Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

–Н╕хаз його зна╓! Мабуть, що н╕... Н╕! – вже б╕льш р╕шуче додав я. – Не хочу бути залежним в╕д примарного безсмертя!

–Н╕хаз зна╓, – повторив паладин. – А зна╓ш, давн╕ люди племен╕ Зем в╕рили в те, що п╕сля смерт╕, ╖хн╕ми ╕скрами керу╓ бог Н╕х. Саме в╕н вир╕шував, хто г╕дний бути повернутим в новому т╕л╕, а кому бути приреченим на в╕чн╕ муки.

–Н╕х? Тобто Н╕хаз?

–Хтозна! Ця цив╕л╕зац╕я ма╓ не менше загадок, н╕ж т╕ джуни, або дракони. До реч╕, зараз Повстал╕ ц╕лковит╕ безбожники. Себе ж вони вважають вищою формою буття... Такий соб╕ ф╕нальний етап розвитку будь-яко╖ ╕стоти... розумно╖ ╕стоти... Нефер Ур, Великий Маг Повсталих нав╕ть колись написав так╕ рядки: "Ми, що пройшли чуму, смерть, забуття, повстал╕ з мертвих, що п╕дкорили астрал, ми – в╕нець твор╕ння. Ми пров╕сники нового, ╕ншого стану св╕ту... св╕ту, в якому нема╓ смерт╕, бо в╕н уже мертвий. А мертве не здатна померти"!

–Ну тут в╕н ма╓ рац╕ю, – погодився я ╕з словами Нефера. – Мертве не може померти.

Ельф питливо подивився мен╕ в оч╕, очевидно намагаючись зрозум╕ти наск╕льки я в╕двертий.

–П╕сля Великого Астрального Походу, – продовжив свою розпов╕дь Бернар, – коли загинув Тенсес, захищаючи стару столицю Кватоха, його ╤скра неспод╕вано для вс╕х потрапила в пастку П╕рам╕ди Тепа. Саме вона стала запорукою безсмертя жител╕в Сарнаута, саме вона стала шансом на в╕дродження... Це його Дар нам вс╕м... Тепер ти розум╕╓ш, чому йде в╕йна на Свят╕й Земл╕?

–Не зовс╕м, – з╕знався я.

–Той, хто волод╕╓ П╕рам╕дою – Храмом Тенсеса – отрима╓ контроль над Святою маг╕╓ю. ╤ якщо ╖╖ захопимо ми – Л╕га, то жоден з ╕мперц╕в не зможе воскреснути. Теж саме станеться, коли Хадаган заволод╕╓ нею, ╕ жоден л╕г╕╓ць н╕коли не повернеться в наш св╕т.

–Якась дурниця! – кинув я. – До реч╕, окр╕м Повсталих д╕йсно не ╕сну╓ н╕яких воскреслих. Так що Дар Тенсеса поки лише примарна р╕ч.

–Це сп╕рне твердження, – не погодився паладин.

–Можливо, – мен╕ не хот╕лось сперечатися. – А скажи, друже, який зиск у всьому цьому для Повсталих? Вони ж безбожники! Так ти сказав! ╥хн╕ т╕ла вже воскресли... тому особисто я не бачу причин, щоб вони так завзято билися ╕з Л╕гою за Дар Тенсеса. Але ж Повстал╕ разом ╕з хадаганцями та орками воюють ╕з нами на Свят╕й Земл╕.

–Який сенс? Повстал╕ стверджують, що обставини дарували ╖м можлив╕сть п╕днятися над буденним... що вони знайшли шанс привести наш св╕т до Абсолюту... ╤ це т╕льки початок ╖хнього шляху. Природа ╕скор не розкрита до к╕нця... На це вказують ╕ под╕╖, як╕ пов'язан╕ з Тенсесом ╕ Даром воскрес╕ння...

–Не розум╕ю, на що вони вказують?

–На те, що ╕снують так╕ сили.., – Бернар раптом запнувся, озирнувся навкруги, наче шукав зайвих слухач╕в, а пот╕м продовжив: – Так╕ сили, що здатн╕ ман╕пулювати ╕скрами на б╕льш тонкому р╕вн╕, н╕ж це робив Теп. Взагал╕, серед Повсталих ╓ окрема група розумник╕в, котр╕ проштовхують одну крамольну... нав╕ть ╓ретичну ╕дею про те, буц╕мто загиблий Теп насправд╕ вт╕лення бога смерт╕ Н╕х... який дослухався ╖х молитов ╕ таким чином дарував цьому народу безсмертя.

–Отаке!

–Цих Повсталих прозивають культистами Тепа... Вони поза законом, нав╕ть в ╤мпер╕╖.

–А яка доля самого Тепа? Невже в╕н ╕ дос╕ воскреса╓ та помира╓ в як╕йсь сво╖й п╕рам╕д╕?

–Хтозна, що з ним зараз! Чув, що деяк╕ Повстал╕ намагаються його в╕дшукати... Вони нав╕ть старанно вивчають його маг╕чн╕ технолог╕╖, проводять досл╕ди... а також намагаються створити зовс╕м ╕нший вид Повсталого.

–╤ який?

–Без металевих механ╕зм╕в, бо т╕ все ж мають св╕й терм╕н використання.

Я хот╕в перепитати, що це все означа╓, але тут нарешт╕ до нас повернувся Першосв╕т. В╕н голосно прокричав комусь, щоб принесли ще випити, та шльопнувся за ст╕л.

Чому зараз пригадалася ця розмова? – питаю себе ╕ при тому намагаюсь з'ясувати, що в н╕й мене насторожувало. Свята Земля? Повстал╕? П╕рам╕да? Псяче хутро – не можу н╕як второпати! ╢ якась нев╕дома р╕ч, котра раз-у-раз сплива╓ в св╕домост╕ та теребить душу... Але яка? Чому з╕ вс╕х розпов╕дей Бернара, оця перетворилась в скалку, що встромилась п╕д шк╕ру?

Повстал╕... Повстал╕... Мабуть, справа саме в них... От чому в пам'ят╕ пер╕одично сплива╓ та╓мнича ф╕гура, яка стояла на ╕мперському судн╕ з мо╖х сн╕в? Чи то спогад╕в... марень... Це ж був Повсталий... Так, це був Повсталий, котрий вказував на мене сво╓ю механ╕чною рукою.

Фух! Ну ╕ гидота! К╕стлява суха рука, яка блищала в сут╕нковому св╕тл╕ астрального моря... Псяче хутро! Йди воно все в болото!

Стежка вивела мене з л╕су та попереду замаячив будиночок Сот╕. Б╕ля нього я пом╕тив дек╕лька людських ф╕гур, котр╕ крутилися навколо куреня. За дек╕лька секунд стало зрозум╕лим, що серед них знаходиться Першосв╕т, Стояна... ╕ Бернар... Очевидно, останн╕й врешт╕-решт, знайшов час для допомоги. ╤нш╕ ж четверо чолов╕к╕в, швидше за все, були з Розшукового приказу.

Вони вс╕ пом╕тили мене та згрудилися б╕ля зарост╕в бузини.

–Чого тут чека╓те? – запитав я, наблизившись до них. – Ми ж домовлялись зустр╕тися...

–Ето я пр╕казал ╓хать по тво╕м сл╓дам! – заявив кругловидий молодик. В╕н виступив вперед, поклавши руки на рем╕нь та демонстративно представився: – Солодов... Чаруша... Я, как ти пон╕ма╓ш, возглавляю службу д╓йств╕я Сискнова пр╕каза.

Зда╓ться, мен╕ щось доводилось про нього чути. Це був один з пом╕чник╕в Жуги ╤са╓ва.

–Ну ╕ народу ж сюди прискакало! – спробував я пожартувати.

Чаруша кисло хмикнув та запропонував розбити тут таб╕р ╕ обговорити мо╖ справи.

–Я так понял, – все з т╕╓ю ж нахабною посм╕шкою говорив Солодов, – ти довольно харашо порискал по м╓сним л╓сам.

Я тут же напружився. Под╕бн╕ натяки не пахли чимось при╓мним.

╤ все ж ми розбили таб╕р, Першосв╕т розв╕в вогнище та вс╕ с╕ли навколо нього. В╕рн╕ше вийшло так, що люди Чаруши розташувалися з одного боку, а ми четверо – з ╕ншого. Бернар, до реч╕, встиг мен╕ прошепот╕ти про обережн╕сть.

–Гнилувата людина, – додав в╕н, киваючи на Чарушу.

Бернар, зазвичай, розбира╓ться у нутрощах чужих душ. Тому я вир╕шив покластися на його оц╕нку.

Солодов знову почав наполягати на мо╓му зв╕т╕. Мовляв, розпов╕дай, що виходив.

Я прикинув, чи н╕кому не нашкоджу сво╖ми м╕ркуваннями, та почав неквапливо розпов╕дати про те, що тут вже к╕лька м╕сяц╕в вешта╓ться такий соб╕ Шрам, котрий також вида╓ себе за служаку з Розшукового приказу.

–Так ╕ ╓сть! – погодився Чаруша. – Ми получал╕ от н╓во послан╕я.

–Матв╕й каже, що вже все допов╕дав.

–╢сл╕ послал╕ т╓бя, знач╕ть ми сщ╕та╓м, што н╓ всйо било нам расказано, – сухо заявив Солодов.

–Ну добре, – кивнув я, та почав говорити про п╕дозр╕л╕ д╕╖ л╕совик╕в, про б╕йку з ними б╕ля астрального моря, про знайден╕ "вовчарн╕" та м╕шок-клещев╕к. Не забув ╕ про Зубаря, про чужинц╕в, котр╕ переховуються в л╕с╕. Зак╕нчив розпов╕ддю про напад на мене.

Коли я допов╕дав саме про сутички, на якусь мить на обличч╕ Солодова проб╕гала т╕нь здивування. Так, принаймн╕, мен╕ здавалось.

–Знач╕т ти, Бор, дума╓ш, – з╕щулився Чаруша, кидаючи при тому погляд на сво╖х товариш╕в, – што тот бродя╜а, которий напал ╕з кустов, на самом д╓л╓ сл╓д╕л за ╫ородск╕м пр╕казом? А зач╓м?

–А Н╕хаз його зна╓, – знизав я плечима. – Може хот╕в пограбувати, а може – просто випадково там опинився. Тепер цього не вияснити.

На це Чаруша чомусь кивнув головою, а пот╕м кинув мен╕ невелику бляху. Це був щит, який зверху тримала людська рука.

–Овва! – здивовано вигукнув я, розглядаючи стальну бляху. – Це "Рука допомоги"?

–Да, ето она, – промовив Солодов. – ╢йо видают постояним... ╕ пров╓р╓ним работн╕кам сиска, – слово "пров╓р╓ний" Чаруша сказав ╕з явним п╕д╜рунтям.

–А до цього виходить не дов╕ряли? – запитав я.

–Жуга пр╕казал пров╓р╕ть...

–А що зм╕нилося?

–Всйо, – посм╕хнувся Солодов. – Всйо ╕зм╓н╕лось... М╓жду проч╕м, ти провйол отл╕чную работу...

–╤ що тепер? – не розум╕в я. – Повертатись до Новограда?

Чаруша скривився, н╕би ╖в журавлину.

–Ещйо рано! – махнув в╕н рукою. – Твой расказ подтв╓рд╕л наши подозр╓н╕я. Штоб стало ясним, скажу сл╓дующ╓╓: н╓ только Шрам ╕ ти, Бор, тут по╜лядива╓т╓...

Солодов раптом п╕дв╕вся та показав мен╕ знаком в╕д╕йти з ним уб╕к.

–Давай-ка, брат╓ц, пош╓пч╓мся, – з якоюсь шпилькою промовив в╕н.

Ми п╕шли аж до помосту. Чаруша, переконавшись, що н╕хто не почу╓ подальшо╖ розмови, заговорив довол╕ серйозним тоном:

–Н╓ хот╓л пр╕ вс╓х расказивать... Д╓ла тут творяца страни╓. Жуга сщ╕та╓т, ето как-то связано с Ор╓шком.

–А що ж там трапилось насправд╕? – запитав я. – Вс╕ мовчать, наче води в рот набрали.

–В кр╓пост╕ бунт. Большая часть команд╕ров захвач╓на мят╓жн╕кам╕... А ╕ни╓ с н╕м╕ заодно!

–╤ хто т╕ заколотники? Зв╕дки взялись, чого хочуть?

–Н╓ ясно. Вообщ╓ н╓ ясно... Он╕ даж╓ н╓ ╕дут на п╓р╓говори. С╓йчас кр╓пость окруж╓на войскам╕...

Солодов нервово почухав к╕нчик носа. Очевидно, в╕н р╕шався, чи д╕литися з╕ мною якоюсь ╕нформац╕╓ю, чи поки не варто.

–Вч╓ра в стол╕ц╓ питал╕сь схват╕ть одново подозр╕т╓льнова ч╓лов╓ка, – сухо сказав Чаруша. – Стража просто хот╓ла ╜лянуть кто он таков... ч╓во брод╕т ночью по ул╕цам... В общ╓м, обичная пров╓рка... А н╓знаком╓ц вдру╜ вихват╕л м╓ч да в драку. Тяж╓ло ран╕л д╓сятн╕ка... Б╕лся мужик отчаяно. Питался скрица... Но наши добл╓сни╓ стражн╕к╕, – Солодов п╕сля цих сл╕в скривився, – заруб╕л╕ ╓во насм╓рть! Колол╕, пока н╓ устал╕... ╤ т╓п╓рь н╓ ╕зв╓сно, кто он, куда шйол. Пр╕ осмотр╓ т╓ла нашл╕ обривк╕ какой-то зап╕ск╕. Удалось разобрать только одну строку: "Скоро ми буд╓м ╜отови виступ╕ть ╕ захват╕ть Ново╜рад".

–Прямо так ╕ написано? – здивувався я. ╜ава

–Прямо так, – хитнув головою Чаруша. – Ми полага╓м, што ето од╕н ╕з людей Д╓дяти. Слишал про такова? ? О-о, ето ╓щйо тот ╜ад. Х╕трая, ж╓стокая тварь... Он по сво╓й пр╕род╓ бунтарь! Пока служил на Святой З╓мл╓, бил зам╓чен в том, што подб╕вал солдат к н╓пов╕нов╓н╕ю, к саботажу! За што бил сослан на Умойр... в шахти... Оттуда б╓жал, пр╕ том уб╕л двух стражн╕ков ╕ случайнова св╕д╓т╓ля. Дол╜о╓ вр╓мя злод╓йствовал на доро╜ах. Сколот╕л там банду отчаяних ╜оловор╓зов... А ╜д╓-то ╜од тому появ╕лся у нас в Св╓тол╓сь╓... Посл╓дн╕й раз ╓во в╕д╓л╕ в Заозйор'╓. Думаю, тот ч╓лов╓к, которий нак╕нулся на т╓бя в чащ╓, тож╓ ╕з ╓во люд╕ш╓к.

–Ц╕кава розпов╕дь.

–╢щйо би! – посм╕хнувся Солодов. – Ти зна╓ш, етот Д╓дята хотя ╕ нос╕т кл╕чку ╫н╕льск╕й, однако довольно л╓╜ко сход╕ца с людьм╕. Мно╜╕╓, мяк╜о ╜оворя, очаровуюца ╕м. Даж╓ помо╜ают...

П╕сля цих сл╕в я в╕дразу згадав Сот╕, котрий перевозив незнайомц╕в до л╕совик╕в.

–Кто п╓р╓воз╕л? – перепитав Чаруша, почувши в╕д мене про те.

–М╕сцевий рибалка-одинак... Його кличуть Сот╕ Смердючка, – ╕ я розпов╕в Солодову про все що чув в╕д г╕берл╕нга.

–Больш╓ н╕ч╓во н╓ забил ╓щйо расказать? – якось сердито промовив Чаруша. – Ну, ладна! Давай разб╓рйомся, кому што достайоца по задан╕ям. Ми займйомся Брумом, новим вождйом л╓сов╕ков. А т╓б╓ п╓р╓пада╓т Д╓дята.

–Що? – не зрозум╕в я.

–Как ╜оворят: "Об╓з╜лавл╓ная зм╓я н╓ укус╕т". Надо убрать ключ╓ви╓ ф╕гури, т╓м самим растро╕ть плани мят╓жн╕ков Ор╓шка...

–Яки плани? Ми ж, зда╓ться, нав╕ть не зна╓мо, чого вони хочуть.

–Н╓ зна╓м, – пом╕тно, що неохоче, погодився Солодов. – В кр╓пость н╓ пройт╕ даж╓ штурмом... Больш╓╓ колич╓ство бунтар╓й – ето служак╕ ╜арн╕зона. А вообщ╓, – тут Чаруша нахилився до мене ближче, – он╕ там, внутр╕, словно ково-то подж╕дают... ╤л╕ што-то. ╤ ето "оно" – зд╓сь, в Св╓тол╓сь╓! Даж╓ в Ново╜рад╓. ╤ л╓сов╕к╕, Д╓дята да проч╕╓ фокуси – одна ц╓почка!

–╤ що ви з Брумом будете робити? Везти його до столиц╕?

Чаруша розреготався, а пот╕м пробубон╕в щось про астральне море. Зда╓ться в╕н натякав на мо╖ д╕╖ ╕з нападниками, т╕ла яких я скинув з алоду.

–Ти натяка╓ш на вбивство вождя? – прямо спитав у Чаруши. – Чи це такий жарт?

Солодов знову бридко розсм╕явся. А на мо╓ зауваження, мовляв, не можна под╕бного вчиняти на чуж╕й земл╕, роздратовано додав, що я, м╕ж тим, зробив те першим, так що когось повчати не маю права.

–А во-вторих, – казав Чаруша, взявшись за боки, наче молодець на оглядинах, – у нас, кан╕йц╓в, бил с д╕карям╕ пар╕тет. А он╕ напл╓вал╕ на договори! ╤ как говорят умни╓ голови – за всйо нада плат╕ть. М╓жду проч╕м, как раз ето, думаю, ти мож╓ш понять... ╕ пр╕нять... Каж╓ца, в ваш╕х ╕н╜оск╕х трад╕циях ╓сть подобно╓. Я слишал о... Как оно там?.. "Головщ╕на", што л╕? "Всяк╕й пов╕ний в смерт╕ дру╜ова ч╓лов╓ка, наказива╓ца см╓ртью". То б╕шь, сво╓й ╜оловой... ╤ ета ╕д╓я, кстат╕, мн╓ нрав╕ца. Оч╓нь нрав╕ца!

Солодов похлопав мене по плечу в знак того, що в╕н в╕дноситься до мене з деякою часткою поваги.

–Штоби н╓ ╜овор╕л╕ в стол╕ц╓ про сплошно╓ зас╕ль╓ пров╕нц╕╕: т╓мновод╕нц╓в ╕л╕ ╕них пр╕шлих, – в╕дверто розпов╕дав Чаруша, – про зас╕ль╓... чесно скажу – селюков... однако на н╕х, мать ╓во за ногу, д╓ржица вся Кан╕я! Вся ч╓лов╓ч╓ская часть Л╕г╕! Он╕ так р╓вносно ратуют за ╕сполн╓н╕╓ ╜лавних пр╕нципов, што аж порой настоящ╕м кан╕йцам становица н╓ по с╓б╓!

–Кому? Справжн╕м кан╕йцям? – всередин╕ щось зашкрябот╕ло. – Це ти про новоградц╕в?

–А ти што ж думал? Про вас, ╕нгосц╓в? Та н╓ тушуйся... Я ж в╕жу, што ти пар╓нь нормальний! ╤ Жу╜а ето отм╓т╕л...

Ми вперлись один в одного очами. Чаруша спок╕йно витримав погляд, не в╕дв╕в його, а це говорило багато про що. Перед╕ мною був небезпечний хитрий супротивник. Протягом вс╕╓╖ розмови в╕н перев╕ряв мене, як то кажуть, "на вошив╕сть". ╤ так, ╕ сяк, ╕ п╕дмаже маслечком, ╕ пальчиком помаха╓, бровки на перен╕сс╕ зведе...

Ну, добре! – промайнуло в голов╕. – В цю гру можна з╕грати й по-╕ншому. Зроблю все по-сво╓му.

–Отже, на мене кидають Дедяту, – похмуро почав я. – ╤ кого дають в допомогу? Хто п╕де з╕ мною?

–Хто? – Чаруша роблено здивувався. – Якщо у тебе нема╓ сво╖х людей, то доведеться все робити самому.

–Ц╕каво... Я вважав, що зазвичай в Розшуковому приказ╕ роблять одну сп╕льну справу, тому допомагають...

–Ха! – Чаруша ляснув себе по пузу. – Скоро поймйош, што у нас на служб╓ всйо н╓ так, как у вс╓х. Т╓б╓ л╕ш видают задан╕я... ну ещйо д╓н╓╜... а всйо ╕но╓ твоя л╕чная забота. Хоч╓ш, ╕д╕ к найомн╕кам, хоч╓ш – свой отряд соб╕рай... Дам т╓б╓ сов╓т: лучш╓ ╕м╓ть за сп╕ной пров╓р╓них люд╓й.

–Чудово! – з ╕рон╕╓ю кинув я. – Слухай, якщо ти вже почав радити, може тод╕ ще й поясниш, який мен╕ з усього цього зиск?

–Зиск? Ма╜у т╓б╓ сказать, какой у м╓ня.

–Вважа╓ш, мен╕ це буде ц╕каво?

–Скор╓╓ познават╓льно... Ти нанялся до ╤са╓ва, а раз так, то н╓ч╓во жаловаца!.. М╓жду проч╕м, отряд у т╓бя уж╓ ╓сть! – Солодов хитнув головою вб╕к Стояни, Першосв╕та та Бернара. – Мн╓ расказивал╕, как ви вч╓тв╓ром курол╓с╕л╕ на том остров╓... Так вот, найд╕ Д╓дяту ╕ виясн╕, што он удумал.

Солодов д╕ловито смикнув св╕й рем╕нь та п╕шов до сво╖х пом╕чник╕в. Я ж нервово ткнув кам╕нчик п╕д ногами та прис╕в на бережку.

Незабаром п╕д╕йшов Бернар, а за ним ╕ Першосв╕т. Пики скривили так╕ питлив╕, наче у хитруватих мишиних нишпорок.

–Мен╕ ось ц╕каво, – кинув я ╖м, – а чого ви вс╕ при╖хали ╕з цим Солодовим?

–Ну я, – почав Першосв╕т, – виконував тв╕й наказ... По╖хав до столиц╕, там мене ╕ захомутали...

–А ти ж мене сам кликав на допомогу, – посм╕хнувся ельф. – Просив ради... ╤ ось я тут.

–См╕шно, – хмикнув я.

–А що трапилось? Чого ти такий сердитий? – тихо спитав Першосв╕т, кидаючи косий погляд вб╕к Солодова та його пом╕чник╕в.

–Зв'язалися ╕з тим Розшуковим приказом на свою голову! – прошип╕в я. – Треба в Заозер'╖ декого розшукати...

–Де саме? – д╕ловито спитав ельф. – ╤ кого?

–Якогось Дедяту... бандита... та вбивцю, хай йому грець! В╕н перехову╓ться в Заозер'╖, а де саме – одному Н╕хазу в╕домо. А взагал╕ – не подоба╓ться мен╕ все це!

–Що саме? – не второпав Першосв╕т.

–Все! От в╕дчуваю якусь пастку... як╕йсь п╕дступ... п╕дленький п╕дступ... Мен╕ взагал╕ ╕нод╕ зда╓ться, що тут... навколо мене... завжди щось не так... але я н╕як не можу зрозум╕ти що саме... Н╕як! Часом таке в╕дчуття, що я всередин╕ якогось горщика... намагаюсь нього вибратися... ╤ ледь т╕льки вда╓ться те зробити, як виявля╓ться, що потрапив в ще б╕льший горщик. А за ним наступний... От що це за н╕хаз╕вня така?

–Ти, друже, не думай так багато, – хлопнув мене по плечу Бернар, – а то вош╕ заведуться!

Не характерний для нього жарт. Мабуть, таким чином паладин хот╕в мене хоч тр╕шечки п╕дбадьорити.

Я глянув назад та пом╕тив Стояну, яка задумливо сид╕ла б╕ля ст╕ни г╕берл╕нгського будиночку.

–Ну з вами зрозум╕ло, – кинув я хлопцям, – а чому Стояна при╖хала?

–От в╕дчував, що нам буде потр╕бний сл╕допит, – знову весело промовив ельф. – Це я ╖╖ вмовив допомогти... м╕ж ╕ншим – тоб╕. Тому Стояна ╕ погодилася.

–Сл╕допит нам д╕йсно потр╕бний, бо куди ╖хати, нав╕ть не знаю.

–Так, – захитав головою Бернар, – Заозер'я – поняття довол╕ широке. Це не т╕льки Ведмежий л╕с, а також й Коржов╕ луки, що тягнуться вздовж Серпа, аж до Смоляного бору...

–Якого серпа? – не второпав я.

Бернар прис╕в навпоч╕пки, взяв маленьку г╕лочку та накреслив на земл╕ щось на кшталт круто╖ дуги. Наступним рухом в╕н домалював до не╖ жирну пряму л╕н╕ю, а поряд з нею, зда╓ться, яйце.

–╤ що це? – наблизився Першосв╕т.

–Вважай це мапою, – ельф ледь пом╕тно посм╕хнувся. В╕н глянув на мене, та почав поясн╕ти: – Ось ця дуга – Зуренський Серп – г╕рський хребет, який оточу╓ Св╕тол╕сся майже по всьому зовн╕шньому кордону. Його, так би мовити, гострий к╕нець леза доходить аж до судноверф╕ на заход╕ алоду. Ось тут за Сх╕дною вирубкою про╖зд в Темноводдя, – паладин п╕дтер дугу приблизно посередин╕.

–А що це за яйце? – спитав Першосв╕т.

–Б╕ле озеро, – пояснив Бернар. – А "рук╕в'я серпа" – насправд╕ частина с╕в╓р╕йських г╕р. В м╕ст╕ з'╓днання "леза" ╕ "рукоят╕" – розкол, кр╕зь який прот╕ка╓ Вертиш – головна р╕чка С╕в╓р╕╖.

–Це вертишськ╕ пороги? – перепитав хлопець.

–Так, вони там як раз ╕ знаходяться... Оця частина ╕ ╓ Заозер'ям, – ельф обв╕в паличкою територ╕ю в╕д Б╕лого озера до п╕дтертого про╖зду в Темноводдя. – Тепер уявля╓те, яку частину в╕ддав нам Чаруша для пошук╕в? Без сл╕допита буде важко це зробити...

Я присвиснув: д╕йсно шматок немаленький. По такому можна м╕сяць вештатися... та ╕ не факт, що при тому щось знайдеш.

–А ц╕ що ж будуть робити? – спитав Першосв╕т, вказуючи на Солодова та компан╕ю.

Я неохоче розпов╕в про ╖хн╕ плани, однак про вбивство Брума промовчав, натякнувши на те, що вождя просто хочуть привести в столицю для розмови.

–Конфл╕кт з л╕совиками назр╕вав уже давно, – з сумом промовив ельф. – Це суперечка з приводу територ╕╖: чия вона ╕ хто ма╓ на не╖ право. А оск╕льки питання пост╕йно в╕дкладалося на пот╕м, то, як зазвичай бува╓, хтось не витримав першим ╕ почав вважати за доц╕льне розпочати таку соб╕ "в╕йну". О, Сарне! – голосно вигукнув паладин. – Ситуац╕я, майже така, як колись точилися дебати в Рад╕, коли приб╕чники напряму "це все наше", з п╕ною у рота згадували випадок з ╤нгосом...

–Тобто? – обернувся я до паладина.

–Частину земель цього алоду свого часу в╕ддали г╕берл╕нгам, як свого роду в╕дкуп за та╓мницю перем╕щення по астралу. Ти х╕ба не знав?

–Але ж там править призначений нам╕сник...

–Правильно... проте одне ╕ншому не заважа╓... На ╤нгос╕ тепер чимала д╕аспора г╕берл╕нг╕в, котра ма╓ вплив на м╕сцеву владу... того ж нам╕сника... Тепер розум╕╓ш бучу з приводу "це наше"?

–Т╕льки що чув в╕д Солодова щось на кшталт того, але про темновод╕нц╕в та ╕нших , як╕ приперлися в столицю!

–Типу, це "наша столиця", а вони тут хвоста нам крутять? – вставив сво╓ Першосв╕т. – А вороги Л╕ги вм╕ло користуються цими непорозум╕ннями, хай йому грець!

–Це теж в╕рно, – промовив Бернар.

Я грубо вилаявся, та раптом згадав Анчуту – вождя м╕сцевих водяник╕в. Як в╕н наполегливо питав мене, нав╕що мене сюди занесло... Невже цей дикун знав щось таке, чого ми не пом╕чали? Чого я не пом╕чав?

Д╕йсно, а чому я тут? – запитав у себе. Перед очима сплив образ ╢лизавети Баришево╖, то╖ дивно╖ провидиц╕, яка розпов╕дала про та╓мниче майбутн╓ та не менш загадкове минуле.

Зда╓ться, я ще б╕льше заплутався. Мало того, боюсь, наче дехто цим скориста╓ться та спробу╓ мене залучити до сво╖х... недобрих ц╕лей. Не хочеться бути листочком чи г╕лочкою в р╕чц╕, та безв╕льно плисти по теч╕╖...

–Зна╓те, друз╕, – промовив Бернар, нахиляючись до нас, – н╕що в цьому св╕т╕ н╕коли не в╕дбува╓ться просто так! Нав╕ть, маленька непом╕тна деталь... нав╕ть вона бува╓ призводе до великих насл╕дк╕в... Це як п╕щинка: коли вона одна – ╖╖ не видно, а коли ╖х купа – це пустеля.

– Забери одну п╕щинку – пустеля не зникне, – заперечив Першосв╕т. – П╕щинка, це н╕що...

–Зникне! Пов╕р мен╕. Не стане крих╕тно╖ п╕щинки й дюна почне обсипатися, бо трималася на н╕й... П╕дн╕меться в╕тер ╕ той рознесе п╕сок на вс╕ боки...

–Щось мен╕ не подоба╓ться пор╕вняння ╕з п╕щинкою, – все одно чомусь бундючився хлопець.

–Мало хто хоче бути ц╕╓ю н╕кчемною п╕щинкою, – в╕дпов╕дав паладин. – Не хоче бути краплею води в великому озер╕, бо ╖╖ також не пом╕тно... Але насправд╕ все саме так! ╤ якщо хтось не згоден з цим, то зам╕сть насолоди життям, буде мучитися... ╕ при цьому все р╕вно залишатися п╕щинкою...

–А я продовжую в╕рити в свободу вибору! – кинув я Бернару та Першосв╕ту. – Просто ми вс╕ наст╕льки зжилися ╕з тим, що приходиться виконувати чиюсь волю – начальства або через як╕сь випадков╕ причини, що не пом╕ча╓мо ╕снування т╕╓╖ свободи.

Вс╕ раптом замовкли. Першосв╕т почав п╕дн╕мати невеличк╕ кам╕нчики та кидати ╖х в озеро, в╕драховуючи к╕льк╕сть плюх╕в. Бернар прис╕в поряд з╕ мною, витягнув люльку та неквапливо набив ╖╖ тютюном. Сонце занурилось в тонке к╕льце далеких хмаринок, озолочуючи ╖х тусклим св╕тлом. Я дивився вдалеч╕нь, намагаючись все ж порозум╕тися ╕з самим собою.

Що не кажи, але ╕нстинктивно в╕дчувалась якась штучн╕сть т╕╓╖ ситуац╕╖, що склалася навколо... Та ╕ не т╕льки навколо, а й всередин╕ мене.

Та хай воно все скисне! Ск╕льки можна себе терзати! – я знову пнув ногою невеличкий кам╕нчик, що лежав поряд.

Сутен╕ло дуже швидко. Сот╕ й дос╕ не повернувся з рибалки. Не те, що б я за ним скучив, але раптом захот╕лося випити т╕╓╖ його медухи. Я п╕дв╕вся та рушив в будиночок з т╕╓ю думкою, що можливо там прихована пляшечка. Мабуть, г╕берл╕нг не став би заперечувати, якщо я зроблю пару ковтк╕в... чи з десяток...

12

...Вранц╕ приплив Сот╕. По ньому в╕дразу було пом╕тно, що той шалено задоволений.

–Всю н╕ч провозився, – посм╕хаючись, говорив в╕н мен╕, ледь з╕скочив на пом╕ст. – Подивись в човн╕.

Я зробив крок, витягнув шию та побачив на дн╕ величезну риб'ячу голову.

–Ох, Н╕хаз тебе бодай! – вирвалося у мене. Розм╕р т╕╓╖ голови був як у доброго бика.

–Зубар, хай в╕н лусне! – загоготав г╕берл╕нг. – Ти б бачив, як╕ у нього зуби!

╤ наче в доказ сво╖х сл╕в, Сот╕ показав мен╕ св╕й м╕зинець, буц╕мто кажучи – ось так╕!

–Ловив майже по тво╓му способу, т╕льки без розпалених зал╕зяк, – розпов╕дав кошлатий рибалка. – Знайшов м╕сце. Це Вигр╕б – здоровезна яма в озер╕... Мен╕ про не╖ колись водяники розпов╕дали. Ось я ╕ подумав, а чи не хова╓ться ця потвора в тому згубному м╕сц╕.

–Чому "згубному"?

–Там час в╕д часу трапляються вири. Сам╕ по соб╕... без ус╕ляких причин... То пливеш тудою – озерна гладь незворушна, а ╕ншого разу – як закрутить човен, як завертить... Ледь вигребеш. Отже, я вир╕шився ризикнути та рушив туди. Д╕стався Вигребу, навколо човна напускав кишок, накидав шматк╕в др╕бно╖ риби... Закинув гачок... сиджу чекаю... ╤ ось лише коли почало сутен╕ти, в╕дчуваю, що хтось торка╓ться снаст╕. Обережно торка╓ться... А пот╕м хап! ╤ потягнув човна! Та так, що ледь на дно не пустив!

Сот╕ аж п╕дстрибнув та якийсь час захоплено сипав рад╕сними вигуками уперем╕ш з фразами з╕ сво╓╖ рвано╖ розпов╕д╕. В╕н показував, як тягнув Зубаря, як при тому втомився, що аж не в╕дчува╓ власних рук... Пот╕м показував, як намагався втримати човна...

Зак╕нчив Сот╕ досить складною комб╕нац╕╓ю ╕з лайки та сл╕в задоволення.

На пом╕ст вибралися мо╖ товариш╕, котр╕ також заглядали всередину човна, щоб роздивитися страшне озерне чудовисько.

–Ну ╕ страшидла! – сказала Стояна. – Н╓ в╓рицца, што так╕я биваюць.

–Я ╕ сам би не пов╕рив! – посм╕хався задоволений Сот╕.

╤ тут в╕н побачив, як до берега наближався Чаруша ╕з сво╖ми пом╕чниками. Вони зупинилися та негайно покликали до себе г╕берл╕нга.

–Це хто так╕? – здивовано спитав той у мене.

–╤з Розшукового приказу... Мабуть хочуть з тобою поговорити про тих незнайомц╕в, котрих ти перевозив.

Сот╕ напружився, пробурмот╕в щось незрозум╕ле, але рушив до Солодова. ╤ вони вс╕ разом в╕д╕йшли за будиночок.

–Ну що будемо робити? – спитав мене Першосв╕т.

–Богдан, медовар з приозерно╖ пас╕ки, говорив мен╕ про дим на якомусь плато, – сказав я. – Треба починати зв╕дти... Слухай, Бернаре, а чи правда на м╕сцевих луках н╕хто не живе? Чому?

–Та як тоб╕ сказати? – розв╕в руками ельф. – ╢ невеличк╕ хуторц╕ – Музик╕вськ╕, але вони ближче до П╕вн╕чно╖ Берестянки... ближче до багатолюдних м╕сць...

–А тут що ж? Незаселен╕ пустки?

–М╕сця там сувор╕, особливо взимку. Гори занадто крут╕ та майже непролазн╕. Кажуть, колись на луках жили зуреньц╕, але вони зараз мешкають в другий частин╕ Серпа... за П╕вденною Берестянкою...

–Я думаю, – п╕д╕йшла Стояна, – нам варта пачинаць з м╓сца нападу на цяб╓. Кал╕ сапраувди то╓ бив чалав╓к Д╓дяти, то там пав╕ни застацца сляди.

–Згоден, – додав Бернар. – Це хоч якась можлив╕сть не шукати голку в стоз╕ с╕на.

–При нашому щаст╕, – сердито додав Першосв╕т, – це призведе до ще довшого кружляння цим клятим Заозер'ям.

–Та к╕нчай ти плакатися! – промовив я. – При такому настро╖ ти сам в╕дляку╓ш в╕д себе удачу. Нав╕ть риба на голий гачок не клю╓!

–Не зрозум╕в, – округлив оч╕ г╕гант.

–Удачу п╕дкормлювати треба! В не╖ в╕рять, як в те, що завтра знову з╕йде сонце. ╤накше, не варто братися за справу!

Вс╕ чомусь посм╕хнулися мо╓му простор╕куванню. Я не образився... Хай не в╕рять, хай см╕ються, але ось сам╕ пот╕м побачать, що я мав рац╕ю.

З-за будиночка неквапливо вийшли люди Чаруши. В оч╕ в╕дразу кинулась якась дивн╕сть в ╖х повед╕нц╕. А коли сл╕дом винирнув сам Солодов, який несп╕шно витирав лезо свого ножа, мене наче громом довбнуло.

–Псяче хутро! – вирвалося само собою.

Я р╕шуче в╕дсторонив Першосв╕та, який стояв на дороз╕, та швидко попрямував назустр╕ч загону Чаруши. Той нахабно посм╕хнувся, щось розпов╕даючи сво╖м пос╕пакам. Пом╕тивши мене, в╕н р╕зко зупинився. А прочитавши по мо╓му обличчю натяки на непри╓мну розмову, став широко розставивши ноги, наче якийсь наглядач над недбайливими прац╕вниками, та гордовито задер п╕дбор╕ддя.

–Де Сот╕? – хрипко кинув я йому, в╕дчуваючи, як до обличчя густо прилива╓ кров, як в скрон╕ шалено затарабанив пульс. – Ти оглух? Де Сот╕?

Чаруша в╕дпов╕в не в╕дразу. В╕н втупив у мене сво╖ водянист╕ оченятка та роздратовано заходив жовнами.

–Он пома╜ал банд╕там, – майже по складах в╕дпов╕в Солодов. – Поетому бил наказан!

Я зупинився досить близько в╕д Чаруши. Всередин╕ закипало. Якась секунда ╕ в╕дчуваю, що не втримаюсь та кинусь придушити цього мерзотника.

–Що ти наробив? – нахилився я на Солодова.

Його люд╕ приблизились до нас та обступили мене к╕льцем.

–Он п╓р╓воз╕л банд╕тов сво╓й лодкой! – додав Чаруша. – В том сознался.

–╤ що? – хрипким голосом спитав я. Руки аж чесались схопитися ╕з Солодовим. – Де в╕н?

–Он мйортв! А ти што ж до с╕х пор ето не понял? – спок╕йно в╕дпов╕в Чаруша.

–Як мертвий? – я все ще спод╕вався, що вони лише в╕длупцювали г╕берл╕нга. А тут така заява! Солодов при сво╓му розум╕? – Як мертвий? Та якщо в╕н з╕знався... його треба було доставити в столицю! Провести д╕знання! Виявити з ким в╕н знюхався... А ти його вбив! Нав╕що?

–Зар╓зал... Я ╓во зар╓зал... А ти, виход╕т, прон╕кся жалостью до банд╕тскова пр╕сп╓шн╕ка?

–Ах ти ж курва!

В наступну мить в мо╖х руках вже опинилися меч╕. Сво╖ клинки вихопили й п╕дручн╕ Солодова. Не знаю, як╕ з них майстри бою, але в╕дступати не буду.

–Ко╜да ч╓лов╓к такова склада, как ти, – говорив Чаруша, все ще тримаючи руки на ремен╕, – в╓рн╓╓ как ми с тобою... Ко╜да у нас нач╕на╓ца п╓р╕од сомн╓н╕й в сво╓й правот╓... п╓р╕од жалост╕ к вра╜у... то ето совс╓м недобрий знак!

–Зараз я випущу тоб╕ к╕шки, тод╕ й подивимось на знаки!

–Бор, успокойся... Н╓ будь бабой! Ти долж╓н стать твйорж╓ камня в наш╕х д╓лах... ╤л╕ пр╓врат╕шся в пиль.

–От не треба мене примушувати робити так, як вважа╓ш ти сам! Зрозум╕ло?

П╕дручн╕ Чаруши прикрили його собою, тиснучи на мене з трьох бок╕в.

–Наша служба д╓йств╕я, – промовив Солодов, – н╓ м╓дл╕т с р╓ш╓н╕ям╕! М╓жду проч╕м, вспомн╕ сво╖х л╓сов╕ков, которих ск╕нул с б╓р╓╜а. Што-то в то вр╓мя ти н╓ задавался плакс╕вим╕ ╕ст╓р╕кам╕!

–Це зовс╕м ╕нше! Ви вбили неозбро╓ну...

–Ми поступ╕л╕ прав╕льно! ╤ сопл╓й ╕з-за ето╜о н╓ раст╕ра╓м!

Чаруша був абсолютно спок╕йним. Скор╕ш за все, в╕н давно переконав себе в тому, що вс╕ його вчинки "правильн╕".

–Що? – я п╕двищив голос. Всередин╕ все починало закипати. Ще якась мить ╕ мене накри╓ з головою.

–Прав╕льно! – нахабно заявив Чаруша. При тому сказав в╕н це так, наче я якесь мале дитя, а в╕н м╕й вчитель.

–Правильно? От не треба шукати в срац╕ меду! Це ан╕трохи не правильно! А-н╕-тро-хи!

Ми знову схрестилися поглядами, немов мечами. От чесно, якби вони були сталевими, можна було б почути скрег╕т металу.

–Правильно, кажеш ти? – я пробував п╕дступити ближче, але пос╕паки були пильними та не давали мен╕ д╕статися Солодова. – Хто це сказав? Хто визначив?

–Я! Ми, люд╕, так р╓ш╕л╕!

–Ось тоб╕ риска! – я сердито пров╕в ногою по земл╕, залишаючи добре видиму борозну. – Це межа! Це м╕й под╕л св╕ту! Де стою я, там правильна частина. Тв╕й же б╕к – неправильна!

–Што? – Чаруша нав╕ть нахилився вперед, щоб подивитися на мо╖ креслення.

–Це м╕й под╕л св╕ту, бо так визначив я! Я! Тобто – людина! Отже, тепер поясни мен╕, що це помилка. Що твоя м╕рка правильн╕ша за мою!

Солодов зда╓ться напружився. В╕н дивився на борозну, при тому роздратовано стискаючи кулаки.

–От переступиш цю умовну межу, станеш на мою половину, – твердо говорив я йому, – ╕ будеш з╕ мною за одне! Тобто – опинишся на правильн╕й половин╕. Мо╖й правильн╕й половин╕! Якщо ж залишишся там, я буду вважати тебе...

–Пл╓вать мн╓ на твойо разд╓л╓н╕╓! – скип╕в Чаруша.

–В такому раз╕ й тим, хто дума╓ ╕накше, н╕ж ти, також плювати на твою м╕ру правильного ╕ неправильного. Ти вбив Сот╕, бо в╕н тоб╕ не подобався! Бо в╕н г╕берл╕нг! Дикун!

О, Сарне! В як╕ хащ╕ я пол╕з? Н╕ щоб дати по морд╕, починаю сперечатися... доказувати...

–Полож╕ меч╕! – наказав Солодов. – Живо! ╤нач╓ окаж╓шся рядом со сво╕м ╜рйобаним ╜╕б╓рл╕н╜ом!

–Вперед! Спробуй!

Раптом перед очима з'явилась дивна б╕ла пелена. Розум наче почав провалюватися в безодню. Лише пам'ятаю постать Бернара, яка виникла з л╕вого боку. В╕н торкався мо╓╖ скрон╕ сво╖ми м'якими пальцями та при тому щось прокричав Чаруш╕. Картинка перед очима закрутилася дзи╜ою, ╕ я, зда╓ться, звалився на землю...