Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

Я ╖╖ не осуджував. Бернар ╕з Першосв╕том також не показували того. ╤ м╕ж тим Стояна все ще нервувала, хоча ╕ намагалася цього не демонструвати.

Взагал╕, вона досить загадкова особист╕сть. Я зловив себе на тому, що ми вс╕ не зна╓мо н╕ ╖╖ минулого, н╕ ╖╖ справжньо╖ натури. Ми бачимо лише п╕дл╕тка, сповненого страх╕в, переживань та типово╖ для ╖╖ в╕ку невпевненост╕, хоч вона все це ╕ намагалася приховати.

Наш заг╕н хутко спустився в байрак. Ми зас╕ли в кущах, проте н╕хто так ╕ не з'явився. Мабуть не почули, або сприйняли той гурк╕т грому за природне явище.

Це ж треба, – м╕ркував я, оглядаючись навс╕б╕ч, – вм╕ти лупити когось блискавкою. Ц╕каво, як це взагал╕ можливо?

До реч╕, я ж м╕ж ╕ншим мало чого знаю ╕ про себе. Як Стояна – керувати блискавками, чи як Бернар, котрий чаклував ╕з силою Св╕тла – не вм╕ю. Але б'юсь на мечах, влучно стр╕ляю... А ще можу зачаровувати стр╕ли...

–Знайшов час про це питати! – в╕дмахнувся ельф, ледь я т╕льки почав у нього випитувати про реч╕, що пов'язан╕ з маг╕╓ю.

–╤ все ж, – наполягав я.

–Ну... ну... Уяви соб╕ якусь ╓мн╕сть... скаж╕мо в╕дро або горщик, куди ст╕ка╓ р╕дина. Наприклад – вода. Це так╕ соб╕ накопичувач╕, як╕ дозволяють збирати ╖╖ якомога б╕льше.

–╤ що?

–Пот╕м ти можеш ╖╖ використовувати на св╕й розсуд.

–Воду?

–Тьху ти, Н╕хаз тебе лякай! Я кажу про те, що деяк╕ реч╕ можуть накопичувати силу, – поясняв ельф. – Жив╕ ╕стоти, так╕ як ми ╕з тобою, також можуть те робити.

–Яку силу? – не второпав я.

–Маг╕чну енерг╕ю... Так ╖╖ кличуть серед чаклун╕в. Вона м╕ститься всюди, нав╕ть в ╖ж╕, – якось плутано розпов╕дав Бернар. Це було зовс╕м на нього не схоже. Така нехарактерна манера, судячи ╕з всього, могла вказувати лише на його нервозн╕сть. – ╥╖ можна поповнити з вогню, води... земл╕... пов╕тря... металу... з живо╖ ╕стоти... А пот╕м перетворювати на щось б╕льш в╕дчутне...

–Що це за "б╕льш в╕дчутне"? ╤ як це – "з живо╖ ╕стоти"?

Ельф дивно посм╕хнувся, але не пояснив. В╕н лише додав, що сила бува╓ р╕зних вид╕в. ╤ контролювати ╖╖ досить складно.

Впевнившись, що н╕хто за нами не йде, ми обережно рушили дал╕. Бернар крокував досить близько в╕д мене, тому я знову вир╕шив поприставати ╕з хвилюючими м╕й мозок питаннями.

–Майже вс╕ реч╕ виступають свого роду накопичувачами сили, – повторив в╕н. – Вс╕... угу... будь-що... Через свою природу, вони схильн╕ до прийняття в╕дпов╕дного виду "маг╕чно╖ енерг╕╖". ╤ т╕льки жива ╕стота... розумна ╕стота, – швидко виправився в╕н, – в той чи ╕накш╕й м╕р╕ може ретранслювати ╖╖ в наш св╕т.

–Ти знову пустився в нетр╕ свого словоблуддя? Якась нерг╕я... ретра...

–Я кажу про зд╕бност╕, – ельф нервово хмикнув. – Маг╕й багато, я думаю ти це прекрасно розум╕╓ш. Я, наприклад, практикую силу Св╕тла... Джуни – силу, що заснована на людський кров╕... До реч╕ ╕сну╓ багато пох╕дних вид╕в маг╕╖. Так би мовити – п╕двид╕в.

–А що до накопичувач╕в... можна трохи пояснити?

–Ще давн╕ ельфи... та ╕ джуни, чого тут приховувати – пом╕тили, що в Сарнаут╕ ╕сну╓ чимало сил, котр╕ можна використовувати для власних потреб. А згодом ми вс╕ навчилися п╕дсилювати д╕ю цих сил, створюючи так зван╕ накопичувач╕. ╥м надали в╕дпов╕дно╖ форми. Це був ╕ одяг, котрий обер╕гав його власника... Ще – к╕льця, як╕ додавали м╕цност╕ закляттям... Амулети...

–Зброя?

–Так, само собою ╕ зброя. Правда, багато секрет╕в згинуло в давн╕ часи... Зараз про ту ж легендарну зброю можна почути лише в казках та байках. До реч╕, в╕зьми св╕й сагайдак... Це тоб╕ прямий доказ маг╕чного накопичувача. А ти виступа╓ш реал╕затором... Але не кожен може скористатися тво╓ю збро╓ю. В╕ддай цю р╕ч Першосв╕ту ╕ в╕н н╕чого не зробить. Н╕чого!

–А чому?

–Бо под╕бн╕ штуки потребують в╕дпов╕дного господаря... в╕рн╕ше – встановленого зв'язку м╕ж накопичувачем та ретранслятором... Взагал╕, це складно пояснити тому, хто далекий в╕д розум╕ння сут╕ природи самого Сарнаута...

–Знову ти приндишся! – розсердився я.

–Я кажу так, як воно ╓... М╕ж ╕ншим, поглянь на сво╖ меч╕.

–А що з ними не так? – я кинув погляд на рук╕в'я саксу та фальш╕она.

–Ц╕кав╕ др╕бнички... Незвичайн╕... Т╕льки зовн╕ вони здаються простими, а ось що сховано всередин╕ них.., – ╕ ельф загадково посм╕хнувся.

–Зв╕дки ти зна╓ш, що там щось сховано?

–Скаж╕мо так – в╕дчуваю.

–Гаразд... А що до Стояни, що до ╖╖ блискавок? Де вона все це бере?

–Н╕де, – зовс╕м серйозно в╕дпов╕в ельф.

–Тобто?

–Тобто – н╕зв╕дки! А взагал╕ я мало розум╕юсь на дру╖дськ╕й маг╕╖. ╢дине, що можу пояснити – у Стояни досить розвинутий дар до сприйняття енерг╕╖... сили, – тихо промовив ельф. – Але, бачу, що н╕кому цю д╕вчинку навчити доц╕льно та впорядковано ╖╖ використовувати.

–А тебе хто навчав?

–Р╕зн╕ особи, – невизначено в╕дпов╕в паладин. – Якось допомагав ╕ Клемент д╕ Даз╕р╓.

Бернар насупився та замовк. ╤ в продовж того часу, поки ми кралися до схованки Дедяти, б╕льше цю теми не обговорювали.

╤ ось зараз, добравшись до яко╖сь горбисто╖ галявини, ми сид╕ли в кущах та дивились на пейзаж перед собою, намагаючись збагнути, де той клятий таб╕р.

–Там н╕чого нема╓! – зауважив я пошепки. – Пусто!

Стояна показала на якийсь пеньок ╕ лише трохи згодом я збагнув, що це замаскований димар. А поруч з ним – маленький кущик, який виявився входом до землянки. Дмухнув легкий в╕терець ╕ я в╕дчув слабкий запах диму. ╤ ще ╖ж╕. Зда╓ться смаженого м'яса.

–Непогано сховалися, – вирвалось у мене. – Легко можна пройти мимо...

–╤ який подальший план? – пошепки запитав Бернар.

З╕знаюсь, що дос╕ ще н╕чого не придумав. М╕ж тим три пари очей втупились саме в мене, оч╕куючи на накази. Отже треба було щось казати.

–Поверта╓мось за п╕дмогою? – запропонував ельф.

Я задумався. Якщо в╕рити словам Уйки, то у Дедяти залишалося п'ятнадцять чолов╕к. Ш╕стьох вже нема, але чи брав ╖х в розрахунок той Уйка – це ще питання. Дво╓-тро╓ з банди знаходяться на майданчику друго╖ скел╕ – на п╕вн╕чн╕й Лисин╕. Тобто всередин╕ як м╕н╕мум шестеро, включаючи ╕ ватажка, а як максимум – Н╕хаз його зна╓!

Битися ╕з величезною ватагою – суц╕льне самогубство. Але якщо все ж дедят╕вц╕в мало – можна було ризикнути.

–Як вважа╓ш, – звернувся я до Стояни, – ск╕льки ╖х всередин╕?

Д╕вчина розгублено розвела руками. За мить вона пояснила, що тут непогано все прибрали ╕ поки з╕ схрону не вил╕зуть, важко буде щось сказати напевно.

–Давай когось в╕дправимо за п╕дмогою, – знову запропонував ельф. – А ╕нш╕ сховаються та будуть спостер╕гати, га?

–Ск╕льки? Тиждень? М╕сяць? Р╕к? Коли ту п╕дмогу приведуть? – сердився я.

Чуття мен╕ казало д╕яти. Тим паче, що в голов╕ вже склався план. ╤ я ним под╕лився.

–Ти нас вс╕х згубиш, – розсердився ельф. – Н╕хто не л╕зе в осине гн╕здо палкою.

Я глянув на Першосв╕та. Той на пару секунд розгубився, але все ж п╕дтримав мене. Стояна ж стримано знизала плечима.

–Як бачиш, – промовив я ельфу, – за м╕й план голосу╓ б╕льше, н╕ж за тв╕й. Та ╕ кр╕м того, ми будемо мати перевагу, бо ворог не зна╓ нашу к╕льк╕сть.

Бернар неохоче погодився.

Отже, ми почали. Бажано б було якось висмикнути дедят╕вц╕в з ╖хньо╖ схованки. Спускатися вниз – це верх дурост╕. Оск╕льки там нас перебили б як курчат... ╤ н╕яка маг╕я не допомогла б... А чекати коли бандити вил╕зуть сам╕ – теж не вих╕д. Ц╕лком можливо, що без особливо╖ потреби ╕з землянки н╕хто не вибирався.

–╤ як ╖х зв╕дти викурити? – запитав мене Першосв╕т, якому очевидно також в голову л╕зли под╕бн╕ думки.

–Що ти сказав? Викурити?

А це була ╕дея! – мене аж т╕пнуло.

Намагаючись не шум╕ти, ми п╕дтягнули якомога ближче до входу сухого хмизу. Я наклав заклинання на стр╕лу ╕ розпалив вогонь. Дочекавшись, коли той розгориться, Бернар кинув зверху сир╕ хвойн╕ г╕лки й в пов╕тр╕ розтягнувся ╖дкий задушливий дим, в╕д якого ми сам╕ почали кашляти. Оч╕ защ╕пало, в нос╕ закрутило. Уявляю, що в╕дбувалось внизу, в схрон╕.

В╕дступивши назад, ми зайняли позиц╕╖ в оч╕куван╕ того, як знизу почнуть виб╕гати бандити. Я взявся за лук, витягнув зачаровану стр╕лу та втупився в прох╕д.

Не минуло хвилини, як нагору вискочило дек╕лька людей.

Вистр╕л ╕ стр╕ла-блискавка прошила першого з бандит╕в наскр╕зь. Пара секунд ╕ за ним звалився другий... Трет╕й швидко отямився та перекинувся в кущ╕. За ним помчався Першосв╕т.

╤ тут наче гриби з-п╕д земл╕, зв╕дкись почали вилазити ╕нш╕ бандити. Судячи з усього, вони завчасно наробили додатков╕ виходи з╕ схованки. А на под╕бне я не розраховував. Але лайся – не лайся, проте в╕дступати вже було зап╕зно. ╤ вже не звол╕каючи та не звертаючи уваги на др╕бн╕ моменти, ми вс╕ кинулися в б╕йку.

Стр╕ляти мен╕ вже було незручно. Вс╕ зм╕шались в одну кашу. Прийшлось взятись за меч╕.

В╕дбитися в╕д перших нападник╕в було довол╕ легко. Але к╕льк╕сть людей, як╕ вилазили з╕ схованки, мене вразила. ╥х було не менше п'ятнадцяти... Ст╕й! В╕с╕мнадцяти... двадцяти одного... Та Н╕хаз вас вс╕х дери! Ск╕льки ж тих дедят╕вц╕в?

Не минуло ╕ хвилини, як я загубив сво╖х товариш╕в. Нас швидко розд╕лили та почали в╕дт╕сняти до дерев. Розум╕ючи, що н╕ Першосв╕т, н╕ тим б╕льше Стояна, не мають досв╕ду в под╕бних сутичках, я спробував в╕дтягнути на себе якомога б╕льше людей. Кричав, штовхав, дражнив. Головне, – промайнуло в голов╕, – щоб серед нападник╕в не знайшлося якогось лучника. ╤накше – прощавай гол╕вонька!

Раптом в╕дчув, як ногу полоснуло холодне лезо чужого меча. Ось що бува╓, коли не достатньо зосереджу╓шся на справ╕. Псяче хутро! Сам винен!

Р╕зкий помах ╕ рука нападника, котрий нан╕с мен╕ пор╕з, разом з╕ збро╓ю в╕длет╕ла в б╕к. Випад ╕ сакс якось рад╕сно (бо чомусь в цю мить мен╕ саме так здалося) впився в т╕ло б╕долахи. В╕н якось по-дитячому пискнув та рухнув вниз.

Я старанно користувався природними укриттями. Ховався за стовбурами дерев, в╕дстрибував в кущ╕. Це не дозволяло нападати вс╕м в╕дразу.

Випад... ф╕нт... знову випад... Ще один звалився, тримаючись за жив╕т.

Я парку не парив. Розум╕в, куди вл╕з. Головне – тримався, не хвилювався.

Новий нападник... Нав╕ть дво╓... Я вдав, буц╕мто збираюсь уколоти в жив╕т того що був л╕воруч, а сам зробив обманний випад, в╕дскочив праворуч, та ударив фальш╕оном другого чолов'ягу. Пот╕м прикрив корпус ╕ стр╕мко стрибнув вперед, одночасно полоснувши клинком першого бандита.

╤ знову в╕дм╕тив, що мо╖ меч╕ начебто мали власну волю. Вони рад╕сно тягнулися до ворог╕в ╕ не менш захопливо впивалися в ╖хн╕ т╕ла, насолоджуючись чужою кров'ю. Розум охопило почуття при╓много ражу. Втоми взагал╕ не в╕дчувалось.

Блок... знову блок... Цей бо╓ць досить непоганий... Я р╕зко в╕дступив ╕ вдарив обома клинками – ╕ зверху, ╕ знизу. Чужа кров бризнула прямо мен╕ в л╕ве око. Тому трохи забарвися, витираючи ╖╖.

Куди ти поб╕г? – ще один б╕долаха дав такого драпака, що за╓ць позаздрить. Ну доганяти тебе не буду, бо на те нема╓ часу... А ось ще один наближа╓ться...

Ф╕нт... п╕дкат... сакс стр╕мко ув╕йшов з-п╕д низу... прямо в печ╕нку, судячи ╕з темного кольору кров╕...

Пальц╕ трохи забруднились... Я невдоволено витер ╖х об куртку бандита...

В якусь мить мен╕ раптом стало ясно, що навколо н╕кого нема. Нападники вбит╕, хтось вт╕к, я ж начебто неушкоджений... майже... Хоча пор╕зи та синц╕ не варто враховувати. Головне, що руки-ноги ц╕л╕, та ╕ голова не в╕дпала.

Це все? – здивувалась св╕дом╕сть. Невже вони вс╕ наст╕льки непрофес╕йн╕ б╕йц╕?

╤ раптом десь праворуч щось глухо бухнуло. В голов╕ тут же закрутилися думки про Стояну, Бернара, Першосв╕та. Що з ними? Невже ще б'ються?

Я стр╕мголов пон╕сся на звук. Крок╕в десь зо сто ╕ я вискочив прямо на галявину, до схованки. Тут стояло четверо чолов╕к╕в. Один з них – дуже високий чорнявий бородань – зиркнув на мене сво╖ми зеленуватими оченятами та роздратовано крикнув:

–Ч╓во ждйот╓, лодир╕?

Мене в╕дразу атакувало дво╓. Та легк╕сть, з якою я ув╕гнав першому в жив╕т св╕й фальш╕он, а другому зн╕с перер╕зав горлянку, ан╕трохи не злякала бороданя. Мен╕ здалося, що в╕н нав╕ть зрад╕в мо╖й появ╕.

–Дедята? – спитав я його.

–Он самий! – розтягнувся у посм╕шц╕ чолов'яга. – А ти, в╕жу, пр╕бйо╜ за мной, а? – ╕ в╕н забрав у свого п╕дручного спис та зробив широкий крок назустр╕ч. – Какая у т╓бя знакомая морда, – вишк╕рився Дедята. – Ти случайно н╓ бил на Ельджун╓?

–Можливо, – прохрип╕в я, займаючи ст╕йку.

–Угу... угу... В╕дал я одново в порту Такал╕к... Уж оч╓нь на т╓бя похож.

Я завмер. Оце так новина! Невже я все-таки д╕йсно бував в тому бандитському кубл╕?

–╤ що ж в╕н там робив? – спитав я, натякаючи на ту "знайому пику з Такал╕ка".

–П╓л, орал... в дуду ╕грал...

Дедята неспод╕вано зробив пробний випад, ╕ я тут же забув про сво╖ роздуми, зосередившись на захист╕.

–Ти ч╓во напал на мо╕х людей? – з╕щулився Дедята, в╕дступивши назад. В╕н обережно, наче та довгонога чапля, почав йти навколо мене, ощирившись списом. Очевидно буде шукати слабк╕ м╕сця в мо╓му захист╕.

–У мене до тебе не менше питань, – парирував я. – Може для початку просто поговоримо?

–Ага! – кривлявся Дедята. – Ну нач╕най п╓рвим бр╓хать.

–Чому в╕дразу брехати? – я обережно витягнув знак Розшукового приказу та показав його Дедят╕. – Послали тебе знайти... Живим чи мертвим до столиц╕ привести.

–Ух ти! ╤ кто послал?

–Жуга ╤са╓в.

–Ето ж д╓ я ╓му доро╜у п╓р╓шол?

–Та чудити почав. Ось л╕совик╕в п╕дбурю╓ш... зброю та╓мно в Св╕тол╕сся тягнеш...

Дедята завмер. Зда╓ться я спритно його п╕дчепив. Потискав, як то кажуть, за яйця.

–Ах ти ж Н╕хазова залупа! – Гнильський напружився та втупився мен╕ прямо в оч╕. – От ви собак╕ пр╕казни╓... Всйо винюхать норов╕т╓...

–Так що? П╕деш сам? Чи волоком тягнути?

Тут з кущ╕в вийшов кульгаючий Першосв╕т. Пом╕тивши його, п╕дручний Гнильського ринувся на хлопця. Не став ╕ звол╕кати Дедята. В╕н дуже швидко мене атакував, ╕ я ледь встиг в╕дбитися та в╕дступити назад, щоб зберегти безпечну в╕дстань.

Що не кажи, а списом Дедята орудував майстерно. Я ж вже трохи втомився ╕ мо╖ рухи в╕д цього упов╕льнились. Якщо Гнильський почне активно атакувати, можу не впоратися.

Першосв╕т з бандитом в╕дступили кудись за дерева. Я чув лише як дзвенить сталь ╖хн╕х клинк╕в. Спод╕ваюсь, хлопчина впора╓ться без мене...

╤ знову атака. Стр╕мка, напориста. Я застиг на м╕сц╕, н╕ кроку назад, чим здивував Дедяту. Тепер в╕н трохи в╕дступив... А я рушив вперед.

Удар... ще удар... обманний ф╕нт... Дедята раптом оступився та впустив зброю. Я аж завмер, дивлячись як спис пада╓ на траву...

╤ тут стрибок вперед та удар ножем... л╕вою... неспод╕вано... прямо мен╕ в б╕к...

–Ох ти ж.., – захрип╕в я, роблячи крок назад. П╕дловив мене, Н╕хаз╕в сину! От псяче хутро!

Дедята тут же в╕дскочив назад та дов╕льно посм╕хнувся, граючись сво╖м ножем. Ми стояли один навпроти одного: я притискаючи руку ╕з саксом до пораненого боку, а Гнильський – облизуючи губи та стр╕ляючи оченятками по мо╖й ф╕гур╕.

Я подивився на поранення. ╤ хоч акетон трохи стримав удар, проте кр╕зь пор╕з в ткан╕ проступило чимало кров╕. Спод╕ваюсь цей Гнильський н╕чого важливого не зачепив.

–Н╓ ожидал? – хрипко запитав в╕н. – У м╓ня ╓щйо мно╜а фокусов ╕м╓╓ца. Показать?

Я майже ф╕зично в╕дчував, як швидко починали слабнути мо╖ м'язи. Сто╖ш, наче п'яний. В голов╕ трохи гуде, картинка перед очима пливе.

Пропустив удар... Як же я так? Що трапилося? Невже вдача в╕двернулась?

Я виставив меч╕, зайняв позиц╕ю. Нумо, спробуй тепер атакувати, падлюко.

╤ Дедята атакував... ╤ знову якось р╕зко, неоч╕кувано. Точно пам'ятаю, як у мене спочатку обпекло п╕д ключицею... пот╕м шкрябнуло по ребрах... Я чомусь нав╕ть не встиг блокувати той проклятий н╕ж... Його лезо наостанок р╕зонуло по кист╕...

Все тривало менше трьох секунд. Дедята, хоч що кажи, був досить спритним, нав╕ть не дивлячись на те, що з╕ збро╖ мав т╕льки н╕ж. В╕н в╕дскочив назад та знову гадко усм╕хнувся. ╤ це мене вивело з себе.

Ми зчепились втрет╓. Ч╕тко пам'ятаю оч╕ Гнильського... вони були близько-близько... ╕ ще блищали в╕д задоволення... А пот╕м той блиск зм╕нився на нерозум╕ння.

–В мене також фокус╕в вистача╓, – прошип╕в я йому. – Не оч╕кував? Знайомся, це сакс...

В куточку губ Дедяти з'явилась ледь пом╕тна ц╕вка крови. В╕н опустив оч╕ додолу, дивлячись на мою л╕вицю, що стискала меч, який на чверть ув╕йшов йому п╕д дих.

–А цеее.., – почав було Дедята, але не зак╕нчив ╕ ми з ним повалилися на землю... поряд один з одним...

Все паморочилося... картинка перед очима закрутилася... зблякла... Мен╕ було дуже важко дихати... Я глянув на сво╓ т╕ло... на рук╕в'я ножа, що стирчало в боку...

Псяче хутро! Д╕став-таки наостанок! – ╕ мене кинуло в жар.

–Боре! Боре! – голос Першосв╕та пробивався кр╕зь якусь тьмяну пелену.

Я хот╕в щось в╕дпов╕сти, але язик наче зник. Та й голос також. Нав╕ть не знаю як мен╕ вдалося винирнути з того синюватого туману, який щ╕льно окутав розум.

–Боре! – голос Першосв╕та став б╕льш ч╕тк╕шим.

Я нарешт╕ зм╕г опертися на л╕коть та трохи п╕двестись. Хлопець стояв б╕ля дерева, спираючись спиною о його стовбур та важко дихав. На його обличч╕ красувався глибокий пор╕з в╕д л╕вого ока аж до вилиц╕.

–Ти як? – ледь стримуючи дихання, запитав в╕н. – Га?

Я опустив погляд. Оч╕ знову вперлися в темну рукоять ножа, що стирчав з-п╕д мо╖х ребр.

–Як та як... Ось бачиш, – хрипко в╕дпов╕в я, при тому намагаючись посм╕хнутися. Вийшло якось вимучено.

Дедята лежав в двох кроках праворуч. Судячи з усього, в╕н вже був мертвий. А я нав╕ть ╕ дос╕ не второпав, коли встиг загнати меч в т╕ло бандита. Наче то були ╕ не мо╖ руки.

На галявину вибралися Бернар та Стояна. У обох був дуже пом'ятий вигляд, а дру╖дки – порван╕ на кол╕н╕ штани.

–Бора поранили, – промовив Першосв╕т, все ще спираючись о стовбур.

Паладин р╕шуче наблизився до мене. В╕н прис╕в поряд та обережно торкнувся рук╕в'я ножа.

–Добряче ув╕гнав, – промовив ельф, притому цокаючи язиком.

–╤ не раз, – в╕дпов╕в я. – Все т╕ло наче кинуте в кип'яток...

–Не раз? – перепитав Бернар. В╕н торкнувся акетону, проб╕гся пальцями по пор╕зах. – О, Тенсесу!.. Один... три... с╕м... Оце в тебе д╕рок! – заявив Бернар. ╤ якось перелякано додав: – Як же ти так, друже?

А що казати? – я заплющив оч╕. Хочете чесно? Н╕хаз його зна╓, коли я схибив... ╤ зараз через це злився на себе!

Це ж треба упустити початок атаки. Нав╕ть сл╕пий би зрозум╕в, що Дедята накинеться знову. Нан╕с точний удар, так добивай – такий принцип бою.

Ось тоб╕, Боре, твоя самовпевнен╕сть... Саме вона тебе ╕ п╕двела. Дивно, що Дедята не ув╕гнав той н╕ж мен╕ в серце... Можливо просто не встиг...

–Ти лягай! – наказав паладин. – Спробуй не рухатися. Так... буде боляче... ╤ ще буде кров...

В рот╕ пересохло. Говорити було важко, але я все ще тримав себе на т╕й тонк╕й гран╕, що розд╕ляла тверез╕сть думок ╕ безпам'ятство.

–Я кров╕ не боюся, – хот╕в заявити те з викликом, наче кажучи – а чхав я на т╕ поранення три рази. Але голос став якимсь тьмяним, пустим. – Та ╕ болю також... Ти роби свою справу, ельфе, – вичавив я з себе наостанок.

А самого аж вивертало. Т╕ло остигало п╕сля бою, а разом з тим на нього навалювався б╕ль.

Бернар р╕зким рухом витягнув н╕ж ╕ тут же поклав руку на рану, шепочучи слова якихось незнайомих молитов. Я побачив, як кров густими ривками стр╕мко ринулася кр╕зь його пальц╕. Очевидно, останнього разу Дедята встиг-таки встромити ножа на повну.

Св╕т навколо почав бл╕днути. Ельф повернув голову ╕ подивився мен╕ в оч╕.

От, Н╕хаз! Невже це к╕нець! Я бачив так╕ погляди... Зараз не пам'ятаю де, але бачив... Так дивляться на тих, кому вже залишилось недовго...

–Як йон? – тихо спитала Стояна. Виявля╓ться вона сид╕ла поруч, тримаючи свою долонь у мене на лоб╕.

Ельф буркнув щось незрозум╕ле та знову вглибився у молитви. Мен╕ на мить здалось, наче полегшало. ╤ т╕льки це в╕дчув, як в наступну секунду почав кудись провалюватися... падати... падати... падати...

Темрява огорнула т╕ло з ус╕х бок╕в. А пот╕м я побачив себе лежачим навзнак на трав╕... Навколо метушилися як╕сь люди... Все було якось розмито... проте я легко м╕г роздивитися власне т╕ло... бл╕д╕ щоки... скуйовджене волосся... долон╕, як╕ стискали меч╕...

Чекай, а це мо╓ т╕ло? – в╕д ц╕╓╖ думки мене нав╕ть трусонуло. – Псяче хутро! Це якась... якась... н╕хаз╕вня.., – мозок в╕дмовлявся приймати той факт, що це я. – Напевно та людина просто схожа на мене... Так-так, це зовс╕м не я... Це не можу бути я...

Осклил╕ нежив╕ оч╕ людини дивилися вгору... в холодне син╓ небо... Я також глянув туди ╕ тут же в╕дчув, як мене кудись потягло... ╕ знову навкруги суц╕льна темрява...

Почулося, як тихо-тихо потр╕скували св╕чки. Багато св╕чок. Вони стояли на п╕длоз╕, у ви╖мках темних ст╕н, б╕ля височезних б╕лястих колон... на металевих п╕дсв╕чниках... Куди не кинь погляд побачиш лише св╕чки... ╕ тисяч╕ вогник╕в, котр╕ тьмяно осв╕тлювали невеличк╕ д╕лянки навколо себе...

З темряви почулося шаркання чи╖хось н╕г. Я хот╕в повернутися на звук, але неоч╕кувано закрутився та опинився прямо перед одн╕╓ю з колон. ╤ вже зупинившись, побачив як вздовж але╖ ╕з св╕чок руха╓ться невисока ф╕гура. Вона йшла неквапливо, ледь перебираючи ногами, несучи в руц╕ величезну металеву чашу та новеньку незапалену св╕чку. Це був кошлатий гобл╕н, одягнений в б╕лий балахон. В╕н наблизився та л╕ниво окинув мене втомленим поглядом водянистих очей.

–Угууу, – його голос гулко задр╕бот╕в пустими коридорами. – Хто у нас тут сьогодн╕?

Це не було питання, скор╕ш простор╕кування вголос. Полум'я численних св╕чок раптом затремт╕ло, потягнулося доверху. Гобл╕н торкнувся до мого обличчя, а в наступну мить я опинився на його шершав╕й долон╕.

О, Сарне! Як це можливе? – промайнула перелякана думка. Ст╕й! Та це ж В╕втар воскрес╕ння...

Розум╕ння того, що я знаходжусь в Храм╕ Тенсеса, призвела мою св╕дом╕сть в повний ступор. Гобл╕н дивився на свою долонь, в як╕й тупцювалася моя ╕скра.

–Це тиии, – видихнув слуга Тенсеса. – Хочеш запалииити св╕чкууу? Залишитись тут? Чиии оплатиш сво╖ гр╕хиии? – ╕ гобл╕н трусонув зал╕зною чашею, в як╕й дзв╕нко загрим╕ли монети.

В╕н поставив на в╕втар ту саму товстеньку св╕чку, яку прин╕с ╕з собою, а поряд – ╓мн╕сть для збору "святого мита"...

Мен╕ стало раптом холодно. Зв╕дкись потягнуло вогким в╕терцем... запахло могильною сир╕стю. Св╕чки навколо вмить погасли ╕ тьма знову огорнула мене...

В╕дкриваючи оч╕, я на мить втратив ор╕╓нтац╕ю. Мене морозило... нав╕ть трусило... Прямо над самим вухом хтось невпинно бубон╕в. Я хот╕в було зробити зауваження, але рот лише беззвучно в╕дкривався, не в змоз╕ вимовити ан╕ слова. Раптом щось холодне торкнулося губ, ╕ тод╕, зда╓ться, я важко з╕тхнув.

– ... приходз╕ць у сяб╓, – долинув до мого слуху м'який голос Стояни.

–Точно... н╕би стогне.., – пробасив Першосв╕т. – Взагал╕ немислима р╕ч! С╕м ран... с╕м ран! А в╕н ще диха╓...

–Та тихо ви, розкудкудакались, як кури! – почувся невдоволений голос Бернара. Я ледь м╕г роздивитися його обличчя. Зда╓ться, ельф нахилився над╕ мною. – Боре! Боре! Ти тримайся, друже... Борись! Чу╓ш? Борись!

╤ знову тьма, знову св╕чки... слуга Тенсеса...

–Так записувати тебеее в книгууу? – голос гобл╕на став тр╕скучим, наче хтось ламав купу г╕лок. – А, св╓ррееее?

В╕н весело п╕дморгнув, а м╕й втомлений розум м╕ж тим занурився в п╕тьму безпам'ятства...