичним хлопцям таке нюхати, м'яко кажучи, не з руки! – ╕ парубок знову розреготався.

Я припинив цю розмову. В╕дмахнувся в╕д Першосв╕та та одночасно ╕ в╕д настирливо╖ мошки.

Дощ нарешт╕ припинився, але небо все ще було затягнуте с╕рими хмарами. Пов╕тря стало б╕льш прохолодним. З рота нав╕ть почав вибиватися пар.

Ледь ми оминули пагорби, щ╕льно поросл╕ чахлими бер╕зками, як нам в╕дкрився берег озера, а з ним ╕ поселення водяник╕в. Це було близько п╕всотн╕ хатинок, сплетених з гнучких г╕лок. ╥х можна було пор╕вняти ╕з величезними перевернутими днищем догори кошиками, в яких для зручност╕ зробили дверн╕ отвори. Одн╕ будиночки стояли на самому берез╕, ╕нш╕ височ╕ли на вбитих палях над водою. Навколо було сушилося чимало с╕ток, тут ╕ там в'ялилася риба. Водяники займалися власними справами: одн╕ з них все ще копирсалися у вод╕, ╕нш╕ сид╕ли на берез╕, трет╕ вешталися серед хатинок. У с╕рому веч╕рньому св╕тл╕, ╖хн╕ худ╕ ф╕гури ще б╕льше були схож╕ на т╕ла воскреслих мерц╕в.

–Сарн мабуть був не в дус╕, коли творив оцих ╕стот, – знову пожартував Першосв╕т.

В╕н тут же отримав в╕д мене запотиличник.

Ми п╕д'╖хали ближче, я звернувся до найближчого з водяник╕в з питанням про Анчуту. Той теж довго вдивлявся в наш╕ обличчя, а пот╕м в╕дпов╕в щось незрозум╕ле. Прийшлось попросити повторити.

–Туда хад╕, – пробулькав водяник. ╤ншого пор╕вняння з його мовою я не знайшов. – Он стоять возл╓ запруди... в шл╓м╓...

Зрозум╕ти, що говорить цей водяник було важкувато. Вся справа в поган╕й артикуляц╕╖ та монотонност╕, через яку я не завжди вловлював початок та к╕нець сл╕в. Все злипалося в одну купу: "Тудахад╕онстоятьвозл╓запруди...вшл╓м╓..."

–Дякую, – кивнув я ╕ ми по╖хали до одн╕╓╖ з хатинок, поряд ╕з якою видн╕вся дивакуватого вигляду водяник. Його шолом, судячи з усього, був також майстерно сплетений з тих же гнучких вербових г╕лок, та нагадував пташине гн╕здо, натягнуте на потворну мак╕тру та прикрашене риб'ячими головами.

Побачивши вершник╕в, вождь вийшов з води та оперся на св╕й довжелезний тризуб.

–Добрий веч╕р! – прив╕тався я, при тому хвацько з╕скакуючи з коня. За ц╕лий день в с╕дл╕ вже почала зуд╕ти дупа. – Ви Анчута?

Водяник мовчав. В╕н втупився в мене сво╖ми трьома лупатими очима. М╕ж ╕ншим, трет╓ око, що стирчало на його лоб╕, буц╕мто надутий пузир, здавалося, жило власним життям. Воно дивилось то вгору, то на мене, то на Першосв╕та... а то раптом починало скажено обертатися. ╤ це в╕двол╕кало увагу. Та мало того – трохи дратувало.

–Добрий ╕ вам в╓ч╓р, путн╕к╕, – нарешт╕ промовив вождь. Його мова була б╕льш зрозум╕лою, н╕ж у попереднього водяника. Але все ж в╕д булькання в╕н не позбувся. – Ви т╓, про каво я думаю?

–Можливо, – кивнув я, передаючи поводи Першосв╕ту. – Нас в╕дправив Жуга ╤са╓в.

–╤ поч╓му ти тут?

Я застиг, не розум╕ючи сенсу цього питання. Здалось, наче в╕н звертався до когось ╕ншого.

–Перепрошую... ви очевидно не дочули... Я в╕д Жуги ╤са╓ва. Це в╕н мене прислав, щоб...

–Н╓т! – р╕шуче захитав головою Анчута. При тому його шолом-гн╕здо ледь не звалився на землю. – Н╓ по етому!.. Ти, – вождь тицьнув в м╕й б╕к сво╖м тонким пальцем, – ╕дйом за мной!

В╕н, зсутулившись, поплентався до одн╕╓╖ з плетених хатин. Я подав знак Першосв╕ту залишатися з конями, а сам рушив сл╕дом.

П╕днявшись по сходах, ми опинилися в будиночку. П╕д мо╓ю вагою все тоскно затр╕щало ╕ я вже почав подумувати, що г╕лки ось-ось тр╕снуть ╕ ми звалимось на п╕сок.

Анчута прис╕в навпоч╕пки б╕ля ст╕ни та вказав пальцем теж саме зробити й мен╕. Ледь я опустився, в╕н почав невдоволено скаржитися:

–Долга же тот Жуга отв╓чал на мою просьбу.

–У нього повно справ, – спробував виправдати я ╤са╓ва.

–Ну да... пон╕маю... Однако ви так впустую трат╕т╓ вр╓мя...

–Тобто, ми звол╕ка╓мо?

–Ддда... звал╕кайат╓... Нада ж╓ пон╕мать, што всйо большо╓ рожда╓ца с малова. Потом вам тяж╓л╓╓ догнать врага...

–Перемогти ворога?

–Ддда... п╓р╓магт╕... Я давно прос╕л Жугу пр╕глядивать за л╓сов╕кам╕...

–А що з ними не так?

Анчута нахилився вперед та заговорив вже б╕льш тихо, але разом з тим ╕ менш зрозум╕ло:

–...н╓ буд╓т ╕скри, н╓ буд╓т ╕ плам╓н╕... с малова нач╕на╓ца большо╓... Я говорю про л╓сов╕ков... ╕ вс╓гда говор╕л раньш╓... Однако вот ╕ пр╕шло вр╓мя, ╕ ви, люд╕, нач╕на╓те пож╕нать плоди сво╓й... сво╓й б╓з... б╓з... б╓з-п╓ч-нос-т╕, – ледь вимов останн╓ слово вождь. – Отв╓ть, зач╓м ти пр╕шйол?

–Ну так ти ж нас кликав, – в╕дпов╕в водянику. Вкотре Анчута зада╓ мен╕ теж саме питання, а я все не можу второпати його сенсу.

–Ето ддда... Но пр╕шйол ╕м╓но ти. А пач╓му?

–Мен╕ наказали... Мабуть, вир╕шили, що я г╕дний того, аби в╕дправитися до вас.

Анчута п╕дняв свою сухорляву руку та приклав ╖╖ до чола. В╕рн╕ше, торкнувся свого третього ока.

–Я в╕жу любова насквозь! – заявив вождь. – ╢сть так╕╓, кто пл╓тйот сет╕. ╢сть так╕╓, кто ╕м╕ лов╕т. А ╓сть ╕ т╓, кто в н╕х попада╓ца!.. Ви сщ╕та╓т╓ нас д╕карям╕... Н╓ спорься, ето так... А раз ми д╕кар╕, то н╓ч╓во ╕ слушать наш╕ пр╓дупр╓жд╓н╕я, поскольку он╕ н╓ стоят ╕ ут╕нова яйца!

–Я не з таких, ╕накше б не при╖хав.

Чесно скажу, це брехня. Але мен╕ було потр╕бно перетягнути Анчуту до себе. Продемонструвати йому поважне в╕дношення з боку "молодших брат╕в", тобто нас, людей. Що-що, а лестощ╕ недооц╕нювати не варто.

–Л╓сов╕к╕ уж╓ давно подб╕вают нас на то, штоб ми отказал╕сь виполнять услов╕я договора с людьми...

–╤ яким чином? Воювати з нами?

Анчута заперечливо замотав головою.

–Я слишал, на л╓сних вирубках люд╕ стал╕ с╕льно хворать, – промовив в╕н. – Оч╓нь с╕льно.

–Так, л╕соруб╕в укусили кл╕щ╕, зв╕дси й хвороби.

–Угууу... угу... А зна╓т Жуга, што в Заозйор'╓ появ╕л╕сь как╕╓-то н╓знакомци? Што он╕ шастают возл╓ оз╓ра... ╕ возл╓ главнова тракта в Б╓лий край.

–Куди? – недочув я.

–Ссс... ссс...

–С╕в╓р╕ю? Б╕лий край, це С╕в╓р╕я?

–Ддда... Он╕ якшаюца с л╓сов╕кам╕!

–Слухайте, шановний, – раптом мене осяяло, – а чи ви не хочете сказати, наче кл╕щ╕ – це справа рук л╕совик╕в?

–Кто зна╓т... Вот говорять, кл╓щ╓й много в Ссс... в Б╓лом кра╓... в тамошн╕х л╓сах. Мож╓т ╕х кто оттуда пр╕вйоз?

–А що за незнайомц╕ б╕ля тракту валандаються? Люди чи ╕нш╕ народност╕?

–Как раз люд╕...

–Ну так то може як╕сь мисливц╕, чи пас╕чники?

–Я уж╓ говор╕л, што в╕жу насквозь... То люд╕ страни╓... опасни╓... А л╓сов╕к╕ нам как-то пр╓лагал╕ ту рибу, што поставля╓м в Новоград, нам╓р╓но порт╕ть. Штоб у вас мор бил...

–Це, спод╕ваюсь, не жарт?

Але ╕ так було пом╕тно, що вождь словами не кидався. В╕н знову замотав головою та пов╕домив, наче плем'я л╕совик╕в в Берестянку вовк╕в насила╓, щоб т╕ нападали на домашн╕х тварин.

–Разв╓ не слишал про то, што в стол╕чних л╓сах волков разв╓лась тьма-тьмущая? Всйо ╕х, л╓сов╕ков, рук д╓ло.

–А де ж мен╕ цих л╕совик╕в шукати?

–Зач╓м ╕х ╕скать? В Озйорном уроч╕щ╓ сто╕т ╕х посйолок. Новова вождя зовут Брумом. Молодой он, с╕льний... Как-то ход╕л╕ к н╓му г╕берл╕нг╕ договор╕ца про л╓с для корабл╓й... Оч╓нь повздор╕л╕. Оч╓нь! – Анчута скрушно закачав головою.

В цей час всередину заглянули два водяника. Вони щось пробулькали сво╓му вождю ╕ той р╕шуче встав.

Судячи з усього, наша бес╕да доб╕гла к╕нця. Ми вибрались назовн╕ й розпрощалися. Я рушив до Першосв╕та, який куняв б╕ля коней. Штовхнув його в плече та наказав збиратися.

–Куди ми? – схопився парубок.

–Стояну треба знайти. А то вже н╕ч близько, – в╕дпов╕дав я.

–А що той вождь хот╕в?

–Розпов╕да╓ ус╕ляке... про якихось загадкових незнайомц╕в... л╕совик╕в... Проте, його слова ще перев╕рити треба.

Ми заскочили на коней ╕ по╖хали назад уздовж кромки болота. Я десь бачив галявину б╕льш-менш придатну для табору. Сказав Першосв╕ту, що там зупинимося, по╓мо та заночу╓мо.

–Тю, а ти казав, що ми не повечеря╓мо! – посм╕хнувся хлопець. – Слухай, а як же Стояна? – запитав в╕н.

–Розведемо багаття ╕ вона сама нас знайде.

Так, м╕ж ╕ншим, ╕ вийшло. Т╕льки-но розпалили вогонь ╕ з╕бралися повечеряти, з-за заростей очерету ви╖хала дру╖дка.

–Як пошуки? – запитав я у не╖ ╕ Стояна знаком показала, що все вдалося.

–А ув вас што? – д╕вчина з╕скочила з коня.

–Почув таку думку, буц╕мто кл╕щ╕в могли наслати л╕совики.

Першосв╕т нав╕ть завмер.

–Овва! – вигукнув в╕н. – ╤ що ми будемо робити?

–Поки повечеря╓мо, – спробував я пожартувати. А якщо чесно, то й сам того не знав...

8

...Ранок видався холодним. Правда на трав╕ лежала рясна роса, а значить, м╕ркував я, день об╕ця╓ бути спекотним.

Стояна прокинулась сама. Вона п╕двелась та прис╕ла б╕ля вогню. Протерла заспан╕ оч╕, озирнулася... побачила мене та зн╕яков╕ло посм╕хнулася... Не дивлячись на те, мен╕ здалося буц╕мто ╖й не сподобався той факт, що споглядав за нею. Д╕вчина трохи нервово за теребила косу, очевидно розм╕рковуючи над ти, чи варто ╖╖ перепл╕тати.

Не знаю чому... можливо це вийшло якось п╕дсв╕домо... але я почав пор╕внювати м╕ж собою Стояну та Корчакову.

Юн╕сть, невинн╕сть... таке соб╕ збентеження нерозум╕нням того, що в╕дбува╓ться у сам╕й соб╕... Все це мало певну приваблив╕сть. Однак Стояна ще не вм╕ла собою волод╕ти. Ще не рас крила сво╖ сили... Зая ж, на противагу дру╖дц╕, волод╕ла дивною чар╕вн╕стю, як справжня зр╕ла ж╕нка. Саме це кружило голову, манило, кликало до не╖.

Що ж те таке? – питав я себе. – Внутр╕шня зр╕л╕сть? Впевнен╕сть, яка розкрива╓ ж╕ночу силу?.. Так, Корчакова випром╕нювала загадкову енерг╕ю, силу яко╖ я не м╕г пояснити. Вона знала соб╕ ц╕ну, мало того – поважала себе. ╤ я не пом╕тив, коли п╕ддався тому. Це трапилось саме собою... Щоб я тепер не казав ╕ншим, чим би не виправдовувався, але Корчакова змогла мене полонити. Але ж пройшло якихось два дня!

От, псяче хутро! ╤ як тепер реагувати? Залишитись ╕з нею? – я нервово труснув головою, намагаючись привести себе до тями. Вир╕шив, що зараз не на час╕ вир╕шувати це питання. От повернусь в Новоград, тод╕ буду сушити м╕зки.

Першосв╕та я ледь розштовхав. В╕н пробубон╕в, що голодний ╕ зараз би було непогано з'╖сти смажено╖ ковбаски, якою так смачно годували в " Красном п╓тух╓". А пот╕м знову почав др╕мати, й мабуть ув╕ сн╕ щ╕льно налягав на ╖жу, бо почав трошки просмоктувати.

–П╕дводься-бо! – ткнув я хлопця ногою по дуп╕.

Той сердито буркнув, але швидко в╕д╕йшов.

–Боре, а ти б чого хот╕в по╖сти? – причепився в╕н до мене. – Зая, бачу, для тебе виготовля╓... то вергуни, то...

–Ось що, друже! – перебив я Першосв╕та. Намагався говорити неголосно, щоб не почула Стояна. – Часу на роздуми у мене було достатньо, тому вчинимо так: ви удвох повернетеся до вирубки... Ти, Першосв╕ту, супроводиш д╕вчину до Пименова, а то мало кого тут носить. А пот╕м в╕дправишся в Розшуковий приказ до Жуги ╤са╓ва.

–Сам?

–Н╕, ╕з загоном ре╓стровик╕в! Звичайно, що сам!

–Але.., – почав голосити хлопець, – але... але...

–Дай договорити! Розкажеш йому про л╕совик╕в та про кл╕щ╕в. Д╕зна╓шся про наш╕ подальш╕ д╕╖. Чекаю тебе завтра... ввечер╕... ось тут... на цьому м╕сц╕.

–А ти що ж?

–Ну... повештаюся Озерним урочищем... подивлюсь, що тут до чого...

–Сам? Тоб╕ не зда╓ться, що це небезпечно?

Я в╕дмахнувся та р╕шуче п╕дв╕вся. П╕д╕йшов до свого коня та причепив до с╕дла торбу.

–Отже сн╕дайте! – кинув через плече. – А пот╕м вирушайте в дорогу... Я чекати не буду, по╖ду вже зараз.

–Боре, ти.., – п╕дскочив Першосв╕ту.

–Цить! – п╕дняв я руку в знак мовчання. – Ось тоб╕ грош╕ на таке-╕нше. Переночу╓ш у Корсаково╖, зрозум╕в?

Хлопець щось мляво в╕дпов╕в та пол╕з в свою торбу за ╖жею. Я заскочив у с╕дло ╕ по╖хав в напрямку селища водяник╕в. Спробую ще раз переговорити з Анчутою.

До реч╕, що до сво╖х план╕в, тут я не лукавив ╕ д╕йсно хот╕в подивитися на м╕сцеве життя, як то каж╕ть, власними очима. Можливо, треба ще заскочити в поселення г╕берл╕нг╕в та переговорити ╕з рибалками. Впевнений, що ╖м також ╓ що сказати.

Ледь вглибився у власн╕ роздуми, ледь почав вибудовувати плани, як кра╓чком ока побачив якийсь рух вглибин╕ болота. За глинистими пагорбами вщент вкритих дохлими березами, обережно йшов... н╕, нав╕ть крався якийсь чолов╕к. Я потягнув за поводи, зупинив коня та пильно придивився до незнайомця.

Його повед╕нка здалась мен╕ п╕дозр╕лою. ╤ д╕йсно, – розм╕ркував м╕й розум, – хто при сво╓му глузд╕ запреться в топ╕, а не рушить б╕льш-менш придатними стежками? Мало того, буде йти, озираючись навс╕б╕ч, наче той злодюжка, котрий л╕зе вноч╕ в курник.

Тут же пригадались розпов╕д╕ Анчути про та╓мничих незнайомц╕в, котр╕ вешталися навколо озера та б╕ля с╕вер╕йського тракту. Н╕, тут точно щось не добре ко╖ться!

Чолов'яга мене не пом╕тив. В╕н рухався кр╕зь невисок╕ кущ╕ вб╕к поселення водяник╕в.

Я розм╕рковував швидко. Чого звол╕кати? З╕скочив на землю, прив'язав до дерева коня, схопив ясеневий лук, витягнув з торби тятиву та накинув ╖╖ на древко. Одягнув на правицю наруч, щоб при стр╕льб╕ не поранити кисть, пот╕м пару раз╕в прим╕рявся, чи н╕чого не заважа╓ ц╕литися. Д╕став звичайну стр╕лу, накрутив на не╖ наконечник та хутко рушив за незнайомцем. Нас розд╕ляло близько п╕втораста крок╕в. Якихось пара хвилин, ╕ я наздогнав чолов╕ка б╕ля кромки озера, де в╕н прис╕в та вдивлявся вб╕к дикун╕в.

Крастися було вже важкувато. Заважали зарост╕ очерету. Я вибрався на ледь пом╕тну стежку та крок за кроком п╕дходив до та╓мничо╖ ф╕гури. Судячи з усього, це все ж не був мисливець, або звичайний перехожий. Стьобана шк╕ряна куртка; вовнян╕ штани, заправлен╕ у висок╕ чоботи; на ремен╕ видн╕╓ться невеличкий меч та добротний н╕ж; поряд в трав╕ лежить полотняна торба з припасами. Якщо б я так одягався, то т╕льки в╕дправляючись на...

П╕д ногою зрадницьки тр╕снула г╕лка. Чолов'яга схопився за зброю та п╕дскочив. Ми завмерли на м╕сц╕, вивчаючи один одного. Я стояв десь трохи менше десятка сажн╕в в╕д незнайомця та тримав лук напоготов╕, але й не ц╕лився прямо, та ╕ взагал╕ не робив н╕яких ╕нших загрозливих рух╕в, пропонуючи сво╓му опонентов╕ зробити виб╕р. До реч╕, мен╕ ан╕чого не заважало стр╕ляти, ╕ чолов'яга це добре розум╕в.

На його чол╕ добре проглядалися три довгих б╕лих шрами, явно старого походження. Вони тягнулися до л╕во╖ вилиц╕. Чорна коротка бор╕дка, стрижений чубчик, який ще б╕льше п╕дкреслював високий лоб, погляд пильний, оч╕ ч╕пк╕... м╕цно збитий тулуб... руки м'язист╕, узлуват╕... Кожен рух цього чолов╕ка був м'яким, обережним, наче у к╕шки, котра вийшла на полювання. Це довол╕ небезпечний супротивник.