Текст книги "Частина друга (СИ)"

Автор книги: Олександр Меньшов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

Йти спати було ще зарано. Не дивлячись на денну втому я вир╕шив трохи прогулятися по околицях. Треба було оглянутися, прикинути що до чого.  В╕дв╕дування столиц╕ вир╕шив перенести на ранок. Заодно пройдуся завтра ╕ по крамницях, загляну на ринки, може дещо прикуплю.

Портова слоб╕дка б╕льше нагадувала якийсь добротний с╕льський хут╕р, н╕ж передм╕стя. З п╕вноч╕ до не╖ п╕дступав густий л╕с, а сх╕дн╕ше можна було пом╕тити велик╕ вигони, зв╕дки пастухи пов╕льно гнали стадо кор╕в. Потинявшись серед вуличок, я знову повернув вб╕к порту, та деякий час спостер╕гав з парапету за судами. В св╕тл╕ веч╕рнього сонця гавань виглядала казково. Особливо зачаровувала гра кольор╕в в астральному мор╕. Такого бачити ще не приходилось, нав╕ть коли сид╕в на берез╕ острова Без╕менного.

╤ ледь т╕льки почали запалювати л╕хтар╕, рушив до трактиру. Чесно кажучи, цього разу трохи заблукав ╕ вийшов аж б╕ля млин╕в. Неподалеку видн╕лася невелика капличка, поряд з якою стояла служниця Св╕тла – тенд╕тна ельф╕йка, яка була закутана в чорну рясу. Вона, судячи з усього, продавала м╕ру якимось перехожим. Т╕ в╕дсипали м╕дяк╕в, забрали баночку ╕ п╕шли геть.

–Що тоб╕, друже? – голос служниц╕ в╕дгукнувся дзв╕ночками. – М╕ри? ╤нших прянощ╕в? Або ти просто прийшов помолитися?

–Н╕, – було замотав я головою, ╕ тут же усв╕домив, що давно не в╕дв╕дував под╕бних м╕сць. – Хоча, ст╕й! – порившись в кишен╕, я д╕став дек╕лька м╕дяк╕в ╕ теж купив невелику баночку м╕ри, пару св╕чок та ув╕йшов всередину каплички.

Б╕ля входу по обидва боки вис╕ли зображення Великого Тенсеса, п╕д якими гор╕ли маленьк╕ лампадки. Я нав╕ть розгубився, не знаючи, що треба робити. Тут на допомогу прийшла служниця:

–Якому святому ви прийшли помолитися?

–Ну... Святому Аргу... Слухайте, а можна це робити сво╖ми словами?

–Не бажано, звичайно, – посм╕хнулася ельф╕йка. – А давайте вам допоможу.

–Стривайте, – я тут же простягнув служниц╕ м╕ру ╕ св╕чки. – А ви можете помолитися зам╕сть мене, а я почекаю зовн╕?

–Але...

–Прошу вас, зроб╕ть так.

Чесно кажучи, мен╕ стало трошки н╕яково. ╤ чому це мене смикнуло попертися до ц╕╓╖ каплиц╕? Що тут забув?

–Як ваше ╕м'я? – тихо спитала ельф╕йка.

–Бор.

Д╕вчина прийняла м╕ру, поставила св╕чки та ув╕йшла вглиб прим╕щення. А я хутко вискочив та став чекати ╖╖ б╕ля входу. Молитва зайняла менше чверт╕ години.

–Я звернулась до Тенсеса та Святого Арга, попросила у них для вас благост╕! – промовила ельф╕йка, вибравшись назовн╕. – А можу у вас дещо запитати? – ╕ не оч╕куючи в╕дпов╕д╕, д╕вчина промовила: – Чи проходили ви обряд Посвяти?

–Що?

–Зна╓те, я не бачу Св╕тла в вашому серц╕. Таке бува╓, коли навмисно не прийма╓ш його...

–Хммм! Обряд?.. Не пам'ятаю, якщо чесно... Напевно не проходив... А в╕н допомага╓? – зв╕сно питання було дурнуватим. Проте х╕ба не таку людину я ╕ повинен зображати?

–Во╖св╕т говорить, що мало виконувати т╕льки ритуали, мало того, щоб п╕ти просто купити м╕ри й прочитати в "Молитвослов╕" потр╕бну молитву... А треба пустити Св╕тло всередину себе...

–Овва! А що ж зараз всередин╕ мене? Невже п╕тьма?

–Там суц╕льне безладдя...

–╤ ви це бачите? – здивувався я.

–Ви даремно ╕рон╕зу╓те, Боре. На вашому м╕сц╕ я б негайно в╕дв╕дала наш головний храм в Новоград╕... ╕ пройшла б обряд Посвяти! Покаялася, причастилася... омилася б святою водою...

Мен╕ чомусь подумалось, що швидше за все ц╕й б╕дн╕й ельф╕йц╕ не вистача╓ сп╕лкування. Адже каплиця бозна де! ╤ хто сюди заходить? Ведмед╕ та вовки! А суть вчення нести треба, ╕ ось начебто шука╓ "заблукалих". Насправд╕ вона н╕чого не бачить в мо╓му серц╕... Н╕чого!.. Хоча з╕знаюсь, що на якусь мить я пов╕рив ╖╖ словам... ╤ нав╕ть трохи перелякався...

–Дякую! – перебив я ельф╕йку. – От зараз ╕ п╕ду в столицю... прямо до храму!

╤ розвернувшись, швидким кроком потопав геть. Вийшло, звичайно, грубувато ╕ не тактовно, але так я б простояв до ранку, вислуховуючи пропов╕д╕.

Повернувшись до трактиру, я п╕днявся до себе в ком╕рку ╕ роздягнувшись впав на м'яке л╕жечко. Ледь примружив оч╕, як майже митт╓во провалився в сон.

Ось, Боре, ╕ пройшов тв╕й перший день в Новоград╕. Що, ц╕каво, видасть тоб╕ другий?..

2

...Прокинувся в╕д того, що пустотливий пром╕нчик сонця св╕тив мен╕ прямо в оч╕. К╕лька секунд намагався зрозум╕ти, де знаходжуся, ╕ лише тонкий лоскотливий запах св╕жо╖ здоби пояснив мо╖й сонн╕й св╕домост╕, що я в трактир╕ у Корчаково╖.

П╕дводитись зовс╕м не хот╕лося, але голод того вимагав. Причому негайно. Зараз би вчорашнього гусачка... або якихось хл╕бц╕в, що так смачно пахнули в подклет╕.

Сьогодн╕ к╕мнатка не здавалася мен╕ вже такою маленькою. Ц╕лком нормальна, тим паче, якщо треба т╕льки переночувати. Взагал╕, в╕дпочивати на л╕жку значно при╓мн╕ше, н╕ж валятися п╕д кущем в л╕с╕. Хоча, з╕знаюсь, все одно розслабитися не дуже виходить, бо н╕як не можеш подолати внутр╕шн╕ тривоги. А ╖х – греблю гати!

То в голов╕ рояться думки про помсту з боку родич╕в С╕верських... а то раптом згаду╓ш про зобов'язання перед ельфами... чи розм╕ркову╓ш над тим, куди податися, чим зайнятися...

От нин╕, наприклад, я планував в╕дв╕дати столицю. Проте треба враховувати, що як ╕ ран╕ше, мен╕ доведеться грати роль простачка Ратмира, котрий прибув сюди з Темноводдя. Тому, по-перше, поки сл╕д одягатися прост╕ше, н╕якого ельф╕йського акетону та такого ╕ншого. Т╕льки простецький наряд, який прикупив у матроса. А по-друге, зброю приховати поглибше в торбу. ╤накше це буде трохи дивно виглядати, коли такий соб╕ наймит, що прибув до столиц╕ в пошуках пристойно╖ роботи, раптом з'явиться перед людьми з двома мечами, сагайдаком та луком.

Накинувши штани, куртку, та взувшись, я спустився вниз, до велико╖ к╕мнати. Б╕ля сход╕в сид╕в хазяйський к╕т. Товстий, трикол╕рний... з нахабними жовтими очима... В╕н подивився на мене так, н╕би оц╕нював ступ╕нь висоти, на яку здатний дострибнути. ╤ видно зрозум╕вши, що за под╕бн╕ вит╕вки йому можуть дати йому копняка, демонстративно в╕двернувся.

Я пробрався до одного з в╕льних стол╕в, прис╕в та став чекати, поки хтось з д╕вчат в ярких червоних сорочках зверне на мене увагу. А вони, судячи з усього, з ранку чесали язики, обговорюючи свою хазяйку. З розмови мен╕ стало ясно, що у Корчаково╖ з'явились аж три залицяльники. Один – керуючий л╕сопилкою. Людина поважна, заможна... Д╕вчина, яка це розпов╕дала, аж-но щоки надувала. А ╖╖ подруги в такт словам хитали головами, а в очах такий блиск грошей, що хай Сарн милу╓!

Другий залицяльник – якийсь медовар, що проживав в п╕вн╕чн╕й частин╕ Св╕тол╕сся. Зда╓ться, Корчакова мала з ним як╕сь д╕лов╕ справи. Зг╕дно описам, цей чолов'яга колись вже був одружений. У нього був великий хут╕р, дек╕лька пом╕чник╕в... Правда недол╕ки теж промайнули: в╕к та глухомань.

–Тот ╓щйо отш╓льн╕к! – додала одна з д╕вчат.

Про третього сказали мало. Т╕льки те, що в╕н знатний мисливець, та непоганий собою. Якщо я правильно розчув, його пр╕звище – Вижлятников.

Вс╕ тро╓ намагалися посвататися до "тако╖ багато╖ наречено╖", а вона "все носом крутить", – казала друга д╕вчина. ╤ робила те з таким виглядом, наче мала з того якийсь зиск.

Зрозум╕вши, що я уважно слухаю розмову, д╕воча зграйка митт╓во розб╕глася. Одна з баз╕к рушила до мене.

–Чаво ╕звол╕т╓? – прощебетала вона. Паном назвати мене не зважилася. Аж надто просто я був одягнений.

–А що ╓?

–Ну.., – д╕вчина знизала плечима, – ну... ватрушк╕ з творогом... п╕рог╕ з ягодам╕...

Розум╕ючи, що розпов╕дь затягнеться надовго, я прямо спитав про смаженого гусака.

–Н╓ма! ╢сть кур╕ца!

–Ну, нехай... А ще узвару якогось, та цю... ватрушку з сиром.

–Всйо? Щас пр╕н╓су, – ╕ д╕вчинка пурхнула, залишивши мене сам на сам.

Посн╕дати варто було б досхочу. А то хто його зна╓, коли мен╕ ще доведеться сьогодн╕ по╖сти.

Поки чекав та роздивлявся що до чого, на пороз╕ трактиру н╕зв╕дки з'явилась кудлата ф╕з╕оном╕я якогось волоцюги. В╕н перелякано озирнувся ╕ обережно ув╕йшов всередину. Побачивши, що до нього не кинулися з кулаками, чолов'яга трохи осм╕лив та зробив ще пару крок╕в. В╕н все ще м'ятися, очевидно вигадуючи куди б податися дал╕.

Тут з подклету вискочила д╕вчина з розносом, на якому лежала п╕дсмажена курка, ╕ жваво поб╕гла до мене.

–Кушайт╓ на здоров'╓. Чуть позж╓ пр╕н╓су... Е-е-е, ти опять пр╕пйорся! – ╕ тут д╕вчина кинулася до волоцюги й мало не втришия почала його виштовхувати назовн╕.

Постояльц╕ та в╕дв╕дувач╕ байдуже дивилися на цю сцену. Жебрак стиснувся, з╕гнувся, немов оч╕кував удару по голов╕.

–Пшйол! Давай! – стусан за стусаном в спину, д╕вчина гнала чолов'ягу геть.

Я ж, як ╕ вс╕ навколо, спочатку теж в╕дн╕сся до сутички ╕з байдуж╕стю. Але в якусь мить щось всередин╕ стислося. Судячи ╕з зацькованого погляду жебрака, д╕ватися йому було н╕куди. В його очах промайнула така безвих╕дь, що моя уява тут же домалювала картину, в як╕й цей чолов'яга подумки зверта╓ться чи то до Святого Тенсеса, чи до самого Сарна, мов, а коли вже зак╕нчаться його страждання, ╕ в╕н в╕дправиться в чистилище.

Бродяга пов╕льно повернувся, намагаючись не дивитися на людей, ╕ п╕шов до виходу. Я знову озирнувся, поглянув на нього одночасно в╕дм╕чаючи всю гаму емоц╕й, яка роз╕гралася на його обличч╕.

Чолов'яз╕ хот╕лося заплакати, розридатися наче маленькому хлопчиков╕, якого т╕льки що вилаяла зла т╕тка за те, чого в╕н не робив. Але будучи все ж дорослою людиною, в╕н спробував стримати власн╕ емоц╕╖. Взяти себе в руки.

Вийшло це дуже погано. ╤ в╕н те зрозум╕в, мабуть тому ╕ в╕двернувся до вс╕х спиною, щоб не дати н╕кому прив╕д для насм╕шок.

–Стривай! – голосно крикнув я д╕вчин╕. – Стривай, кажу! Чого в╕н хоче?

В╕дпов╕в бродяга:

–Та... та... та коп╕╓чку б... мен╕! – говорив в╕н без над╕╖ в голос╕.

–Да ви н╓ смотр╕т╓ на н╓го так! – кинулася м╕ж нами д╕вчина. – Он тут постояно попрошайн╕ча╓т... ╤д╕ в Городской Пр╕каз! Там каждому работу найдут... А то зас╓л у ворот ╕ д╓ньг╕ сшиба╓ш с т╓х, кто в пот╓ л╕ца... так сказать... Тьху! Срамота! Вот ч╓го пруца в Новоград? Га? Отк╓ль ви вс╓ так╕╓ тут появля╓т╓сь?

Мужичок осунувся, ховаючи голову в плеч╕, н╕би побоюючись, що його зараз точно вдарять чимось важким, ╕ знову поплентався геть. Зараз в╕н мен╕ здався схожим на дворового собаку. Добродушного, слабкого, але все ж ласкавого собаку. Такий два рази не просить, а зла не пам'ята╓. Просто "все розум╕╓".

От, Н╕хаз тебе бодай! – я дав сам соб╕ уявного стусана. – Здався тоб╕ цей волоцюга! Хай би йшов соб╕... Чого ти вл╕з?

–Гей! Як там тебе? – гаркнув я. – Йди-но сюди. С╕дай поряд, по╖мо разом! В╕д мене не в╕двалиться!

Д╕вчина демонстративно фиркнула ╕ рушила було геть. А я ╖й в спину наказав принести пирог╕в та яко╖сь каш╕.

Бродяга спробував посм╕хнутися, п╕д╕йшов та став навпроти.

Ну, точно, песик! Зараз ще хвостиком замаха╓.

–Та с╕дай, ти! Адже не стовп!.. Як звати?

–Е-е-е... Ва-а-ася... Вася Ликових.

Я штовхнув до нього п╕дн╕с з куркою, а тут ще кашу принесли. Чолов'яга с╕в та жад╕бно застукав ложкою, запихаючи соб╕ в рот все, що бачили оч╕.

–Овва! Ти обережно, а то через голод заворот к╕шок трапиться, – посм╕хнувся я, в╕дламуючи соб╕ в╕д курки невеличкий шматок. – Слухай, а чого ж ти д╕йсно на роботу не влашту╓шся? На хворого не схожий... Може, п'╓ш?

Вася знизав плечима, а його обличчя чомусь знову осунулось.

–Та, бачте... Я прошу вибачення, а як вас звуть?

Яка чемн╕сть! Аж дивно... Розмовляв цей Ликових аж занадто неприродно.

На вигляд йому було десь рок╕в до сорока. М╕сцями сивувата скуйовджена борода, довга замурзана сорочка, залатан╕ штани, на ногах плетен╕ личаки – все це якось суперечило його манер╕ розмовляти. А ще б╕льшим дисонансом в ц╕й складн╕й картини, виглядали його покрит╕ мозолями долон╕.

Типов╕ робоч╕ руки. Це добре було пом╕тно...

–Я – Бо... е-е-е... Ратмир! – ледь себе не видав.

–Чи бачите, пане Ратмиру, я р╕зьбяр по каменю... Приблизно м╕сяць тому прибув на запрошення М╕ського Приказу для допомоги в буд╕вництв╕ Новограда. Але в порту мене пограбували, – голос Ликових став глухим ╕ трохи затремт╕в. В╕н судорожно ковтнув, але взяв себе в руки та продовжив: – Забрали листа ╕з запрошенням, вс╕ грош╕, як╕ були... й нав╕ть ╕нструменти... В╕длупцювали, ледь не до смерт╕, й майже голого та нап╕вживого викинули в канаву. Коли прийшов до тями, то спробував, звичайно, в╕дшукати допомоги... Ходив до м╕сько╖ варти, до Приказу... Та куди там! Мене не захот╕ли й слухати! Вир╕шили, наче я якийсь п'яниця, що пропив все, до останньо╖ сорочки, та вигнали геть. Ось тепер не можу н╕ вибратися зв╕дси, н╕ знайти роботу... Ходив й туди, й сюди... не беруть! Сво╖х, кажуть, не знають куди под╕ти, а то якийсь волоцюга припхався! Я знову до Приказу, а там стражники... схопили та втришия мене... Отож тепер б╕ля вор╕т й сиджу. У людей коп.., – чолов'яга запнувся, наче подавився. Секундою п╕зн╕ше я допетрав, що в╕н намага╓ться стримати сльози.

–Сумна ╕стор╕я! – кинув я. А сам подумав, що вона схожа на правду. – Що ж за стражники так╕? В╕дказали, виходить, у пошуках злод╕╖в...

Ликових знизав плечима та нав╕ть в╕дклав уб╕к ложку.

–Я... я... я нав╕ть ╖м вказав тих бандит╕в, що мене пограбували. А вони лише розсм╕ялися та сам╕ мене ледве не побили. Сказали, щоб я йшов геть...

–Якщо так, то мабуть вони мають з тих граб╕жник╕в якийсь зиск.

–Ви так вважа╓те? – здивувався Вася.

Тут знову з'явилася д╕вчина, яка принесла глиняний глечик з узваром та однин кухоль.

–╤ мо╓му товаришев╕ теж принес╕ть, – тут же наказав я ╖й.

Вона хот╕ла знову фиркнути, але, глянувши на мене, збл╕дла ╕ мовчки п╕шла вниз.

–Велике вам спасиб╕, але я краще вже п╕ду...

–Та не посп╕шай, Василю! Адже ти ж Василь, а не Вася? Так?

–Вибачте, не зрозум╕в.

–Кажу, ти ж Василь... та ще р╕зьбяр по каменю... а не якась курва бродяча.

Ликових знову судорожно проковтнув, а його оч╕ наповнилися вологою.

–Отже, тод╕ посн╕дай як людина, – продовжував я. – Ск╕льки треба, щоб ви╖хати зв╕дси? Ск╕льки кошту╓ м╕сце на судн╕?

–Е-е-е... треба одна ср╕бна "новоградка"... Але ж справа не в цьому, – Ликових з╕тхнув. – ╤нструмент шкода. В╕н був мо╖м хл╕бом... Його мен╕ ще батько давав...

–Ось що, Василю, отрима╓ш п╕втори "новоградки", якщо проведеш мене по столиц╕. Я тут вперше, боюсь заблукати.

–А-а-а, – Ликових в╕д подиву ╕ язик проковтнув. – Але ж... але ж це дуже багато! Я не можу взяти ст╕льки...

–Ти не береш, а заробля╓ш. Пий узвар, до╖дай кашу ╕ гайда в м╕сто.

Знову пристрибала д╕вчина ╕ принесла другий кухоль. Я розлив нап╕й та зробив ковток. Тут на пороз╕ з'явилися тро╓ стражник╕в. Судячи з усього вони поверталися ╕з порту в м╕сто та зайшли випити пива. Чолов╕ки пройшли всередину, озирнулися ╕ попрямували до в╕льного столу.

Ликових трохи з╕щулився ╕ в╕двернувся уб╕к.

–Що, знайом╕ пики? – запитав у нього.

Василь стримано кивнув, а пот╕м пошепки додав:

–Он т╕ дво╓ мене ╕ виштовхали з М╕ського приказу. А той, що л╕воруч, взагал╕ хот╕в в л╕с загнати, мов, н╕чого в столиц╕ вештатись. Кожного разу, як мене побачить, завжди лупить по... по...

Договорити Василь не встиг, бо його пом╕тили. Стражники про щось переговорили м╕ж собою ╕ попрямували до нас. Одна з д╕вчат раптом схопилася ╕ поб╕гла кудись по сходах нагору, судячи з усього, кликати хазяйку.

Ликових хот╕в п╕двестись ╕ п╕ти, але я взяв його руку ╕ примусив с╕сти назад:

–Пий узвар... Дуже смачний...

Василь взяв кухоль ╕ тут же знову поставив його на м╕сце.

–Снова ти? – пробасив здоровезний стражник в довгому багряному плащ╕. – Т╓бя кто с л╓са-то випуст╕л? Кто дозвол╕л зд╓сь появляца, срань ти подзаборная?

–К╕р╕л, та ч╓го ти с н╕м воз╕шся? – крикнув другий стражник. – Гон╕ етого дармо╓да в л╓с, гд╓ ╕м вс╓м ╕ м╓сто!

–Точно! – розшерепився на весь рот трет╕й чолов'яга. – Вам, л╓шакам умойрск╕м, ч╕ ╕нгоск╕м, тока в болотах сво╕х ╕ с╕д╓ть. Ан н╓т – всйо в стол╕цу норовят забраца!

Здоровань немов мене ╕ не бачив. В╕н нагло став б╕ля нас, при тому натягнувши на обличчя дурнувату посм╕шку, явно оч╕куючи забави. Стражник потягнувся схопити Василя за ком╕р. Його товариши, що стояли трошки осторонь, з подивом побачили, як цей чолов'яга раптом р╕зко нахилився вперед ╕ з ус╕╓╖ сили в'╖хався пикою в ст╕л. На б╕лосн╕жну скатертину бризнула кров.

Стражник заскиглив, наче вжалений собака, ╕ став голосно вс╕х матюкати. Я м╕цно стиснув в руц╕ кухоль ╕ приготувався до наступного кроку. Закриваючи одн╕╓ю рукою розквашений н╕с, другою здоровань потягнувся до меча. В╕н не встиг витягнути його ╕ до половини, як отримав кухлем прямо по к╕сточках кулака. ╤ знову скиглення, крут╕ння навколо себе дзи╜ою та нова порц╕я матюк╕в.

Напарники нарешт╕ допетрали, що в╕дбува╓ться, ╕ кинулися до мене, при тому заважаючи один одному. Я п╕дскочив з лави ╕ ткнув найближчого чоботом по кол╕ну. В╕н заверещав, тут же впав, хапаючись обома руками за забите м╕сце. Трет╕й стражник на секунду стороп╕в, оглядаючи сво╖х товариш╕в, але пот╕м з╕брався духом ╕ кинувся з кулаками.

Махав в╕н ними дуже профес╕йно. Я нав╕ть ледве встиг ухилитися в╕д прямого в щелепу. Ще один такий удар ╕ прощавайте зуби.

Зробивши швидкий крок вперед, тим самим зближуючи дистанц╕ю м╕ж нами, я виставив л╕коть, ц╕лячись прямо в обличчя стражнику. Удар вийшов не наст╕льки потужним, як планувався, але досить ефективним. Нападник впав навзнак, зач╕пляючи сус╕дн╕й ст╕л.

Отже, нападники лежать та стогнуть. Ну от ╕ вся б╕йка. Нав╕ть якось нудно.

–Цей? – запитав я у переляканого Василя, вказуючи на самого першого стражника, того що був з розбитим носом.

–Т-т-так, – ледве видавив Ликових ╕з себе.

–Прекрасно... Ось що, шановний охоронець порядку, – промовив я, наближаючись до стражника. – Мен╕ чогось зда╓ться, що ти не там несеш службу.

–Когда кажеца.., – зак╕нчити я йому не дав, бо щосили за╖хав йому п╕д дих, а наступним ударом вр╕зав в лоб.

Гепнувся здоровань з таким звуком, н╕би м╕ська ст╕на обвалилася. З б╕льш-менш притомних залишився т╕льки той стражник, що сид╕в з забитим кол╕ном.

–Ну, давай до тебе, якщо ╕нш╕ мовчать, – я прис╕в б╕ля нього.

–Ч╓го хоч╓ш? – зло, але все ж злякано прогарчав стражник.

–Де його ╕нструменти? – хитнув я вб╕к Василя.

–Как╕╓ ещйо.., – побачивши занесений кулак, чолов'яга вмить заговорив по-╕ншому: – Стой! Стой! Я д╓йств╕т╓льно н╕ч╓го н╓ знаю. На кой нам ╓го ╕струм╓нти?

–Тоб╕ вони точно не треба, бо звик жити на халяву... ╤ все ж?

–Е-е-е... н╓ знаю... надо у Ж╓р╓ха спраш╕вать... Ж╓р╓ха Грабова... Ето ╓го люд╕шк╕ баловал╕сь...

–Балувались? А якщо я зараз побалуюся?

–Да стой ти! – перелякався стражник. – Я б╓з подначк╕ сказал...

–Де його знайти? Твого Жереха?

–Обично на портовой площад╕. Там ╓го вотчина...

–Багато в╕дст╕ба╓ вам, той Жерех?

Тут виб╕гла Корчакова. Вона глянула на побо╖ще ╕ сплеснула руками:

–Ой, мамо, що ж це таке?

–Завузьк╕ тут у вас проходи, шановна хазяйко, – сказав я. – Ось хлопц╕ ╕ не розминулися... з╕ столами. Так?

Стражник тут же закивав головою.

–Як тебе звати? – запитав я у нього.

–╤-╕-╕ван... Стойлов ╤ван...

–Моя тоб╕ порада, ╤ване, не варто вам б╕льше працювати стражниками... Йд╕ть зв╕дти... Якщо узнаю, що цього не сталося, то нар╕кайте на себе... До реч╕, на Свят╕й Земл╕ зараз добровольц╕ дуже потр╕бн╕. Особливо так╕ могутн╕, як ви... Второпав?

–Угу... угу...

Звичайно, я блефував. Але все ж спод╕ваюсь, факт того, що вони ан╕чого про мене не знають, хоч трошки змусить цих трьох бовдур╕в отямитися. Каятися та причащатися вони звичайно не стануть, проте дек╕лька дн╕в поживуть у страху.

Я розрахувався за ╖жу, дав ще зверху за розбитий посуд, пот╕м взяв за руку переляканого Василя, ╕ ми з ним вийшли з трактиру.

–К-к-куда... куда ми? – перелякано промовив Ликових.

–До порту! – браво кинув я, ╕ тут же пожалкував, що не взяв ╕з собою зброю. А вона могла би ╕ знадобитись.

–Що ж ви... що ж ви... що ж ви наробили? Нав╕що себе наразили... на... а-а-а...

Василь нервово закл╕пав очима. В╕н затремт╕в, наче ос╕нн╕й лист на в╕тру.

–Вас... вам... е-е-е... Вони п╕ймають! Будуть бити! – шепот╕в в╕н.

–А ми дамо г╕дно╖ в╕дпов╕д╕! – бравурно посм╕хнувся я. Але самому було не до бравади.

О, Сарн! Як все заплуталось! Причому швидко, що триндець! – чесно кажучи, я взагал╕ не розум╕в себе. Яка муха мене вкусила? Чого вчепився в цього Василя? Невже благородство заграло в дуп╕? Ти ж, Боре, хот╕в тишком-нишком... щоб н╕хто тебе не пом╕тив... Як то кажуть: "Нижче трави, тише води".

А що вийшло, хай йому грець? Зараз наб╕жать стражники в трактир, почнуть шукати баламута... тобто мене...

Тьху ти! Н╕хаз його бодай! Дурень ти, Боре! Дурень! – лаюсь на себе, але розум╕ю, що в╕дступати вже п╕зно... Я вляпався по самий причандалля! Тепер не в╕дразу вистрибнеш... бо штовхнув кам╕нчик, а той вдарив другий, потягнув трет╕й... ╕ тепер все закрутилося, наче лавина.

Портово╖ площ╕ ми досягли в╕дносно швидко, але питання: де шукати цього Жереха? По-перше, нам нав╕ть не в╕домо, як в╕н вигляда╓. А по-друге, ц╕лком могло бути, що його сьогодн╕ його тут нема╓. Та ╕ як знайдемо, то що дал╕?

Боре, ну ти да╓ш! Н╕чого не прорахував... плану не склав... На що спод╕ва╓шся?

–Ну, Василю, дивись! – промовив я сво╓му новому напарнику.

–Ку-у... ку-у-ди? – перелякався той.

–Повсюди! Може побачиш когось з тих, хто тебе лупцював... та грабував...

Ми дуже довго вешталися серед народу, ╕ коли я вже хот╕в в╕д усього в╕дмовитися, Ликових злякано схопив мене за рукав.

–Що? Де? – запитав я, озираючись навс╕б╕ч.

–Он там, б╕ля парапету... Бачиш вусаня? Поряд з ним рудий...

Я повернувся: на краю площ╕, б╕ля самого парапету, за розвантаженою купою бочок ╕з зображенням виноградно╖ лози, яку викарбували на дошках, стояла невелика група людей. Дво╓ з них жарко сперечалися. Вусатий чолов'яга, одягнений б╕льш-менш пристойно, сердито жестикулював та щось доказував ╕ншому, схожому на купця. Навколо них згрудилися дек╕лька п╕дозр╕лих особистостей, серед яких був рудий кремезний мужичок, на якого вказував Василь. Я пом╕тив, що на ремен╕ у нього вис╕в чималий н╕ж.

–Це в╕н... в╕н... в╕н.., – затараторив Ликових.

–Граб╕жник?

–Так-так... ╖х було тро╓... а цей мене схопив за горло та трусив, наче грушу...

–А ╕нш╕ хто? Не зна╓ш?

Василь завзято замахав головою, того ╕ дивись зараз в╕д╕рветься.

Я прикинув розклади. Отже вусань, який скор╕ш за все був за головного серед цього р╕зномастого натовпу, щось вимагав в╕д купця. Сумн╕ваюся, що ми з Василем спостер╕гали пограбування. Принаймн╕ в╕дкрите... Мабуть купець просто намагався домовитись ╕з м╕сцевими злодюжками, щоб не ч╕пали його товар.

–Так! Ясно, – кинув я, ╕ тут же наказав Ликових чекати б╕ля л╕хтаря.

–Ви що збира╓тесь робити? – перелякався Василь.

–Поки сам не знаю, – знизав я плечима та рушив до бочок.

Мене швидко пом╕тили ╕ назустр╕ч виступили дво╓ чолов╕к╕в. М╕ж ╕ншим також озбро╓них ножами.

Я пом╕тив ╖хн╕ дивн╕ бляхи, зроблен╕ по м╕сцев╕й мод╕. На них красувався кабан.

Перегородивши шлях, один з чолов╕к╕в нахабно спитав:

–Т╓ чо, н╓мощний?

–Ну... розмова ╓... до того рудого...

–Чо?

–Вуха заклало? Йди продуй!

Чолов╕к отетерев╕в. В╕н тут же потягнувся до ножа на ремен╕. Я схопив його трохи вище кист╕ ╕ великим пальцем натиснув на м'язи, одночасно намагаючись утримати в╕д можливост╕ витягнути зброю. Судячи по пиц╕, я зробив йому боляче. Чолов'яга секунду-другу боровся, але все ж кинув спробу оголити лезо.

–Чо там тако╓? А, Нов╕к? – звернув свою увагу вусань.

В╕н в╕дступив в╕д купця та втупився на мене.

–Поговорити б хот╕лося, – кинув я, в╕дштовхуючи хлопця з ножем уб╕к. – Ось з цим сонцеволосим.

Вусань з подивом глянув на свого п╕дручного та розгублено спитав:

–С н╕-╕-м? А ти кто такой?

–Людина... А ти?

–Ну ти д╓рзк╕й!

–Ето Ж╓р╓х, дур╓нь! – просип╕в мен╕ Нов╕к. В╕н сердито потирав зап'ястя.

–Ну, Жерех, чи Короп... проте також мабуть людина? – голосно кинув я.

–Ж╓р╓х, дай лучьш╓ я ╓му рога обламаю! – крикнув рудий.

–Хмм! Усп╓╓ца, – з╕щулився ватажок. – Ну ╕ ч╓во ти хоч╓ш от мо╓го ч╓лов╓ка? – спитав в╕н. – Мож╓ш говор╕ть прямо мн╓...

–Хочу Св╕тло в його серце впустити, – в╕дпов╕в я.

–Хмм! – знову хмикнув Жерех. – А ти служ╕т╓ль ц╓ркв╕?

–Не зовс╕м... просто про благо дбаю... Вважаю, що людям треба допомагати сл╕дкувати за власним станом душ╕, за чистотою ╕скри... Направляти на шлях очищення.

Поки говорив, мен╕ чомусь пригадалась ельф╕йка б╕ля каплиц╕. Мабуть, я зараз для Жереха в чомусь нагадую ╖╖.

–╤ что ж такова натвор╕л сонц╓волосий? – недобре посм╕хнувся ватажок. – Какой гр╓х он допуст╕л?

–Д╕знався, що сталася на портово╖ площ╕ жахлива под╕я! – в тон ватажку в╕дпов╕в я. Ми з ним схрестились поглядами. – ╤ виною тому вчинок тво╓╖ людини, Жереху. В╕н з товаришами напав на беззахисну людину ╕ пограбував ╖╖ до нитки. Яка ж це несправедлив╕сть! Який це гр╕х!

Ватажок поправив сво╖ чорн╕ вуса, ╕ з посм╕шкою подивився на п╕дручних. В його очах промайнула дика ╕скорка, яка бува╓ у тих, що не вважають життя ╕ншо╖ людини ц╕нн╕стю.

–Слиш ти! – заступився той, якому я пом'яв руку. – Н╓ хот╓л би до Т╓нсеса отправ╕ца? С н╕м обсуд╕ть вопроси гр╓ха ╕ ╕скупл╓н╕я?

–Т╕хо, Нов╕к, – п╕дняв руку Жерех. – Ч╓лов╓к что-то ╕м╓╓т прот╕в м╓ня... То ж н╓хай пов╓да╓т!

–А я все сказав... Додам лише, якщо ти захища╓ш свою людину, то розд╕ля╓ш з нею ╕ гр╕х.

–Хмм! Любопитная ╕стор╕я. ╤ ч╓м ми мож╓м... откуп╕ца?

–По-перше, стати на шлях виправлення, – в╕д цих сл╕в мен╕ ╕ самому см╕шно стало. – А по-друге – повернути награбоване.

Жерех розреготався.

–Ти, пар╓нь, мн╓ опр╓д╓лйоно нрав╕шся. ╤ пошут╕ть ум╓╓ш, ╕ дозволенова н╓ пр╓ступа╓ш... Поетому можеш б╓жать отс╓ль живим-здоровим.

–Ну, ти ж розум╕╓ш, що цього не буде, – цього разу я вже не жартував.

Ми знову зустр╕лись поглядами ╕з Жерехом. Не скажу, що я не нервував. Але врешт╕-решт заплигнув в так╕ хащ╕, що в╕дступати вже точно не можна. Т╕льки вперед... ╕ вперед...

–Н╓ меча... н╓ ножа... даж╓ дуб╕нк╕ н╓т, – якось розлого промовив в╕н. – Как св╓рр... настоящ╕й св╓рр...

–Дозволь я ╓му с╓йчас.., – рвався помститися Нов╕к.

–Угомон╕сь! Он через тебя прошйол, словно через открити╓ наст╓ж двер╕. Знаю я такой народец. У н╓го, Нов╕к, даж╓ на лбу нап╕сано, что св╓рнуть т╓б╓ ш╓ю, как на брущатку сплюнуть. Ето, братци, св╓рр!

–Що? – не второпав я. – Що ти сказав?

Жерех в╕дмахнувся, мов , про╖хали, та спитав, кого вони образили.

–Василя Ликових.

–Хмм! Ликових... Ликових... Н╓ помню такова...

Я кинув головою уб╕к л╕хтаря, п╕д яким одиноко стояв Василь. Жерех з╕щулився, намагаючись пригадати, та згодом пробубон╕в:

–А-а... етот замухришка...

В╕н розсм╕явся, але вже по-доброму, чого сказати чесно, я не оч╕кував. А пот╕м додав:

–╢во, м╓жду проч╕м, сво╕ ж "заказал╕"... Я так понял, что м╓шал он ╕м.... Оч╓нь м╓шал!

–Чим?

–Трудно сказать... да ми ╕ н╓ спраш╕ва╓м... Мож╓т, маст╓р он получьш╓, ч╓м он╕. А людская зав╕сть, сам зна╓ш, в╓щ страшная... А люд╕ он╕ гн╕ловати╓... Пов╓рь, я в том толк пон╕маю. ╤м би д╓н╓г отхват╕ть... ╕ побольш╓. А ми тво╓во яхонтова даж╓ пожал╓л╕ ╕ кончать н╓ стал╕. К╕нул╕ в канаву ╕ на том разошл╕сь.

–А ╕нструмент?

–╤нструм╓нт? Кто ╓во зна╓т...

–Врод╓, в Кузн╕ сн╓сл╕... С╓мйону Копилю, – промовив за спиною ватажка рудий. – На п╓р╓плавку.

–Шкода, – труснув я головою. – Так що робити-то будемо?

Жерех здивувався. В╕н поправив вуса, а пот╕м клацнув язиком та сказав:

–Когда уб╕йца ╕дйот на поводу у справедливост╕, то д╓ло к╕нча╓ться страшно... для вс╓х...

–Який вбивця?

–Ти, паря, дурака н╓ валяй... Шагай по добру, по здорову, пока н╓ позно.

╤ тут до мене д╕йшло, що в╕н мене вважа╓ вбивцею. А в╕дсутн╕сть збро╖... принаймн╕ видимо╖... примушу╓ його не нападати на мене. Саме в╕дсутн╕сть збро╖, я не обмовився.

–С╓водня разойдйомся м╕ром, – повторив Жерех. – Ну а потом, каждий сам по с╓б╓... Н╓ вс╓м позвол╕т╓льно так со мной говор╕ть, как ето сд╓лал ти. Уясн╕л?

Я кивнув на прощання та п╕шов до Василя. А в голов╕ м╕ж тим гупа╓, наче по порожн╕й бочц╕.

–О, Сарне! – кинувся до мене Ликових. – Н-ну нав╕що ви так ризикували? – тремтячим голосом промовив в╕н. – Нав╕що?

Я не знав, що сказати. Мабуть, тому що дурний? Добре, що все добре ск╕нчилося...

Подумав про те, ╕ раптом згадав, як був св╕дком розмови одного старого, що сид╕в на корабл╕ до Новограда, в оточення сво╖х внук╕в, ╕ поважного ельфа, який приндячись, спитав, мов, що треба для того, аби бути доброю людиною. Як╕ для того треба виконувати умови.

–Т╕льки не каж╕ть, що треба бути безкорисливим... догоджати... От не пов╕рю! – казав ельф.

–Ви просто зараз не можете цього зрозум╕ти, – в╕дпов╕дав старий. ╤ ц╕ слова в'язали ельфа за живе. В╕н нав╕ть набундючився, наче ╕ндик. – А от спитайте у кого-небудь... спитайте, чи потр╕бн╕ добру причини, щоб бути добром?.. Н╕. Безумовно, що н╕! Ось тому воно завжди перемага╓ зло... Добр╕й людин╕ не треба причини, щоб залишатися доброю.

Почулися заперечення, але старий знову повторився, що ельф просто зараз не може цього зрозум╕ти.

Отож ╕ я не можу зрозум╕ти, що мене тягне допомогти Василю. Нав╕що воно мен╕? Який зиск?

Боре, що ти мелеш! – сердився я на себе. – Припини ц╕ дурн╕ перемовини сам ╕з собою!

–Зда╓ться, мен╕ в╕домо де ваш ╕нструмент! – приголомшив я Василя. – Поквапимось, поки ╓ ще шанс його знайти ц╕лим.

–Ви... ви... ви... кажете щиро?

Чолов'яга захлинувся ╕ подивився так пронизливо, що в мене по спин╕ проб╕гли мурахи. Я тут же рушив вперед, не в силах витримати цей погляд.

Ми вийшли до Кузн╕в. Спитали у м╕сцевих про Семена Копиля. Знайшли його ледь не на околиц╕. З невеличко╖ кузн╕ вийшов коротконогий чолов╕к. В╕н в╕дклав молот та спитав, чого нам треба.

–Вам тут якось ╕нструмент занесли, – промовив я, дивлячись на Семена скоса.

–Хто зан╕с? ╤ який ╕нструмент?

–Хлопц╕ Жереха... Грабова... Василю, розкажи-но, що в тебе було.

Ликових задумався, а за мить спробував пояснити.

–А-а-а, – захитав головою коваль. – ╢... заносили... То, виходить, ваше?

–А чи╓? – п╕дморгнув я. – Жереха? Та в╕н в житт╕ кр╕м ножа н╕чого не тримав.

–То правда, – погодився Семен. – Пощастило вам, хлопц╕, що я й дос╕ л╕нувався переплавити т╕ цяцьки...

Коваль п╕д╕йшов до ст╕ни, схопив якийсь м╕шок та притягнув нам. Василь кинувся розв'язувати тасьма, ╕ ледь зак╕нчив, висипав на траву як╕сь зал╕зяки. Секунда ╕ в╕н розридався.

–Е-е-е... чого це з ним? – перелякався коваль.

А в мене всередин╕ так щось стислось, аж в горл╕ почало дерти.

–Чого, та чого! – ледь зм╕г вичавити з себе. А пот╕м в╕дкашлявся та сердито кинув: – Ти за кузнею сво╓ю сумував би? Отож!

Я прис╕в та почав допомагати Василю складати ╕нструменти назад до м╕шка...

3

...Корабель на Умойр, невеличка торгова шнява, пов╕льно розвернувся ╕, роблячи широку дугу, почав виходити з гаван╕, переливаючись нап╕впрозорими райдужними в╕трилами. Позаду гуд╕в старенький двигун, який неквапливо штовхав судно вб╕к в╕дкритого моря.